Промисловий дизайнер Еміль Лукас розробив концептуальний проект бездротових TWS-навушників із вбудованими камерами, призначеними для роботи зі штучним інтелектом ChatGPT. Інформація про концепт з’явилася на профільних дизайнерських майданчиках у грудні 2025 року. Згідно з представленими матеріалами, камери розташовані на кінцях подовжених стрижнів кожного навушника. Таке розташування забезпечує захоплення зображення поблизу природного поля зору користувача. Об’єктиви оточені декоративними кільцями, а корпуси виконані в декількох варіантах кольору з напівпрозорими елементами. Технічна схема пристрою передбачає розміщення всередині кожного навушника об’єктива, датчика зображення, процесора обробки сигналів, Bluetooth-модуля, аудіодрайвера, акумулятора, мікрофонів та антен. При цьому основні обчислювальні операції з розпізнавання зображень та мовлення виконуються на сполученому смартфоні та серверах хмар. Передбачуваний час автономної роботи пристрою становить дві-три години при активному використанні камер. Для порівняння: смарт-окуляри Ray-Ban з аналогічним функціоналом забезпечують близько чотирьох годин роботи у змішаному режимі при значно більшому об’ємі акумулятора. Стандартні TWS-навушники без камер працюють від 5 до 7 годин. Функціонал концепту включає читання текстів, розпізнавання покажчиків, опис навколишнього оточення і навігаційну допомогу за допомогою голосового інтерфейсу. На цей час проект існує у вигляді промислового концепту, і планів щодо його серійного виробництва не анонсувалося.

Водолази виявили під водою біля західного узбережжя Франції стіну віком близько 7 000 років, повідомили вчені в четвер. Споруда завдовжки приблизно 120 метрів була знайдена поблизу острова Іль-де-Сен у Бретані разом із приблизно десятком менших рукотворних конструкцій того ж періоду. «Це надзвичайно цікаве відкриття, яке відкриває нові перспективи для підводної археології та допомагає краще зрозуміти, як були організовані прибережні суспільства», — розповів AFP професор археології Університету Західної Бретані Іван Пайє. Він є співавтором дослідження цієї знахідки, опублікованого в International Journal of Nautical Archaeology. Уперше ці структури помітив у 2017 році геолог у відставці Ів Фуке, вивчаючи карти морського дна, створені за допомогою лазерної системи. У період з 2022 по 2024 рік водолази дослідили ділянку та підтвердили наявність гранітних споруд. «Археологи не очікували знайти настільки добре збережені конструкції в такому суворому середовищі», — зазначив Фуке. Споруди датуються періодом між 5800 і 5300 роками до нашої ери. Вони розташовані на глибині близько дев’яти метрів і були зведені в часи, коли рівень моря був значно нижчим, ніж сьогодні. Дослідники припускають, що це могли бути риболовні пастки, збудовані на узбережжі, або ж стіни для захисту від підвищення рівня моря. У дослідженні зазначається, що ці споруди свідчать про «технічні навички та рівень соціальної організації, достатні для видобутку, транспортування й встановлення кам’яних блоків вагою в кілька тонн — подібних за масою до багатьох бретонських мегалітів», великих кам’яних конструкцій, які використовувалися як пам’ятники або для обрядових цілей. Ці технічні знання, ймовірно, передували появі перших мегалітичних споруд на кілька століть.

