Сьогодні алюміній здається одним із найдешевших і найпоширеніших металів у світі. Його можна знайти всюди — від кухонної фольги до деталей літаків. Але в середині XIX століття ситуація була зовсім іншою: очищений алюміній був настільки дорогим, що його вважали розкішним матеріалом. Яскравий історичний приклад — невелика піраміда з майже чистого алюмінію, встановлена 6 грудня 1884 року на вершині Монумента Вашингтона. Вона символізувала завершення будівництва пам’ятника, а також демонструвала технологічні можливості того часу. Тоді алюміній коштував майже стільки ж, як срібло. У 1852 році його ціна сягала приблизно 550 доларів за фунт — у сучасному еквіваленті це близько 23 тисяч доларів. Лише на початку ХХ століття, після появи нових промислових методів виробництва, вартість металу різко впала — менш ніж до одного долара за фунт. Це стало справжньою економічною революцією та відкрило шлях до масового використання алюмінію в промисловості. Тепер, у XXI столітті, цей метал може пережити ще одну наукову «реабілітацію». Дослідники з King’s College London та Trinity College Dublin повідомили про створення нової форми алюмінію, яка може стати дешевою альтернативою дорогоцінним металам у хімічних каталізаторах. Результати дослідження опублікували в журналі Nature Communications. Новий матеріал отримав назву циклотриалуман (cyclotrialumane). Його структура складається з трьох атомів алюмінію, з’єднаних у трикутник. Така форма робить сполуку дуже реактивною, але водночас достатньо стабільною, щоб працювати у різних хімічних середовищах. Саме ця комбінація властивостей робить її перспективним каталізатором — речовиною, яка прискорює хімічні реакції. Сьогодні в багатьох промислових процесах використовують каталізатори з дорогоцінних металів, зокрема платини або паладію. Вони належать до так званої групи платинових металів і дуже ефективні, оскільки стійкі до корозії та легко утворюють хімічні зв’язки. Проте їх видобуток складний і дорогий, а також пов’язаний із великими екологічними витратами. Наприклад, щоб отримати лише кілька грамів таких металів, потрібно переробити близько тонни руди, що потребує значних енергетичних ресурсів. Саме тому вчені активно шукають альтернативи серед більш доступних елементів періодичної таблиці. За словами керівниці дослідження Клер Бейквелл з King’s College London, алюміній є ідеальним кандидатом. Він надзвичайно поширений у природі і приблизно у 20 тисяч разів дешевший за платину або паладій. Під час експериментів дослідники виявили, що нова сполука алюмінію може ефективно працювати в кількох важливих хімічних реакціях. Зокрема, вона здатна розщеплювати молекули водню — ключовий процес у виробництві водневої енергетики. Крім того, каталізатор допомагає утворювати етилен — важливу речовину для виробництва пластмас. Ще цікавіше те, що під час дослідження вчені натрапили на реакції, які взагалі неможливо здійснити за допомогою традиційних каталізаторів із перехідних металів. Це означає, що новий тип алюмінію може відкрити цілий напрямок у хімії, де з’являться абсолютно нові сполуки та технології. Якщо ці результати підтвердяться у промислових масштабах, дешевий і доступний алюміній може частково замінити дорогі дорогоцінні метали у хімічному виробництві. Це не лише здешевить багато процесів, а й зменшить екологічний вплив видобутку рідкісних металів. Іронічно, але виходить, що шматок алюмінію на вершині Монумента Вашингтона був символом технологічного прогресу ще понад сто років тому. Схоже, що цей метал знову може опинитися в центрі нової наукової революції — цього разу в хімії та енергетиці.

