Невелика лабораторна помилка може вплинути на всю океанографію. Коли крихітні частинки пластику потрапляють у зразки, вони згоряють як органічна речовина і проявляються як природний вуглець. Така плутанина має значення у глобальному масштабі. Науковці з Університету Стоуні-Брук повідомляють, що навіть один відсоток пластику за масою може змістити ключові показники вуглецю у всьому океані. Дослідження очолив Луїс Е. Медіна Фаулл, доцент Університету Стоуні-Брук. Його робота зосереджена на океанській біогеохімії — тому, як життя та хімічні процеси переміщують вуглець крізь морську воду. Показники вуглецю формують моделі, які прогнозують потепління, рівень моря та втрату кисню. Якщо пластик завищує ці показники, океан може виглядати старішим, інертнішим і менш чутливим, ніж він є насправді. Як пластик змінює вуглець океану У контрольних тестах, де пластикові фрагменти змішували з природним осадом, команда з’ясувала, що лише один відсоток поліетилену за масою може давати близько 40% всього виявленого вуглецю. Та сама мізерна частка може зробити зразок «старшим» на приблизно 4 000 років за радіовуглецевим датуванням. Іншими словами, трохи пластику може змусити молодий вуглець виглядати давнім. Більшість лабораторій покладається на елементний аналіз — стандартний метод, що спалює зразок до діоксиду вуглецю, щоб підрахувати вуглець і азот. Пластик теж згоряє, тому його вуглець у потоці газу стає невідрізним. У багатьох дослідженнях потім додають радіовуглець — радіоактивну форму вуглецю, що використовується для оцінки віку органічної речовини — щоб розділити джерела за часом. Стандартні процедури Національної океанської радіовуглецевої лабораторії (NOSAMS) описують, як діоксид вуглецю перетворюють на графіт і підраховують за допомогою прискорювальної мас-спектрометрії. Десятиліття викривлених даних Перекриття відбувається тому, що пластики містять багато вуглецю та не мають радіовуглецю, адже виготовлені з викопного палива, яке давно втратило свій ^14C — рідкісну радіоактивну форму. Навіть слідові кількості пластику в частинках морської води, річковому мулі або фільтрах можуть змінити результати, роблячи вуглець «старішим» та більш значущим, ніж він є насправді. Автори показали, що ефект передбачувано збільшується зі зростанням рівня забруднення та залежить від типу полімеру. Це корисно — але означає, що непомітний пластик міг тихо спотворювати дані десятиліттями. Як пластик потрапляє до океанських зразків Зважений органічний вуглець — крихітні природні частинки, що дрейфують у морській воді — збирають на фільтри, розливають у пляшки, відправляють і обробляють. На цих етапах випадкові поліестерні волокна або пластмасові частинки можуть потрапити всередину. Глобальні дані ООН свідчать, що мікропластики широко поширені в поверхневих водах, осадах і навіть у полярному снігу. Дослідники зазначають, що забруднення не завжди починається в полі. Воно може початися в приміщеннях для зберігання, де зразки знаходяться поруч із пластиками — контейнерами, пакетами та кришками. Ці матеріали вивільняють частки, надто маленькі, щоб помітити їх неозброєним оком. Польові роботи теж становлять ризик. Команди часто носять синтетичні куртки та рукавички, які відділяють волокна під час роботи. Ці дрібні частинки легко дрейфують, збільшуючи шанси осісти на відкриті пляшки або фільтри. Ризики забруднення в лабораторії У лабораторії системи вентиляції можуть переносити частинки між робочими зонами. Техніки не помічають їх, але частинки осідають на інструментах і лотках. Коли зразки відкривають для обробки, будь-яка стороння порошинка поруч стає потенційним джерелом помилки. Навіть етапи промивання не завжди безпечні. Деякі джерела води в лабораторіях та водопостачанні містять завислі мікропластики з місцевої інфраструктури. Якщо промивання спирається на таку воду без додаткової фільтрації, це може ненавмисно додати ті ж забруднювачі, які дослідники прагнуть виміряти. Покращення вимірювань океанського вуглецю Щоб зменшити похибки, рішення починається з простих кроків: відмовитися від пластикових інструментів на користь скла чи металу, носити бавовняні халати, прожарювати фільтри перед використанням та перевіряти зразки під мікроскопом перед тестуванням. «Наші результати підкреслюють необхідність переоцінити найкращі практики обробки зразків органічної речовини для аналізу вуглецю», — пише Фаулл. Це відкриття не зменшує роль океану як буфера клімату — воно покращує нашу здатність її вимірювати. За допомогою кращих протоколів науковці можуть очистити шумні набори даних та вдосконалити моделі, які показують, скільки вуглецю океан може поглинати, зберігати та переміщувати. Дослідження опубліковано в журналі PLOS ONE.