Сотні «льодових землетрусів» біля льодовика Судного дня: що насправді відбувається в Антарктиді Коли ми чуємо слово «землетрус», зазвичай уявляємо рух тектонічних плит, вулкани або підземні поштовхи. Але в крижаних регіонах планети існує зовсім інший тип сейсмічної активності — льодовикові землетруси. І тепер вчені з’ясували: біля одного з найнебезпечніших льодовиків Антарктиди їх набагато більше, ніж вважалося раніше. Що таке льодовиковий землетрус Льодовикові землетруси виникають не під землею, а на межі льоду та океану. Вони з’являються в момент, коли гігантські айсберги відламуються від краю льодовика, падають у воду і перевертаються. Під час цього «перекидання» айсберг буквально врізається в льодовик, від якого відколовся. Удар настільки потужний, що створює сейсмічні хвилі, здатні поширюватися на тисячі кілометрів. Ці землетруси дуже незвичні: вони не випромінюють високочастотних хвиль, за якими зазвичай фіксують звичайні землетруси. Саме тому їх помітили лише трохи більше ніж 20 років тому — попри те, що сейсмологи десятиліттями стежили за Землею. Чому раніше їх не бачили в Антарктиді У Північній півкулі, особливо в Гренландії, льодовикові землетруси відомі давно. Там вони бувають настільки потужними, що за силою іноді нагадують підземні ядерні випробування. А от в Антарктиді ситуація інша. Хоча це найбільший льодовий щит планети, більшість попередніх спроб знайти такі землетруси спиралися на глобальні сейсмічні мережі, які просто не «чують» слабші події. Новий підхід полягав у тому, щоб аналізувати дані зі станцій безпосередньо в Антарктиді. І результат виявився несподіваним. Понад 360 землетрусів за 13 років Дослідження охопило період з 2010 по 2023 рік. За цей час вдалося зафіксувати понад 360 льодовикових сейсмічних подій, більшість з яких раніше взагалі не потрапляли до жодних каталогів. Дві основні зони активності: льодовик Туейтса (Thwaites), льодовик Пайн-Айленд (Pine Island). Обидва ці льодовики вважаються найбільшими «постачальниками» підвищення рівня Світового океану з боку Антарктиди. Чому всі говорять про льодовик Судного дня Льодовик Туейтса часто називають «льодовиком Судного дня». Причина проста і тривожна: у разі його повного колапсу рівень моря у світі може зрости приблизно на 3 метри. Ба більше, він має здатність руйнуватися дуже швидко. Саме біля нього було зафіксовано 245 із 362 знайдених сейсмічних подій. Більшість із них, імовірно, пов’язані з падінням і перевертанням айсбергів. Не погода, а океан? Цікаво, що на відміну від Гренландії, де льодовикові землетруси найчастіше трапляються влітку через тепле повітря, у Туейтса картина інша. Найактивніший період — 2018–2020 роки — збігся не з температурними піками, а з різким прискоренням руху льодовикового язика в океан. Це прискорення незалежно підтвердили супутникові спостереження. Причина? Найімовірніше — умови в океані, які впливають на підтаювання льоду знизу. Як саме — поки що до кінця не зрозуміло. Загадка Пайн-Айленда Друга група землетрусів була виявлена поблизу льодовика Пайн-Айленд, але з дивною особливістю: вони відбувалися за 60–80 кілометрів від узбережжя. Це означає, що їх навряд чи спричинили перевернуті айсберги. Що саме стало їхнім джерелом — поки загадка, яка потребує окремих досліджень. Чому це важливо для всього світу Льодовикові землетруси — це не просто цікава екзотика. Вони можуть стати важливим індикатором нестабільності льодовиків, особливо там, де лід зустрічається з океаном. Краще розуміння цих процесів допоможе: точніше прогнозувати підвищення рівня моря, оцінити, наскільки швидко можуть руйнуватися великі антарктичні льодовики, зменшити невизначеність у кліматичних моделях на найближчі століття. Антарктида починає «говорити» мовою землетрусів. І, схоже, до її сигналів варто уважно прислухатися.

Samsung випустила оновлення програмного забезпечення для лінійки Galaxy S24, що включає грудневий патч безпеки 2025 року. Спочатку апдейт став доступним у Південній Кореї – на домашньому ринку компанії. Розмір оновлення складає 452,87 МБ, а версія прошивки позначена як S928NKSS4CYL1. У рамках патчу усунено 57 уразливостей, що підвищують рівень захисту пристроїв від потенційних загроз. Раніше грудневе оновлення безпеки Samsung отримала флагманська серія Galaxy S25, а тепер компанія розпочала його поширення і для минулорічних флагманів. Це відповідає стандартній стратегії бренду з поетапного випуску апдейтів. Очікується, що найближчими днями оновлення стане доступним для Galaxy S24 та в інших регіонах. Не виключено, що його реліз співпаде із запуском бета-програми One UI 8.5 для смартфонів.

