Британський телеканал Channel4 представив документальний фільм «ДНК Гітлера: рисунок диктатора», у якому вперше проаналізовано генетичні дані Адольфа Гітлера. Автори намагаються пояснити його поведінку через спадкові особливості — від рідкісного синдрому Кальмана до можливих психічних розладів, хоча науковці ставляться до цього обережно. Синдром Кальмана — підтвердження старих припущень За даними фільму, секвенування ДНК показало, що Гітлер мав синдром Кальмана — спадкове порушення вироблення статевих гормонів. Це пояснює низький рівень тестостерону, затримку статевого дозрівання, порушення нюху та крипторхізм (неопущення яєчок). Висновки узгоджуються з медичною картою Гітлера у в’язниці “Ландсберг”, де йому діагностували аналогічну ваду ще у 1924 році. Особистий лікар Теодор Морелль із 1944 року вводив диктатору тестостерон, що може підтверджувати проблеми з гормональним фоном. Адольф Гітлер і його дружина Єва Браун: нацистському диктатору приписують нездорове ставлення до жінок Психічні розлади — гіпотеза, а не діагноз Автори фільму припускають, що у Гітлера могли бути ознаки РДУГ, аутизму, шизофренії чи біполярного розладу. Ірансько-американський психіатр Насір Гаемі вважає, що психічна нестабільність диктатора посилилася після вживання амфетамінів із 1937 року. Втім, науковці наголошують: генетичний аналіз не може бути підставою для діагнозу. Поведінка людини формується через взаємодію генетики, середовища і життєвого досвіду. Ризик стигматизації Британський психолог Саймон Барон-Коен попереджає: “Порівняння психічних розладів із Гітлером може призвести до стигматизації людей, які мають ці діагнози”. Інші дослідники додають, що пояснення злочинної поведінки генетикою може зменшити моральну відповідальність диктатора за його дії — що є небезпечним спрощенням. Звідки взяли ДНК ДНК-зразок узяли з дивану у “бункері фюрера”, на якому Гітлер покінчив життя самогубством у 1945 році. Фрагмент оббивки з плямами крові, за даними фільму, зберіг американський офіцер Розвелл Розенгрен. Порівняння з ДНК родичів мало підтвердити справжність зразка — хоча залишається неясним, які саме родичі брали участь у цьому тестуванні. Спростована чутка Дослідження спростувало твердження, що в Гітлера могло бути єврейське коріння — його ДНК підтверджує австрійсько-німецьке походження. Таким чином, генетичні дані заперечують заяви, які поширювалися у пропагандистських цілях, зокрема російськими посадовцями. Що далі Перша серія «ДНК Гітлера: рисунок диктатора» вже вийшла на Channel4, а друга запланована на 22 листопада. Проєкт викликав гучні дискусії у науковій спільноті через спробу пояснити поведінку людини через гени, що суперечить базовим принципам психології. Джерело

«Немає нічого кращого за пошуки, якщо хочеш щось знайти, — говорить Торін Дубощит у популярному фентезі-романі Дж. Р. Р. Толкіна Гобіт. — Якщо шукати, то, звісно, завжди щось знайдеш, але це не завжди буде саме те, що ти сподівався знайти». Так, у 2015 році палеоантрополог Людовік Слімак зробив вражаюче відкриття в печері Грот Мандрін у долині Рони у Франції. Він та його команда працювали в цій місцевості з 1998 року, шукаючи сліди доісторичних предків людства, і після 17 років пошуків вони справді знайшли щось: фрагмент щелепи, що належав неандертальцю. З роками вчені виявляли все більше й більше решток цього неандертальця. «Я почав знаходити {залишки щелепи неандертальця} у 2015 році, — розповів Слімак виданню New Statesman у 2022-му, — але щороку ми знаходимо один зуб або один фрагмент кістки». Слімак визначив, що цей конкретний неандерталець жив 42 тисячі років тому, під кінець існування свого виду. Тому він назвав неандертальця Торіном — на честь персонажа Толкіна. «Торін у Гобіті — один з останніх королів-гномів під горою та останній зі свого роду, — пояснив Слімак сайту IFLScience. — Торін-неандерталець теж є завершенням лінії. Завершенням одного способу бути людиною». Щоб підтвердити свої припущення щодо віку Торіна та дізнатися більше не лише про те, коли, а і як жив цей конкретний індивід, Слімак і його колеги проаналізували геном Торіна. Результати, опубліковані в журналі Cell Genomics, показали, що лінія Торіна залишалася ізольованою від решти популяції неандертальців «попри те, що інші групи жили неподалік». Майже за десятиліття до відкриття Торіна Слімак уже припускав, що неандертальці, які жили в долині Рони, відрізнялися від тих, що мешкали в сусідніх регіонах. Тоді його оцінка ґрунтувалася на кам’яних знаряддях, знайдених на різних стоянках: ті, що походили з долини Рони, не відповідали новішим стилям виготовлення інструментів, характерним для інших місць. «Виявилося, що те, що я припускав 20 років тому, було передбачливим», — сказав Слімак у коментарі для Live Science. «Популяція Торіна прожила 50 тисячоліть, не обмінявшись жодним геном із класичними популяціями неандертальців». Аналіз показав, що Торін мав «високу генетичну гомозиготність», що свідчить про близькоспорідненість у його недавній родовій історії. Також аналіз не виявив жодних ознак схрещування з Homo sapiens того часу. «Усе доведеться переписати щодо найбільшого вимирання в історії людства та нашого розуміння цього неймовірного процесу, який привів до того, що Homo sapiens залишився єдиним вижилим видом людства», — заявив Слімак, оцінюючи значення знахідки. — «Як ми можемо уявити популяції, що жили 50 тисячоліть в ізоляції, коли вони знаходилися за двотижневу відстань пішого переходу одна від одної? Усі процеси потрібно переосмислити».

