Близько 4,5 мільярда років тому сталася найвизначніша подія в історії Землі: величезне небесне тіло, яке називають Тейєю, зіткнулося з молодою Землею. Те, як саме відбулося це зіткнення та що трапилося після нього, досі не з’ясовано остаточно. Проте відомо одне: внаслідок удару змінилися розміри, склад і орбіта Землі — і саме тоді народився наш постійний супутник у космосі, Місяць. Яким було тіло, що так кардинально змінило хід розвитку нашої планети? Наскільки великою була Тейя? З чого вона складалася? І з якої частини Сонячної системи вона мчала до Землі? Знайти відповіді на ці запитання складно. Адже Тейя була повністю знищена під час зіткнення. Однак її сліди все ще можна виявити сьогодні — наприклад, у складі сучасної Землі та Місяця. У новому дослідженні, опублікованому в журналі Science, науковці з Інституту Макса Планка з дослідження Сонячної системи (MPS) та Чиказького університету використовують цю інформацію, щоб відтворити можливий «список інгредієнтів» Тейї — а отже, і визначити її походження. «Склад небесного тіла зберігає всю історію його формування, включно з місцем народження», — пояснив Торстен Кляйн, директор MPS та співавтор дослідження. Особливо інформативними є співвідношення певних металевих ізотопів. Ізотопи — це варіанти одного й того ж елемента, які відрізняються лише кількістю нейтронів у ядрі — а отже, і масою. У ранній Сонячній системі ізотопи одного елемента, ймовірно, були розподілені нерівномірно. Наприклад, на зовнішній околиці вони траплялися у дещо інших співвідношеннях, ніж поблизу Сонця. Тому в ізотопному складі небесного тіла зберігається інформація про походження його первинної речовини. Пошук слідів Тейї на Землі та Місяці У дослідженні команда з неймовірною точністю визначила співвідношення різних ізотопів заліза в земних і місячних породах. Для цього вчені проаналізували 15 зразків земних порід і 6 зразків місячного каміння, привезених астронавтами місій «Аполлон». Результат не став несподіванкою: як і попередні вимірювання ізотопів хрому, кальцію, титану та цирконію, нові дані показали, що Земля і Місяць у цьому сенсі ідентичні. Проте така подібність не дозволяє зробити прямі висновки про Тейю — існує занадто багато можливих сценаріїв зіткнення. Хоча більшість моделей припускає, що Місяць сформувався майже повністю з матеріалу Тейї, можливі й інші варіанти — наприклад, що він складається переважно з речовини мантії молодої Землі, або що матеріали Землі й Тейї змішалися повністю та нероздільно. «Зворотне проєктування» планети Щоб дізнатися більше про Тейю, дослідники застосували метод, схожий на зворотну інженерію, але на планетарному рівні. Виходячи з ідентичних ізотопних співвідношень у сучасних земних і місячних породах, команда моделювала, які розміри та склад Тейї, а також який склад ранньої Землі, могли призвести до таких результатів. Науковці проаналізували не лише ізотопи заліза, а й ізотопи хрому, молібдену та цирконію. Різні елементи дають ключ до різних етапів формування планет. Задовго до фатального зіткнення всередині ранньої Землі відбувався процес «сортування». Під час формування залізного ядра деякі елементи, зокрема залізо та молібден, накопичувалися саме там і потім були майже відсутні в мантії. Отже, залізо, яке є у мантії сьогодні, могло потрапити туди лише після формування ядра — наприклад, разом із матеріалом Тейї. Інші елементи, як-от цирконій, який не занурився в ядро, фіксують усю історію формування нашої планети від початку. Метеорити — як еталон Серед математично можливих варіантів складу Тейї та ранньої Землі деякі були відхилені як малоймовірні. «Найпереконливіший сценарій полягає в тому, що більшість будівельного матеріалу Землі та Тейї походив із внутрішньої частини Сонячної системи. Імовірно, Земля й Тейя були сусідами», — пояснив Тімо Гопп, науковець MPS і провідний автор дослідження. Якщо склад ранньої Землі добре описується сумішшю відомих класів метеоритів, то для Тейї ситуація інша. Різні типи метеоритів сформувалися в різних частинах зовнішньої Сонячної системи та виступають еталоном матеріалу, доступного під час формування Землі й Тейї. У випадку Тейї, однак, у процесі могло брати участь раніше невідоме походження матеріалу. Дослідники вважають, що це речовина, яке сформувалося ближче до Сонця, ніж Земля. Моделювання вказує, що Тейя зародилася ближче до Сонця, ніж наша планета.

