Зелені «стіни» серед рисових полів: як лісосмуги змінюють пташині спільноти в аграрних водно-болотних угіддях Японії Лісосмуги — ряди дерев, висаджені вздовж полів як вітрозахист, — зазвичай вважаються беззаперечним благом для біорізноманіття. Вони створюють місця для гніздування, дають укриття й корм. Однак нове дослідження японських учених показує: у вологих агроландшафтах усе складніше. Переваги для одних видів птахів можуть означати серйозні втрати для інших. Робота, опублікована в журналі Journal of Environmental Management, демонструє чіткий компроміс: лісосмуги підтримують птахів узлісь і чагарників, але зменшують чисельність лучних видів приблизно на 74%. Популяції останніх відновлюються лише на відстані близько одного кілометра від деревних насаджень. Чому це важливо саме для Азії Більшість досліджень про користь дерев у сільському господарстві проводилися в Європі та Північній Америці — переважно на сухих полях і луках. Натомість у Східній Азії значну частину агроландшафтів становлять рисові чеки — штучно затоплювані поля, які водночас є замінниками природних боліт. Такі території виконують подвійну функцію: забезпечують продовольство, слугують місцем зимівлі та зупинки перелітних птахів. Оскільки природні водно-болотні угіддя у світі стрімко скорочуються, ефективність природоохоронних рішень у сільському господарстві стає критично важливою. Польові дослідження біля озера Кахокуґата Команда на чолі з Масумі Хісано з Hiroshima University досліджувала агроландшафти навколо озера Кахокуґата на західному узбережжі центральної Японії. Тут переважають рисові поля, але також є лотосові плантації, орні землі та пасовища. Узимку регіон потерпає від сильних вітрів, тому фермери активно висаджують лісосмуги як захист від штормів. Водночас ця територія — важливий пункт Східноазійсько-Австралазійського міграційного шляху. Зафіксовано майже 300 видів птахів. Дослідники проводили обліки в зимовий і літній періоди, використовуючи метод точкових спостережень. «Екологічні стіни» посеред відкритого простору Результати виявилися неоднозначними. Біля лісосмуг збільшувалася кількість птахів, пов’язаних із чагарниками та узліссям. Натомість чисельність лучних видів була більш ніж на 70% нижчою, ніж на відкритих ділянках за кілометр від дерев. Зменшувалося й різноманіття видів, які потребують великих відкритих просторів. Навіть вузькі лінійні насадження істотно змінюють структуру середовища. Для птахів відкритих ландшафтів дерева можуть працювати як «екологічні стіни»: скорочують придатну площу для гніздування, підвищують ризик хижацтва, порушують просторову цілісність середовища. Іншими словами, те, що створює нове середовище для одних, одночасно «відбирає» простір в інших. Маленькі зміни — великі наслідки Дослідження показує: справа не в тому, чи «добрі» дерева самі по собі. Вирішальне значення має просторовий дизайн — ширина, висота, густота, розташування лісосмуг і склад порід дерев. У ландшафтах, де природні болота вже значно трансформовані людиною, надмірне ускладнення структури може нашкодити видам, адаптованим до відкритого простору. Саме тому універсальні рецепти — наприклад, «саджати більше дерев усюди» — можуть виявитися помилковими. Баланс між продуктивністю і біорізноманіттям Дослідники наголошують: майбутня агроекологічна політика має спиратися на наукові дані й враховувати особливості конкретних ландшафтів. Необхідно поєднувати відкриті ділянки з деревними елементами так, щоб підтримувати різні екологічні групи птахів. Подальші дослідження мають з’ясувати: як різні конфігурації лісосмуг впливають на птахів у різні сезони; як змінюється активність хижаків; як дерева впливають на екологічну зв’язність середовищ. Головний висновок Аграрні водно-болотні угіддя можуть залишатися продуктивними для людей і водночас життєво важливими для дикої природи. Але для цього потрібно відмовитися від простих рішень і перейти до ландшафтного планування, яке враховує потреби як «крайових» видів, так і мешканців відкритих просторів. Лісосмуги — це не просто дерева. У певному контексті вони стають чинником, що переписує карту життя на полі. І саме в цьому полягає їхня екологічна сила — і відповідальність.

