Образ уробороса — змії, що кусає власний хвіст — століттями символізував циклічність життя. Та сучасна біологія додає до цього символу несподіваний підтекст: поїдання собі подібних у світі змій — не міф і не рідкісна аномалія, а поширена поведінкова стратегія. Масштабне дослідження, опубліковане в журналі Biological Reviews, показало: канібалізм серед змій трапляється значно частіше, ніж вважалося раніше. 503 задокументовані випадки Команда дослідників на чолі з аспірантом Universidade de São Paulo Омаром Ентіауспе-Нето проаналізувала 503 підтверджені випадки канібалізму серед 207 видів змій по всьому світу. Найчастіше такі випадки фіксували у трьох родинах: Colubridae Viperidae Elapidae Особливо виділяється родина Colubridae — найбільша серед змій (понад 240 родів), на яку припадає майже 30% усіх зафіксованих випадків. Раніше вчені знали, що змії можуть поїдати представників інших видів, а окремі повідомлення про канібалізм існували. Але новий аналіз довів: це явище не поодиноке, а системне та географічно поширене. У яких ситуаціях змії їдять змій Дослідники зафіксували канібалізм у різних контекстах: між статевими партнерами; між родичами (зокрема, серед братів і сестер); між самцями-конкурентами; у випадках випадкової зустрічі особин одного виду. Така різноманітність сценаріїв свідчить про те, що поведінка не є випадковою аномалією. Автори припускають, що канібалізм міг незалежно виникати в еволюції змій щонайменше 11 разів. Інакше кажучи, це не «помилка природи», а повторювана адаптивна стратегія. Чому це може бути вигідно Близько половини видів, у яких спостерігали канібалізм, мають узагальнений раціон — вони не спеціалізуються на певному типі здобичі. Така харчова гнучкість, імовірно, підвищує ймовірність поїдання собі подібних, особливо за дефіциту їжі. У деяких випадках канібалізм зафіксовано в умовах неволі. Обмежений простір, стрес, відсутність укриттів і постійна близькість інших особин можуть провокувати агресивну поведінку. Проте явище широко представлене і в дикій природі — на всіх континентах, де мешкають змії. Винятки підтверджують правило Цікаво, що не всі змії демонструють таку поведінку. Наприклад, представники родини Typhlopidae (сліпозмії) не відомі випадками канібалізму. Ймовірна причина — анатомічна: їхні щелепи не мають характерної для більшості змій рухомої будови, що дозволяє заковтувати велику здобич. Саме еволюційна особливість — незрощена нижня щелепа — дала зміям (особливо групі Alethinophidia) можливість ковтати здобич, значно більшу за власний діаметр тіла. І, схоже, ця ж адаптація відкрила шлях до канібалізму. Канібалізм у тваринному світі: не лише змії Поїдання представників власного виду — явище не унікальне. Воно відоме серед павуків (зокрема «чорних вдів»), богомолів, деяких риб, амфібій і навіть великих ссавців, таких як ведмеді. Однак у змій канібалізм має особливе значення: він може бути пов’язаний із високою екологічною пластичністю та здатністю освоювати різні середовища. Чи допоміг канібалізм еволюційному успіху змій? Змії — одна з найуспішніших груп класу Reptilia. Вони мешкають у пустелях, тропічних лісах, горах і навіть у морських екосистемах. Науковці тепер намагаються з’ясувати: чи має канібалізм генетичну основу; чи є він суто опортуністичною реакцією на нестачу ресурсів; чи міг саме цей фактор сприяти еволюційному успіху змій. Якщо канібалізм дозволяє зменшувати конкуренцію, швидко отримувати поживні ресурси та виживати в складних умовах, він міг стати одним із чинників їхнього глобального поширення. Переосмислення «закону природи» Традиційно в екології вважалося, що внутрішньовидовий канібалізм — це рідкісний або екстремальний випадок. Проте нові дані змушують переглянути цю думку. Канібалізм серед змій — не дивина і не курйоз, а поширена, екологічно значуща стратегія. І, можливо, давній символ уробороса відображає не лише філософську ідею циклу життя, а й реальний біологічний механізм, який допоміг зміям стати однією з найуспішніших груп плазунів на планеті.