Дослідники з кібербезпеки розповіли про новий банківський троян для Android під назвою Sturnus. Він здатний викрадати дані для входу до банківських програм і фактично брати пристрій під повний контроль, що відкриває шлях до фінансового шахрайства. За даними ThreatFabric, опублікованими в The Hacker News, головна відмінність Sturnus в умінні оминати зашифровані повідомлення. Шкідлива програма робить знімки екрана після розшифровки, завдяки чому отримує доступ до листування в WhatsApp, Telegram і Signal. Однією із ключових функцій стали оверлейні атаки. Троян показує користувачеві підроблені вікна входу до банківських програм і таким чином збирає логіни та паролі. Фахівці зазначають, що Sturnus – приватний інструмент, який зараз перебуває на стадії раннього застосування. На цей час поширення ведеться через підроблені версії програм Google Chrome і Preemix Box. Зловмисники націлюються на банки Південної та Центральної Європи, використовуючи регіональні підроблені веб-інтерфейси. Назва Sturnus пов’язана із схемою комунікації трояна. Він змішує передачу відкритого тексту та трафік, захищений AES та RSA. Після встановлення троян підключається до віддаленого сервера через WebSocket та HTTP. Він реєструє пристрій та отримує зашифровані команди, а також створює канал WebSocket для повного віддаленого керування через віртуальні мережеві обчислення. Окрім підроблених оверлеїв, шкідлива програма використовує функції спеціальних можливостей Android. Це дозволяє перехоплювати натискання клавіш та фіксувати активність користувача. Після того як троян отримує потрібні дані, він приховує підроблений екран, щоб не викликати підозр. Ще один інструмент – повноекранне фальшиве вікно оновлення системи. Користувач думає, що йде інсталяція оновлення, а в цей час на пристрої виконуються шкідливі операції. Sturnus також вміє відстежувати активність на пристрої, копіювати вміст повідомлень з популярних месенджерів та надсилати інформацію про кожен видимий елемент інтерфейсу. Це дозволяє зловмисникам відтворити макет екрану та віддалено натискати кнопки, вводити текст, гортати сторінки, запускати програми та навіть включати чорний екран. Вбудований механізм віддзеркалення зображення дає можливість спостерігати за екраном у реальному часі. Якщо користувач відкриває настройки, де можна вимкнути права адміністратора, троян помічає це та автоматично закриває небезпечний розділ. Поки статус адміністратора не знято вручну, видалити шкідливе програмне забезпечення практично неможливо. Додаткові функції включають збір даних про датчики, мережу, обладнання та встановлені програми. Ці відомості допомагають зловмисникам підлаштовувати атаки та уникати виявлення. Експерти попереджають, що поки що масштаби зараження невеликі. Однак поєднання точкового поширення та орієнтації на прибуткові банківські додатки свідчить про те, що творці Sturnus готують більші та скоординовані атаки. Джерело

У програмному коді оболонки One UI виявлено модельні номери неанонсованих пристроїв Samsung, запуск яких заплановано на 2026 рік. Знайдені дані вказують на підготовку до випуску шести моделей смартфонів з лінійок Galaxy S та Galaxy Z. Код містить три модельні номери флагманської серії: SM-S942, SM-S947 та SM-S948. Ці позначення відповідають моделям Galaxy S26, Galaxy S26 Plus та Galaxy S26 Ultra. За інформацією джерел, анонс серії запланований на період із січня до лютого 2026 року. Окремі джерела вказують на конкретні дати — презентацію наприкінці січня з початком продажів у середині лютого. Виявлені номери моделей підтверджують зміну в номенклатурі серії. Samsung використовує позначення Plus замість Edge, що означає повернення до традиційної лінійки із трьох моделей, що застосовувалась у попередніх поколіннях флагманської серії. Для складних пристроїв виявлено номери SM-F971, SM-F776 та SM-F976. Ці моделі ідентифіковані як Galaxy Z Flip 8 FE, Galaxy Z Flip 8 та Galaxy Z Fold 8. Запуск доладних смартфонів намічений на липень 2026 року, що збігається з традиційним часом літніх презентацій компанії. Модель з індексом FE отримала значно вищий номер у порівнянні з попереднім поколінням, що може свідчити про суттєві зміни у пристрої чи коригуванні внутрішньої системи нумерації виробника.

