У густих тропічних водно-болотних угіддях Південної Америки мешкає дивовижне створіння, яке дослідники неформально називають справжнім «єдинорогом» пташиного світу. Паламедея або рогатий крикун (Anhima cornuta) є абсолютно унікальним видом, адже це єдиний відомий на Землі птах, який має на голові характерний виступ, що нагадує ріг. Ця анатомічна аномалія, разом із надзвичайно агресивними методами захисту та специфічною будовою тіла, робить його одним із найзагадковіших представників сучасної фауни, пише T4. Декоративна прикраса, а не зброя Характерний виступ, що гордо стирчить із чола крикуна, зазвичай сягає близько 15 сантиметрів завдовжки. З біологічної точки зору це утворення не є справжнім рогом, оскільки воно повністю складається з гнучкої хрящової тканини, тоді як класичні роги ссавців формуються з кістки, міцно вкритої кератином. На відміну від більшості тварин із подібними придатками на голові, рогатий крикун не використовує свій химерний головний убір для захисту чи нападу. Читайте також: В Антарктиді виявили гігантське яйце невідомого звіра (ФОТО) Характерний виступ, що гордо стирчить із чола крикуна, зазвичай сягає близько 15 сантиметрів завдовжки. Автор зображення: Mauricio Silvera. Цей відросток дуже слабо прикріплений до черепа, тому під час будь-якого інтенсивного фізичного контакту він може легко відламатися. Якби птах намагався битися цим рогом, така зброя була б вкрай неефективною та недовговічною. Проте еволюція передбачила цей недолік: з часом хрящ повністю відростає. Це підтверджує теорію про те, що ріг виконує виключно візуальну, декоративну функцію для приваблення партнерів. Смертоносні шпори замість рогів Справжня небезпека цього птаха ховається зовсім не на голові, а на крилах, зазначає National Geographic. Для ведення бою та захисту своєї території самці рогатих крикунів використовують надгострі кістяні шпори, розмір яких становить від 2 до 5 сантиметрів. Саме ці приховані леза пускаються в хід, коли птахам доводиться відганяти суперників або хижаків. Сутички між рогатими крикунами відзначаються надзвичайною жорстокістю та безкомпромісністю. Орнітологи неодноразово фіксували випадки, коли після кривавих територіальних боїв переможені порушники меж — або навіть самі захисники — залишалися з уламками чужих шпор, що глибоко застрягли в їхніх грудях. Справжня небезпека цього птаха ховається зовсім не на голові, а на крилах. Авторство зображення: Jan Ebr & Ivana Ebrová. Повітряні мішки та акустичний феномен Свою видову назву крикун отримав абсолютно заслужено. Птах генерує безліч надзвичайно гучних звуків, які включають потужне сурмлення та гусяче гудіння. Одним із найхарактерніших сигналів є пронизливий крик, що нагадує склади «му-ку-ку». Ця вокалізація слугує надійною системою сповіщення, яка попереджає інших рогатих крикунів про непомітне наближення потенційного хижака. Проте птах здатний створювати неймовірний галас не лише за допомогою голосового апарату. Будова його тіла приховує ще один еволюційний секрет: під шкірою та навіть усередині кісток крикуна розташована складна система крихітних повітряних мішків. Вони значно зменшують загальну вагу тварини та підвищують енергоефективність її польоту. «Якщо ви коли-небудь спостерігали за рогатим крикуном під час різкого зльоту, ви гарантовано чули гучне і специфічне потріскування. Цей акустичний феномен виникає через раптове стискання численних підшкірних повітряних мішків. Якщо ж ці мішечки руйнуються одночасно під впливом тиску, птах здіймає в повітрі просто неймовірний шум», — зазначають дослідники анатомії птахів. Враховуючи фальшивий хрящовий ріг, приховані клинки на крилах та здатність буквально «тріщати» у повітрі, рогатий крикун доводить, що еволюція здатна створювати механізми виживання, які значно перевершують будь-які людські міфи. Читайте за темою: Вчені показали найагресивнішого у світі птаха: зустріч із ним може бути останньоюThe post Пернатий “єдиноріг”: як виглядає єдиний птах на Землі, що відростив ріг на голові first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Світ палеонтології зіткнувся зі справжньою загадкою, гідною сюжету науково-фантастичного фільму, коли в Антарктиді було знайдено величезне скам’яніле яйце. Ця унікальна знахідка, яка отримала неформальне прізвисько «Істота» (або «Річ»), змусила вчених повністю переосмислити уявлення про те, як саме розмножувалися гігантські морські істоти крейдяного періоду. Вік цього неймовірного артефакту становить близько 68 мільйонів років, пише T4. М’яка шкаралупа замість твердого панцира Знахідка кардинально відрізняється від усіх інших відомих яєць тієї епохи як за своїми вражаючими розмірами, так і за хімічним складом шкаралупи. Закам’янілість розміром 28 на 18 сантиметрів візуально нагадує м’яч для регбі. Цікаво, що найбільше з відомих науці яєць належало вимерлому близько тисячі років тому птаху-слону. І хоча антарктична «Істота» трохи поступається йому за габаритами, вона приблизно на третину більша за об’ємом, ніж будь-яке відоме яйце нептахоподібного динозавра. Вид збоку на Істоту, що безперечно є найбільшим яйцем від будь-якої тварини, окрім гігантського птаха.Автор зображення: Legendre et al. 2020. Дослідники звернули увагу на те, що панцир знахідки не має чітких пор, а сама шкаралупа є напрочуд тонкою і м’якою. Вона не розбилася з часом, а частково зруйнувалася і склалася всередину, що беззаперечно вказує на відсутність твердого вапняного шару, характерного для птахів. Оскільки яйця з м’якою шкаралупою дуже погано перетворюються на скам’янілості, дослідники припускають, що їхня рідкість у палеонтологічному літописі не означає, що вони не були поширеними в давнину. Хто відклав найбільше яйце епохи динозаврів? Команда вчених, яка у 2020 році вперше детально описала це яйце, дійшла висновку, що воно належало гігантській морській рептилії довжиною щонайменше 7 метрів. Автори дослідження дали цьому невідомому науці виду назву Antarcticoolithus bradyi. Це відкриття стало справжнім шоком, адже раніше вважалося, що такі морські гіганти, як мозазаври та плезіозаври, взагалі не відкладали яєць, а були живородними тваринами, подібно до багатьох сучасних океанічних риб. Читайте за темою: Глобальний потоп неминучий: що станеться з планетою, коли Антарктида втратить 20% льоду Збільшене зображення шкаралупи, зі складками, де вона згорнулася, а не розірвалася, позначеними стрілками. Автор зображення: Legendre et al. 2020. Проте зараз найімовірнішим кандидатом на роль творця цієї «Істоти» вчені називають саме мозазавра, оскільки ця родина має набагато ближчу спорідненість із сучасними тваринами, що несуть яйця з м’якою шкаралупою. «Це від тварини розміром з великого динозавра, але воно зовсім не схоже на яйце динозавра. Воно найбільше схоже на яйця ящірок та змій, але воно належить справді гігантському родичу цих тварин», — заявив IFLScience доктор Лукас Лежандр з Техаського університету в Остіні. Найімовірнішим кандидатом на роль творця цієї «Істоти» вчені називають саме мозазавра (на зображенні). Загадка острова Сеймур та довгий шлях до визнання Історія ідентифікації цього яйця не менш захоплива, ніж його походження. Скам’янілість вперше виявили ще у 2011 році на острові Сеймур — одному з небагатьох прибережних островів Антарктиди, який дозволяє вченим шукати стародавні рештки в обхід масивного льодовикового покриву. Тривалий час вчені навіть не уявляли, що саме вони знайшли, і незрозумілий камінь просто зберігався у Чилійському національному музеї природної історії. Ситуація кардинально змінилася лише у 2018 році, коли професорка Джулія Кларк з Техаського університету відвідала експозицію і припустила, що цей об’єкт є гігантським яйцем — висновок, який вона та її колеги згодом успішно підтвердили лабораторно. Цікаво, що на тому ж острові Сеймур палеонтологи раніше знаходили скелети як дорослих особин, так і дитинчат мозазаврів та плезіозаврів. За словами доктора Лежандра, багато авторів висувають гіпотезу, що ця локація могла бути своєрідним місцем для розмноження з мілководдям, де молодняк морських хижаків мав тихе та безпечне середовище для дорослішання. Читайте