Уявіть планету, яка не обертається навколо жодної зорі. Вона мандрує міжзоряним простором у повній темряві, без світанків і заходів, без тепла та світла. Такі світи справді існують — їх називають планетами-блукачами або «вигнанцями». І, за сучасними оцінками, їх у нашій галактиці може бути не менше, ніж зірок. А тепер уявіть, що навколо однієї з таких самотніх планет обертається супутник розміром із Землю. Чи може на ньому існувати рідка вода — а отже, і шанс на життя? На перший погляд це звучить як наукова фантастика. Але фізика каже: це можливо. Тепло без Сонця Зазвичай рідка вода потребує тепла зорі. Саме сонячна енергія підтримує океани Землі у рідкому стані. Та у випадку з планетою-блукачем зорі поблизу немає. Звідки ж узятися теплу? Відповідь — у припливах. Якщо великий газовий гігант утримує біля себе супутник, його гравітація постійно «розтягує» й стискає цей місяць. Так виникає припливне нагрівання — внутрішнє тертя розігріває надра. Саме цей механізм сьогодні підтримує підлідні океани на Європі та Енцеладі й живить вулкани на Іо — без істотної участі Сонця. Але в нашій Сонячній системі рідкої води на поверхні таких супутників немає — вона схована під товстими шарами льоду. Чи може бути інакше? Атмосфера як ковдра Раніше вчені припускали, що густий шар вуглекислого газу міг би утримувати тепло на поверхні такого супутника. Але виникла проблема: за низьких температур CO₂ конденсується — атмосфера «падає» на поверхню у вигляді льоду, і світ замерзає. Тоді дослідники звернули увагу на інший газ — водень. Водень майже не переходить у рідкий стан (для цього потрібні надзвичайно низькі температури), тож атмосфера з нього не «звалиться» на поверхню. Щоправда, є інша складність: водень зазвичай прозорий для теплового випромінювання, тобто тепло могло б просто йти в космос. Але за дуже високого тиску молекули водню починають взаємодіяти між собою особливим чином — виникає ефект, відомий як поглинання, індуковане зіткненнями. У результаті атмосфера починає працювати як гігантська парникова ковдра, утримуючи тепло від припливного нагрівання. І цього може виявитися достатньо. Мільйони й навіть мільярди років з водою Комп’ютерне моделювання показало дивовижні результати. Якщо супутник має атмосферу приблизно такої ж густини, як у Землі (1 бар), рідка вода на його поверхні може існувати до 95 мільйонів років. А якщо атмосфера у сто разів густіша за земну — вода може залишатися рідкою близько 4,3 мільярда років. Це майже вік Землі. Чи багато таких супутників? Ми поки що не зафіксували жодного планети-блукача з місяцем напряму. Але якщо самих планет-блукачів у галактиці сотні мільярдів, то статистично цілком імовірно, що хоча б деякі з них мають великі супутники з потужною атмосферою. Припливи, що можуть «запустити» життя Є ще один цікавий момент. Орбіта такого супутника навколо своєї планети, ймовірно, буде витягнутою. Це означає колосальні припливи — значно сильніші за земні. Глобальні «приливи-відливи» могли б створювати цикли зволоження та висихання на поверхні. Саме такі цикли, за однією з гіпотез, допомогли на ранній Землі сформувати РНК — ключову молекулу для зародження життя. Тобто теоретично супутник, що ніколи не бачив світла зорі, може мати всі базові умови для біохімії. Темна біологія Всесвіту Поки що це лише моделі й розрахунки. Ми ще навіть не підтвердили існування планет-блукачів із супутниками безпосередньо. Але закони фізики не забороняють їх існування — навпаки, натякають, що вони мають бути. Якщо хоча б один такий світ існує, то десь у холодній темряві між зорями може ховатися океан, зігрітий не Сонцем, а гравітацією. І, можливо, там розвивається зовсім інша, чужа для нас форма життя. Всесвіт набагато дивніший, ніж ми звикли думати. І іноді найцікавіші місця для пошуку життя — це ті, де світла немає зовсім.