Весна повертається разом із знайомими звуками. Птахи знову наповнюють парки співом після кількох місяців відсутності. Люди радіють цьому шумові, але мало хто знає, де починається їхня довга подорож. А починається вона глибоко в Центральній Америці — у лісах, які формують життя птахів на двох континентах. Нове дослідження Товариства охорони дикої природи (WCS) та Лабораторії орнітології Корнельського університету показує, наскільки сильно птахи залежать від П’яти Великих Лісів Центральної Америки. Ці ліси простягаються від південного Мексики до північної Колумбії. Багато видів проводять більшу частину року саме там, а не в Північній Америці. Птахи та П’ять Великих Лісів Дослідники використали дані eBird, щоб відстежити щотижневі переміщення пернатих. Мільйони спостережень виявили чіткі сезонні закономірності. П’ять Великих Лісів підтримують від однієї десятої до майже половини світових популяцій сорока мігруючих видів. «Те, що відбувається в Центральній Америці, безпосередньо впливає на птахів, яких ми любимо у США та Канаді», — сказала провідна авторка Анна Лелло Сміт із WCS. «Ці ліси — не просто тропічна глушина. Вони — серце міграції, що забезпечує виживання багатьох наших птахів більше ніж пів року». Де живуть птахи У цих лісах у величезних кількостях збираються жовтоголові вівчарики. Так само поводяться пересмішники-лісовики та золотокрилі вівчарики. Блакитнокрилі вівчарики покладаються на ці ліси ще більше — понад 40 % проходять через них під час весняної міграції. Дві області вирізняються особливо високою концентрацією птахів: Сельва Майя та Москитія. Обидві за 15 років втратили чверть своєї площі. Більшість втрат спричинене незаконним розведенням худоби. Цей комплекс лісів за площею дорівнює штату Вірджинія. Тут ходять ягуари, гніздяться червоні ара, по річках блукають тапіри. А мігруючі птахи зупиняються тут, щоб відновити сили перед рухом на північ. «Щоосені мільярди птахів спрямовуються на південь через вузький міст Центральної Америки», — пояснила співавторка Вівіана Руїс-Гутьєррес.«Щільність мігруючих вівчариків, мусицил, вієрів у цих п’яти лісах вражає». П’ять Великих Лісів зникають Великі площі продовжують вирубувати. Дефорація вже знищила мільйони акрів. Лише Москитія втратила майже третину свого покриву за 20 років. Це створює величезний тиск на види, які визначають звучання весни у Східній Північній Америці. «Якщо ми втратимо останні великі ліси Центральної Америки — а ми їх втрачаємо — ми втратимо й птахів, що визначають наші східні ліси», — сказав Джеремі Радачовскі з WCS. Він вважає, що підтримка місцевих громад може ще зупинити цей спад. Громади ведуть роботу з відновлення Місцеві та корінні народи відновлюють пошкоджені землі. Вони ремонтують протипожежні лінії та вирощують какао й піменто, не завдаючи шкоди дикій природі. Їхня робота рятує середовища, необхідні для виживання мігруючих птахів. Багато хто з цих людей ризикує власною безпекою, захищаючи ліси, маючи дуже обмежені ресурси. «Уявіть можливості, коли ми співпрацюємо з ними», — зазначила Руїс-Гутьєррес. Північ-південь: лісові зв’язки Дослідники також нанесли на карту, як ці ліси пов’язані з північними місцями розмноження. Вони використали модель партнерства Partners in Flight та Корнельської лабораторії. З’ясувалося, що ці ліси пов’язані з Аппалачами, дельтою Міссісіпі, Великими озерами, Новою Англією та районом Нью-Йорка.Науковці називають ці північні території «сестринськими ландшафтами». Ті самі види щороку мігрують між цими регіонами. Птах, який співає влітку в лісах Нової Англії, може за кілька місяців відпочивати в Сельва Майя. Ці зв’язки показують, як події в одному місці формують життя в іншому. Ліси — життєва лінія для птахів П’ять Великих Лісів — тропічний відповідник східних лісів Північної Америки. Тут відпочивають алаяні танагри, золотокрилі вівчарики, ширококрилі яструби. Весняне повернення багатьох видів залежить від цих південних територій. Без них весняний хор на півночі відчутно збіднів би. «Кожен гектар, який ми зберігаємо в Центральній Америці, створює хвилю позитивних наслідків для птахів і людей по всій півкулі», — наголосила Лелло Сміт. Майбутнє ще не втрачено. Весна й надалі лунатиме, якщо ці ліси збережуться.Птахи долають тисячі кілометрів. Їхнє виживання залежить від останніх великих лісів Центральної Америки.Наш досвід весни — теж. Дослідження опубліковане в журналі Biological Conservation.

