Зміна клімату впливає на планету не лише через спеку, посухи чи танення льодовиків. Виявляється, вона тихо переписує правила гри й високо над нашими головами — у самій атмосфері. Нове дослідження показує: глобальне потепління змінює не тільки обсяги парникових газів, а й те, скільки часу вони залишаються в повітрі. Один із таких газів — закис азоту, або N₂O. Чому закис азоту такий небезпечний Закис азоту — це подвійна загроза. З одного боку, він утримує тепло й посилює глобальне потепління. З іншого — руйнує озоновий шар, який захищає Землю від шкідливого ультрафіолетового випромінювання. За впливом на клімат він поступається лише вуглекислому газу та метану. Сьогодні в атмосфері міститься близько 337 частин N₂O на мільярд — і більшість цього зростання спричинена діяльністю людини. Основне джерело — сільське господарство, зокрема використання добрив. Також газ виділяється під час промислових процесів і спалювання палива. Є й природні джерела — ґрунти та океани. Тому для кліматологів критично важливо розуміти не лише, скільки цього газу потрапляє в повітря, а й як швидко він зникає. Атмосфера змінюється швидше, ніж думали Вчені з Каліфорнійського університету в Ірвайні проаналізували супутникові дані NASA за 20 років — з 2004 по 2024. Результат виявився несподіваним: середня «тривалість життя» закису азоту в атмосфері скорочується приблизно на 1,4% кожні десять років. Раніше вважалося, що цей показник майже незмінний і становить близько 117 років. Але підвищення температур і зміни повітряних потоків у верхніх шарах атмосфери прискорюють перенесення N₂O туди, де він руйнується значно швидше. Що відбувається у стратосфері Після потрапляння в атмосферу закис азоту поступово піднімається в стратосферу — шар на висоті приблизно від 10 до 50 кілометрів. Саме там більшість молекул N₂O розпадається під дією ультрафіолетового світла Сонця. Проблема в тому, що під час цього розпаду утворюються оксиди азоту — речовини, які запускають ланцюгові реакції руйнування озону. Після заборони хлорфторвуглеців закис азоту фактично став головним антропогенним руйнівником озонового шару. Клімат запускає хімічний зворотний зв’язок Глобальне потепління прогріває нижні шари атмосфери, але водночас охолоджує стратосферу. Це змінює швидкість хімічних реакцій і циркуляцію повітря. У результаті N₂O швидше потрапляє в зони, де активно руйнується. За словами дослідників, формується складний зворотний зв’язок: зміна температур → інша циркуляція повітря → швидший розпад газу → зміни в озоновому шарі → знову вплив на хімію атмосфери. Чому це ускладнює кліматичні прогнози Більшість кліматичних моделей зосереджені на викидах: скільки газів ми виробляємо сьогодні і скільки будемо виробляти завтра. Але нове дослідження показує, що сама атмосфера теж змінює правила, незалежно від рівня викидів. Вчені з’ясували, що невизначеність, пов’язана зі скороченням «життя» N₂O, вже співставна з різницею між основними кліматичними сценаріями. Теоретично, навіть без зменшення викидів, швидший розпад газу може призвести до помітно нижчих його концентрацій у майбутньому. Також дослідники підрахували, що до кінця століття глобальний потеплювальний ефект закису азоту може зменшитися приблизно на 11%. Для міжнародних кліматичних угод і підрахунків це дуже суттєво. Що далі Науковці наголошують: кліматичні моделі потрібно оновлювати. Атмосферна хімія, циркуляція повітря, озон і парникові гази мають розглядатися як єдина система, а не окремі процеси. Зміна клімату проявляється не лише в екстремальній погоді. Вона вже зараз непомітно змінює хімічний баланс планети — високо над Землею, але з наслідками для всіх нас. Дослідження опубліковане в журналі Proceedings of the National Academy of Sciences.

