З часом наука часто перетворює неможливе на можливе, і останній приклад цьому — нове дослідження, яке оцінює можливість передавання квантових сигналів із Землі на супутник, що потенційно дозволяє створювати більші та потужніші квантові комунікаційні мережі. Вже зараз можливо передавати заплутані частинки світла із супутників на наземні станції, але ідею передавання фотонів у зворотному напрямку — із Землі у космос — раніше вважали неможливою через труднощі зі стабілізацією сигналу. Нове дослідження команди з Університету технологій Сіднея (UTS, Австралія) показує, що це можна зробити. Воно базується на детальній моделі, яка застосовує обмін заплутаністю, враховуючи ймовірні атмосферні умови, позиціювання супутника та перешкоди від сторонніх фотонів і шуму. «Ідея полягає у тому, щоб випустити дві одиночні частинки світла з окремих наземних станцій до супутника, що обертається на висоті 500 кілометрів над Землею зі швидкістю близько 20 000 км/год, так щоб вони зустрілися настільки точно, що відбулася квантова інтерференція», — пояснює фізик UTS Саймон Девітт. «Дивовижно, але наше моделювання показало, що аплінк можливий. Ми врахували реальні ефекти, такі як фонове світло Землі та відблиски від Місяця, атмосферні впливи та неточне вирівнювання оптичних систем». Чому це важливо? Квантовий інтернет обіцяє мережі, які за своєю конструкцією неможливо зламати: як тільки несанкціоновані особи намагаються отримати доступ до даних, інформація миттєво сплутується. Заплутані частинки, такі як фотони, використовуються для перевірки комунікацій на обох кінцях. Змоделювана можлива схема зв’язку, що складається з двох наземних станцій, що надсилають заплутані фотони в космос. Їх виявлення вимагатиме майже одночасного прибуття на супутник Сьогодні такі секретні ключі можна створювати на супутниках і передавати на землю. Передавати фотони вниз легше, бо атмосферне розсіювання відбувається наприкінці передачі, а не на початку. Крім того, легше потрапити у більші, більш стабільні цілі на землі, ніж у рухомий супутник у космосі. Головна проблема — енергія: у супутників її обмаль. Наземні станції мають значно більше потужності. Виконання більш ресурсомістких задач на землі дозволяє швидше створювати більшу кількість заплутаних пар фотонів, які потім передаються супутникам для подальшого розповсюдження. «Супутнику потрібен лише компактний оптичний модуль для взаємодії з надходячими фотонами та передачі результату», — пояснює Девітт, «а не квантове обладнання для виробництва трильйонів фотонів на секунду, необхідних для подолання втрат при передачі на землю, що дозволяє створити високошвидкісний квантовий канал. Це знижує витрати та розміри й робить підхід більш практичним». Є й обмеження. Система могла б працювати лише вночі, без завад від сонячного світла, і навіть тоді — лише за умови ретельної калібрування. Проте це гарна база для подальших розробок. Повноцінна квантова комунікаційна мережа ще далека від реалізації, але тепер відомо, що двосторонні системи принаймні теоретично можливі. Дослідники пропонують для майбутніх експериментів використовувати приймачі на безпілотниках або повітряних кулях. «У майбутньому квантова заплутаність буде схожа на електрику: це ресурс, про який говорять, і який живить інші системи», — каже Девітт. «Вона виробляється та передається так, що користувач її майже не помічає — ми просто підключаємо прилади і користуємося ними». Дослідження опубліковане у журналі Physical Review Research.