Відчуття дотику здається нам абсолютно природним — достатньо легкого торкання шкіри, щоб мозок миттєво зрозумів, що сталося. Але на молекулярному рівні цей процес значно складніший. Нове дослідження вчених із дослідницького інституту Scripps Research показало, як один із ключових білків, що відповідає за відчуття дотику, здатний надзвичайно точно розпізнавати механічні впливи. Коли щось торкається нашої шкіри, спеціальні сенсорні нейрони перетворюють механічний тиск на електричні сигнали, які потім обробляє мозок. Відомо, що центральну роль у цьому процесі відіграє білок PIEZO2. Проте довгий час залишалося незрозумілим, чому він найкраще реагує на невеликі локальні натискання — наприклад, легкий дотик пальцем, — тоді як його близький «родич» PIEZO1 активується переважно під час розтягування клітин, як це відбувається у кровоносних судинах. Нове дослідження, результати якого опублікували в журналі Nature, допомогло знайти відповідь на це питання. Вчені з’ясували, як саме PIEZO2 розпізнає різні типи механічних сил і чому він, ймовірно, еволюціонував як головний «сенсор» легкого дотику в організмі людини. Ці результати також можуть допомогти краще зрозуміти деякі сенсорні розлади, пов’язані з мутаціями в гені PIEZO2. Один із авторів дослідження, нейробіолог Ардем Патапутян, у 2021 році отримав Нобелівську премію з фізіології або медицини за відкриття білків PIEZO1 і PIEZO2. Ці білки працюють як іонні канали — своєрідні мікроскопічні «ворота» в клітинній мембрані. Коли на клітину діє механічна сила, канал відкривається, і всередину клітини потрапляють заряджені частинки. Саме цей рух частинок створює електричний сигнал, який і передається нервовою системою як відчуття дотику, положення тіла або навіть деяких видів болю. Попри майже ідентичну структуру PIEZO1 і PIEZO2, їхня поведінка в клітинах дуже відрізняється. PIEZO2 відіграє ключову роль у соматосенсорній нервовій системі — мережі нейронів, які реагують на дотик. Ці нейрони надзвичайно чутливі навіть до дуже слабких натискань на шкіру. PIEZO1, навпаки, активніше реагує на розтягування клітинної мембрани — наприклад, коли клітина збільшується в об’ємі або зазнає механічного навантаження. Щоб зрозуміти причину такої різниці, дослідники використали сучасну технологію надточної мікроскопії MINFLUX. Цей метод дозволяє відстежувати положення і рух білків у живих клітинах з точністю до нанометрів — тобто на рівні, що у сотні тисяч разів менший за товщину людської волосини. На відміну від інших методів, наприклад кріоелектронної мікроскопії, які показують лише «застиглі» структури, MINFLUX дає можливість спостерігати, як білки поводяться в реальному середовищі клітини. Поєднавши цей метод із електричними вимірюваннями іонних потоків, дослідники змогли побачити, як змінюється форма PIEZO2 під час механічного впливу. Виявилося, що цей канал є жорсткішим за PIEZO1 і фізично з’єднаний із внутрішнім «каркасом» клітини — цитоскелетом. Цей каркас складається з білкових ниток актину, які підтримують форму клітини та допомагають передавати механічні сили. З’єднання між PIEZO2 і цитоскелетом відбувається за допомогою білка filamin-B, який діє як своєрідний «міст» між мембранними білками та актиновими нитками. Коли клітину натискають, це внутрішнє з’єднання передає силу безпосередньо до PIEZO2, що збільшує ймовірність відкриття каналу. Водночас просте розтягування мембрани майже не активує PIEZO2, якщо це з’єднання зберігається. Дослідники також визначили точну ділянку, де PIEZO2 зв’язується з filamin-B. Коли це з’єднання штучно порушили, поведінка каналу змінилася: у сенсорних нейронах мишей PIEZO2 став менш чутливим до натискання, але почав реагувати на розтягування мембрани — тип сили, який зазвичай для нього нехарактерний. За словами вчених, це відкриття показує, що клітини можуть тонко налаштовувати свою чутливість до дотику не лише завдяки вибору певних іонних каналів, а й через те, як ці канали фізично інтегровані у структуру клітини. Оскільки filamin-B присутній у багатьох тканинах організму, саме таке «прикріплення» може робити PIEZO2 особливо ефективним для реєстрації ніжних і повсякденних дотиків. Ці результати також мають важливе медичне значення. Мутації в гені PIEZO2 можуть викликати порушення чутливості до дотику та проблеми з відчуттям положення тіла у просторі, тоді як мутації в filamin-B пов’язані з різними скелетними та розвитковими розладами. Розуміння того, як саме взаємодіють ці білки, допоможе точніше інтерпретувати генетичні дослідження та розробляти нові підходи до лікування сенсорних порушень. На думку авторів роботи, дослідження змінює наше уявлення про те, як виникає відчуття дотику. Виявляється, що вирішальну роль відіграє не лише структура самого білка, а й те, як він фізично пов’язаний з іншими елементами клітини. Саме ці внутрішні зв’язки визначають, які типи механічних сигналів клітина здатна відчувати — і, зрештою, як ми сприймаємо світ навколо себе.