Спільне підприємство GAC Toyota представило новий Toyota Wildlander. Кросовер запропонований у дев’яти комплектаціях, з яких три — з повним приводом. Це перша бензинова модель бренду, створена в межах стратегії інтелектуальної трансформації: новинка отримала нову мультимедійну платформу Toyota та новий комплекс систем допомоги водію Toyota Safety Sense 4.0 (TSS 4). Зовні новий Wildlander майже повністю повторює актуальний Toyota RAV4, представлений цього року. Wildlander для Китаю майже цілком відтворює дизайн міжнародної версії RAV4. Габарити складають 4600×1855×1680 мм при колісній базі 2690 мм: довжина зменшилася на 65 мм, інші параметри такі самі, як у попереднього Wildlander. Інтер’єр також створений за зразком нового RAV4, проте адаптований до потреб китайського ринку: використано якісніші матеріали, поліпшено ергономіку. Головним елементом салону став великий 15,6-дюймовий екран. Система розроблена локальною командою Toyota і підтримує кантонський та сичуаньський діалекти, а також керування жестами. Є підтримка CarPlay, HiCar та Carlink. Серед опцій — проєкційний дисплей, бездротова зарядка, панорамний дах. Система TSS 4 включає розширений адаптивний круїз-контроль, допомогу під час руху на низьких швидкостях, попередження про приховані перешкоди, автоматичне паркування, моніторинг сліпих зон і асистенти зміни смуги. Новий Wildlander оснащений гібридною системою Toyota п’ятого покоління, у якій нікель-металгідридні батареї замінені на літій-іонні. Це дозволило зменшити масу, підвищити потужність електромоторів, знизити рівень шуму та водночас покращити економічність. Для китайського ринку представлені три варіанти: 2,0-літровий бензиновий двигун (171 к.с.), гібрид на базі 2,0-літрового мотора (195 к.с., витрата 4,59 л/100 км) та гібрид на основі 2,5-літрового агрегата. Базовий гібрид на 28% економічніший за попередню бензинову версію. Повний привід e-Four розподіляє крутний момент у пропорції до 20:80 на користь задньої осі, а різниця у витраті палива між передньопривідними та повнопривідними версіями становить лише 0,32 л/100 км.