Астрономи вперше отримали переконливі свідчення існування атмосфери на кам’яній екзопланеті класу «Суперземля». TOI-561 b — планета, де рік триває 10 годин, а температура плавить метал, — не мала б утримувати газову оболонку, але спостереження телескопа Джеймса Вебба (JWST) показали інше. Це відкриття може змінити уявлення про формування та еволюцію малих екзопланет. Рідкісне відкриття від JWST Команда Інституту Карнегі, використовуючи космічний телескоп Джеймса Вебба, виявила ознаки атмосфери навколо TOI-561 b — кам’яної екзопланети, яка обертається навколо старої зорі типу G. Це перший настільки переконливий доказ існування газової оболонки у планети, якій теоретично її мати не мало б. Планета, що живе «на межі» TOI-561 b удвічі масивніша за Землю, але знаходиться настільки близько до свого світила, що робить один оберт за чуть більше 10 годин. Одна сторона постійно освітлена, інша — занурена у вічну ніч. Температура на денному боці досягає рівнів, здатних плавити камінь і метали. Попри такі умови, планета демонструє ознаки газової оболонки — факт, який суперечить попереднім моделям. Чому це виклик для науки Протягом десятиліть вважалося, що такі невеликі та гарячі екзопланети швидко втрачають атмосферу через випаровування під потужним випромінюванням. Нові дані з JWST спростували цю тезу. Науковці розглядають кілька можливих пояснень: TOI-561 b у минулому могла мати невелике залізне ядро. Атмосфера може бути вторинною — тобто сформованою вже після втрати первинної. Утримання газів може пояснювати і дивно низьку густину планети. Що далі Як саме це середовище здатне зберегтися в умовах надвисоких температур — поки відкрите питання. Дані JWST стануть основою для нових моделей, які враховуватимуть фізику надгарячих кам’яних планет, та можуть змінити підхід до пошуку атмосфер на інших «Суперземлях». Джерело: Interesting Engineering

Нове дослідження перевернуло уявлення про дизельні двигуни: виявилося, що вода у складі палива не завжди шкодить, а інколи — навіть зменшує токсичні викиди. У лабораторних умовах водяна емульсія здатна скорочувати утворення NOx до 60% та зменшувати кількість твердих частинок у вихлопі. Вода в дизелі: шкода у реальному житті Потрапляння води в паливну систему під час заправки або через дефекти резервуарів — одна з найпоширеніших причин поломок дизельних авто. Наслідки відчутні: втрата потужності, корозія елементів системи та дорогий ремонт. мінімальні витрати — від €1000, серйозні пошкодження форсунок чи насоса — до €6000 і більше, у критичних випадках — заміна двигуна. Саме тому вода традиційно вважалася головним ворогом дизельних агрегатів. Але лабораторія показала інше Німецькі дослідники довели: при створенні спеціальної емульсії «вода + дизель» можна отримати зовсім інший ефект. За даними Springer Nature, водяна пара: знижує температуру згоряння, створює мікровибухи в паливній краплі, дробить паливо на дрібніші частинки. У результаті: утворення оксидів азоту (NOx) зменшується до 60%, різко падає кількість твердих частинок. Це саме ті викиди, заради яких Європа десятиліттями послідовно обмежувала дизельні технології. Головний виклик — стабільність суміші Дизель та вода природно розшаровуються. Для довготривалої роботи потрібен «емульгатор» — речовина, що утримує їх разом. Дослідники порівнюють це з салатною заправкою: як олію й оцет тримає разом гірчиця, так і дизельна емульсія потребує свого «аналогічного інгредієнта». Розробка безпечного й технологічно ефективного емульгатора — ключова умова для промислового впровадження. Чому автовиробники цікавляться технологією? Попри загальний відхід ринку від дизеля, деякі бренди, зокрема BMW, досі наголошують на його ефективності за умов радикального зниження шкідливих викидів.Якщо технологію вдасться стабілізувати та масштабувати, вона може: продовжити життя дизельних моторів у Європі, зменшити навантаження на навколишнє середовище, відкрити шлях до нових стандартів екологічного палива. Поки що це лише лабораторний прорив. Для серійного виробництва потрібні технологічні зрушення, випробування та адаптація двигунів. Джерело

Морські їжаки маленькі, але їхній вплив — величезний. Поїдаючи швидкорослі водорості, вони допомагають утримувати скельні рифи відкритими для коралів, кіркових водоростей та широкої мережі морського життя. Коли їжаки процвітають, рифи можуть залишатися збалансованими. Коли вони зникають — або, навпаки, надмірно розмножуються — цілі морські ландшафти можуть різко змінюватися. На Канарських островах довгоголковий морський їжак Diadema africanum протягом багатьох років коливався між цими крайнощами: його чисельність різко зростала за відсутності хижаків, і він перетворював рифи на «пустелі». Тепер маятник хитнувся в інший бік. Швидка та досі невстановлена хвороба пройшлася регіоном, знизивши чисельність D. africanum до історичних мінімумів. Тим часом споріднені види почали масово гинути в океанах по всьому світу, створюючи умови для одного з найруйнівніших екологічних колапсів на рифах архіпелагу за десятиліття. Морські їжаки визначають долю рифів Рід Diadema включає вісім тропічних і субтропічних видів, серед них D. africanum, який