Невелика лабораторна помилка може вплинути на всю океанографію. Коли крихітні частинки пластику потрапляють у зразки, вони згоряють як органічна речовина і проявляються як природний вуглець. Така плутанина має значення у глобальному масштабі. Науковці з Університету Стоуні-Брук повідомляють, що навіть один відсоток пластику за масою може змістити ключові показники вуглецю у всьому океані. Дослідження очолив Луїс Е. Медіна Фаулл, доцент Університету Стоуні-Брук. Його робота зосереджена на океанській біогеохімії — тому, як життя та хімічні процеси переміщують вуглець крізь морську воду. Показники вуглецю формують моделі, які прогнозують потепління, рівень моря та втрату кисню. Якщо пластик завищує ці показники, океан може виглядати старішим, інертнішим і менш чутливим, ніж він є насправді. Як пластик змінює вуглець океану У контрольних тестах, де пластикові фрагменти змішували з природним осадом, команда з’ясувала, що лише один відсоток поліетилену за масою може давати близько 40% всього виявленого вуглецю. Та сама мізерна частка може зробити зразок «старшим» на приблизно 4 000 років за радіовуглецевим датуванням. Іншими словами, трохи пластику може змусити молодий вуглець виглядати давнім. Більшість лабораторій покладається на елементний аналіз — стандартний метод, що спалює зразок до діоксиду вуглецю, щоб підрахувати вуглець і азот. Пластик теж згоряє, тому його вуглець у потоці газу стає невідрізним. У багатьох дослідженнях потім додають радіовуглець — радіоактивну форму вуглецю, що використовується для оцінки віку органічної речовини — щоб розділити джерела за часом. Стандартні процедури Національної океанської радіовуглецевої лабораторії (NOSAMS) описують, як діоксид вуглецю перетворюють на графіт і підраховують за допомогою прискорювальної мас-спектрометрії. Десятиліття викривлених даних Перекриття відбувається тому, що пластики містять багато вуглецю та не мають радіовуглецю, адже виготовлені з викопного палива, яке давно втратило свій ^14C — рідкісну радіоактивну форму. Навіть слідові кількості пластику в частинках морської води, річковому мулі або фільтрах можуть змінити результати, роблячи вуглець «старішим» та більш значущим, ніж він є насправді. Автори показали, що ефект передбачувано збільшується зі зростанням рівня забруднення та залежить від типу полімеру. Це корисно — але означає, що непомітний пластик міг тихо спотворювати дані десятиліттями. Як пластик потрапляє до океанських зразків Зважений органічний вуглець — крихітні природні частинки, що дрейфують у морській воді — збирають на фільтри, розливають у пляшки, відправляють і обробляють. На цих етапах випадкові поліестерні волокна або пластмасові частинки можуть потрапити всередину. Глобальні дані ООН свідчать, що мікропластики широко поширені в поверхневих водах, осадах і навіть у полярному снігу. Дослідники зазначають, що забруднення не завжди починається в полі. Воно може початися в приміщеннях для зберігання, де зразки знаходяться поруч із пластиками — контейнерами, пакетами та кришками. Ці матеріали вивільняють частки, надто маленькі, щоб помітити їх неозброєним оком. Польові роботи теж становлять ризик. Команди часто носять синтетичні куртки та рукавички, які відділяють волокна під час роботи. Ці дрібні частинки легко дрейфують, збільшуючи шанси осісти на відкриті пляшки або фільтри. Ризики забруднення в лабораторії У лабораторії системи вентиляції можуть переносити частинки між робочими зонами. Техніки не помічають їх, але частинки осідають на інструментах і лотках. Коли зразки відкривають для обробки, будь-яка стороння порошинка поруч стає потенційним джерелом помилки. Навіть етапи промивання не завжди безпечні. Деякі джерела води в лабораторіях та водопостачанні містять завислі мікропластики з місцевої інфраструктури. Якщо промивання спирається на таку воду без додаткової фільтрації, це може ненавмисно додати ті ж забруднювачі, які дослідники прагнуть виміряти. Покращення вимірювань океанського вуглецю Щоб зменшити похибки, рішення починається з простих кроків: відмовитися від пластикових інструментів на користь скла чи металу, носити бавовняні халати, прожарювати фільтри перед використанням та перевіряти зразки під мікроскопом перед тестуванням. «Наші результати підкреслюють необхідність переоцінити найкращі практики обробки зразків органічної речовини для аналізу вуглецю», — пише Фаулл. Це відкриття не зменшує роль океану як буфера клімату — воно покращує нашу здатність її вимірювати. За допомогою кращих протоколів науковці можуть очистити шумні набори даних та вдосконалити моделі, які показують, скільки вуглецю океан може поглинати, зберігати та переміщувати. Дослідження опубліковано в журналі PLOS ONE.