Якщо розколоти шматок білого кварцу з золотого родовища, усередині можна побачити блискучі металеві прожилки. Більше ста років геологи дивилися на такі картини й казали: «Золото потрапило сюди разом із гарячою водою». Малося на увазі, що надгарячі флюїди рухалися через тріщини в породі, несучи розчинене золото, а потім залишали цей метал, коли умови змінювалися. Ця теорія багато що пояснює, але породжує важке питання: адже такі флюїди зазвичай містять лише сліди золота порівняно з обсягом води. Тож як подібний розчин може залишити великі самородки всередині кварцу — мінералу, який майже ні з чим не реагує? Ця загадка й досі непокоїть геологів. Електричний кварц і ріст золота Геолог Крістофер Войсі з Університету Монаша разом із колегами з CSIRO та Австралійського центру нейтронного розсіяння (ANSTO) протестували іншу версію: електрика, що виникає під час землетрусів, може допомагати утворювати золото у кварцових жилах. Вони зосередилися на властивості кварцу, відомій як п’єзоелектрика. Коли кристал кварцу стискається, згинається чи скручується, його атомна структура змінюється так, що позитивні та негативні заряди розділяються. Одна сторона кристалу стає більш позитивною, інша — більш негативною, і між ними виникає напруга. Цей самий ефект використовується у кварцових годинниках, але там він ретельно керований електронними схемами. Зони розломів, де формуються золоті родовища, містять багато кварцових жил. У цих місцях породи ламаються, ковзають і труться одна об одну, коли рухаються тектонічні плити. Під час землетрусу напруга в кварці наростає та раптово спадає, а разом із цим виникають і зникають п’єзоелектричні заряди. Команда поставила просте, але перевірюване питання: чи можуть ці напруги бути достатньо сильними, щоб рухати електрони, «витягувати» золото з розчину та прикріплювати його прямо до поверхні кварцу? Землетруси, кварц і золото в лабораторії Щоб перевірити цю ідею, учені провели серію контрольованих експериментів. Вони помістили шматочки кварцу в розчини з розчиненим золотом — аналогічні гідротермальним флюїдам, що циркулюють глибоко під землею. Потім кварц піддавали механічним навантаженням, імітуючи різкі зміни під час землетрусу, та досліджували поверхні кристалів за допомогою високою резолюцією мікроскопів. Металеве золото справді з’явилося: яскраві точки, скупчення наночастинок і маленькі псевдогексагональні кристали, що «сиділи» на зернах кварцу. Такі форми відповідають електрохімічному осадженню — коли іони золота отримують електрони та перетворюються на твердий метал на поверхні. У деяких дослідах використовували не чистий кварц, а кварц із домішками золота, ближчий до природних умов. В такій системі дрібні золоті крупинки діяли як провідники. Коли стрес створював електричне поле в кварці, ці металеві точки концентрували поле навколо себе, і нові наночастинки золота виростали саме на них — утворюючи ореоли й щільні скупчення. У таких умовах електричні заряди могли буквально «покривати» кварц новим золотом, потовщуючи металеві відкладення. Від «зерна» до самородка Як тільки утворюється хоча б крихітне «зернятко» золота, воно стає найкращим місцем для подальшого наростання металу під час кожного нового стресу. Кварц — чудовий ізолятор і не пропускає електрони всередині себе, що ускладнює початок росту самородка «з нуля». Золото ж навпаки — добрий провідник. Щойно в системі з’являється маленьке металеве зерно, воно концентрує електричне поле на своїй поверхні та дає електронам ефективно рухатися саме там, де це потрібно. З часом система набуває принципу «багаті багатіють»: небагато великих шматків золота замість безлічі дрібних. В іншому експерименті кварц помістили в рідину з наночастинками золота. Після навантаження частинки почали збиратися у більші кластери прямо на поверхні кварцу. «Результати були вражаючими», — сказав професор Енді Томкінс з Школи наук про Землю, атмосферу та довкілля Університету Монаша. «Напружений кварц не лише електрохімічно осаджував золото на своїй поверхні — він також формував і накопичував золоті наночастинки. Причому золото прагнуло осідати на існуючих зернах, а не створювати нові», — пояснив він. Це показує, що електричні поля довкола напруженого кварцу здатні притягувати та концентрувати рухливі частинки золота ще до того, як вони зливаються у суцільний згусток. Напруги в реальних кварцових жилах У зоні розлому, заповненій такими жилами та флюїдами, кожен землетрус на мить перетворює систему на електрохімічну комірку. На одних поверхнях кварцу накопичуються електрони, і розчинені частинки золота отримують ці електрони, перетворюючись на метал. На інших поверхнях проходять додаткові реакції, а заряджені іони рухаються, щоб збалансувати систему. Кожне «стискання» — кожен землетрус — заряджає кварц і додає трохи золота до існуючих зерен або формує нові. Золото, кварц і землетруси Електричний механізм не заперечує класичні моделі утворення золота. Гарячі, золотовмісні флюїди все ще мають циркулювати тріщинами за відповідних температур і тисків, а зміни хімічного складу флюїду також важливі. Нове дослідження просто додає важливий етап: п’єзоелектричні напруги під час землетрусів спрямовують ріст золота у певні точки кварцу, особливо там, де вже є метал. Більшість великих золотих самородків у світі походять з кварцових жил в орогенних золотих системах — вони дають близько трьох чвертей усього золота, здобутого людством. У таких родовищах шахтарі часто знаходять великі шматки металу в масивних жилах, а не рівномірний розсип невеликих зерен. «По суті, кварц працює як природна батарея, а золото — як електрод, який повільно нарощується з кожною сейсмічною подією», — підсумував доктор Войсі. Дослідження свідчить, що сейсмічна активність, заряджаючи та розряджаючи кварц протягом геологічного часу, допомагає пояснити тісний зв’язок золота й кварцу та ті рідкісні випадки, коли природа створює особливо великі самородки. Повне дослідження опубліковане в журналі Nature Geoscience.

