Близько 350 тисяч років тому центральна частина Північного острова Нової Зеландії виглядала зовсім інакше, ніж сьогодні. Замість гірських ландшафтів і чагарників тут простягалися густі букові та подокарпові ліси. Клімат був холоднішим, адже Земля переживала льодовиковий період, а навколишнє середовище — значно суворішим. У цьому, на перший погляд, спокійному світі сталася подія, яка радикально змінила історію регіону — одне з найпотужніших вулканічних вивержень на планеті. Загадка давнього «супервибуху» Вчені називають цю подію супервиверженням Whakamaru — одним із найбільших відомих вулканічних катастроф у світі. Воно стало найпотужнішим в історії знаменитої вулканічної зони Таупо, яка простягається від острова Вакаарі (White Island) до гори Руапеху. Цей регіон і сьогодні залишається одним із найактивніших на планеті. Тут поруч існують гарячі джерела, грязьові басейни, активні вулкани та цілі кальдерні системи. Вся ця активність є наслідком складної взаємодії тектонічних плит — одна занурюється під іншу, одночасно розтягуючи земну кору в центрі острова. За останні 2 мільйони років у цій зоні сталося щонайменше чотири супервиверження — події настільки потужні, що отримують максимальний рівень 8 за шкалою вулканічної вибуховості. Як відновлюють події, що сталися сотні тисяч років тому Супервиверження — це одна з найбільших загадок вулканології. Як у надрах планети накопичується настільки величезна кількість магми? І чому вона раптом вивільняється за короткий час, змінюючи цілі регіони? Щоб знайти відповіді, науковці досліджують вулканічні відкладення — своєрідні «сліди» катастрофи. У таких подіях формуються два основні типи матеріалів: потоки розпечених газів і каміння, що рухаються вздовж поверхні; попіл і пемза, які розносяться атмосферою на величезні відстані. Проблема в тому, що ці сліди часто розкидані на сотні кілометрів і збереглися лише фрагментарно. Вулканічна «криміналістика» У випадку Whakamaru дослідники зібрали зразки з більш ніж 30 місць у Новій Зеландії та південній частині Тихого океану. Щоб довести їхнє спільне походження, вони застосували своєрідний «геологічний ДНК-тест» — аналіз хімічного складу вулканічного скла. Як у криміналістиці відбитки пальців можуть вказати на підозрюваного, але саме ДНК дає остаточну відповідь, так і тут: хімічний склад став ключовим доказом того, що всі зразки належать одному супервиверженню. Результат був однозначним — сліди по всьому регіону справді походять від Whakamaru. Як розгорталася катастрофа Реконструкція подій показала, що виверження проходило у кілька етапів. На початку магма прорвалася крізь земну кору і потрапила у велике озеро, яке тоді існувало в центрі Північного острова. Контакт розпеченої магми з водою спричинив надзвичайно вибухову реакцію — першу, найжорсткішу фазу катастрофи. Згодом озеро було знищене, і характер виверження змінився. Система перейшла у «сухий» режим, а під поверхнею почали активізуватися одразу кілька магматичних осередків. Замість одного джерела вибуху почалася каскадна реакція — одночасно активувалися щонайменше п’ять магматичних камер. Наслідки, які важко уявити Масштаби виверження вражають навіть за геологічними мірками. значна частина Північного острова була вкрита шаром попелу; навіть віддалені острови отримали десятки сантиметрів відкладень; ближчі райони опинилися під шарами попелу до 4,5 метрів; потоки розпечених уламків залишили відкладення завтовшки сотні метрів біля джерела. Загальний обсяг виверженого матеріалу оцінюється приблизно у 2300 кубічних кілометрів. Якщо рівномірно розподілити його по території всієї Нової Зеландії, країну можна було б накрити шаром вулканічних порід завтовшки близько дев’яти метрів. Чому це важливо сьогодні Хоча такі супервиверження трапляються надзвичайно рідко, вулканічна зона Таупо залишається активною й сьогодні. Менші виверження тут відбувалися неодноразово і вже не раз впливали на клімат та ландшафт регіону. Розуміння того, як працюють такі системи, допомагає не лише відтворювати давню історію Землі, а й оцінювати потенційні ризики в майбутньому. Супервиверження Whakamaru — це нагадування про те, що навіть знайомі нам ландшафти можуть приховувати сліди подій, здатних повністю змінити вигляд планети.