Мало що болить сильніше, ніж той момент, коли людина, яку ти любиш, і яка живе з хворобою Альцгеймера, більше не впізнає тебе. Але нове дослідження вчених з Університету Вірджинії (UVA) пропонує конкретне, перевірюване пояснення того, чому це відбувається — і, можливо, як цей процес можна сповільнити або навіть запобігти йому. Нейробіолог Гарольд Зонтгаймер, аспірантка Лата Чаунсалі та їхня команда з’ясували, що пошкодження захисних структур навколо клітин мозку — так званих перинейронних сіток (perineuronal nets) — може призводити до втрати соціальної пам’яті. Експерименти на мишах показали, що коли ці сітки залишаються цілими, тварини краще запам’ятовують одне одного. «Виявити структурну зміну, яка пояснює конкретний тип втрати пам’яті при хворобі Альцгеймера, — це надзвичайно захопливо. Це абсолютно нова мішень для лікування, і ми вже маємо потенційні препарати для тестування», — сказав Зонтгаймер. Приховані “сітки” пам’яті Перинейронні сітки — це сітчасті оболонки з білків і цукрів, які обгортають окремі нейрони, стабілізують їхні зв’язки, регулюють передачу сигналів і допомагають «закріплювати» інформацію, яку ми вивчили. Команда Зонтгаймера багато років досліджує ці структури. Нове відкриття підтверджує: коли сітки руйнуються, страждає пам’ять — але не вся, а саме соціальна пам’ять, тобто здатність упізнавати знайомих людей. У мишей із пошкодженими сітками залишалася здатність навчатися новому та розрізняти предмети, але вони забували мишей, яких зустрічали раніше. Це повторює типовий перебіг хвороби Альцгеймера у людей: спочатку зникає пам’ять на обличчя й імена, а вже потім — на предмети та місця. Як можна захистити мозок Оскільки руйнування сіток частково відбувається під дією ферментів, дослідники спробували заблокувати ці ферменти за допомогою інгібіторів металопротеїназ (MMP) — ліків, які вже досліджуються при раку та артриті. Результат виявився обнадійливим: лікування зберегло перинейронні сітки і допомогло мишам краще пам’ятати соціальні контакти. «Коли ми захищали ці структури мозку на ранніх етапах, миші з симптомами хвороби краще впізнавали своїх “знайомих”», — пояснила Чаунсалі. «Це наближає нас до пошуку нового, нетрадиційного способу лікування або навіть профілактики хвороби Альцгеймера». Що це означає для людей Таке відкриття допомагає по-новому подивитися на один із найболючіших симптомів — втрату впізнавання близьких. Тепер її можна розглядати не просто як трагічну загадку, а як наслідок конкретних змін у структурі мозку, на які можна вплинути. Якщо вдасться зберегти ці сітки на ранніх стадіях, це може відстрочити момент, коли людина перестає впізнавати родичів чи друзів. Це не вилікує хворобу, але дасть більше часу для стосунків, турботи й гідного життя. Зонтгаймер наголошує, що потрібні подальші дослідження безпеки: інгібітори MMP мають багато функцій у тілі, тому надмірне їх блокування може мати побічні ефекти. Але вчені вже бачать і інші можливі шляхи захисту — наприклад, зміна складу сіток або підтримка тих нейронів, які найбільше від них залежать. Новий погляд на хворобу Альцгеймера Це дослідження також кидає виклик традиційному уявленню, ніби головна причина Альцгеймера — амілоїдні бляшки в мозку. «Ми спостерігали втрату перинейронних сіток незалежно від амілоїду та бляшок. Це додає підстав сумніватися, що саме вони є першопричиною хвороби», — зазначає Зонтгаймер. Отже, нові результати відкривають шлях до комбінованого лікування, яке зосередиться не лише на амілоїді, а й на структурному захисті мозку. Наступні кроки вчених — підтвердити результати на інших моделях Альцгеймера, з’ясувати, які саме нейрони найбільше залежать від сіток, і розробити безпечніші способи їх відновлення. Якщо все вдасться, лікарі зможуть поєднати ранню діагностику з терапією, яка не лише сповільнює когнітивний спад, а й допомагає зберегти здатність упізнавати близьких якомога довше. Дослідження опубліковано в журналі Alzheimer’s & Dementia.