Плутон майже 80 років вважали дев’ятою планетою, поки одне голосування не змінило шкільні підручники в усьому світі. Рішення астрономів у 2006 році викликало хвилю критики, яка не вщухає й досі. Та попри новий статус, Плутон виявився складнішим і цікавішим, ніж будь-хто очікував. Як Плутон став планетою У 1930 році американський астроном Клайд Томбо відкрив нове небесне тіло під час пошуків гіпотетичної «планети Х». Об’єкт отримав назву Плутон і швидко увійшов до списку планет Сонячної системи. Тоді вчені вважали його масивним світом, здатним впливати на орбіти Урана й Нептуна. Але з розвитком спостережень стало зрозуміло: Плутон значно менший. Його діаметр — близько 2375 км, тобто він навіть менший за Місяць. Відкриття, що все зіпсували У 1990-х астрономи підтвердили існування поясу Койпера — гігантського скупчення крижаних тіл за орбітою Нептуна. Плутон перестав виглядати унікальним. Ситуація загострилася, коли команда астронома Майк Браун відкрила кілька великих об’єктів, зокрема Макемаке та Хаумеа. Кульмінацією стало відкриття у 2005 році Ерида, яка за масою виявилася не меншою за Плутон. Перед науковцями постало питання: або додати до списку планет десятки нових тіл, або змінити саме визначення «планети». Рішення, яке розділило світ науки У 2006 році Міжнародний астрономічний союз на засіданні в Празі ухвалив нове визначення планети. Об’єкт повинен: Обертатися навколо Сонця Мати достатню масу для кулястої форми «Очистити» околиці своєї орбіти Плутон відповідає першим двом критеріям, але третій не виконує — він рухається серед численних тіл поясу Койпера. У результаті його перевели до категорії карликових планет. Чому багато вчених не погоджуються Керівник місії New Horizons Алан Штерн називає критерій «очищення орбіти» нечітким. Земля, наприклад, теж має поряд тисячі астероїдів. Частина дослідників пропонує інше визначення: планетою слід вважати будь-яке тіло, достатньо велике для власної гравітації та геологічної активності. Але тоді планетами довелося б назвати і супутники на кшталт Титан чи Енцелад, і їхня кількість у Сонячній системі перевищила б сотню. Плутон після «пониження»: сюрпризи New Horizons У 2015 році апарат New Horizons уперше пролетів повз Плутон і показав світ, який не схожий на мертвий уламок льоду. Там виявили: гори з водяного льоду рівнини з азотного льоду складну атмосферу ознаки геологічної активності Плутон виявився динамічним і різноманітним світом, що допомагає зрозуміти ранню історію Сонячної системи.

Для багатьох ранок починається з чашки кави або чаю. І якщо раніше хтось міг пити їх із легким почуттям провини, то нове масштабне дослідження дає привід розслабитися. Вчені з’ясували: помірне споживання кофеїну пов’язане з нижчим ризиком розвитку деменції та повільнішим віковим погіршенням пам’яті. Дослідження вийшло справді великим і довготривалим. У ньому проаналізували дані майже 132 тисяч людей, за якими спостерігали до 43 років. І результати виявилися доволі переконливими: учасники, які споживали найбільше кофеїну, мали на 18% менший ризик розвитку деменції порівняно з тими, хто майже не вживав напої з кофеїном. Кофеїн має значення Цікавий момент: позитивний ефект спостерігався лише у тих, хто пив звичайну каву або чай. Любителі декафу таких бонусів не отримали. Це натякає на те, що саме кофеїн, а не смак чи ритуал, може відігравати захисну роль для мозку. Серед частини учасників, які проходили когнітивні тести, ті, хто регулярно пив каву або чай з кофеїном, показували трохи кращі результати у завданнях на пам’ять і мислення. Різниця була невеликою, але стабільною. Скільки — це «в міру»? Вчені одразу застерігають: мова не про безмежні літри кави. Найкращі результати були у тих, хто споживав дві–три чашки кави на день або одну–дві чашки чаю. Більша кількість не давала додаткових переваг — користь просто виходила на плато. Діаграма, що ілюструє коефіцієнт ризику