Оскільки віруси покладаються на своїх господарів у виконанні більшості життєвих функцій, їх зазвичай не вважають живими організмами. Проте існують утворення, подібні до цього, які ускладнюють таку класифікацію. На перший погляд, створити визначення «життя» здається доволі просто: від розумних тварин до одноклітинних організмів, здатних до розмноження, усі вони належать до древа життя. Водночас є й інші утворення, які ставлять це розуміння під сумнів, зокрема віруси. Оскільки віруси не ростуть, не розмножуються самостійно і не виробляють власну енергію, їх зазвичай виключають із визначення життя. Однак після зараження потенційного господаря вірус стає надзвичайно активним і може бути причетним до подій, що змінюють світ (як-от іспанський грип, ебола, COVID-19 тощо). Втім, життя — поняття складне, і суперечливий поділ на «живе» та «неживе» має сіру зону, в якій деякі організми не вписуються в очікування жодної зі сторін. Нещодавно науковці виявили нову істоту, що буквально перебуває на межі категорії «життя». У статті, опублікованій на bioRxiv, дослідники з Канади та Японії описали відкриття нового клітинного утворення, яке ставить під сумнів традиційні визначення клітинного життя. Цю істоту тимчасово назвали Sukunaarchaeum mirabile — на честь божества з японської міфології, відомого своїм малим зростом. Дослідницька група дійшла висновку, що це форма життя. Організм містить гени, необхідні для створення власних рибосом і матричної РНК — чого зазвичай не мають віруси. Водночас, подібно до вірусів, він перекладає частину біологічних функцій на свого господаря й, схоже, зосереджений майже виключно на власному розмноженні. «Його геном надзвичайно спрощений: у ньому практично відсутні відомі метаболічні шляхи, а кодується переважно апарат, необхідний для реплікативного ядра — реплікації ДНК, транскрипції та трансляції», — зазначають автори. «Це свідчить про безпрецедентний рівень метаболічної залежності від господаря, що ставить під сумнів функціональні межі між мінімальним клітинним життям і вірусами». Команду очолював молекулярний біолог Рьо Харада з Університету Далхаузі в Галіфаксі (Нова Шотландія). Дослідники натрапили на цю дивну істоту, вивчаючи геном морського планктону Citharistes regius. У генетичних даних вони виявили кільцеву ділянку ДНК, яка не відповідала жодному відомому виду. Зрештою з’ясувалося, що організм належить до домену архей — групи прокаріотичних клітин, від яких кілька мільярдів років тому походять еукаріоти, зокрема люди. Однією з найбільш вражаючих особливостей Sukunaarchaeum є його надзвичайно скорочений геном — лише 238 тисяч пар основ ДНК. Для порівняння, віруси можуть містити сотні тисяч, а іноді й мільйони пар основ. Найменший відомий повний геном архей налічує близько 490 тисяч пар основ, тобто геном Sukunaarchaeum є більш ніж удвічі меншим. «Відкриття Sukunaarchaeum розширює традиційні межі клітинного життя та підкреслює масштаб ще не дослідженої біологічної різноманітності у взаємодіях мікроорганізмів», — зазначають автори. «Подальше вивчення симбіотичних систем може відкрити ще більш незвичайні форми життя й змінити наше уявлення про еволюцію клітин».

