Незвичайний інцидент із гуманоїдним роботом Unitree G1 раптово став вірусним у соцмережах. У ролику показано тест, у якому робот синхронно повторював дії людини у часі. Спершу демонстрація проходила без збоїв. Однак у ході чергового руху робот повернувся у бік оператора і випадково штовхнув його ногою прямо в пах. Людина інстинктивно присіла від болю, а робот відразу повторив цю дію. У коментарях відзначився і засновник Tesla та SpaceX Ілон Маск, залишивши емоді «сміх зі сльозами». Сам Ілон Маск раніше пообіцяв випустити на початку року нову версію робота Optimus. Нагадаємо, у листопаді Unitree Robotics представила платформу повного телеуправління, що дозволяє G1 у реальному часі копіювати рухи людини та навчатися по відео — від футбольних ударів до елементів бойових мистецтв. Крім того, Unitree Robotics випустила програму, яка дозволяє завантажувати в роботів готові анімації. Серед них є стиль Брюса Лі.

На скелях, над прірвами й у важкодоступних ущелинах Азії археологи протягом десятиліть знаходять дивовижні поховання — труни, підвішені просто в повітрі або закріплені у вертикальних стінах гір. Ці «висячі труни» й досі залишаються однією з найбільш загадкових поховальних традицій стародавнього світу. Попри значні відмінності між культурами, які практикували такий обряд, дослідники все частіше помічають спільні риси. І що дивніше — багато народів, розділених тисячами кілометрів і не знаючи одне про одного, приходили до дуже схожих рішень щодо поховання померлих. Навіщо ховати померлих на скелях Археологи вважають, що в основі традиції лежало одразу кілька практичних і символічних причин. По-перше, висота захищала останки від диких тварин, повеней та можливого осквернення. По-друге, такі поховання були добре помітними здалеку — вони позначали територію роду або громади й нагадували про присутність предків. Не менш важливим був і духовний сенс. У багатьох віруваннях висота асоціювалася з небом, богами та переходом у потойбічний світ. Розміщуючи труни між землею і небом, люди ніби допомагали душам померлих здійснити цей перехід. Традиція без кордонів Подібні поховання відомі в Китаї, Південно-Східній Азії, на островах Тихого океану. Дослідники також вказують на схожі практики на Тайвані та в Індонезії. При цьому немає доказів, що всі ці народи мали прямі контакти між собою. Саме тому вчених особливо цікавить питання: чи поширювалася традиція разом із міграціями людей, чи різні спільноти незалежно винайшли однаковий ритуал? Генетика допомагає археології Сучасні методи, зокрема геномний аналіз, поступово проливають світло на цю загадку. Науковці з CAS (Китайської академії наук) планують зібрати більше зразків із ранніх місць із висячими трунами у китайській провінції Фуцзянь, а також у Південно-Східній Азії та регіоні Тихого океану. Мета — з’ясувати, ким були ці люди, як вони були пов’язані між собою та чи справді існував єдиний шлях поширення цього поховального звичаю. «Майбутні дослідження з більшою кількістю зразків і з більшої кількості пам’яток необхідні, щоб перевірити запропоновану модель поширення традиції висячих трун», — зазначають автори досліджень. Загадка, що ще чекає на відповіді Сьогодні висячі труни залишаються мовчазними свідками того, як стародавні суспільства осмислювали смерть, простір і зв’язок із предками. І хоча багато деталей цих ритуалів втрачено, нові наукові інструменти дають шанс поступово відновити цю картину. Дослідження, присвячені цій темі, опубліковані в наукових журналах Nature Communications, iScience