Чи замислювалися ви, чому одні люди у 90 років вражають феноменальною пам’яттю та жвавістю розуму, тоді як інші стикаються з когнітивними проблемами значно раніше? Це не просто удача чи виграш у генетичній лотереї. Нещодавнє дослідження пролило світло на дивовижний біологічний механізм, що лежить в основі цього явища. Вчені назвали цих людей «суперстаріючими», і їхній головний секрет виявився набагато цікавішим, ніж можна було уявити. Виявляється, їхній мозок не просто краще опирається старінню — він активно омолоджується. Про це пише Pixelinform. Таємниця гіпокампа: фабрика нових нейронів Ключова знахідка дослідників криється у невеликій, але надзвичайно важливій ділянці мозку — гіпокампі. Це наш особистий центр управління пам’яттю та навчанням. У мозку «суперстаріючих» цей центр працює як справжня фабрика з виробництва молодих, енергійних нейронів. Дослідження показало, що їхній мозок генерує удвічі більше нових клітин, ніж у їхніх однолітків зі звичайними когнітивними показниками. Чому це так важливо? Молоді нейрони, на відміну від своїх «старших колег», є надзвичайно пластичними. Вони легко інтегруються в існуючі нейронні мережі, підсилюючи їх і роблячи більш стійкими до вікових змін. Вчені порівнюють середовище в гіпокампі цих людей з багатим, родючим ґрунтом, який живить молоді саджанці, дозволяючи їм рости та зміцнюватися. Найбільш вражаючим є факт, що мозок 80-річної «суперстаріючої» людини містив більше нових нейронів, ніж мозок середньостатистичної 40-річної. Це повністю перевертає наше уявлення про те, що мозок з віком лише втрачає клітини. Від генетики до звичок: чи можете ви стати «суперстаріючим»? Звісно, генетика роздає нам карти, але те, як ми граємо партію, залежить виключно від нас. Хоча схильність до нейрорегенерації може бути частково спадковою, вчені впевнені: спосіб життя відіграє вирішальну роль у підтримці здоров’я мозку. Тож що саме ми можемо зробити, щоб допомогти нашому мозку залишатися молодим? Це не якась секретна формула, а комплексний підхід, доступний кожному. Фізична активність: Регулярні аеробні навантаження, такі як швидка ходьба, плавання чи їзда на велосипеді, стимулюють кровообіг у мозку та вироблення спеціального білка BDNF, який є «добривом» для нових нейронів. Харчування для розуму: Середземноморська дієта, багата на омега-3 жирні кислоти (риба, горіхи), антиоксиданти (ягоди, темні овочі) та вітаміни, створює ідеальні умови для здоров’я нервових клітин. Безперервне навчання: Ніколи не пізно вчитися! Вивчення нової мови, гри на музичному інструменті чи просто розгадування складних головоломок створює нові нейронні зв’язки та зміцнює когнітивний резерв. Якісний сон та управління стресом: Саме уві сні наш мозок «очищується» від токсинів. Водночас хронічний стрес та високий рівень кортизолу є буквально отрутою для гіпокампа. Медитація, йога та глибоке дихання можуть творити дива. Отже, старіння — це не вирок для нашого інтелекту. Відкриття феномену «суперстаріючих» доводить, що наш мозок має неймовірний потенціал до самовідновлення. І хоча ми не можемо змінити свій вік, ми можемо вплинути на те, як він позначиться на нашому розумі. Турбота про мозок сьогодні — це інвестиція у ясне та активне майбутнє, де вік у паспорті є лише цифрою, а не обмеженням. Чому мозок не старіє після 90 років: головні секрети суперстарих людей читайте на сайті Pixel.inform.