раніше був звичайним на скелястих рифах біля берегів Західної Африки, Азорів і Канарських островів на глибинах 5–20 метрів. На островах тепліші моря та надмірний вилов хижаків сприяли «вибухам» чисельності їжаків із 1960-х років, що призводило до повторюваних «пустель». Заходи контролю в 2005–2019 роках так і не розв’язали проблему. А потім у лютому 2022 року все змінилося. Дослідницька група під керівництвом Івана Канʼо, докторанта Університету Ла-Лагуни, почала фіксувати масову загибель морських їжаків біля Ла-Пальми та Ла-Гомери. Протягом кількох місяців смертність поширилася на схід у межах усього архіпелагу. Хворі їжаки рухалися мляво та хаотично, переставали реагувати на дотик, втрачали голки та тканини та гинули. Команда впізнала цей сценарій: подібні події сталися у 2008 та 2018 роках, коли загинули 90–93% місцевих їжаків біля частини Канар та Мадейри. Проте тоді популяції дивовижно швидко відновилися. Цього разу ні. Друга хвиля у 2023 році лише посилила шкоду. Вимірюючи катастрофу на рифах Щоб оцінити масштаби втрат, дослідники обстежили 76 ділянок на семи головних островах з літа 2022 по літо 2025 року, порівнюючи результати з історичними даними. Вони також опитали професійних дайверів щодо того, як змінилися спостереження на їхніх звичних місцях між 2018–2021 і 2023 роками. Крім того, команда збирала личинки за допомогою пасток на чотирьох ділянках на сході Тенерифе під час піку нересту у вересні 2023 року та рахувала молодь на тих самих ділянках у січні 2024-го. «Наш аналіз показав, що сучасна чисельність D. africanum на Канарських островах — найнижча за весь час спостережень, і кілька популяцій наближені до локального вимирання», — сказав Канʼо. «Більше того, масова смертність 2022–2023 років охопила всю популяцію виду на архіпелазі. Наприклад, з 2021 року чисельність зменшилася на 74% на Ла-Пальмі та на 99,7% на Тенерифе». Сигнал розмноження був таким же тривожним. На східному узбережжі Тенерифе улов личинок був майже нульовим, а молодь не зʼявлялася у прибережних кам’янистих середовищах. Разом це свідчить, що ефективне розмноження там майже припинилося. Личинки морських їжаків не з’являються «Звіти з інших регіонів свідчать, що загибель 2022–2023 років на Канарах — ще один етап ширшої морської пандемії, з серйозними наслідками для ключових рифових травоїдних», — сказав Канʼо. Але збудника досі не визначено. «Ми поки що не знаємо, який саме патоген спричиняє ці масові загибелі. В інших регіонах масові вимирання Diadema повʼязували зі скутикокіліатами роду Philaster — одноклітинними паразитичними організмами». Раніше канарські випадки повʼязували з амебами, такими як Neoparamoeba branchiphila, і вони слідували за незвичними південними хвилями — збіг, зафіксований і в 2022 році. «Без підтвердження ми не можемо сказати, чи збудник прибув із Карибського басейну течіями або судноплавством, чи це наслідок зміни клімату». Ознаки морської пандемії Морські їжаки стоять у центрі багатьох рифових екосистем. Коли їх багато, D. africanum може надмірно поїдати ламінарію та дернові водорості, знижуючи різноманіття. Коли їх мало, водорості стрімко відростають, змінюючи освітлення, хімію та структуру середовища для риб та безхребетних. Раптовий крах домінуючого травоїдного також впливає на харчові ланцюги, позбавляючи хижаків важливого ресурсу. Якщо приплив личинок припиниться, відновлення може надовго зупинитися. З огляду на те що загибель збігається з подібними подіями в Карибському морі, Середземномор’ї, Червоному морі, Оманській затоці та Західній частині Індійського океану, криза на Канарах виглядає не окремим спалахом, а пандемією. Це підсилює нагальну потребу в ідентифікації патогена: діагностичні зразки під час активної смертності, молекулярні аналізи на наявність інфекцій та моніторинг довкілля за допомогою ДНК. Паралельні дослідження океанографії — штормів, течій і температурних стрибків — можуть допомогти зʼясувати, чи виступають вони тригерами або прискорювачами. Харчові мережі відчувають цю втрату Поки що команда обережно сподівається, що популяції Diadema у Південно-Східній Азії та Австралії поки не постраждали. «Ми не знаємо, як ця пандемія розвиватиметься далі», — сказав Канʼо. «Поки що вона, здається, не поширилася на інші популяції Diadema в Південно-Східній Азії та Австралії. Але ми не можемо виключити можливість її повторної появи та дальшого поширення». Як показує досвід попередніх криз, деякі рифи можуть відновитися — якщо личинки повернуться, а молодь виживе. Але подія 2022–2023 років відрізняється в одному критично важливому аспекті: майже повний крах системи та ознаки репродуктивної відмови на ключових ділянках. Це підвищує важливість точкової охорони тих популяцій, що залишилися. А також підкреслює потребу у тимчасових заборонах вилову чи видалення хижаків там, де це доречно, і в прискорених дослідженнях, щоб визначити патоген і шляхи його поширення. Ключовий вид-травоїд зник на значній частині архіпелагу. Чи перейдуть канарські рифи в нові водоростеві стани, чи повернуться до рівноваги — залежатиме від того, як швидко наука, управління та умови океану зможуть узгодитися в найближчі місяці.