також: Вчені назвали отруйну рослину, яку стародавні люди використовували як зброюThe post В Антарктиді виявили гігантське яйце невідомого звіра (ФОТО) first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Спинний мозок — це буквально «кабель життя», який з’єднує мозок із тілом. У всіх представників підтипу Vertebrata він є ключовою анатомічною структурою. Саме через нього проходять сигнали, що дозволяють нам рухатися, відчувати біль, тепло чи дотик. І саме тому травми спинного мозку — одні з найтяжчих: пошкоджені нервові волокна практично не відновлюються, а наслідки можуть бути довічними. Однак нове дослідження, опубліковане в журналі Nature Biomedical Engineering, демонструє обнадійливі результати. Вчені змогли стимулювати ріст нейронів і їхніх відростків у лабораторно вирощених моделях людського спинного мозку, використовуючи так звану терапію «танцюючих молекул». Органоїди — міні-органи для великої науки Перш ніж тестувати нові методи лікування на людях, науковці дедалі частіше використовують органоїди — мініатюрні тривимірні структури, вирощені зі стовбурових клітин. Вони відтворюють архітектуру та клітинну складність реальних органів. Команда дослідників із Northwestern University створила органоїди людського спинного мозку та штучно змоделювала два типові ушкодження: розсічення (лацерацію) та компресійний забій. Після травмування ці міні-спинні мозки демонстрували ті ж патологічні процеси, що й у реальних пацієнтів — загибель клітин і формування гліального рубця, який зазвичай блокує регенерацію нервової тканини. У чому суть «танцюючих молекул»? Терапію розробив хімік і біоінженер Samuel Stupp. Її ідея полягає в тому, що молекули препарату не залишаються статичними. Їхній рух тонко налаштовують так, щоб вони ефективніше взаємодіяли з рецепторами клітин. Рецептори на поверхні нейронів постійно рухаються. Якщо терапевтична молекула теж «рухається» — або навіть тимчасово «вистрибує» зі своєї надмолекулярної структури, — вона має більше шансів з’єднатися з рецептором і запустити необхідні біохімічні сигнали. Препарат вводиться ін’єкційно у вигляді рідини, але після введення формує всередині тканини своєрідний біологічний каркас (скафолд). Ця структура: зменшує запалення, обмежує формування гліального рубця, створює середовище, сприятливе для росту нервових клітин. Що вдалося відновити Найважливішим результатом стало відновлення нейритів — відростків нейронів (аксонів і дендритів), які передають сигнали між клітинами. Саме ці структури зазвичай розриваються під час травми спинного мозку. У пошкоджених органоїдах після лікування дослідники зафіксували: активний ріст нових нейритів, появу нових нейронів, формування більш впорядкованих нейронних структур. Фактично тканина почала демонструвати ознаки самовідновлення — процес, який у дорослому спинному мозку людини майже не відбувається природним шляхом. Чому це важливо До цього моменту терапія вже показала ефективність у тваринних моделях, зокрема у паралізованих мишей. Але використання людських органоїдів — це принципово новий рівень перевірки. Органоїди дозволяють тестувати терапії без негайного переходу до клінічних випробувань. Вони дають можливість спостерігати, як саме людська нервова тканина реагує на втручання — у контрольованих умовах. За словами дослідників, це суттєво підвищує шанси на те, що методика спрацює й у реальних пацієнтів. Крок до лікування паралічу? Попереду — ще багато роботи. Потрібно створювати ще складніші та більш «реалістичні» моделі спинного мозку, перевіряти довгострокові ефекти та безпечність терапії. Але вже зараз результати виглядають як серйозний прорив у регенеративній медицині. Якщо вдасться перенести ці досягнення в клінічну практику, це може змінити підхід до лікування травм спинного мозку — від симптоматичної підтримки до реального відновлення нервових зв’язків. Ідея про те, що молекули можуть «танцювати», звучить поетично. Але в лабораторії цей «танець» уже допомагає нервовій тканині знову зростати — і, можливо, одного дня поверне рух тим, хто його втратив.

