Коли зникнуть льодовики Альп і світу: вчені вперше назвали конкретні терміни Льодовики не зникають миттєво. Вони повільно стоншуються, відступають угору в гори, розпадаються на менші фрагменти й зрештою просто зникають з карт. Цей процес може тривати десятиліттями, і вчені давно навчилися вимірювати, скільки льоду втрачається щороку. Та для людей, які живуть поруч із гірськими льодовиками, головне питання звучить інакше: коли льодовик зникне повністю? Нове дослідження міжнародної групи науковців під керівництвом ETH Zurich уперше дало відповідь на це питання в глобальному масштабі. Замість того щоб рахувати об’єм льоду, дослідники зосередилися на іншому показнику — тривалості життя кожного окремого льодовика. Результати виявилися тривожними: протягом цього століття світ підійде до критичної точки, після якої гірські ландшафти зміняться назавжди. Вчені рахували не лід, а льодовики Зазвичай у гляціології говорять про площу, товщину або масу льоду. Проте такі показники можуть вводити в оману: льодовик може втратити більшу частину об’єму, але формально все ще існувати. Команда з ETH Zurich застосувала інший підхід. Вони змоделювали майбутнє понад 200 тисяч льодовиків по всьому світу, використовуючи три глобальні моделі та кілька кліматичних сценаріїв. Різниця між сценаріями виявилася разючою: за умови обмеження потепління до 1,5°C до 2100 року на планеті може залишитися близько 100 тисяч льодовиків; за потепління на 4°C — лише приблизно 18 тисяч. Це означає зникнення десятків тисяч долин, річкових витоків і знайомих гірських пейзажів. Пік зникнення льодовиків уже на горизонті Учені ввели нове поняття — «пік зникнення льодовиків». Це рік, коли кількість льодовиків, що зникають за один рік, досягає максимуму. За сценарію 1,5°C цей пік припадає приблизно на 2041 рік, коли за рік зникне близько 2 тисяч льодовиків. За 4°C — на 2055 рік, але щорічні втрати зростають до 4 тисяч льодовиків. Після цього темпи зникнення сповільнюються — не через покращення ситуації, а тому що більшість малих льодовиків уже буде втрачено. Альпи — серед перших, хто залишиться без льоду Особливо вразливими виявилися Альпи. Тут зосереджені тисячі невеликих льодовиків на відносно низьких висотах, які дуже чутливі до зростання температур. За прогнозами: при потеплінні приблизно на 2,7°C (близько до нинішніх політичних сценаріїв) до 2100 року в Альпах залишиться близько 110 льодовиків, тобто лише 3% від сучасної кількості; при 4°C — не більше 20 льодовиків. Навіть найвідоміші льодовики не застраховані. Ронський льодовик може перетворитися на невеликий залишок або зникнути повністю, а найбільший в Альпах льодовик Алеч може розпастися на кілька менших частин. Для порівняння: лише в Швейцарії між 1973 і 2016 роками вже зникло понад 1 000 льодовиків. Найшвидше зникають маленькі льодовики Втрати відбуваються нерівномірно. Найшвидше льодовики зникають у регіонах, де їх багато і вони невеликі: Альпи, Кавказ, Скелясті гори, Анди, екваторіальні гірські системи. У деяких із цих регіонів понад половина льодовиків може зникнути вже протягом найближчих 10–20 років. Хоча такі льодовики майже не впливають на рівень Світового океану, для місцевих громад вони мають величезне значення — як джерело води, фактор туризму та частина культурної ідентичності. Температура вирішує все Головний висновок дослідження простий і жорсткий: доля льодовиків надзвичайно чутлива до навіть невеликих змін температури. при 1,5°C може зберегтися близько половини сучасних льодовиків; при 2,7°C — лише п’ята частина; при 4°C — приблизно одна десята. Кожен додатковий градус означає тисячі льодовиків, втрачених щороку. Льодовики — це не лише лід Зникнення льодовика — це не просто зміна кліматичної статистики. Для гірських регіонів це втрата туристичної привабливості, доходів і символу місця. Саме тому з’являються ініціативи на кшталт Global Glacier Casualty List, де фіксують назви й історії льодовиків, яких більше не існує. Майбутнє ще не визначене Дослідження чітко показує: зникнення льодовиків уже можна прогнозувати за роками. Але кількість тих, що виживуть, залежить від рішень, ухвалених сьогодні. Різниця між сценаріями — це не абстрактні цифри. Це ландшафти, які зміняться протягом життя одного покоління.