Обличчя з глибини часу: як цифрова реконструкція змінила наше уявлення про Homo erectus Череп, якому півтора мільйона років, рідко може «розповісти» щось нове. Але саме це сталося з викопною знахідкою з Ефіопії, відомою під кодовою назвою DAN5. Завдяки сучасним цифровим технологіям вчені вперше відновили його обличчя — і воно виявилося зовсім не таким, як очікували. Міжнародна команда дослідників створила віртуальну модель черепа раннього представника Homo erectus. Результат здивував: при відносно «просунутій» формі мозкової коробки обличчя зберегло напрочуд архаїчні риси, які більше нагадують більш давніх представників роду Homo. Чому DAN5 настільки важливий Знахідка походить з району Гона в Ефіопії — ключового регіону для вивчення ранньої еволюції людини. Саме тут зафіксовано одні з найдавніших слідів Homo віком близько 2,8 мільйона років. DAN5 датується приблизно 1,5 мільйона років тому, тобто належить до періоду, коли Homo erectus уже існував, але ще не став однорідним видом. Череп зберігся фрагментарно: зуби, частини лицевого відділу, уламки кісток. Протягом року науковці за допомогою мікро-КТ сканування буквально «склеювали» його в цифровому просторі, звіряючи найдрібніші деталі — від швів до розташування зубних лунок. Мозаїка еволюції: старе і нове в одному обличчі Реконструкція показала дивне поєднання рис. Плаский переніс і великі корінні зуби виглядають дуже примітивно. Водночас надбрівні дуги та форма черепного склепіння чітко відповідають Homo erectus. Це означає, що різні частини черепа еволюціонували з різною швидкістю. Мозок і пов’язані з ним структури могли змінюватися швидше, тоді як обличчя й зуби зберігали старі адаптації, пов’язані з харчуванням або диханням. Не все вирішує розмір мозку Об’єм мозкової порожнини DAN5 становить близько 598 см³ — показник, який перетинається з іншими ранніми Homo. Тому для розрізнення видів і популяцій вчені звертають увагу на форму носа, щелеп, зубів і надбрівних дуг. Статистичний аналіз форми обличчя показав: DAN5 ближчий до більш ранніх африканських Homo, ніж до класичних Homo erectus зі Східної Африки, наприклад з району озера Туркана. Що це означає для походження Homo erectus Найдавніші позаафриканські знахідки Homo erectus відомі з Дманісі в Грузії й датуються близько 1,8 мільйона років. Якщо ж в Африці існували «перехідні» популяції з архаїчними рисами, це ускладнює гіпотезу, що вид сформувався за межами континенту. Нові дані натякають: Homo erectus міг еволюціонувати в Африці не як єдина лінія, а як кілька популяцій із власними особливостями, які інколи змішувалися між собою. Кам’яні знаряддя і мінливе середовище Поруч із DAN5 знайдено олдувайські кам’яні знаряддя — прості відщепи й ядра. Водночас у регіоні вже з’являлися більш складні ашельські інструменти. Це свідчить, що технології могли змінюватися швидше, ніж анатомія. Усе це відбувалося в динамічному ландшафті Східноафриканського рифту, де клімат і довкілля змінювалися дуже швидко, створюючи ізольовані середовища для окремих груп людей. Що далі DAN5 не дає остаточної відповіді на питання, де саме виник Homo erectus. Але він чітко показує: рання еволюція людини була складнішою, ніж пряма лінія від «примітивного» до «сучасного». Подальші знахідки черепів віком від одного до двох мільйонів років, а також розвиток цифрових методів реконструкції, можуть остаточно змінити наше уявлення про те, як формувався наш рід. Дослідження опубліковане в журналі Nature Communications.