Коралові рифи часто називають «тропічними лісами океану». Вони годують, захищають і підтримують тисячі видів морських організмів. Але через підвищення температури води, забруднення та закислення океану рифи стрімко деградують. Тому вчені активно шукають способи їх відновлення — і тепер зробили важливий крок уперед. Дослідження, опубліковане в журналі Royal Society Open Science, пояснює, як саме фрагменти коралів здатні надійно закріплюватися на рифових структурах. Це відкриття може допомогти зробити програми відновлення рифів значно ефективнішими. Три кроки до міцного «якоря» За допомогою сучасної мікроскопії науковці змогли буквально побачити, що відбувається в перші дні після контакту корала з поверхнею рифу. Процес виявився складним і чітко структурованим. Перший етап — реакція на дотик.Корал не просто механічно прилягає до поверхні. Він запускає імунну відповідь: тканини змінюються, активуються клітини, які допомагають організму пристосуватися до нового субстрату. Другий етап — м’яке прикріплення.Після первинної реакції формується нова тканина, що дозволяє коралу тимчасово закріпитися. Це своєрідний «біологічний клей», який стабілізує фрагмент. Третій етап — будівництво скелета.На завершення корал починає формувати твердий вапняковий скелет безпосередньо на рифі. У цьому йому допомагає спеціалізований виріст (апендикс), який одночасно бере участь у нейтралізації потенційних патогенів. Саме ця третя стадія забезпечує довготривалу й міцну фіксацію. Чому не всі корали однакові Виявилося, що швидкість і надійність прикріплення залежать від виду корала. Наприклад, Montipora mollis має більш розвинений апендикс, що дозволяє йому швидше формувати скелет і міцніше закріплюватися. Натомість Pocillopora verrucosa має тонший і менш ефективний виріст, через що його початкове прикріплення слабше й повільніше. Ці біологічні відмінності безпосередньо впливають на успіх програм із пересадки та вирощування коралів. Якщо вибрати вид, який швидше «вкорінюється», шанси на виживання зростають. Невидимі помічники — мезентеріальні філаменти Окрему роль у процесі відіграють мезентеріальні філаменти — крихітні внутрішні структури корала. Вони допомагають переробляти та «прибирати» пошкоджені або непотрібні тканини, готуючи організм до прикріплення. Фактично це механізм внутрішньої перебудови: корал оптимізує власну структуру, щоб краще адаптуватися до нових умов. Така здатність також підвищує його стійкість до стресу — наприклад, після механічних ушкоджень чи температурних коливань. Що це означає для відновлення рифів Сьогодні відновлення коралових рифів часто передбачає вирощування фрагментів у розплідниках і подальше пересаджування їх у природне середовище. Але не всі пересаджені корали приживаються однаково добре. Розуміння біологічних механізмів прикріплення дозволяє: обирати види з найкращим потенціалом до швидкої фіксації; адаптувати методики пересадки до особливостей конкретних коралів; підвищувати виживаність і стабільність новостворених рифових структур. Фактично йдеться про перехід від універсальних підходів до більш «персоналізованої» екологічної реставрації. Погляд у майбутнє Коралові рифи перебувають під серйозним тиском глобальних змін клімату. Але це дослідження демонструє: навіть невеликі відкриття на рівні клітин і тканин можуть мати масштабні наслідки для збереження цілих екосистем. Якщо підтримувати види, здатні швидко й міцно закріплюватися, можна створювати більш стійкі рифи, які краще витримують шторми, потепління й антропогенний вплив. Інколи порятунок океану починається з розуміння того, як маленький фрагмент корала знаходить свою точку опори.

Речовини, завдяки яким екрани ноутбуків, телевізорів і смартфонів відтворюють чітке зображення, виявилися не лише технологічним досягненням, а й новим джерелом екологічної тривоги. Дослідження, опубліковане в журналі Environmental Science & Technology, показало: мономери рідких кристалів (LCM) здатні накопичуватися в тканинах дельфінів і морських свиней — зокрема навіть у мозку. Звідки беруться ці сполуки Мономери рідких кристалів — це ключові хімічні компоненти LCD-екранів. Вони керують проходженням світла через пікселі, формуючи зображення. Через масове використання електроніки ці речовини поступово потрапляють у довкілля: їх знаходять у домашньому пилу, повітрі приміщень і стічних водах. Врешті-решт вони досягають прибережних екосистем. LCM вважаються стійкими органічними забруднювачами: вони повільно розкладаються й можуть зберігатися в природі роками. Попередні роботи вже вказували на їхню потенційну токсичність для людей і деяких водних організмів. Однак до цього часу майже нічого не було відомо про те, чи доходять ці речовини до верхівки морських харчових ланцюгів. Що показало дослідження Команда науковців із City University of Hong Kong проаналізувала зразки тканин, зібрані у 2007–2021 роках у Південно-Китайському морі. У центрі уваги були два види: Indo-Pacific humpback dolphin та finless