Вчені виявили, що зміни в течії Гольфстрім можуть допомогти передбачити можливий крах однієї з найважливіших океанічних систем на Землі — Атлантичної меридіональної циркуляції (AMOC). Саме ця система величезних океанічних течій переносить тепло з тропіків у Північну півкулю та значною мірою впливає на клімат Європи й інших регіонів планети. Нове дослідження показує, що всередині Гольфстріму може ховатися своєрідний «ранній сигнал», який попереджає про небезпечні зміни задовго до їхнього настання. Гольфстрім бере початок у Мексиканській затоці, проходить уздовж східного узбережжя США та біля мису Гаттерас у Північній Кароліні повертає в Атлантичний океан. Хоча він є лише однією з гілок AMOC, його роль у кліматичній системі Землі надзвичайно важлива. Завдяки цій течії теплі води потрапляють у північні широти, що, зокрема, робить клімат у Західній Європі значно м’якшим, ніж він був би без такого теплового транспорту. Однак дедалі більше досліджень свідчить про те, що AMOC поступово слабшає. Вчені побоюються, що система може наблизитися до так званої «точки неповернення» — моменту, після якого її робота різко зміниться або навіть зупиниться. Такий сценарій може кардинально вплинути на клімат у різних частинах світу: від похолодання у Північно-Західній Європі до змін у тропічних мусонних системах. Команда дослідників під керівництвом кліматичного фізика Рене ван Вестена з Утрехтського університету звернула увагу на поведінку Гольфстріму. За його словами, коли AMOC починає слабшати, течія поступово зміщується на північ. Але коли система стає занадто слабкою, відбувається різкий стрибок — саме цей момент може стати раннім попереджувальним сигналом майбутнього колапсу. На відміну від багатьох інших течій, що входять до AMOC, Гольфстрім формується під впливом вітрів. Після проходження біля Флориди він рухається вздовж узбережжя США до мису Гаттерас, а потім повертає на схід у Північну Атлантику. Хоча течія знаходиться на поверхні океану, її положення контролюють значно глибші потоки води, які взаємодіють із верхніми шарами й створюють потужні вихори. Саме ці вихори зазвичай зміщують Гольфстрім трохи на південь. Коли ж AMOC слабшає, ці структури втрачають силу, і течія починає повільно рухатися на північ. Щоб детальніше дослідити цей процес, вчені створили високоточну комп’ютерну модель океану, яка дозволила змоделювати поступовий колапс AMOC. У стандартних кліматичних моделях Гольфстрім часто виглядає «розмитим», тому його динаміку важко відстежити. Нова модель дала змогу розглянути поведінку течії значно детальніше. Результати виявилися несподіваними. Під час моделювання вчені побачили дві стадії реакції Гольфстріму. Спочатку, у міру повільного ослаблення AMOC, течія поступово змістилася на північ приблизно на 133 кілометри. Але потім відбувся різкий стрибок — ще приблизно на 219 кілометрів на північ. Найцікавіше те, що цей раптовий зсув стався приблизно за 25 років до початку повного колапсу системи. Саме тому дослідники вважають, що таке різке зміщення Гольфстріму може стати важливим попереджувальним сигналом для кліматологів. Якщо подібний процес вдасться зафіксувати у реальному океані, це дозволить заздалегідь підготуватися до масштабних кліматичних змін. Втім, автори дослідження підкреслюють, що модель не враховувала всі сучасні фактори, зокрема глобальне потепління. У моделюванні враховували лише збільшення кількості прісної води в Північній Атлантиці, тоді як у реальності танення арктичного льоду та підвищення температури можуть значно прискорити ослаблення AMOC. Тому реальні часові рамки можуть відрізнятися. Попри це, результати роботи відкривають нові можливості для спостереження за станом океанічних течій. Якщо вченим вдасться підтвердити цей сигнал у реальних даних, людство може отримати один із перших надійних індикаторів того, що одна з ключових кліматичних систем планети наближається до критичної межі.