Пангея, стародавній суперконтинент, який колись об’єднував усі сім континентів, почав розпадатися приблизно 200 мільйонів років тому. Саме цей розкол сформував сучасну карту світу, до якої ми звикли. Проте планета не виглядатиме так вічно: дослідники стверджують, що тектонічні сили, які колись розділили Пангею, можуть зрештою змінити свій напрямок. Майбутній суперконтинент може докорінно змінити клімат, спричинивши жорстокі холоди або зростаючу спеку, і навіть спровокувати хвилю глобального вимирання, пише T4. Чотири сценарії зіткнення континентів Згідно з дослідженням, опублікованим у науковому журналі Geological Magazine, існують чотири переважні сценарії того, як саме може сформуватися наступний гігантський суперконтинент Землі. Кожен із цих варіантів безпосередньо залежить від того, як розвиватимуться сучасні океани — чи продовжуватимуть вони розширюватися, чи почнуть зменшуватися. Новопангея. Цей провідний сценарій передбачає, що Атлантичний океан продовжуватиме розширюватися, тоді як Тихий океан — скорочуватися. Тихий океан оточений зонами субдукції (так званим Вогняним кільцем), де океанічні плити занурюються в мантію під континентальні плити, що пояснює близько 80 відсотків сильних землетрусів у цьому регіоні. За цією моделлю Америка віддалиться від Європи та Африки, зіткнеться з Антарктидою, а потім злиється з об’єднаними Африкою, Європою та Азією. Австралія, у свою чергу, зістикується зі Східною Азією, утворивши величезний континент Новопангею. Пангея Проксіма. Ця модель передбачає розширення Атлантичного та Індійського океанів до того моменту, поки нові зони субдукції не змусять континенти злитися разом. Згідно з Popular Mechanics, це створить кільцеподібний суперконтинент, який оточуватиме невеликий океанічний басейн у своєму центрі. Пангея Проксіма виглядатиме як кільцеподібний суперконтинент, який оточуватиме невеликий океанічний басейн у своєму центрі. Ауріка. Тихому та Атлантичному океанам зараз близько 200 мільйонів та 180 мільйонів років відповідно. Як зазначає доцент Лісабонського університету Жуан К. Дуарте, обидва ці океани можуть зрештою закритися. Якщо наймолодший Індійський океан (якому близько 140 мільйонів років) продовжуватиме відкриватися, усі сім континентів можуть об’єднатися вздовж екватора в суперконтинент Ауріку. Амасія. Згідно з цим сценарієм, Атлантичний і Тихий океани залишаються відкритими, а закривається Північний Льодовитий океан. Майже всі континенти, окрім Антарктиди, мігрують на північ і скупчаться поблизу Північного полюса. Антарктида ж залишиться ізольованою на протилежному боці земної кулі, оточена величезним океаном. Кліматичний шок: між льодовиком та пустелею У липні 2021 року в журналі Geochemistry, Geophysics, Geosystems було опубліковано дослідження, яке використало тривимірні глобальні кліматичні моделі для прогнозування умов на Ауріці та Амасії. Відмінності виявилися разючими. Якщо сформується Амасія і суша зосередиться поблизу полюсів, відсутність континентів між ними може порушити систему глибоководної циркуляції, яка переміщує тепло від екватора до полюсів. Зображення: Geochemistry, Geophysics, Geosystems. Якщо сформується Амасія і суша зосередиться поблизу полюсів, відсутність континентів між ними може порушити систему глибоководної циркуляції, яка переміщує тепло від екватора до полюсів. Фізик з Інституту космічних досліджень імені Годдарда NASA Майкл Вей коментує ці зміни так: «Це може зробити полюси холоднішими та постійно вкритими льодом». Розширені крижані щити відбиватимуть ще більше тепла назад у космос, посилюючи ефект охолодження. Таке повсюдне зледеніння може знищити більшу частину життя на суші, зберігши переважно лише океанічні організми. Натомість Ауріка малює теплішу картину. Через розташування поблизу екватора там буде тепліше (приблизно на три градуси Цельсія) і, можливо, сухіше, ніж на сучасній Землі. Ця конфігурація може створити протяжні берегові лінії з білосніжними пляжами, кораловими рифами та сильними океанічними течіями. Виклик для виживання Однак жоден із цих світів не буде спокійним. Жуан К. Дуарте попереджає, що зі злиттям континентів види почнуть інтенсивно конкурувати за ресурси, що значно збільшить ризик масового вимирання. До того ж, прогнозування на 200 мільйонів років у майбутнє має багато невідомих. Доцент