Поки ми думаємо, що природа «спить»: як мікроби під снігом готують прихід весни Сніг робить світ тихішим. Звуки стають приглушеними, повітря — нерухомим, дерева завмирають. Здається, що природа натиснула на паузу. Але це лише ілюзія. Під білою ковдрою кипить життя — невидиме, проте надзвичайно важливе. Під зимовим снігом ґрунт буквально кишить мікроорганізмами. Вони не впадають у сплячку. Вони працюють. Сніг як тепла ковдра Сніг — це не просто холод. Насправді він діє як ізоляційна ковдра: утримує тепло в ґрунті й захищає дрібні організми від найсильніших морозів. Саме завдяки цьому мікроби можуть продовжувати свою роботу всю зиму, навіть коли рослини й тварини майже не проявляють активності. Чим вони займаються? Розкладають усе, що залишилося з осені: опале листя, коріння, органічні рештки. У процесі вони вивільняють поживні речовини, зокрема азот. І цей азот не зникає — він накопичується в ґрунті, чекаючи весни, коли прокинуться рослини. Якщо зима стабільна й сніговий покрив достатній, усе працює як добре налаштований механізм: мікроби готують поживні речовини, а рослини навесні отримують їх саме тоді, коли потрібно. Коли природний графік збивається Проблеми починаються тоді, коли снігу стає менше. Без захисного шару ґрунт сильніше промерзає, а потім швидше прогрівається. У результаті поживні речовини можуть вивільнитися надто рано. І якщо коріння ще «спить», азот просто змивається в струмки й озера або вивітрюється в атмосферу. Частина поживних речовин безповоротно втрачається. Така розсинхронізація між мікробами й рослинами стає дедалі частішою через зміну клімату — і це має наслідки для лісів, луків та якості води. У ґрунті теж є «пори року» Нещодавнє дослідження вчених із Університету Род-Айленду показало, що мікроби працюють не хаотично, а хвилями — майже як зміни вахти. Взимку домінують холодостійкі мікроорганізми. Під час танення снігу з’являються «спеціалісти» з періоду відлиги, які активно працюють у вологому середовищі. А з приходом тепла їх змінюють весняні мікроби. Коли сніг тане і ґрунт насичується водою, мікробні спільноти різко збільшуються, споживаючи доступні поживні речовини. А коли ресурси вичерпуються, їхня чисельність стрімко падає — і в ґрунт вивільняється потужна «хвиля» азоту. Такий імпульс учені спостерігали в різних куточках світу. Особливо несподіваним виявилося те, наскільки складно мікроби розподіляють між собою роботу. Азот — це складніше, ніж здається Раніше вважалося, що кругообіг азоту — це кілька простих хімічних реакцій. Насправді ж усе набагато складніше. Мікроорганізми перетворюють тисячі органічних сполук азоту. Деякі види працюють і з органічними, і з неорганічними формами. Інші передають сполуки одне одному в складних ланцюгах взаємодії. Зимові та «відлигні» мікроби використовують органічний азот для енергії та росту. Весняні — переводять його у форму, доступну для рослин. Іноді азот залишається в ґрунті, іноді — втрачається у вигляді газів. Саме ця складність пояснює, чому навіть невеликі кліматичні зміни можуть викликати ланцюгову реакцію в цілих екосистемах. Клімат змінюється — і годинник пришвидшується Сьогодні процеси вивільнення поживних речовин і весняного росту рослин здебільшого ще узгоджені. Але тепліші зими та менший сніговий покрив можуть порушити цей баланс. На одній із дослідницьких ділянок у Колорадо танення снігу тепер відбувається приблизно на три тижні раніше, ніж 50 років тому. А зими майже без снігу стають дедалі частішими. Чим раніше тане сніг, тим більший ризик, що азот «утече» до того, як рослини зможуть його використати. Наслідки для лісів Втрати азоту означають слабші дерева. Вони повільніше ростуть і стають більш уразливими до хвороб, шкідників і пожеж. Зміни, які відбуваються сьогодні, можуть відчутно вплинути на здоров’я лісів уже протягом нашого життя. Розуміння того, як працюють мікроби взимку, може допомогти краще прогнозувати проблемні зони та вчасно реагувати. Життя, яке ми не бачимо Наступного разу, коли ви будете йти засніженим лісом або кататися на лижах, згадайте: під вашими ногами працює ціла армія мікроорганізмів. Вони не сплять. Вони готують ґрунт до весняного вибуху зелені. Тиша не означає бездіяльність. Поки ми думаємо, що природа відпочиває, під снігом триває нічна зміна — та, без якої весна просто не настала б.

