Американські фізики заявили про незвичний експеримент: їм вдалося отримати електричну напругу, використовуючи не сонце, вітер чи тепло, а саме обертання Землі. Хоча мова йде про надзвичайно малі величини — лише десятки мікровольт, — сам принцип може відкрити новий напрямок у пошуках постійних джерел енергії без пального. Дослідження провела команда на чолі з професором Прінстонського університету Крістофером Ф. Чибою у співпраці з фахівцями з Лабораторії реактивного руху NASA. Експеримент поставили в Нью-Джерсі, використовуючи настільну установку, яка, за словами авторів, буквально «знімає» крихітну частку енергії з руху нашої планети. Як обертання Землі може давати струм Земля постійно обертається і водночас перебуває в межах власного магнітного поля, яке створюється рухами розплавленого металу в її ядрі. Це поле майже нерухоме в просторі, тоді як будь-який об’єкт, жорстко пов’язаний із поверхнею планети, безперервно рухається крізь нього. Згідно з класичною фізикою, такий рух провідника в магнітному полі може створювати електричну напругу. Проте десятиліттями вважалося, що в реальних умовах вона миттєво зникає: електрони швидко перерозподіляються й повністю компенсують ефект. Саме тому обертання Землі завжди вважали непридатним для практичного виробництва електроенергії. Команда Чиби звернула увагу на те, що ця «компенсація» не є неминучою за будь-яких умов. Виявилося, що спеціальна форма та матеріал провідника можуть порушити цей баланс. Циліндр, який порушив правила У лабораторії теоретичну ідею втілили у вигляді порожнистого циліндра завдовжки близько 30 сантиметрів. Його виготовили з марганцево-цинкового фериту — керамічного матеріалу, який добре «проводить» магнітні поля, але майже не проводить електричний струм. Циліндр зорієнтували з півночі на південь і нахилили під кутом приблизно 57 градусів. У такому положенні він був перпендикулярний і до напрямку обертання Землі на широті Прінстона, і до локального магнітного поля. На обох кінцях встановили електроди для вимірювання напруги. Результат виявився несподіваним: між кінцями циліндра з’явилася постійна напруга — десятки мікровольт. Коли установку розвертали на 180 градусів, знак напруги змінювався на протилежний, а при повороті на 90 градусів сигнал майже зникав. Це повністю відповідало теоретичним розрахункам. Для контролю вчені перевірили суцільний циліндр з того ж матеріалу та інші конструкції, де магнітні поля поводилися інакше. У цих випадках жодної напруги зафіксувати не вдалося. Звідки береться енергія Ключову роль у всьому процесі відіграє сила Лоренца — фундаментальний закон, який описує, як електричні заряди реагують на магнітні поля. У звичайних провідниках ця сила швидко врівноважується, але в обраній геометрії феритового циліндра повна компенсація не відбувається. Фактично магнітне поле Землі передає мізерну частку енергії обертання планети в електричну форму. При цьому Земля теоретично сповільнюється на абсолютно непомітну величину, а всі закони збереження енергії та моменту імпульсу залишаються дотриманими. Надзвичайно слабкий, але стабільний сигнал Через крихітні значення напруги експерименти проводили в підвальному приміщенні з мінімальними електричними перешкодами. Додатково дослідники врахували так званий ефект Зеєбека — появу напруги через різницю температур — і відфільтрували його з результатів. Окрім напруги, команда змогла зафіксувати і постійний струм силою лише кілька десятків наноампер. Потужність такого «джерела» у мільйони разів менша, ніж споживають навіть найпростіші електронні пристрої. Чи є у цього майбутнє Самі автори наголошують: до практичного застосування ще дуже далеко. У науковій спільноті вже існують критичні роботи, які ставлять під сумнів можливість масштабування такого ефекту. Тепер ключове завдання — незалежне відтворення експерименту іншими групами. Втім, якщо принцип підтвердиться, у майбутньому подібні пристрої теоретично можуть живити автономні датчики або наукові прилади, яким потрібна мінімальна, але постійна енергія без заміни батарей. Один із варіантів — з’єднувати багато таких елементів у мережу, щоб збільшити сумарну напругу. «Перш за все, інші дослідники мають або підтвердити, або спростувати наші результати», — підкреслив Крістофер Чиба. Дослідження опубліковане в журналі Physical Review Research і вже викликало жваве обговорення серед фізиків.

