Протягом багатьох століть людство шукало так званий еліксир молодості, намагаючись відсунути біологічні межі старіння. Сучасна наука пропонує новий погляд на це фундаментальне питання, спираючись не на міфи, а на масштабні статистичні та демографічні дані. Останні дослідження показують, що абсолютна межа тривалості людського життя, цілком ймовірно, ще не досягнута, проте шлях до довголіття виявився набагато складнішим і залежить від неочікуваних географічних факторів, пише T4. Європейський експеримент: межа ще попереду Для того щоб зрозуміти, чи має людське життя фіксовану біологічну межу, дослідники проаналізували колосальний масив даних про смертність, зібраний з 1992 по 2019 рік. Цей безпрецедентний за масштабами європейський проєкт охопив 450 регіонів Західної Європи, де проживає майже 400 мільйонів жителів. Перший і найголовніший висновок дослідження, опублікованого в Nature Communications, звучить вельми оптимістично: межі людського довголіття все ще не досягнуті. Еволюція тривалості життя в авангардних та відстаючих регіонах Західної Європи, 1992–2019 рр. Червона лінія (і синя відповідно) відображає середню тривалість життя при народженні в регіонах, що належать до верхнього (і нижчого відповідно) децилю розподілу. Чорна лінія вказує на середнє значення для всіх 450 регіонів. Мінімальні та максимальні значення представлені спеціальними символами, що відповідають відповідним регіонам. Флоріан Бонне, Fourni par l’auteur. Якщо поглянути на регіони, які є визнаними чемпіонами з тривалості життя, такі як Північна Італія, Швейцарія та деякі іспанські провінції, то там немає жодних ознак уповільнення прогресу. Для Франції такими передовими зонами виявилися Париж та його околиці. Це переконливо свідчить про те, що за сприятливих умов людський організм здатний продовжувати долати встановлені раніше вікові бар’єри. Географія довголіття та розкол континенту Проте глобальна картина не є абсолютно безхмарною. Науковці звертають увагу на разючу регіональну нерівність, яка прийшла на зміну загальному імпульсу до постійного зростання тривалості життя, що спостерігався у 1990-х роках. Географічне розташування стало визначальним маркером тривалості життя: «Довголіття в Європі зрештою поділяється на передові регіони, які продовжують прогресувати з одного боку, і з іншого боку, регіони, що відстають, де динаміка вичерпується і навіть повертається назад», — констатують The Conversation автори дослідження. У найбільш проблемних зонах, до яких увійшли Східна Німеччина, Валлонія в Бельгії та окремі частини Сполученого Королівства, зростання тривалості життя значно впало, практично зупинившись. Таким чином, географія проживання стає одним із найвпливовіших факторів того, наскільки близько конкретна людина зможе підійти до максимальної межі життя. Щорічні відсоткові зміни ймовірності смерті у віці від 55 до 74 років для чоловіків (ліворуч) та жінок (праворуч) у 450 регіонах Західної Європи між 2018 та 2019 роками. Флоріан Бонне, Fourni par l’auteur. Читайте також: Вчені показали тварину, яка процвітає у Чорнобильській зоні: вона виявилась сильнішою за радіацію Критичний віковий рубіж Намагаючись пояснити причини такої стагнації в окремих регіонах, вчені виявили вирішальну роль рівня смертності у віковій групі від 55 до 74 років. Протягом останніх п’ятнадцяти років частина Європи відстає у показниках довголіття переважно через помітне зростання смертності у віці близько 65 років. Ці проміжні роки є критично важливими для підтримки загальної динаміки зростання тривалості життя, оскільки саме на