Коли системи штучного інтелекту почали досягати надзвичайно високих результатів на давно використовуваних академічних тестах, дослідники помітили серйозну проблему: колись складні випробування перестали бути викликом для сучасних моделей. Відомі тести, такі як Massive Multitask Language Understanding (MMLU), які раніше вважалися вимогливими, більше не здатні адекватно оцінити можливості передових ШІ. Щоб вирішити цю проблему, міжнародна група з майже тисячі вчених, серед яких професор з Texas A&M University, розробила новий тип випробування. Мета полягала у створенні екзамену, що поєднує широту знань, складність та глибину, засновану на експертних людських знаннях, з якими сучасні ШІ все ще справляються важко. Результатом став “Останній екзамен людства” (Humanity’s Last Exam, HLE) — тест із 2500 питань, який охоплює математику, гуманітарні науки, природничі науки, давні мови та широкий спектр спеціалізованих академічних дисциплін. Деталі проєкту опубліковані у Nature, а додаткова інформація доступна на сайті lastexam.ai. Серед багатьох учасників проєкту — доктор Тунг Нгуєн, асоційований професор кафедри комп’ютерних наук та інженерії Texas A&M, який допомагав створювати та вдосконалювати питання для екзамену. “Коли ШІ починають показувати високі результати на людських тестах, може здатися, що вони наближаються до людського рівня розуміння. Але HLE нагадує: інтелект — це не лише впізнавання шаблонів, а глибина, контекст і спеціалізовані знання,” — пояснює Нгуєн. Мета тесту не в тому, щоб “перехитрити” людину, а у визначенні сфер, де ШІ все ще відстає. Питання для HLE розробляли й перевіряли експерти з усього світу. Кожне завдання має чітку перевірювану відповідь і створене так, щоб його не можна було швидко вирішити через простий пошук в Інтернеті. Серед тем — переклад давніх написів Палміри, ідентифікація дрібних анатомічних структур у птахів та аналіз нюансів вимови біблійної давньоєврейської мови. Всі питання перевіряли на провідних ШІ-моделях. Ті завдання, які могли правильно вирішити сучасні системи, вилучалися з фінальної версії. Раннє тестування показало ефективність такого підходу: навіть потужні моделі справлялися зі складними завданнями слабо. GPT-4o набрав лише 2,7%, Claude 3.5 Sonnet — 4,1%, OpenAI o1 — близько 8%. Найсильніші моделі, Gemini 3.1 Pro і Claude Opus 4.6, досягли точності 40–50%. Нгуєн підкреслює, що відсутність точних оцінювальних інструментів може призвести до неправильного розуміння справжніх можливостей ШІ. “Високі бали на тестах, розроблених для людей, не обов’язково відображають справжній інтелект. Вони вимірюють здатність виконувати завдання, створені для людського навчання, а не глибоке розуміння,” — каже він. Попри драматичну назву, HLE не натякає на заміну людей машинами. Навпаки, тест показує, скільки знань і експертизи залишаються унікально людськими. “Це не гонитва проти ШІ. Це спосіб зрозуміти сильні та слабкі сторони систем, щоб будувати безпечніші та надійніші технології,” — додає Нгуєн. HLE створений як довготривалий, прозорий бенчмарк для майбутніх моделей ШІ. Деякі питання вже опубліковані, інші залишаються прихованими, щоб ШІ не могли просто запам’ятати відповіді. “На даний момент HLE є одним із найчіткіших способів оцінити розрив між ШІ та людським інтелектом. І попри швидкий технологічний прогрес, цей розрив досі значний,” — підсумовує Нгуєн. Проєкт демонструє силу міжнародної колаборації: до нього долучилися не лише комп’ютерні науковці, а й історики, фізики, лінгвісти та медичні дослідники. Така різноманітність дисциплін дозволила виявити прогалини у сучасних ШІ-системах — іронічно, але саме людська співпраця показала межі машинного розуміння.

