Ми часто уявляємо наших предків меншими за нас, і зазвичай це правда. Однак, схоже, на північних околицях Римської імперії, близько 2000 років тому, стояв на варті невеликий загін велетнів — принаймні, якщо судити з їхнього взуття, пише T4. “Я думаю, тут, у Магні, відбувається щось зовсім інше”, — заявила цього тижня Елізабет Грін, доцентка класики в Університеті Західного Онтаріо та фахівчиня з взуття у благодійному фонді “Віндоланда”. “Навіть із цієї невеликої вибірки стає зрозуміло, що це взуття в середньому набагато більше, ніж більшість колекції з Віндоланди”. Зображення надане благодійним фондом Vindolanda Charitable Trust. Віндоланда — це римський форт на Стіні Адріана на півночі Англії, поблизу того, що колись було кордоном між Римською Британією та дикою, неприборканою Каледонією. Сьогодні стіна повністю лежить на території Англії, але все ще зберігає багатство археологічних скарбів, залишених римськими прикордонниками. Цей рік, схоже, став роком взуття: нещодавно було виявлено перші кілька гігантських черевиків, а тепер колекція стародавнього взуття значно поповнилася. Загалом було знайдено близько 5000 шкіряних виробів — чоловічих, жіночих, дитячих; солдатських і цивільних; від літніх сандалій до міцних черевиків. Остання колекція знахідок налічує 32 одиниці взуття, і вони, безумовно, виділяються серед решти. Вісім черевиків мають підошви довжиною понад 30 сантиметрів, що приблизно відповідає 46-му європейському розміру. Рекордсмен у колекції має довжину 32,6 см — це приблизно 50-й розмір. “Хоча ми порівнюємо цю нову колекцію з Магни, яка ще не пройшла процес консервації, з взуттям з Віндоланди, яке його пройшло, — сказала Грін, — навіть враховуючи максимальну усадку до 1 см, це все одно означає, що це взуття справді дуже велике”. Зображення надане благодійним фондом Vindolanda Charitable Trust. Це захоплюючий погляд у минуле, але археологи застерігають, що ми не повинні сприймати такі знахідки як належне. “Органічні знахідки, подібні до цієї, є одними з найцінніших, що походять з наших розкопок, але вони також найбільше ризикують через зміну клімату”, — сказала Рейчел Фрейм, старший археолог проєкту “Магна”. Якість взуття, знайденого у Віндоланді, значною мірою зумовлена напів анаеробними умовами заболоченого ґрунту в цьому районі. Це надзвичайно крихка екосистема, і сильна спека чи дощі — обидва явища стають все частішими та інтенсивнішими через зміну клімату — можуть її значно порушити. Ці тисячі одиниць взуття — як малі, так і надзвичайно великі — “справді показують нам, що знаходиться під загрозою, якщо зміна клімату й надалі позбавлятиме нас такої життєво важливої інформації”, — сказав Ендрю Бірлі, генеральний директор фонду та директор розкопок. “Це нагадує нам, що не кожна популяція була однаковою, що значні відмінності між полками та людьми, які служили вздовж Стіни Адріана, могли бути культурними та фізичними”. “Без таких артефактів, як це чудове взуття з Магни та Віндоланди, було б майже неможливо дізнатися таку інформацію, — додав Бірлі. — Ми можемо святкувати та дивуватися різноманітності та відмінностям цих людей, лише якщо ми все ще можемо бачити їх в археологічних даних, які ми збираємо сьогодні”.The post Вчені виявили взуття, яке належало людині-гіганту (ФОТО) first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Ієрархія хижаків в океані довго очолювалася великою білою акулою — істотою, що викликає страх своїми розмірами, швидкістю та мисливськими здібностями. Однак нещодавно у водах Австралії було зафіксовано значне зрушення в цьому балансі, що ставить під сумнів позицію великої білої акули на вершині. Той, кого колись вважали найвищим хижаком океану, тепер зіткнувся з несподіваним супротивником: косаткою, пише T4. Вперше вчені в Австралії зібрали незаперечні докази того, що косатки активно полюють на великих білих акул. Це відкриття сталося після