Австралійське відділення природоохоронної організації Citizens of the Reef 24 лютого 2026 року повідомило про виявлення найбільшої у світі одиночної коралової колонії виду Pavona clavus. Відкриття було зроблено наприкінці 2025 року двома любителями-дайверами — матір’ю та донькою, Джан і Софі Калковськи-Поуп — під час планового моніторингу Великого Бар’єрного рифу. Одиночна колонія виду Pavona clavus має J-подібну форму. Її підтверджена довжина становить 111 метрів, що можна порівняти з розмірами стандартного футбольного поля. За даними просторового моделювання та офіційного пресрелізу організації, точна площа коралової колонії становить 3973 квадратні метри. Раніше найбільшою одиночною колонією вважався «мега-корал», знайдений у 2024 році біля Соломонових Островів (його розміри становили 34 на 32 метри). Австралійська знахідка перевершує його за довжиною більш ніж утричі. Коралову колонію виду Pavona clavus було виявлено наприкінці 2025 року координаторкою морських операцій Citizens of the Reef Софі Калковськи-Поуп та підводною фотографинею Джан Поуп. Виявлення здійснили з борту приватного судна під час збирання даних для Great Reef Census (Великого перепису рифів) — програми, яка використовує ресурси понад 100 суден для масштабного картування рифів. Габарити колонії верифікували за допомогою ручних вимірювань під водою та фотограмметрії на основі знімків високої роздільної здатності. На підставі цих даних інженерка-дослідниця Серена Моу із Центру робототехніки Квінслендського технологічного університету розробила 3D-модель об’єкта. Тривимірне картування забезпечить точну базу для моніторингу фізичних змін коралової структури в майбутньому. Географічні координати знахідки приховані з метою запобігання антропогенному втручанню. Вчені встановили, що ділянка рифу, де розташована колонія, схильна до сильних припливних течій та ізольована від прямого впливу тропічних циклонів. Наразі фахівці вивчають вплив цих гідродинамічних умов на розміри та виживання коралу. Ідентифікація структури відбулася на тлі скорочення популяцій коралів у Світовому океані. У 2025 році Великий Бар’єрний риф пережив шосте масове знебарвлення з 2016 року. У глобальному масштабі, починаючи з 2023 року, аномальні морські температури зачепили понад 80% рифів. Піт Мамбі з Лабораторії морської просторової екології Університету Квінсленду заявив, що виявлення подібних структур дозволяє вченим картувати джерела природного відновлення екосистем і ефективніше розподіляти ресурси для захисту життєздатних ділянок рифу.

Фізики запропонували нестандартне пояснення природи часу: його напрямок може бути наслідком незворотного збереження інформації у структурі простору-часу. Такий підхід дозволяє по-новому подивитися на одну з головних проблем сучасної теоретичної фізики — чому час має «стрілу» і чому він рухається лише вперед. Чому час — проблема для фізики У межах Загальна теорія відносності Альберта Ейнштейна час не є абсолютним — він залежить від гравітації та швидкості руху. Натомість у квантовій механіці час виступає лише зовнішнім параметром, який не має власної динаміки. Спроби поєднати ці два підходи часто призводять до парадоксального результату: в фундаментальних рівняннях квантової гравітації часу взагалі немає. Це явище відоме як «проблема часу». Традиційно напрямок часу пояснюють другим законом термодинаміки: ентропія зростає, а процеси є незворотними. Проте базові квантові рівняння симетричні щодо минулого й майбутнього — вони не містять вбудованої «стріли часу». Виникає ключове питання: якщо фізичні закони майже симетричні, звідки береться асиметрія часу? Інформація як фізична величина Новий підхід спирається на ідею, що інформація є фізичною сутністю. Це перекликається з дискусіями навколо парадоксу зникнення інформації в чорних дірах та спробами вивести гравітацію з термодинамічних принципів. Згідно з гіпотезою, простір-час має дискретну структуру і здатен «записувати» інформацію про квантові взаємодії частинок і полів. Кожна подія залишає