У Помпеях знайшли сліди «втраченої» частини міста, знищеної вулканом Помпеї відомі як місто, що дивом збереглося під шаром вулканічного попелу після виверження Везувію у 79 році нашої ери. Проте нове дослідження показує: те, що ми бачимо сьогодні, — лише нижній шар давнього міста. Над ним колись існувала ціла «втрачена Помпея», яка зникла назавжди. До такого висновку дійшли археологи, використавши цифрову реконструкцію будівель. Особливу увагу вони звернули на віллу Будинку Тіасуса — розкішну резиденцію з відомою банкетною залою, прикрашеною фресками. У цій віллі є монументальні сходи, які роками бентежили дослідників: вони вели… в нікуди. Таємниця почала розкриватися, коли вчені перестали дивитися під ноги й підняли погляд угору. За допомогою 3D-моделювання дослідники з Гумбольдтського університету в Берліні та Археологічного парку Помпеїв відтворили можливий вигляд верхніх поверхів будівель, зруйнованих під час катастрофи. Згідно з новою гіпотезою, найбагатші мешканці Помпеїв мали не просто великі вілли, а справжні вежі, що височіли над містом. Ці надбудови могли сягати близько 12 метрів заввишки та складатися з кількох поверхів. Саме туди, вважають науковці, вели загадкові сходи. З таких веж власники могли милуватися містом, затокою Неаполя та нічним небом. Вони були символами статусу, влади й багатства — своєрідними пентхаусами античного світу. Контраст між стриманим оздобленням нижніх поверхів і величними сходами натякає, що верхні рівні мали особливо представницьке призначення. Виверження Везувію зберегло нижні частини будівель, але знищило все, що було вище. Саме тому сучасні археологи бачать лише фрагмент колишнього міста. Цифрові технології дозволяють заповнити ці прогалини, відновлюючи те, що фізично не дійшло до наших днів. Науковці наголошують: вивчення Помпеїв — це не лише розкопки, а й реконструкція втраченої реальності. Поєднання археології та цифрових моделей допомагає зрозуміти, як насправді виглядало життя в античному місті — з його соціальною ієрархією, архітектурними амбіціями та прагненням до розкоші. Таким чином, «втрачена Помпея» — це не міф, а верхні поверхи будівель, які колись формували силует міста і зникли в одну мить разом із вулканічним попелом.

Поки вчені шукають життя за межами Землі, океани продовжують підкидати відкриття, які виглядають не менш інопланетними. Одними з найзагадковіших мешканців морів залишаються медузи — істоти без мозку, кісток і серця, деякі з яких здатні жити практично вічно. І тепер цей список дивних форм життя поповнився новим видом. Дослідники з Гонконзького баптистського університету відкрили раніше невідому коробкову медузу у солонуватих ставках природного заповідника Май По, неподалік кордону з материковим Китаєм. Новий вид отримав назву Tripedalia maipoensis — на честь місця, де його вперше виявили. Медузу вперше помітили ще у 2020 році в так званих «геї вай» — традиційних креветкових ставках, з’єднаних із гирлом Перлинної річки. Відтоді науковці знаходили її щороку, що свідчить про стабільну популяцію. Хоча офіційно вид відомий лише в межах заповідника, дослідники вважають, що він може мешкати й у прибережних водах Південнокитайського моря. На відміну від своїх небезпечних родичів, зокрема австралійської коробкової медузи, яка вважається однією з найотруйніших істот у світі, Tripedalia maipoensis має зовсім скромні розміри. Довжина її тіла становить у середньому лише півтора сантиметра. Проте її справжня особливість — зір. Як і інші представники коробкових медуз, цей вид має 24 ока. Вони згруповані по шість у чотирьох сенсорних структурах, розташованих навколо тіла. Два ока в кожній групі формують зображення за допомогою лінз, тоді як решта реагують на світло й тінь. Така система забезпечує медузі майже повний круговий огляд. Подібний зір допомагає спорідненим видам орієнтуватися в складному середовищі, наприклад серед коренів мангрових дерев, уникаючи небезпек і перешкод. Ймовірно, Tripedalia maipoensis використовує свої унікальні «очі» так само — для точного маневрування в мутних та динамічних прибережних водах. Відкриття нового виду ще раз показує, наскільки мало ми знаємо про життя в океані. Навіть у добре досліджених регіонах Землі можуть ховатися істоти, які кидають виклик нашому уявленню про те, як виглядає і функціонує життя на планеті.