Клемсонського університету Алекс Пуллен зазначає, що вчені не можуть передбачити, якою буде рослинність, що безпосередньо впливає на хімію атмосфери, хмарність та частку сонячного світла, що відбивається від Землі (альбедо). Складно також змоделювати рівні парникових газів від майбутніх вулканів та вплив мікроскопічних аерозолів. Крім того, залишається непередбачуваним вплив самої людини. Майкл Вей підкреслює, що невідомо, як саме довгострокову траєкторію планети змінять сучасні зміни клімату та забруднення океану пластиком. Хоча Земля є стійкою системою, чи виживе людство — відкрите питання. Доцент Дуарте підсумовує цю проблему жорстким фактом: «Сам лише інтелект не гарантує довгострокового успіху. Технологічні можливості включають здатність до самознищення… Щоб вид проіснував від 50 до 250 мільйонів років у майбутньому, йому потрібно жити в гармонії зі своєю екосистемою». Раніше ми повідомляли, що США розсекретять урядові файли про “інопланетян”: що стоїть за історичним рішенням.The post Вчені озвучили 4 сценарії майбутнього Землі, які людство не переживе first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

На півночі України розкинувся величезний регіон, де сьогодні практично відсутнє людське населення. Ще 40 років тому тут вирувало життя, сотні тисяч людей називали цю землю своїм домом, а в густонаселеному місті Прип’ять звучав дитячий сміх. Усе змінилося 26 квітня 1986 року, коли катастрофічний вибух на Чорнобильській атомній електростанції викинув в атмосферу понад 45 000 кілограмів радіоактивних матеріалів, що змусило провести негайну евакуацію всього регіону, пише T4. «Є села, де на під’їздах до будинків досі стоять машини, або ж на полицях у будинках досі стоять книги. Біля вхідних дверей досі лежить взуття», – згадує Кара Лав, біолог та постдокторант Принстонського університету. Небезпечний притулок для дикої природи Люди залишили міста-привиди, а заражений регіон отримав назву Чорнобильської зони відчуження (ЧЗВ). Проте дика природа, а також ті домашні тварини, яких не вдалося вивезти або знищити, залишилися сам на сам із невидимою загрозою. Регіон дуже швидко перетворився на своєрідний притулок для фауни, але з одним жахливим недоліком: рівень радіації був настільки високим, що самі тварини ставали небезпечно радіоактивними. Вплив катастрофи на живі організми був передбачувано руйнівним. Захворюваність на рак щитовидної залози у дітей із постраждалих районів зросла у сто разів, а дикі тварини народжувалися з численними деформаціями. Мутації накопичувалися з кожним наступним поколінням, а їхній рівень у місцевої фауни перевищував норму в сотні, а можливо, й у тисячі разів. Парадокс чорнобильського вовка Особливо вразливими до радіації мали б стати сірі вовки. По-перше, їхня біологія близька до собачої, а дослідження підтверджують підвищений рівень раку в собак із ЧЗВ. По-друге, як головні хижаки на вершині харчового ланцюга, вони акумулюють радіацію набагато інтенсивніше. Вовки харчуються радіоактивними оленями, які, у свою чергу, їли забруднені рослини, що росли на радіоактивному ґрунті. У результаті ці хижаки щодня піддаються впливу радіації, рівень якої більш ніж у шість разів перевищує безпечну межу для людини. Звільнившись від тиску з боку людини, сірі вовки стали справжніми господарями Чорнобильської зони, успішно адаптувавшись до екстремальних умов та радіації. Автор фото: Leon Aschemann. Але всупереч усім песимістичним прогнозам, популяція вовків у Чорнобильській зоні не просто вижила — вона процвітає. За оцінками вчених, щільність цих хижаків у ЧЗВ у сім разів вища, ніж в інших охоронних зонах сусідньої Білорусі. Вони, схоже, виробили унікальний опір до постійного надмірного радіаційного впливу. Еволюція під тиском радіації Як зазначає IFLScience, секрет виживання чорнобильських вовків криється у двох ключових факторах. Перший — це стрімка генетична еволюція. Аналіз крові показав, що геном цих тварин змінюється набагато швидше, ніж у їхніх родичів з чистих регіонів. «Загалом ми виявили, що найшвидше розвиваються ділянки в Чорнобилі та навколо них, які, як ми знаємо, відіграють певну роль в імунній відповіді на рак або протипухлинній імунній відповіді у ссавців», – пояснює Шейн Кемпбелл-Стейтон, еволюційний біолог із Принстона. Це не означає, що вовки стали повністю