Невелика лабораторна помилка може вплинути на всю океанографію. Коли крихітні частинки пластику потрапляють у зразки, вони згоряють як органічна речовина і проявляються як природний вуглець. Така плутанина має значення у глобальному масштабі. Науковці з Університету Стоуні-Брук повідомляють, що навіть один відсоток пластику за масою може змістити ключові показники вуглецю у всьому океані. Дослідження очолив Луїс Е. Медіна Фаулл, доцент Університету Стоуні-Брук. Його робота зосереджена на океанській біогеохімії — тому, як життя та хімічні процеси переміщують вуглець крізь морську воду. Показники вуглецю формують моделі, які прогнозують потепління, рівень моря та втрату кисню. Якщо пластик завищує ці показники, океан може виглядати старішим, інертнішим і менш чутливим, ніж він є насправді. Як пластик змінює вуглець океану У контрольних тестах, де пластикові фрагменти змішували з природним осадом, команда з’ясувала, що лише один відсоток поліетилену за масою може давати близько 40% всього виявленого вуглецю. Та сама мізерна частка може зробити зразок «старшим» на приблизно 4 000 років за радіовуглецевим датуванням. Іншими словами, трохи пластику може змусити молодий вуглець виглядати давнім. Більшість лабораторій покладається на елементний аналіз — стандартний метод, що спалює зразок до діоксиду вуглецю, щоб підрахувати вуглець і азот. Пластик теж згоряє, тому його вуглець у потоці газу стає невідрізним. У багатьох дослідженнях потім додають радіовуглець — радіоактивну форму вуглецю, що використовується для оцінки віку органічної речовини — щоб розділити джерела за часом. Стандартні процедури Національної океанської радіовуглецевої лабораторії (NOSAMS) описують, як діоксид вуглецю перетворюють на графіт і підраховують за допомогою прискорювальної мас-спектрометрії. Десятиліття викривлених даних Перекриття відбувається тому, що пластики містять багато вуглецю та не мають радіовуглецю, адже виготовлені з викопного палива, яке давно втратило свій ^14C — рідкісну радіоактивну форму. Навіть слідові кількості пластику в частинках морської води, річковому мулі або фільтрах можуть змінити результати, роблячи вуглець «старішим» та більш значущим, ніж він є насправді. Автори показали, що ефект передбачувано збільшується зі зростанням рівня забруднення та залежить від типу полімеру. Це корисно — але означає, що непомітний пластик міг тихо спотворювати дані десятиліттями. Як пластик потрапляє до океанських зразків Зважений органічний вуглець — крихітні природні частинки, що дрейфують у морській воді — збирають на фільтри, розливають у пляшки, відправляють і обробляють. На цих етапах випадкові поліестерні волокна або пластмасові частинки можуть потрапити всередину. Глобальні дані ООН свідчать, що мікропластики широко поширені в поверхневих водах, осадах і навіть у полярному снігу. Дослідники зазначають, що забруднення не завжди починається в полі. Воно може початися в приміщеннях для зберігання, де зразки знаходяться поруч із пластиками — контейнерами, пакетами та кришками. Ці матеріали вивільняють частки, надто маленькі, щоб помітити їх неозброєним оком. Польові роботи теж становлять ризик. Команди часто носять синтетичні куртки та рукавички, які відділяють волокна під час роботи. Ці дрібні частинки легко дрейфують, збільшуючи шанси осісти на відкриті пляшки або фільтри. Ризики забруднення в лабораторії У лабораторії системи вентиляції можуть переносити частинки між робочими зонами. Техніки не помічають їх, але частинки осідають на інструментах і лотках. Коли зразки відкривають для обробки, будь-яка стороння порошинка поруч стає потенційним джерелом помилки. Навіть етапи промивання не завжди безпечні. Деякі джерела води в лабораторіях та водопостачанні містять завислі мікропластики з місцевої інфраструктури. Якщо промивання спирається на таку воду без додаткової фільтрації, це може ненавмисно додати ті ж забруднювачі, які дослідники прагнуть виміряти. Покращення вимірювань океанського вуглецю Щоб зменшити похибки, рішення починається з простих кроків: відмовитися від пластикових інструментів на користь скла чи металу, носити бавовняні халати, прожарювати фільтри перед використанням та перевіряти зразки під мікроскопом перед тестуванням. «Наші результати підкреслюють необхідність переоцінити найкращі практики обробки зразків органічної речовини для аналізу вуглецю», — пише Фаулл. Це відкриття не зменшує роль океану як буфера клімату — воно покращує нашу здатність її вимірювати. За допомогою кращих протоколів науковці можуть очистити шумні набори даних та вдосконалити моделі, які показують, скільки вуглецю океан може поглинати, зберігати та переміщувати. Дослідження опубліковано в журналі PLOS ONE.