Французька компанія Thales представила власну систему протиповітряної та протиракетної оборони під назвою SkyDefender, яка покликана захищати цілі регіони від повітряних та ракетних загроз. Виробник заявляє, що система вже доступна для експлуатації і базується на перевірених у бойових умовах технологіях. SkyDefender була офіційно анонсована 11 березня 2026 року і, за словами Thales, її концепція схожа на американську програму Golden Dome, але з меншим радіусом дії — близько 5 000 км, що робить її придатною для регіонального захисту, а не для покриття континентів. Система побудована за принципом «мережі систем», де декілька рівнів датчиків і засобів перехоплення працюють разом і координуються за допомогою штучного інтелекту. Верхній рівень SkyDefender включає мережу далекого виявлення, інтегровану із геостаціонарними супутниками Thales Alenia Space, які відстежують інфрачервоні сигнатури запуску ракет. Середній рівень покриває до 150 км за допомогою системи SAMP/T NG та наземних радарів Ground Fire для перехоплення ракет Aster 30 B1 NT. На ближніх дистанціях працює шар короткого та надкороткого радіусу дії, призначений для знищення низьколетючих цілей, включно з дронами, за допомогою систем SHORAD та VSHORAD. Крім стандартних ракет і радарів, SkyDefender може інтегрувати лазерні ракети Martlet, інфрачервоні ракети «вистрілив — забув» Mistral 3, а також автоматичну гармату RapidFire 40 мм CTA, що забезпечує швидку реакцію на різні загрози. На відміну від Golden Dome, яка орієнтована на перехоплення міжконтинентальних балістичних та гіперзвукових ракет у космосі, верхній рівень SkyDefender виконує в першу чергу функцію раннього попередження. Інша ключова відмінність — готовність системи: SkyDefender уже доступна і може масштабуватися під потреби замовника, тоді як Golden Dome залишається переважно концептом із планованим запуском не раніше 2029 року. Командний центр SkyView дозволяє інтегрувати систему у мережі оборони НАТО та союзників, підвищуючи сумісність та ефективність взаємодії. «Thales пишається тим, що сприяє суверенітету наших країн за допомогою SkyDefender — глобального куполу протиповітряної та протиракетної оборони на базі передових технологій, від захисту від дронів до систем раннього попередження», — заявив Ерве Дамман, виконавчий віце-президент Thales з наземних та повітряних систем. «SkyDefender — це бойова система, яку легко інтегрувати та яка доступна вже сьогодні, підтверджуючи нашу позицію надійного партнера для збройних сил».

Астрономи відкрили приховану “космічну павутину” галактик і газу, простеживши світло водню з раннього Всесвіту. Використовуючи дані експерименту Hobby-Eberly Telescope Dark Energy Experiment (HETDEX), дослідники створили найдетальнішу тривимірну карту випромінювання водню у далекому минулому — приблизно 9–11 мільярдів років тому. Світло, яке вчені вивчали, називають Lyman-alpha. Воно виникає, коли атоми водню поглинають енергію від сусідніх зірок. Оскільки цей сигнал особливо сильний у регіонах активного зореутворення, його зазвичай використовують для пошуку яскравих галактик у віддаленому космосі. Проте положення тьмяних галактик та слабких хмар газу залишалося майже невідомим. Щоб побачити ці слабкі джерела, команда застосувала метод Line Intensity Mapping, який вимірює інтенсивність випромінювання певного елемента у великій ділянці космосу. Це дозволяє одночасно фіксувати світіння багатьох слабких об’єктів, навіть тих, які зазвичай непомітні. “Якщо дивитися з літака на місто, звичайні огляди показують лише великі центри, а інтенсивність картування дозволяє побачити також передмістя та маленькі містечка,” пояснює астрофізик Джуліан Муньос, співавтор дослідження. Проєкт HETDEX використовує телескоп Hobby-Eberly у обсерваторії Макдональд для вивчення понад мільйона яскравих галактик з метою кращого розуміння темної енергії. За роки спостережень астрономи зібрали понад 600 мільйонів спектрів на площі неба, що перевищує площу 2 тисяч повних Місяців. “Ми наразі використовуємо лише близько 5% усіх даних, решта може допомогти для додаткових досліджень,” зазначає керівник HETDEX Карл Гебгард. Для