Міжнародна міжбанківська система SWIFT розпочала розробку розподіленого реєстру для обробки транскордонних платежів. Нова платформа покликана забезпечити сумісність між традиційними банківськими системами та різними мережами цифрових активів. SWIFT тестує технічну інтеграцію з кількома блокчейн-рішеннями та емітентами токенізованих активів. Зазначається, що серед різних варіантів розглядається підключення до реєстру XRP, розробленого Ripple Labs, де протокол забезпечує швидкі та недорогі кросвалютні платежі. Технічні деталі створюваного реєстру та терміни його запуску SWIFT поки що публічно не розкриває. Обговорення з учасниками ринку тривають і включають питання сумісності з наявною інфраструктурою міжбанківських повідомлень. SWIFT уже проводила пілотні проєкти з передачі повідомлень про токенізовані активи між банками через розподілений реєстр. У випробуваннях брали участь великі фінансові організації з Європи, Азії та Північної Америки. Запуск цього проєкту має важливе значення для глобального фінансового сектору, оскільки SWIFT використовується найбільшими банками світу.

Міжнародна міжбанківська система SWIFT розпочала розробку розподіленого реєстру для обробки транскордонних платежів. Нова платформа покликана забезпечити сумісність між традиційними банківськими системами та різними мережами цифрових активів. SWIFT тестує технічну інтеграцію з кількома блокчейн-рішеннями та емітентами токенізованих активів. Зазначається, що серед різних варіантів розглядається підключення до реєстру XRP, розробленого Ripple Labs, де протокол забезпечує швидкі та недорогі кросвалютні платежі. Технічні деталі створюваного реєстру та терміни його запуску SWIFT поки що публічно не розкриває. Обговорення з учасниками ринку тривають і включають питання сумісності з наявною інфраструктурою міжбанківських повідомлень. SWIFT уже проводила пілотні проєкти з передачі повідомлень про токенізовані активи між банками через розподілений реєстр. У випробуваннях брали участь великі фінансові організації з Європи, Азії та Північної Америки. Запуск цього проєкту має важливе значення для глобального фінансового сектору, оскільки SWIFT використовується найбільшими банками світу.

Човен з Гйортспрінга — стрункий дерев’яний бойовий човен, витягнутий із данського болота на початку ХХ століття, — зазвичай вважається залишком невдалого рейду залізної доби, затопленим як жертва після поразки його екіпажу. Однак від моменту відкриття залишається одне ключове питання: звідки походили ті воїни? Нове дослідження під керівництвом Мікаеля Фовеля з Лундського університету вносить ясність, зосереджуючись не на дошках човна чи зброї, а на тому, що тримало його разом. Проаналізувавши раніше проігноровані фрагменти дьогтю та мотузок, дослідники виявили хімічні підказки, які вказують далеко за межі Данії — і навіть зберігають «відбиток», залишений давнім мореплавцем понад 2 000 років тому. Що розкриває давній дьоготь Команда повторно дослідила збережені фрагменти гідроізоляційних і зв’язувальних матеріалів — конопатки та шнурів, які уникли ранніх методів консервації. Використовуючи газову хроматографію з мас-спектрометрією, науковці визначили, що конопатка складалася з тваринного жиру, змішаного зі смолою (пічем), отриманою з сосни. Цей рецепт має вирішальне значення. У першому тисячолітті до н. е. у Данії було дуже мало соснових лісів. Теоретично соснова смола могла потрапити туди шляхом торгівлі. Проте простіше пояснення веде на схід — уздовж узбереж Балтійського моря, де сосна була поширеною. Автори вважають, що матеріали човна з Гйортспрінга значно більше відповідають балтійському походженню, ніж данському чи північнонімецькому. Датування давнього морського рейду Човен було розкопано ще до появи радіовуглецевого датування. Унаслідок цього більшість оригінальних матеріалів одразу обробили хімікатами, що нині унеможливлює точне датування. Втім, дослідникам вдалося знайти необроблені мотузки в архівах і успішно провести їх радіовуглецевий аналіз. «Човен було розкопано до того, як з’явилися сучасні методи датування, і більшу частину матеріалів негайно законсервували хімічними речовинами, які унеможливлюють радіовуглецевий аналіз», — зазначають автори. «Однак, переглянувши архіви, ми змогли знайти оригінальні шнури, які не зазнали консервації. Радіовуглецеве датування показало діапазон між 381 і 161 роками до н. е., що підтверджує датування човна додоримською залізною добою». Ці результати узгоджуються з попередніми датами деревини з місця знахідки, які вказують на будівництво човна у IV–III століттях до н. е. Дьоготь як морський «компас» Соснова смола була не лише гідроізоляційним засобом, а й географічною підказкою. Дослідники