деменції при вживанні кави з кофеїном, у чашках на день (к/д) При цьому дослідження не виявило й негативного впливу від підвищеного споживання кофеїну в межах розумного. Тобто ефект не ставав гіршим — він просто переставав посилюватися. Не панацея, але корисна частина великої картини Один із авторів дослідження, дієтолог Даніель Ванґ з Массачусетської лікарні Brigham, наголошує: не варто сприймати каву як «чарівну пігулку». Кофеїн може бути лише одним із багатьох факторів, що допомагають зберегти ясність розуму з віком. Фізична активність, сон, харчування, соціальні зв’язки — усе це має не менше значення. Результати не поодинокі Нове дослідження добре вписується в загальну картину попередніх наукових робіт. Наприклад, аналіз даних понад 200 тисяч людей у Великій Британії показав, що любителі кави рідше хворіють на хворобу Альцгеймера та Паркінсона — за умови, що напій був з кофеїном і без цукру. Інші дослідження пов’язували регулярне вживання кави з довшою тривалістю життя або нижчим ризиком деменції у людей із високим тиском, особливо серед тих, хто віддає перевагу чаю. Навіть гени не завадили ефекту Ще один несподіваний висновок: користь від кофеїну була однаковою як для людей з високим генетичним ризиком деменції, так і для тих, у кого такого ризику майже не було. Це означає, що зв’язок між кофеїном і здоров’ям мозку не обмежується спадковістю. Висновок простий Кава й чай — не ліки, але й не вороги мозку. Якщо пити їх у помірній кількості, вони можуть стати невеликою, але приємною інвестицією у майбутню ясність розуму. А іноді наука дозволяє просто насолоджуватися улюбленою чашкою без зайвих сумнівів — і це вже хороша новина. Дослідження опубліковане в науковому журналі JAMA.

Природа знову підказала інженерам рішення, над яким люди билися роками. Цього разу джерелом натхнення стала крихітна, але унікальна істота — водяний павук, відомий як павук-дзвін (Argyroneta aquatica). Саме він допоміг ученим зробити серйозний крок до створення матеріалу, з якого можна будувати справді непотоплювані конструкції — аж до кораблів майбутнього. Павук, який живе під водою, але дихає повітрям Павук-дзвін — єдиний у світі павук, що майже все життя проводить під водою. Попри це, він дихає звичайним повітрям. Для цього павук плете під водою куполоподібну павутину — так званий «водолазний дзвін» — і наповнює її бульбашками повітря, які переносить на своєму тілі. Секрет у тому, що його лапки й черевце мають надзвичайно водовідштовхувальні властивості, завдяки чому повітря не розчиняється у воді. Саме цей природний механізм уже понад десять років вивчає команда професора Чунлея Ґо з Університету Рочестера. Їхня мета — відтворити здатність павука утримувати повітря під водою у вигляді інженерного матеріалу. Від складних структур — до практичного прориву Перші експерименти, проведені ще у 2019 році, передбачали створення складних мікро- та наноструктур на металевих поверхнях. Такі поверхні затримували повітря і формували своєрідні «повітряні кишені», які забезпечували плавучість навіть під навантаженням. Прототипи могли перебувати під водою місяцями й одразу спливали, щойно навантаження прибирали. Втім, у конструкції був недолік: при сильному нахилі або перевертанні вона могла втрачати плавучість. У новому дослідженні, опублікованому в журналі Advanced Functional Materials, вчені зробили конструкцію простішою та надійнішою. Ключовим удосконаленням стала внутрішня перегородка в трубчастих елементах. Вона не дає повітрю виходити навіть тоді, коли матеріал занурюють вертикально або сильно пошкоджують. Результат вразив самих дослідників: трубки залишалися на плаву тижнями в жорстких умовах, не втрачали своїх властивостей і… не тонули навіть після того, як у них пробивали безліч отворів. Матеріал, який не боїться пошкоджень Фактично інженери створили матеріал, який не потребує герметичності в класичному розумінні. Навіть