цей період припадає значна кількість смертей, яким за інших умов можна було б запобігти завдяки превентивній медицині та покращенню умов життя. Підсумовуючи, можна сказати, що теоретична межа людського життя продовжує відсуватися у майбутнє. Біологічний потенціал нашого виду ще не вичерпаний, але для його повної реалізації необхідно подолати географічні та економічні розриви, які сьогодні жорстко визначають, хто саме отримає шанс на додаткові десятиліття життя. Не пропустіть останні новини: Вчені озвучили 4 сценарії майбутнього Землі, які людство не переживеThe post Вчені з’ясували, скільки насправді можуть жити люди first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

На початку березня Apple проведе так званий «special Apple experience» одразу в трьох містах — Нью-Йорку, Лондоні та Шанхаї. Офіційних подробиць компанія не розкриває, але сукупність непрямих ознак майже не залишає сумнівів: мова піде про новий MacBook. Зникнення найдоступнішої моделі Одним із найпомітніших сигналів стала ситуація з MacBook Air (M1, 2020). Бюджетна модель із чипом M1, яка роками залишалася найдешевшим «квитком» у світ macOS, зникла з продажу у великого американського ритейлера Walmart. На сайті вона більше недоступна, і жодних ознак майбутнього поповнення складів немає — лише відновлені версії від сторонніх продавців. Це виглядає як класичний сценарій перед оновленням лінійки: коли компанія готує заміну, старі моделі поступово зникають із полиць. Тим більше що ще нещодавно M1 MacBook Air продавався за рекордно низькою ціною — $549 під час акцій, а згодом стабілізувався на рівні $599. Новий MacBook — не Air і не Pro? За чутками, Apple готує 13-дюймову модель, яка отримає чип A18 Pro — той самий, що використовується в iPhone 16 Pro. Це означає повернення до ідеї ноутбука на базі мобільного процесора iPhone, але вже нового покоління. Ймовірно, пристрій стане окремою гілкою — не Air і не Pro, а самостійною базовою моделлю. Такий крок дозволив би Apple чіткіше розділити сегменти: MacBook Air — тонкий і універсальний; MacBook Pro — для професійних задач; Новий MacBook — доступний і стильний варіант для щоденних потреб. Очікується, що ціна буде значно нижчою за $1 000, що зробить модель привабливою для студентів і тих, хто шукає легкий ноутбук для роботи з текстами, браузером і вебзастосунками. Дизайн і компроміси Інсайдери припускають, що новинка отримає тонкий алюмінієвий корпус і кілька яскравих кольорів — щось на кшталт «веселішого» підходу, який Apple вже застосовує до iMac та iPad. Це дозволить вигідно вирізнятися на тлі бюджетних Windows-ноутбуків, які часто мають пластиковий корпус. Втім, за доступну ціну доведеться заплатити певними обмеженнями. Серед можливих характеристик: 8 ГБ оперативної пам’яті; стандартний порт USB-C без підтримки Thunderbolt; обмеження, пов’язані з мобільною архітектурою процесора. Проте для повсякденних завдань — навчання, стримінгу, роботи з документами — такої конфігурації більш ніж достатньо. Потенційний хіт початкового сегмента Якщо чутки підтвердяться, Apple може суттєво зміцнити позиції у сегменті доступних ноутбуків. Поєднання енергоефективного чипа, якісного екрана, автономності та преміального дизайну за помірну ціну здатне зробити новий MacBook масовим хітом. Для багатьох користувачів потужність «Pro»-рівня просто не потрібна. Натомість важливі стабільність, легкість, тривалий час роботи від батареї та приємний зовнішній вигляд. Якщо Apple запропонує це у новому форматі, березнева презентація може стати початком нового етапу для всієї лінійки MacBook.