Компанія Apple розробляє технологію інтеграції фронтальної камери під дисплей смартфона, повідомили інсайдер Digital Chat Station та аналітики JP Morgan. Використання цього рішення заплановано на 2027 рік, коли iPhone виповниться 20 років із моменту першого випуску. Виробник прагне створити повністю цілісний екран без візуально помітних вирізів і отворів. Технологія передбачає розміщення камери безпосередньо під шарами дисплея, що дозволяє приховувати її в неактивному стані. Основна складність полягає у збереженні якості знімків, оскільки світло проходить через додаткові шари екрана, перш ніж потрапити на сенсор. LG Innotek розробляє для Apple спеціалізовану оптичну систему довільної форми. У цьому рішенні використовується комбінація з кількох лінз для компенсації світлових втрат та усунення спотворень. За даними JP Morgan, компанія тестує камеру з роздільною здатністю 24 мегапікселі для розміщення під внутрішнім дисплеєм складаного пристрою. Це значно перевершує характеристики існуючих аналогів від конкурентів, у яких використовуються сенсори з роздільною здатністю 4–8 мегапікселів. Ювілейна модель отримає змінений дизайн із безрамковим екраном, вигнутим з усіх боків. Система розпізнавання облич Face ID також буде вбудована під дисплей. Аналітики прогнозують, що технологія Face ID під екраном може дебютувати раніше — у лінійці iPhone 18 Pro у 2026 році, а повну інтеграцію фронтальної камери заплановано на наступний рік. Терміни реалізації проєкту можуть змінюватися залежно від результатів тестування та досягнення необхідних стандартів якості зображення.

Палеолітичні знаряддя, знайдені на стоянці Наморотукунан у Кенії, свідчать про те, що ранні представники роду Homo зуміли зберегти свої технології навіть під час природних катастроф. Віддалена археологічна пам’ятка Наморотукунан у басейні Туркана — це нині спекотне й посушливе місце, де озеро Туркана є єдиним порятунком для зебр чи газелей, які проходять повз. Але колись цей край був зовсім іншим: близько 2,75 мільйона років тому тут простягалися вологі болотисті рівнини, що згодом висохли, перетворившись на безкраї степи й пустелі. І все ж, попри різкі кліматичні зміни, прадавні людські предки змогли вижити тут сотні тисяч років. Стоянка Наморотукунан відкриває нові сторінки того, як наші гомінінові предки пристосовувалися до радикальних змін клімату. Кам’яні знаряддя, знайдені на місці, яке колись населяла культура Олдовай (нижній палеоліт Африки), показують період технологічної еволюції тривалістю близько 300 тисяч років — від 2,75 до 2,4 мільйона років тому. Це один із небагатьох відомих олдовайських об’єктів, вік якого перевищує 2,6 мільйона років. Дослідниця Сусана Карвалью з Наукового департаменту Національного парку Горонгоза в Мозамбіку пояснює: “Детальні знання про природні умови цього регіону дозволяють дослідити взаємозв’язок між кліматичними змінами та розвитком раннього олдовайського технологічного комплексу, який уперше з’явився наприкінці пліоцену. Це підкреслює безперервність культурного розвитку протягом раннього плейстоцену у Східній Африці, сказала вона в дослідженні, нещодавно опублікованому в журналі Nature Communications. Вважається, що гомініни почали виготовляти знаряддя понад 3 мільйони років тому. Інші східноафриканські стоянки також дали зразки олдовайських артефактів — найдавнішої систематичної технології обробки каменю. Найстаріші свідчення кам’яної обробки показують, що наші предки вже володіли “ударною технологією” — умінням бити, стирати або відколювати камінь, щоб створювати гострі знаряддя на кшталт наконечників списів чи ножів. Багато знарядь із Наморотукунан мали відщеплені краї — результат свідомої обробки. У формації осадових порід Кообі-Фора, де розташований басейн Туркана, артефакти було знайдено у давніх руслах річок, що колись перепліталися між собою. Близько 3,6–3,4 мільйона років тому вулканічне виверження змінило ландшафт навколо Наморотукунан, після чого тут утворилася волога заплава. Скам’янілі рештки пальм і осок віком понад 2,8 млн років свідчать, що тоді рівень води був високим. Після 2,8 млн років клімат став