того, як у жовтні 2023 року в місті Портленд, штат Вікторія, на берег викинуло 4,7-метрову велику білу акулу. У тілі акули бракувало ключових органів, зокрема печінки, органів травлення та репродуктивної системи. Особливо значущим цей випадок зробили криміналістичні докази: рана завдовжки 50 сантиметрів біля грудного плавця акули містила ДНК, що відповідала характерним рисам косаток. Фото: Stephen Walker За кілька днів до цієї знахідки свідки повідомляли, що бачили групу косаток, які полювали в тому ж районі. Серед них були дві сумнозвісні особини, відомі як “Зігнутий плавець” (Bent Tip) та “Бриж” (Ripple), що славляться своїми скоординованими мисливськими стратегіями. Це стало першим задокументованим випадком полювання косаток на великих білих акул в Австралії, що доповнює зростаючу кількість доказів з інших частин світу про те, що така поведінка стає все більш поширеною. Косатки відомі своїм інтелектом, і вони демонструють мисливські техніки, які мало хто з інших морських видів може повторити. Одна з їхніх найвизначніших стратегій полягає в точному націлюванні на найбагатші поживними речовинами частини здобичі. У випадку з великими білими акулами косатки розробили метод вилучення печінки, залишаючи решту тіла практично недоторканою. Печінка акули багата на ліпіди — високоенергетичні поживні речовини, що забезпечують значний приріст калорій. Такий рівень точності в полюванні, зокрема у видаленні конкретних органів, рідко спостерігається в інших морських хижаків. Схожа поведінка була зафіксована в Південній Африці, де косатки розтинали великих білих акул і забирали їхні печінки, залишаючи решту туші майже цілою. Це свідчить про рівень стратегічного харчування, порівнянний з людськими мисливськими практиками. Фото: Gabriel Tovar Наслідки цієї нової динаміки “хижак-жертва” є значними, особливо для популяцій великих білих акул. У Південній Африці поява косаток у місцях проживання великих білих акул вже призвела до помітного зменшення кількості спостережень за акулами. Багато великих білих покинули ключові мисливські угіддя, можливо, через страх стати наступною жертвою. Якщо косатки продовжать полювати на акул таким чином, подібні зміни можуть відбутися і в австралійських водах, що призведе до скорочення чисельності акул. Ця зміна в поведінці акул може мати ширші екологічні наслідки. З меншою кількістю великих білих акул, які регулюють популяції тюленів та риб, місцеві морські екосистеми можуть зазнати зсувів у харчовому ланцюгу. Поки що незрозуміло, наскільки поширеною стане ця тенденція, але перші ознаки вказують на значне порушення балансу морського життя. Читайте також про людей, які пірнають на глибину до 76 метрів.The post Велика біла акула більше не верхівний хижак океану: хто посів її місце first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Чому Марс є безплідною та непридатною для життя пустелею, тоді як на відносно схожій Землі життя процвітає? Нове дослідження, засноване на знахідці марсохода NASA, пропонує ключ до розгадки цієї таємниці, припускаючи, що хоча річки колись і текли на Марсі, він був приречений залишатися переважно пустельною планетою, пише T4. Вважається, що на Марсі є всі необхідні інгредієнти для життя, окрім, мабуть, найважливішого — рідкої води. Проте поверхня Червоної планети порізана руслами стародавніх річок та озер, що свідчить про те, що вода колись текла на нашому найближчому сусідові. Кілька марсоходів зараз активно шукають на Марсі ознаки життя, яке могло існувати мільйони років тому в ті більш сприятливі часи. На початку цього року марсохід NASA “Curiosity” виявив відсутній елемент цієї головоломки: породи, багаті на карбонатні мінерали. Ці “карбонати” — подібні до вапняку на Землі — діють як губка для вуглекислого газу, поглинаючи його з атмосфери та ув’язнюючи в гірських породах. Нове дослідження, опубліковане в журналі Nature, змоделювало, як