У серці Землі — океан водню: нове дослідження змінює уявлення про походження води на планеті Ми звикли думати, що головний резервуар водню на Землі — це океани. Але нове дослідження стверджує: найбільше водню приховано зовсім не у воді, а глибоко під нашими ногами — в ядрі планети. І його там у 9–45 разів більше, ніж у всіх земних океанах разом. Це відкриття може поставити крапку в давній суперечці про те, коли й як водень потрапив на Землю. Давня дискусія: комети чи формування планети? Існують дві основні гіпотези. Перша стверджує, що водень (а отже, й вода) був доставлений на Землю кометами вже після формування ядра. Друга — що водень потрапив на планету ще під час її народження близько 4,5 мільярда років тому. Нові дані схиляють терези на користь другого варіанта. Якщо б водень прибув пізніше — разом із крижаними тілами, що бомбардували молоду Землю, — він переважно залишився б у верхніх шарах планети. Але якщо найбільший його запас міститься саме в ядрі, це означає, що водень був присутній ще тоді, коли ядро тільки формувалося. Чому так складно «побачити» водень Водень — найменший і найлегший елемент у Всесвіті. Виявити його в умовах надвисокого тиску й температури надзвичайно важко. Саме тому вчені десятиліттями не могли точно оцінити, скільки водню заховано в глибинах Землі. Раніше дослідники використовували метод рентгенівської дифракції. Вони додавали водень до зразків заліза (адже ядро Землі переважно складається із заліза) і дивилися, як змінюється кристалічна структура металу. Але цей підхід мав обмеження: він ґрунтувався на припущеннях щодо поведінки кристалів заліза і не враховував повною мірою вплив інших елементів — зокрема кремнію та кисню. Експеримент у «пекельних» умовах Команда під керівництвом професора Дун’яна Хуана з Пекінського університету застосувала інший підхід — атомно-зондову томографію. Цей метод дозволяє створювати тривимірну карту розподілу елементів на нанорівні. Щоб відтворити умови народження ядра, дослідники: покрили крихітний зразок заліза гідратованим силікатним склом — аналогом магми; помістили його в алмазну комірку, яка створює тиск, подібний до того, що існує в надрах Землі; нагріли систему лазерами до приблизно 4 830 °C. Результат виявився несподіваним: водень, кремній і кисень одночасно розчинялися в залізі, змінюючи його структуру. Причому водень і кремній проникали в «ядро» експериментальної моделі в приблизно однакових кількостях. На основі цих даних вчені оцінили, що частка водню в ядрі Землі становить від 0,07% до 0,36% за масою. Звучить небагато — але з огляду на гігантську масу ядра це означає колосальні обсяги. Найбільший резервуар водню на планеті Підрахунки показали, що в ядрі Землі може міститися у 9–45 разів більше водню, ніж у всіх океанах разом. Це робить ядро найбільшим «сховищем» водню на планеті. І головне — воно свідчить, що водень потрапив на Землю ще під час її формування, а не був принесений пізніше космічними тілами. Чому це важливо Розуміння того, коли і як водень опинився на Землі, допомагає краще пояснити походження води — а отже, і умов для життя. Крім того, це відкриття дає нове уявлення про хімічний склад глибин планети та процеси, які відбувалися під час її народження. Можливо, найбільший «океан» Землі ховається не на поверхні, а в самому її серці. І тільки зараз ми починаємо усвідомлювати його масштаб.