Китай висадив величезну кількість нових дерев із 1981 року, але ця додаткова рослинність зміщує опади в одні регіони, водночас висушуючи інші. Не секрет, що Китай особливо вміє будувати. Найбільша у світі дамба? У Китаї. Найбільша мережа високошвидкісних поїздів? Теж Китай. Найбільша вітрова електростанція? Китай. Сонячна електростанція? Аргентина. Справді? Ні, це теж Китай. Найбільша стародавня споруда? Ви зрозуміли. Поряд із усім цим будівництвом Китай також зеленів. Надихнувшись останнім інфраструктурним досягненням, Китай у 1978 році розпочав створення Лісозахисного поясу «Три Півночі», або «Великої зеленої стіни», щоб боротися з ерозією ґрунтів і зменшити піщані бурі. Минулого року державні ЗМІ країни повідомили, що проєкт нарешті завершено. За даними Reuters, Китай виростив 116 000 квадратних миль лісів, збільшивши загальне лісове покриття з 10% у 1949 році до приблизно 25% у 2024-му. Але нове дослідження, опубліковане в журналі Earth’s Future, показує, що всі ці додаткові дерева (приблизно 78 мільярдів з початку 80-х, за деякими оцінками) мають і непередбачувані наслідки для розподілу водних ресурсів у Китаї. Науковці з Тяньцзінського університету, Китайського аграрного університету в Пекіні та Утрехтського університету в Нідерландах з’ясували, що з 2001 по 2020 рік збільшення рослинності зменшило водні ресурси як у східному мусонному регіоні, так і на північному заході, у посушливій зоні. Це суттєво, адже ці території становлять близько 74% площі Китаю, за даними Live Science. Згідно з дослідженням, заходи із озеленення, такі як Велика зелена стіна — а також інші ініціативи на кшталт «Зерно в обмін на зелень» та Програми охорони природних лісів (обидві розпочаті в 1999 році) — збільшили евапотранспірацію. Це комбінований процес випаровування та транспірації (коли рослини виділяють водяну пару через крихітні пори, що називаються устячками). «Ці зміни спричинили перерозподіл опадів, спрямовуючи більше вологи на Тибетське нагір’я, яке отримало збільшення водних ресурсів», — пишуть автори. «На противагу цьому, східний та північно-західний Китай пережили зменшення доступності води, причому північний захід постраждав найбільше через значне зміщення вологи до Тибетського плато». Вивчаючи ці швидкі зміни землекористування (LUCC), автори також відзначають, що певні переходи — наприклад, перетворення степів на ліси або орних земель на пасовища — по-різному впливали на евапотранспірацію, кількість опадів і доступність води. Наприклад, перетворення степів у ліси збільшило евапотранспірацію та опади, але негативно вплинуло на доступність води. На жаль, водні ресурси Китаю розподілені нерівномірно щодо населення. За даними дослідження, на північ країни припадає приблизно 46% населення і понад половина орних земель, але лише 20% водних ресурсів. Автори підкреслюють, що ці змінені гідрологічні цикли необхідно враховувати під час планування майбутніх лісовідновлювальних проєктів. «Наші результати показують, що зміни земного покриву можуть перерозподіляти водні ресурси між регіонами», — пишуть автори. «Розуміння цих ефектів є критично важливим для планування сталого управління земельними та водними ресурсами в Китаї».