Протягом десятиліть у біології панувала ідея, що найближчі предки рослин і тварин жили виключно в безкисневих умовах. Вважалося, що перші кроки до складного клітинного життя відбулися у світі, де кисень був радше отрутою, ніж ресурсом. Однак нові геномні дослідження мікроорганізмів із групи Asgard archaea — зокрема представників гілки Heimdallarchaeia — ставлять цю картину під сумнів. Виявилося, що ці мікроби мають гени, пов’язані з використанням кисню. А це означає, що здатність «дихати» могла з’явитися ще до виникнення перших справжніх еукаріотичних клітин. ДНК із морського мулу Команда під керівництвом морського біолога Бретта Дж. Бейкера з University of Texas at Austin проаналізувала величезні масиви екологічної ДНК із морських осадів і прибережних вод. Дослідники реконструювали понад 13 000 геномів мікроорганізмів, опрацювавши близько 15 терабайтів генетичних даних. Серед них — 404 геноми асґардських архей, включно зі 136 представниками Heimdallarchaeia — групи, яку вважають найближчою до предків складних клітин. У цих геномах виявили кілька метаболічних шляхів, що дозволяють розщеплювати поживні речовини за участю кисню. Раніше вважалося, що ця еволюційна лінія не мала таких можливостей. Як працює складна клітина Усі рослини, тварини та гриби складаються з еукаріотичних клітин — клітин із ядром, де ДНК ізольована мембраною. Такі клітини мають складну внутрішню організацію: різні компартменти відповідають за синтез білків, переробку відходів і виробництво енергії. Ключовим етапом у виникненні еукаріотів вважається поглинання однією клітиною іншої — подія, що дала початок мітохондріям. Ці органели, які нині забезпечують клітини енергією, походять від бактерії, що оселилася всередині архейного «хазяїна». Якщо ж обидва партнери вже могли переносити присутність кисню, це значно спрощує сценарій їхнього співіснування та подальшого злиття. Кисень як енергетичний бонус Кисень дозволяє клітині отримувати значно більше енергії з тієї ж кількості їжі завдяки аеробному диханню. Це дає змогу підтримувати більший геном, складніші білкові комплекси та розвинену внутрішню архітектуру. Водночас кисень створює агресивні побічні продукти — активні форми кисню. Щоб вижити в таких умовах, клітини повинні мати захисні ферменти. Саме такі білки й були виявлені в Heimdallarchaeia. Для перевірки їхньої функції дослідники застосували систему прогнозування структури білків AlphaFold2. Отримані тривимірні моделі показали разючу схожість із білками сучасних еукаріотів, що працюють із киснем. Форма білка визначає його функцію: якщо структура подібна, то й роль, найімовірніше, схожа. Це суттєво посилює аргументи на користь раннього виникнення кисневого метаболізму. Геологічний контекст Близько 2,4 мільярда років тому відбулася подія, відома як Great Oxidation Event — тривалий період зростання концентрації кисню в атмосфері. Саме після цього геологічного рубежу в осадових породах з’являються перші ознаки еукаріотичного життя. Якщо предки еукаріотів уже могли використовувати кисень, це узгоджується з глобальними змінами в хімії планети. Інакше кажучи, еволюція складного життя могла відбуватися не всупереч кисню, а разом із ним. Сучасні місця проживання давніх родичів Цікаво, що нинішні асґардські археї трапляються як у безкисневих, так і в змішаних середовищах — наприклад, у прибережних осадах або в товщі води, де рівень кисню коливається. Такі «плямисті» умови могли створити простір для взаємодії мікроорганізмів із різними метаболічними можливостями. Втім, наявність генів ще не гарантує їх постійної активності. Багато мікробів зберігають «резервні» інструменти на випадок стресу. Остаточно підтвердити активне використання кисню можна лише шляхом культивування цих організмів і прямого вимірювання їхнього метаболізму — а це технічно складне завдання. Переписана історія походження Нове дослідження, опубліковане в Nature, пропонує переглянути один із центральних моментів еволюційної біології. Якщо найближчі родичі наших клітин уже могли переносити та використовувати кисень, тоді поява еукаріотів була частиною ширшого процесу — адаптації життя до зміненої атмосфери Землі. Таким чином, кисень міг бути не випадковим учасником, а одним із рушіїв переходу від простих клітин до складних форм життя. Історія нашого походження дедалі більше виглядає як спільний танець біології та геохімії — де зміни в атмосфері відкривали нові можливості для клітин, а клітини, своєю чергою, змінювали планету.