із дірками, тріщинами та механічними ушкодженнями він продовжує триматися на воді. Це відкриває величезні можливості для суднобудування, морських платформ, рятувальних засобів і нових екологічних технологій. За словами Чунлея Ґо, такі суперводовідштовхувальні модулі можна з’єднувати між собою, формуючи великі плавучі платформи. Вони можуть стати основою для хвильових електростанцій, плавучих споруд або навіть нових типів кораблів, які фізично неможливо потопити. Маленький павук — великі ідеї Ця історія ще раз доводить: найсміливіші інженерні прориви часто народжуються не в фантастиці, а в уважному спостереженні за природою. Маленький водяний павук, який мільйони років тому навчився жити під водою з бульбашкою повітря, сьогодні підказує людству шлях до безпечніших і стійкіших технологій на морі. І цілком можливо, що кораблі майбутнього будуть завдячувати своєю непотоплюваністю саме йому.

Астрономи зафіксували рідкісне й доволі моторошне явище: масивна зоря не вибухнула яскравою надновою, як це зазвичай буває наприкінці життя таких гігантів, а просто… зникла. Майже без світла, без гучного фіналу — ніби Всесвіт кліпнув і вимкнув її. Йдеться про зорю з каталожною назвою M31-2014-DS1 у галактиці Андромеди. Ще кілька років тому вона була добре помітною, але тепер від неї залишився лише слабкий червонуватий слід, загорнутий у хмару пилу, що повільно розширюється. Нові дані змушують учених переглянути уявлення про те, як саме можуть помирати масивні зорі. Зоря, що згасала на очах Спостереження показують, що у 2014 році зоря короткочасно яскравішала, а потім почала стабільно тьмяніти. До 2020 року її світність впала в рази — і з того часу не відновилася. Астрономи відстежували цей процес у різних діапазонах світла протягом кількох років і дійшли висновку: це не звичайна поведінка живої зорі. Такий сценарій добре вписується в концепцію так званої «невдалої наднової». У цьому випадку ядро зорі колапсує під дією власної гравітації, формуючи чорну діру, але зовнішні шари не отримують достатньо енергії, щоб вибухнути яскравим спалахом. У результаті — тиша замість феєрверку. Пил, який усе приховує Частина проблеми в тому, що зорю тепер майже неможливо побачити у видимому світлі. Її закриває щільна оболонка пилу. Проте цей пил нагрівається і світиться в інфрачервоному діапазоні — саме там телескопи й бачать слабкий залишковий сигнал. За даними спостережень, пилова оболонка розташована на відстані мільярдів кілометрів від центру системи. З часом пилу стає більше, він ущільнюється, і об’єкт виглядає дедалі червонішим та тьмянішим. Це може означати як загибель зорі, так і те, що вона просто добре «сховалася». Газ, що вирвався назовні Дослідники також виявили оболонку газу, яка розлітається зі швидкістю близько 100 км/год. Ймовірно, зоря все ж скинула частину своєї оболонки — приблизно десяту частину маси Сонця. Такі слабкі викиди добре узгоджуються з моделями тихого колапсу, коли ядро провалюється всередину, а зовнішні шари лише злегка «здригаються». Втім, подібні газові й пилові структури можуть з’являтися й в іншому сценарії. А раптом це злиття зір? Одна з альтернативних версій — злиття двох зір. Така подія теж може спричинити короткий спалах, а потім — утворення великої кількості пилу, який надовго приховує світло. У цьому випадку всередині пилової хмари зоря могла вижити. Саме тому вчені обережні у висновках. Ознаки «невдалої наднової» і злиття зір на відстані та крізь пил виглядають дуже схоже. Чорна діра — але без підпису? Якщо зоря справді перетворилася на чорну діру, логічно було б очікувати рентгенівського випромінювання від речовини, що падає на неї. Але глибокі спостереження не виявили жодного рентгенівського джерела в цій точці. Це не остаточний аргумент: щільний газ і пил можуть поглинати рентгенівське випромінювання і «перепаковувати» його в тепло. Та все ж відсутність такого сигналу ускладнює