Ми навчилися відправляти зонди за межі Сонячної системи, але при цьому майже нічого не знаємо про те, що відбувається глибоко під нашими ногами. Людство не пробурило навіть тонку земну кору, тож уся інформація про надра планети надходить опосередковано — з геофізики, сейсмічних хвиль і магнітних вимірювань. Відомо лише загальне: кора, мантія, рідке зовнішнє ядро та тверде внутрішнє ядро. А от деталі взаємодії між цими шарами залишаються великою загадкою. Нове дослідження проливає світло на одну з найважливіших зон усередині Землі — межу між мантією та ядром. І ключем до цього стала не бурова установка, а… магнітне поле планети. Глибини, які створюють магнітний щит Землі На глибині близько 3 000 кілометрів під поверхнею Землі знаходиться зовнішнє ядро — гігантський океан розплавленого залізного сплаву. Постійний рух цієї рідини створює геомагнітне поле, яке огортає планету й захищає її від небезпечного космічного випромінювання. Саме завдяки цьому «магнітному щиту» життя на Землі змогло зберегтися протягом мільярдів років. Але для підтримки цього процесу — геодинамо — потрібна енергія. Вона надходить у вигляді тепла, яке поступово передається з ядра до мантії, а далі — до поверхні. Якби цей теплообмін зупинився, Земля могла б повторити долю Марса або Венери, які сьогодні майже не мають власного магнітного поля. Загадкові «блоби» під Африкою та Тихим океаном Сейсмічні дослідження давно показують дивну картину в нижній частині мантії. Під Африкою та Тихим океаном виявлені дві величезні області, де сейсмічні хвилі поширюються повільніше, ніж в інших місцях. Ці структури отримали назву «великі базальні структури нижньої мантії», або просто «блоби». Вони складаються з твердих порід, схожих на навколишню мантію, але, ймовірно, є значно гарячішими або мають інший хімічний склад. Саме це і наштовхнуло вчених на думку: якщо ці зони тепліші, вони повинні впливати на рідке ядро під ними — а отже, і на магнітне поле Землі. Камені як магнітні «флешки» минулого Коли магматичні породи застигають на поверхні Землі, вони «запам’ятовують» напрямок магнітного поля в той момент. Саме так геологи дізнаються, яким було поле мільйони років тому. Зазвичай його напрям залежить від широти, але дослідники помітили дещо дивне: у породах віком до 250 мільйонів років напрям магнітного поля змінювався також залежно від довготи, особливо поблизу екватора. Це виглядало так, ніби магнітне поле Землі мало стійкі «нерівності», пов’язані з певними ділянками планети. І ці ділянки підозріло збігалися з розташуванням загадкових блобів у мантії. Суперкомп’ютери підтвердили здогад Щоб перевірити гіпотезу, вчені використали суперкомп’ютерні моделі геодинамо. В одних симуляціях тепло з ядра передавалося рівномірно по всій межі з мантією. Такі моделі або не давали помітних відмінностей у магнітному полі, або ж приводили до хаотичного й нестабільного результату. Натомість моделі, де в районах блобів тепло відводилося значно слабше — приблизно вдвічі менше, ніж в інших зонах, — показали зовсім іншу картину. Магнітне поле ставало більш стабільним і набувало характерних поздовжніх особливостей, дуже схожих на ті, що зафіксовані у стародавніх породах. Як гарячі зони «екранують» магнітне поле Схоже, що ці гарячі блоби діють як теплоізолятори. Вони заважають відтоку тепла з рідкого ядра, через що під ними утворюються відносно «спокійні» зони розплавленого металу. Оскільки саме рух рідини створює магнітне поле, такі застійні ділянки менше беруть участь у цьому процесі. Більше того, ці області можуть частково «екранувати» магнітне поле — подібно до того, як металевий корпус заважає проходженню сигналу мобільного зв’язку. У результаті магнітне поле Землі набуває стійких, але нерівномірних характеристик. Невидимі хранителі стабільності За геологічну історію магнітне поле Землі не раз слабшало й переходило в хаотичні стани, але такі події були рідкісними, а відновлення відбувалося досить швидко. Моделі показують, що саме блоби можуть допомагати уникати повного колапсу поля, роблячи його більш стійким у довгостроковій перспективі. Ми все ще не знаємо, як і коли з’явилися ці гігантські структури в мантії. Але цілком можливо, що саме вони відіграли ключову роль у збереженні магнітного щита планети — і, зрештою, умов для життя на Землі. Іронічно, але ці приховані глибоко під нами утворення можуть бути одними з найважливіших «охоронців» нашого світу.