саме існування цих порід може змінити наше розуміння минулого Марса. Провідний автор дослідження Едвін Кайт, планетолог з Чиказького університету та член команди “Curiosity”, пояснив, що, схоже, на Марсі існували лише “спалахи придатності для життя в певні часи та в певних місцях”. Але ці “оази” були винятком, а не правилом. На Землі вуглекислий газ в атмосфері зігріває планету. Протягом тривалих геологічних періодів вуглець уловлюється породами, такими як карбонати. Потім вулканічні виверження викидають цей газ назад в атмосферу, створюючи добре збалансований кліматичний цикл, що підтримує постійну наявність проточної води. Однак, за словами Кайта, на Марсі швидкість вулканічної дегазації “слабка” порівняно із Землею. Це порушує баланс, залишаючи Марс набагато холоднішим і менш гостинним. Згідно з результатами моделювання, короткі періоди існування рідкої води на Марсі змінювалися 100 мільйонами років безплідної пустелі — надто довгий термін, щоб щось могло вижити. За словами Кайта, все ще можливо, що глибоко під поверхнею Марса є осередки рідкої води, які ми ще не знайшли. Він додав, що марсохід NASA “Perseverance“, який приземлився в стародавній марсіанській дельті у 2021 році, також виявив ознаки карбонатів на краю висохлого озера. Наступним кроком вчені сподіваються знайти більше доказів існування карбонатів. Найкращим доказом, на думку Кайта, буде доставка зразків гірських порід з поверхні Марса на Землю — і Сполучені Штати, і Китай змагаються за те, щоб здійснити це в наступному десятилітті. Зрештою, вчені шукають відповідь на одне з найвеличніших питань: наскільки поширені планети, подібні до Землі, що можуть підтримувати життя? Якщо ми встановимо, що Марс ніколи не був домом навіть для крихітних мікроорганізмів у свої “водні” періоди, це означатиме, що зародити життя у Всесвіті досить складно. Але якщо ми знайдемо докази стародавнього життя, це, за словами Кайта, “по суті, скаже нам, що виникнення життя є легким процесом у планетарному масштабі”. Читайте також про рік, коли Земля була на межі знищення.The post На Марсі зараз є всі необхідні складові для життя, окрім одного first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Плем’я Баджао з Індонезії відоме своєю надзвичайною здатністю пірнати глибоко в океан і перебувати там тривалий час. Нещодавно вчені виявили біологічну причину цієї дивовижної навички — унікальну генетичну мутацію, відому як “ген морських кочівників“, що дозволяє їм залишатися під водою значно довше за звичайних людей, пише T4. Ця адаптація дозволила народу Баджао вести один із найбільш амфібійних способів життя на Землі, проводячи значну частину свого часу в глибинах океану. Понад тисячу років Баджао живуть біля узбережжя Індонезії, переважно в плавучих будинках, що рухаються разом із припливами. Такий спосіб життя, нерозривно пов’язаний з морем, вимагає виняткових навичок фрідайвінгу, які вони відточували протягом багатьох поколінь. Відомо, що вони здатні пірнати на глибину до 70 метрів, використовуючи лише вантажі для занурення та дерев’яні окуляри для полювання на рибу. Сімейний екіпаж баджо. Джерело: wikipedia За словами докторки Мелісси Ілардо з Кембриджського університету, ці нирці проводять під водою приблизно 60% свого робочого дня, що робить їхні навички не просто вражаючими, а й життєво необхідними для виживання. Вчені давно були зачаровані здатністю Баджао пірнати на екстремальні глибини. Хоча тренування відіграють значну роль, виявилося, що існує і потужний генетичний фактор. У представників племені Баджао надзвичайно велика селезінка — орган, що є ключовим у реакції організму людини на занурення. Під водою селезінка скорочується і вивільняє в кров збагачені киснем еритроцити, що значно збільшує кількість доступного кисню в організмі. Це допомагає нирцям залишатися під водою набагато довше. Докторка Ілардо пояснила: “Існує не так багато