Коли ми чуємо про екстремальну радіацію, в уяві постають зони техногенних катастроф — на кшталт Чорнобиль чи Фукусіма. Логічно припустити, що саме там еволюція могла «натренувати» живі організми витримувати смертельні дози опромінення. Однак один із найстійкіших до радіації організмів на Землі ніколи не мешкав поблизу реакторів. Його домівка — глибини океану, де панують темрява, колосальний тиск і майже кипляча вода. Життя на межі можливого Архей Thermococcus gammatolerans було відкрито біля гідротермальних джерел у басейні Guaymas Basin, що в Gulf of California. На глибині близько 2 600 метрів океанське дно розтріскується, і з надр вириваються перегріті, насичені мінералами флюїди. Температура тут сягає приблизно 88 °C, вода насичена сірчаними сполуками, а світло сюди не проникає взагалі. Саме в таких умовах — під тиском товщі води та серед хімічно агресивного середовища — і живе цей мікроорганізм. Він прикріплюється до гідротермальних «чорних курців» і отримує енергію з неорганічних сполук. Радіація ж у його природному середовищі практично відсутня. Доза, несумісна з життям — але не для всіх У лабораторних умовах вчені під керівництвом мікробіолога Едмона Жоліве піддали культури мікроорганізмів гамма-випромінюванню від джерела цезію-137. Доза сягала 30 000 ґрей — це приблизно у 6 000 разів більше за смертельну для людини повну дозу опромінення. І все ж один із організмів продовжив рости. Ним і виявився раніше невідомий архей, згодом названий Thermococcus gammatolerans. Подальші експерименти показали: гамма-промені все ж пошкоджують його ДНК. Він не «невразливий». Проте рівень окисного пошкодження — руйнування молекул через активні вільні радикали — був значно нижчим, ніж очікували дослідники. Ба більше, значну частину пошкоджень клітини відновлювали менш ніж за годину. Геном без «суперзброї» Коли у 2009 році науковці проаналізували геном T. gammatolerans, вони припускали знайти надзвичайно розвинені системи захисту та ремонту ДНК. Однак набір генів виявився досить типовим для архей. Жодного очевидного «арсеналу» протирадіаційної оборони. Це змусило дослідників шукати відповідь не лише в структурі геному, а й у фізіології клітини. У 2016 році група науковців дослідила, як саме іонізуюче випромінювання ушкоджує архей і як він реагує на стрес. Виявилося, що клітини мають надзвичайно ефективні антиоксидантні механізми, які зменшують кількість активних форм кисню, що утворюються під дією радіації. Побічний ефект екстремального життя Найцікавіше в цій історії те, що T. gammatolerans не є «спеціалістом» з виживання у радіоактивних зонах. У глибинах океану він навряд чи стикався з тривалим інтенсивним опроміненням протягом еволюції. Ймовірно, його радіостійкість — це побічний продукт адаптації до інших екстремальних факторів: високої температури, хімічного стресу, нестачі кисню, постійного впливу реактивних молекул. Усе це також здатне пошкоджувати ДНК. Тому клітинні системи, що виникли для боротьби з тепловими та хімічними загрозами, виявилися «достатньо добрими», щоб захищати й від радіації. В еволюційній біології існує принцип «виживає достатньо пристосований». Організм не обов’язково має бути ідеальним — достатньо бути ефективним у своїй ніші. У випадку Thermococcus gammatolerans ця «достатність» перетворилася на щось виняткове. Те, що допомогло йому існувати серед киплячих гідротермальних джерел, несподівано зробило його одним із найрадіостійкіших організмів на планеті. Чому це важливо? Дослідження таких мікроорганізмів має не лише фундаментальне значення. Розуміння механізмів їхньої стійкості може допомогти: вдосконалити біотехнології для очищення радіоактивно забруднених територій; розробити нові підходи до захисту клітин людини від радіаційного ушкодження; краще зрозуміти межі існування життя — зокрема в контексті астробіології. Історія цього архея — нагадування про те, що природа часто знаходить рішення не за прямою потребою, а як побічний ефект боротьби за виживання в зовсім інших умовах. І саме в таких «випадкових» еволюційних поворотах народжуються феномени, що перевершують наші очікування.