Супутники спостерігають за рівнем Світового океану вже 33 роки поспіль — і тепер NASA зробила ці дані відкритими для всіх. Йдеться не про усереднені річні показники, а про щотижневі зміни, які дозволяють побачити різкі підйоми й спади рівня моря значно раніше, ніж вони стають помітними у звітах за рік. Для прибережних регіонів це може мати вирішальне значення. Як супутники “вимірюють” океан Вимірювання рівня моря з космосу ґрунтується на роботі радарних альтиметрів. Супутник надсилає радіоімпульс до поверхні океану і фіксує, за який час сигнал повертається назад. Знаючи швидкість сигналу та положення апарата на орбіті, вчені можуть дуже точно визначити висоту поверхні води. Кожну секунду супутники отримують нове вимірювання, охоплюючи смугу океану шириною кілька кілометрів. Окремі хвилі при цьому “згладжуються”, але великі процеси — течії, накопичення теплої води, сезонні коливання — залишаються добре помітними. Від окремих вимірів до зрозумілих карт Самі по собі сирі дані з орбіт не надто зручні для аналізу. Тому фахівці NASA перетворюють їх на регулярні карти — так звані NASA Sea Surface Height (NASA-SSH). Для кожної карти об’єднують приблизно 10 днів спостережень, а результати накладають на глобальну сітку. Таке усереднення зменшує “шум”, але має і зворотний бік: різкі короткочасні сплески можуть виглядати м’якшими. Водночас карти стають надійним інструментом для відстеження загальних тенденцій і регіональних змін. Чому океани не “змішують” між собою Океан — це не єдина чаша з водою. Материки, перешийки та вузькі протоки суттєво впливають на рух водних мас. Тому під час обробки даних програмне забезпечення ділить океан на окремі басейни. Дані з Атлантики, наприклад, не “перетікають” автоматично в Тихий океан через Панамський перешийок. Такий підхід допомагає зберігати реалістичну картину, особливо поблизу узбереж, хоча інколи у вузьких районах можуть з’являтися прогалини. Що показують щотижневі карти Кожна карта відображає аномалію рівня моря — тобто відхилення від багаторічного середнього значення. Якщо в певному регіоні накопичується тепла вода, її об’єм збільшується, і рівень моря піднімається. Супутники фіксують це буквально за кілька днів. Під час явищ на кшталт Ель-Ніньйо такі щотижневі коливання дозволяють стежити за переміщенням тепла через Тихий океан без очікування місячних або сезонних зведень. Чому океан зростає швидше За оцінками вчених, у 2024 році середній глобальний рівень моря піднімався приблизно на 0,6 сантиметра на рік. Причому близько двох третин цього зростання пояснюється тепловим розширенням води: океан поглинає тепло, вода нагрівається і займає більше місця. Це дещо змінило звичний баланс, коли основну роль відігравало танення льодовиків. Загальна ж тенденція ще тривожніша: темпи підвищення рівня моря з часом прискорюються. Якщо на початку 1990-х це було близько 0,2 сантиметра на рік, то останні роки показують уже понад 0,4 сантиметра. Обмеження, про які варто пам’ятати Попри свою цінність, щотижневі карти не замінюють локальні вимірювання. Супутники не бачать рівень води “на вулиці” конкретного міста, а самі карти мають затримку обробки приблизно у два тижні. Вони також показують великі регіональні зміни, а не пікові значення конкретного дня. Тому для прогнозів підтоплень на місцях ці дані потрібно поєднувати з береговими рівнемірами та інформацією про припливи, рух земної кори й погодні умови. Навіщо відкривати ці дані всім Відкриття 33-річного щотижневого архіву скорочує шлях між наукою та практичними рішеннями. Тепер дослідники, екологи, служби цивільного захисту й навіть журналісти можуть майже в реальному часі бачити, як змінюється океан. Це не просто набір карт — це інструмент, який показує, що зміни відбуваються не “колись у майбутньому”, а тут і зараз, з тижня в тиждень. І саме таке розуміння допомагає краще підготуватися до ризиків, які несе зростаючий океан.