Повені несуть у море пластикові «залпи»: чому ми могли серйозно недооцінювати масштаби проблеми Річки не «підкапують» пластик в океан рівномірно. Вони викидають його хвилями — різкими й потужними. Нове дослідження показує: під час повеней концентрація мікро- та мезопластику у воді може зростати в десятки, сотні й навіть тисячі разів. А це означає, що традиційні вимірювання у спокійні дні дають нам далеко не повну картину. Коли річка перетворюється на конвеєр Більшість наукових досліджень проводять за нормального рівня води — це простіше й безпечніше. Але саме під час злив і паводків річки поводяться зовсім інакше. Вода різко піднімається, течія прискорюється — і все, що накопичувалося на суші, змивається в русло. Як каламутна вода під час бурі несе тонни мулу й піску, так само вона захоплює пластикові фрагменти: частинки зі стертих шин, уламки упаковки, сміття з міських вулиць, відходи, що потрапляють у зливову каналізацію. Повінь не просто переносить більше води — вона «мобілізує» більше пластику. З часом великі пластикові відходи розпадаються на дрібніші частинки: мікропластик — менше 5 мм, мезопластик — від 5 до 25 мм. Саме ці фрагменти сьогодні знаходять у морських екосистемах, у тканинах тварин і навіть у людському організмі. Дослідження просто під час повені Щоб зрозуміти реальні масштаби транспорту пластику, японські науковці провели серію вимірювань у чотирьох річках, що протікають через урбанізовані, сільськогосподарські та лісові території. Вони спостерігали шість дощових подій різної інтенсивності — від помірних до сильних злив. І замість разових проб дослідники відбирали зразки води щогодини протягом 12–15 годин, охоплюючи як фазу підйому рівня води, так і її спад. Результат виявився показовим: під час пікових паводків концентрація пластику зростала на один–чотири порядки порівняно зі звичайним рівнем. Тобто в окремих випадках кількість частинок збільшувалася у тисячу разів. 90% за кілька десятків днів Найбільш вражаючий висновок стосується річного балансу. Аналіз показав, що основний обсяг пластику транспортується протягом відносно коротких періодів високої води. В одній із досліджених річок 90% річного обсягу мезопластику було винесено лише за 43 дні. Це означає, що якщо вимірювати річку лише у спокійні періоди, можна пропустити головну частину забруднення. Річка може здаватися «помірно забрудненою», тоді як насправді більшість пластику вона доставляє в океан під час кількох інтенсивних паводків. Як оцінити реальні обсяги Дослідники також застосували класичний гідрологічний підхід — так звану залежність між навантаженням і витратою води (L–Q). Якщо відомо, як обсяг пластику змінюється зі зростанням потоку, можна оцінити річний експорт, навіть не вимірюючи його щодня. Цікаво, що для різних річок ці залежності відрізнялися, і їх не можна було просто пояснити часткою міської забудови чи сільськогосподарських земель у басейні. На кількість пластику впливають локальна інфраструктура, особливості стоку та характер опадів. Додатково виявилося, що концентрація пластику добре корелює з каламутністю води. А це важливо, адже показники каламутності вже регулярно відстежуються в багатьох країнах. Якщо цей зв’язок підтвердиться, моніторинг можна буде зробити простішим і дешевшим. Що це означає для екологічної політики Головний висновок дослідження простий: повені — це не другорядний чинник, а один із ключових механізмів доставки пластику в океан. Якщо уряди та екологи хочуть отримати реалістичні оцінки, моніторинг має враховувати саме штормові періоди, а не лише спокійні дні. Інакше ми ризикуємо серйозно недооцінювати масштаби проблеми. Щоб зрозуміти, як пластик потрапляє до моря, потрібно вимірювати річку не тоді, коли вона тиха й прозора, а тоді, коли вона бурхлива й каламутна. Саме в ці моменти вона виносить із собою основний «пластиковий вантаж» року.