однозначний висновок. Чому це важливо Якщо подібні тихі колапси насправді поширені, це означає, що у Всесвіті народжується набагато більше чорних дір, ніж ми припускаємо, орієнтуючись лише на спалахи наднових. Деякі масивні зорі можуть зникати майже непомітно, не залишаючи яскравого сліду. Подібний випадок уже фіксували раніше — зоря N6946-BH1 також згасла і залишила по собі лише слабке інфрачервоне світіння. Нові інструменти, зокрема космічний телескоп Джеймса Вебба, дозволяють спостерігати такі об’єкти набагато детальніше. Що далі Астрономи продовжать стежити за залишком M31-2014-DS1. Якщо з часом пил розсіється, стане зрозуміло, чи є всередині живе джерело світла. Поява пізнього рентгенівського сигналу схилить шальки терезів у бік чорної діри. Якщо ж світіння стабілізується — можливо, зоря пережила драму. У будь-якому разі ця історія вже показала: смерть зорі не завжди супроводжується гучним вибухом. Іноді Всесвіт діє тихо — але від цього не менш вражаюче.

У 2026 році світ персональних комп’ютерів виглядає вже не так, як ще кілька років тому. Ноутбуки нікуди не зникли й залишаються головним інструментом для роботи «на ходу», але поруч із ними впевнено закріпився новий фаворит — міні-ПК. Ці крихітні комп’ютери дедалі частіше обирають як альтернативу ноутбукам, і справа тут не в моді, а в зміні підходу до роботи й повсякденних завдань. Чому міні-ПК раптово стали такими популярними Головна причина буму міні-ПК — запит на компактність без жертв у продуктивності. Бізнесу та звичайним користувачам потрібні комп’ютери, які не займають пів столу, не шумлять, не «їдять» багато електроенергії, але при цьому справляються з серйозними завданнями. Масовий перехід на віддалену та гібридну роботу лише підсилив цей тренд: людям потрібна стабільна «домашня» робоча станція, а не громіздкий системний блок. Додайте сюди ще й екологічний фактор. Міні-ПК зазвичай будуються на енергоефективних процесорах — часто це мобільні чипи або гібридні рішення, які дають хорошу продуктивність при значно меншому споживанні електроенергії. Для компаній це означає нижчі рахунки за світло, а для користувачів — тиху та холодну систему. Міні-ПК проти ноутбуків: не війна, а розподіл ролей Важливо розуміти: міні-ПК не «вбивають» ноутбуки. Вони просто займають іншу нішу. Ноутбук — це мобільність, автономність і універсальність. Він ідеально підходить студентам, фрилансерам, людям, які часто змінюють місце роботи. Міні-ПК — це стаціонарне рішення. Його ставлять на стіл, під’єднують монітор, клавіатуру й мишу — і отримують майже повноцінний десктоп, але в рази менший за розміром. Відсутність батареї та вбудованого екрана дозволяє виробникам зосередитися на «начинці»: кращому охолодженні, потужніших процесорах і навіть дискретній графіці в окремих моделях. Чому саме у 2026 році міні-ПК «вистрілили» По-перше, формфактор. Сучасний міні-ПК легко заховати за монітором або поставити на долоню — при цьому він спокійно тягне офісну роботу, програмування, монтаж відео чи навіть ігри. По-друге, енергоефективність. Світ рухається до економії ресурсів, і компактні системи з високою продуктивністю на ват виглядають значно привабливіше за класичні «вежі». По-третє, віддалена робота. Міні-ПК ідеально вписується в домашній офіс: мінімум шуму, мінімум дротів, максимум стабільності. І нарешті — ціна. За ті самі гроші міні-ПК часто пропонує кращу продуктивність, ніж ноутбук із подібними характеристиками. Особливо це помітно в задачах, де важливі CPU або GPU. Підсумок Міні-ПК стали популярними у 2026 році не тому, що вони «кращі за ноутбуки», а тому що ідеально відповідають новим реаліям: менше місця, менше споживання енергії, більше гнучкості для роботи з дому чи офісу. Ноутбуки й надалі домінуватимуть у сегменті мобільності, але міні-ПК вже міцно закріпилися як універсальне та розумне рішення для тих, кому потрібна потужність без компромісів у просторі.