визнають, що смолу могли імпортувати, однак наголошують: екологічний контекст ігнорувати не можна. Дефіцит сосни в Данії та північній Німеччині різко контрастував із багатими сосновими лісами Балтійського узбережжя того часу. Саме це, на думку авторів, схиляє терези ймовірності на користь будівництва човна десь на сході, за відкритими водами Балтики. Якщо це так, воїни з Гйортспрінга здійснили далеку й сплановану морську подорож, щоб дістатися острова Альс, що свідчить про організованість, морські навички та чіткий намір, а не про локальну сутичку. Відбиток пальця, застиглий у часі Мабуть, найзворушливішою знахідкою став крихітний, але надзвичайно виразний слід — гребінчастий візерунок людського відбитка пальця, втиснутий у грудку дьогтю. Під час лабораторних досліджень команда помітила частковий відбиток, збережений у конопатці, — інтимний слід руки за роботою, ймовірно під час ремонту. За словами дослідників, цей слід «забезпечує прямий зв’язок із мореплавцями давнього судна». Автори підкреслюють рідкісність і значущість відкриття: «Знайти відбиток пальця на фрагментах дьогтю з човна стало для нас великою несподіванкою. Відбитки пальців такого типу надзвичайно рідкісні для цього періоду. Приємно усвідомлювати, що ми знайшли прямий зв’язок з однією з людей, які користувалися цим давнім човном». Повернення до історії давнього нападу Історичний контекст залишається загалом відомим, але деталі довгий час вислизали від дослідників. «Човен використовувала невелика армія загарбників, які понад 2 000 років тому напали на острів Альс у південній Данії», — пишуть автори. Після поразки нападників місцеві захисники затопили судно в болоті як жертовний дар на знак подяки за перемогу. Археологи розкопали човен з Гйортспрінга на початку 1920-х років, але досі не могли остаточно з’ясувати, звідки прибули нападники. Зброя, знайдена на борту, була поширеною по всій Північній Європі того часу й тому не давала чітких підказок щодо походження загону. Протягом понад століття вчені висували різні гіпотези: одні припускали північ Німеччини, інші — різні регіони сучасної Данії. Соснова смола вказує на схід Тепер ця багаторічна невизначеність починає зникати. «Наш науковий аналіз конопатки човна дає першу суттєву нову підказку за понад століття», — зазначають автори. Човен був герметизований смолою, отриманою з сосен — ресурсу, який у першому тисячолітті до н. е. був рідкісним і в Данії, і в північній Німеччині. «Ми вважаємо, що це означає: човен і його екіпаж із найбільшою ймовірністю походили зі східніших районів уздовж узбережжя Балтійського моря», — підсумовують дослідники, де соснові ліси тоді були значно поширенішими. Майстерність за морським переходом Сам рецепт конопатки розповідає історію практичної винахідливості. Суднобудівники змішували тваринний жир із сосновою смолою, створюючи пластичний, водонепроникний герметик, який можна було розігрівати та лагодити за потреби. Такий підхід ідеально підходив для легкого, гнучкого дощаного човна, який можна було переносити суходолом і швидко рухати водою. Якщо судно з Гйортспрінга вирушило з багатих на сосну узбереж на схід від Данії, шлях до Альса вимагав відкритоморської навігації через Балтійське море. Така подорож передбачала ретельну координацію, знання берегових ліній і течій, а також логістику, необхідну для підтримання боєздатності загону. Коли дьоготь стає картою Це дослідження не дає однієї вирішальної відповіді, але пропонує сукупність переконливих доказів. Хімічні сигнатури вказують на сосну, екологічні дані — на Балтійський регіон. Радіовуглецеві дати фіксують епоху, а збережений відбиток пальця стискає дві з половиною тисячі років до одного миттєвого дотику людини. «Новий аналіз найдавнішого дощаного човна Скандинавії наближає нас до розгадки сторічної таємниці його походження», — пишуть автори. Застосовуючи сучасні наукові методи, дослідники визначили Балтійський регіон як найімовірніше місце походження приблизно 2 400-річного човна. Вони також виявили відбиток пальця, залишений давнім мореплавцем у дьогті, використаному для гідроізоляції судна. Нові питання Питання, утім, залишаються. Чи була смола привезена торгівлею, чи місцевого походження? Чи можна знайти ще необроблені волокна або залишки для уточнення хронології? Чи здатний ізотопний аналіз компонентів смоли пов’язати її з конкретним регіоном Балтики? Поки що історія човна з Гйортспрінга здається менш розмитою — її «якорять» хімія швів і відбиток пальця, збережений у дьогті. Разом із датуванням мотузок ці докази переконливо свідчать, що воїни, які веслували цим човном через море, найімовірніше прибули з темних від соснових лісів узбереж на сході. Дослідження опубліковане в журналі PLOS One.