створення карти дослідники задіяли суперкомп’ютери Texas Advanced Computing Center, які обробили майже півпетабайта даних. Потім вони використали вже каталогізовані яскраві галактики як орієнтири для оцінки розташування слабших галактик і світних газових хмар. Гравітація збирає матерію в скупчення, тому місце яскравої галактики часто вказує на регіони з додатковими об’єктами. Нова карта дозволяє не лише детальніше розглянути ділянки біля яскравих галактик, а й відкриває раніше невивчені простори між ними. Це дає вченим реальну основу для перевірки комп’ютерних моделей раннього Всесвіту. Наступним кроком стане порівняння цієї карти з іншими обстеженнями, які досліджують інші елементи, наприклад, монооксид вуглецю — ключовий компонент щільних холодних хмар, де формуються зірки. “Це перше виявлення такого роду, і воно відкриває двері до нової ери інтенсивнісного картування Всесвіту,” зазначає Джуліан Муньос. Завдяки телескопу Hobby-Eberly та новим комплементарним інструментам науковці вступають у справжню золоту еру детального вивчення космосу.

ВМС США тихо відновили випробування прототипу електромагнітної рейлгармати на полігоні White Sands у Нью-Мексико. Ці тести свідчать про новий інтерес до перспективної технології, яка раніше стикалася з технічними складнощами та затримками розвитку. Рейлгармати – це сучасна зброя, яка використовує потужні електричні струми для прискорення металевих снарядів вздовж паралельних рейок до гіперзвукових швидкостей, понад 6–7 Махів, без застосування пороху. Під час недавніх випробувань збирали дані про запуск снарядів на високій швидкості, що підтримує роботу Спільного офісу переходу до гіперзвукових технологій (Joint Hypersonics Transition Office). Прототип рейлгармати ВМС США вперше встановили на наземному полігоні у Вірджинії, а у 2019 році перевезли на White Sands для подальших тестів. Попередні плани випробувань на морі відкладалися, і їх так і не реалізували. У 2021 році ВМС оголосили про тимчасове завершення програми та зберігання обладнання для можливого майбутнього використання. Нові дані свідчать, що у лютому 2025 року рейлгармату використали під час триденної тестової кампанії, ймовірно для випробування високошвидкісних запусків експериментальних снарядів. Зацікавленість у технології може бути пов’язана з проєктом великих бойових кораблів Trump-class (BBG(X)), які передбачають оснащення ракетами, класичними гарматами та зброєю спрямованої енергії. У розробці рейлгармат, серед інших, брали участь компанії BAE Systems та General Atomics. Електромагнітна зброя має великі переваги, проте стикається з технічними труднощами. Для стрільби необхідна потужна електромережа та ефективне охолодження, особливо при серійних пострілах. Стрільба гіперзвуковими снарядами призводить до швидкого зношування ствола, що може знижувати точність і дальність пострілу. Попри це, бойова рейлгармата може стати ефективним засобом ураження цілей на морі, на суші та в повітрі, а також перехоплювати швидкі загрози, включаючи гіперзвукові ракети. На відміну від ракетних комплексів, снаряди рейлгармати дешевші та компактніші, що робить її потенційно більш економічною у використанні. Не відстає і Японія, де на експериментальному кораблі JS Asuka успішно випробували прототип рейлгармати, випускаючи гіперзвукові снаряди по рухомій цілі. Під час тестів снаряди досягали швидкості близько 6 Мах і витримували понад 200 пострілів з одного ствола, що демонструє прогрес у довговічності та швидкості. Японія розглядає технологію як економічно ефективний засіб стримування та захисту на великих відстанях. Рейлгармати можуть стати наступним кроком у розвитку високошвидкісної морської зброї, поєднуючи потенційно низьку вартість снарядів із надзвичайною дальністю і точністю ураження. Джерело