Маленькому хижому динозавру з Індії дали назву — і це змінює історію ранніх хижих динозаврів. Тварина Maleriraptor kuttyi жила приблизно 220 мільйонів років тому й допомагає заповнити прогалину між давнішими південноамериканськими видами та пізнішими північноамериканськими. Скамʼянілості походять з верхньої частини формації Малері в центрально-південній Індії. Ретельний анатомічний аналіз показує, що цей хижак належав до ранньої гілки мʼясоїдних динозаврів, яка пережила значне потрясіння в екосистемі. Maleriraptor kuttyi був хижаком Роботу очолив Мартін Д. Ескурра, Ph.D., з Бірмінгемського університету. Його дослідження зосереджені на ранній еволюції динозаврів і їхніх близьких родичів серед рептилій. Дослідники проаналізували скамʼянілі кістки динозавра з верхньої частини формації Малері, які вперше описали у 1989 році. Спочатку кістки помилково вважали належними до зауроподоморфів. Однак нинішній аналіз із використанням глобальної вибірки кісток тріасових видів показав, що вони належать дуже ранньому хижому динозавру. Результати опубліковані в рецензованому дослідженні, де Maleriraptor розміщено поруч, але за межами класичної південноамериканської групи гереразаврів. “Гереразаври представляють найдавнішу хвилю хижих динозаврів”, — сказав Ескурра. Ця рання група включає легкобудованих двоногих мисливців довжиною від 1,2 до 6 метрів. Аналіз Maleriraptor kuttyi Команда використала філогенетичний аналіз — метод побудови еволюційних дерев — щоб визначити, де новий вид займає місце. Ознаки вказують на тісний зв’язок із ранніми хижими динозаврами, але за межами добре відомої південноамериканської клади. Ключові свідчення містяться в будові тазу та хвоста. Однією з важливих ознак є brevis fossa — неглибока борозна на задній частині клубової кістки. Вона відсутня у Maleriraptor, як і в деяких ранніх хижих динозаврів. Ще одна підказка — “черевик” лобкової кістки, розширений кінець лобкової кістки, який зазвичай важливий для кріплення черевних м’язів. У цього виду він слабкий або відсутній. Це незвично для групи й означає, що така ознака виникала незалежно кілька разів у ранніх динозаврів. Кістки розповідають історії Зразок зберіг частини крижів і хвоста, а також праву клубову кістку і обидва кінці лобкової кістки. У Maleriraptor крижовий центр позаду другого крижового хребця довший, ніж ті, що розташовані попереду. Це унікальна особливість, яка допомагає відрізнити його від близьких родичів. Його надвертлюжний гребінь — зміцнюючий край над тазовою западиною — присутній, але вузький. Крижові хребці мають риси, подібні до ранніх м’ясоїдних динозаврів із Південної Америки, але в унікальній комбінації. Заповнення втраченого розділу Maleriraptor походить з раннього норського віку, частини пізнього тріасу, приблизно 227–208 мільйонів років тому. Це було одразу після глобальної події вимирання, відомої як Карнійський плівіальний епізод. Ця подія (~233 млн років тому) супроводжувалась масштабними вулканічними виверженнями та глобальним потеплінням. Вимирання рослин і тварин спричинило великі зміни в екосистемах. Зникли, зокрема, рослиноїдні ринхозаври — кремезні, дзьобаті рептилії — і звільнилося екологічне місце. “Таким чином, Maleriraptor kuttyi частково заповнює прогалину раннього норського віку в літописі гереразаврів”, — зазначив Ескурра. Це допомагає пояснити, як ранні хижаки вижили після зникнення ключових травоїдних. Звʼязки між древніми континентами Скамʼянілість показує, що гереразаври пережили катастрофу в Гондвані — південному суперконтиненті, який включав Індію. Клімат Індії тоді міг відіграти ключову роль. Докази свідчать, що температури і кількість опадів були схожими в Індії та на півдні Північної Америки, тож подібні тварини могли жити в обох регіонах. Кліматичні пояси, ймовірно, визначали поширення рептилій. Якщо умови були схожими, маленькі хижаки з подібними ознаками могли жити паралельно. Ім’я для древнього динозавра Назва — не просто формальність. Вона створює опорну точку для перевірки ідей про походження і поширення динозаврів. Maleriraptor додає індійський фрагмент у часовий ланцюг між давніми південноамериканськими гереразаврами та молодшими північноамериканськими видами. Вид назвали на честь Т. С. Кутті, який знайшов зразок десятиліття тому. Його наполегливе збирання матеріалу дозволило сучасним методам розкрити повну історію. Скамʼянілі кістки також уточнюють, як учені читають будову тазу й хвоста у тріасових хижаків. Ознаки, такі як слабкий “черевик” лобкової кістки, натякають на складні еволюційні шляхи, а не на лінійний розвиток. Подальші кроки у вивченні Maleriraptor kuttyi Верхня формація Малері вже відома знахідками ранніх довгошиїх динозаврів. Тепер до них додається спритний хижак. Подальша робота в полі може знайти черепи й кінцівки та допомогти дізнатися, як ці тварини рухалися й полювали. Головний автор також зазначив, що відкриття Maleriraptor kuttyi підтверджує виживання гереразаврів у Гондвані під час раннього нору після вимирання ринхозаврів. Дослідження опубліковане в журналі Royal Society Open Science.