Після смерті динозаврів еволюція прискорилася до неймовірних швидкостей 66 мільйонів років тому астероїд завширшки близько 200 кілометрів врізався в Землю біля сучасного півострова Юкатан у Мексиці. Наслідки були катастрофічні: загинули три чверті всіх видів рослин і тварин, включно з непереможними динозаврами. Але після цього апокаліпсису на Землі почалося щось дивовижне: життя відновлювалося з приголомшливою швидкістю. Нові дослідження під керівництвом Кріс Лоері з Техаського університету показують, що поява нових видів після катастрофи відбувалася в рекордні терміни. Якщо раніше вважалося, що нові види з’являються в мільйонні роки, то роботи Лоері показують, що нові види планктону еволюціонували всього за кілька тисяч років — у деяких випадках менше 2 000 років. Це неймовірно швидкий темп еволюції, який раніше вважався неможливим. “Це неймовірно швидко,” — каже Лоері. — “Наші дослідження показують, наскільки швидко нові види можуть виникати після катастрофічних подій та як швидко відновлюється екосистема після падіння астероїда Чіксулуб.” Вчені зіткнулися з серйозною проблемою: як точно визначити вік скам’янілостей після такого катаклізму. Астероїд не лише знищив життя, а й порушив осадові шари, які зазвичай допомагають датувати геологічні події. Щоб обійти цю проблему, Лоері та його команда використали ізотоп гелію-3, який накопичується в океанських відкладеннях стабільно, незалежно від швидкості утворення осаду. Це дало точнішу “годинникову шкалу” для відстеження появи нових видів. Дослідники проаналізували шість місць по всьому світу поблизу кордону Крейдя–Палеоген (K/Pg), шару породи, який документує масове вимирання. Вони шукали скам’янілості планктону Parvularugoglobigerina eugubina, який з’явився після падіння астероїда і служить індикатором відновлення життя. Результати показали, що цей вид виник всього через 3 500–11 000 років після катастрофи. Інші види з’явилися ще швидше — вже через 2 000 років. За шість тисяч років після загибелі динозаврів виникло від 10 до 20 нових видів планктону. “Ця швидкість відновлення демонструє неймовірну стійкість життя. Відновлення складних екосистем за геологічний мить — це справді дивовижно,” — зазначає співавтор дослідження, професор Тімоті Браловер з Пенсильванського університету. — “Це також дає надію на стійкість сучасних видів перед загрозами через діяльність людини.” Дослідження показує, що навіть після глобальної катастрофи життя на Землі здатне швидко знаходити нові шляхи розвитку. Масове вимирання 66 мільйонів років тому було жорстоким і непередбачуваним, але саме воно дало старт неймовірній еволюційній гонці, яка швидко наповнила океани новим життям.