сухішим, русла річок змінили форму, а пожежі спустошували басейн Туркана, залишаючи по собі мікровугілля від згорілої рослинності. Вологолюбні рослини зникли, поступившись місцем чагарникам і травам. Близько 2,2 млн років тому давнє озеро, що передувало сучасному Туркана, неодноразово розливалося й пересихало, поки зрештою майже не зникло. Попри все це, гомініни, які мешкали в Наморотукунані, продовжували виготовляти свої інструменти. Вони віддавали перевагу певним типам каменю — базальту, халцедону та яшмі — які легко розколювалися, що свідчить про розуміння фізичних властивостей матеріалів. Форма знайдених знарядь показує, що вони володіли технікою розщеплення каменю — навичкою, що вказує на доволі розвинений рівень технологічного мислення для того часу. Шари порід, у яких знайдено артефакти, допомогли дослідникам визначити їхній вік. Більшість предметів лежали у давніх піщано-гравійних відкладах, що давно скам’яніли. Попри ерозію, багато інструментів зберегли гострі, майже бритвяні краї. Поруч археологи також виявили кістки тварин зі слідами різання — очевидно, ці ж інструменти використовувалися для обробки здобичі. “Оскільки кліматичні зміни по-різному впливали на різні регіони Африки, тиск природного добору щодо використання знарядь теж діяв вибірково в різний час,” — пояснює Карвалью. “Цей період аридизації відіграв важливу роль у формуванні екологічного контексту, в якому розвивалися поведінкові риси наших людських предків.”

На поверхні Червоної планети вже багато років спостерігають дивне явище — темні смуги, що з’являються на схилах пагорбів і кратерів. Ці утворення, відомі як повторювані схилові лінії (Recurring Slope Lineae, або RSL), виникають сезонно: то зникають, то знову з’являються. Раніше вчені припускали, що вони можуть бути пов’язані з витіканням солоної води або таненням льоду. Але нові дані свідчать: вода тут, швидше за все, ні до чого. Європейський апарат ExoMars Trace Gas Orbiter (TGO) зробив знімки, які проливають нове світло на цю загадку. Напередодні Різдва 2023 року камера CaSSIS зафіксувала на схилах вулкана Аполлінаріс Монс свіжі смуги, що утворилися після пилової лавини. На фото видно скупчення невеликих кратерів і темні відмітини — сліди руху пилу вниз по схилу. Машинне навчання допомогло розкрити масштаб явищаПостдокторант Університету Берна Валентін Тертіус Бікель проаналізував понад два мільйони таких смуг, знятих апаратом NASA Mars Reconnaissance Orbiter за 18 років спостережень — з 2006 по 2024 рік. Для цього він використав методи машинного навчання, щоб з’ясувати, як саме і чому з’являються ці загадкові лінії. Результат виявився вражаючим: більшість смуг формується не через сезонне танення льоду, а через “сухі” процеси — зсуви пилу, пориви вітру, удари метеоритів або навіть марсотруси. За підрахунками Бікеля, лише близько 0,1% усіх нових смуг щороку пов’язано з конкретними подіями, такими як падіння метеоритів чи підземні поштовхи. Решта — наслідок постійної “роботи” марсіанського вітру. Пил, вітер і пісок — головні художники марсіанських схилів“Динаміка пилу, вітру та піску є основним рушієм формування схилових смуг”, — зазначає Бікель у пресрелізі Європейського космічного агентства. “Метеоритні удари й марсотруси мають локальне значення, але глобально вони відіграють незначну роль.” Ці спостереження допомагають зрозуміти, наскільки активним залишається Марс навіть сьогодні. За словами Коліна Вілсона, наукового керівника місії ExoMars, тривалі й детальні спостереження з орбіти дозволяють побачити “живу динаміку планети”, яка продовжує змінюватися під дією природних сил. Крок до розгадки минулого Червоної планетиДослідження таких явищ важливе не лише саме по собі. Розуміння того, як пил і вітер формують поверхню Марса, може допомогти відповісти на глибші питання: куди зникла його вода, як змінювався клімат і чи могла колись існувати там форма життя. Нині на Марсі працює дев’ять місій від п’яти космічних агентств, а в найближчі десятиліття плануються нові, зокрема — перші пілотовані. І, можливо, саме ці дослідження допоможуть остаточно розкрити всі таємниці Червоної планети.