Астрономи вперше отримали переконливі свідчення існування атмосфери на кам’яній екзопланеті класу «Суперземля». TOI-561 b — планета, де рік триває 10 годин, а температура плавить метал, — не мала б утримувати газову оболонку, але спостереження телескопа Джеймса Вебба (JWST) показали інше. Це відкриття може змінити уявлення про формування та еволюцію малих екзопланет. Рідкісне відкриття від JWST Команда Інституту Карнегі, використовуючи космічний телескоп Джеймса Вебба, виявила ознаки атмосфери навколо TOI-561 b — кам’яної екзопланети, яка обертається навколо старої зорі типу G. Це перший настільки переконливий доказ існування газової оболонки у планети, якій теоретично її мати не мало б. Планета, що живе «на межі» TOI-561 b удвічі масивніша за Землю, але знаходиться настільки близько до свого світила, що робить один оберт за чуть більше 10 годин. Одна сторона постійно освітлена, інша — занурена у вічну ніч. Температура на денному боці досягає рівнів, здатних плавити камінь і метали. Попри такі умови, планета демонструє ознаки газової оболонки — факт, який суперечить попереднім моделям. Чому це виклик для науки Протягом десятиліть вважалося, що такі невеликі та гарячі екзопланети швидко втрачають атмосферу через випаровування під потужним випромінюванням. Нові дані з JWST спростували цю тезу. Науковці розглядають кілька можливих пояснень: TOI-561 b у минулому могла мати невелике залізне ядро. Атмосфера може бути вторинною — тобто сформованою вже після втрати первинної. Утримання газів може пояснювати і дивно низьку густину планети. Що далі Як саме це середовище здатне зберегтися в умовах надвисоких температур — поки відкрите питання. Дані JWST стануть основою для нових моделей, які враховуватимуть фізику надгарячих кам’яних планет, та можуть змінити підхід до пошуку атмосфер на інших «Суперземлях». Джерело: Interesting Engineering

Нове дослідження перевернуло уявлення про дизельні двигуни: виявилося, що вода у складі палива не завжди шкодить, а інколи — навіть зменшує токсичні викиди. У лабораторних умовах водяна емульсія здатна скорочувати утворення NOx до 60% та зменшувати кількість твердих частинок у вихлопі. Вода в дизелі: шкода у реальному житті Потрапляння води в паливну систему під час заправки або через дефекти резервуарів — одна з найпоширеніших причин поломок дизельних авто. Наслідки відчутні: втрата потужності, корозія елементів системи та дорогий ремонт. мінімальні витрати — від €1000, серйозні пошкодження форсунок чи насоса — до €6000 і більше, у критичних випадках — заміна двигуна. Саме тому вода традиційно вважалася головним ворогом дизельних агрегатів. Але лабораторія показала інше Німецькі дослідники довели: при створенні спеціальної емульсії «вода + дизель» можна отримати зовсім інший ефект. За даними Springer Nature, водяна пара: знижує температуру згоряння, створює мікровибухи в паливній краплі, дробить паливо на дрібніші частинки. У результаті: утворення оксидів азоту (NOx) зменшується до 60%, різко падає кількість твердих частинок. Це саме ті викиди, заради яких Європа десятиліттями послідовно обмежувала дизельні технології. Головний виклик — стабільність суміші Дизель та вода природно розшаровуються. Для довготривалої роботи потрібен «емульгатор» — речовина, що утримує їх разом. Дослідники порівнюють це з салатною заправкою: як олію й оцет тримає разом гірчиця, так і дизельна емульсія потребує свого «аналогічного інгредієнта». Розробка безпечного й технологічно ефективного емульгатора — ключова умова для промислового впровадження. Чому автовиробники цікавляться технологією? Попри загальний відхід ринку від дизеля, деякі бренди, зокрема BMW, досі наголошують на його ефективності за умов радикального зниження шкідливих викидів.