У мережі з’явилися нові відомості про майбутні флагмани Apple. Джерела розкривають деталі оформлення корпусу та екрана майбутніх iPhone 18 Pro і Pro Max, які можуть відрізняти пристрої від попереднього покоління. За наявними даними, презентація iPhone 18 Pro та версії Pro Max запланована на осінь. Інсайдерська інформація свідчить, що цього року компанія зосередиться не на повному перегляді дизайну, а на коригуванні окремих елементів зовнішнього вигляду. Основні рішення, застосовані в попередній лінійці, збережуться. Повідомляється, що передня панель зазнає змін. Елемент Dynamic Island залишиться частиною конструкції, але його розміри можуть зменшитися. Низка джерел повідомляє про скорочення площі приблизно на третину порівняно з моделями попереднього покоління. Передбачається, що досягти цього вдалося завдяки перенесенню частини сенсорів системи розпізнавання обличчя під екран. Водночас перехід на одиночний виріз поки що не підтверджується. Параметри дисплеїв, відповідно до витоків, залишаться незмінними. Діагоналі та габарити екранів у двох версіях не зміняться порівняно з поточними моделями Pro. Матеріали корпусу також збережуться. У конструкції, як і раніше, планується використовувати скло та алюміній. Відмінність може полягати у зовнішньому оформленні задньої панелі. Якщо раніше відтінки матеріалів помітно різнилися, то тепер компанія прагне зробити поверхню візуально більш однорідною. Для цього підбирають покриття близьких тонів. Окрему увагу приділено варіантам кольорів. За попередніми даними, усередині компанії тестували кілька нових рішень. Серед них згадуються кавовий відтінок, варіант із фіолетовим тоном та версія бордового кольору. Поки що невідомо, які з них увійдуть до фінальної лінійки. Також повідомляється, що традиційний чорний варіант може бути відсутнім серед доступних кольорів. Даних про збереження яскравих відтінків попередньої серії поки що немає. Офіційні характеристики пристроїв виробник не розкривав. Усі відомості ґрунтуються на ранніх витоках і можуть уточнюватися ближче до дати анонсу.

Samsung офіційно оголосила дату першої великої презентації цього року — флагманську серію Galaxy S26 представлять 25 лютого під час заходу Galaxy Unpacked. Подія відбудеться у Сан-Франциско та транслюватиметься онлайн для глобальної аудиторії. У запрошенні компанія говорить про «нову фазу ери ШІ», натякаючи, що штучний інтелект стане головним акцентом оновленої лінійки. Ставка на штучний інтелект Samsung продовжує розвивати концепцію Galaxy AI. Очікується, що нові смартфони отримають розширені можливості локальної обробки даних без підключення до хмари. Йдеться про розумні підказки, персоналізовані сценарії використання та глибшу інтеграцію ШІ в камеру, переклад і повсякденні задачі. Компанія прямо натякає, що S26 стане кроком до більш «адаптивних» пристроїв, які підлаштовуються під звички власника. Які моделі покажуть За попередньою інформацією, серія включатиме три моделі: Galaxy S26 Galaxy S26+ Galaxy S26 Ultra Зовні кардинальних змін не очікується: плаский дисплей, тонкі рамки та знайомий вертикальний блок камер. Основний прогрес зосередиться всередині. Усі версії можуть отримати новітній чип Snapdragon 8 Elite Gen 5 for Galaxy, а в частині країн — фірмовий Exynos 2600. Головний акцент — вища продуктивність і пришвидшена робота ШІ безпосередньо на пристрої. Дисплеї, пам’ять і батарея Базовий Galaxy S26, за чутками, трохи підросте в розмірах і отримає 6,3-дюймовий дисплей. Також очікується: 12 ГБ оперативної пам’яті 256 або 512 ГБ сховища батарея близько 4300 мА·год Модель S26+ може зберегти 6,7-дюймовий екран і акумулятор майже на 4900 мА·год. Камери в молодших моделях, імовірно, залишаться знайомими за конфігурацією, тоді як Ultra традиційно отримає головні фотопокращення. Що з магнітною зарядкою Смартфони можуть підтримувати стандарт Qi2 для швидшої бездротової зарядки, однак вбудованих магнітів у корпусі знову може не бути. Замість цього Samsung, ймовірно, зробить ставку на фірмові чохли з магнітним кільцем для сумісності з аксесуарами. Можливі супутні анонси Разом зі смартфонами компанія може оновити й бездротові навушники — Galaxy Buds нового покоління. Очікуються зміни в дизайні кейса, компактніші габарити та нові способи керування, зокрема жести головою для прийому дзвінків. Ціни можуть не зрости Попри подорожчання компонентів, Samsung може залишити ціни на рівні попереднього покоління, взявши частину витрат на себе. Це зробить S26 конкурентнішими на фоні інших флагманів 2026 року.