Люди, які регулярно п’ють багато алкоголю — три й більше напоїв на день, — ризикують отримати небезпечний крововилив у мозок на більш ніж 10 років раніше, ніж ті, хто п’є помірно або зовсім утримується від спиртного. До такого висновку дійшли науковці з Массачусетської лікарні загального профілю та Гарвардської медичної школи, які дослідили дані 1 600 пацієнтів, що перенесли геморагічний інсульт. Що показало дослідження Команда під керівництвом доктора Едіпа Гурола вивчала пацієнтів, госпіталізованих через крововилив у мозок, і порівнювала стан “важких” пияків із тими, хто вживає алкоголь рідко. Вони аналізували вік появи інсульту, розмір гематоми, її розташування в мозку та ознаки ушкодження дрібних судин. Результати виявилися тривожними: у людей, які зловживали алкоголем, розмір крововиливу був у середньому на 70% більший, а сам інсульт траплявся приблизно на 11 років раніше, ніж у решти. До того ж, у них частіше спостерігалися крововиливи у глибокі ділянки мозку, що ускладнює відновлення. Як алкоголь руйнує мозок Науковці виявили, що надмірне споживання алкоголю призводить до пошкодження дрібних судин мозку, які з роками стають крихкими й нестійкими до тиску. Це проявляється на МРТ у вигляді яскравих плям — “гіперінтенсивностей білої речовини”, які вказують на старі мікропошкодження. Люди, які багато п’ють, мали такі зміни утричі частіше, ніж інші. “Наші результати свідчать, що алкоголь не просто підвищує ризик інсульту — він прискорює старіння судин мозку,” — пояснив доктор Гурол. Окрім цього, у “важких” пияків частіше фіксували високий тиск та знижений рівень тромбоцитів, що ще більше збільшує ризик кровотечі. Чому це важливо Дослідження показало, що алкоголь може бути “невидимим ворогом”, який руйнує мозок задовго до перших симптомів. Маленькі судини поступово втрачають еластичність, і в якийсь момент навіть невеликий стрибок тиску може призвести до фатального крововиливу. Попри певні обмеження (зокрема, самостійні оцінки кількості випитого), науковці наголошують: зв’язок між надмірним вживанням алкоголю, підвищеним тиском і раннім інсультом — очевидний. Як захистити свій мозок Для людей із гіпертонією або схильністю до серцево-судинних захворювань зменшення кількості алкоголю — це реальний спосіб зберегти здоров’я мозку. Регулярні перевірки тиску, контроль споживання алкоголю та своєчасні консультації з лікарем можуть значно знизити ризик інсульту. “Скорочення споживання алкоголю — це не просто питання способу життя, — підкреслює Гурол. — Це інвестиція в довговічність мозку.” Дослідження опубліковане у журналі Neurology, і його висновок простий: навіть якщо келих вина після роботи здається нешкідливим, звичка до щоденного вживання алкоголю може обійтися вашому мозку цілим десятиліттям життя.

Археологи, що працюють у печері Діреклі на півдні Туреччини, зробили нове відкриття, яке допомагає глибше зрозуміти життя людей наприкінці льодовикового періоду. Під час останнього сезону розкопок у провінції Кахраманмараш дослідники знайшли два кістяні проколювальні інструменти — шила — та чотири намистини з отворами, яким близько 13 000 років. Керівник експедиції, професор археології Анкарського університету Хаджі Байрам Велі Джевдет Меріх Ерек розповів, що розкопки в печері тривають уже 19 років і щороку приносять нові сенсаційні результати. Цьогорічна знахідка, за його словами, свідчить про те, що мешканці печери мали розвинену матеріальну культуру та певний рівень ремісничих навичок. “Одне зі шил, ймовірно, використовували для проколювання кам’яних намистин, а інше — для обробки шкіри чи виготовлення одягу. Це говорить про поділ праці й різноманіття інструментів, що є ознакою зародження своєрідної ‘індустрії’ того часу,” — пояснив Ерек. Археологи вважають, що знайдені намистини могли використовуватися для прикрашання померлих. “Люди того періоду прикрашали небіжчиків так само, як живих. Це відображає їхню віру в безперервність життя,” — додав учений. Знахідки походять із сьомого археологічного шару печери, який датували за допомогою радіовуглецевого аналізу — приблизно 11 000 р. до н.е.. Ерек зазначає, що навіть кілька сантиметрів осаду в печері можуть охоплювати період у тисячу чи дві тисячі років, адже процес накопичення матеріалу відбувався дуже повільно. Печера Діреклі разом із сусідньою печерою Ешек-Дересі є важливими свідками культурного розвитку Анатолії, який, за словами дослідників, охоплює період між 8 500 і 14 000 роками до нашої ери. Кожен новий шар розкопок відкриває все глибші сторінки історії людства — від перших спроб обробляти матеріали до зародження символічного мислення й мистецтва.