porpoise — обидва вважаються вразливими або зникаючими. Учені перевірили жирову тканину (блаббер), м’язи, печінку, нирки та мозок на наявність 62 різних LCM. Результати виявилися показовими: Чотири сполуки становили основну частину всіх знайдених LCM. Найвищі концентрації були в жировій тканині — що очікувано, адже жир часто акумулює забруднювачі. Невеликі, але чітко зафіксовані кількості виявили в мозку, що свідчить про здатність цих речовин долати гематоенцефалічний бар’єр. Останній факт особливо насторожує: бар’єр між кров’ю та мозком зазвичай захищає нервову систему від багатьох токсинів. Як хімія потрапляє до хижаків Аналіз харчових зв’язків свідчить, що основний шлях потрапляння LCM — через їжу. Подібні сполуки раніше знаходили в рибі та безхребетних, якими живляться дельфіни й морські свині. Це означає, що речовини накопичуються в організмах нижчих трофічних рівнів, а потім передаються далі — аж до великих хижаків. За оцінками дослідників, більшість виявлених сполук походить від телевізорів і комп’ютерних моніторів, а менша частка — від смартфонів. Динаміка у часі Цікаво, що рівень LCM у тканинах змінювався залежно від періоду. Під час активного зростання використання LCD-дисплеїв концентрації в блаббері зростали. В останні роки, коли виробники масово перейшли на LED-технології, рівні деяких сполук почали знижуватися. Це непрямо підтверджує зв’язок між виробництвом електроніки та морським забрудненням. Потенційні ризики для здоров’я У лабораторних експериментах кілька поширених LCM впливали на активність генів у культивованих клітинах дельфінів. Зокрема, змінювалася експресія генів, пов’язаних із відновленням ДНК і поділом клітин. Такі зрушення можуть бути ознакою потенційної токсичності, включно з нейротоксичними ефектами. Хоча прямий вплив на поведінку чи виживання тварин поки що не доведений, сам факт проникнення речовин у мозкову тканину викликає занепокоєння. Чому це важливо для людей Морські ссавці — це індикатори стану екосистем. Якщо стійкі хімічні речовини накопичуються в їхніх тканинах, це означає, що вони широко циркулюють у морському середовищі. Зрештою, ті самі харчові ланцюги можуть торкатися й людини. Дослідники наголошують: проблема не в самих технологіях, а в життєвому циклі електроніки — виробництві, використанні та утилізації. Електронні відходи (e-waste), що часто переробляються неналежним чином, можуть бути джерелом постійного витоку LCM у довкілля. Науковці закликають до ширших досліджень впливу LCM на морських тварин і до посилення контролю за поводженням з електронними відходами. Адже історія з рідкокристалічними мономерами демонструє: навіть високотехнологічні досягнення можуть мати непередбачувані екологічні наслідки. І поки ми захоплюємося чіткістю зображення на екрані, варто пам’ятати — хімія, що стоїть за цією чіткістю, вже стала частиною океанської екосистеми.

Коли Wi-Fi стає «радаром»: як бездротові мережі можуть ідентифікувати вас без інтернету Ми звикли сприймати Wi-Fi як невидимий міст до інтернету. Але ті самі радіохвилі, що з’єднують ноутбук із роутером, можуть виконувати зовсім іншу роль — перетворюватися на інструмент пасивного спостереження. І для цього не потрібно ані вашого телефону, ані встановлених додатків, ані навіть факту підключення до мережі. Достатньо просто пройти повз місце з активною точкою доступу. Нове дослідження фахівців із Karlsruhe Institute of Technology (лабораторії KASTEL Security Research Labs) показує: сучасні механізми роботи Wi-Fi дозволяють із високою точністю відрізняти людей за «радіовідбитком» — своєрідним образом, який формується внаслідок розсіювання сигналу тілом людини. Результати оприлюднено на конференції ACM SIGSAC Conference on Computer and Communications Security. Світ без камер: як радіохвилі створюють «знімок» Коли Wi-Fi-сигнал поширюється в просторі, він відбивається від стін, меблів і, звісно, людей. Приймач отримує вже змінений сигнал — із мікроскопічними зсувами фази, амплітуди й часу проходження. Якщо порівняти його з «очікуваним» сигналом без перешкод, можна обчислити різницю — так звану інформацію про стан каналу (Channel State Information, CSI). Традиційно CSI використовували для технічних завдань: виправлення помилок передачі та оптимізації швидкості з’єднання. Але аналіз цих змін дозволяє піти далі — реконструювати середовище, через яке проходив сигнал. У певному сенсі Wi-Fi починає працювати як радар: він «бачить» не світлом, а радіохвилями. Людське тіло — складна структура з водою, кістками та м’якими тканинами — суттєво впливає на розповсюдження сигналу. У результаті формується унікальний радіоспектральний профіль, який може використовуватися для розпізнавання конкретної людини, навіть якщо вона змінює темп або стиль ходи. Beamforming і несподівана вразливість Ключову роль у новій загрозі відіграє механізм beamforming — технологія, впроваджена з поколінням Wi-Fi 5 для підвищення швидкості та стабільності зв’язку. Вона дозволяє роутеру спрямовувати