Компанія Apple випустила корисне оновлення програми Apple TV для пристроїв на основі операційної системи Android. Користувачі отримали можливість використовувати Google Cast у програмі Apple TV. Оновлення дозволяє транслювати контент із мобільних пристроїв на телевізори, що значно спрощує перегляд улюблених шоу та фільмів. Apple випустила офіційний додаток Apple TV для Android у лютому 2025 року, проте досі він не підтримував Google Cast. Тепер, додавши цю функцію, користувачі можуть легко перемикатися між екранами, навіть під час перегляду серії. Нова функція доступна у новій версії програми Apple TV під номером 2.2. Нагадаємо, Google Cast – розроблений Google протокол для бездротової трансляції медіаконтенту. Цікаво, що на початку грудня 2025 року Netflix відключив трансляцію контенту з мобільних пристроїв на телевізори та нові Chromecast із пультами ДУ.

Гробниця з несподіваним мешканцем: як маленькі фігурки розкрили таємницю єгипетського фараона Бути фараоном у Стародавньому Єгипті означало значно більше, ніж просто керувати державою. Правителя вважали живим богом, для якого працювало все суспільство — від селян і ремісників до жерців і придворних. Йому не доводилося виконувати жодної буденної роботи, адже кожен наказ виконували десятки слуг. І навіть після смерті фараон не збирався змінювати цей порядок. Саме тому в єгипетській культурі з’явилися шабті — маленькі фігурки, які мали працювати замість померлого володаря у потойбічному світі. На них писали спеціальні заклинання, що «оживляли» їх у загробному житті. Ці фігурки повинні були відповідати на будь-який наказ свого господаря — не випадково їх називали «ті, що відповідають». Незвична знахідка у забутій столиці Давнє місто Таніс, розташоване в дельті Нілу, колись було столицею Єгипту в період XXI–XXII династій. Сьогодні це археологічна пам’ятка, яку багато хто впізнає завдяки фільмам про Індіану Джонса. Саме тут, у королівському некрополі, група археологів під керівництвом єгиптолога Фредеріка Пайродо натрапила на дивовижну знахідку. У невеликій гробниці вони виявили 225 шабті, акуратно викладених у формі зірки. Це було незвично: у той період фігурки зазвичай зберігали у спеціальних коробах із дерева та гіпсу. Розташування шабті підказувало, що вони лежали так із моменту поховання — ніби чекали свого володаря. Фігурки, що розповіли більше, ніж очікували Шабті з Танісу були виготовлені з фаянсу — матеріалу з характерним блакитно-зеленим кольором, який асоціювався зі смертю та богом Осірісом. Більшість фігурок мали однакові риси та плоску спинку, що свідчило про масове виготовлення. Але найбільшим сюрпризом стало інше: понад половина шабті зображували жінок. У Стародавньому Єгипті жінки могли працювати писарками, жрицями, лікарками, ремісницями й навіть вести власний бізнес. Ймовірно, фараон, для якого виготовили ці фігурки, у житті спирався саме на жіночу частину свого оточення. І символічно, що саме ці шабті «виконали» свою останню місію — допомогли сучасним ученим встановити особу похованого. Картуш, що розкрив ім’я На фігурках зберігся картуш — овальний символ, у який вписували імена фараонів. Напис вказував на Шешонка III (Шошенка III), правителя з непростою долею. Його правління тривало близько сорока років і припало на час громадянської війни між Верхнім і Нижнім Єгиптом. Попри нестабільність, він активно будував храми та монументи в Танісі. Саме тут і виникла загадка: чому фараона поховали у вузькій і скромній гробниці, якщо він за життя звів для себе значно більшу усипальницю? Політика сильніша за смерть Археологи вважають, що після смерті Шешонка III ситуація змінилася. Його наступник, імовірно, наказав перенести мумію попередника до меншої гробниці, яка спочатку належала фараону Осоркону II. Подібні випадки в Єгипті вже траплялися: боротьба за престол нерідко продовжувалася навіть після смерті правителів. Є припущення, що й наступник Тутанхамона свого часу вчинив подібно, щоб зайняти кращу усипальницю. Коли дрібниці змінюють історію Ця знахідка показує, що інколи не величні саркофаги чи золоті маски, а скромні фаянсові фігурки здатні пролити світло на забуті сторінки історії. Шабті з Танісу не лише підтвердили особу похованого фараона, а й нагадали: навіть у світі богів і царів інтриги, заздрощі та боротьба за владу ніколи не зникали повністю. Іноді минуле говорить до нас найнеочікуванішими голосами — навіть через маленьких мовчазних слуг, створених для вічної роботи.