Австралійський аутбек зазвичай асоціюється з безкраїми бурими рівнинами, спекою й пилом. Але навесні 2025 року ця звична картина раптово змінилася. Уздовж сотень кілометрів русел Купер-Крік пустеля несподівано зазеленіла, ніби хтось одним рухом оживив висохлий ландшафт. У березні на захід Квінсленду обрушилися дощі, яких зазвичай вистачає на цілий рік — і все це менш ніж за тиждень. Вода стрімко побігла сухими руслами, затоплюючи рівнини, дороги й пасовища. Супутники NASA спостерігали за тим, як повінь розливається країною, а згодом так само швидко відступає, залишаючи після себе рідкісне видовище: зелену хвилю життя в самому серці пустелі. З орбіти було видно, як невеликі поселення опинилися відрізаними від світу, а людей доводилося евакуйовувати гелікоптерами. Річки били історичні рекорди, а пустельні шосе тижнями залишалися під водою. Та коли повінь почала спадати, нові супутникові знімки показали іншу сторону цієї історії — уздовж Купер-Крік з’явилися яскраво-зелені смуги рослинності, що проросла з ґрунту, який не бачив вологи роками. Купер-Крік є частиною басейну озера Ейр — унікальної річкової системи, де вода тече не до океану, а вглиб континенту. У звичайні роки озеро Ейр — це велетенська солона западина з тріщинами від спеки й мізерною кількістю опадів. Повністю наповнювалося воно лише кілька разів за всю історію спостережень. Проте цього разу супутники зафіксували, як озеро знову перетворюється на справжнє внутрішнє море. Місцеві кажуть, що масштаби повені можуть зрівнятися з легендарною подією 1974 року. Такі повені — не просто катастрофа. Коли вода розливається сухими заплавами, вона пробуджує життя, яке чекало свого часу. У ґрунті роками зберігаються яйця дрібних ракоподібних та інших безхребетних, і вони масово вилуплюються майже одразу після приходу води. За ними з’являється риба, а слідом — птахи, що прилітають на гніздування. За лічені тижні формується цілий ланцюг життя там, де ще недавно панувала тиша й пил. На піку повені під водою опинилися десятки мільйонів гектарів внутрішніх районів Австралії. Подекуди потоки змили родючий шар ґрунту, і на його відновлення підуть роки. Та водночас природа отримала потужний поштовх. Землевласники й екологи сходяться на думці: попри короткострокові втрати, у довшій перспективі біорізноманіття регіону лише виграє. Велику роль у розумінні цих процесів відіграють супутники. Завдяки знімкам у різних діапазонах світла вчені можуть точно відрізняти воду, сухий ґрунт і живу рослинність. На таких зображеннях вода сяє яскраво-блакитним, свіжа зелень буквально світиться, а висохлі ділянки набувають рожево-бурих відтінків. Серії знімків дозволяють відстежувати, куди рухається вода і коли вона досягне віддалених озер і заповідників. Для науковців повінь 2025 року стала рідкісною можливістю спостерігати, як пустельні екосистеми реагують на раптову появу води. Для місцевих мешканців — нагадуванням про суворий, але дивовижний характер цього краю. Тут повінь може принести руйнування, але водночас — і коротке, майже неймовірне відродження життя, яке багато хто бачить лише кілька разів за все життя.