сигнал у бік конкретного пристрою замість рівномірного розсіювання. Щоб це працювало, пристрої обмінюються службовими даними зворотного зв’язку — так званою Beamforming Feedback Information (BFI). І саме тут виникає проблема: у багатьох реалізаціях ці дані передаються без шифрування. BFI містить детальні відомості про те, як сигнал змінюється в просторі. Якщо зловмисний пристрій (так званий malicious node) опиниться в межах дії мережі, він може перехоплювати ці дані й аналізувати їх для побудови «радіозображення» всього, що відбувається в зоні покриття — включно з людьми. Ідентифікація без гаджетів Найбільш тривожний аспект — відсутність потреби в жертви мати пристрій. На відміну від онлайн-трекінгу, тут не має значення ваша історія переглядів чи активність у соцмережах. Ви можете залишити телефон удома — але ваше тіло все одно змінює радіосигнал. За словами дослідників, точність ідентифікації залишається високою навіть при великій вибірці людей і різних кутах спостереження. Теоретично це дозволяє відстежувати пересування людини в різних місцях, якщо вони покриті Wi-Fi-мережами. Від технічного інструмента до інструмента нагляду Раніше подібні експерименти вимагали спеціалізованого обладнання — наприклад, LiDAR-сенсорів або складних систем аналізу відбитих сигналів. Натомість BFI робить процес значно простішим: використовується стандартна інфраструктура, яка вже масово встановлена в офісах, торговельних центрах і житлових будинках. Це створює серйозні виклики для приватності. Якщо окремі особи можуть застосовувати такі методи, то масштаб потенційного використання з боку корпорацій чи державних структур стає ще тривожнішим. Чи можна захиститися? Проблема не в самому факті поширення радіохвиль — це фізика. Питання в доступності службових даних і відсутності належного шифрування. Можливі напрями захисту включають: шифрування BFI на рівні стандартів; обмеження доступу до низькорівневих параметрів мережі; оновлення прошивок роутерів; перегляд протоколів безпеки для майбутніх поколінь Wi-Fi. Новий вимір цифрової приватності Ми вступаємо в епоху, коли сенсори більше не виглядають як камери чи мікрофони. Звичайна мережа Wi-Fi може стати системою пасивного спостереження, що працює цілодобово та непомітно. Це не означає, що кожен роутер уже «шпигує». Але дослідження показує: технічна можливість існує. А отже, питання приватності більше не обмежується лише тим, що ми робимо онлайн. Тепер воно стосується і того, як ми просто рухаємося в просторі, наповненому радіохвилями.

У Бразилії виявили сотні склоподібних уламків, які стали доказом раніше невідомого падіння космічного тіла. Йдеться про перше в історії країни підтверджене поле тектитів — природного скла, що утворюється під час потужного удару метеорита або астероїда об поверхню Землі. Нові зразки отримали назву «жераїзити» — на честь штату Мінас-Жерайс, де їх уперше знайшли. Результати дослідження опубліковані в журналі Geology. Роботу очолив геолог Алвару Пентеаду Кроста з State University of Campinas, а до проєкту долучилися науковці з кількох країн. Що таке тектити і чому це важливо Тектити — це шматочки скла, які утворюються, коли космічний об’єкт із величезною швидкістю врізається в Землю. Удар настільки потужний, що гірські породи плавляться, а розплавлена маса викидається в атмосферу. Під час польоту вона охолоджується і застигає у вигляді характерних краплеподібних або сферичних форм. Деякі приклади «герайзитів», названих на честь штату Мінас-Жерайс, де вони були знайдені, у різних формах До цього часу у світі було відомо лише п’ять великих тектитових полів — в Австралазії, Центральній Європі, Північній Америці, Кот-д’Івуарі та Белізі. Бразильська знахідка стала шостою у цьому короткому, але дуже важливому списку. Як усе почалося Перші уламки виявили в трьох муніципалітетах півночі Мінас-Жерайс — Тайобейрас, Куррал-ді-Дентру та Сан-Жуан-ду-Параїзу. Спочатку поле простягалося приблизно на 90 кілометрів. Але згодом нові зразки знайшли вже в сусідніх штатах Баїя та Піауї. Сьогодні відома зона поширення перевищує 900 кілометрів. Станом на середину 2025 року дослідники зібрали понад 600 фрагментів. Найменші важать менш як грам, найбільші — понад 85 грамів. Деякі сягають 5 сантиметрів у довжину. Їхня форма — від сферичної до «грушоподібної» чи навіть закрученої — свідчить про те, що матеріал обертався і витягувався під час польоту в атмосфері. Що розповіло саме скло На перший погляд уламки здаються чорними й непрозорими. Але під яскравим світлом вони набувають сірувато-зеленого відтінку. Поверхня вкрита дрібними порожнинами — це сліди газових бульбашок, які виривалися з розплавленої маси під час швидкого охолодження. Хімічний аналіз підтвердив їхнє ударне походження. Жераїзити містять 70–74% діоксиду кремнію, а також оксиди натрію і калію. Особливо показовим є надзвичайно низький вміст води — лише 71–107 частин на мільйон. Для порівняння, вулканічне скло (обсидіан) містить у десятки разів більше води. Саме