Авіація впливає на клімат значно сильніше, ніж може здатися на перший погляд. Мова йде не лише про викиди вуглекислого газу під час згоряння пального. Літаки змінюють атмосферу ще й іншим, менш помітним способом — через формування хмар на великій висоті, які впливають на тепловий баланс планети. Білі смуги, які ми часто бачимо в небі, — це конденсаційні сліди, або ж конденсаційні хмари. Вони утворюються тоді, коли водяна пара з вихлопів двигунів у холодному розрідженому повітрі швидко перетворюється на кристали льоду. Сонячне світло легко проходить крізь такі хмари, а от тепло, яке Земля випромінює назад у космос, вони затримують. У результаті планета поступово нагрівається. Проте видимі конденсаційні сліди — лише частина проблеми. На великих висотах уже існують тонкі природні перисті хмари, і саме там зазвичай проходять авіамаршрути. Повітря в цих шарах часто містить більше вологи, ніж очікується, тому літак, пролітаючи крізь такі хмари, створює нові конденсаційні сліди прямо всередині них. Зовні вони майже непомітні, бо зливаються з уже наявною хмарністю. Довгий час кліматичні моделі практично не враховували ці «приховані» сліди. Дослідники з Лейпцизького університету вперше детально оцінили їхній вплив. Використовуючи супутникові лазерні вимірювання, науковці змогли зафіксувати ледь помітні зміни в структурі хмар після прольоту літаків. Аналіз показав, що такі приховані конденсаційні сліди додають приблизно 10% до загального потеплювального ефекту від видимих слідів. Хоча цифра здається невеликою, у масштабах планети вона має відчутне значення. Вихлопи авіадвигунів містять не лише водяну пару, а й дрібні частинки сажі. Навколо них швидко формуються кристали льоду. Їх стає більше, але вони дрібніші за розміром. Це робить хмари щільнішими й ефективнішими у «захопленні» тепла. З часом такі змінені ділянки хмар змішуються з навколишнім повітрям, і відрізнити їх візуально стає неможливо, хоча вплив на клімат зберігається. Важливу роль відіграє й час доби. Вдень хмари можуть частково відбивати сонячне світло, трохи компенсуючи нагрівання. Уночі цього ефекту немає, і залишається лише затримка теплового випромінювання. Саме тому в більшості випадків — приблизно у 80% — приховані конденсаційні сліди призводять до загального потепління. Щоб підтвердити свої висновки, вчені зіставили маршрути польотів із супутниковими даними про хмари. Вони проаналізували близько 40 тисяч випадків взаємодії літаків із хмарними шарами, порівнюючи змінені ділянки з тими, яких авіація не торкалася. Це дозволило чітко відокремити ефект літаків від природних процесів. Цікавий «природний експеримент» відбувся під час пандемії COVID-19, коли авіасполучення різко скоротилося. Менше польотів означало менше частинок у верхніх шарах атмосфери. У цей період дослідники частіше фіксували охолоджувальний ефект хмар, тоді як із відновленням авіатрафіку знову посилилися сигнали потепління. Це ще раз підтвердило прямий зв’язок між інтенсивністю польотів і кліматичним впливом. Сьогодні видимі конденсаційні сліди вже вважаються одним із головних чинників кліматичного впливу авіації. Приховані ж додають до цієї картини важливий, раніше недооцінений елемент. Особливо відчутний ефект у регіонах з інтенсивним повітряним рухом — над Європою та Північною Атлантикою. Деякі ідеї щодо зменшення шкоди пропонували прокладати маршрути навмисно через перисті хмари, сподіваючись на охолоджувальний ефект. Однак нові результати ставлять під сумнів таку стратегію. Дослідники не знайшли переконливих доказів того, що це може зменшити загальний вплив авіації на клімат. Висновок учених однозначний: для реальної оцінки кліматичних наслідків польотів потрібно враховувати не лише те, що ми бачимо в небі, а й приховані процеси в хмарах. Без цього картина впливу авіації на планету залишається неповною. Дослідження опубліковане в журналі Nature Communications і може стати важливим кроком до більш точних кліматичних моделей та ефективніших рішень у сфері «зелених» авіаперевезень.