інформаційний слід, який накопичується. Через це повне «відмотування» процесів назад стає практично неможливим: ранні стани системи містять менше записів, пізні — більше. Саме це накопичення й формує напрямок часу без потреби в особливих початкових умовах низької ентропії. Можливі наслідки для космології Автори припускають, що інформаційний «відбиток» може проявлятися як додатковий гравітаційний ефект. У такому разі частину явищ, які нині пояснюють темною матерією, потенційно можна інтерпретувати інакше. Перевіряти гіпотезу пропонують у двох напрямах: дослідження чорних дір, де інформація, ймовірно, не зникає, а фіксується у геометрії простору-часу; експерименти з квантовими комп’ютерами, в яких навіть оборотні рівняння демонструють ефективну незворотність на практиці. Всесвіт як система, що «записує» себе У підсумку нова модель пропонує радикальний погляд: Всесвіт не просто існує в часі — він створює його через безперервне накопичення інформації. Якщо ця ідея підтвердиться, вона може змінити уявлення про гравітацію, ентропію та саму структуру реальності. Джерело

Рішення «все, з понеділка більше жодної крихти хліба!» звучить як бойовий клич на шляху до омріяної фігури. Ви з гордістю проходите повз хлібний відділ у супермаркеті, уявляючи, як тануть кілограми. Але минає тиждень-другий, а ваги вперто показують ту саму цифру. Знайома ситуація, чи не так? Давайте будемо чесними: демонізація хліба — один із найпопулярніших, але й найхитріших міфів у світі дієт. Справа не стільки у самому продукті, скільки в тому, що ми звикли вважати «хлібом» і як ми його споживаємо. Про це пише Pixelinform. Чому ваги показують мінус: магія чи здоровий глузд? Часто перші успіхи після відмови від хліба дійсно вражають. Здається, ось вона, чарівна пігулка! Проте секрет криється не у відсутності борошна, а у зникненні його «супутників». Задумайтесь, що зазвичай лежить на скибочці хліба? Ковбаса, жирний сир, щедрий шар майонезу чи солодкий джем. По суті, відмовляючись від хліба, ви автоматично викреслюєте зі свого раціону випадкові перекуси та висококалорійні бутерброди. Зникає не хліб, а надлишок калорій, солі та насичених жирів, які ховалися у звичних поєднаннях. Також може зникати набряклість, адже більшість магазинних соусів та ковбасних виробів містять багато солі, яка затримує воду в організмі. Отже, перші втрачені кілограми — це часто не жир, а зайва рідина. Білий батон проти цільнозернової цеглинки: хто кого? Говорити про хліб загалом — це те саме, що називати всі автомобілі однаковими. Є величезна різниця між пухким білим батоном з борошна вищого ґатунку та щільною цеглинкою з цільного зерна. Перший — це джерело швидких вуглеводів. Він миттєво підвищує рівень цукру в крові, що провокує різкий викид інсуліну. Як результат — таке ж стрімке падіння цукру, що викликає гостре відчуття голоду вже за годину-півтори. Ви знову хочете їсти. Натомість цільнозерновий хліб — це зовсім інша історія. Він багатий на клітковину, яка дає тривале відчуття ситості, стабілізує рівень цукру та покращує травлення. Як обрати «правильний» хліб? Читайте склад: на першому місці має бути цільнозернове борошно (житнє, пшеничне), а не борошно вищого ґатунку. Шукайте додатки: висівки, насіння льону, соняшника чи гарбуза роблять хліб ще кориснішим. Уникайте цукру: у складі хорошого хліба його має бути мінімум або не бути зовсім. Отже, чи варто повністю відмовлятись від хліба? Скоріше, варто відмовитись від бездумного споживання. Жорсткі заборони часто призводять до психологічного дискомфорту та вечірніх зривів на щось солодке чи жирне. Набагато мудріше — зробити хліб не основою раціону, а його корисним доповненням. Одна-дві скибочки цільнозернового хліба з авокадо, шматком відвареної курки та свіжими овочами на сніданок дадуть вам енергію та ситість надовго. Тож, можливо, варто не воювати з хлібом, а просто навчитися обирати правильного союзника у боротьбі за здоров’я та гарну фігуру? Що буде з організмом, якщо перестати їсти хліб читайте на сайті Pixel.inform.