несприйнятливими до хвороби. Вони все ще хворіють на рак, але їхній організм навчився набагато ефективніше боротися з пухлинами та мінімізувати шкоду. Радіація запустила процес жорсткого природного відбору, де виживали лише особини з вродженою високою стійкістю до онкології, передаючи ці корисні мутації своїм нащадкам. Читайте також: Вчені кажуть, що коти – новий найкращий друг людини: ось чому Людина страшніша за радіацію Другий фактор виживання виявився ще більш несподіваним і повчальним. Головна причина процвітання вовків — це повна відсутність людей. За словами Кемпбелл-Стейтона, звільнення від постійного тиску полювання та людської діяльності виявилося для популяції набагато кориснішим фактором, ніж необхідність боротися з раком. Це парадоксальний висновок: навіть теоретично несумісні з життям дози радіації виявилися для виду менш руйнівними, ніж звичайне сусідство з людиною. Тепер вчені сподіваються, що унікальний досвід виживання чорнобильських вовків допоможе і самому людству. Біологи вже почали співпрацювати з онкологами, щоб інтерпретувати отримані генетичні дані та з’ясувати, чи можна використати виявлені механізми стійкості для розробки нових революційних методів лікування раку у людей. Не пропустіть: США розсекретять урядові файли про “інопланетян”: що стоїть за історичним рішеннямThe post Вчені показали тварину, яка процвітає у Чорнобильській зоні: вона виявилась сильнішою за радіацію first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Канадський підрозділ Toyota розпочинає використання людиноподібних роботів: компанія підписала комерційну угоду з розробником Agility Robotics на постачання андроїдів Digit. Підписанню контракту передував цикл випробувань трьох прототипів у виробничих цехах. У Toyota розраховують, що андроїди позбавлять співробітників виконання найважчих і наймонотонніших завдань. Разом із роботами постачається хмарна платформа автоматизації для керування всім парком пристроїв. Завдяки людиноподібній конструкції Digit може працювати в тих самих просторах, що й люди, не потребуючи дорогої модернізації конвеєрних ліній. Toyota далеко не перша компанія, яка використовує людиноподібних роботів у виробництві автомобілів. Аналогічним шляхом іде Tesla зі своїми роботами Optimus, а також Hyundai — із роботами, розробленими Boston Dynamics.

Дівчинка з печери: як ДНК розкрила історію найдавнішої мешканки півночі Британії Археологія інколи працює як машина часу. Цього разу вона повернула дослідників на 11 тисяч років назад — у світ, який щойно оговтався після льодовикової епохи. Команда археологів з University of Lancashire встановила особу так званого «найдавнішого північника» Британії. Рештки, знайдені у печері Heaning Wood Bone Cave в графстві Камбрія, виявилися останками маленької дівчинки віком приблизно від 2,5 до 3,5 років. Від знахідки до генетичного портрета Кістки були вперше виявлені три роки тому місцевим дослідником-ентузіастом Мартіном Стейблсом у селі Грейт-Урсвік. Уже тоді археологи припустили, що мають справу з похованням мезолітичної доби — періоду ранніх мисливців-збирачів після відступу льодовиків. Однак лише завдяки сучасним методам аналізу стародавньої ДНК вдалося уточнити деталі. Міжнародна команда науковців змогла виділити й дослідити генетичний матеріал із кісткової тканини. Результат став проривом: уперше для таких давніх решток у регіоні вдалося точно визначити не лише стать, а й приблизний вік дитини на момент смерті. Одне з найдавніших поховань Північно-Західної Європи Радіовуглецевий аналіз підтвердив: поховання датується приблизно 9000 роком до нашої ери — тобто йдеться про ранній мезоліт. Це робить його одним із трьох найдавніших відомих поховань цього періоду у північно-західній Європі. Поруч із кістками знайшли прикраси — перфорований зуб оленя та намистини, які за віком збігаються з рештками. Це важлива деталь: вона свідчить, що поховання було навмисним і супроводжувалося ритуальними діями. Для спільнот мисливців-збирачів печери часто мали сакральне значення. У багатьох сучасних традиційних культурах вони асоціюються з переходом до духовного світу. Цілком можливо, що й 11 тисяч років тому ці уявлення вже існували. «Ossick Lass» — дівчинка з Урсвіка Мартін Стейблс, який проводив розкопки майже десять років, запропонував назвати