Cyclone представила серійний мотоцикл RA1000 з італійським V-твином Aprilia Компанія Cyclone, що входить до складу китайського концерну Zongshen, офіційно представила серійну версію мотоцикла RA1000. Новинка стала виробничим втіленням концепту RA9, який дебютував ще у 2021 році, та орієнтована на сегмент потужних нейкед-байків із преміальними компонентами. Двигун Aprilia з оновленими характеристиками Ключовою особливістю Cyclone RA1000 є силовий агрегат, створений на базі V-подібного двоциліндрового двигуна Aprilia Shiver. Використання італійського мотора стало можливим завдяки спільному підприємству Zongshen і Piaggio Group, якій належить бренд Aprilia. Інженери Cyclone суттєво доопрацювали базовий двигун: діаметр циліндра збільшили на 5 мм — до 97 мм, зберігши хід поршня на рівні 67,4 мм. У результаті робочий об’єм зріс з 896 до 996 см³. Двигун із рідинним охолодженням розвиває 105 к. с. при 9000 об/хв і 95 Н·м крутного моменту при 6500 об/хв. Шасі, підвіска та гальма RA1000 отримав шасі, запозичене у Aprilia Shiver — комбіновану конструкцію з алюмінію та сталі з одностороннім маятником. Споряджена маса мотоцикла становить 225 кг, а заявлена максимальна швидкість — 235 км/год. Підвіска повністю регульована: спереду встановлена перевернута вилка, ззаду — моноамортизатор прямого кріплення. За гальмування відповідає система з двома 320-мм передніми дисками та чотирипоршневими супортами J.Juan, а також задній 270-мм диск з однопоршневим супортом. У стандартне оснащення входить ABS з функцією роботи в поворотах. Оснащення та габарити Cyclone RA1000 оснащений 6-дюймовим TFT-дисплеєм, повністю світлодіодною оптикою, подвійною вихлопною системою та широкою задньою шиною розміром 240 мм. Висота сидіння становить 780 мм, а об’єм паливного бака — 17 літрів. Позиціонування на ринку Серійний RA1000 демонструє прагнення Cyclone закріпитися у вищому сегменті мотоциклів, поєднуючи італійську інженерну базу, сучасне оснащення та конкурентні характеристики. Очікується, що модель стане альтернативою європейським нейкед-байкам із двигунами об’ємом близько 1 літра, але з більш привабливою ціною.

Коли блискавка допомагає жити: як деякі дерева не лише виживають після удару, а й стають сильнішими Блискавка зазвичай асоціюється з руйнуванням і смертю. Вона розколює дерева навпіл, спричиняє лісові пожежі та становить смертельну небезпеку для людей і тварин. Але, як з’ясувалося, для окремих видів дерев удар блискавки — це не катастрофа, а навпаки, своєрідна перевага в боротьбі за виживання. Нове дослідження, опубліковане в науковому журналі New Phytologist, показало: дерева виду Dipteryx oleifera, що ростуть у тропічних лісах Центральної Америки, не лише витримують удари блискавки, а й отримують від них користь. Дослідження очолив лісовий еколог Еван Ґора з Інституту екосистемних досліджень Кері (США). Випадкова знахідка, яка все змінила Усе почалося у 2015 році в джунглях Панами. Під час польових робіт Ґора звернув увагу на дерево Dipteryx oleifera, у яке нещодавно вдарила блискавка. Попри потужний розряд, дерево залишалося майже неушкодженим. Навколо нього ситуація була зовсім іншою: знищена паразитична ліана, а поруч — понад десяток мертвих дерев. «Побачити дерево, яке пережило удар блискавки й виглядало абсолютно нормально, було приголомшливо», — згадує вчений. Це спостереження змусило команду уважніше придивитися до таких випадків. І з часом стало зрозуміло: це не поодинокий виняток, а закономірність. Статистика, яка дивує Використовуючи сучасні системи фіксації блискавок, науковці простежили долю 93 дерев, уражених блискавками, в заповіднику Барро-Колорадо в Панамі. Серед них було дев’ять Dipteryx oleifera — і всі вони вижили. Пошкодження були мінімальними: обвуглена кора, трохи втраченого листя. Для порівняння, дерева інших видів втрачали у 5–6 разів більше листя, а протягом двох років після удару 64% з них загинули. Більше того, кожен удар блискавки в середньому знищував понад дев’ять сусідніх дерев. Таким чином Dipteryx не просто виживали — вони буквально отримували «зачистку» конкурентів навколо себе. Блискавка проти ліан Окрема перевага — боротьба з ліанами. У тропічних лісах паразитичні ліани серйозно шкодять деревам, забираючи світло й поживні речовини. Але для Dipteryx блискавка працює як природний «секатор». Після удару кількість ліан на цих деревах зменшувалася на 78%. Навіть ті Dipteryx, у які блискавка не влучала безпосередньо, зазвичай мали значно менше ліан, ніж інші види. З часом ці дерева виростали вищими за сусідів приблизно на чотири метри, що давало їм ще кращий доступ до сонячного світла. Чому блискавка «обирає» саме їх Дослідники дійшли висновку, що Dipteryx oleifera частіше стають мішенню блискавок не випадково. Вони вищі й мають ширші крони, ніж дерева поруч, що робить їх природними «громовідводами». За розрахунками, це підвищує ймовірність удару блискавки майже на 70%. І парадокс у тому, що для цього виду це не недолік, а стратегічна перевага. Довге життя під ударами грози У середньому одне дерево Dipteryx oleifera зазнає удару блискавки раз на 50–60 років. Враховуючи, що ці дерева можуть жити сотні, а можливо й понад тисячу років, за життя вони переживають не один такий удар. Вчені зафіксували випадок, коли одне й те саме дерево вдарила блискавка двічі за п’ять років — і воно не лише не ослабло, а продовжило рости. Ба більше, стійкість до блискавок збільшувала його репродуктивний успіх у 14 разів порівняно з менш витривалими деревами. Що це означає для майбутнього лісів Це дослідження змінює наше уявлення про роль блискавок у природі. Вони виявляються не просто руйнівною силою, а чинником природного відбору, який допомагає окремим видам домінувати в екосистемі. З огляду на зміну клімату та зростання кількості гроз у тропічних регіонах, такі дерева, як Dipteryx oleifera, можуть отримати ще більшу перевагу. Це потенційно вплине на біорізноманіття, структуру лісів і навіть здатність екосистем накопичувати вуглець у майбутньому. Команда Ґори планує з’ясувати, що саме дозволяє цим деревам витримувати удари блискавки — особливості будови, хімічний склад чи внутрішню структуру. І не виключено, що подібні «електростійкі» види існують і в інших частинах світу. Іноді природа використовує найнеочікуваніші інструменти, щоб дати комусь шанс вижити. Навіть блискавку.

Концерн General Motors йде проти глобальних трендів на зменшення об’єму двигунів та електрифікацію. Компанія інвестує значні кошти у створення шостого покоління своїх знаменитих двигунів V8 Small Block. Нова силова установка буде доступна у двох варіантах об’єму, причому топова версія для спорткарів стане ще більшою, ніж у поточних моделей. Згідно зі звітом видання Corvette Blogger, яке посилається на внутрішній каталог запчастин GM та інсайдерську інформацію, новий двигун (ймовірно, отримає індекс LS6) матиме робочий об’єм 6,7 літра. Очікується, що цей агрегат дебютує під капотом Chevrolet Corvette Grand Sport 2027 модельного року. Дані з витоків каталогу запчастин вказують на те, що новий двигун матиме алюмінієвий блок, класичне верхньоклапанне компонування, а також комбіновану систему впорскування пального (пряме та розподілене). Окрім 6,7-літрової версії для спорткарів, GM планує випускати і «молодшу» модифікацію об’ємом 5,7 літра. Найімовірніше, вона буде призначена для пікапів, зокрема Chevrolet Silverado 1500. Крім Corvette, 6,7-літровий V8 може використовуватися й у майбутніх версіях Cadillac CT5. General Motors серйозно налаштована зберегти V8 у строю. Ще у 2023 році компанія оголосила про інвестиції у розмірі 579 мільйонів доларів у завод Flint Engine Operations для підготовки до випуску шостого покоління Small Block, а цього року обсяг вкладень було збільшено. Перші серійні зразки нових двигунів мають з’явитися на повнорозмірних пікапах концерну у 2027 році, після чого вони стануть доступними й на інших моделях. GM обіцяє, що нові двигуни перевершать поточну лінійку (5,3 л і 6,2 л) як за потужністю, так і за економічністю. Для порівняння, актуальний 6,2-літровий атмосферний V8 розвиває 420 к. с. та 623 Н·м крутного моменту.