Знайома ситуація: ви стоїте біля плити, в передчутті ідеального сніданку, але перший млинець виходить гливким, другий рветься при перевертанні, а третій — надто товстий? Здається, кожна господиня хоч раз проходила через це кулінарне випробування. Ми шукаємо ідеальні пропорції, змінюємо сковорідки, але часто забуваємо про один простий, майже магічний інгредієнт, який здатний назавжди змінити вашу гру. І це — звичайний окріп. Так, гаряча вода, яку професійні кухарі давно використовують для створення еталонних млинців. Давайте розберемося, як цей несподіваний компонент творить справжні дива на вашій кухні. Про це пише Pixelinform. Кулінарна фізика: як окріп перетворює тісто Чому ж саме окріп, а не тепла вода чи молоко? Секрет криється в процесі, який називається частковим заварюванням борошна. Коли ви вливаєте гарячу воду в суміш, крохмаль у борошні починає клейстеризуватися, а клейковина (глютен) стає набагато еластичнішою. Уявіть, що ви «розпарюєте» борошно, роблячи його більш податливим та слухняним. В результаті тісто набуває унікальних властивостей: воно стає однорідним, гладким і неймовірно пластичним. Це дозволяє розливати його по сковороді дуже тонким шаром, не боячись, що млинець порветься. Саме тому заварні млинці виходять такими ніжними, майже прозорими, з характерними мереживними візерунками, але при цьому залишаються на диво міцними. Від теорії до практики: прості правила успіху Але як правильно «подружити» окріп з іншими інгредієнтами, щоб не зіпсувати тісто? Найбільше побоювання — що яйця просто згорнуться від високої температури. Щоб уникнути цього і досягти ідеальної консистенції, дотримуйтесь кількох простих, але важливих правил. Це ваш надійний план дій, який гарантує успіх навіть новачкам. Правильний момент. Окріп завжди додається в самому кінці. Спочатку змішайте всі сухі інгредієнти, потім додайте яйця, молоко чи кефір, олію. Ретельно все перемішайте вінчиком до однорідності. Техніка вливання. Найважливіший крок: вливайте окріп тонкою безперервною цівкою, не припиняючи інтенсивно перемішувати тісто. Саме постійний рух дозволяє гарячій воді рівномірно розподілитися, не «шокуючи» яйця. Час для відпочинку. Після додавання окропу не поспішайте одразу смажити. Обов’язково дайте тісту постояти 15-20 хвилин. За цей час клейковина повністю «розкриється», а всі компоненти стабілізуються. Тісто стане ще більш еластичним, а млинці — смачнішими. Маленький бонус. Хочете ще більше дірочок? Додайте дрібку соди разом з борошном. Вона вступить у реакцію з окропом та кислотою (якщо ви використовуєте кефір), створюючи безліч бульбашок. Застосувавши цей простий метод, ви помітите різницю вже з першого млинця. Вони легко перевертаються, не прилипають і залишаються м’якими та ніжними навіть наступного дня. Це той самий випадок, коли одна маленька деталь кардинально змінює результат, перетворюючи звичайну страву на маленький кулінарний шедевр. Спробуйте — і ви більше ніколи не повернетесь до старих методів Секретний інгредієнт для тонких млинців: чому вони більше не будуть рватися читайте на сайті Pixel.inform.

Мозок проти кетоацидозу: як гормон лептин може змінити підхід до лікування діабету 1 типу Діабетичний кетоацидоз (ДКА) десятиліттями вважався прямим наслідком дефіциту інсуліну. Якщо організм не виробляє інсулін, клітини не можуть використовувати глюкозу як джерело енергії. У відповідь тіло переходить на «аварійний режим» — починає активно розщеплювати жири. Це призводить до різкого зростання рівня глюкози та кетонових тіл у крові. Без лікування стан стає загрозливим для життя. Однак нові наукові дані пропонують несподіваний поворот: ключову роль у розвитку ДКА може відігравати не лише підшлункова залоза, а й мозок. Старе уявлення: інсулін як єдиний рятівник Із моменту відкриття інсуліну понад століття тому лікування діабету 1 типу ґрунтується на його замісній терапії. Інсулін знижує рівень глюкози та зупиняє надмірне утворення кетонів. У випадку кетоацидозу саме інсулін традиційно є основою інтенсивної терапії. Але понад десять років тому група дослідників зі Школи медицини Університету Вашингтона повідомила про феномен, який тоді багатьох здивував: у лабораторних тварин з діабетом 1 типу ДКА вдалося усунути без інсуліну — за допомогою гормону лептину. Новий аналіз, опублікований у журналі The Journal of Clinical Investigation, детально пояснює, як саме цей механізм працює. Лептин: більше ніж гормон апетиту Лептин — це гормон, який виробляється жировими клітинами. Його основна відома функція — регуляція апетиту та маси тіла. Після потрапляння в кров він діє на гіпоталамус — ділянку мозку, що контролює голод і енергетичний баланс. Коли рівень лептину знижується, мозок отримує сигнал: «організм голодує». У відповідь активуються нейронні шляхи, що стимулюють вироблення