Галапагоські острови зазвичай асоціюються з Дарвіном, унікальною природою та дикими тваринами. Але під час Другої світової війни цей віддалений архіпелаг мав зовсім іншу роль — стратегічну військову. На острові Бальтра США побудували велику авіаційно-морську базу, про яку з часом майже забули. Тепер же науковці буквально «повернули» її з небуття — у цифровому вигляді. Сьогодні на місці тієї бази збереглося менш ніж 3% первинних споруд. Із понад 660 будівель, які колись були нанесені на карти, нині можна розпізнати лише 18 дахів. Решта зникла під впливом часу, клімату та подальшої забудови. Частину території нині займає цивільний аеропорт Сеймур, а частину — база ВПС Еквадору, обидва об’єкти є спадщиною американської присутності. Після нападу на Перл-Гарбор у 1941 році уряд Еквадору дозволив США створити військову базу на Галапагосах для захисту Панамського каналу. Острів Бальтра обрали через зручний рельєф і центральне розташування в архіпелазі. Американські військові розгорнули там масштабну інфраструктуру: дві злітно-посадкові смуги, понад 200 будівель, ангари, казарми, офіси, театр і навіть пивний сад. На піку активності на базі перебували понад 3 тисячі військових. Втім, це різко змінило місцеве середовище. Будівництво й експлуатація бази вплинули на екосистему острова та витіснили місцеву фауну, зокрема жовтих сухопутних ігуан. Уже через п’ять років після завершення війни, у 1946-му, база була повернута Еквадору. Частину споруд розібрали, частину перевезли на інші острови, а значну кількість американського обладнання просто скинули в океан. Щоб відновити цю майже втрачений розділ історії, міжнародна команда дослідників застосувала сучасні геотехнології. У науковій роботі, опублікованій у журналі Міжнародного товариства фотограмметрії та дистанційного зондування, вони описали створення повноцінної 3D-реконструкції бази часів Другої світової. Для цього вчені оцифрували та геоприв’язали архівні аерофотознімки й карти, проаналізували історичні документи та обробили дані дистанційного зондування. Фотограмметрія дозволила «зберегти» об’єкт у цифровому просторі, а такі методи, як LiDAR, мультиспектральний аналіз і радар із синтетичною апертурою, допомогли відновити рельєф, знайти приховані структури й оцінити, як змінювався ландшафт. Результат вражає: цифрова модель показує, що військова база займала приблизно чверть квадратної милі — величезну площу для такого невеликого острова. Дослідники зазначають, що це унікальна можливість «подорожі в часі», яка дозволяє побачити, як виглядала мілітаризована Бальтра понад 80 років тому. Водночас дослідження дає і позитивний сигнал. За даними науковців, екосистема острова значною мірою відновилася: жовті ігуани повернулися, а місцева флора знову активно розвивається. Сьогодні Бальтра — це простір, де співіснують шари людської історії та оновлена природа. Цифрова реконструкція забутої бази — не просто технічне досягнення. Вона допомагає краще зрозуміти, як війна змінювала навіть найвіддаленіші куточки планети, і водночас показує, що природа здатна відновлюватися, якщо їй дати шанс.