ця «сухість» є однією з головних ознак тектитів. У зразках також виявили лешательєрит — особливу форму кремнезему, яка виникає лише за екстремально високих температур. Коли стався удар Датування за методом ізотопів аргону (⁴⁰Ar/³⁹Ar) показало, що подія сталася приблизно 6,3 мільйона років тому — наприкінці міоценової епохи. Кілька незалежних вимірювань дали дуже близькі результати, що свідчить про єдиний удар. Цікаво, що сам кратер поки не знайдено. Але це не рідкість: із шести великих тектитових полів лише у трьох відомі відповідні кратери. Ізотопний склад вказує, що розплавлені породи походили зі стародавньої континентальної кори віком понад 3 мільярди років. Це звужує пошук до регіону кратону Сан-Франсиску — однієї з найдавніших геологічних структур Південної Америки. Наскільки потужним був удар Точні розміри космічного тіла поки що невідомі. Але широка зона розсіювання уламків і велика кількість розплавленого матеріалу свідчать про значну енергію зіткнення. Хоча воно, ймовірно, було меншим за удар, що створив австралазійське поле тектитів, яке простягається на тисячі кілометрів. Нині дослідники працюють над математичною моделлю події, щоб оцінити швидкість, кут входження в атмосферу та обсяг розплавлених порід. Чому це відкриття важливе У Південній Америці відомо лише близько дев’яти великих ударних структур, і більшість із них набагато старші. Знахідка жераїзитів заповнює прогалину в геологічному літописі континенту та доводить, що сліди космічних ударів можуть залишатися непоміченими десятиліттями — іноді буквально лежачи під ногами. Водночас науковці наголошують: сучасна Земля не перебуває під постійною загрозою масових ударів. У ранній історії Сонячної системи такі події були частими, але сьогодні орбіти стабілізовані, і великі зіткнення трапляються вкрай рідко. Це відкриття — не лише про давню катастрофу. Воно про те, як уважний аналіз невеликих скляних уламків може змінити наше розуміння історії планети й показати, що космос залишає свої сліди навіть там, де ми їх не очікуємо.

Світ Android-смартфонів офіційно попрощався з однією з найвідоміших оболонок останнього десятиліття. Компанія Xiaomi припинила оновлення MIUI — інтерфейсу, який роками формував обличчя її смартфонів і став візитівкою бренду на глобальному ринку. З виходом нової операційної системи HyperOS увага компанії повністю змістилася на розбудову оновленої екосистеми. Більшість актуальних пристроїв або вже перейшли на нову платформу, або були додані до списку EOL (End of Life) — переліку моделей, для яких підтримку офіційно припинено. Останні «носії» MIUI Фактично останніми смартфонами, що формально залишалися в екосистемі MIUI, стали бюджетні Redmi A2 та Redmi A2+. Згідно з офіційним списком завершення підтримки, оновлення безпеки для цих моделей припиняться 24 березня 2026 року. Ця дата символічна: вона означає завершення не просто підтримки окремого пристрою, а остаточну крапку в історії всієї програмної оболонки MIUI. Втім, тут є важливий нюанс. Чи це була справжня MIUI? Попри те, що в системній інформації Redmi A2 зазначалася версія MIUI 14, фактично смартфон працював на спрощеній версії чистого Android — Android Go. Він не мав більшості фірмових елементів, які роками асоціювалися з MIUI: глибокої кастомізації, характерної візуальної стилістики, розширених системних функцій і фірмових додатків. Тобто формально MIUI ще «жила», але її класичний вигляд і функціональність зникли значно раніше. Останні пристрої, які отримували повноцінні оновлення MIUI, — це POCO M5s, Redmi 10C та Redmi Note 10T. Вони отримали фінальні патчі безпеки у березні 2025 року. Саме цей момент можна вважати фактичним завершенням «справжньої» MIUI. Чому це важливо MIUI була більше, ніж просто оболонкою поверх Android. Вона: пропонувала унікальний дизайн, який відрізнявся від «чистого» Android; надавала розширені можливості керування системою; дозволяла глибоку персоналізацію; створювала впізнаваний стиль смартфонів Xiaomi. Для багатьох користувачів саме MIUI була причиною обрати пристрій Xiaomi замість конкурентів. Нова ера: ставка на HyperOS Перехід на HyperOS — це не просто зміна назви. Компанія позиціонує нову систему як основу для єдиної екосистеми пристроїв: смартфонів, планшетів, носимих гаджетів і навіть розумної техніки для дому. HyperOS має забезпечити кращу оптимізацію, швидшу роботу та глибшу інтеграцію між пристроями. Фактично Xiaomi намагається побудувати власний програмний фундамент, який дозволить їй конкурувати не лише апаратно, а й екосистемно. Історія MIUI тривала понад десять років і стала важливою частиною розвитку Android-ринку. Від експериментальної прошивки для ентузіастів до глобальної платформи з мільйонами користувачів — шлях був вражаючим. Офіційне завершення підтримки — це логічний крок у розвитку компанії. Але для багатьох користувачів MIUI залишиться символом «золотої епохи» Xiaomi — часу, коли бренд стрімко зростав і формував власну ідентичність у світі смартфонів.