Компанія Samsung розширила лінійку аудіопристроїв, анонсувавши бездротові акустичні системи Music Studio 5 та Music Studio 7, а також оновлені саундбари. Новинки отримали мінімалістичний дизайн у стилі артоб’єктів і фірмові технології на базі ШІ. Однією з ключових функцій стала система AI Dynamic Bass Control, яка посилює низькі частоти без появи звукових спотворень. Молодша модель Music Studio 5 оснащена 4-дюймовим вуфером і парою твітерів із хвилеводами для формування широкої сцени. Старша Music Studio 7 пропонує 3.1.1-канальний просторовий звук із підтримкою аудіо високої роздільної здатності (24 біт / 96 кГц) та додатковими динаміками, спрямованими вгору й у сторони для створення 3D-ефекту. Обидві колонки підтримують трансляцію через Wi-Fi і Bluetooth, а також керування через стримінгові сервіси. Паралельно Samsung представила моноблочний саундбар HW-QS90H із системою 7.1.2 та 13 вбудованими динаміками, який не потребує окремого сабвуфера. Пристрій оснащений гіроскопом для автоматичного налаштування каналів залежно від положення (горизонтального або вертикального). Флагманський саундбар HW-Q990H також отримав оновлення програмного забезпечення для покращення чіткості діалогів і автоматичного вирівнювання гучності. Офіційний дебют усієї лінійки відбудеться на виставці CES 2026.

Коли мова заходить про горбатих китів, їхню історію часто подають як приклад успішного відновлення: масове винищення у ХХ столітті, заборона китобійного промислу — і поступове зростання чисельності. Але нове дослідження науковців з Університету Гронінгена пропонує подивитися глибше. Чи означає повернення кількості тварин, що популяція повністю оговталася? І що приховує ДНК китів після пережитого катастрофічного скорочення? ДНК як інструкція для виживання Геном горбатого кита можна уявити як гігантську інструкцію, написану чотирма «літерами» ДНК. У кожного кита ця інструкція трохи відрізняється. Саме ці відмінності — генетичне різноманіття — дають популяції шанс пристосовуватися до змін: потепління океану, появи нових хвороб чи змін у доступності їжі. Чим більша різноманітність, тим більше «варіантів дій» має вид у непередбачуваному майбутньому. Китобійний промисел як жорсткий відбір Комерційне китобійство стало для горбатих китів справжнім генетичним фільтром. За короткий час були знищені сотні тисяч тварин. Разом із ними зникли й унікальні генетичні варіанти. А оскільки кити живуть довго і повільно розмножуються, швидко відновити втрачену генетичну різноманітність практично неможливо. У новому дослідженні вчені використали повні геноми — значно точніший інструмент, ніж старі методи аналізу ДНК. Вони порівняли сучасних китів із тими, що жили на початку епохи китобійства, використовуючи ДНК із кісток історичних зразків. Особливу увагу приділили популяціям Південного океану та Північної Атлантики. Як змінювалося «генетичне здоров’я» популяцій Дослідники оцінили так звану ефективну чисельність популяції — не просто скільки китів існує, а скільки з них реально передають гени наступним поколінням. Геномні дані чітко співпали з історичними даними про розвиток китобійних технологій: різке падіння ефективної чисельності відбувалося саме тоді, коли промисел ставав найбільш інтенсивним. Крім того, вчені виміряли рівень генетичної різноманітності. Сучасні кити мають менше варіантів генів, ніж їхні предки до масового винищення. Це типовий «відбиток» популяційного краху, навіть якщо чисельність згодом зросла. Непомітна, але важлива проблема Ще один тривожний сигнал — так зване мутаційне навантаження. У ДНК постійно виникають мутації: більшість із них нейтральні, деякі корисні, а деякі — шкідливі. Дослідження показало, що в сучасних горбатих китів Південного океану накопичилося більше помірно шкідливих мутацій, ніж у китів до епохи китобійства. Йдеться не про різке погіршення здоров’я, а про тонкий ефект. Дуже шкідливі мутації зазвичай «вимітаються» природним добором. Але під час різкого скорочення чисельності починає домінувати випадковість — генетичний дрейф. Він дозволяє слабко шкідливим варіантам закріплюватися просто через нестачу вибору. Відновлення — не лише про цифри Головний висновок учених простий і водночас незручний: популяція може відновитися за чисельністю, але при цьому зберігати генетичні «шрами» минулого. Це означає меншу здатність адаптуватися до майбутніх викликів — зміни клімату, шуму від судноплавства, нових хвороб чи змін у харчових ланцюгах. Для багатьох дослідників стало несподіванкою, що відносно короткий, з точки зору еволюції, період китобійства залишив такий помітний слід у геномах тварин із довгим життєвим циклом. Що це означає для охорони природи Збільшення чисельності — важливий успіх, але цього недостатньо. Справжній захист виду має враховувати і «прихований рівень» — генетичну різноманітність, яка визначає здатність виду виживати в майбутньому. Дослідження показує: китобійство не просто скоротило популяції горбатих китів. Воно змінило генетичну точку відліку, з якої сучасні кити намагаються відновитися. І цей спадок може впливати на їхню долю ще багато поколінь. Робота опублікована в науковому журналі Science Advances.