Якщо технологію вдасться стабілізувати та масштабувати, вона може: продовжити життя дизельних моторів у Європі, зменшити навантаження на навколишнє середовище, відкрити шлях до нових стандартів екологічного палива. Поки що це лише лабораторний прорив. Для серійного виробництва потрібні технологічні зрушення, випробування та адаптація двигунів. Джерело

Морські їжаки маленькі, але їхній вплив — величезний. Поїдаючи швидкорослі водорості, вони допомагають утримувати скельні рифи відкритими для коралів, кіркових водоростей та широкої мережі морського життя. Коли їжаки процвітають, рифи можуть залишатися збалансованими. Коли вони зникають — або, навпаки, надмірно розмножуються — цілі морські ландшафти можуть різко змінюватися. На Канарських островах довгоголковий морський їжак Diadema africanum протягом багатьох років коливався між цими крайнощами: його чисельність різко зростала за відсутності хижаків, і він перетворював рифи на «пустелі». Тепер маятник хитнувся в інший бік. Швидка та досі невстановлена хвороба пройшлася регіоном, знизивши чисельність D. africanum до історичних мінімумів. Тим часом споріднені види почали масово гинути в океанах по всьому світу, створюючи умови для одного з найруйнівніших екологічних колапсів на рифах архіпелагу за десятиліття. Морські їжаки визначають долю рифів Рід Diadema включає вісім тропічних і субтропічних видів, серед них D. africanum, який раніше був звичайним на скелястих рифах біля берегів Західної Африки, Азорів і Канарських островів на глибинах 5–20 метрів. На островах тепліші моря та надмірний вилов хижаків сприяли «вибухам» чисельності їжаків із 1960-х років, що призводило до повторюваних «пустель». Заходи контролю в 2005–2019 роках так і не розв’язали проблему. А потім у лютому 2022 року все змінилося. Дослідницька група під керівництвом Івана Канʼо, докторанта Університету Ла-Лагуни, почала фіксувати масову загибель морських їжаків біля Ла-Пальми та Ла-Гомери. Протягом кількох місяців смертність поширилася на схід у межах усього архіпелагу. Хворі їжаки рухалися мляво та хаотично, переставали реагувати на дотик, втрачали голки та тканини та гинули. Команда впізнала цей сценарій: подібні події сталися у 2008 та 2018 роках, коли загинули 90–93% місцевих їжаків біля частини Канар та Мадейри. Проте тоді популяції дивовижно швидко відновилися. Цього разу ні. Друга хвиля у 2023 році лише посилила шкоду. Вимірюючи катастрофу на рифах Щоб оцінити масштаби втрат, дослідники обстежили 76 ділянок на семи головних островах з літа 2022 по літо 2025 року, порівнюючи результати з історичними даними. Вони також опитали професійних дайверів щодо того, як змінилися спостереження на їхніх звичних місцях між 2018–2021 і 2023 роками. Крім того, команда збирала личинки за допомогою пасток на чотирьох ділянках на сході Тенерифе під час піку нересту у вересні 2023 року та рахувала молодь на тих самих ділянках у січні 2024-го. «Наш аналіз показав, що сучасна чисельність D. africanum на Канарських островах — найнижча за весь час спостережень, і кілька популяцій наближені до локального вимирання», — сказав Канʼо. «Більше