Сліди на межі зникнення: як шторм відкрив «миттєвий кадр» життя Шотландії двотисячолітньої давнини Іноді археологія починається не з експедиції, а з прогулянки з собаками. Саме так сталося на узбережжі Лунан-Бей у східній Шотландії, де після сильних штормів піщані дюни оголили шар глини з унікальним відбитком людської стопи. Знахідка, що могла зникнути за лічені години, виявилася рідкісним свідченням присутності людей у період римської експансії на Британські острови. Місцеві жителі Івор Кемпбелл і Дженні Снедден помітили слід під час звичайної прогулянки. Вони негайно повідомили регіонального археолога Брюса Манна, а той — колег із University of Aberdeen. Команда прибула на місце буквально «з колес», навіть заїхавши дорогою по гіпс для зняття зліпків. Час працював проти них: вітер сягав 55 миль на годину, а приплив невпинно підбирався до артефакту. Археологія в режимі «екстреної допомоги» «Справжні археологічні надзвичайні ситуації трапляються рідко», — зазначили учасники розкопок. І це підтвердилося вже за 48 годин: хвилі остаточно стерли слід із поверхні пляжу. Проте дослідникам вдалося зробити головне — створити 3D-модель відбитка та фізичний гіпсовий зліпок. Це дозволило зберегти інформацію, навіть коли сам об’єкт був втрачений. За словами археологів, такі сліди — це «миттєві записи» людської присутності: вони формуються за хвилини, але можуть зберігати пам’ять про події тисячоліть. Подібні знахідки вкрай рідкісні. В Англії відомо лише кілька таких випадків, а в Шотландії — жодного до цього моменту. Датування: 2 000 років тому Після порятунку відбитка дослідники провели лабораторний аналіз рослинних решток і осадових шарів під ним. Дані свідчать, що слід залишено близько 2 000 років тому — у період пізньої залізної доби, коли Римська імперія розширювала вплив на території сучасної Британії. Це час, коли на півночі формувалися племена, що згодом стали відомі як пікти. Відбиток став прямим доказом того, що узбережжя Ангусу активно використовувалося людьми саме в цю історичну епоху. Пейзаж, якого більше немає Сьогодні Лунан-Бей — це піщаний пляж. Але 2 000 років тому ландшафт виглядав інакше. Аналіз показав, що тоді тут був мулистий естуарій — річкова дельта з мілководдям і болотистими ділянками. Поруч із людськими слідами зафіксовано відбитки тварин — благородного та козулі. Це дозволяє припустити, що люди могли використовувати цю територію для полювання або збирання дикорослих рослин, зокрема морського кропу (самфіру), який і нині росте в прибережних екосистемах. Таким чином, відбиток став не лише антропологічним, а й екологічним документом — «знімком» давнього середовища. Чому це має значення На відміну від кераміки чи знарядь праці, слід — це прямий контакт із минулим. Він не опосередкований предметами. Це момент руху, зафіксований у глині: крок людини, яка жила дві тисячі років тому. Знахідка демонструє, наскільки крихкою є археологічна спадщина, особливо в умовах змін клімату й посилення штормової активності. Узбережжя постійно змінюється, оголюючи давні шари — і так само швидко їх знищуючи. Роль випадковості Історія Лунан-Бей — це також приклад того, як важливі відкриття починаються зі спостережливості звичайних людей. Якби не уважність місцевих мешканців, унікальний слід зник би безслідно. Археологи визнають: найбільші відкриття часто стартують із простого рішення — повідомити про знайдене. Іноді цього достатньо, щоб урятувати частину історії від забуття. Крок крізь тисячоліття Сьогодні гіпсовий зліпок і цифрова модель зберігають форму тієї стопи. Сам слід уже змито хвилями, але інформація про нього залишилася. Це нагадування про те, що історія не завжди прихована глибоко під землею. Іноді вона лежить просто на березі — між припливом і відпливом — чекаючи, щоб хтось її помітив.