Людська діяльність на планеті давно вийшла за межі біосфери, спричиняючи зміни космічного масштабу, про які ми раніше навіть не здогадувалися. Наш вид уже довів свою здатність впливати на глобальні процеси — від антропогенної зміни клімату до успішного коригування орбіт небесних тіл, як це було продемонстровано місією DART. Проте одним із найбільш приголомшливих відкриттів останніх років стало те, що людство випадково створило навколо Землі штучний радіобар’єр, здатний взаємодіяти з потужними потоками космічної радіації. Традиційно захистом нашої планети вважається природне магнітне поле, яке відхиляє сонячний вітер і захоплює заряджені частинки у так звані пояси Ван Аллена. Ці зони випромінювання, відкриті у 1950-х роках, зазвичай мають форму двох концентричних торів, розташованих на висоті від 1000 до 6000 кілометрів та від 13 000 до 60 000 кілометрів відповідно, пише T4. Дослідження, проведене за допомогою зондів NASA, виявило, що межі та структура цих природних радіаційних поясів почали змінюватися під впливом людських технологій. Головним чинником виявилися радіохвилі дуже низької частоти (VLF), які використовуються військовими для зв’язку з підводними човнами на великих глибинах. Ці сигнали, що передаються потужними наземними станціями, виходять за межі атмосфери та проникають у ближній космос, де вони взаємодіють із високоенергетичними електронами. Науковці зафіксували, що ці радіопередачі формують навколо планети своєрідну «VLF-бульбашку», яка діє як невидимий бар’єр, відштовхуючи заряджені частинки далі від поверхні Землі. Порівняння сучасних вимірювань із даними початку 1960-х років показує, що внутрішня межа поясів Ван Аллена фактично змістилася далі в космос. Зовнішній край штучно створеної VLF-бульбашки майже ідеально збігається з новим внутрішнім краєм радіаційного поясу, що підтверджує гіпотезу про антропогенний вплив на геокосмічне середовище. Хоча цей бар’єр не є класичним силовим полем із наукової фантастики, він має цілком реальні захисні властивості, частково відхиляючи космічне випромінювання. Зараз дослідники навіть розглядають можливість цілеспрямованого використання VLF-випромінювачів для захисту супутників та наземних об’єктів від руйнівного впливу потужних сонячних бур, перетворюючи випадкову побічну дію наших комунікацій на контрольований щит для всієї планети. Читайте також: Вчені зʼясували, скільки важить душа людиниThe post Люди випадково створили барʼєр навколо Землі first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Людська діяльність на планеті давно вийшла за межі біосфери, спричиняючи зміни космічного масштабу, про які ми раніше навіть не здогадувалися. Наш вид уже довів свою здатність впливати на глобальні процеси — від антропогенної зміни клімату до успішного коригування орбіт небесних тіл, як це було продемонстровано місією DART. Проте одним із найбільш приголомшливих відкриттів останніх років стало те, що людство випадково створило навколо Землі штучний радіобар’єр, здатний взаємодіяти з потужними потоками космічної радіації. Традиційно захистом нашої планети вважається природне магнітне поле, яке відхиляє сонячний вітер і захоплює заряджені частинки у так звані пояси Ван Аллена. Ці зони випромінювання, відкриті у 1950-х роках, зазвичай мають форму двох концентричних торів, розташованих на висоті від 1000 до 6000 кілометрів та від 13 000 до 60 000 кілометрів відповідно, пише T4. Дослідження, проведене за допомогою зондів NASA, виявило, що межі та структура цих природних радіаційних поясів почали змінюватися під впливом людських технологій. Головним чинником виявилися радіохвилі дуже низької частоти (VLF), які використовуються військовими для зв’язку з підводними човнами на великих глибинах. Ці сигнали, що передаються потужними наземними станціями, виходять за межі атмосфери та проникають у ближній космос, де вони взаємодіють із високоенергетичними електронами. Науковці зафіксували, що ці радіопередачі формують навколо планети своєрідну «VLF-бульбашку», яка діє як невидимий бар’єр, відштовхуючи заряджені частинки далі від поверхні Землі. Порівняння сучасних вимірювань із даними початку 1960-х років показує, що внутрішня межа поясів Ван Аллена фактично змістилася далі в космос. Зовнішній край штучно створеної VLF-бульбашки майже ідеально збігається з новим внутрішнім краєм радіаційного поясу, що підтверджує гіпотезу про антропогенний вплив на геокосмічне середовище. Хоча цей бар’єр не є класичним силовим полем із наукової фантастики, він має цілком реальні захисні властивості, частково відхиляючи космічне випромінювання. Зараз