Питання багато років розпалювало суперечки в біології: яка істота стоїть на самому початку родового дерева тварин? Вибір здається простим. Це або губка, яка не має м’язів і нейронів, або гребінчаста медуза, яка має і те, і інше. Та попри простоту, це питання понад десятиліття спрямовувало дослідників у різні боки. Дискусія про перших тварин Відповідь має значення, адже формує наше розуміння появи тварин і ранніх етапів розвитку, які зрештою привели до відомих нам сьогодні форм життя. Якщо першими були гребінчасті медузи, то найдавніші тварини вже мали складні системи, які згодом зникли у губок. Якщо ж першими були губки, складність поступово зростала. Саме тому суперечка триває так довго. Вчені Каліфорнійського університету в Берклі долучилися до дебатів після багаторічного спостереження збоку. Зазвичай їхня лабораторія займається походженням тварин, а не філогенетичними конфліктами. Але питання не зникало. «Думаю, усім хочеться знати, звідки ми походили», — зазначила співавторка дослідження Ніколь Кінг. Можливість того, що гребінчасті медузи еволюціонували першими, здавалася такою ж несподіваною, як дізнатись, що чоловік, якого ти вважав своїм батьком, ним не є, сказала Кінг. Губки проти гребінчастих медуз Довгий час більшість учених вважали, що саме губки — перша гілка. Це узгоджувалося з тим фактом, що губки позбавлені багатьох ознак, характерних для інших тварин. Але все змінилося у 2008 році, коли геномне дослідження припустило, що в основі дерева можуть стояти гребінчасті медузи. Результати були несподіваними, адже вони означали, що м’язи й нейрони могли з’явитися дуже рано, а потім зникнути у губок. Після цього дослідження коливалися між двома варіантами. Нові генетичні методи тільки підігрівали суперечку. У 2023 році інший підхід, що аналізував фізичне розташування генів на хромосомах, знову вказав на гребінчастих медуз. Наукова спільнота поділилася на табори, кожен із яких мав свій улюблений сценарій. Навіть тоді команда з Берклі не втручалася. «Хоч я й використовую філогенії, я вже давно не філогенетик зі стажем, це ніколи не було моєю спеціальністю. Це не та суперечка, у яку я хотіла втручатись», — пояснила Кінг. Новий погляд на дані Усе змінилося, коли до лабораторії приєднався постдоктор Джейкоб Стінвік. Він добре знався на філогенетиці та обчислювальній біології та схилявся до гіпотези про первинність гребінчастих медуз. Кінг схилялася до губок. Так виникла незвичайна співпраця. «Джейкоб прийшов, припускаючи, що правильна — гіпотеза про гребінчастих медуз, а я припускала, що правильна — про губок. Тож ми подумали: чому б не спробувати?» — сказала Кінг. Разом вони вирішили уважно переглянути дані в новий спосіб. Команда зібрала великий набір збережених генів різних організмів. Їхній метод поєднав кілька аналітичних підходів, які раніше часто використовувалися окремо. Мета була — відділити сильні сигнали від шуму. Дані пропустили через обидва методи й зберегли лише ті гени, які давали однаковий результат. Гени, що змінювали відповідь залежно від методу, відкинули. Дослідники також змінювали багато параметрів, щоб перевірити стійкість результатів. Після очищення набору вони провели низку статистичних тестів, аби з’ясувати, у який бік схиляються числа. Це дозволяло уникнути упору на один вид доказів. Що показали результати Статистичні тести однозначно схилилися в один бік: губки. 62% тестів підтримали гіпотезу про губок. 38% — не дали чіткої відповіді. Жоден — не підтримав гіпотезу про гребінчастих медуз. «Гадаю, наш аналіз надає дуже сильну підтримку гіпотези про те, що губки еволюціонували першими, і це узгоджується з морфологічними дослідженнями», — сказала Кінг. «Але я все ще вважаю, що простір для досліджень лишається. Я сподіваюся, що всі зацікавлені долучаться, і разом ми продовжимо працювати над питанням». «Ми не стверджуємо, що наше дослідження закриває дискусію — це може зробити лише наукова спільнота. Ми лише кажемо, що знайшли дуже сильні докази на користь однієї гіпотези». Чи були перші тварини простими? Розташування губок у основі дерева відповідає тому, чого багато вчених очікували до сюрпризу 2008 року. Це означає, що найдавніші тварини були простими, а складні риси виникали поступово. Це підтримує поступове формування нейронів, м’язів та інших систем. Це також стабілізує фундамент, на якому багато дослідників будують свої теорії про походження тварин. Питання не закрито, але робота створює міцну