Toyota офіційно анонсувала новий великий електричний SUV із трьома рядами сидінь. Прем’єра моделі відбудеться 10 лютого, і вона може стати електричною альтернативою або навіть наступником популярного Highlander. Перші зображення вже розкрили головні особливості салону. Три ряди сидінь і ставка на комфорт Опубліковані тизери демонструють просторий інтер’єр із шістьма або сімома місцями. У конфігурації з шістьма сидіннями другий ряд отримує роздільні капітанські крісла — рішення, характерне для великих сімейних кросоверів. Серед помітних деталей оснащення: панорамний дах окремі USB-порти для пасажирів задніх рядів повністю цифрова панель приладів великий центральний дисплей мультимедіа у «планшетному» стилі Таке оформлення прямо натякає на флагманське позиціонування моделі серед сімейних SUV бренду. Ймовірний спадкоємець концепту bZ Експерти пов’язують новинку з концептом Toyota bZ Large SUV, представленим раніше як частина глобальної електростратегії бренду. Раніше компанія заявляла про намір створити широку лінійку електромобілів, де великий сімейний кросовер мав зайняти окрему нішу. Існують припущення, що серійна версія може отримати індекс bZ5X, однак офіційна назва поки не розкрита. Чи залишиться ім’я Highlander Toyota поступово відходить від складних електричних індексів і повертається до знайомих назв. Тому не виключено, що новий електрокросовер отримає ім’я Highlander або його похідну версію. Це виглядає логічно на фоні змін попиту: покупці дедалі частіше обирають більші сімейні моделі. У лінійці бренду вже є подовжений Grand Highlander, орієнтований саме на простір і комфорт для родин. Виробництво стартує у США За попередніми даними, серійне складання нового електричного SUV організують на заводі Toyota у штаті Кентуккі, а батареї постачатимуть із нового підприємства компанії у Північна Кароліна. Старт виробництва очікується у 2026 році. Технічні характеристики, запас ходу та параметри силової установки поки що не розкриваються. Ставка на сімейний електросегмент Toyota готується до серйозної боротьби у сегменті великих електричних SUV. Попит на просторі сімейні електромобілі зростає, і новинка може стати ключовою моделлю бренду на ринку Північної Америки. Якщо компанія збереже баланс між практичністю Highlander і перевагами електротяги, модель має всі шанси стати хітом у своєму класі.

Коли науковці говорять про походження життя, вони зазвичай починають з так званого останнього універсального спільного предка — організму, від якого приблизно чотири мільярди років тому пішло все життя на Землі. Саме до цього «рубежу» сучасна еволюційна біологія може дістатися з відносною впевненістю. Але що було до нього? Як виглядало життя на ще більш ранньому, майже недосяжному етапі? Нове дослідження, опубліковане в журналі Cell Genomics, пропонує несподіваний шлях до відповіді. Вчені звернули увагу на особливий клас генів, які можуть бути старшими за будь-якого відомого предка всього живого. Гени зі слідами найдавнішого минулого Команда дослідників — Аарон Голдман з Оберлінського коледжу, Ґреґ Фурньє з MIT та Бетюл Качар з Університету Вісконсину — зосередилася на так званих універсальних паралогах. Це родини генів, які присутні майже в усіх живих організмах і при цьому існують щонайменше у двох копіях. Зазвичай подвоєння генів відбувається через помилки під час копіювання ДНК. Одна копія зберігає початкову функцію, а інша з часом може змінюватися й набувати нових властивостей. Так сталося, наприклад, з гемоглобіном у людини, який сьогодні кодується кількома схожими генами. Але універсальні паралоги — рідкісна й особлива категорія. Їх знаходять майже в кожній формі життя: від бактерій до рослин і тварин. Це означає, що подвоєння таких генів сталося ще до появи останнього спільного предка, а обидві копії збереглися протягом мільярдів років еволюції. Що вони можуть розповісти про перші клітини Проаналізувавши всі відомі універсальні паралоги, вчені помітили цікаву закономірність. Усі ці гени пов’язані з двома ключовими процесами: синтезом білків і транспортуванням речовин через клітинні мембрани. Це важливий натяк. Він свідчить про те, що ще на зорі життя найперші клітини вже мали елементарні механізми виробництва білків і контролю того, що потрапляє всередину клітини та виходить з неї. Іншими словами, навіть найпримітивніше життя було більш організованим, ніж можна було б уявити. Відтворення білків з глибини часу Один із найцікавіших етапів дослідження — спроба «відродити» білки, які існували мільярди років тому. Лабораторія Голдмана реконструювала первинну форму білка з однієї родини універсальних паралогів, що бере участь у вбудовуванні інших білків у мембрану клітини. Виявилося, що цей спрощений, давній білок все ще здатний взаємодіяти з мембранами та білковим апаратом клітини. Ймовірно, саме такі молекули допомагали першим клітинам утримувати свою структуру та функціональність у нестабільному середовищі ранньої Землі. Новий погляд на витоки життя Дослідники вважають, що універсальні паралоги — це, по суті, єдині «документи», які зберегли інформацію про епоху до останнього спільного предка. Завдяки розвитку обчислювальних методів, штучного інтелекту та молекулярного моделювання тепер з’являється шанс розшифрувати ці сигнали з глибокого минулого. Мета вчених — поступово відновити картину того, як виглядали найперші клітини і які біологічні процеси стали фундаментом для всього подальшого життя. Якщо цей підхід виправдає себе, ми зможемо вперше не лише будувати гіпотези, а й перевіряти їх, зазираючи у часи, коли життя на Землі тільки починало набирати форми.