додаткових джерел енергії — глюкози та кетонів. Саме тут і виникає проблема при діабеті 1 типу. Що відбувається, коли інсуліну немає За словами професора медицини Майкла Шварца зі Школи медицини University of Washington School of Medicine, коли підшлункова залоза припиняє виробляти інсулін, мозок «вважає», що організм залишився без палива — навіть якщо глюкози в крові вже надлишок. Частково цей сигнал передається через низький рівень лептину в крові. Мозок активує процеси, які підвищують вироблення глюкози та кетонових тіл. У нормальних умовах інсулін стримує цей механізм. Але при його відсутності виникає замкнене коло: гіперглікемія посилюється, кетони накопичуються, розвивається ДКА. Експеримент, який змінив уявлення У 2011 році команда Шварца провела серію експериментів на мишах і щурах із моделлю діабету 1 типу. Лептин вводили безпосередньо в мозок тварин. Перші дні ефекту не було. Але на четверту добу рівні глюкози та кетонів у крові нормалізувалися — попри тяжкий дефіцит інсуліну. Найдивовижніше було те, що показники залишалися стабільними. Якщо дослідники намагалися штучно підвищити рівень глюкози, він знову знижувався. Якщо намагалися зменшити — повертався до норми. Це свідчило про те, що мозок за певних умов здатен самостійно підтримувати нормоглікемію навіть без інсуліну. Чому це відкриття довго ігнорували Спочатку багато фахівців сприйняли ці результати скептично. Ідея, що інсулін не є єдиним ключем до контролю ДКА, суперечила десятиліттям усталених уявлень. Проте за останні роки накопичилися нові дані, які підтверджують центральну роль мозку в розвитку неконтрольованого діабету. Сучасний аналіз узагальнює ці результати та формує нову концепцію: інсулінова недостатність — лише частина складного нейроендокринного ланцюга. Потенційна революція в лікуванні Якщо клінічні дослідження на людях підтвердять ефективність лептину, це може означати справжню зміну парадигми в лікуванні діабету 1 типу. Теоретично можливі два підходи: «Заспокоїти» мозок, підвищивши рівень лептину, щоб він перестав запускати аварійний механізм утворення глюкози та кетонів. Безпосередньо блокувати нейрони, які стимулюють надмірне вироблення енергії. У такому разі контроль глікемії міг би здійснюватися не лише через заміс інсуліну, а й через вплив на центральну нервову систему. Чи означає це відмову від інсуліну? Поки що — ні. Інсулін залишається життєво необхідним для людей із діабетом 1 типу. Але якщо нова стратегія спрацює, вона може доповнити або навіть частково замінити щоденні ін’єкції та постійний моніторинг глюкози. Для мільйонів пацієнтів це означало б суттєве полегшення життя. Новий погляд на стару проблему Головний висновок дослідження простий, але водночас революційний: діабетичний кетоацидоз — це не лише наслідок дефіциту інсуліну. Це складний процес, у якому мозок відіграє активну роль. Якщо раніше вважалося, що вся проблема зосереджена в підшлунковій залозі, то тепер центр уваги зміщується до гіпоталамуса та нейронних мереж, що керують енергетичним балансом. Можливо, саме мозок — а не лише гормони периферичних органів — стане ключем до нового покоління терапії діабету 1 типу.

В аргентинській Патагонії палеонтологи виявили майже повний скелет мініатюрного динозавра виду Alnashetri cerropoliciensis, вік якого оцінюється приблизно у 90 мільйонів років. Знахідка стала однією з найповніших серед представників родини альваресзаврів, які раніше були відомі лише за фрагментами кісток. Маса тварини становила близько 900 грамів, що робить її одним із найменших нептахових динозаврів, знайдених на континенті. Дослідження проводилося міжнародною групою під керівництвом Пітера Маковіцкі з Університету Міннесоти та Себастьяна Апестегії з Національного університету Ріо-Негро. Кістки витягли з пісковиків району Ла-Буїтрера, відомого великою кількістю крейдових знахідок. Після виявлення у 2014 році фахівці майже десять років займалися консервацією та підготовкою крихких останків до вивчення. Вивчення скелета показало, що альнашетрі мав довші кінцівки й трохи більші зуби, ніж пізніші представники родини, що свідчить про поступове зменшення розмірів і зміну способу життя цих динозаврів. Аналіз кісткової структури дозволив встановити, що тварина досягала зрілості до чотирьох років, підтверджуючи мініатюрні розміри виду протягом усього життя. Отримані дані вказують на те, що альваресзаври могли з’явитися значно раніше, ніж вважалося, — ще за існування суперконтиненту Пангея. Їхнє поширення, на думку дослідників, пов’язане з подальшим розділенням материків, а не з міграціями через морські простори. Робота, результати якої опубліковані в журналі Nature 25 лютого 2026 року, відкриває нові можливості для вивчення ранньої еволюції дрібних динозаврів та особливостей їхнього розвитку в Південній Америці.