Чума, яка поширювалася Євразією протягом 2 000 років — за тисячоліття до Чорної смерті Середньовіччя, — досі виявлялася лише в людських рештках. Але тепер це змінилося. Протягом десятиліть залишалося незрозумілим, як чума бронзової доби змогла так широко поширитися, однак тепер науковці з’ясували, яка тварина могла бути ймовірним переносником. Команда археологів проаналізувала фрагменти ДНК у кістках і зубах великої рогатої худоби, кіз та овець бронзової доби в межах масштабного тривалого дослідження, метою якого є відстеження міграцій цих тварин разом із людьми з Родючого півмісяця на Близькому Сході через усю Євразію. Такі давні зразки тваринної ДНК ніколи не зберігаються повністю: зазвичай вони сильно фрагментовані та значно забруднені залишками організмів, які мешкали в тілі тварини за життя і навіть довго після її смерті. «Коли ми досліджуємо ДНК худоби в давніх зразках, ми отримуємо складний генетичний “коктейль” із забруднень», — пояснює археолог Університету Арканзасу Тейлор Гермес. «Це серйозна перешкода для отримання чіткого сигналу саме від тварини, але водночас це дає нам можливість шукати патогени, які інфікували стада та людей, що за ними доглядали». На одному із зубів було виявлено ДНК бактерії чуми — Yersinia pestis, давнього штаму, який ще не вмів заражати бліх, як це відбувалося пізніше в Середньовіччі. Оскільки в бронзову добу Y. pestis ще не використовувала бліх як переносників, археологи давно замислювалися, яким чином чума змогла так широко поширитися серед людей. Відомо, що багато людей загинули від інфекції, а в їхніх рештках знаходять генетичні сліди одного й того ж штаму чуми на стоянках, розташованих за тисячі кілометрів одна від одної. Це перший випадок, коли лінію бактерії пізнього неоліту — бронзової доби (LNBA) було виявлено в нелюдській тварині. Про це відкриття дослідники повідомили раніше цього року в препринті, а тепер робота пройшла рецензування. Легко уявити, як свійські вівці, що кочували безкраїми степами Євразії, могли контактувати з дикими тваринами — носіями бактерії, самі при цьому не хворіючи, — а згодом поширювати її між стадами та пастухами. Водночас команда зазначає, що не може повністю виключити передачу інфекції від людей до овець. «Цього не могло бути досягнуто лише завдяки переміщенню людей. Наша “чумава вівця” стала проривом», — каже Гермес. «Тепер ми розглядаємо це як динамічну взаємодію між людьми, худобою та досі не ідентифікованим “природним резервуаром” інфекції — можливо, гризунами степів Євразії або перелітними птахами». Виявлення ДНК давніх патогенів — надзвичайно складне завдання. Людей не ховають тварин із такою ж турботою, як інших людей, тому їхні рештки зазвичай зберігаються гірше. Багато зразків свійських тварин, які знаходять археологи, насправді є залишками людської їжі, а це означає, що їх часто готували (а термічна обробка майже гарантовано руйнує ДНК). «Крім того, люди зазвичай уникають споживання явно хворих тварин, тому фаунистичні колекції, ймовірно, зміщені в бік здорових особин», — пишуть біолог Ієн Лайт-Мака з Інституту інфекційної біології Макса Планка, Гермес та їхні колеги в опублікованій статті. «Навіть якщо інфіковану тварину споживали, одна особина могла заразити багатьох людей, але ймовірність того, що саме цю тварину буде знайдено та досліджено згодом, є низькою». Це лише третій випадок, коли будь-який штам Yersinia pestis було виявлено в давніх тваринах. Перші два — це середньовічний щур і неолітичний собака, однак ті зразки ДНК були надто фрагментованими, щоб отримати надійні результати. Останнє відкриття є особливо захопливим, зазначає Гермес, адже місце знахідки вівці — Аркаїм — було людським поселенням, пов’язаним із сінташтинською