Вчені дедалі частіше доводять просту істину: нові інструменти здатні кардинально змінити наше розуміння Всесвіту. Щойно з’являється технологія, яка дозволяє зазирнути всередину об’єктів без їх руйнування, дослідники одразу знаходять для неї найцікавіші «піддослідні». Саме так сталося з одним із найвідоміших марсіанських метеоритів — NWA 7034, більш відомим як Black Beauty («Чорна красуня»). Цей метеорит унікальний не лише через свою ефектну зовнішність. Він є уламком Марса, який потрапив на Землю після потужного зіткнення на Червоній планеті. Вік породи оцінюють приблизно у 4,48 мільярда років — це один із найдавніших відомих зразків марсіанської кори в Сонячній системі. Фактично, Black Beauty — це природна «капсула часу», яка зберегла інформацію про ранній Марс. До недавнього часу вивчення такого скарбу вимагало жертв: вчені були змушені відрізати шматочки метеорита, подрібнювати або розчиняти їх, щоб дістатися до хімічного складу. Але тепер ситуація змінилася. Команда дослідників на чолі з Естрід Навер з Технічного університету Данії застосувала до метеорита сучасні методи комп’ютерної томографії — без жодного руйнування зразка. Для аналізу використали одразу два типи сканування. Перший — рентгенівська КТ, добре знайома з медицини, яка чудово «бачить» щільні елементи на кшталт заліза чи титану. Другий — нейтронна томографія, значно рідкісніша, але надзвичайно цінна для геології. Вона здатна проникати крізь дуже щільні матеріали й, що найважливіше, чутлива до водню — ключового елемента води. Сканували невеликий, відполірований фрагмент метеорита розміром приблизно з ніготь. Усередині вчені побачили так звані класти — дрібні уламки порід, «вмуровані» в більший камінь. Сам факт їхньої наявності не став сенсацією: давно відомо, що Black Beauty утворився внаслідок марсіанського удару, який буквально спік різні породи разом. Несподіванкою виявився інший момент — тип цих уламків. Дослідники виявили кластери, багаті на водень, відомі як залізо-оксигідроксиди. Хоча вони становили лише близько 0,4% об’єму зразка, саме в них містилося до 11% усієї води, зафіксованої в цьому фрагменті метеорита. Загалом Black Beauty містить приблизно 6 000 частин води на мільйон — надзвичайно багато для породи з планети, яка сьогодні виглядає сухою й холодною. Ці результати добре узгоджуються з даними марсохода Perseverance, який знайшов сліди водяних процесів у кратері Єзеро. Хоча метеорит походить із зовсім іншого регіону Марса, разом ці знахідки вказують на те, що мільярди років тому вода — ймовірно, у рідкому стані — була широко поширена на поверхні планети. По суті, Black Beauty — це готова місія з доставки зразків, яка вже відбулася без участі людства. Вчені сподівалися застосувати ті самі неруйнівні методи й до майбутніх зразків, які планували доставити з Марса в межах програми Mars Sample Return. Томографія дозволяє «просвічувати» навіть титанові контейнери зі зразками. Однак після скасування цієї програми такі дослідження можуть відкластися на невизначений час. Попри це, на горизонті залишається китайська місія з повернення марсіанських зразків, тож надія ще є. А поки що вчені продовжують працювати з тим, що вже мають, — і Black Beauty доводить, що навіть один камінь може розповісти дивовижну історію про вологе минуле Марса та еволюцію цілої планети.