дитину «Ossick Lass» — «дівчина з Урсвіка» місцевим діалектом. Для дослідника це стало особистою історією. Він розпочав розкопки як самоучка, керуючись бажанням більше дізнатися про доісторичне минуле рідного села. З часом дослідження охопили кілька епох — від бронзової доби до неоліту — і зрештою дійшли до мезоліту. За словами археолога, найбільш зворушливим моментом стало усвідомлення того, що він першим за тисячоліття побачив турботливо поховану дитину. Печера, що зберігала історію тисячоліть Дослідження показало, що печера використовувалася для поховань у різні періоди: близько 11 000 років тому — у ранньому мезоліті; приблизно 5 500 років тому — у ранньому неоліті; близько 4 000 років тому — у ранній бронзовій добі. Загалом у печері виявлено щонайменше рештки восьми осіб. Усі поховання мають ознаки навмисності. Чому це так важливо для півночі Британії Після останнього зледеніння значна частина північної Британії зазнала руйнівного впливу льодовиків. Через це ранні археологічні свідчення в цьому регіоні збереглися гірше, ніж на півдні Англії чи в Уельсі. До цієї знахідки найдавнішим відомим похованням півночі вважали 10-тисячолітні рештки з Kent’s Bank Cavern, знайдені у 2013 році. Тепер часову межу людської присутності в регіоні відсунули ще на тисячу років углиб минулого. Людський вимір давнини Ця історія — не лише про кістки й дати. Вона про спільноту, яка втратила дитину й вирішила поховати її в особливому місці. Про перші покоління людей, що освоювали ландшафт після відступу криги. Наука дала нам цифри — 11 тисяч років, 2,5–3,5 року життя, мезоліт. Але за ними стоїть універсальна історія: турбота, пам’ять і спроба залишити слід навіть у світі, який щойно народжувався заново після льодовикової доби. І, можливо, саме тому ця маленька дівчинка стала символом найдавнішої історії півночі Британії — історії, яка лише починає розкриватися.

Космічний об’єкт діаметром близько 60 км раптово спалахнув і змінив форму. Комета 29P/Швассмана–Вахманна стала майже у 100 разів яскравішою та перетворилася на світлову спіраль, схожу на мушлю равлика. Астрономи називають подію однією з найпотужніших за останні десятиліття, повідомляє Live Science. Один із найсильніших вибухів за 25 років 10 лютого комета 29P/Швассмана–Вахманна (29P) різко збільшила яскравість приблизно у 100 разів. За оцінками спостерігачів ресурсу Spaceweather, цей спалах входить до п’ятірки найпотужніших кометних вибухів за останні 25 років. Останній настільки масштабний епізод стався у жовтні 2024 року, коли 29P світилася приблизно у 300 разів яскравіше за звичайний рівень. Що відомо про комету 29P 29P — масивний крижаний об’єкт діаметром близько 60 км. Вона належить до рідкісного класу тіл, які називають центаврами — це перехідні об’єкти між поясом Койпера та внутрішньою частиною Сонячної системи. Крім того, 29P входить до ще більш вузької групи кріовулканічних комет. Такі об’єкти періодично викидають газ і лід у космос через внутрішні процеси, схожі на «вулканізм», але за наднизьких температур. Чому стається вибух Коли ядро комети поглинає достатньо сонячного випромінювання, замерзлі гази всередині починають активно сублімувати — переходити з твердого стану одразу в газоподібний. Усередині формується надлишковий тиск. Якщо він стає критичним, у крижаній оболонці з’являється тріщина, через яку газ і пил вириваються назовні. У результаті різко розширюється кома — хмара речовини навколо ядра — і комета починає відбивати значно більше світла. Саме це й сталося 10 лютого. «Мушля равлика» у космосі Після спалаху астрономи помітили незвичайну деталь: кома розподілялася не рівномірно, а закручувалася в спіраль. Астрофотограф Еліот Герман зафіксував цей ефект у Чилі. За його словами, структура нагадує скам’янілу мушлю амоніта. Інший спостерігач, Ентоні Крус, порівняв її з мушлею равлика. Ймовірно, така форма виникла через обертання ядра комети та нерівномірний викид речовини з новоутвореного жерла на поверхні. Чому 29P постійно дивує Комета 29P відома своєю «вибуховою» активністю. На відміну від більшості комет, які активізуються лише поблизу Сонця, вона демонструє регулярні спалахи навіть на значній відстані. Саме тому астрономи уважно стежать за нею — кожен новий вибух допомагає краще зрозуміти внутрішню будову крижаних тіл Сонячної системи.