інформації про фізіологію та генетику селезінки людини, але ми знаємо, що у тюленів, які глибоко пірнають, наприклад, у тюленя Ведделла, селезінка непропорційно велика”. Дослідники вважають, що у народу Баджао збільшення рівня гормонів щитоподібної залози відповідає за збільшення розміру селезінки, що є генетичною адаптацією, яка дає їм перевагу під час пірнання. Збільшена селезінка у Баджао виконує критичну функцію під час занурення. Викидаючи в кровообіг більше збагачених киснем еритроцитів, вона посилює їхню здатність поглинати та зберігати кисень протягом тривалого часу. Це дозволяє членам племені пірнати, не піднімаючись на поверхню за повітрям так часто, як це було б потрібно іншим. Ця адаптація не є лише теоретичною — дослідження на мишах показали, що гормони щитоподібної залози та розмір селезінки взаємопов’язані. У мишей, яким бракувало гормону щитоподібної залози T4, розмір селезінки був значно зменшений, але його можна було відновити за допомогою ін’єкції T4, що підкреслює зв’язок між гормонами та функцією органів. Читайте також: Найбільша печера світу весь час приховувала двох нових морських монстрів (ФОТО).The post Усе завдяки мутації: вчені виявили людей, які пірнають на глибину до 76 метрів first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

У 1860 році фермер, обробляючи поле в селі Іванка-при-Нітрі в центральній Словаччині, натрапив на вражаючу знахідку — золоту візантійську корону, що складалася з окремих панелей. Понад століття експерти сперечаються, чи належала вона правителю XI століття Костянтину IX Мономаху і як такий цінний артефакт опинився на далеких північних кордонах Візантійської імперії, пише T4. Костянтин IX правив з 1042 по 1055 рік. Його прізвище Мономах, що в перекладі з грецької означає “той, хто б’ється наодинці” або, по суті, “гладіатор”, вирізняло його як члена аристократичної родини, що брала активну участь у політичному житті Візантії. Проте він не народився в імператорській родині, а правив лише тому, що був чоловіком імператриці Зої. Вони ділили трон із сестрою Зої, Феодорою. Корона Мономаха, що нині зберігається в Угорському національному музеї в Будапешті, складається з семи золотих пластин із заокругленими верхівками, прикрашених яскравою емаллю. На найбільшій пластині, заввишки 11,5 сантиметрів, зображений Костянтин IX. У правій руці він тримає кавалерійський штандарт, а в лівій — пурпуровий шовковий сувій, обидва предмети були імперськими символами влади. Напис грецькою мовою на центральній панелі говорить: “Костянтин, імператор ромеїв, Мономах”. Корона Мономаха зображує Костянтина IX та його співправительок Зою і Теодору, оточених виноградними лозами й птахами. Фото: Alamy Праворуч від Костянтина IX розташована панель із зображенням імператриці Зої, а ліворуч — імператриці Феодори. Написи грецькою називають обох “найблагочестивішими”. Решту корони доповнюють чотири менші пластини, прикрашені зображеннями танцівниць та персоніфікаціями двох чеснот: Справедливості та Смирення. За версією Угорського національного музею, симетричні отвори з боків золотих пластин можуть свідчити про те, що спочатку вони були прикріплені до тканинної шапки, а не з’єднані в самостійний вінець. Проте справжнє призначення корони та її власник залишаються предметом багаторічних дебатів. У 1994 році візантійський вчений Ніколаос Ойкономідіс висунув теорію, що корона є підробкою XIX століття. Він обґрунтовував свою думку незвичайним вибором імператорського одягу, помилками в грецьких написах, а також тим фактом, що корону знайшли на території сучасної Словаччини, далеко від центру візантійської влади в Константинополі. Мозаїка Костянтина Мономаха і імператриці Зої. Фото: Wikipedia Однак мистецтвознавець Етеле Кіш спростувала ці твердження у своєму дослідженні 2000 року. Вона вказала на схожість одягу на короні з іншими зразками візантійського мистецтва, зазначила, що