Німецький автовиробник BMW розпочав складання перших передсерійних екземплярів електричного седана i3 на головному підприємстві в Мюнхені. Тестові автомобілі призначені для налагодження виробничих ліній перед запуском масового випуску, запланованого на другу половину 2026 року. Новий i3 побудований на платформі Neue Klasse й оснащений електричною системою напругою 800 В. Така архітектура забезпечує прискорене заряджання: при підключенні до потужної станції акумулятор отримує енергію, достатню для 370 км пробігу за 10 хвилин. У конструкції використано циліндричні акумуляторні елементи нового покоління. За попередніми даними, максимальний запас ходу становитиме понад 800 км. Седан отримав змінені пропорції кузова: укорочений передній звис і колеса, зміщені до кутів автомобіля. Таке компонування дозволило збільшити простір у салоні. Модельний ряд включатиме задньопривідні версії з одним електромотором, повнопривідні — з двома двигунами, а також спортивну модифікацію M з чотирма силовими установками. Мюнхенський завод випускає автомобілі 3 серії протягом 50 років. Директор підприємства Пітер Вебер назвав старт складання тестових зразків важливою віхою у підготовці виробництва. На ринку i3 стане конкурентом Tesla Model 3.

Після аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 році ця територія надовго стала символом техногенної катастрофи — з людськими жертвами, масштабним забрудненням і колосальними економічними втратами. Але з плином часу зона відчуження набула ще однієї, несподіваної ролі: вона перетворилася на унікальну природну лабораторію, де вчені спостерігають, як життя адаптується до умов, які здавалися несумісними з існуванням. За десятиліття досліджень науковці вивчили тут безліч форм життя — від нематод і грибів до птахів, гризунів і диких собак. Вони аналізували мутації, зміни популяцій, стійкість клітин і навіть особливості росту дерев. Проте один із найяскравіших і наочних прикладів адаптації подарували звичайні на перший погляд жаби. Йдеться про східну деревну жабу (Hyla orientalis), мешканців Чорнобильської зони. Виявилося, що ці амфібії значно темніші за своїх родичів за межами зони відчуження. Причина — підвищений вміст меланіну в шкірі. І це не просто косметична особливість. Дослідження, опубліковане у 2022 році, показало: меланін допомагає поглинати та послаблювати шкідливий вплив іонізуючого випромінювання. Простіше кажучи, темніші жаби краще переживали радіаційний стрес, частіше виживали й залишали потомство. За майже 40 років після аварії змінилося понад десять поколінь цих тварин, і швидкий, але цілком класичний механізм природного добору зробив темних жаб домінантними в межах Чорнобильської зони. Цікаво, що подібна стійкість до радіації спостерігається не лише у тварин. Оглядове дослідження, опубліковане в журналі Dose-Response, звертає увагу на дивовижні паралелі між чорнобильськими жабами та людьми, які живуть у регіонах з дуже високим природним радіаційним фоном. Один із таких прикладів — місто Рамсар в Ірані. Через особливості геології в деяких районах рівень опромінення там у десятки разів перевищує допустимі норми для працівників ядерної галузі. І все ж дослідження показали несподіваний результат: у мешканців Рамсара виявили менше хромосомних пошкоджень, ніж у контрольних груп, а їхні клітини демонстрували підвищену здатність до відновлення ДНК. Подібні ефекти зафіксували також у штаті Керала в Індії та в бразильському Гуарапарі. Різниця лише в тому, як саме проявляється адаптація. У людей вона відбувається на клітинному рівні, залишаючись невидимою зовні. У жаб — навпаки, зміни буквально видно неозброєним оком. Але суть однакова: життя знаходить спосіб пристосуватися до екстремальних умов. На думку авторів дослідження, ці приклади — як короткострокового впливу радіації (Чорнобиль), так і багатовікового (Рамсар) — свідчать про глибоко закладену в живих організмах здатність до стійкості. Подальше вивчення цього феномена може мати практичні наслідки: від розвитку радіобіології до медицини майбутнього, зокрема для тривалих космічних місій. Історія чорнобильських жаб — це не спроба романтизувати катастрофу. Швидше, це нагадування про те, що навіть у найбільш ворожих умовах еволюція не зупиняється, а життя — шукає і знаходить шлях уперед.