культурою, відомою створенням вражаючої бронзової зброї, верховою їздою та поширенням своїх генів у Центральну Азію. У представників цієї культури також виявляли сліди штаму чуми пізнього неоліту — бронзової доби. У часи, коли жила ця інфікована вівця, сінташтинці лише починали розширювати свої стада, адже вміння їздити верхи дозволяло їм швидко охоплювати більші території, потенційно збільшуючи контакт із дикими видами — носіями чуми. «Втім, використовуючи лише один геном, неможливо відтворити повне розуміння екології лінії LNBA серед різноманітних культур і географічних регіонів, уражених цією доісторичною чумою, і наші результати свідчать, що її природний резервуар досі залишається невідомим», — підсумовують автори. Дослідження опубліковане в журналі Cell.

Посеред безкрайнього лабіринту людського тіла, в його найпотаємнішій і захищеній частині, століттями існує крихітна, загадкова структура, яка змушувала філософів і нейробіологів розмірковувати над природою свідомості та самої сутності буття. Серед тих, хто присвятив цій невеликій, але фундаментальній ділянці свої роздуми, був видатний Рене Декарт, чиє припущення про її зв’язок із душею породило одну з найбільш живучих псевдонаукових теорій останніх кількох сотень років, пропонуючи єдиний місток між матеріальним світом і безтілесним розумом. Цією структурою, розташованою у центрі мозку, є шишкоподібна залоза, розповідає T4. Ідея «я мислю, отже, я існую» лежить в основі картезіанського дуалізму, впливового напрямку філософської логіки, який стверджує, що розум і тіло — це дві абсолютно окремі сутності. Запропонована Декартом у 1637 році, ця концепція ілюструє, що ми можемо бути впевнені у своєму суттєвому існуванні, навіть якщо весь фізичний світ є ілюзією. Хоча ми не можемо бути впевнені в природі нашої власної сутності, Декарт, безумовно, зробив усе можливе, щоб вирішити цю невизначеність. Наприклад, у своїй книзі 1649 року «Пристрасті душі» він описав шишкоподібну залозу як «середовище душі», пізніше назвавши її «штаб-квартирою душі». Чи може бути крихітна цятка у центрі людського мозку тим самим місцем, де живе душа? Розвиваючи ці твердження, Декарт припустив, що функція шишкоподібної залози полягає в об’єднанні сенсорних сигналів від наших двох очей, двох вух і численних тактильних рецепторів в єдине враження, яке може бути представлене душі. Він писав, що немає іншого місця в тілі, де вони могли б бути об’єднані таким чином, окрім як в результаті об’єднання в цій залозі. Сучасна наука, однак, чітко встановила, що це припущення було помилковим. Хоча ми можемо не до кінця розуміти, як вона працює, ми точно знаємо, що вона виділяє мелатонін і відіграє ключову роль у регулюванні нашого циркадного ритму, також відомого як біологічний годинник. Аналізуючи довгострокові наслідки помилки Декарта, автори нового дослідження простежують еволюцію божевільних уявлень про шишкоподібну залозу протягом останніх 380 років. Наприклад, у 1888 році російсько-американська містик Олена Блаватська, яка заснувала теософський рух, стверджувала, що шишкоподібна залоза насправді згадується в 11 000-літніх індійських писаннях як Аджна-чакра, або Третє око, хоча автори дослідження не знайшли жодних доказів того, що в будь-яких стародавніх текстах коли-небудь згадувалася ця залоза. Проте, ідея не зникла, і в 1920-х роках філософ Нью-Ейдж Рудольф Штайнер припустив, що кальцитові відкладення, що накопичуються на шишкоподібній залозі, призначені для поглинання духовних енергій. Назвавши ці накопичення «мозковим піском», Штайнер припустив, що люди, яким не вистачає цієї речовини, не здатні взаємодіяти з вищими силами та стають духовно та інтелектуально збіднілими. Він писав: «Якщо кальцитів