Apple готує перший MacBook Pro із сенсорним OLED-екраном та функцією Dynamic Island. Ноутбук отримає адаптовану під дотик macOS та iOS-фішки, але основні способи керування залишаться традиційними. Про це пише Bloomberg. Сенсорний екран і Dynamic Island Найбільша новинка – сенсорний OLED-екран, який дозволить взаємодіяти з macOS дотиком. У центрі дизайну – Dynamic Island, вперше доступна на iPhone. У MacBook Pro вона буде навколо невеликого круглого вирізу під камеру у форматі hole-punch, значно меншого за звичний «пігулкоподібний» виріз на iPhone. Програмне забезпечення інтегруватиме камеру у візуальні сповіщення та активності, роблячи виріз майже непомітним. Новий динамічний інтерфейс macOS macOS адаптують під сенсорне керування: при дотику елементів меню з’являтиметься контекстне меню з найбільш релевантними опціями. Система враховуватиме попередні дії користувача, а панель вибору емодзі, масштабування PDF та швидке прокручування будуть оптимізовані для пальців. Водночас Mac залишиться ноутбуком з традиційними способами введення – клавіатурою та трекпадом, сенсорний екран лише доповнює інтерфейс. Чип M6 і терміни виходу Модель з новим чипом M6 вийде пізніше цього року – ймовірно, у жовтні або листопаді. Попередньо очікується оновлення MacBook Pro із M5 Pro та M5 Max, але саме сенсорний Mac стане справжньою інновацією. Бюджетний MacBook Apple також готує доступний ноутбук з цінником від 599 до 699 доларів. Він отримає чип A-серії, ймовірно A18 Pro з iPhone 16 Pro, дисплей близько 13 дюймів та орієнтований на базові задачі: вебсерфінг, документи та легке редагування медіа. Така модель конкуруватиме з Chromebook та дешевими Windows-ноутбуками.

У 2026 році смартфони можуть отримати новий рівень захисту приватності. Першим флагманом із технологією Privacy Display стане Samsung Galaxy S26 Ultra — його екран приховуватиме зображення від людей, які дивляться під кутом. І конкуренти вже готують власні версії рішення. Про це повідомляє надійний інсайдер Digital Chat Station. Що таке Privacy Display Нова функція працює не як звичайна захисна плівка, а на рівні самого дисплея. Технологія Privacy Display інтегрується безпосередньо в екран і затемнює зображення при боковому перегляді. Фактично контент залишатиметься чітким лише для власника смартфона, тоді як сторонні бачитимуть затемнену або спотворену картинку. Чим це відрізняється від захисних плівок На відміну від традиційних антишпигунських аксесуарів, нове рішення не погіршує якість картинки для користувача і не потребує додаткового шару поверх дисплея. Очікується, що система буде гнучкою у налаштуваннях: можливість автоматично активувати режим у вибраних застосунках; регулювання рівня затемнення; окремий режим для паролів, банківських сервісів і листування. Хто ще готує такі екрани За даними інсайдерів, подібні дисплеї можуть з’явитися у флагманах від vivo, Oppo та Xiaomi. Якщо технологія виправдає очікування, вона може стати новим стандартом для преміальних моделей. Коли презентація Офіційний анонс лінійки Samsung Galaxy S26 запланований на 25 лютого. Окрім Ultra-версії, компанія представить також базову модель і версію Plus. Раніше в мережі вже з’являлися відеодемонстрації роботи Privacy Display — при боковому погляді екран стає помітно темнішим.