того, масова смертність 2022–2023 років охопила всю популяцію виду на архіпелазі. Наприклад, з 2021 року чисельність зменшилася на 74% на Ла-Пальмі та на 99,7% на Тенерифе». Сигнал розмноження був таким же тривожним. На східному узбережжі Тенерифе улов личинок був майже нульовим, а молодь не зʼявлялася у прибережних кам’янистих середовищах. Разом це свідчить, що ефективне розмноження там майже припинилося. Личинки морських їжаків не з’являються «Звіти з інших регіонів свідчать, що загибель 2022–2023 років на Канарах — ще один етап ширшої морської пандемії, з серйозними наслідками для ключових рифових травоїдних», — сказав Канʼо. Але збудника досі не визначено. «Ми поки що не знаємо, який саме патоген спричиняє ці масові загибелі. В інших регіонах масові вимирання Diadema повʼязували зі скутикокіліатами роду Philaster — одноклітинними паразитичними організмами». Раніше канарські випадки повʼязували з амебами, такими як Neoparamoeba branchiphila, і вони слідували за незвичними південними хвилями — збіг, зафіксований і в 2022 році. «Без підтвердження ми не можемо сказати, чи збудник прибув із Карибського басейну течіями або судноплавством, чи це наслідок зміни клімату». Ознаки морської пандемії Морські їжаки стоять у центрі багатьох рифових екосистем. Коли їх багато, D. africanum може надмірно поїдати ламінарію та дернові водорості, знижуючи різноманіття. Коли їх мало, водорості стрімко відростають, змінюючи освітлення, хімію та структуру середовища для риб та безхребетних. Раптовий крах домінуючого травоїдного також впливає на харчові ланцюги, позбавляючи хижаків важливого ресурсу. Якщо приплив личинок припиниться, відновлення може надовго зупинитися. З огляду на те що загибель збігається з подібними подіями в Карибському морі, Середземномор’ї, Червоному морі, Оманській затоці та Західній частині Індійського океану, криза на Канарах виглядає не окремим спалахом, а пандемією. Це підсилює нагальну потребу в ідентифікації патогена: діагностичні зразки під час активної смертності, молекулярні аналізи на наявність інфекцій та моніторинг довкілля за допомогою ДНК. Паралельні дослідження океанографії — штормів, течій і температурних стрибків — можуть допомогти зʼясувати, чи виступають вони тригерами або прискорювачами. Харчові мережі відчувають цю втрату Поки що команда обережно сподівається, що популяції Diadema у Південно-Східній Азії та Австралії поки не постраждали. «Ми не знаємо, як ця пандемія розвиватиметься далі», — сказав Канʼо. «Поки що вона, здається, не поширилася на інші популяції Diadema в Південно-Східній Азії та Австралії. Але ми не можемо виключити можливість її повторної появи та дальшого поширення». Як показує досвід попередніх криз, деякі рифи можуть відновитися — якщо личинки повернуться, а молодь виживе. Але подія 2022–2023 років відрізняється в одному критично важливому аспекті: майже повний крах системи та ознаки репродуктивної відмови на ключових ділянках. Це підвищує важливість точкової охорони тих популяцій, що залишилися. А також підкреслює потребу у тимчасових заборонах вилову чи видалення хижаків там, де це доречно, і в прискорених дослідженнях, щоб визначити патоген і шляхи його поширення. Ключовий вид-травоїд зник на значній частині архіпелагу. Чи перейдуть канарські рифи в нові водоростеві стани, чи повернуться до рівноваги — залежатиме від того, як швидко наука, управління та умови океану зможуть узгодитися в найближчі місяці.