платформу. Інші групи можуть перевірити ті самі питання за допомогою додаткових даних, нових геномів чи кращих інструментів. Чому важливо розуміти походження тварин Люди відчувають зв’язок із такими дослідженнями, бо вони сягають початків історії тварин. Вони пов’язують маленьких океанічних істот із нашою власною історією. Коли вчені запитують, хто був першим, вони також запитують, як складність з’являється в природі й як життя створювало сучасні форми. Це нове дослідження не завершує дискусію, але додає ясності питанню, яке роками металося між двома крайнощами. На цей момент губки займають перше місце у дереві тварин. Чи закріпиться це — покаже майбутнє. Повне дослідження опубліковано в журналі Science.

Історія одомашнення тварин, яка почалася тисячі років тому з вовка, що наблизився до людського вогнища, можливо, отримала своє несподіване продовження в сучасному урбаністичному світі. Еволюційні біологи та екологи все частіше звертають увагу на те, що процес самоодомашнення, який колись перетворив диких хижаків на вірних псів та лагідних котів, зараз активно відбувається з іншим видом — єнотом-полоскуном (Procyon lotor). Як зазначається у матеріалі Discover Magazine, ключовим рушієм цієї еволюційної зміни є не цілеспрямована селекція з боку людини, а побічний продукт нашої цивілізації — сміття, пише T4. Еволюційні біологи та екологи все частіше звертають увагу на те, що процес самоодомашнення, який колись перетворив диких хижаків на вірних псів та лагідних котів, зараз активно відбувається з іншим видом — єнотом-полоскуном (Procyon lotor). Автор фото: Ніккі Робінсон Вчені проводять пряму паралель між тим, як предки собак почали слідувати за людьми заради харчових відходів, і тим, що зараз роблять міські єноти. Антропогенні ландшафти створили для цих тварин середовище з безпрецедентним доступом до висококалорійної їжі, що фундаментально змінює їхню поведінку, фізіологію та навіть генетику. Дослідження показують, що міські єноти значно відрізняються від своїх лісових родичів: вони сміливіші, менш агресивні до людей і, що найважливіше, демонструють вищі когнітивні здібності. Необхідність відкривати складні сміттєві баки, долати перешкоди та орієнтуватися в лабіринтах мегаполісів діє як потужний фактор природного відбору, залишаючи найбільш кмітливих та толерантних до людини особин для розмноження. Високий інтелект єнотів, їхні вправні передні лапи, що нагадують людські руки, та всеїдність роблять їх ідеальними кандидатами на роль “наступного собаки”. Автор фото: Ніккі Робінсон Цей процес науковці називають коменсалізмом, який часто передує повноцінному одомашненню. Високий інтелект єнотів, їхні вправні передні лапи, що нагадують людські руки, та всеїдність роблять їх ідеальними кандидатами на роль “наступного собаки”. Вчені підкреслють, що достаток їжі знижує рівень стресу у тварин, що дозволяє їм витрачати менше енергії на виживання і більше — на соціальну взаємодію та навчання. З кожним поколінням бар’єр страху перед людиною стає все тоншим, а здатність співіснувати з нами — все виразнішою. На даному етапі єноти все ще залишаються дикими тваринами, здатними переносити хвороби та проявляти деструктивну поведінку, якщо їх утримувати в неволі. Проте, з еволюційної точки зору, механізм запущено. Автор фото: Nancy Bourque Звісно, перетворення дикого “сміттєвого бандита” на слухняного компаньйона не відбудеться за одну ніч. На даному етапі єноти все ще залишаються дикими тваринами, здатними переносити хвороби та проявляти деструктивну поведінку, якщо їх утримувати в неволі. Проте, з еволюційної точки зору, механізм запущено. Якщо тенденція збережеться, і єноти продовжать адаптуватися до життя поруч з нами, отримуючи вигоду від нашої присутності та втрачаючи агресію, ми можемо стати свідками появи нового виду домашніх улюбленців, створених не в лабораторіях, а на задвірках наших власних міст завдяки нашій любові до надмірного споживання. Читайте також: Наявність цієї домашньої тварини може подвоїти ризик розвитку шизофреніїThe post Ідеальний кандидат на роль домашнього улюбленця : яка тварина може витіснити котів і собак у майбутньому first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Історія одомашнення тварин, яка почалася тисячі років тому з вовка, що наблизився до людського вогнища, можливо, отримала своє несподіване продовження в сучасному урбаністичному світі. Еволюційні біологи та екологи все частіше звертають увагу