Знайома ситуація: ви заходите в дитячу кімнату, а там — ніби пройшов ураган з іграшок та одягу. Або вкотре знаходите чашку партнера біля комп’ютера, хоча кухня за два кроки. Перша реакція — роздратування. І ось уже готовий вибухнути черговий скандал, який нічого не змінить, а лише зіпсує настрій усім. Та чи справді безлад — це вирок і невиліковна риса характеру? Психологи переконані: проблема не в людях, а в підході. Давайте розберемося, як перетворити хаос на затишок без ультиматумів та образ, перетворивши прибирання на спільну справу, а не поле бою. Про це пише Pixelinform. Чому накази не працюють: психологія безладу Перш ніж вимагати, варто зрозуміти, чому наші прохання часто ігнорують. Коли ми кажемо: «Негайно прибери!», «Скільки можна це повторювати?», ми вмикаємо режим тиску. А на тиск у будь-якої людини, і дорослої, і малої, виникає природна реакція — психологічний опір. Людина перестає чути суть прохання, а бачить лише спробу контролювати її. Це перетворюється на боротьбу за владу, де ніхто не хоче поступатися. Крім того, хаос часто є симптомом, а не причиною. Він може сигналізувати про втому чи емоційне вигорання. Коли мозок перевантажений стресом або безліччю завдань, він буквально вмикає «фільтр» на побутові дрібниці. Побачити розкидані речі просто не вистачає ментального ресурсу. Тому замість того, щоб воювати з людиною, варто спробувати зрозуміти її стан і змінити тактику. Від теорії до практики: створюємо систему разом Отже, як перейти від роздратування до ефективної співпраці? Порядок — це навичка, а будь-яку навичку потрібно тренувати поступово і з позитивним підкріпленням. Спробуйте впровадити у вашій родині кілька простих, але дієвих правил. Принцип «однієї полиці». Замість глобального завдання «прибрати всю кімнату», яке лякає своїм масштабом, запропонуйте навести лад в одній маленькій зоні: на робочому столі, у шухляді з білизною чи на полиці з книгами. Швидкий видимий результат дарує відчуття задоволення і мотивує рухатися далі. У кожної речі — свій дім. Часто безлад виникає тому, що речі просто не мають свого постійного місця. Виділіть час, щоб разом визначити, де будуть зберігатися іграшки, гаджети, книжки. Коли система зрозуміла, підтримувати її набагато легше. Магія п’яти хвилин. Введіть щоденний ритуал: щовечора перед сном вмикайте улюблену музику і протягом 5-7 хвилин вся родина розкладає речі на свої місця. Це не сприймається як важка праця, а з часом перетворюється на корисну автоматичну звичку. Мова прохань, а не звинувачень. Важливо, як ви говорите. Порівняйте дві фрази: «Ти знову все розкидав!» та «Допоможи мені, будь ласка, скласти книжки на полицю, щоб нам було затишніше». Перша викликає бажання захищатися, друга — бажання допомогти. Конкретика та фокус на спільній меті працюють значно краще за критику. І, звісно, не забувайте хвалити. Відзначайте навіть найменші успіхи, адже позитивне підкріплення — найкращий мотиватор. Для дітей же найважливішим є ваш власний приклад. Вони копіюють не наші слова, а наші дії. Пам’ятайте, що головна мета — не стерильна чистота, а гармонія та комфорт у домі. Порядок не має ставати джерелом постійної напруги. Коли зникає тиск, з’являється взаєморозуміння і співпраця. І саме тоді ваш дім по-справжньому стає вашою фортецею, де панують не правила, а любов та повага. Чистота в домі без скандалів: як зробити прибирання частиною щоденної гри читайте на сайті Pixel.inform.

Міжнародна група астрономів опублікувала в журналі Astrophysical Journal Letters дослідження, яке підтверджує існування галактики CDG-2 (Candidate Dark Galaxy-2) на відстані близько 300 мільйонів світлових років від Землі у скупченні Персея. Згідно з розрахунками, від 99,94 до 99,98 відсотка її загальної маси становить темна матерія, а решта припадає на звичайну баріонну матерію. Протягом багатьох років чотири кульові зоряні скупчення в цьому регіоні вважалися незалежними об’єктами. Після спільного аналізу даних космічних телескопів Hubble, Euclid і наземного телескопа Subaru вдалося зафіксувати вкрай слабке дифузне світіння, що об’єднує всі чотири скупчення в єдину гравітаційно пов’язану систему. Жоден із трьох інструментів окремо не зміг виявити цей сигнал. Сумарна світність CDG-2 еквівалентна приблизно 6 мільйонам сонячних світностей. Чотири кульові скупчення забезпечують близько 16 відсотків цієї яскравості — аномально високу частку для подібних об’єктів. CDG-2 стала першою галактикою, виявленою виключно за найяскравішими фрагментами своєї структури. Темна матерія загалом становить близько 85 відсотків усієї матерії у Всесвіті. Для порівняння, гало темної матерії Чумацького Шляху становить близько 90 відсотків його повної маси. Випадок CDG-2 є рекордним за концентрацією темної матерії серед відомих галактик. Подібні об’єкти розглядаються вченими як природні лабораторії для перевірки існуючих моделей формування галактик та вивчення властивостей темної матерії.