Рівно 40 років тому, 20 листопада 1985 року, компанія Microsoft випустила Windows 1.0. Тоді це була не повноцінна самостійна операційна система, а графічна оболонка для MS-DOS. Однак саме з неї починається історія наймасовішої операційної системи у світі. На той момент користувачі зустріли програмне забезпечення не надто схвально. Windows 1.0 критикували за обмеження сумісності, низьку продуктивність та інші недоліки. Незважаючи на це, через два роки світ побачила Windows 2.0, яка заклала основи того інтерфейсу комп’ютерних ОС, що зараз є стандартом. А ще через три роки вийшла Windows 3.0. Культова Windows 95 з’явилася у 1995 році. Загалом у період із 1985 по 2001 рік нові покоління Windows виходили кожні два-три роки. А ось Windows XP, яка вийшла у 2001 році, виявилася настільки успішною, що Vista прийшла їй на зміну лише у 2007 році, а повноцінна заміна у вигляді Windows 7 — лише у 2009-му. Джерело

Загублена гілка людства: як давні мешканці аргентинських Пампасів зберігали свою ідентичність тисячі років Близько десяти тисяч років тому територія, яку ми сьогодні називаємо центральною Аргентиною, була однією з останніх ділянок планети, куди ще не ступала нога людини. Лише з часом хвиля міграцій привела сюди перших поселенців — у родючі, вітряні рівнини Пампасів. Це місце відоме не лише безкраїми травами, а й багатою палеонтологічною історією: тут колись блукали гігантські лінивці, шаблезубі хижаки та інші велетенські звірі, які давно зникли з лиця Землі. Серед перших людей, що прийшли в цей край, була спільнота, про яку наука довгий час навіть не здогадувалася. Хоча ці люди жили тут приблизно 8,500 років тому, їхня генетична спадщина десятиліттями залишалася у тіні — доки міжнародна група науковців не проаналізувала ДНК 328 осіб, що мешкали в регіоні в різні періоди останніх десяти тисяч років. Відкриття, яке переписує історію Перші сліди загадкової лінії знайшли у рештках людини, виявлених поблизу міста Хесус-Марія. Аналіз більш пізніх поховань показав: ця генетична гілка майже не змінювалася століттями й змогла пережити не одну природну та соціальну кризу. Науковці, опублікувавши результати в журналі Nature, зазначають: саме ця давня генетична лінія є головною серед корінного населення регіону навіть сьогодні. Археологічні дані свідчать, що близько 3,500 років тому населення Пампасів почало зростати. Ймовірно, цьому сприяла поява лука та стріл — технології, що змінила спосіб полювання й життя. Але навіть тоді контакти з сусідніми народами були мінімальними. Знайдені артефакти — мідні намистини, камені для обробки — лише натякають на обмежену торгівлю. Чому ж ці люди були настільки ізольованими? Перешкод для міграцій практично не було: можна було піти на північ, у бік Амазонії, або на південь до Патагонії. Але вони залишилися. Вибір залишитися на своїй землі Приблизно 1,500 років тому мешканці Пампасів поступово перейшли до землеробства. Проте, на відміну від інших континентів, де поширення аграрних практик супроводжувалося масовими переміщеннями людей і змішуванням генів, у центральній Аргентині генетичний склад населення майже не змінився. Науковці припускають: давні аргентинці просто не прагнули вирушати в далекі мандри. Вони залишалися на землі своїх предків, попри зміни способу життя та зростання контактів з іншими культурами. Вони переймали нові технології — гончарство, іноземні мови — але не чужий генетичний код. Цікаво, що ця сталість не була результатом шлюбів між близькими родичами — подібні практики були поширені радше в інших регіонах Аргентини, наприклад, на північному заході серед спільнот із тісними зв’язками з Андським світом. Мова, культура та генетика — різні історії Попри генетичну однорідність, у XVI столітті регіон вирізнявся мовним розмаїттям. Це означає, що різні мови формувалися тут самостійно, а не були принесені зовнішніми мігрантами. Науковці застерігають: не варто автоматично пов’язувати мовні групи та генетичне походження — інколи їхні історії розходяться. Спадщина, що пережила століття Зрештою давня лінія почала поширюватися на південь і змішуватися з іншими народами. Але навіть з приходом європейців цей генетичний слід не зник — він залишається домінантним у Пампасах і сьогодні. Багато сучасних аргентинців несуть у собі частинку цих «примарних людей Пампасів» — спільноти, яка протягом тисяч років зберігала свою унікальність, попри всі зміни світу довкола.