З’явилися нові відомості про те, що Apple продовжує тестування фотомодуля для iPhone 18 Pro, який може стати серйозним кроком уперед у мобільній фотографії. Джерела повідомляють про можливе впровадження змінної діафрагми, здатної автоматично налаштовувати потік світла, що досягає сенсора, залежно від умов зйомки. Як повідомляє інсайдер DCS, виробник перевіряє оновлений основний фотомодуль для iPhone 18 Pro та Pro Max. Ця інформація підтверджує більш ранні чутки. У звіті від жовтня 2025 року також зазначалося, що Apple веде переговори з постачальниками компонентів для реалізації функції змінної діафрагми. Поточні моделі iPhone 17 Pro і Pro Max використовують телеоб’єктив із фіксованою діафрагмою ƒ/2.8 та 48-мегапіксельним сенсором. У iPhone 16 Pro та Pro Max сенсор був 12-мегапіксельним, а діафрагма залишалася незмінною. Для iPhone 18 Pro передбачається збільшення світлосили та покращення якості телеоб’єктива, що має знизити рівень шуму та підвищити точність зйомки за умов недостатнього освітлення. Змінна діафрагма дозволить відкривати або закривати апертуру залежно від рівня освітлення. У темних умовах вона розширюватиметься для потрапляння більшої кількості світла на сенсор, а за яскравого освітлення — звужуватиметься, запобігаючи переекспозиції. Крім того, технологія дасть змогу регулювати глибину різкості та рівень розмиття фону, подібно до камер професійного рівня. Раніше Apple не використовувала змінну діафрагму у смартфонах. Наразі представлені Pro-версії оснащуються фіксованою апертурою ƒ/1.78. Компанія Samsung, яка є основним конкурентом, планує повернення цієї функції в Galaxy S26 Ultra. Раніше така технологія застосовувалася в моделях Galaxy S9 та S10, але була виключена з наступних флагманів. Також витоки повідомляють про можливість встановлення телеоб’єктива з телеконвертером і фронтальної камери на 24 мегапікселі. Передбачається, що iPhone 18 Pro та Pro Max будуть анонсовані вже цієї осені. Якщо витоки підтвердяться, новинки отримають камери з помітними удосконаленнями, включно з регульованою діафрагмою та більш потужним телеоб’єктивом. Для Apple це може стати однією з найпомітніших інновацій у мобільній фотографії за останні роки.

Космічний телескоп James Webb Space Telescope дослідив глибоко приховане ядро галактики IRAS 07251–0248 і виявив там несподівано багатий набір органічних молекул. Серед них — бензол, метан і навіть метильний радикал, який уперше зафіксовано за межами Чумацького Шляху. Це відкриття змінює уявлення про хімію в екстремальних космічних середовищах. Що приховує запилене галактичне ядро IRAS 07251–0248 належить до класу ультраяскравих інфрачервоних галактик. Її центральна область настільки щільно огорнута газом і пилом, що звичайні телескопи не можуть побачити, що відбувається всередині. Інфрачервоні інструменти JWST — NIRSpec і MIRI — змогли «пробити» пилову завісу у діапазоні 3–28 мікрон і проаналізувати хімічний склад ядра. Саме там астрономи знайшли винятково багату органічну суміш. Які молекули знайшли Дослідники зафіксували цілий набір невеликих вуглеводнів у газовій фазі: бензол (C₆H₆) метан (CH₄) ацетилен (C₂H₂) діацетилен (C₄H₂) триацетилен (C₆H₂) метильний радикал (CH₃) — вперше поза нашою галактикою Крім газових молекул, телескоп виявив тверді вуглецеві зерна та водяний лід. Концентрації органіки виявилися значно вищими, ніж передбачали моделі. Результати опубліковані в журналі Nature Astronomy. Звідки береться ця органіка Команда з Центру астробіології (CAB, CSIC-INTA) використала теоретичні моделі, розроблені в Oxford University, щоб пояснити спостереження. Звичайне нагрівання чи турбулентність не можуть створити таку кількість молекул. Найкраще пояснення — космічні промені. У ядрі галактики їхня інтенсивність дуже висока. Вони руйнують великі вуглецеві структури та