Starliner як попередження: чому NASA прирівняло невдалу місію 2024 року до найсерйозніших катастроф в історії У космічній галузі є формулювання, які звучать як вирок. Одне з них — “Type A mishap”. Саме так NASA офіційно класифікувало невдалу місію корабля Boeing Starliner 2024 року. Це найвищий рівень серйозності інциденту в системі агентства. У минулому такий статус отримували лише події масштабу катастроф шатлів Space Shuttle Challenger (1986) та Space Shuttle Columbia (2003). Хоча цього разу екіпаж вижив, NASA визнало: потенціал трагедії був реальним. Вісім днів, що перетворилися на дев’ять місяців 5 червня 2024 року Starliner стартував у свій фінальний сертифікаційний політ із екіпажем — астронавтами Суні Вільямс і Бутчем Вілмором. Місія планувалася як коротка, приблизно восьмиденна. Натомість вона перетворилася на дев’ятимісячну орбітальну одіссею. Через технічні проблеми корабель визнали ненадійним для повернення людей на Землю. У березні 2025 року астронавтів доправили додому іншим апаратом — фактично «рятувальним» рейсом від SpaceX. Обидва астронавти згодом завершили кар’єру. Що означає “Type A” У системі NASA існує п’ять рівнів інцидентів — від незначних «попереджень» до катастрофічних подій. “Type A” присвоюється у випадках: загибелі людей, повної втрати космічного апарата, або збитків понад 2 мільйони доларів. У випадку Starliner загибелі не сталося. Але агентство наголосило: під час критичних фаз польоту існувала “значна ймовірність катастрофи”. Саме цей ризик і став підставою для найвищої категорії. 312 сторінок помилок Новий адміністратор NASA, підприємець і колишній приватний астронавт Jared Isaacman, оприлюднив 312-сторінковий звіт-розслідування. У документі описано не одну фатальну помилку, а цілу систему проблем: технічні відмови двигунів і витоки гелію, прогалини у кваліфікаційних випробуваннях, управлінські помилки, культурні проблеми в організації. Під час зближення з Міжнародною космічною станцією корабель частково втратив маневровість. Хоча екіпажу вдалося стабілізувати ситуацію, звіт показав: запас безпеки був значно меншим, ніж дозволяють стандарти пілотованих польотів. Десятиліття затримок Розробка Starliner тривала понад десять років і супроводжувалася затримками та повторними проблемами з рушійною системою. Частина технічних збоїв проявлялася ще до першого пілотованого запуску. Звіт також вказує на недостатній нагляд із боку виробника — компанії Boeing. Проте Ісаакман підкреслив: остаточна відповідальність лежить на NASA, яка допустила апарат до польоту з екіпажем. «Ми маємо визнавати свої помилки і гарантувати, що вони більше не повторяться», — заявив він. Чому це важливо для майбутнього Рішення класифікувати місію як “Type A” має не лише формальний характер. Воно означає: персональну відповідальність керівництва, перегляд процедур сертифікації, жорсткіші вимоги до партнерів, і повернення корабля до польотів лише після повної готовності. Це також сигнал усій комерційній космічній галузі: навіть у добу приватних компаній і швидких інновацій стандарти безпеки залишаються непорушними. Прозорість як новий стандарт Призначення Ісаакмана наприкінці 2025 року відбулося після складного політичного процесу. Його досвід приватних космічних місій поєднався з новою вимогою — максимальної відкритості. Starliner став болючим нагадуванням: у космосі не існує «малих» помилок. Кожне рішення, кожна неврахована дрібниця може призвести до ланцюгової реакції. Цього разу трагедії вдалося уникнути. Але NASA вирішило не чекати катастрофи, щоб назвати речі своїми іменами. І в цьому — головний урок історії Starliner.