Уздовж узбережжя Південної Австралії ще нещодавно вирувало життя, а сьогодні картина більше нагадує сцену з фільму-катастрофи. На пляжах — мертві скати, восьминоги, краби та риба, а сірий пінистий наліт на воді викликає кашель і подразнення очей у людей. Туристи їдуть, рибалки зупиняють роботу, а місцевий бізнес зазнає мільйонних збитків. Тепер науковці з’ясували, хто стоїть за цією екологічною трагедією — і чому подібні події можуть траплятися все частіше. Вісім місяців отруйного цвітіння Причиною масової загибелі морських тварин стало токсичне «цвітіння» водоростей, яке тривало майже вісім місяців і охопило близько 20 тисяч квадратних кілометрів океану. Постраждала майже третина берегової лінії Південної Австралії, а кількість загиблих морських організмів обчислюється мільйонами — понад 550 видів. «Коли виходиш на пляж, відчуття дуже дивні. Навколо тиша й порожнеча, це виглядає моторошно», — розповідає морська біологиня Шона Мюррей з Технологічного університету Сіднея. Експерти одразу звернули увагу на незвичну тривалість і масштаб явища. Подібні водоростеві спалахи зазвичай зникають за кілька тижнів, але цього разу вони лише посилювалися. Несподіваний винуватець Перші аналізи води вказували на вид Karenia mikimotoi, відомий своєю токсичністю. Однак згодом у молюсках знайшли бреветоксини — сильні нервові отрути. Проблема полягала в тому, що K. mikimotoi не здатна виробляти ці токсини. Тоді вчені вдалися до поглибленого ДНК-аналізу. Результат здивував навіть досвідчених дослідників: у пробах домінував надзвичайно рідкісний вид — Karenia cristata. До цього його фіксували лише двічі у світі: біля берегів Південної Африки та поблизу Ньюфаундленду. Лабораторні дослідження підтвердили найгірші побоювання. Karenia cristata виробляє великі дози бреветоксинів — навіть більші, ніж у сумнозвісної Karenia brevis, яка спричиняє «червоні припливи» у Флориді. Чому гинули тварини і хворіли люди Бреветоксини вражають нервову систему. У риб вони паралізують м’язи, відповідальні за дихання, що призводить до швидкої смерті. У людей токсини можуть потрапляти в організм не лише з їжею, а й з повітрям — разом із морськими бризками. Саме тому мешканці прибережних міст скаржилися на кашель, стискання в грудях і симптоми, схожі на астму. Ситуацію ускладнювало й те, що щільні шари водоростей знижували рівень кисню у воді, створюючи додатковий стрес для морських організмів. Ідеальні умови для катастрофи Науковці вважають, що спалах став можливим через поєднання кількох факторів. Водорості, ймовірно, зародилися у відкритому морі, а потім течії загнали їх у напівзамкнені прибережні води Південної Австралії, де вони «застрягли». Karenia cristata полюбляє прохолодну воду — від 14 до 18 градусів. Саме такі умови склалися після морської спеки, коли океан почав різко охолоджуватися. Додаткове «підживлення» забезпечили поживні речовини, підняті з глибин під час апвелінгів. Не виключено й так зване «хімічне суперництво»: деякі види Karenia виділяють речовини, що пригнічують конкурентів і хижаків, дозволяючи їм домінувати місяцями. Наслідки та тривожні сигнали на майбутнє Бреветоксини можуть зберігатися у довкіллі навіть після зникнення самих водоростей. Через це в Австралії вперше в історії довелося закрити ферми з вирощування молюсків через небезпечні токсини. Влада вже інвестує у нові системи моніторингу: супутникові спостереження, буї та швидкі ДНК-тести, які дозволять виявляти загрозу на ранній стадії. Також розглядають методи осадження водоростей глиною — технологію, яку застосовують у деяких країнах Азії. «Це яскраве нагадування про те, що небезпечні водоростеві цвітіння можуть виникати буквально з нізвідки», — зазначає морський еколог Крістофер Ґоблер зі Стоуні-Брукського університету. Історія з Karenia cristata показує, як зміни в океані відкривають шлях рідкісним, але надзвичайно небезпечним видам. Розуміння цих процесів може стати ключем до захисту морських екосистем і прибережних громад у майбутньому.