Невелика лабораторна помилка може вплинути на всю океанографію. Коли крихітні частинки пластику потрапляють у зразки, вони згоряють як органічна речовина і проявляються як природний вуглець. Така плутанина має значення у глобальному масштабі. Науковці з Університету Стоуні-Брук повідомляють, що навіть один відсоток пластику за масою може змістити ключові показники вуглецю у всьому океані. Дослідження очолив Луїс Е. Медіна Фаулл, доцент Університету Стоуні-Брук. Його робота зосереджена на океанській біогеохімії — тому, як життя та хімічні процеси переміщують вуглець крізь морську воду. Показники вуглецю формують моделі, які прогнозують потепління, рівень моря та втрату кисню. Якщо пластик завищує ці показники, океан може виглядати старішим, інертнішим і менш чутливим, ніж він є насправді. Як пластик змінює вуглець океану У контрольних тестах, де пластикові фрагменти змішували з природним осадом, команда з’ясувала, що лише один відсоток поліетилену за масою може давати близько 40% всього виявленого вуглецю. Та сама мізерна частка може зробити зразок «старшим» на приблизно 4 000 років за радіовуглецевим датуванням. Іншими словами, трохи пластику може змусити молодий вуглець виглядати давнім. Більшість лабораторій покладається на елементний аналіз — стандартний метод, що спалює зразок до діоксиду вуглецю, щоб підрахувати вуглець і азот. Пластик теж згоряє, тому його вуглець у потоці газу стає невідрізним. У багатьох дослідженнях потім додають радіовуглець — радіоактивну форму вуглецю, що використовується для оцінки віку органічної речовини — щоб розділити джерела за часом. Стандартні процедури Національної океанської радіовуглецевої лабораторії (NOSAMS) описують, як діоксид вуглецю перетворюють на графіт і підраховують за допомогою прискорювальної мас-спектрометрії. Десятиліття викривлених даних Перекриття відбувається тому, що пластики містять багато вуглецю та не мають радіовуглецю, адже виготовлені з викопного палива, яке давно втратило свій ^14C — рідкісну радіоактивну форму. Навіть слідові кількості пластику в частинках морської води, річковому мулі або фільтрах можуть змінити результати, роблячи вуглець «старішим» та більш значущим, ніж він є насправді. Автори показали, що ефект передбачувано збільшується зі зростанням рівня забруднення та залежить від типу полімеру. Це корисно — але означає, що непомітний пластик міг тихо спотворювати дані десятиліттями. Як пластик потрапляє до океанських зразків Зважений органічний вуглець — крихітні природні частинки, що дрейфують у морській воді — збирають на фільтри, розливають у пляшки, відправляють і обробляють. На цих етапах випадкові поліестерні волокна або пластмасові частинки можуть потрапити всередину. Глобальні дані ООН свідчать, що мікропластики широко поширені в поверхневих водах, осадах і навіть у полярному снігу. Дослідники зазначають, що забруднення не завжди починається в полі. Воно може початися в приміщеннях для зберігання, де зразки знаходяться поруч із пластиками — контейнерами, пакетами та кришками. Ці матеріали вивільняють частки, надто маленькі, щоб помітити їх неозброєним оком. Польові роботи теж становлять ризик. Команди часто носять синтетичні куртки та рукавички, які відділяють волокна під час роботи. Ці дрібні частинки легко дрейфують, збільшуючи шанси осісти на відкриті пляшки або фільтри. Ризики забруднення в лабораторії У лабораторії системи вентиляції можуть переносити частинки між робочими зонами. Техніки не помічають їх, але частинки осідають на інструментах і лотках. Коли зразки відкривають для обробки, будь-яка стороння порошинка поруч стає потенційним джерелом помилки. Навіть етапи промивання не завжди безпечні. Деякі джерела води в лабораторіях та водопостачанні містять завислі мікропластики з місцевої інфраструктури. Якщо промивання спирається на таку воду без додаткової фільтрації, це може ненавмисно додати ті ж забруднювачі, які дослідники прагнуть виміряти. Покращення вимірювань океанського вуглецю Щоб зменшити похибки, рішення починається з простих кроків: відмовитися від пластикових інструментів на користь скла чи металу, носити бавовняні халати, прожарювати фільтри перед використанням та перевіряти зразки під мікроскопом перед тестуванням. «Наші результати підкреслюють необхідність переоцінити найкращі практики обробки зразків органічної речовини для аналізу вуглецю», — пише Фаулл. Це відкриття не зменшує роль океану як буфера клімату — воно покращує нашу здатність її вимірювати. За допомогою кращих протоколів науковці можуть очистити шумні набори даних та вдосконалити моделі, які показують, скільки вуглецю океан може поглинати, зберігати та переміщувати. Дослідження опубліковано в журналі PLOS ONE.