дослідники навіть розглядають можливість цілеспрямованого використання VLF-випромінювачів для захисту супутників та наземних об’єктів від руйнівного впливу потужних сонячних бур, перетворюючи випадкову побічну дію наших комунікацій на контрольований щит для всієї планети. Читайте також: Вчені зʼясували, скільки важить душа людиниThe post Люди випадково створили барʼє навколо Землі first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Сучасна психолінгвістика відкриває нові горизонти у вивченні людської особистості, стверджуючи, що повсякденні звички, такі як надсилання текстових повідомлень, можуть бути джерелом цінної інформації про приховані риси характеру. Шарлотта Ентвістл, психолог із Ліверпульського університету, зазначає, що вибір слів у листуванні, електронних листах або коментарях онлайн непомітно розкриває глибинні паттерни мислення та ставлення до оточуючих. Зокрема, дослідження вказують на те, що люди з так званою «темною тетрадою» особистості — нарцисизмом, макіавеллізмом, психопатією та садизмом — демонструють специфічні лінгвістичні особливості ще до того, як їхня антисоціальна поведінка стане явною. Психопатія, яка характеризується безсердечністю, імпульсивністю та відсутністю емпатії, проявляється у цифровій комунікації через надмірне використання ворожої, негативної та емоційно відірваної мови, пише T4. Одним із найяскравіших «червоних прапорців» у спілкуванні з потенційним психопатом є регулярне вживання лайливих слів та лексики, що виражає гнів або ненависть. Такі особи частіше використовують слова «ненавиджу» або «злюся», демонструючи виразну ворожість до світу. Одночасно з цим у їхньому мовленні спостерігається дефіцит соціально пов’язаних термінів, таких як «ми» або «нас», що вказує на глибоку емоційну відстороненість від соціуму. Натомість вони схильні до надмірної самореференції, постійно вживаючи займенники «я» та «мені». Подібний егоцентричний стиль спілкування в поєднанні з байдужим емоційним тоном був виявлений навіть під час аналізу листів відомих серійних убивць, що підтверджує стійкість цих мовних закономірностей. Одним із найяскравіших «червоних прапорців» у спілкуванні з потенційним психопатом є регулярне вживання лайливих слів та лексики, що виражає гнів або ненависть. Автор фото: Olha Ruskykh Розуміння таких маркерів, як висока частота самореференцій та агресивна лексика, може стати важливим інструментом для безпечного орієнтування в сучасному соціальному житті. Психологи підкреслюють, що ці знання корисні не лише для виявлення темних сторін оточуючих, а й для розуміння прихованих маніпуляцій чи жорсткості мислення у повсякденних ситуаціях — від професійної взаємодії до особистих побачень. Виявлення моделей емоційної ригідності та відсутності термінології соціального зв’язку допомагає розпізнати ранні ознаки психопатії чи нарцисизму ще на етапі текстового знайомства, дозволяючи вчасно виставити власні кордони та уникнути потенційно небезпечних зв’язків. Читайте за темою: Вчені назвали 3 ознаки психопата, які проявляються ще в ранньому дитинствіThe post Вчені назвали поширену звичку психопатів first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Майже тридцять років родина жила між надією та відчаєм. У червні 1997 року 31-річний Насіруддін із Пакистану вирушив у подорож долиною Супат у гірському регіоні Кохістан і зник без сліду. Він пішов до печери — і більше не повернувся. Удома на нього чекали дружина та двоє дітей, а пошуки, що тривали роками, не давали жодних результатів. Рідні не полишали спроб знайти чоловіка. Вони неодноразово піднімалися до льодовика, сподіваючись бодай на якусь звістку, але суворі умови гір щоразу змушували повертатися ні з чим. З часом надія згасла, а історія Насіруддіна стала ще однією нерозгаданою трагедією гір. Все змінилося наприкінці липня цього року. Місцевий пастух Омар Хан випадково натрапив на тіло людини, яке визирнуло з-під льоду. При ньому був посвідчувальний документ — сумнівів не залишилося. Те, що він побачив, вразило навіть досвідчених мешканців гір: тіло було майже неушкодженим, одяг цілий, наче час для цієї людини просто зупинився. Насіруддін пролежав у льодовиковому полоні 28 років. Швидке замерзання та відсутність повітря й вологи перетворили його тіло на своєрідну природну мумію. Саме льодовики здатні зберігати органічні рештки десятиліттями й навіть тисячоліттями — не випадково їх називають «капсулами часу» планети. Пакистан має близько семи тисяч льодовиків — більше, ніж будь-яка країна поза полярними регіонами. Та сьогодні ці крижані гіганти стрімко