на те, що процес самоодомашнення, який колись перетворив диких хижаків на вірних псів та лагідних котів, зараз активно відбувається з іншим видом — єнотом-полоскуном (Procyon lotor). Як зазначається у матеріалі Discover Magazine, ключовим рушієм цієї еволюційної зміни є не цілеспрямована селекція з боку людини, а побічний продукт нашої цивілізації — сміття, пише T4. Еволюційні біологи та екологи все частіше звертають увагу на те, що процес самоодомашнення, який колись перетворив диких хижаків на вірних псів та лагідних котів, зараз активно відбувається з іншим видом — єнотом-полоскуном (Procyon lotor). Автор фото: Ніккі Робінсон Вчені проводять пряму паралель між тим, як предки собак почали слідувати за людьми заради харчових відходів, і тим, що зараз роблять міські єноти. Антропогенні ландшафти створили для цих тварин середовище з безпрецедентним доступом до висококалорійної їжі, що фундаментально змінює їхню поведінку, фізіологію та навіть генетику. Дослідження показують, що міські єноти значно відрізняються від своїх лісових родичів: вони сміливіші, менш агресивні до людей і, що найважливіше, демонструють вищі когнітивні здібності. Необхідність відкривати складні сміттєві баки, долати перешкоди та орієнтуватися в лабіринтах мегаполісів діє як потужний фактор природного відбору, залишаючи найбільш кмітливих та толерантних до людини особин для розмноження. Високий інтелект єнотів, їхні вправні передні лапи, що нагадують людські руки, та всеїдність роблять їх ідеальними кандидатами на роль “наступного собаки”. Автор фото: Ніккі Робінсон Цей процес науковці називають коменсалізмом, який часто передує повноцінному одомашненню. Високий інтелект єнотів, їхні вправні передні лапи, що нагадують людські руки, та всеїдність роблять їх ідеальними кандидатами на роль “наступного собаки”. Вчені підкреслють, що достаток їжі знижує рівень стресу у тварин, що дозволяє їм витрачати менше енергії на виживання і більше — на соціальну взаємодію та навчання. З кожним поколінням бар’єр страху перед людиною стає все тоншим, а здатність співіснувати з нами — все виразнішою. На даному етапі єноти все ще залишаються дикими тваринами, здатними переносити хвороби та проявляти деструктивну поведінку, якщо їх утримувати в неволі. Проте, з еволюційної точки зору, механізм запущено. Автор фото: Nancy Bourque Звісно, перетворення дикого “сміттєвого бандита” на слухняного компаньйона не відбудеться за одну ніч. На даному етапі єноти все ще залишаються дикими тваринами, здатними переносити хвороби та проявляти деструктивну поведінку, якщо їх утримувати в неволі. Проте, з еволюційної точки зору, механізм запущено. Якщо тенденція збережеться, і єноти продовжать адаптуватися до життя поруч з нами, отримуючи вигоду від нашої присутності та втрачаючи агресію, ми можемо стати свідками появи нового виду домашніх улюбленців, створених не в лабораторіях, а на задвірках наших власних міст завдяки нашій любові до надмірного споживання. Читайте також: Наявність цієї домашньої тварини може подвоїти ризик розвитку шизофреніїThe post Ідеальний кандидат на роль домашнього улюбленця: яка тварина може витіснити котів і собак у майбутньому first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Будь-яка сонячна станція, резервна система чи «енергонезалежний будинок» починаються не з вибору панелей, а з простішого кроку – розуміння, скільки енергії вам реально потрібно. Якщо цей етап пропустити або зробити «на око», система буде або слабкою й постійно «задихатиметься», або занадто дорогою без реальної користі. Ми надамо інструкцію, як зробити попередні розрахунки. Після нього радимо підставити свої цифри у калькулятор сонячної генерації на сайті Atmosfera: він показує орієнтовну потужність і річний виробіток СЕС для вашого об’єкта. Це швидкий спосіб перевірити, яку частину ваших реальних потреб може покрити сонячна система. Отже, спочатку передивіться рахунки за електроенергію за рік. Що варто зробити: візьміть 12 останніх квитанцій; запишіть споживання у кВт·год за кожен місяць; підсумуйте, отримаєте річне споживання; подивіться, де піки: зазвичай це зима (опалення, обігрівачі) або літо (кондиціонери). Це дає базову відповідь: ваш будинок споживає, наприклад, 5000, 8000 чи 12 000 кВт·год на рік. Що робити далі Далі важливо зрозуміти, що саме створює навантаження. Базові споживачі: холодильник, інтернет-роутер, освітлення; газовий котел + циркуляційний насос; зарядки, дрібна