Коли неможливе стає реальністю: фізики побачили, як надплинність зникає У світі квантової фізики звичні для нас закони поводяться дивно. Там матерія може текти без тертя, частинки — існувати водночас у кількох станах, а тверде й рідке — поєднуватися в одному явищі. І саме до цієї категорії належить нове відкриття, яке спантеличило науковців: дослідники вперше спостерігали, як надплинна система… зупинилася. А це, здавалося б, неможливо. Що таке надплинність — і чому вона не повинна зникати Ще у 1938 році фізики з’ясували: якщо охолодити гелій майже до абсолютного нуля (близько 2 кельвінів), він переходить у дивний стан — надплинність. У цьому стані рідина втрачає в’язкість і може текти нескінченно довго без втрати енергії. Вона буквально «ігнорує» тертя. У класичному світі ми знаємо три основні стани речовини — тверде, рідке й газоподібне (плюс плазму). Але на межі абсолютного нуля починається квантова екзотика. І тут виникає логічне питання: якщо існує квантовий аналог рідини — надплинність, то чи є квантовий аналог твердого тіла? Теоретично — так. Його називають надтвердим станом або supersolid. Це парадоксальна форма матерії, яка має кристалічну структуру, як у твердого тіла, але водночас зберігає здатність текти без тертя. Експеримент із графеном У новому дослідженні, опублікованому в журналі Nature, команда фізиків із Колумбійського університету та Техаського університету в Остіні описала явище, яке дуже нагадує перехід від надплинності до надтвердого стану — своєрідний квантовий аналог замерзання води. Але замість гелію вчені використали графен — матеріал завтовшки лише в один атом. Якщо скласти два шари графену особливим чином — так, щоб в одному було більше електронів, а в іншому залишалися «дірки» від їхньої відсутності, — утворюються квазічастинки, які називаються екситонами. Під впливом сильного магнітного поля ця система може поводитися як надплинність. І ось тут почалося найцікавіше. Надплинність, що зупинилася За високої щільності екситони рухалися як надплинна рідина — без опору. Але коли щільність зменшили, рух раптово припинився: система стала ізолятором. Іншими словами, те, що повинно текти безкінечно, перестало текти. А коли температуру трохи підвищили — рух повернувся. Такий ефект може свідчити про фазовий перехід у надтвердий стан: система ніби «замерзає», але зберігає квантові властивості. Утім, самі автори поки що обережні у висновках. Вони не виключають, що спостережуваний стан можна пояснити й по-іншому — як особливу форму екситонної надплинності. Чому це важливо Раніше надтвердий стан вдавалося створити лише за допомогою складних лазерних установок. Природного, спонтанного переходу до такого стану ще ніхто не бачив. Якщо нові результати підтвердяться, це стане першим переконливим прикладом такого явища. Є й практичний аспект. Екситони набагато легші за атоми гелію — у тисячі разів. Це означає, що подібні квантові стани можуть виникати за вищих температур, ніж у випадку з гелієм. А це вже відкриває перспективи для технологій — від нових типів електроніки до майбутніх квантових пристроїв. У квантовому світі навіть «зупинка» може означати прорив. І те, що колись здавалося теоретичною екзотикою, дедалі частіше стає експериментальною реальністю.