відступають. Потепління, зменшення снігопадів і пряме сонячне проміння прискорюють танення льоду. Саме ці процеси й оголили тіло Насіруддіна, дозволивши поставити крапку в історії, що тривала майже три десятиліття. Для родини це стало болісним, але важливим завершенням. Вони нарешті отримали відповіді й можливість попрощатися. Подібні знахідки — не рідкість у світі, де льодовики тануть дедалі швидше. Найвідоміший приклад — Еці, «людина з льоду», знайдена в Альпах у 1991 році, яка відкрила вікно в життя людей неоліту. Так само в різних гірських регіонах час від часу знаходять тіла альпіністів, зниклих десятки років тому. Танення льодовиків поступово розкриває приховані історії — інколи науково безцінні, інколи глибоко трагічні. І хоча такі відкриття приносять відповіді, вони водночас нагадують: зміни клімату не лише переписують карту планети, а й повертають нам давно замерзлі сторінки людських доль.

Ми звикли думати про еволюцію як про відносно передбачуваний процес: середовище змінюється — організми пристосовуються. Але нове дослідження показує, що все набагато складніше. Навіть однакові зміни умов можуть привести до зовсім різних еволюційних результатів — усе залежить від того, де, коли і з ким це відбувається. Команда науковців під керівництвом Ценге Петак з Університету Вермонта простежила еволюцію в 105 різних мінливих середовищах і дійшла несподіваного висновку: вивчення лише однієї популяції може ввести в оману. Щоб робити висновки про вид загалом, потрібно аналізувати багато популяцій у різних умовах. Коли середовище змінюється знову і знову У природі умови рідко змінюються раз і назавжди. Набагато частіше вони коливаються: температурні цикли, чергування посух і дощів, сезонні зміни. Саме такі «гойдалки» й зацікавили дослідників. У комп’ютерній моделі вони спостерігали за еволюцією цифрових організмів протягом 10 000 поколінь. У кожного з них була своя генетична «схема керування», а мутації поступово змінювали її. Кожні 300 поколінь середовище різко змінювалося, змушуючи популяції знову адаптуватися. Результат? Одні й ті самі зміни умов могли або допомогти організмам вийти на кращий рівень пристосованості, або, навпаки, загнати їх у глухий кут. Чому «кращий» варіант не завжди перемагає Вчені оцінювали успішність організмів за так званим ландшафтом пристосованості — уявною картою, де височини відповідають успішним наборам ознак. Широкі вершини — стабільні, на них легко втриматися. Вузькі піки — підходять лише для «ідеальних» рішень, але з них легко зірватися. Іноді зміна середовища допомагала популяціям зійти з вузького піка й знайти більш стабільний варіант. Але в інших випадках адаптація до одного стану робила організм абсолютно непридатним до іншого — і еволюція буквально застрягала. Виживають не чемпіони, а більшість Ключовим показником виявилася не максимальна, а середня пристосованість. Для виживання важливо, щоб більшість популяції була достатньо добре пристосованою, а не лише кілька «зірок». У мінливих середовищах популяції з вищою середньою пристосованістю рідше переживали різкі обвали чисельності після змін умов. Простими словами: стабільність важливіша за досконалість. Еволюція пам’ятає своє минуле Ще один важливий висновок — шлях має значення. Ранні еволюційні кроки визначали, куди саме потрапляла популяція на «карті можливостей». Біологи називають це залежністю від траєкторії: минулі рішення обмежують або розширюють майбутні варіанти. Тому дві популяції одного виду, які опинилися в схожих умовах, можуть еволюціонувати зовсім по-різному — просто тому, що стартували з різних точок. Чому це важливо для людей Ці висновки мають прямі паралелі з реальним світом: Кліматичні зміни: різкі коливання умов можуть врятувати одні популяції та знищити інші, навіть у межах одного виду. Антибіотикорезистентність: бактерії в різних лікарнях або регіонах мають різний «досвід» впливу ліків, тому реагують на лікування по-різному. Штучний інтелект: нейромережі, як і живі організми, можуть «забувати» старі навички, коли навчаються новим, якщо середовище змінюється занадто різко. Один приклад — не вся картина Головний урок дослідження простий, але важливий: не можна робити загальні висновки, спираючись на одну історію. Ані в еволюції, ані в медицині, ані в екології. Щоб зрозуміти, як життя реагує на зміни, потрібно дивитися ширше — на багато популяцій, багато умов і багато можливих шляхів. Саме в цій різноманітності й ховається справжня логіка еволюції. Дослідження опубліковане в журналі Proceedings of the National Academy of Sciences. Proceedings of the National Academy of Sciences.