Чому довгий COVID не минає: вчені знайшли відповідь у генах і молекулярних збоях Для мільйонів людей COVID-19 не закінчився разом із негативним тестом. Інфекція минула, але хвороба — ні. Тижні перетворюються на місяці, а симптоми продовжують втручатися в повсякденне життя, змінюючи роботу, фізичні можливості та навіть мислення. Постійна втома не зникає після відпочинку, задишка з’являється під час простих справ, пам’ять підводить у найнесподіваніший момент. Пацієнти роками ходять між лікарями, тоді як медицина стикається з синдромом, який не вписується у звичні діагностичні рамки. Нове масштабне дослідження австралійських учених пропонує інший погляд: проблема не в тому, чому симптоми тривають, а в тому, які внутрішні зміни в організмі не дають йому повернутися до норми. Довгий COVID — це не виняток, а глобальна проблема Довгим COVID називають стан, коли симптоми зберігаються понад чотири тижні після перенесеної інфекції. У когось це виснаження і «туман у голові», у когось — біль у грудях, порушення серцевого ритму або неврологічні ускладнення, які з’являються через місяці. Одужання часто не є поступовим: поліпшення може раптово зупинитися або змінитися новим загостренням. За оцінками, з 2020 року з довгим COVID зіткнулися близько 400 мільйонів людей у світі, а економічні втрати від цього стану сягають приблизно одного трильйона доларів на рік. Генетичний ключ до тривалих симптомів Команда дослідників з Університету Південної Австралії вирішила шукати причини не в окремих клінічних випадках, а в масштабних біологічних даних. Вони об’єднали результати понад 100 міжнародних досліджень, проаналізувавши генетичну та молекулярну інформацію тисяч людей. Такий підхід дозволив вийти за межі окремих симптомів і побачити загальну картину. Результат виявився показовим: дослідники ідентифікували 32 гени, пов’язані з підвищеним ризиком розвитку довгого COVID. При цьому 13 із них раніше взагалі не асоціювалися з цим станом. Більшість цих генів беруть участь у роботі імунної системи, регуляції запалення та відновленні тканин — процесах, які мають ключове значення після перенесеної інфекції. Особливу увагу привернув варіант гена FOXP4, який впливає на імунну відповідь і функцію легень. Саме він може пояснювати, чому в частини людей дихальні проблеми зберігаються надовго. Організм не «перемикається» назад Щоб зрозуміти, що відбувається всередині тіла, вчені використали так звані омікс-дані — великі масиви інформації про активність генів, білків, метаболітів і регуляцію ДНК. Штучний інтелект і складні комп’ютерні моделі допомогли поєднати ці рівні між собою. Аналіз показав, що після COVID організм у багатьох людей залишається в зміненому біологічному режимі. Дослідники виявили: десятки біомаркерів хронічного запалення; ознаки порушення роботи мітохондрій, що пояснює постійну втому; 71 молекулярний «перемикач», який залишається активним навіть через рік після інфекції; понад 1 500 змінених профілів експресії генів, пов’язаних з імунітетом і нервовою системою. Іншими словами, вірус зник, але сигнали, які він запустив, продовжують працювати. Можливість виявляти ризик заздалегідь Окрему цінність має прогностичний аспект дослідження. Машинне навчання дозволило створити моделі, які оцінюють, у кого з пацієнтів найвищий ризик довготривалих ускладнень і як можуть змінюватися симптоми з часом. Це відкриває шлях до раннього втручання — спостереження, підтримки й лікування ще до того, як стан стане хронічним. На думку авторів, такий підхід може бути корисним не лише для довгого COVID, а й для інших поствірусних синдромів, зокрема хронічної втоми або фіброміалгії. Новий підхід до складних хвороб Дослідження показує обмеженість традиційної медицини, коли йдеться про багатосистемні стани. Довгий COVID — це не одна проблема, а мережа взаємопов’язаних збоїв. Поєднання глобальних даних, молекулярної біології та штучного інтелекту дозволяє побачити причинні зв’язки, які неможливо виявити в невеликих клінічних дослідженнях. Цей підхід може стати моделлю для майбутніх пандемій і складних хронічних захворювань, де швидкість і масштаб аналізу мають вирішальне значення. Дослідження опубліковане в журналах PLOS Computational Biology та Critical Reviews in Clinical Laboratory Sciences.