помилки в написах здебільшого стосуються акцентів і можуть свідчити про просту зміну вимови, а також припустила, що корона могла опинитися в Нітрі як дипломатичний подарунок від Костянтина IX місцевому правителю. Корона Мономаха є однією з трьох візантійських корон, що дійшли до нас, але, за словами Кіш, наразі неможливо зробити остаточні висновки щодо багатьох її аспектів. Необхідні додаткові дослідження, щоб повністю зрозуміти значення цього унікального золотого головного убору. Читайте також про ссавця, який нещодавно з’явився на Землі.The post Фермер виявив добре збережену візантійську корону, оздоблену золотом (ФОТО) first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

У прадавніх тунелях Мамонтової печери, найдовшої у світі, вчені виявили скам’янілі рештки двох невідомих досі видів доісторичних акул, вік яких становить понад 325 мільйонів років. Їхні незвичайні риси кидають виклик нашим уявленням про раннє морське життя, пише T4. Дослідники знайшли скам’янілості в глибоких геологічних шарах Національного парку “Мамонтова печера” в Кентуккі та на ділянці в північній Алабамі. Нові види, що отримали назви Troglocladodus trimblei та Glikmanius careforum, належать до давньої родини акул, відомої як ктенаканти. Ці істоти вважаються далекими родичами сучасних акул і мали на спині характерні гребінчасті захисні шипи. Крупний план голови акули, знятий під водою.Автор фото: rebius/iStock | The Daily Galaxy — канал великих відкриттів. Відкриття було зроблено в рамках ініціативи Служби національних парків США (NPS) з інвентаризації палеонтологічних ресурсів, метою якої є документування скам’янілостей, що збереглися в національних парках країни. Завдяки стабільним підземним умовам печерної системи рештки чудово збереглися, дозволивши розгледіти детальні анатомічні особливості. Скам’янілості були знайдені в Мамонтовій печері — величезній мережі вапнякових тунелів і залів, що простягається на понад 676 кілометрів під пагорбами центрального Кентуккі. Ця печера славиться не лише своїми масштабами, але й багатою карстовою геологією та давніми морськими відкладеннями. Вона є домівкою для унікальної фауни, адаптованої до життя в темряві, зокрема для сліпих риб, безхребетних та кажанів. Одна з нововідкритих акул, Troglocladodus trimblei, сягала в довжину від 3 до 3,6 метрів і мала характерні роздвоєні зуби, що свідчить про спеціалізовану техніку полювання. Інший вид, Glikmanius careforum, за припущеннями, мав надзвичайно потужний укус, здатний впоратися з широким спектром здобичі, включно з іншими акулами, кістковими рибами та ортоконами — вимерлою групою морських молюсків, родичів кальмарів. Цифрова реконструкція, опублікована Службою національних парків, зображує Glikmanius careforum, що пливе на передньому плані, та двох Troglocladodus trimblei над ним, даючи уявлення про їхнє давнє морське середовище. На думку дослідників, поведінка цих акул, ймовірно, нагадувала сучасних лимонних або сірих акул, і вони були пристосовані до прибережних середовищ, а не до глибоководних умов. Реконструкція нових видів акул у Національному парку Мамонтової печери та на півночі Алабами. Glikmanius careforum пливе на передньому плані, а два Troglocladodus trimblei — вище.Автор зображення: NPS/Benji Paynose. Геологічна формація, в якій були знайдені скам’янілості, датується періодом, коли величезне внутрішнє море покривало частини сучасної Північної Америки. Цей давній морський шлях колись з’єднував масиви суші, що згодом стали Північною Америкою, Європою та Північною Африкою, розміщуючи сучасні Кентуккі та Алабаму під тропічними водами. Протягом мільйонів років цей шлях зник через зіткнення тектонічних плит, що врешті-решт призвело до утворення суперконтиненту Пангея. Скам’янілості цього періоду пропонують рідкісне та детальне уявлення про морські екосистеми, що існували задовго до перших динозаврів. Попередні