побутова техніка. Вони працюють майже завжди й створюють «фонове» споживання. Саме на цьому етапі стає зрозуміло, яке рішення підійде конкретній оселі: проста резервна система, мережева чи гібридна СЕС. У практиці проєктування станцій альтернативної енергії Atmosfera, такий розподіл навантажень – базова точка, від якої залежить подальша конфігурація. Змінні або пікові: електрокотел, кондиціонери, бойлер, електродуховка; тепла підлога, електроінструмент, зарядка електромобіля. Для кожного великого приладу корисно зробити простий розрахунок: потужність (кВт) × години на добу = кВт·год на добу × 30 = кВт·год на місяць. Так видно, що, наприклад, кондиціонер 1,5 кВт при роботі 6 годин на день – це вже ≈ 270 кВт·год на місяць. Енергосистема має витримувати не лише річний обсяг кВт·год, а й одночасну потужність. Подумайте: які прилади реально можуть працювати одночасно; які з них «важкі» (духовка, пральна машина, чайник, обігрівач). Складаємо потужність одночасних навантажень: якщо виходить 3-4 кВт, це один рівень вимог; якщо 7-10 кВт, потрібне інше обладнання, інші кабелі, інший інвертор. Це важливо, щоб система не вибивала автомат щоразу, коли ви ввімкнули праску разом із духовкою. Окремо варто виділити те, що повинно працювати навіть під час блекауту: котел + насос; холодильник; мінімальне освітлення; інтернет і зв’язок. Для цих приладів рахуємо окремо: скільки потрібно кВт·год на добу, щоб комфортно пережити відключення 4-8 годин, добу, дві. Саме під цю цифру підбирають ємність акумуляторів та потужність резервної системи. Також закладіть майбутні зміни. Якщо ви плануєте: додати електроопалення; встановити тепловий насос; купити електромобіль. Це варто врахувати відразу. Інакше через 2-3 роки система виявиться «замалою», хоча на старті здавалася достатньою.

У сучасному світі, де темп життя постійно прискорюється, а вимоги до продуктивності зростають, пошук шляхів до щоденного щастя стає пріоритетом для багатьох. Психологи та експерти з добробуту пропонують безліч методик, але одна проста щоденна звичка вирізняється своєю ефективністю та доступністю. Як зазначає Марк Траверс у статті для Forbes, посилаючись на висновки психологів, ключем до збільшення щоденного щастя є свідома зміна установки, що стосується сприйняття власних дій. Ця звичка полягає у визнанні та прийнятті того факту, що наші повсякденні дії, навіть найменші, є частиною нашого шляху до самореалізації, а не просто “розтратою часу” чи “невдачею”, пише Pixelinform. Часто ми потрапляємо в пастку самокритики, де будь-яка дія, що не відповідає ідеалізованому образу “продуктивності” або “успіху”, сприймається як недолік. Чи то перерва на каву, проведена за роздумами, замість роботи, чи п’ять хвилин, витрачені на перегляд соцмереж, замість читання книги — ми схильні таврувати це як “втрачений час”. Однак психологічний зсув, про який йдеться, закликає нас розглядати ці моменти не як провали, а як невід’ємну частину нашого людського досвіду. Він пропонує замінити внутрішнього критика на внутрішнього спостерігача, який розуміє, що кожна дія, свідома чи несвідома, є віддзеркаленням наших поточних потреб, емоцій або прагнень. Суть цієї звички полягає у відмові від жорсткого поділу на “правильні” та “неправильні” дії та переході до більш гнучкого, співчутливого погляду на себе. Замість того, щоб картати себе за “непродуктивну” годину, проведену за улюбленим хобі, спробуйте сприйняти це як акт самодогляду, що заряджає вас енергією. Замість того, щоб відчувати провину за відпочинок, який “міг би бути використаний краще”, визнайте його як необхідний елемент відновлення. Ця проста зміна мислення, як показують психологи, зменшує рівень стресу, підвищує самооцінку та дозволяє відчувати більшу гармонію з власним “я”. Прийняття того, що ви є складною, багатогранною особистістю, яка має право на різні форми активності (і бездіяльності), звільняє від тиску постійної відповідності нереалістичним очікуванням. Це дозволяє нам насолоджуватися моментом, усвідомлюючи, що кожен вибір, навіть якщо він здається незначним, є частиною нашої унікальної подорожі. Завдяки цій щоденній звичці ми не просто стаємо щасливішими, а й вчимося жити більш усвідомлено, з меншою самокритикою та більшою вдячністю за кожен аспект нашого існування, перетворюючи колишні “невдачі” на важливі моменти самопізнання та відновлення. Секрет на мільйон: як стати щасливим за 1 хвилину на день читайте на сайті Pixel.inform.