Деякі науковці вважають, що життя може ховатися прямо в нашій Сонячній системі. Але як це можливо, якщо немає інших планет чи супутників, які б нагадували умови нашої утопічної блакитної кулі? Адже Земля має стабільне обертання, ідеальний коктейль атмосферних газів і, що найважливіше, потужне магнітне поле, яке не дає сонячній радіації повністю нас знищити.Виявляється, нове дослідження свідчить, що умови, які людям здаються «далекими від ідеальних», можуть живити міжзоряне життя. А це означає, що пошуки інопланетян стають значно ширшими — і вчені, можливо, вже досягли певного успіху. У статті, опублікованій в International Journal of Astrobiology у липні цього року, стверджується, що високoенергетичні скупчення частинок — галактичні космічні промені, які мчать крізь космос, можуть підтримувати життя на позаземних світах. Ці промені випромінюють радіацію, що може запускати хімічні реакції — процес, відомий як радіоліз. При цьому молекули розпадаються та виділяють побічні продукти, які можуть слугувати пальним для живих організмів. Команда дослідників зосередилася на трьох світах: Марсі, а також на двох супутниках Юпітера й Сатурна — Європі та Енцеладі. Щоб зрозуміти, скільки теоретичних клітин можуть підтримувати галактичні космічні промені, вчені змоделювали розпад молекул води на різних глибинах кожного світу. В аналізі вони особливу увагу приділили виробленню електронів — ключових учасників енергетичних процесів у всіх живих істот. Модель будувалася на основі знань про екстремофілів — організмів на Землі, які процвітають в екстремальних середовищах. Наприклад, бактерія Candidatus Desulforudis audaxviator отримує енергію, «поїдаючи» радіоактивний розпад урану. На Землі деякі радіаційно стійкі екстремофіли ховаються під землею, уникаючи значної частини радіації — так само як люди б сховалися в бомбосховищі. Саме тому дослідники тестували підповерхневі умови. Дослідження показало, що Енцелад має найбільший потенціал для підтримання життя. На глибині близько 60 см, за оцінками команди, супутник може підтримувати до 42 900 клітин у кубічному сантиметрі, Марс — 11 600 клітин на глибині трохи більше ніж пів метра, а Європа — 4 200 клітин на глибині одного метра. Теоретичне життя на цих світах аж ніяк не буде схоже на «ходячих зелених чоловічків» чи багату екосистему. Скоріше за все, це будуть мікроби, адже енергії достатньо лише для підтримання найпростіших форм життя. Але життя завжди починається з малого. А можливість того, що радіація може підтримувати позаземне життя, захоплює дослідників, оскільки це «розширює наші пошуки та можливі місця існування життя», — каже Дімітра Атрі, PhD, співавтор роботи, в інтерв’ю Science News. Світ, який ми раніше вважали непридатним для життя — чи то через те, що він знаходиться за межами придатної для життя зони своєї зорі, чи навіть не обертається навколо зорі взагалі — тепер може бути перспективним об’єктом пошуку. І вчені, можливо, вже бачать перші результати. У жовтні цього року в журналі Nature Astronomy було опубліковане дослідження, де в зразках льоду з поверхні Енцелада знайшли органічні сполуки, що знову підживило надії на життя в його підлідних океанах. Під час близького прольоту у 2008 році Енцелад викинув у космос частинки льоду, які космічний апарат «Кассіні» зібрав для аналізу. Виявилося, що супутник викидає значно більше вуглецевих речовин, ніж раніше вважалося. Це не означає, що життя там точно є, але інгредієнти для нього точно присутні. «Мені дуже подобається Енцелад, бо там одночасно присутні всі умови, необхідні для зародження та розвитку життя», — каже Каролін Фрейсіне, PhD, астробіолог з Французького центру наукових досліджень, у коментарі The Guardian. Однак астробіологи, які захоплені новими відкриттями на Енцеладі, вважають, що головним джерелом енергії для можливого життя там можуть бути саме гідротермальні джерела, а не радіація, як припускає Атрі. Та все ж, виявлення клітин будь-де в нашій Сонячній системі стало б справжньою революцією: життя — це не випадкова одноразова подія. Воно, найімовірніше, поширене по всьому Всесвіту.

Google випустила оновлення для фірмового сервісу Google Translate (Google Перекладач). Розробники розширили можливості інструменту вивчення мов, додавши кілька додаткових мов у режим «Практика». Раніше додаток пропонував навчання іспанською та французькою мовами для англомовних користувачів, а також англійською мовою для носіїв французької, іспанської та португальської. Тепер до списку додалися німецька та португальська мови, доступні для вивчення англомовними користувачами. Крім того, Google Translate тепер може навчати англійської мови носіїв восьми мов: бенгальської, хінді, італійської, голландської, румунської, шведської та китайської (спрощеної). Нагадаємо, функція вивчення мов Google Translate на основі штучного інтелекту дозволяє створювати індивідуальні сценарії, опрацьовувати діалоги з реального життя та виконувати вправи на вимову та прослуховування, створені за допомогою ШІ.