поліциклічні ароматичні вуглеводні (ПАВ), «розбиваючи» їх на дрібніші органічні молекули, які переходять у газову фазу. Фабрики органічної хімії у Всесвіті Вчені виявили пряму залежність між кількістю вуглеводнів і рівнем іонізації космічними променями в подібних галактиках. Це означає, що глибоко приховані галактичні ядра можуть бути справжніми космічними фабриками органіки. Такі середовища відіграють важливу роль у переробці вуглецю та можуть впливати на хімічну еволюцію галактик у цілому. Чому це важливо Молекули на кшталт бензолу й ацетилену є будівельними блоками складнішої органічної хімії. Їхня наявність у таких екстремальних умовах показує, що Всесвіт здатен створювати складну органіку навіть у найсуворіших середовищах — поряд із активними чорними дірами та інтенсивним випромінюванням. І це лише початок: JWST відкриває регіони космосу, які раніше були повністю приховані від науки. За матеріалами phys.org

Часові кристали зазвичай асоціюються з квантовою фізикою, надскладними установками та лабораторіями майбутнього. Але вчені з Нью-Йоркського університету довели: щоб побачити одну з найдивніших форм матерії, іноді достатньо… пінопласту та звуку. Команда фізиків несподівано створила класичний часовий кристал, використавши масив динаміків і крихітні кульки зі стиропору. Без лазерів, без квантових комп’ютерів і без надточних годинників. Що таке часовий кристал — простими словами Звичайний кристал — це структура, яка повторюється в просторі. Наприклад, у солі чи алмазі атоми розташовані в чіткій решітці, яка нескінченно дублюється в усіх напрямках. Часовий кристал працює інакше. Він повторюється не в просторі, а в часі. Це означає, що система починає коливатися за власним внутрішнім ритмом, який не нав’язаний ззовні. Ніби маятник, який рухається сам по собі — без підштовхування й без «тикання» годинника. Саме це й робить часові кристали такими загадковими: вони порушують звичне уявлення про симетрію часу. Випадкове відкриття з гучним звуком Фізики Девід Ґрієр, Міа Моррелл і Ліла Елліотт не планували створювати часовий кристал. Вони досліджували нерівноважні (нереципрокні) взаємодії — ситуації, коли один об’єкт впливає на інший сильніше, ніж отримує вплив у відповідь. Для цього ідеально підходять крихітні кульки з пінопласту — легкі, але достатньо міцні. Їх можна утримувати в повітрі за допомогою стоячої звукової хвилі, створеної динаміками. Коли дві такі кульки «висять» у звуковому полі, вони починають взаємодіяти не напряму, а через звук, який від них відбивається. Якщо одна кулька трохи більша, вона сильніше спотворює звукову хвилю — і виникає асиметрія сил. Саме в цей момент дослідники помітили щось дивне. Коливання, які не зупиняються За певних умов дві кульки почали ритмічно рухатися, утворюючи стабільний часовий візерунок. Ніхто їх не рухав, не струшував і не задавав ритм. Коливання виникли самі — і могли тривати годинами, не розпадаючись і не затухаючи. Фактично, це мінімально можливий часовий кристал — система лише з двох частинок. На думку дослідників, це один із найчистіших прикладів класичного часового кристалу, який будь-коли вдавалося спостерігати в лабораторії. Навіщо це потрібно Практичного застосування поки що немає — і вчені цього не приховують. Але відкриття важливе з кількох причин: воно показує, що екзотичні стани матерії не обов’язково є квантовими; дає новий інструмент для вивчення нереципрокних взаємодій у великих, видимих системах; натякає, що подібні принципи можуть існувати навіть у біології, де асиметричні взаємодії зустрічаються досить часто. І, мабуть, найприємніше — для цього не потрібне наддороге обладнання. Іноді, щоб заглянути в фундаментальні закони Всесвіту, вистачає пінопласту, динаміків і трішки цікавості. Результати дослідження опубліковані в журналі Physical Review Letters.