Після відкриття об’єкта 3I/ATLAS передбачалося, що ядро міжзоряної комети може мати величезні розміри. Однак у процесі подальших спостережень з’ясувалося, що ці оцінки були завищені. Нещодавні розрахунки показали, що насправді 3I/ATLAS за розмірами відповідає середньостатистичним або навіть компактним кометам Сонячної системи. У момент відкриття третього в історії спостережень міжзоряного об’єкта 3I/ATLAS на початку липня 2025 року він був надзвичайно яскравим для своєї відстані від Сонця — перебував приблизно у чотири з половиною рази далі від Сонця, ніж Земля, тобто порівняно близько до орбіти Юпітера. Нагадаємо, газовий гігант у середньому розташований у 5,1 раза далі від нашої планети від світила. При цьому у 3I/ATLAS практично одразу помітили кометну активність: ядро вже було оточене хмарою речовини, що випаровувалася, а з освітленого боку формувався так званий «антихвіст», спрямований у бік Сонця. На цій підставі тоді розглядалися два варіанти: або комета має невелике ядро, але втрачає речовину з небаченою інтенсивністю, або сублімація відбувається помірно, але з великої площі поверхні, тобто ядро є дуже великим. Учені схилялися до другої версії й припускали, що діаметр небесного тіла може сягати близько 20 кілометрів. Восени космічні обсерваторії допомогли з’ясувати нові деталі. Телескоп «Вебб» зібрав дані про склад речовини, що випаровувалася з комети. Дослідники дійшли висновку, що її активність була зумовлена насамперед високим вмістом вуглекислого газу: саме він почав сублімувати першим, а згодом піднімав у космос частинки водяного льоду, які невдовзі також випаровувалися. Своєю чергою, «Габбл» дозволив детальніше розглянути саме ядро. На той момент комета перебувала приблизно вдвічі далі від Сонця, ніж Марс. Астрономи оцінили, що розміри небесного тіла можуть становити від 440 метрів до 5,6 кілометра. Нещодавнє дослідження фахівців з Університету Кентербері (Нова Зеландія) ще більше звузило цей діапазон. Учені спробували визначити розмір ядра за непрямою ознакою — ефектом негравітаційного прискорення, що виникає внаслідок випаровування летких газів. Воно створює невелику реактивну тягу. Втім, донедавна 3I/ATLAS рухалася до Сонця, а сублімація та викиди газових струменів відбувалися переважно з освітленого боку. Тому реактивна сила частково відштовхувала комету від Сонця, і цей ефект коректніше було б назвати не прискоренням, а гальмуванням. У будь-якому разі такі «природні двигуни» дають змогу оцінити габарити небесного тіла, яке вони штовхають. У своїй статті, опублікованій на сервері препринтів arXiv.org, дослідники зіставили дані про вплив негравітаційних сил на швидкість руху 3I/ATLAS з вимірюваннями інтенсивності випаровування її речовини. Розрахунки показали, що діаметр ядра міжзоряної комети становить від 820 до 1050 метрів. Саме таких або навіть менших розмірів є більшість комет Сонячної системи. При цьому передбачається, що ядро 3I/ATLAS має типову для комет густину — близько 0,5 г/см³. Раніше характер активності випаровування давав підстави підозрювати значно більшу пухкість небесного тіла. Варто зазначити, що за всієї спостережуваної інтенсивності втрати речовини комета не могла б за кілька місяців зменшитися у 20 або навіть у п’ять разів: принаймні, комети Сонячної системи за один проліт поблизу Сонця «худнуть» максимум на десятки метрів.