Старі версії Windows виходять на «пенсію»: що потрібно знати бізнесу Після завершення офіційної підтримки Windows 10 у жовтні 2025 року система перейшла до програми розширених оновлень безпеки — Extended Security Update (ESU). Це своєрідний «перехідний період»: операційна система більше не отримує звичайної підтримки, але користувачі можуть платити за критичні патчі безпеки. Тепер Microsoft оголосила, що аналогічна доля чекає ще кілька старіших версій Windows. Які версії припиняють підтримку Протягом найближчих років статус «кінець підтримки» отримають: Windows 10 Enterprise 2016 LTSB — 13 жовтня 2026 року Windows 10 IoT Enterprise 2016 LTSB — 13 жовтня 2026 року Windows Server 2016 — 12 січня 2027 року Після цих дат системи більше не отримуватимуть щомісячні оновлення якості, патчі безпеки та технічну підтримку. Що таке ESU і скільки це коштує Організації, які з певних причин не можуть оновитися одразу, зможуть придбати ESU — розширені оновлення безпеки. Важливо розуміти: це не нові функції і не повноцінна підтримка, а лише «латання дір» у безпеці. Для Windows 10 Enterprise 2016 LTSB вартість стартує від $61 за пристрій на рік. Якщо комп’ютери керуються через Intune або Autopatch, ціна знижується до $45 за пристрій на рік. Але є нюанс: кожного року ціна подвоюється. Ще одна особливість — накопичувальний характер оновлень. Якщо компанія вирішить приєднатися до ESU лише на другий рік, їй доведеться оплатити й перший. Microsoft пояснює це тим, що оновлення безпеки є кумулятивними — ви все одно отримуєте всі попередні патчі.

Чи справді склянка води за обідом здатна «змити» всі корисні ферменти та перетворити ваш шлунок на поле бою з неперетравленими шматками? Цей страх, що передавався з покоління в покоління, змушував багатьох терпіти спрагу, відмовляючись від простого ковтка води. Але давайте подивимось правді у вічі: чи може наш організм, досконала біологічна машина, бути таким вразливим? Сучасна дієтологія готова дати чітку відповідь, і вона може вас здивувати. Настав час забути про застарілі догми та поглянути на цю звичку по-новому. Про це пише Pixelinform. Міф про «розбавлений» шлунковий сік: час розвіяти сумніви Основний аргумент противників води під час їжі — це теорія про розбавлення шлункового соку. Мовляв, рідина знижує концентрацію кислоти та ферментів, через що їжа перетравлюється гірше. Звучить логічно, але наш організм набагато розумніший. По-перше, шлунок — це не пасивний мішок, а динамічна система. Якщо він відчуває, що кислотність знизилась, він просто виробляє додаткову порцію соляної кислоти. По-друге, ферменти, зокрема пепсин, що розщеплює білки, ефективно працюють у досить широкому діапазоні pH. Кілька ковтків води не здатні кардинально змінити середовище настільки, щоб зупинити цей процес. Навпаки, рідина допомагає розм’якшити харчову грудку, роблячи її більш доступною для ферментативної обробки, особливо коли йдеться про суху їжу, як-от хліб, м’ясо чи каші. Несподівані переваги: як вода стає вашим союзником Відкинувши страхи, ми раптом бачимо, що склянка води за столом — це не ворог, а справжній помічник. І ось чому: Допомога у травленні. Вода полегшує проходження їжі стравоходом, запобігаючи дискомфорту. Вона діє як природний лубрикант, що особливо важливо для людей старшого віку або тих, хто має проблеми з ковтанням. Контроль апетиту. Ви коли-небудь помічали, що, запиваючи їжу, насичуєтесь швидше? Це не ілюзія. Вода заповнює частину об’єму шлунка, надсилаючи до мозку сигнали про ситість. Це простий та ефективний спосіб уникнути переїдання та контролювати свою вагу без виснажливих дієт. Підтримка для жовчного міхура. Деякі гастроентерологи навіть рекомендують пити теплу воду під час споживання жирної їжі. Це стимулює відтік жовчі, яка необхідна для емульгації та розщеплення жирів, що зменшує відчуття важкості після ситного обіду. Звісно, є нюанс: краще відмовитись від солодких газованих напоїв. Вуглекислий газ може спричинити здуття, а цукор — зайві калорії та стрибок інсуліну. Ідеальний вибір — чиста тепла вода або трав’яний чай. Отже, чи варто боятися води за столом? Сучасна наука каже однозначне ні. Вода не заважає, а допомагає травленню, якщо дотримуватися простого правила — помірності. Пийте невеликими ковтками, коли відчуваєте спрагу, а не заливайте в себе літри рідини. Прислухайтеся до сигналів свого тіла, адже саме воно є найкращим порадником у питаннях здоров’я. Якщо вам комфортно запивати їжу — робіть це без жодних докорів сумління. Чи можна пити воду під час їжі: відповіді дієтологів та останні дослідження читайте на сайті Pixel.inform.