знахідки в цьому ж регіоні ідентифікували акулу віком 330 мільйонів років, розміром із сучасну велику білу акулу. Ці відкриття підкреслюють значення системи Мамонтової печери як ключового місця для розуміння давнього морського біорізноманіття та еволюційної історії акул. Читайте також про нового ссавця, який нещодавно з’явився на Землі.The post Найбільша печера світу весь час приховувала двох нових морських монстрів (ФОТО) first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Нещодавно вчені з’ясували дещо справді дивовижне: норвезький лемінг є одним із наймолодших видів ссавців на планеті. Генетичне порівняння цього гризуна з його найближчим родичем виявило еволюційний розкол, що стався за часів Льодовикового періоду, пише T4. Лемінги — це не один, а цілих п’ять видів дрібних гризунів, які відіграють ключову роль в арктичних екосистемах, слугуючи основною поживою для багатьох хижаків, включно з песцем. Норвезький лемінг (Lemmus lemmus) є, мабуть, найвідомішим, оскільки мешкає в більш населених регіонах Скандинавії. Доктор Едана Лорд зі Стокгольмського університету вирішила дослідити його походження за допомогою геноміки. Цей шведсько-норвезький лемінг має коротку тривалість життя й водночас є одним із наймолодших видів ссавців на планеті. Зображення: Лове Дален. Проаналізувавши ДНК дев’яти сучасних лемінгів та двох вимерлих видів, Лорд та її колеги встановили, що норвезький лемінг відокремився від західносибірського (Lemmus sibiricus) 35 тисяч років тому, в середині останнього Льодовикового періоду. Що незвично, дослідники не знайшли жодних ознак схрещування між цими двома популяціями після їхнього розділення. Зазвичай межі між видами не є абсолютними, і навіть після формального розходження популяції можуть час від часу “спілкуватися”. Ймовірно, причиною такої суворої ізоляції стали географічні перешкоди. Протягом тисячоліть їх, скоріш за все, розділяв крижаний бар’єр. Це унеможливлювало будь-які контакти. Більш загадковим є те, чому вони не схрещуються зараз, коли їхні ареали проживання (Скандинавія та північ росії) практично межують один з одним. За час своєї ізоляції норвезький лемінг накопичив сотні унікальних мутацій. Деякі з них очевидні, наприклад, характерне чорно-жовте забарвлення хутра. Інші ж вимагали глибшого аналізу: вчені виявили особливості в метаболізмі жирів, що дозволяють гризунам бути більш активними взимку. Є також припущення, що певні мутації відповідають за підвищену агресивність норвезьких лемінгів порівняно з їхніми сибірськими родичами. “Наші висновки свідчать, що норвезький лемінг є одним із ссавців, що еволюціонували зовсім нещодавно, відокремившись від сестринського таксону напрочуд неглибоко в часі”, — зазначила Лорд у своїй заяві. Міф про лемінгів, як відомо, був створений документальним фільмом компанії Disney, де гризунів навмисно зіштовхували зі скелі для створення драматичного ефекту. Ідея для цієї сцени, вочевидь, виникла зі скандинавських переказів, які, в свою чергу, могли бути пов’язані з хаотичними циклами популяції лемінгів. Як вид, що швидко розмножується, вони схильні до різких коливань чисельності, що залежать від наявності їжі. Однак історія походження норвезького лемінга набуває особливого значення в контексті сучасності. Поява нового виду ссавців — надзвичайно рідкісна подія. Якщо норвезький лемінг, якому всього 35 тисяч років, є одним із наймолодших, це лише підкреслює, наскільки ненормальною є сучасна ситуація. За той самий час, що минув з моменту його еволюції, Земля втратила безліч великих і відомих ссавців — вовняних мамонтів, жахливих вовків, тилацинів та сотні менш відомих видів. Лише в Австралії за останні два століття вимерло близько 38 видів ссавців, і цей процес, на жаль, не зупиняється. Дослідження опубліковане в журналі Proceedings of the National Academy of Sciences. Читайте також про рік, коли Земля була на межі