Неочікувані біосигнатури, знайдені в дивовижно синій вулканічній речовині під Тихим океаном, можуть дати підказки про походження життя. Зразки цього яскраво забарвленого мулу були підняті з грязьових вулканів поблизу Маріанської западини — з глибин майже 3 000 метрів — і містять жири невідомих живих організмів. З надзвичайно високим рівнем pH 12 — одним із найвищих, зафіксованих у природному середовищі, — ця лужна речовина настільки агресивна, що може викликати серйозні опіки шкіри. І все ж дослідники підтвердили, що екстремофільні мікроорганізми можуть там виживати. “Це надзвичайно захопливо — отримати уявлення про таке мікробне середовище, адже ми підозрюємо, що саме в подібних місцях могла зародитися первісна форма життя,” — каже органічна геохімік Флоренс Шубоц із Університету Бремена.“Фантастично, що життя можливе за настільки екстремальних умов — при високому pH та мінімальній кількості органічного вуглецю.” Геонауковець Палаш Кумават із того ж університету разом з колегами проаналізували два з дев’яти осадових кернів грязьових вулканів, отриманих під час наукової експедиції R/V Sonne у 2022 році. Нижня частина одного зразка з вулкана Pacman складалася переважно із серпентиніту з домішками бруситу — гірських порід, майже не торкнутих морською водою, що дозволило зберегти їх насичений синій колір. На менших глибинах, ближче до океанічного дна, осад ставав світлішим, зеленувато-блакитним, а брусит поступово розчинявся у солоній воді. У цих шарах серпентиніту команда виявила жири, з яких складаються мембрани клітин бактерій і архей — першу лінію захисту мікроорганізмів від сильно лужного середовища. Дослідники пояснюють, що майже незмінений стан цих молекул свідчить про існування кількох спільнот мікробів, які нині живуть у таких екстремальних умовах. Також учені зафіксували різку зміну типів організмів між осадами океанічного дна та шарами серпентинітового мулу. Раніше було відомо, що серпентиніти підтримують життя, яке живиться хімічними реакціями, у бідних на поживні речовини зонах океану. Тепер же підтверджено, що подібне життя існує і в глибших, щільніших шарах серпентиніту. Як рослини отримують енергію з сонячного світла, ці мікроби виробляють власну — але з метану, споживаючи сульфат. У процесі вони утворюють сірководень, відомий своєю корозійністю. “Раніше ми лише припускали, що в цій системі є мікроорганізми, які виробляють метан, але тепер уперше маємо прямі докази,” — пояснює Шубоц. Життя під морським дном, за оцінками, становить приблизно 15% усієї біомаси Землі, отже, воно суттєво впливає на кругообіг речовин на нашій планеті. Та водночас ми знаємо про нього надзвичайно мало. Кумават і його команда планують детальніше дослідити цих екстремофілів, щоб зрозуміти, як могла виникнути перша форма життя на планеті, яка колись була набагато менш гостинною, ніж Земля сьогодні. Результати дослідження опубліковано в журналі Communications Earth & Environment.