Від пірамід до хатин: як майя жили після кліматичного краху Коли ми чуємо про «загибель цивілізації майя», уявляємо покинуті піраміди, джунглі, що поглинають міста, і раптове зникнення народу. Але археологія дедалі частіше показує іншу картину: не драматичне зникнення, а повільну, болісну, але життєздатну перебудову. Одним із ключових прикладів стало місто Aké на півострові Юкатан у Мексиці. Життя серед руїн Довгий час вважалося, що після руйнівної посухи місто спорожніло. Проте дослідження археолога Roberto Rosado-Ramírez з Національного інституту антропології та історії Мексики довело протилежне. У самому центрі колишнього церемоніального комплексу — там, де раніше стояли храми і відбувалися ритуали правителів — археологи виявили 96 невеликих кам’яних платформ. Це фундаменти скромних будинків, збудованих уже після занепаду царської влади. У 18 розкопаних домівках знайшли кераміку та побутові залишки пізнішого періоду. Це означає, що десятки, а можливо, й сотні людей продовжували жити серед руїн ще кілька поколінь. За оцінками, у місті могло мешкати від 170 до 380 осіб. Крах виявився не кінцем — а зменшенням масштабу життя. Стіна страху Після ослаблення південних міст у Aké збудували оборонну стіну, яка перетинала 32-кілометрову кам’яну дорогу. Вона огороджувала храми й палаци та перекривала шлях до сусіднього центру Ісамаля. Ймовірно, причиною стали хвилі біженців і боротьба за ресурси — воду, їжу, землю. Посухи тривали роками. Стіна давала відчуття контролю, але водночас символізувала кінець відкритого міського устрою. Посуха, записана в мулі Підтвердження кліматичної кризи знайшли не в написах, а в донних відкладах озера Lake Chichancanab. У шарах мулу збереглися ізотопи кисню — хімічні «підписи», що відображають кількість опадів. Дані показали тривалі періоди сильної посухи. Коли дощі зникали, врожаї падали. А коли зникає їжа, політичні союзи руйнуються швидше, ніж кам’яні храми. Коли зникають царі Однією з ознак занепаду стало припинення створення монументальних написів. У майя існувала традиція датувати події на стелах, тому археологи можуть точно визначити момент, коли місто «замовкло». Але відсутність написів не означає відсутність людей. Просто без царя не було кому замовляти пам’ятники. Будівництво теж змінилося. Замість масивних ідеально оброблених блоків використовували дрібніше каміння, яке вкривали штукатуркою. Палаци втратили велич, але житлові будинки продовжували зводити — швидше і дешевше. Нові політичні моделі Близько 1100 року з’явився новий центр — Mayapan. На відміну від класичних міст із божественним правителем, тут владу поділяли впливові родини. Це була своєрідна рада еліт, а не одноосібна монархія. Місто стало багатолюдним і активним, але й воно залежало від дощів і стабільних союзів. Коли посуха повертається У XV столітті посухи повторилися. Політичні суперечки переросли в насильство — археологи фіксують зростання травм на людських рештках саме у найсухіші роки. Місто занепало. Але народ — ні. Життя після імперії Після розпаду великих центрів багато родин переселилися в менші поселення, часто ближче до узбережжя та торговельних шляхів. Їхні будинки з дерева і соломи майже не збереглися, тому археологічних слідів менше. Сучасне поселення Aké буквально стоїть на давніх фундаментах — доказ того, що це місце ніколи повністю не втрачало життя. Крах майя — це не історія зникнення, а історія адаптації. Люди відмовилися від божественних царів, скоротили масштаби будівництва, змінили політичні моделі — і продовжили жити. Що це означає для нас? Археологи мають тисячолітню перспективу, якої бракує сучасникам власних криз. Історія майя показує: кліматичний стрес може зруйнувати імперії, але не обов’язково знищує суспільство. Іноді крах — це не кінець. Це перехід до іншої форми життя.