Усередині імунної клітини знайшли «пружинний механізм», який може змінити лікування раку Імунотерапія на основі Т-клітин за останні десять років стала одним із найбільших проривів у боротьбі з раком. У деяких пацієнтів вона дає вражаючі результати, змушуючи власну імунну систему знищувати пухлинні клітини. Проте для більшості видів раку такі методи або працюють слабко, або не працюють зовсім. Причина довгий час залишалася загадкою. Нове дослідження вчених із Рокфеллерівського університету проливає світло на один із ключових механізмів роботи Т-клітин і може допомогти зробити імунотерапію значно ефективнішою. Т-клітинний рецептор: головний «перемикач» імунної відповіді У центрі відкриття — Т-клітинний рецептор (TCR). Це складний білковий комплекс, вбудований у мембрану Т-клітини. Саме він дозволяє клітині розпізнавати загрозу — наприклад, ракову або інфіковану клітину — і запускати імунну атаку. Попри те, що TCR є основою майже всіх сучасних імунотерапій, донині вчені не до кінця розуміли, як саме він активується. Було відомо, з яких частин він складається, але перші секунди його «вмикання» залишалися прихованими. Неочікуване відкриття: рецептор працює як «джек-ін-зе-бокс» Дослідники застосували метод кріоелектронної мікроскопії (cryo-EM), який дозволяє побачити молекули у надзвичайно високій роздільній здатності. Ключовим моментом стало те, що TCR вивчали в умовах, максимально наближених до природних, а не в агресивних хімічних розчинах, як це робили раніше. Вчені помістили рецептор у так звані нанодиски — мікроскопічні «латки» мембрани, які імітують справжнє клітинне середовище. І саме тоді сталося несподіване. У неактивному стані TCR виявився щільно складеним і «замкненим». Але щойно він стикається з антигеном — молекулою, що сигналізує про небезпеку, — рецептор різко розкривається, ніби пружинна іграшка джек-ін-зе-бокс. Раніше вважалося, що TCR завжди перебуває у відкритому стані й майже не змінює форму. Тепер стало ясно: саме ця механічна «пружина» запускає сигнал усередині клітини. Чому цього не бачили раніше Попередні дослідження проводилися з використанням детергентів, які фактично знімали мембрану з рецептора. Як з’ясувалося, без мембрани TCR втрачає «фіксатор» і передчасно розкривається. Через це вчені десятиліттями спостерігали вже активований стан і помилково вважали його базовим. Лише повернувши рецептор у правильне ліпідне середовище, дослідникам вдалося побачити його справжню, «сплячу» форму. Що це означає для лікування раку Нове розуміння роботи T-клітинного рецептора відкриває практичні можливості: Точніше налаштування імунотерапії. Якщо змінювати «чутливість» цього механізму, можна змусити Т-клітини активуватися швидше або, навпаки, уникати помилкових атак. Розширення ефективності лікування. Сьогодні Т-клітинна терапія працює лише для окремих рідкісних пухлин. Краще розуміння активації рецептора може допомогти застосувати її до значно ширшого кола раків. Покращення вакцин. Детальна структура TCR дає змогу точніше проєктувати антигени, які ефективніше «вмикатимуть» імунну відповідь. Глибша наука — кращі шанси для пацієнтів Автори дослідження наголошують: це не просто ще одна структурна модель, а фундаментальне відкриття, яке пояснює, як сигнал проходить від поверхні клітини до її внутрішніх механізмів. Робота показує, що навіть у добре вивчених системах можуть ховатися несподівані механізми — і саме вони здатні визначити успіх або провал лікування. Дослідження опубліковане в журналі Nature Communications і вже привернуло увагу фахівців з онкології, імунології та біомедичної інженерії.