Китай висадив величезну кількість нових дерев із 1981 року, але ця додаткова рослинність зміщує опади в одні регіони, водночас висушуючи інші. Не секрет, що Китай особливо вміє будувати. Найбільша у світі дамба? У Китаї. Найбільша мережа високошвидкісних поїздів? Теж Китай. Найбільша вітрова електростанція? Китай. Сонячна електростанція? Аргентина. Справді? Ні, це теж Китай. Найбільша стародавня споруда? Ви зрозуміли. Поряд із усім цим будівництвом Китай також зеленів. Надихнувшись останнім інфраструктурним досягненням, Китай у 1978 році розпочав створення Лісозахисного поясу «Три Півночі», або «Великої зеленої стіни», щоб боротися з ерозією ґрунтів і зменшити піщані бурі. Минулого року державні ЗМІ країни повідомили, що проєкт нарешті завершено. За даними Reuters, Китай виростив 116 000 квадратних миль лісів, збільшивши загальне лісове покриття з 10% у 1949 році до приблизно 25% у 2024-му. Але нове дослідження, опубліковане в журналі Earth’s Future, показує, що всі ці додаткові дерева (приблизно 78 мільярдів з початку 80-х, за деякими оцінками) мають і непередбачувані наслідки для розподілу водних ресурсів у Китаї. Науковці з Тяньцзінського університету, Китайського аграрного університету в Пекіні та Утрехтського університету в Нідерландах з’ясували, що з 2001 по 2020 рік збільшення рослинності зменшило водні ресурси як у східному мусонному регіоні, так і на північному заході, у посушливій зоні. Це суттєво, адже ці території становлять близько 74% площі Китаю, за даними Live Science. Згідно з дослідженням, заходи із озеленення, такі як Велика зелена стіна — а також інші ініціативи на кшталт «Зерно в обмін на зелень» та Програми охорони природних лісів (обидві розпочаті в 1999 році) — збільшили евапотранспірацію. Це комбінований процес випаровування та транспірації (коли рослини виділяють водяну пару через крихітні пори, що називаються устячками). «Ці зміни спричинили перерозподіл опадів, спрямовуючи більше вологи на Тибетське нагір’я, яке отримало збільшення водних ресурсів», — пишуть автори. «На противагу цьому, східний та північно-західний Китай пережили зменшення доступності води, причому північний захід постраждав найбільше через значне зміщення вологи до Тибетського плато». Вивчаючи ці швидкі зміни землекористування (LUCC), автори також відзначають, що певні переходи — наприклад, перетворення степів на ліси або орних земель на пасовища — по-різному впливали на евапотранспірацію, кількість опадів і доступність води. Наприклад, перетворення степів у ліси збільшило евапотранспірацію та опади, але негативно вплинуло на доступність води. На жаль, водні ресурси Китаю розподілені нерівномірно щодо населення. За даними дослідження, на північ країни припадає приблизно 46% населення і понад половина орних земель, але лише 20% водних ресурсів. Автори підкреслюють, що ці змінені гідрологічні цикли необхідно враховувати під час планування майбутніх лісовідновлювальних проєктів. «Наші результати показують, що зміни земного покриву можуть перерозподіляти водні ресурси між регіонами», — пишуть автори. «Розуміння цих ефектів є критично важливим для планування сталого управління земельними та водними ресурсами в Китаї».