15 тисяч «вбивць міст»: чому людство знає про загрозу, але не бачить її Майже 15 тисяч астероїдів, здатних знищити велике місто, досі не нанесені на карту. Астрономи впевнені, що вони існують. Проблема в тому, що їх поки що не видно. Про це 14 лютого 2026 року на щорічній конференції American Association for the Advancement of Science у Фініксі заявила виконувачка обов’язків офіцера планетарної оборони NASA Келлі Фаст. За її словами, різниця між розрахунковою та реально виявленою кількістю навколоземних астероїдів діаметром понад 140 метрів залишається серйозною прогалиною в системі захисту планети. «Це не дає мені спати вночі», — зізналася вона. Проблема «перепису» астероїдів Станом на сьогодні астрономи каталогізували близько 10 тисяч навколоземних астероїдів діаметром понад 140 метрів. Проте математичні моделі, засновані на темпах відкриттів і розподілі орбіт, вказують: загальна кількість таких об’єктів може становити приблизно 25 тисяч. Тобто близько 15 тисяч залишаються невиявленими. Це не фантазія і не сенсація — це статистика. Вчені спостерігають частину популяції й на її основі екстраполюють повну картину. Але поки об’єкт не знайдено, неможливо сказати, де саме він перебуває і чи становитиме загрозу в майбутньому. Що означає «вбивця міста»? Астероїд діаметром 140 метрів при падінні на Землю може вивільнити енергію, еквівалентну сотням ядерних вибухів. У разі удару по суші це означало б повне знищення великого міста. Якщо ж об’єкт впаде в океан — можливі руйнівні цунамі регіонального масштабу. Водночас важливо: наразі немає відомих астероїдів такого розміру, які б загрожували Землі в найближчому майбутньому. Йдеться не про конкретну неминучу катастрофу, а про обмежені можливості спостереження. Чому ми їх не бачимо? Головна проблема — геометрія орбіт. Багато потенційно небезпечних астероїдів наближаються до Землі з боку Сонця. Наземні телескопи працюють із відбитим світлом, а сонячне сяйво створює «сліпу зону». Об’єкти стають помітними лише після того, як пролітають повз Землю — тобто занадто пізно для превентивних дій. Рішенням можуть стати інфрачервоні телескопи, які фіксують теплове випромінювання, а не відбитий світловий потік. Саме для цього NASA готує місію NEO Surveyor, запуск якої заплановано на 2027 рік. Космічний телескоп працюватиме в інфрачервоному діапазоні та спостерігатиме саме в напрямку Сонця — там, де наземні обсерваторії безсилі. За планом, протягом перших п’яти років місія має виявити до 65% решти небезпечних астероїдів, а за десять років — до 90%. Ми вже вміємо відхиляти астероїди. Але… У 2022 році NASA успішно продемонструвало технологію відхилення астероїда. Космічний апарат місії DART навмисно врізався в супутник астероїда Дідімос — Діморфос — і змінив його орбітальний період. Експеримент довів: кінетичний удар може працювати. Однак між «можемо в принципі» і «готові прямо зараз» — велика різниця. Наразі немає готового космічного апарата, який чекає на старт у разі реальної загрози. Розробка та запуск місії потребують років. А без раннього виявлення не буде й часу на реакцію. Допомога з Землі Окрім космічних місій, важливу роль відіграють нові наземні обсерваторії. З 2025 року в Чилі працює Vera C. Rubin Observatory, яка проводить регулярні ширококутні огляди неба. Вона доповнює космічні спостереження й дозволяє швидше знаходити нові об’єкти. Міжнародна співпраця також посилюється. Координацію попереджень про можливі зіткнення здійснює United Nations Office for Outer Space Affairs разом із космічними агентствами різних країн. Наскільки великий ризик? Імовірність падіння 140-метрового астероїда оцінюється приблизно як одна подія на 20 тисяч років. Це не сценарій завтрашнього дня. Але й не абстрактна теорія. Планетарна оборона працює не за принципом «реагувати після удару», а за принципом «знати заздалегідь». І саме тут виникає головна проблема: більшість потенційно небезпечних об’єктів ще не знайдено. Між статистикою і реальністю Слова Келлі Фаст не містили прогнозів катастрофи. Вони лише зафіксували простий факт: людство знає, що у Сонячній системі існують тисячі об’єктів, здатних спричинити регіональні руйнування, але поки не знає, де саме вони перебувають. Планетарна оборона — це гра на випередження. І питання не в тому, чи існують «вбивці міст». Питання в тому, чи встигнемо ми знайти їх раніше, ніж вони знайдуть нас.