Міжзоряний об’єкт 3I/ATLAS перебуває всього за три доби від точки мінімального зближення із Землею, що дозволило з високою точністю розрахувати момент прольоту. За поточними даними, мінімальної відстані буде досягнуто 19 грудня. Наразі небесне тіло практично рухається разом із нашою планетою. Починаючи відсьогодні і приблизно до 22 грудня, відстань між Землею та 3I/ATLAS залишатиметься майже незмінною, коливаючись у межах близько 500 тис. км, що становить лише близько 0,2 % від загальної дистанції. Після цього періоду об’єкт почне швидко віддалятися від планети. Попри таку близькість за астрономічними мірками, загрози для Землі він не становить. На цей момент 3I/ATLAS займає третє місце за яскравістю серед комет, проте його зоряна величина — близько 12m — повністю виключає можливість спостереження неозброєним оком або за допомогою простих оптичних приладів. Положення об’єкта на небі найближчими днями залишатиметься майже незмінним. Він розташований у районі сузір’я Лева, неподалік Регула; орієнтуватися також можна за яскравими зорями Арктур, Сіріус і Проціон. Об’єкт підіймається над горизонтом близько 22–23 години, але найкращі умови для спостережень у телескоп складаються ближче до 1–2 години ночі і зберігаються до світанку. 3I/ATLAS — це третій підтверджений міжзоряний об’єкт, рідкісна комета, яка прибула до нас з іншої зоряної системи. Її було відкрито 1 липня 2025 року за допомогою телескопа ATLAS у Чилі.

Мікропластик став невід’ємною частиною нашого світу, проникнувши не лише в найвіддаленіші куточки Землі — від глибин Маріанської западини до запечатаних печер, — але й у тіла живих організмів, включно з нашими власними органами, рідинами та навіть мозком. У той час як лікарі терміново досліджують вплив цих чужорідних матеріалів на здоров’я людини, вчені виявляють, що вони вже завдають значної шкоди набагато меншим організмам. Тривожні нові дані, детально описані в дослідженні, опублікованому в журналі Environmental Science & Technology вченими з Карлтонського університету в Оттаві та Національного центру дослідження дикої природи Канади, виявили шокуючий факт: цвіркуни, яких годували їжею, забрудненою мікропластиком, протягом семи тижнів збільшилися у розмірах у вражаючі 25 разів, пише T4. Цей експеримент є особливо показовим, оскільки цвіркунам також пропонували можливість вживати натуральну, незабруднену їжу. Результати продемонстрували, що комахи спочатку не могли розрізняти пластик і справжню їжу, але згодом їх почало приваблювати забруднене пластиком середовище. У документі зазначено: «Коли цвіркунам запропонували вибір між незабрудненою та забрудненою пластиком їжею, вони спочатку не віддавали перевагу незабрудненій їжі, але потім, через дев’ять днів, значно змістилися в бік забрудненої пластиком їжі». Чим більшими ставали ці комахи, тим більше також роздувалися їхні роти. Ця зміна призвела до того, що цвіркуни почали частіше споживати більші пластикові частинки, оскільки вони харчуються лише тим, що не перевищує розмір їхнього рота. Співавтор дослідження Маршалл Рітч зазначив, що як тільки частинка ставала достатньо великою, щоб її можна було з’їсти, цвіркуни продовжували вживати її до кінця свого життя. Цвіркуни, яких годували їжею, забрудненою мікропластиком, протягом семи тижнів збільшилися у розмірах у вражаючі 25 разів. Ілюстративне зображення: Reddit Ситуація ускладнюється тим, що дослідники виявили: цвіркуни під час травлення розщеплювали мікропластик на нанопластик, перетворюючи його на ще більшу, і при цьому важче відстежувану, загрозу для навколишнього середовища. Пов’язані дослідження вже показали, що споживання мікропластику негативно впливає на інших безхребетних, включаючи морських равликів та дощових черв’яків. Більше того, ця речовина проникає навіть до личинок мошок — дрібних мух, що мешкають в Антарктиді, одному з найвіддаленіших регіонів Землі. Ентомолог Джек Девлін, співавтор дослідження, опублікованого в журналі Science of the Total Environment, зазначив, що хоча рівень пластику в Антарктиді все ще набагато нижчий, ніж на більшій частині планети, тепер можна