Астрофізик Гарвардського університету Аві Лоеб опублікував аналіз нових фотографій міжзоряного об’єкту 3I/ATLAS, отриманих 8 листопада 2025 року. Знімки зафіксували складну структуру щонайменше семи окремих струменів, що оточують об’єкт розміром з острів Манхеттен. Особливість виявлених струменів полягає в їхньому напрямку. Частина з них орієнтована проти вектора руху до Сонця, що відрізняється від типової поведінки кометних викидів. Лоеб представив дві можливі інтерпретації явища: струмені можуть бути викиди від рухової системи штучного походження чи бути результатом випаровування крижаних ділянок лежить на поверхні природного кометного ядра. Вчений вказав на можливість перевірки природи об’єкта протягом найближчого місяця шляхом вимірювання швидкості витікання струменів, масового потоку та хімічного складу викидів. Така перевірка стане можливою завдяки зближенню 3I/ATLAS із Землею, запланованому на 19 грудня поточного року. Минулого тижня НАСА зареєструвало негравітаційне прискорення об’єкта. Раніше астрономи зафіксували аномальний спектр випромінювання 3I/ATLAS, який виявився зміщений у синю область спектра щодо сонячного світла. Об’єкт було вперше виявлено у липні 2025 року. Паралельно астрономи ідентифікували ще один об’єкт під позначенням C/2025 V1, який класифікують потенційно міжзоряний. Мінімальна відстань між орбітами двох об’єктів складає 75 мільйонів кілометрів. Лоеб виключив можливість зв’язку між 3I/ATLAS і C/2025 V1, оскільки зафіксоване негравітаційне прискорення першого об’єкта недостатньо для подолання відстані, що розділяє їх, у 225 мільйонів кілометрів.

Науковці з Університету Кельна зробили відкриття, яке може змінити наше розуміння того, як організм виробляє енергію. Вони з’ясували, що амінокислота лейцин, відома кожному, хто цікавиться харчуванням чи спортом, не лише будує м’язи, а й захищає ключові білки мітохондрій — клітинних «електростанцій» — від руйнування. Завдяки цьому мітохондрії працюють ефективніше, а клітини отримують більше енергії. Лейцин — більше, ніж просто “будівельний матеріал” Лейцин належить до незамінних амінокислот, тобто організм не може виробляти його самостійно — ми отримуємо його з їжею: м’ясом, рибою, молочними продуктами, бобовими. Нове дослідження показало, що його роль значно глибша. Лейцин запобігає руйнуванню білків на поверхні мітохондрій, які допомагають доставляти всередину молекули, потрібні для виробництва енергії. Коли ці білки залишаються цілими, енергетичні процеси в клітині відбуваються швидше та стабільніше. Як поживні речовини керують енергією «Ми були вражені, коли побачили, що рівень лейцину безпосередньо впливає на вироблення енергії клітиною», — розповіла авторка дослідження докторка Цяочжу Лі. За її словами, клітини можуть швидко реагувати на зміну кількості поживних речовин і підлаштовувати свою “енергетичну швидкість”. У цьому процесі важливу роль відіграє білок SEL1L, який зазвичай контролює якість білків і допомагає позбавлятися від пошкоджених молекул. Лейцин частково пригальмовує його роботу, що дозволяє зберегти функціональні білки мітохондрій довше. Але, як зауважують учені, із цим потрібно бути обережними — надмірне зниження активності SEL1L може спричинити накопичення дефектних білків. Від черв’яків до ракових клітин Щоб перевірити результати, команда дослідила модельний організм — нематоду Caenorhabditis elegans. Коли вчені блокували нормальне розщеплення лейцину, робота мітохондрій погіршувалася, а в самок знижувалася плодючість. Аналогічні процеси спостерігали й у людських клітинах раку легенів — порушення обміну лейцину допомагало їм виживати. Це відкриття може дати підказки для нових методів лікування онкологічних захворювань. Харчування як інструмент для енергетичного здоров’я Дослідження показує, що поживні речовини не просто дають енергію — вони керують тим, як вона виробляється. Лейцин, який раніше асоціювали переважно з ростом м’язів, може виявитися важливим “регулятором” клітинної енергетики. У майбутньому це відкриття може стати основою для створення терапій, спрямованих на боротьбу з порушеннями енергетичного обміну, зокрема при метаболічних захворюваннях та раку.