Китайські вчені вперше перевірили імплантований нейроінтерфейс безпосередньо на орбіті Китай зробив крок, який може змінити підхід до вивчення мозку в космосі. Команда Північно-Західного політехнічного університету (NPU) у Сіані повідомила про першу у світі перевірку імплантованого бездротового нейроінтерфейсу (BCI) безпосередньо на орбіті. Йдеться про пристрій, який потенційно може зчитувати сигнали мозку та взаємодіяти з нервовою системою — технологію, що активно розвивається для медицини, реабілітації та високоточної нейростимуляції. Тепер її випробували в умовах космосу. Експеримент у невагомості Пристрій, створений під керівництвом дослідників Чана Хунлуна та Цзі Бовеня, відправили в космос у грудні на борту експериментальної платформи. В умовах мікрогравітації та інших екстремальних факторів орбіти система стабільно та безперервно реєструвала електроенцефалографічні сигнали у середовищі, що імітує рідину людського організму. Науковці отримали дані про рівень шумів, стабільність роботи та довготривалу надійність імплантованих електродів. За словами команди, це дозволило закрити важливу технологічну прогалину — раніше імплантовані нейроінтерфейси не проходили повноцінної перевірки безпосередньо на орбіті. Навіщо це потрібно Тривалі космічні місії ставлять перед лікарями й інженерами нові виклики. Мікрогравітація впливає на серцево-судинну систему, кістки, м’язи — і, як припускають вчені, може змінювати активність мозку. Нові результати дають змогу краще оцінити, як електроди поводяться в космосі протягом тривалого часу, а також створюють основу для точнішого аналізу впливу невагомості на нейронну активність астронавтів. У перспективі це може допомогти захистити «здоров’я мозку» під час довготривалих польотів — наприклад, до Місяця чи Марса. Гнучкі електроди замість жорсткого металу Окрему увагу команда приділила конструкції електродів. Традиційні мінімально інвазивні кортикальні електроди мають низку проблем: вони недостатньо гнучкі, погано контактують із тканиною мозку та можуть деградувати з часом. Новий варіант — це гнучкий масив електродів, який щільно прилягає до м’якої й вигнутої поверхні кори головного мозку. Така конструкція дає змогу отримувати високоточні сигнали без пошкодження тканин. У випробуваннях на тваринах система продемонструвала значно стабільнішу передачу сигналів — ключові показники перевершили характеристики традиційних металевих електродів у сотні разів. Крім того, пристрій підтримує довготривалу безпечну нейростимуляцію та може використовуватися навіть у середовищі надпотужної магнітно-резонансної томографії. Результати роботи вже відзначили на міжнародному рівні — дослідження отримало нагороду за найкращу студентську доповідь на 39-й Міжнародній конференції з мікроелектромеханічних систем. Ставка на «індустрію майбутнього» Китай активно розвиває сферу нейроінтерфейсів. У стратегічних документах із підготовки 15-го п’ятирічного плану BCI визначено як одну з шести «індустрій майбутнього». У серпні 2025 року Міністерство промисловості та інформаційних технологій КНР разом з іншими відомствами оприлюднило план розвитку галузі. Документ передбачає активне впровадження BCI-рішень у промисловості, медицині та споживчому секторі вже до 2027 року, а до 2030-го — формування повноцінної, безпечної та конкурентоспроможної екосистеми з кількома глобальними лідерами ринку. Що це означає для майбутнього Поєднання космічних технологій і нейронауки відкриває новий напрям — космічну нейротехнологію. Якщо раніше дослідження мозку та космосу розвивалися паралельно, то тепер вони дедалі більше перетинаються. Перевірка імплантованого нейроінтерфейсу на орбіті — це не лише технологічне досягнення, а й сигнал про те, що в майбутньому контроль і підтримка нейронної активності можуть стати частиною стандартного набору технологій для тривалих космічних місій.

Чи можуть сонячні спалахи впливати на землетруси? Вчені з Японії запропонували нову гіпотезу Землетруси традиційно вважають суто «внутрішньою справою» Землі — результатом руху тектонічних плит і накопичення напруги в земній корі. Однак дослідники з Кіотського університету висунули незвичну ідею: процеси високо над нашими головами, в іоносфері, можуть у певних умовах впливати на те, що відбувається глибоко під ногами. Йдеться не про новий спосіб прогнозування землетрусів. Автори роботи не стверджують, що сонячні спалахи «викликають» поштовхи. Натомість вони описують фізичний механізм, який теоретично може стати додатковим чинником, якщо земна кора вже перебуває на межі розлому. Як усе може бути пов’язано Під час потужних сонячних спалахів та інших проявів космічної погоди змінюється розподіл заряджених