стверджувати, що мікропластик потрапляє в систему і на достатньо високих рівнях починає змінювати енергетичний баланс комах. На щастя, Девлін додав, що «навіть за найвищих концентрацій пластику виживання не знизилося», і базовий метаболізм комах також не змінився, тож «на перший погляд, здавалося, що у них все добре». Однак сам факт забруднення мікропластиком навіть крихітних комах у Антарктиді не віщує нічого доброго. Девлін згадував, що спочатку він вважав, що Антарктида — це одне з останніх місць, де з цією проблемою не стикаються, але після роботи з цими неймовірними маленькими комахами, які живуть там, де немає дерев і майже немає рослин, він все одно знайшов пластик у їхніх нутрощах. Це дійсно показує, наскільки всеосяжною є проблема мікропластикового забруднення. Не пропустіть: Вчені показали частину тіла людини, яку вважають “місцем, де живе душа”The post Вчені показали тварину, яка, харчуючись мікропластиком, збільшилася в розмірах у 25 разів first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Ядро Землі, магнітне поле та повітря, яким ми дихаємо: несподіваний зв’язок Протягом приблизно 540 мільйонів років дві, на перший погляд, не пов’язані речі на Землі змінювалися синхронно: сила магнітного поля планети та вміст кисню в атмосфері. Нове дослідження під керівництвом учених NASA показало, що цей зв’язок не випадковий — і що розплавлене ядро Землі могло відіграти ключову роль у створенні умов, за яких стало можливим складне життя. Роботу очолив геофізик Вейцзя Куан із Центру космічних польотів Ґоддарда NASA. Його команда вивчає, як глибокі процеси всередині Землі впливають на придатність планети для життя. Невидимий щит планети Магнітне поле Землі — це невидима «бульбашка», створена рухами рідкого заліза у зовнішньому ядрі планети. Вона простягається далеко в космос і відхиляє заряджені частинки Сонця, відомі як сонячний вітер. Цей захист не є абсолютним, але він значно зменшує вплив жорсткого космічного випромінювання на атмосферу й поверхню Землі. Дані з космічних апаратів показують, що планети з магнітним полем можуть краще утримувати атмосферу, хоча ситуація не завжди однозначна — інколи гази втрачаються і з магнітним полем, і без нього. Саме тому нове дослідження не стверджує, що сильніше магнітне поле автоматично означає більше кисню. Натомість вчені припускають: обидва процеси керуються спільними глибинними механізмами всередині планети. Каміння як літопис магнітного поля Історію магнітного поля Землі зберігають породи. Коли лава застигає на дні океану, мінерали в ній орієнтуються за напрямком магнітного поля, немов крихітні компаси. Якщо ці породи не перегріваються згодом, вони можуть зберігати цей «відбиток» сотні мільйонів років. Рівень кисню в давній атмосфері вчені відновлюють за геохімічними маркерами — хімічними слідами в стародавніх породах. Вони аналізують співвідношення заліза, сірки, вуглецю, а також сліди пожеж, які можливі лише за певної концентрації кисню. Порівнявши ці два незалежні архіви, команда виявила разючу закономірність: графіки сили магнітного поля та рівня кисню майже повторюють один одного. Обидва показники зростають у довгостроковій перспективі та мають спільний максимум приблизно 330–220 мільйонів років тому. Суперконтиненти і глибини Землі Ще один важливий елемент цієї історії — рух континентів. За геологічний час материки неодноразово збиралися в єдині суперконтиненти, а потім знову розходилися. Найвідоміший приклад — Пангея. Такі цикли змінюють океанські течії, клімат, вулканічну активність і навіть те, як тепло виходить із мантії та ядра Землі. Дослідники припускають, що рух континентів міг одночасно впливати і на роботу магнітного «динамо» в ядрі, і на баланс газів в атмосфері — через вулканізм і хімічне вивітрювання порід. Важливо: вчені наголошують, що це не проста причина й наслідок, а складна система взаємопов’язаних процесів, які розвивалися мільйонами років. Кисень і вибух складного життя Після появи складних багатоклітинних організмів рівень кисню в атмосфері здебільшого коливався між 15 і 30 відсотками. У пізньому палеозої