Нашу Сонячну систему “заносить”: чому ми рухаємося швидше, ніж дозволяє сучасна космологія Нові вимірювання показують: наша Сонячна система мчить через Всесвіт значно швидше, ніж це передбачає стандартна космологічна модель. До такого несподіваного висновку дійшли науковці з Університету Білефельда в Німеччині, які проаналізували мільйони радіогалактик і виявили сигнал, що виявився сильнішим за те, що мали б бачити вчені. Замість підтвердження відомих уявлень про рівномірність Всесвіту, результати лише загострили давню загадку — чи справді матерія у космосі розподілена однорідно? Космічний рух, який не вписується в стандарти Команда на чолі з астрофізиком Лукасом Беме використала гігантські радіоогляди неба, щоб перевірити, наскільки реальний Всесвіт відповідає теорії. Ключовою точкою відліку для таких вимірювань є космічне мікрохвильове тло (CMB) — найдавніше світло, що залишилось після Великого вибуху. За цими даними наша Сонячна система рухається через простір зі швидкістю близько 1,3 млн км/год, і цей рух має створювати на небі передбачуваний «відбиток» — невеликий дисбаланс у кількості галактик з різних напрямків. Та коли науковці придивилися уважніше, вони побачили щось дивніше. Радіогалактики розповіли іншу історію Радіогалактики — зручний інструмент для таких досліджень, адже радіохвилі здатні проходити крізь пил і газ, які іноді приховують цілі скупчення галактик від звичайних телескопів. За ідеєю, у напрямку руху Сонячної системи ми маємо бачити трохи більше галактик, а у протилежному — менше. Цей ефект називається диполем. Щоб виміряти його точно, дослідники об’єднали найбільші в світі каталоги радіоджерел — дані від телескопів LOFAR (LoTSS), ASKAP і Very Large Array. Разом вони перекривають майже все небо. Команда застосувала нову статистичну модель, яка враховує складну будову радіогалактик: іноді одна галактика виглядає на радіозображенні як два чи три окремі об’єкти. Старі підходи часто плутали ці деталі, створюючи «зайний шум». Результат, що не залишає байдужим Після вдосконаленого аналізу дослідники отримали шокуючий висновок: Диполь виявився у 3,7 раза сильнішим, ніж це передбачає швидкість нашої Сонячної системи. Це вже не статистичне відхилення — рівень значущості становить 5,4 σ, тобто ймовірність, що це банальна помилка, практично нульова. Напрямок диполя також збігається з напрямком CMB-вимірювань — відхилення менше ніж на 5°. Іншими словами, картина космосу каже нам: ми рухаємося швидше, ніж повинні. Що може пояснити аномалію? Є кілька гіпотез: 1. Локальна структура робить нам “космічну підніжку” Можливо, ми живемо в астрономічно незвичному регіоні, де радіогалактики розподілені нерівномірно. Але це вже суперечить базовому уявленню про однорідність Всесвіту. 2. Помилки у великих оглядах Радіотелескопи складно калібрувати. Навіть невеликі похибки в чутливості або формі променя можуть спотворити результат. Але три незалежні каталоги показали одну й ту ж картину — це зменшує шанс на систематичну помилку. 3. Наша космологічна модель неповна Можливо, Всесвіт менш рівномірний, ніж ми вважали. А може, існує «невидимий» компонент, що впливає на великомасштабний розподіл галактик. Куди рухатиметься наука далі Наступні дані з LOFAR, ASKAP та майбутнього телескопа Square Kilometre Array дозволять перевірити, чи є ця аномалія реальною. Якщо вона підтвердиться, космологію чекає революція. Вченим доведеться переглянути одне з фундаментальних припущень про будову Всесвіту — про те, що він однаковий у всіх напрямках. Можливо, ми лише починаємо розуміти, наскільки непростим є космос — і що Сонячна система мчить крізь нього не зовсім так, як ми думали.