Samsung остаточно припинила підтримку трьох флагманських моделей — Galaxy S21 Ultra, S21+ та S21. Вони більше не отримуватимуть нові версії прошивки й патчі безпеки. Минулого року ці апарати перевели з щомісячного отримання оновлень на щоквартальний режим, що певною мірою стало провісником завершення програмної підтримки. Наразі на щоквартальний режим перевели серію Galaxy S22, що, ймовірно, натякає на те, що оновлення для цих смартфонів перестануть виходити вже наступного року. За п’ять років із моменту виходу флагмани серії S21 отримали чотири нові покоління Android (з 11 до 15) і, відповідно, чотири оновлення оболонки One UI (з 3.1 до 7). Поточна політика Samsung передбачає семирічну програмну підтримку, проте вона почала діяти лише з лінійки S24. Тому попередні покоління — S22 і S23 — підуть в історію вже у 2027 та 2028 роках відповідно.

У 2030 році Міжнародна космічна станція повернеться на Землю — і разом із нею завершиться ціла епоха. Епоха, у якій космос перестав бути винятково полем змагання наддержав і став простором щоденної співпраці, науки та людської присутності без перерв. З листопада 2000 року на борту МКС завжди перебували люди. День і ніч, 365 днів на рік, величезна наукова лабораторія розміром із футбольне поле мчала навколо планети зі швидкістю близько восьми кілометрів за секунду. Для кількох поколінь це стало чимось буденним: уночі можна було вийти у двір і побачити, як над головою пролітає яскрава цятка — знак того, що десь там, на орбіті, працюють люди. Саме тому новина про майбутнє зведення станції з орбіти викликає не лише інженерні обговорення, а й справжню ностальгію. Для багатьох МКС була значно більшим, ніж технічним об’єктом. Колишній менеджер NASA з наукових і місійних систем Джон Хорак називає станцію «собором людської співпраці». За його словами, це доказ того, що країни здатні домовлятися, а не воювати, навіть коли політичні відносини на Землі далекі від ідеалу. Понад чверть століття люди безперервно жили й працювали в космосі — і це саме по собі є унікальним досягненням цивілізації. Ідея МКС народилася одразу після Холодної війни. Вона стала символом нового етапу відносин між колишніми суперниками космічних перегонів — США та росією. І навіть тепер, на тлі війни в Україні та різкого погіршення політичних зв’язків, співпраця на борту станції триває. Космос, принаймні на орбіті, ще зберігає нейтралітет. Втім, ніщо не вічне. Обладнання МКС застаріває, а підтримувати її у безпечному стані стає дедалі складніше й дорожче. Тому NASA вже ухвалила рішення: у 2030 році спеціальний апарат, який будує SpaceX, керовано сповільнить станцію та спрямує її в атмосферу Землі. Основні фрагменти згорять, а залишки впадуть у віддалену частину Тихого океану, подалі від людей і судноплавних шляхів. Так само свого часу завершили шлях і інші орбітальні гіганти, зокрема радянська станція «Мир». Після цього на орбіті Землі залишиться лише одна діюча космічна станція — китайська «Тяньгун». Для США та їхніх партнерів це означає зміну підходу: замість державної МКС майбутнє бачать за приватними орбітальними станціями. Ідея проста — компанії будують і обслуговують станції, а національні космічні агентства орендують на них місця для астронавтів і експериментів. Кілька проєктів уже в роботі. Свої плани мають компанії Джеффа Безоса та Axiom Space, яка, до речі, вже співпрацює з МКС. Водночас експерти наголошують: навіть у комерційній моделі держава залишатиметься ключовим гравцем. Країни й надалі зацікавлені у власній присутності на низькій навколоземній орбіті — як з наукових, так і з політичних причин. Окреме питання — майбутнє міжнародних правил у космосі. Договори, які десятиліттями регулювали поведінку держав на орбіті, можуть опинитися під тиском, коли людство серйозно візьметься за Місяць. І США, і Китай уже планують створення там постійних баз. Чи збережеться дух співпраці в новій «місячній ері» — питання відкрите. Для Джона Хорака завершення історії МКС — це трохи сумно. Його діти виросли, спостерігаючи, як станція пролітає над їхнім будинком. Але водночас він переконаний: кінець однієї епохи — це початок іншої. Людству доведеться дорослішати як космічному виду, вчитися використовувати космос не лише для досліджень, а й для покращення життя на Землі. І тут доречні слова колишнього очільника Європейського космічного агентства Жан-Жака Дордена: «Якщо хочеш іти швидко — йди сам. Якщо хочеш іти далеко — йди разом». МКС показала, що разом ми справді можемо зайти дуже далеко — навіть за межі планети.