Міжзоряна комета 3I/ATLAS почала віддалятися від Землі, пройшовши на відстані 269 мільйонів кілометрів від планети. Цей об’єкт, що увійшов до Сонячної системи зі швидкістю 61 км/с, став предметом масштабного міжнародного дослідження. У період із серпня по грудень 2025 року за його рухом і складом спостерігала група космічних обсерваторій, включно з телескопами «Джеймс Вебб» і «Габбл», а також спеціалізованими рентгенівськими та ультрафіолетовими зондами. Зібраний масив даних дозволив ученим скласти найдетальніший на сьогодні хімічний і фізичний портрет об’єкта, що прибув з-за меж Сонячної системи. Одним із ключових етапів дослідження стали рентгенівські спостереження, проведені телескопом XMM-Newton та супутником XRISM. Вперше в історії астрономії у міжзоряного об’єкта було зафіксовано рентгенівське світіння, спричинене процесом обміну зарядами між сонячним вітром і нейтральними атомами коми комети. Аналіз виявив наявність ліній випромінювання вуглецю, азоту та кисню. При цьому діаметр рентгенівського гало становив близько 400 тисяч кілометрів, що значно перевищує розміри самого ядра комети, діаметр якого оцінюється менш ніж в один кілометр. Дані спектроскопії, отримані телескопом «Джеймс Вебб» у ближньому інфрачервоному діапазоні, вказали на аномальний хімічний склад комети. Співвідношення діоксиду вуглецю до води у складі 3I/ATLAS становило 8:1, тоді як у кометах Сонячної системи цей показник зазвичай не перевищує 1:1. Висока концентрація вуглекислого газу може свідчити про формування об’єкта в дуже холодних областях протопланетного диска іншої зоряної системи. Паралельно з цим зонд Europa Clipper зафіксував активні викиди газу та пилу в період проходження кометою перигелію у жовтні 2025 року. Під час аналізу траєкторії було виявлено негравітаційне прискорення, яке становило (8,9±4,6)×10−9(8,9 \pm 4,6) \times 10^{-9}(8,9±4,6)×10−9 а.о./день². Подібне відхилення зазвичай пояснюється реактивною силою, що виникає під час випаровування льодів. Водночас у науковій спільноті триває дискусія щодо того, який саме газ забезпечив цей імпульс. Незважаючи на велику кількість діоксиду вуглецю в ранніх даних, теплові моделі вказують, що спостережувану динаміку простіше пояснити сублімацією монооксиду вуглецю (CO), активність якого могла зрости під час максимального зближення з Сонцем. Наразі яскравість комети знижується, і вона продовжує рух до зовнішніх меж Сонячної системи. У березні 2026 року об’єкт пройде на відстані 0,358 а.о. від Юпітера, що стане останньою можливістю для детальних спостережень із використанням наявних космічних апаратів. Після цього 3I/ATLAS остаточно залишить межі досяжності земних приладів. Дослідники планують присвятити кілька років опрацюванню зібраних даних, щоб точніше визначити вік і походження міжзоряного гостя.