Експерти кажуть, що океан може допомогти видаляти величезні обсяги двоокису вуглецю, але технології все ще нестабільні й важко піддаються перевірці. У міру прискорення глобального потепління залишкові викиди від авіації, судноплавства та промисловості означають, що видалення вуглецю стане необхідним. Проте морські підходи — від вирощування водоростей до удобрення планктону — несуть наукові та екологічні невизначеності. Океани як інструмент для клімату: перспектива і невизначеність Очікується, що світові океани відіграватимуть ключову роль у видаленні CO₂ з атмосфери, щоб допомогти стримати небезпечне потепління. Велике питання — чи готові наявні технології до масштабування. За словами експертної групи, що консультує ЄС, відповідь — ні. Принаймні, поки що — не до того моменту, коли буде створена надійна система, здатна підтвердити, що морські технології видалення CO₂ працюють так, як задумано, і не створюють нових екологічних проблем. Ці методи використовують природну здатність океану поглинати вуглець. Одні ґрунтуються на живих організмах — наприклад, на стимулюванні росту планктону чи водоростей, які під час розвитку поглинають CO₂ із води. Інші застосовують хімічні чи фізичні процеси, зокрема технології, спрямовані на пряме вилучення CO₂ з морської води. Після видалення вуглецю з верхніх шарів океану його можна зберігати в глибоководних відкладеннях, на дні океану, у товщі глибоких вод, у геологічних формаціях або в довговічних продуктах. Захист океану перед масштабуванням технологій «Йдеться про захист океанів заради спільного блага. Океани можуть бути частиною кліматичного рішення, але ми маємо посилити захисні механізми, перш ніж розширювати ці підходи», — сказала Гелен Мурі, старша дослідниця NILU — Норвезького інституту повітряних досліджень та Норвезького університету природничих і технічних наук (NTNU). Мурі очолювала експертну групу, створену Європейською морською радою для вивчення цього питання. Висновки групи наведені в звіті «Моніторинг, звітність і верифікація для морського видалення CO₂», оприлюдненому на COP30 — кліматичній конференції ООН у Бразилії. Прискорення потепління та червона лінія 1,5°C Глобальні температури продовжують зростати — значно швидше, ніж очікували світові лідери, коли обіцяли в Парижі обмежити нагрів до 1,5°C. Під час виступу на саміті лідерів COP30 6 листопада Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерріш наголосив на серйозності ситуації: «Наука сьогодні говорить нам, що тимчасове перевищення межі 1,5°C — починаючи вже на початку 2030-х — є неминучим. Це червона лінія для людства. Ми повинні втримати її в межах досяжності. І вчені кажуть, що це все ще можливо». Звіт Європейської морської ради підкреслює: негайні дії мають зосереджуватися на вже перевірених стратегіях скорочення викидів. «Ми знаємо, як скорочувати викиди, і маємо багато дієвих методів», — сказала Мурі. — «Саме це повинно бути найвищим пріоритетом». Чому все ж потрібне видалення CO₂ Якщо мета — скоротити викиди до нуля, то навіщо говорити про видалення вуглецю з океану? Тут вступає в дію реальність: зменшити викиди від спалювання викопного палива можливо завдяки альтернативним джерелам енергії — сонячній і вітровій. Але деякі сфери важко повністю декарбонізувати. Наприклад, авіація: дослідження ведуться, але безвуглецеві польоти досі недосяжні. Людей закликають літати менше, але інколи авіапереліт — єдиний варіант. Для досягнення нульового рівня чистих викидів (net zero) до 2050 року суспільства повинні вилучати з атмосфери стільки CO₂, скільки вони викидають. Для утримання потепління на рівні 1,5°C необхідно досягти від’ємних чистих викидів: скоротити все можливе, а залишкові — компенсувати. Досягнення від’ємних викидів: виклик у гігатонах «Ми маємо досягти чистого вилучення CO₂, щоб утримати 1,5°C, — каже Мурі. — Це означає, що залишкові викиди з секторів на кшталт авіації, судноплавства та промисловості залишаться, а також потрібне масштабне вилучення CO₂ — приблизно 5–10 гігатон на рік наприкінці сторіччя, згідно з IPCC». Для контексту: загальні викиди CO₂ у 2024 році становили 42,4 гігатона, за даними CICERO. На суходолі вже існують технології для видалення вуглецю: наприклад, лісовідновлення та заводи прямого уловлювання CO₂ з повітря, як Climeworks в Ісландії. Щодо океану — існують польові випробування різних технологій, але більшість із них — на ранній стадії розвитку. Тому важливо встановити стандарти моніторингу, звітності та верифікації вже зараз. Проблема: як вимірювати та регулювати океан Деякі підходи схожі на наземні — наприклад, відновлення мангрових лісів. Інші — більш інтервенційні: удобрення океану залізом чи іншими поживними речовинами для стимулювання планктону. Масові цвітіння планктону поглинають CO₂ і, відмираючи, переносять його в глибини океану. Проблема, каже Мурі, у тому, що важко визначити ефективність цих методів. Перевірка, управління та складність океанічних