немає, у людини немає цього піску в мозку, цієї мінеральної якості, і вона стає ідіотом або кретином». Як виявилося, ми досі не знаємо, чому шишкоподібна залоза кальцифікується з віком, але це точно не має нічого спільного з проникненням духів у наш мозок. Тим не менш, шишкоподібна залоза залишається мішенню для тих, хто заперечує науку, та прихильників теорій змови. І хоча вони безпосередньо не звинувачують у цьому Декарта, автори дослідження не можуть не зробити висновок, що його авторитет міг вплинути на деякі з цих абсурдних теорій. Вони пишуть: «Значний авторитет Декарта, заснований на його обширних і досі надихаючих підходах до мислення, безумовно, сприяв тому, що понад 380 років потому подібні спекулятивні твердження про шишкоподібну залозу все ще висуваються». Дослідження опубліковане в Journal of the History of the Neurosciences. Останні новини: У Чорнобилі виявили організм, який “харчується” радіацієюThe post Вчені показали частину тіла людини, яку вважають “місцем, де живе душа” first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Коли на голові з’являється перша сивина, це часто викликає бажання негайно вирішити проблему, але інстинктивне висмикування сивого волосся є вкрай небажаним і навіть шкідливим рішенням, причому аргументи проти цього лежать як у сфері трихології, так і психології. З розвитком цивілізації зовнішній вигляд набув колосального значення, впливаючи не тільки на особисте життя, а й на успіх у кар’єрі, де, як відомо, “зустрічають за одягом”. Сивина — це природний процес, зумовлений генетикою, і передбачити чи зупинити його майже неможливо: комусь щастить зберегти свій колір до похилого віку, а хтось починає сивіти вже у тридцять. Іноді колір сивини може бути сріблясто-сірим або навіть білим, що може пасувати людині, але в інших випадках неприємний відтінок змушує шукати способи якнайшвидше позбутися його, що часто призводить до травматичних методів, як-от висмикування, пише Pixelinform. Однак, з точки зору науки про волосся, це дуже погана ідея. Трихологи попереджають, що висмикування сивого волосся не вирішить проблему: замість вирваної волосини виросте нова, яка буде такою ж сивою. Причина в тому, що сивіють не самі волоски, а волосяні фолікули через втрату пігменту меланіну, і цей процес є внутрішнім. Крім того, механічне видалення волосся може травмувати волосяні фолікули, що може призвести до запалення шкіри голови, а в гіршому випадку — до незворотного пошкодження фолікула та повного припинення росту волосся на цьому місці. З психологічної точки зору, сивина є неминучим фактом старіння, який ще жодну людину не обійшов стороною, і найкращий спосіб впоратися з цією ознакою — це прийняття. Автор фото: cottonbro studio. Найкращий спосіб впоратися з естетичною проблемою — це не травмувати шкіру, а вирішувати питання менш агресивними процедурами. Сучасна індустрія краси розвинулася настільки, що пропонує якісні методи зафарбовування сивини, причому не тільки для жінок, але й для чоловіків, і цього абсолютно не варто соромитися. Рекомендовано звернутися до хорошого майстра, який підбере ідеальний колір, що гармоніюватиме з відтінком шкіри та кольором очей. З психологічної точки зору, сивина є неминучим фактом старіння, який ще жодну людину не обійшов стороною, і найкращий спосіб впоратися з цією ознакою — це прийняття. Варто зосередитися на підтримці загального здоров’я, регулярних обстеженнях і консультаціях з фахівцями, включаючи трихолога, при появі проблем, замість того, щоб вдаватися до травматичних методів, які є не лише неефективними, але й потенційно небезпечними для здоров’я шкіри голови. Чи можна висмикувати сиве волосся: ось що каже трихолог читайте на сайті Pixel.inform.