Палеонтологи під керівництвом Пола Серено з Університету Чикаго описали новий вид спинозавра — Spinosaurus mirabilis. Скам’янілості були виявлені у віддаленій пустельній місцевості Нігеру, приблизно за 1000 кілометрів від найближчого узбережжя. Останки належать десяти окремим особинам. Тварина жила приблизно 95 мільйонів років тому й досягала від 10 до 14 метрів завдовжки. Відмінною рисою нового виду є великий кістковий гребінь на черепі заввишки щонайменше 40 сантиметрів. З урахуванням передбачуваної кератинової оболонки його висота сягала щонайменше 50 сантиметрів. У раніше відомого виду Spinosaurus aegyptiacus гребінь також був присутній, але значно менший. Крім гребеня, новий вид відрізняється будовою щелеп і зубів. Перші фрагменти щелеп були знайдені у 2019 році. Через пандемію COVID-19 та важкодоступність району повторна експедиція відбулася пізніше. Під час другої поїздки команда виявила основну частину останків. Аналіз пропорцій тіла — довжини щелеп, шиї та задніх кінцівок — показав, що спинозаври за цими параметрами близькі до сучасних болотних птахів, зокрема до чапель. Задні кінцівки S. mirabilis не мали ознак укорочення чи слабкого розвитку, притаманних водним тваринам. Велике спинне вітрило створювало б значну нестійкість під час плавання. Місцезнаходження останків далеко від моря додатково вказує на прісноводне річкове середовище. Девід Хоун з Лондонського університету королеви Марії підтвердив видову самостійність знахідки та погодився з інтерпретацією способу життя тварини як подібного до поведінки чапель і лелек.

Google почала масштабне розгортання нових функцій у Chrome. Головна новинка — режим Split View, який дозволяє відкривати дві вкладки поруч в одному вікні. Разом із цим браузер отримав розширені можливості роботи з PDF і пряме збереження файлів у Google Drive. Split View: дві вкладки в одному вікні Chrome більше не змушує користувачів відкривати кілька вікон або постійно перемикатися між сторінками. Новий режим Split View дає змогу розміщувати дві вкладки поруч у межах одного вікна. Функція особливо корисна для: роботи з документацією під час програмування; перегляду матеріалів і паралельного написання тексту; навчання з відкритими джерелами; перевірки даних із двох сайтів одночасно. Раніше ця можливість тестувалася обмежено, тепер її поступово відкривають ширшому колу користувачів. Анотації PDF без сторонніх програм Вбудований переглядач PDF у Chrome отримав підтримку анотацій. Тепер можна: виділяти текст; залишати примітки; працювати з документами прямо в браузері. Це зменшує потребу в окремих додатках і спрощує обробку звітів, навчальних матеріалів та робочих файлів. Збереження PDF одразу в Google Drive Ще одне оновлення — функція Save to Google Drive. Вона дозволяє зберігати PDF-файли безпосередньо у хмарне сховище без попереднього завантаження на комп’ютер. Документи автоматично потрапляють у папку “Saved from Chrome”, що полегшує доступ до них із різних пристроїв. Chrome як повноцінне робоче середовище Оновлення демонструє стратегічний курс Google — перетворити Chrome на універсальний інструмент для роботи. Нові можливості орієнтовані не лише на звичайних користувачів, а й на корпоративний сегмент, де браузер дедалі частіше стає основною робочою платформою. Джерело: 9to5google