частинок в іоносфері — шарі атмосфери на висоті десятків і сотень кілометрів. Такі зміни фіксують супутники, адже вони впливають на проходження навігаційних сигналів GPS. Один із ключових показників — загальний вміст електронів (TEC). Зазвичай ці коливання розглядають як атмосферне явище. Але японські науковці припустили, що іоносфера та земна кора можуть бути частинами єдиної електростатичної системи. Що відбувається в земній корі У моделі дослідників увага зосереджена на зонах роздроблених порід у земній корі — там, де є тріщини й порожнини, заповнені водою під надзвичайно високим тиском і температурою. За певних умов ця вода може переходити у надкритичний стан. Такі пошкоджені ділянки автори розглядають як електрично активні — своєрідні «конденсатори», які через так званий ємнісний зв’язок пов’язані із поверхнею Землі та нижніми шарами іоносфери. Якщо заряд в іоносфері змінюється, це може посилювати електричні поля всередині мікроскопічних порожнин у породі. Чому це важливо для землетрусів У крихітних тріщинах — розміром у нанометри — електростатичний тиск може впливати на те, як зростають і зливаються мікротріщини. Якщо розлом уже перебуває в критичному стані, навіть невеликий додатковий вплив може стати «останньою краплею». За розрахунками дослідників, під час сильних сонячних спалахів, які підвищують вміст електронів в іоносфері на десятки одиниць TEC, електростатичний тиск у породі може сягати кількох мегапаскалів. Це порівнювано з іншими слабкими, але відчутними факторами, які впливають на стабільність розломів, зокрема припливними чи гравітаційними силами. Двосторонній зв’язок Раніше аномалії в іоносфері перед великими землетрусами — підвищена щільність електронів або зміни висоти іоносфери — зазвичай пояснювали тим, що це наслідок процесів у земній корі. Тобто кора впливає на атмосферу. Нова модель пропонує інший погляд: взаємодія може бути двосторонньою. Не лише земні процеси змінюють іоносферу, а й іоносферні збурення можуть у відповідь впливати на кору. Це не означає прямої причинності, але відкриває можливість зворотного зв’язку між космічною погодою та сейсмічними процесами. Дослідники наводять як приклад великі землетруси в Японії, зокрема подію на півострові Ното у 2024 році. Перед цими поштовхами фіксувалися потужні сонячні спалахи. Автори наголошують: часовий збіг не доводить причинно-наслідкового зв’язку, але відповідає запропонованому механізму — коли кора вже перебуває у критичному стані, іоносферні зміни можуть виступити додатковим чинником. Що далі Робота об’єднує знання з фізики плазми, атмосферних наук і геофізики, розширюючи традиційне уявлення про землетруси як суто внутрішній процес. У майбутньому науковці планують поєднати високоточну іоносферну томографію на основі GNSS-даних із даними про космічну погоду. Це допоможе з’ясувати, за яких умов збурення в іоносфері справді можуть створювати електростатичний вплив, достатній для того, щоб відіграти роль у запуску землетрусу. Поки що це лише теоретична модель. Але вона нагадує: Земля не ізольована система — і навіть події на Сонці можуть мати тонкий, опосередкований зв’язок із процесами глибоко під її поверхнею.

xNASA оприлюднила нові дані з марсохода Curiosity, які можуть стати найсильнішими свідченнями давнього життя на Марсі. Вчені виявили у марсіанських породах органічні молекули в кількостях, що важко пояснити відомими небіологічними процесами. Суть відкриття Дослідники NASA опублікували 9 лютого в Nature Communications результати аналізу органічних молекул, знайдених марсоходом Curiosity у кратері Yellowknife Bay. Ці молекули — переважно довголанцюгові алкани — присутні в ґранітоподібних породах, що сформувалися близько 3,7 мільярда років тому. Чому це важливо Органіка на Марсі давно відома, але нові дані показують: концентрації вищі, ніж можна пояснити простим хімічним синтезом; оцінки до опромінення космічною радіацією могли сягати 120–7700 частин на мільйон; навіть нижня межа цих оцінок значно перевищує природні небіологічні значення. Такі концентрації на Землі часто пов’язані з діяльністю живих організмів, а не просто хімічними процесами. Що кажуть вчені Команда під керівництвом Центру космічних польотів NASA імені Годдарда відкидає пояснення: міжпланетним пилом чи метеоритами; марсіанською атмосферою; гідротермальними процесами. Це лишає відкритим питання про біологічне походження складної органіки. Наслідки для пошуку життя Якщо подальші аналізи підтвердять оцінки концентрацій органічних молекул, аргументи на користь того, що Марс колись міг бути населеним, а не лише придатним для життя, стануть набагато вагомішими. Це важливо навіть без повернення марсіанських зразків на Землю.