Вчені з’ясували: момент засинання — це не повільне занурення, а різкий «провал» мозку Багато років ми уявляли засинання як м’яку подорож: ти лежиш у темряві, думки розчиняються, і поступово свідомість пливе у сон. Але нове дослідження показує: цей процес набагато драматичніший і нагадує радше крок з урвища — коли в одну мить мозок різко «провалюється» у сон. Саме таку картину побачили науковці з Імперського коледжу Лондона та Британського інституту досліджень деменції. Команда під керівництвом нейробіолога Ніра Гроссмана під’єднала добровольців до ЕЕГ і з подивом зафіксувала: мозок працює стабільно до самого останнього моменту — і лише за кілька хвилин до засинання активність різко обвалюється. Попередні спроби вловити момент переходу між неспанням і сном ґрунтувалися на коротких та несистемних записах мозкових хвиль. Нове ж дослідження вперше показало: між станами існує чітка межа, а не поступовий плавний перехід. «Ми визначили критичну точку — точний момент, коли мозок перестає бути бадьорим і переходить у сон. Це об’єктивна фізіологічна границя», — пояснює Гроссман. Що відбувається з тілом у момент «провалу» Перехід у сон супроводжується перебудовою роботи мозку — уповільнюється дихання, падає частота серцебиття, м’язи розслабляються, а здатність реагувати на зовнішні подразники слабшає. Сон критично важливий: він підтримує регенеративні процеси, включно з пластичністю нейронів, допомагає стабілізувати спогади та переробляти інформацію. Іншими словами, без якісного сну мозок починає працювати «зі збоями». Як мозок вирішує: не спати чи засинати За перемикання між станами відповідають спеціальні групи нейронів — так звані ядра. Одні з них «вмикають» неспання, інші — сон. Щоб мозок переключився у режим сну, частина функцій у цих ядрах має вимкнутися майже одночасно. Раніше вчені вважали, що це поступовий процес. Але нові дані чітко показують: момент переходу — різкий, як перемикач. Чому одні засинають за хвилину, а інші крутяться пів години Дослідники ввели поняття «дистанції сну» — часу, який проходить від моменту, коли ви заплющили очі, до фактичного засинання. І тут вони натрапили на парадокс: чим довше людина засинає загалом, тим коротшим є сам момент «падіння» у сон. У середньому цей «провал» триває близько 4,5 хвилини. Але пропорції можуть змінюватися: хтось засинає за 30 хвилин і лише 3–4 хвилини проводить у цій фазі, а хтось засинає за 15 хвилин — і понад 5 хвилин перебуває на межі між станами. Це пов’язано з тим, що різні ділянки мозку «вимикаються» не одночасно. Зокрема, потилична кора — зона, що обробляє зорову інформацію — досягає стану засинання раніше, ніж лобова кора, яка відповідає за мислення, емоції та пам’ять. Після того як у вчених з’явилися дані про індивідуальні «дистанції сну», вони змогли майже точно — із похибкою близько 49 секунд — передбачати момент засинання в наступні ночі. Аналіз ЕЕГ за одну ніч давав 95% відповідності майбутнім вимірюванням. Навіщо нам знати точку неповернення Це відкриття має велике практичне значення. Чітке розуміння моменту засинання може допомогти створити ефективні методи лікування розладів сну — особливо тих, які ускладнюють процес засинання. Крім того, ці знання можуть стати критично важливими для безпеки у ситуаціях, коли людина не має права заснути: за кермом, під час роботи зі складною технікою, під час нічних змін. «Особливо небезпечно засинати у відповідальні моменти — наприклад, під час керування авто. Розуміння того, як саме мозок провалюється у сон, може врятувати життя», — зазначають автори дослідження.