Apple готує серію анонсів на початку березня. За даними оглядача Марк Гурман з Bloomberg, компанія протягом кількох днів представить щонайменше п’ять нових продуктів — серед них iPhone 17e та абсолютно новий бюджетний MacBook. Apple переходить до формату серії пресрелізів Очікується, що новинки покажуть у період 2–4 березня. Формат — без великої сцени: інформація з’явиться у вигляді пресрелізів на офіційному сайті Apple. 4 березня також запланований захід Apple Experience, де журналісти зможуть ближче ознайомитися з пристроями. Які пристрої майже гарантовано покажуть За інформацією Гурмана, серед основних анонсів: Бюджетний MacBook на процесорі A18 Pro MacBook Pro з чіпами M5 Pro та M5 Max MacBook Air на базі M5 iPhone 17e Найбільшу увагу привертає новий доступний MacBook. Йдеться про повністю нову модель із мобільним чіпом серії A. За рівнем продуктивності ноутбук, імовірно, буде близьким до M1, але коштуватиме дешевше за актуальні iPhone. iPhone 17e: робота над помилками Очікується, що iPhone 17e отримає апаратні покращення, зокрема підтримку MagSafe — її відсутність була одним із головних мінусів попереднього покоління. Попередня ціна може зберегтися на рівні 599 доларів. Що ще можуть показати Серед менш підтверджених новинок: iPad із процесором A18 iPad Air на M4 Нові монітори для Mac Також компанія може розкрити деталі оновленої Siri з інтеграцією ШІ-моделі Google Gemini. Йдеться про трансформацію голосового помічника в більш функціональний чат-бот для iPhone та інших пристроїв екосистеми. Раніше у 2026 році Першим продуктом Apple цього року став оновлений AirTag. Трекер отримав покращений динамік і вдосконалений Bluetooth-чіп.

Астрономи вперше отримали рентгенівське зображення астросфери навколо молодої зірки, подібної до Сонця. Відкриття допомагає зрозуміти, якою могла бути геліосфера Сонця мільярди років тому — і як вона еволюціонувала. Про це повідомляє Space.com, передає NNews. Що саме побачили вчені За допомогою космічної рентгенівської обсерваторії Chandra X-ray Observatory астрономи дослідили зірку HD 61005, розташовану приблизно за 120 світлових років від Землі. Навколо неї виявили величезну «бульбашку» гарячого газу — астросферу. Вона формується, коли потужний зоряний вітер стикається з міжзоряним газом і пилом, створюючи захисну порожнину. За аналогією із Сонцем, цю структуру можна порівняти з геліосферою, яка екранує Сонячну систему від частини космічних променів. Це перше рентгенівське підтвердження існування астросфери навколо зірки, подібної до Сонця. Чому HD 61005 особлива HD 61005 — дуже молода за астрономічними мірками: їй близько 100 мільйонів років. Для порівняння, Сонцю — приблизно 4,6 мільярда років. Її зоряний вітер значно інтенсивніший: швидкість — приблизно утричі вища, ніж у Сонця; щільність астросфери — орієнтовно у 25 разів більша. Це означає, що навколо зірки формується більш масивна й яскравіша оболонка з гарячого газу. Додатково ситуацію ускладнює середовище: щільність міжзоряного газу поблизу HD 61005 приблизно в тисячу разів перевищує аналогічні показники навколо Сонця. Що це дає науці За словами провідного автора дослідження Кері Ліссе з Johns Hopkins University, нові дані дозволяють краще зрозуміти форму та еволюцію геліосфери Сонця протягом мільярдів років його руху Галактикою. Фактично астрономи отримали «вікно в минуле» — модель того, яким могло бути молоде Сонце та його захисна оболонка на ранніх етапах розвитку.