систем Як компанія може довести, скільки додаткового CO₂ вона вилучила? Як довго вуглець залишатиметься в глибокому океані? Які міжнародні структури повинні відповідати за перевірку? Ідеально, каже Мурі, це має виглядати так: Вимірюємо базовий рівень вуглецю в океані. Реалізуємо проєкт. Вимірюємо, скільки CO₂ вилучено та як довго він буде відсутнім в атмосфері. Передаємо дані незалежній стороні, яка їх перевіряє. Але є нюанс: «Якщо ви зберігаєте вуглець в океані, а не в геологічних резервуарах, ним набагато важче управляти і відстежувати. Океан не стоїть на місці». Вуглецеві кредити та відповідальність Вирішення цих питань є ключовим, адже уряди та компанії вже починають заявляти про вилучення вуглецю. «Жоден із методів не є достатньо зрілим, якщо неможливо перевірити впливи та те, куди саме потрапляє вуглець», — каже Мурі. Потрібні надійні, прозорі та науково обґрунтовані системи кредитування. А також обов’язкове звітування про екологічні наслідки. Шлях вперед: необхідно, але не чарівна пігулка Попри невизначеність, «усі майбутні сценарії показують, що нам потрібно видалення CO₂, щоб досягти найамбітніших температурних цілей», каже Мурі, посилаючись на звіт IPCC. «Ми ще не знаємо всіх ризиків цих незрілих методів, але важко просто викреслити їх, бо вони незручні». Та морське видалення CO₂ точно не буде «чудодійним океанічним рішенням кліматичної кризи». «Дехто сподівається знайти відповідь в океані, але, на нашу думку, ми ще не на цьому етапі». «І незрозуміло, чи може це стати науково керованим кліматичним рішенням. Але якщо ми хочемо рухатися в цьому напрямку, маємо спочатку упорядкувати стандарти та системи, перш ніж масштабувати технології», — сказала вона.

Коли мова заходить про найзаможніших людей в історії, уява часто малює образи сучасних технологічних магнатів або нафтових шейхів, проте українська історія приховує постать, чиї статки за відносними мірками епохи могли б затьмарити капітали багатьох нинішніх учасників списку Forbes. Історики та економісти, проаналізувавши архівні документи, податкові реєстри та описи майна часів Речі Посполитої, дійшли висновку, що найбагатшим правителем і магнатом на українських землях був князь Костянтин-Василь Острозький. Його вплив був настільки колосальним, а володіння настільки розлогими, що сучасники шанобливо називали його “некоронованим королем”, пише T4. Масштаби багатства князя Острозького вражають навіть у перерахунку на сучасні реалії, адже він володів не просто нерухомістю, а фактично цілими регіонами. Згідно з історичними джерелами, у період свого розквіту наприкінці XVI — на початку XVII століття у його власності перебувало близько 80 міст і містечок, а також понад 2760 сіл. Земельні володіння князя охоплювали значну частину сучасної Волині, Галичини, Київщини та Поділля, а загальна площа його земель перевищувала територію деяких сучасних європейських держав, наприклад, Швейцарії чи Нідерландів. Ба більше, князь мав право утримувати власне військо, яке за чисельністю та озброєнням нерідко перевершувало армію самого короля Речі Посполитої, що робило його ключовою фігурою у геополітичних іграх Східної Європи. Портрет князя Костянтина-Василя Острозького. Автор зображення: Теофіл Копистинський –Львівський історичний музей. Велике княство Литовское: Энциклапедия. У 3 т. / ред. Г. Пашков і ін. Т. 1: Абаленський — Каденція. — Менск: Беларуская Энцыклапедыя, 2005. — 684 с.: іл. ISBN  985-11-0314-4. Основним джерелом цього неймовірного капіталу було грамотне управління ресурсами та стратегічне розташування його володінь. Острозький контролював ключові торговельні шляхи, що проходили через українські землі, отримуючи прибутки від мита, продажу зерна, деревини та худоби до Європи. Його річний дохід оцінювався у фантастичну на той час суму — понад 10 мільйонів злотих, що дозволяло йому вести спосіб життя, гідний монарха. У його резиденціях зберігалися незліченні скарби: золото, срібло, коштовне каміння та унікальні витвори мистецтва, а при дворі служили сотні дворян. Проте унікальність постаті Костянтина-Василя Острозького полягає не лише в накопиченні золота, а й у тому, як він розпорядився своїм капіталом, інвестувавши його у вічні цінності. Він став найбільшим меценатом свого часу, заснувавши знамениту Острозьку академію — перший вищий навчальний заклад у Східній Європі, який став інтелектуальним центром України. Саме за його кошти була підготовлена та надрукована Острозька Біблія — перше повне видання Святого Письма церковнослов’янською мовою. Таким чином, найбагатший українець в історії залишив по собі спадок, який вимірюється не лише тоннами золота, що з часом розпорошилося, а й фундаментом національної освіти та культури, який зберігся крізь століття. Читайте також: Вчені показали, скільки золота людство видобуває за один рікThe post Вчені показали обличчя найбагатшого правителя в історії України first appeared on T4 - сучасні технології та наука.