Ядерні фізики з університету Теннессі (UT) у співпраці з вченими ЦЕРН представили результати дослідження, що прояснює механізми формування золота, платини та інших важких елементів. У статті, опублікованій у Physical Review Letters, описуються три ключові відкриття щодо поведінки нестабільних атомних ядер під час r-процесу (швидкого захоплення нейтронів), який відбувається при колапсі зірок і зіткненні нейтронних зірок. Експерименти проводилися на установці ISOLDE в ЦЕРН з використанням рідкісного ізотопу Індій-134. Основним досягненням став перший в історії вимір енергії нейтронів при бета-затриманій емісії двох нейтронів одночасно. Раніше вчені не могли точно зафіксувати цей процес через нестабільність екзотичних ядер та технічні складнощі ідентифікації частинок, що вилітають. Нові дані дозволяють значно покращити точність теоретичних моделей, які описують шлях перетворення легких ядер на важкі вздовж так званої доріжки нуклідів. Другим важливим відкриттям стало виявлення передбаченого 20 років тому одночасткового нейтронного стану в олові-133. Дослідники спростували теорію «ядра-амнезіаку», згідно з якою ядро олова повністю втрачає інформацію про своє походження (розпад Індію-134) під час охолодження. З’ясувалося, що пам’ять про попередній стан зберігається, що вимагає перегляду існуючих статистичних моделей ядерних реакцій. Третій результат показав нетипове розподілення рівнів енергії в досліджуваних ізотопах, яке не відповідає стандартним очікуванням фізиків. За словами професора Роберта Гживача (Robert Grzywacz), ці аномалії вказують на необхідність розробки нових теоретичних підходів для опису екстремальних систем, що знаходяться далеко від лінії стабільності. Отримані відомості стануть фундаментом для створення точніших симуляцій зіркових вибухів та синтезу матерії у Всесвіті.

Компанія Google випустила нове оновлення безпеки для браузера Chrome, яке усуває дві серйозні вразливості. За словами розробників, ці проблеми вже активно використовуються хакерами в реальних атаках, тому користувачам рекомендують якомога швидше встановити оновлення. Йдеться про дві уразливості з високим рівнем небезпеки — CVE-2026-3909 та CVE-2026-3910, кожна з яких отримала оцінку 8,8 бала за шкалою CVSS. Перша проблема пов’язана з бібліотекою Skia, яка використовується для обробки двовимірної графіки у браузері. Помилка типу out-of-bounds write дозволяє зловмиснику отримати доступ до пам’яті за межами дозволеної області. Це може відбутися, якщо користувач відкриє спеціально створену вебсторінку з шкідливим HTML-кодом. Друга вразливість стосується рушія V8, який відповідає за виконання JavaScript та WebAssembly у Chrome. Через некоректну реалізацію окремих механізмів безпеки зловмисник теоретично може виконати довільний код усередині ізольованого середовища браузера. Для цього також достатньо змусити користувача відкрити підготовлену сторінку. Обидві проблеми були виявлені фахівцями Google 10 березня 2026 року. Компанія не розкриває деталей про те, як саме ці уразливості використовуються в атаках і хто стоїть за їх експлуатацією. Така практика є стандартною для індустрії кібербезпеки: публікація технічних подробиць до встановлення оновлень може дати іншим зловмисникам інструменти для нових атак. У Google підтвердили, що експлойти для обох вразливостей уже існують і використовуються в мережі. Це означає, що атаки не є теоретичними — вони вже застосовуються на практиці. Це не перший подібний випадок цього року. Менш ніж місяць тому компанія виправила ще одну критичну помилку в компоненті CSS браузера Chrome (CVE-2026-2441), яка також активно використовувалася хакерами як так званий zero-day. Загалом із початку року Google вже усунула три вразливості Chrome, які застосовувалися в реальних кібератаках. Щоб захиститися від потенційних загроз, користувачам рекомендують оновити браузер до актуальних версій: 146.0.7680.75 або 146.0.7680.76 для Windows і macOS, а також 146.0.7680.75 для Linux. Перевірити наявність оновлення можна у меню браузера, відкривши розділ «Довідка → Про Google Chrome», після чого система запропонує перезапустити програму для завершення встановлення. Варто пам’ятати, що проблема може торкатися й інших браузерів, побудованих на базі Chromium, зокрема Microsoft Edge, Brave, Opera та Vivaldi. Їхні розробники зазвичай випускають власні оновлення з виправленнями трохи пізніше, тому користувачам таких браузерів також слід стежити за новими версіями та встановлювати їх одразу після появи.