Компанія Google фактично вбила вбудований браузер ігрової консолі Sega Dreamcast. Якщо точніше, компанія припинила підтримку PlanetWeb 3.0 для приставки, що вийшла понад чверть століття тому. PlanetWeb 3.0 – не найновіша версія, оскільки вона була випущена в 2001 році. Однак це найсучасніша версія в цій родині браузерів. PlanetWeb 1.0 вийшов 1999 року, а версія 2.0 — роком пізніше. Таким чином, офіційний родовід браузерів для Dreamcast налічує близько 26 років. Примітно, що браузер консолі не був вбудованим програмним забезпеченням. Він постачався на окремому диску, як і консольні ігри. Власники консолі все ще можуть виходити до мережі. Для цього можна використовувати фанатське програмне забезпечення FrogFind, яке отримує результати пошуку з DuckDuckGo і перетворює їх у простий текстовий HTML-код.

Міжзоряна комета 3I/ATLAS почала віддалятися від Землі, пройшовши на відстані 269 мільйонів кілометрів від планети. Цей об’єкт, що увійшов до Сонячної системи зі швидкістю 61 км/с, став предметом масштабного міжнародного дослідження. У період із серпня по грудень 2025 року за його рухом і складом спостерігала група космічних обсерваторій, включно з телескопами «Джеймс Вебб» і «Габбл», а також спеціалізованими рентгенівськими та ультрафіолетовими зондами. Зібраний масив даних дозволив ученим скласти найдетальніший на сьогодні хімічний і фізичний портрет об’єкта, що прибув з-за меж Сонячної системи. Одним із ключових етапів дослідження стали рентгенівські спостереження, проведені телескопом XMM-Newton та супутником XRISM. Вперше в історії астрономії у міжзоряного об’єкта було зафіксовано рентгенівське світіння, спричинене процесом обміну зарядами між сонячним вітром і нейтральними атомами коми комети. Аналіз виявив наявність ліній випромінювання вуглецю, азоту та кисню. При цьому діаметр рентгенівського гало становив близько 400 тисяч кілометрів, що значно перевищує розміри самого ядра комети, діаметр якого оцінюється менш ніж в один кілометр. Дані спектроскопії, отримані телескопом «Джеймс Вебб» у ближньому інфрачервоному діапазоні, вказали на аномальний хімічний склад комети. Співвідношення діоксиду вуглецю до води у складі 3I/ATLAS становило 8:1, тоді як у кометах Сонячної системи цей показник зазвичай не перевищує 1:1. Висока концентрація вуглекислого газу може свідчити про формування об’єкта в дуже холодних областях протопланетного диска іншої зоряної системи. Паралельно з цим зонд Europa Clipper зафіксував активні викиди газу та пилу в період проходження кометою перигелію у жовтні 2025 року. Під час аналізу траєкторії було виявлено негравітаційне прискорення, яке становило (8,9±4,6)×10−9(8,9 \pm 4,6) \times 10^{-9}(8,9±4,6)×10−9 а.о./день². Подібне відхилення зазвичай пояснюється реактивною силою, що виникає під час випаровування льодів. Водночас у науковій спільноті триває дискусія щодо того, який саме газ забезпечив цей імпульс. Незважаючи на велику кількість діоксиду вуглецю в ранніх даних, теплові моделі вказують, що спостережувану динаміку простіше пояснити сублімацією монооксиду вуглецю (CO), активність якого могла зрости під час максимального зближення з Сонцем. Наразі яскравість комети знижується, і вона продовжує рух до зовнішніх меж Сонячної системи. У березні 2026 року об’єкт пройде на відстані 0,358 а.о. від Юпітера, що стане останньою можливістю для детальних спостережень із використанням наявних космічних апаратів. Після цього 3I/ATLAS остаточно залишить межі досяжності земних приладів. Дослідники планують присвятити кілька років опрацюванню зібраних даних, щоб точніше визначити вік і походження міжзоряного гостя.