Нові викопні рештки пов’язали дивну 3,4-мільйонорічну стопу з Australopithecus deyiremeda — видом, що поєднував навички лазіння з власним стилем двоногого пересування. Отримані дані свідчать, що кілька ранніх людських предків жили в одному регіоні, але мали різні раціони та поведінкові стратегії. Давній викопний слід стопи переатрибутували іншому виду ранніх людей Нові скам’янілості допомогли дослідникам встановити, що незвична гомінінна стопа віком 3,4 млн років, виявлена у 2009 році, не належить до виду Люсі. Натомість тепер очевидно, що вона належала іншому родичу ранніх людей, що зміцнює припущення: у тому самому регіоні в один і той самий час співіснували два види гомінінів. У 2009 році команда під керівництвом палеоантрополога Університету штату Аризона Йоханнеса Хайле-Селассі виявила вісім кісток стопи давнього людського предка у відкладах того ж віку в Афарському розломі Ефіопії. Цю скам’янілість, відому як ступня Буртеле, знайшли на ділянці Воране-Мілле та описали в публікації 2012 року. «Коли ми знайшли стопу в 2009 році та оголосили про це у 2012-му, ми вже знали, що вона відрізняється від виду Люсі — Australopithecus afarensis, який добре відомий для того часу», — сказав Хайле-Селассі, директор Інституту людського походження та професор Школи еволюції людини та соціальних змін. «Однак у нашій галузі не прийнято називати види на основі посткраніальних елементів — тобто частин нижче шиї. Тому ми сподівалися знайти щось, пов’язане зі стопою, вище шиї. Зазвичай для визначення виду використовують череп, щелепи та зуби». Зв’язок ступні Буртеле з A. deyiremeda Коли про знахідку стопи повідомили вперше, у цьому районі вже було знайдено кілька зубів. Науковці не поспішали пов’язувати їх зі стопою, оскільки не були впевнені, що вони походять з того самого шару. У 2015 році команда визначила новий вид — Australopithecus deyiremeda, але тоді не віднесла стопу до цього виду, попри близьку локалізацію, пояснив Хайле-Селассі. Протягом наступного десятиліття польові роботи принесли нові дані. Тепер команда може впевнено пов’язати стопу Буртеле з A. deyiremeda. Чому стопа важлива для розуміння еволюції людини Визначення виду стопи — лише частина її значення. Воране-Мілле залишається єдиним місцем, яке надає прямі докази співіснування двох близьких видів гомінінів на одній території одночасно. Стопа з Буртеле має риси, більш примітивні, ніж у виду Люсі. Вона зберігала протиставлений великий палець, пристосований для лазіння, але A. deyiremeda все ж ходив вертикально й, здається, відштовхувався переважно другим пальцем, а не великим, як сучасні люди. «Наявність відведеного великого пальця в Ardipithecus ramidus була великим сюрпризом, адже 4,4 млн років тому існували предки, які зберігали опозиційний великий палець — чого ніхто не очікував», — сказав Хайле-Селассі. «А через мільйон років ми знаходимо стопу Буртеле — і це ще більш дивно. Адже в цей час ми вже бачимо види на кшталт A. afarensis, чиї представники були повністю двоногими з приведеним пальцем. Це означає, що двоногість у ранніх гомінінів існувала у різних формах. Стопа з Буртеле показує, що тоді на землі було кілька способів ходити на двох ногах, і лише пізніше залишився один». Ізотопи показують різницю в раціоні Щоб дізнатися більше про раціон A. deyiremeda, професорка університету Мічигану Наомі Левін дослідила вісім зубів із зони Буртеле методом ізотопного аналізу. Результати показали чіткі відмінності: Вид Люсі споживав суміш рослин C3 (дерева, кущі) та C4 (трави, осоки). A. deyiremeda значно більше залежав від C3 рослин. Визначення віку та середовища Важливо було встановити геологічний контекст знахідок, щоб зрозуміти, коли і в яких умовах жили ці гомініни. Професорка Беверлі Сейлор провела геологічний аналіз, що підтвердив стратиграфічний зв’язок стопи Буртеле з A. deyiremeda. Щелепа дитини відкриває таємниці росту Команда також виявила щелепу молодого індивіду, що належав A. deyiremeda. Вона містила молочні зуби та зачатки постійних. КТ-аналіз показав, що дитина померла у віці близько 4,5 років. Попри різноманітність ранніх австралопітів, темп їхнього розвитку, здається, був дуже схожим. Як кілька стародавніх гомінінів співіснували Розуміння того, як ці ранні людські родичі пересувалися, харчувалися та росли, допомагає пояснити, як кілька видів могли жити поряд, не витісняючи один одного. «Наше прагнення зрозуміти екосистеми минулого — це не просто цікавість», — підкреслив Хайле-Селассі. «Щоб зрозуміти теперішнє та майбутнє, ми маємо зрозуміти минуле. Кліматичні зміни, які відбуваються сьогодні, вже траплялися в часи Люсі та A. deyiremeda. Те, що ми дізнаємося про ті періоди, може допомогти нам пом’якшити наслідки сучасних змін клімату».