Майже чотири десятиліття минуло з моменту вибуху на Чорнобильській атомній електростанції, і хоча зона відчуження залишається небезпечною для людини, природа ніколи не припиняла тут свого існування, адаптуючись до екстремальних умов. Серед рослин і тварин, що повернулися, одне відкриття особливо вражає: крихітний, оксамитовий чорний грибок, який, схоже, не просто виживає, а процвітає в умовах високої радіації. Його ідентифіковано як Cladosporium sphaerospermum, і він був виявлений на стінах найбільш радіоактивних будівель навколо зруйнованого реактора. Наприкінці 1990-х років мікробіолог Неллі Жданова та її команда з Національної академії наук України, очікуючи майже повної відсутності життя в сильно забрудненому укритті, були здивовані, виявивши спільноту з 37 видів грибів, багато з яких були багаті на меланін і мали темно-коричневий або чорний колір, пише T4. Саме меланін, темний пігмент, що міститься у грибку, на думку вчених, є ключем до його виняткової стійкості. Існує теорія, згідно з якою грибок може використовувати іонізуюче випромінювання подібно до того, як рослини використовують сонячне світло для фотосинтезу, перетворюючи його енергію на щось корисне для свого життєзабезпечення. Цей гіпотетичний процес отримав назву радіосинтез. Імунолог Артуро Касадеваль та радіофармаколог Катерина Дадачова підтвердили, що Cladosporium sphaerospermum, підданий іонізуючому випромінюванню в лабораторних умовах, демонструє дивну стійкість до пошкоджень, навіть покращуючи свій стан у присутності радіації. Це разюче контрастує з більшістю живих організмів, для яких іонізуюче випромінювання руйнує ДНК і перешкоджає хімічним реакціям. Cladosporium sphaerospermum використовувати радіацію як джерело енергії. У 2008 році Дадачова та Касадеваль висунули припущення, що меланін у грибі, подібно до хлорофілу в рослинах, поглинає енергію іонізуючого випромінювання та сприяє її перетворенню, діючи також як захисний бар’єр. Пізніше, у 2022 році, цей грибок навіть запустили на орбіту та прикріпили до зовнішньої поверхні Міжнародної космічної станції, де було підтверджено, що він блокує більше космічного випромінювання, ніж контрольні зразки, підтверджуючи його потенціал як природного радіаційного щита для космічних місій. Однак, незважаючи на дивовижну стійкість і здатності, що явно покращуються за наявності радіації, прямих доказів існування радіосинтезу, тобто отримання грибом енергії з іонізуючого випромінювання або фіксації вуглецю внаслідок цього процесу, ще не продемонстровано. Хоча інші меланізовані гриби також реагують на радіацію, поведінка C. sphaerospermum є унікальною. Наприклад, Wangiella dermatitidis інтенсивніше росте під впливом випромінювання, тоді як Cladosporium cladosporioides лише виробляє більше меланіну, не прискорюючи при цьому ріст. Таким чином, хоча вчені точно знають, що в одному з найбільш радіоактивних місць на Землі цей поширений чорний гриб використовує іонізуюче випромінювання для виживання, і, можливо, навіть для процвітання, точний біологічний механізм цієї дивовижної загадки залишається одним із найцікавіших питань сучасної біології. Читайте за темою: Вчена назвала фрукт, вживання якого дає більшу дозу радіації, ніж рік життя на атомній електростанціїThe post У Чорнобилі виявили організм, який “харчується” радіацією first appeared on T4 - сучасні технології та наука.