він, імовірно, зростав майже до 35 відсотків, що збіглося з розквітом великих комах, хребетних хижаків і наземних рослин. Дослідження донних відкладів, зокрема за вмістом молібдену, пов’язують великі етапи насичення океанів киснем із поширенням рослин на суші та розвитком складних морських екосистем. Ці факти підсилюють ідею: кисневе середовище та еволюційні «стрибки» життя тісно пов’язані. Що це означає для пошуку життя у Всесвіті Земля — єдина відома планета, де поєднуються високий вміст кисню, складне життя та потужне глобальне магнітне поле. Нове дослідження не дає остаточної відповіді, чи є магнітне поле обов’язковою умовою життя, але воно підкреслює: внутрішня будова планети має значення не менше, ніж відстань до зірки. Для вивчення екзопланет це означає, що астрономам доведеться звертати увагу не лише на «зону придатності для життя», а й на активність ядер, тектоніку плит і довготривалу геологічну стабільність. Глибини, що формують поверхню Результати дослідження показують: процеси в глибинах Землі й атмосфера, якою ми дихаємо, протягом сотень мільйонів років розвивалися разом. Розуміння цього зв’язку може пояснити, чому життя на нашій планеті змогло пережити численні катастрофи — і допомогти знайти інші світи, здатні підтримувати життя так само довго. Дослідження опубліковане в журналі Science Advances.

Отримання зароблених коштів є не просто фінансовою транзакцією, а й моментом, сповненим особливої енергетики, з яким здавна пов’язують певні ритуали для залучення та примноження фінансового добробуту. У народних віруваннях, день, коли гроші вперше потрапляють у руки, вважається критичним для формування фінансового потоку на наступний місяць, адже те, як ми поводимося з цим першим припливом багатства, нібито програмує нашу подальшу удачу. Тому, щоб кошти “водилися” та примножувалися, важливо дотримуватися неписаних правил, які стосуються поводження з новими купюрами. Про це розповідає Pixelinform. 1. Правило “нічного відпочинку” Перше й одне з найважливіших правил, що передається з покоління в покоління, стосується негайного витрачання: новоотримані гроші не можна чіпати в той самий день, коли вони надійшли. Їм потрібно обов’язково “переночувати” в оселі. Вважається, що за цю ніч кошти просочуються енергетикою житла та його власника, закріплюючи зв’язок і створюючи основу для подальшого примноження. Це своєрідний обряд приручення фінансів, який забезпечує їхню прихильність до цього дому. 2. Енергетика благодійності та обміну Другий ключовий момент пов’язаний з благодійністю та щедрістю. Якщо людина має стабільний і хороший достаток, їй рекомендується щомісяця жертвувати десяту частину свого доходу на добрі справи. Цей акт, відомий як “десятина”, є не лише моральним обов’язком, а й потужним енергетичним ритуалом, який відкриває канали для надходження ще більших коштів, підтримуючи фінансовий потік. Якщо ж десятина здається занадто великою сумою, варто віддати стільки, скільки не шкода, адже головне — це щире бажання поділитися та створити позитивний фінансовий обмін із навколишнім світом. 3. Порядок, перерахунок та місячний магніт Третій ритуал вимагає уваги та порядку. До заходу сонця в день отримання зарплати необхідно ретельно перерахувати всю отриману суму. Найкраще це робити у спокійній атмосфері спальні чи вітальні. Після перерахунку гроші потрібно акуратно скласти, причому купюри мають лежати “сорочкою” (тобто лицьовою стороною) вгору, демонструючи повагу до фінансів та впорядковуючи їхню енергію. Якщо день отримання зарплати збігся з фазою зростального Місяця, це вважається особливо сприятливим знаком. У такому випадку, перераховані та акуратно складені купюри слід покласти на ніч на підвіконня. Вважається, що енергія зростаючого Місяця, спрямована на гроші, притягне у дім більший фінансовий потік та сприятиме їхньому швидкому примноженню. Таким чином, увага до цих простих, але глибоко вкорінених у традиціях дій, перетворює день зарплати на потужний ритуал залучення та збереження грошової енергії. Що зробити в день зарплати, щоб гроші завжди водилися читайте на сайті Pixel.inform.