Регіон археологічних пам’яток Таş Тепелер у Туреччині приніс нові артефакти, які, ймовірно, були пов’язані з поховальними звичаями. Відлуння одних із найдавніших усталених людських поселень досі зберігаються в тому, що зараз є регіоном Таş Тепелер у Туреччині. У перекладі “Кам’яні пагорби”, він став скарбницею давніх артефактів, знайдених на таких пам’ятках, як Гьобеклітепе, Карахантепе, Сефертепе та Сайбурч. У його кам’янистому ландшафті археологи знаходять фігури й різьблення, які шепочуть про ритуали та вірування, що формували життя неолітичних людей, які жили 12 000 років тому. Археологи, які ведуть розкопки на цих місцях, були вражені тим, наскільки розвиненою була соціальна організація цих людей. Розкопки тривають уже п’ять років, і за цей час було виявлено обеліски, стели, кам’яні фігури та залишки колись процвітаючих спільнот, у яких групи кочових мисливців-збирачів осіли назавжди, коли навколишнє середовище стало більш родючим. Останнім часом Taş Tepeler відкрив деякі особливо інтригуючі об’єкти. Людські скульптури, деякі з можливими поховальними асоціаціями, дають уявлення про те, як раннє суспільство сприймало (і переживало) смерть. Мабуть, найбільш вражаюча фігура була знайдена в Сайбурчі — людський бюст, вирізьблений так, що видно ребра і рот, який, здається, зашитий (фото можна побачити тут). Вважається, що це зображення померлої людини, а зашитий рот є візуальною метафорою мовчання смерті. Це може бути обличчя предка або ж мати якесь ритуальне значення, яке досі невідоме. Оскільки ця й інші фігури з Таş Тепелер були створені до появи письма в цьому регіоні, визначити, кого або що вони зображують, дуже складно. Ця фігура є “вражаючим прикладом естетичної та виразної скульптурної традиції неоліту”, — сказав міністр культури й туризму Мехмет Нурі Ерсой в інтерв’ю Türkiye Today, додавши, що вона відкриває “можливість переосмислити доісторичні уявлення про смерть поза межами поховань і традицій обробки черепів”. Про неолітичні поховальні звичаї в Туреччині майже нічого не було відомо до відкриття черепа в Сефертепе минулого року. Поховання були вторинними, тобто померлих залишали розкладатися до стану скелета. Раніше знайдені кістки мали сліди порізів і опіків, що вказувало на певну ритуальну практику. Коли череп знайшли в кам’яній ніші, покладеним на бік, археологи зрозуміли, що він мав особливе значення і був виставлений у спеціально призначеному місці до виконання інших ритуалів. (Було вже відомо, що черепи відокремлювали й, можливо, підвішували зовні перед другим похованням.) Чи має фігура із зашитими губами стосунок до другого поховання — невідомо. Також у Сефертепе було знайдено два людські обличчя, вирізьблені з каменю, а також чорну серпентинітову намистину з різьбленими обличчями по обидва боки — усі вони стилістично відрізняються від людських зображень на інших пам’ятках Таş Тепелер. Як свідчать ледь помітні відмінності у формі брів і носа та лініях щік, люди Сефертепе могли мати власний стиль відображення людського обличчя. Ще одна людська фігура, знайдена в Гьобеклітепе, більш відомому своїми тваринними скульптурами, була вмурована в стіну (можливо, як пожертва). У Taş Tepeler простежуються ранні основи соціальної стратифікації та сімейного життя. Оскільки родючість землі після останнього Льодовикового періоду дозволила спільнотам харчуватися без частого полювання, населення зростало, що пояснює розширення поселень. Коли виникав надлишок їжі, ті, хто його виробляв, збагачувалися. Ті, хто не міг виробити достатньо, або чиї врожаї були менш рясними, почали вважатися людьми нижчого статусу. Житлові структури також показують, що релігійні та побутові простори часто поєднувалися. У міру того, як артефакти продовжують знаходити, Ерсой бачить Taş Tepeler як регіон, який “буде визнано неолітичною столицею світу”.