Зміна клімату впливає не лише на температуру, рівень океану чи погодні умови — вона також поступово змінює тривалість доби на Землі. Нове дослідження вчених з Віденського університету та Швейцарської вищої технічної школи Цюриха (ETH Zurich) показало, що підвищення рівня світового океану через танення льодовиків уповільнює обертання нашої планети. У результаті доба стає довшою, і темпи цього процесу сьогодні є безпрецедентними щонайменше за останні 3,6 мільйона років. Здавалося б, 24 години — це стабільна величина, але насправді тривалість доби постійно змінюється. На це впливають гравітаційні взаємодії із Місяцем, процеси у надрах планети, а також явища, що відбуваються на її поверхні та в атмосфері. Сучасні кліматичні зміни стали ще одним фактором, який впливає на швидкість обертання Землі. Попередні дослідження вже показували, що у період з 2000 по 2020 рік тривалість доби збільшувалася приблизно на 1,33 мілісекунди за століття. Основна причина — перерозподіл мас між континентами та океанами через танення полярних льодовикових щитів і гірських льодовиків. Коли велика кількість льоду переходить у воду і розтікається океанами, маса планети розподіляється інакше, що впливає на її обертання. Вчені пояснюють це на простому прикладі: Земля поводиться подібно до фігуристки, що обертається на льоду. Коли спортсменка притискає руки до тіла, вона обертається швидше, а коли розводить їх у сторони — обертання сповільнюється. Так само й планета: коли вода від танення льоду поширюється океанами, маса віддаляється від осі обертання, що призводить до невеликого уповільнення. Щоб зрозуміти, чи траплялися подібні зміни раніше, дослідники звернулися до незвичайного джерела інформації — викопних решток мікроскопічних морських організмів, відомих як бентосні форамініфери. Це одноклітинні істоти, які жили на дні океану і залишили після себе мікроскопічні вапнякові оболонки. Їхній хімічний склад зберігає відомості про давній рівень моря. Аналізуючи ці викопні рештки, вчені змогли відтворити коливання рівня океану протягом мільйонів років. Після цього за допомогою математичних моделей вони визначили, як ці зміни могли впливати на тривалість доби. Для підвищення точності дослідники використали сучасний алгоритм глибокого навчання, який враховує фізику змін рівня моря та водночас працює з невизначеністю даних палеоклімату. Результати показали, що протягом четвертинного періоду — останніх 2,6 мільйона років — ріст і танення великих льодовикових щитів неодноразово впливали на швидкість обертання Землі. Проте навіть на цьому тлі сучасні зміни виглядають особливими. Лише один період близько двох мільйонів років тому демонстрував майже схожу швидкість зміни тривалості доби, але навіть тоді вона не досягала нинішнього рівня. За словами дослідників, це означає, що сучасні кліматичні зміни відбуваються з безпрецедентною швидкістю щонайменше з часів пізнього пліоцену — приблизно 3,6 мільйона років тому. І головним чинником цих процесів сьогодні є діяльність людини. На перший погляд, збільшення доби на мілісекунди може здаватися незначним. Однак для сучасних технологій такі зміни мають значення. Точне знання швидкості обертання Землі необхідне для космічної навігації, роботи супутників, систем позиціонування та інших високоточних технологій. Науковці попереджають, що до кінця XXI століття вплив кліматичних змін на тривалість доби може навіть перевищити вплив Місяця, який традиційно вважається головним фактором, що уповільнює обертання нашої планети. Хоча зміни вимірюються лише мілісекундами, вони ще раз демонструють, наскільки глобальні процеси, пов’язані зі зміною клімату, здатні впливати на фундаментальні характеристики Землі.