знищення.The post Вчені показали нового ссавця, який нещодавно з’явився на Землі first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Унікальне дослідження проливає світло на найбільш впливові фактори мутації людської ДНК, особливо в контексті зростання захворюваності на рак легень серед людей, які ніколи не курили. Це масштабне міжнародне дослідження, опубліковане в журналі Nature, ретельно вивчило геноми ракових пухлин 871 некурця з чотирьох континентів, а також порівняло їх з геномами 345 курців, виявивши разючі подібності та відмінності. Головний висновок полягає в тому, що забруднення повітря тісно пов’язане з мутаціями ДНК, що призводять до раку легень, і цей зв’язок є значно сильнішим, ніж вплив пасивного куріння, який виявився мізерним, розповідає T4. Дослідники, включаючи біомолекулярного вченого Людмила Александрова з Каліфорнійського університету в Сан-Дієго (UCSD), відзначають тривожну тенденцію: зростання випадків раку легень у некурців, причина якої досі залишалася незрозумілою. Їхнє дослідження показує, що смог і сажа на відкритому повітрі безпосередньо пов’язані з тими самими типами мутацій ДНК, які традиційно асоціюються з курінням. Чим вищий рівень забруднення, якому піддавалася людина, тим більше мутацій виявлялося в її пухлинах легень. У некурців, які проживали в регіонах з високим рівнем забруднення повітря, значно частіше зустрічалися мутації TP53 та EGFR – відомі ознаки раку легень. Автор фото: Janusz Walczak Зокрема, у некурців, які проживали в регіонах з високим рівнем забруднення повітря, значно частіше зустрічалися мутації TP53 та EGFR – відомі ознаки раку легень, особливо тих, що викликані мутацією ДНК SBS4. Цікаво, що ймовірність прояву сигнатур SBS4 у них була майже в чотири рази вищою, ніж у тих, хто жив у регіонах з чистішим повітрям. Натомість, вплив пасивного куріння, хоч і вважається відомим фактором ризику, показав лише незначне збільшення генетичних мутацій, що, за словами генетика Тунву Чжана з Національного інституту раку США (NCI), може бути занадто слабким для виявлення сучасними інструментами. Це контрастує з забрудненням повітря та курінням тютюну, які обидва були тісно пов’язані з мутаціями ДНК. Серед некурців з раком легень, більшість з яких мали аденокарциноми, майже 5 відсотків пухлин демонстрували мутаційну сигнатуру SBS4. Крім того, у 28 відсотків некурців було виявлено новий ген під назвою SBS40a, який не спостерігався у курців тютюну. Причина виникнення цього конкретного мутаційного фактора залишається невідомою, але, схоже, вона не має екологічного характеру. Це відкриття, за словами Александрова, відкриває абсолютно нову область для подальших досліджень. Хоча дослідження базувалося на регіональних рівнях забруднення повітря і не могло точно визначити індивідуальну експозицію кожної людини, а також припускає можливість недостовірності повідомлень учасників про статус курця, загальні висновки рішуче підтверджують гіпотезу про те, що сажа або смог можуть провокувати ріст пухлини подібно до хімічних речовин у сигаретах. Це є нагальною та зростаючою глобальною проблемою, особливо для тих, хто ніколи не курив, і, як зазначає епідеміолог Марія Тереза Ланді з Національного інституту курців, потребує подальшого розуміння. Команда дослідників планує розширити свої дослідження, включивши геноми раку з більш різноманітної глобальної когорти, щоб отримати ще повнішу картину цього важливого взаємозв’язку. Раніше вчені назвали рік, коли Земля була на межі знищення.The post Вчені виявили, що найбільше впливає на мутацію людської ДНК first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Близько 252 мільйони років тому наша планета перетворилася на випалену пустелю, ледь не втративши все живе. Ця подія, відома як пермсько-тріасове масове вимирання або “Велике вимирання”, стала наймасштабнішою катастрофою в історії Землі. Нове дослідження нарешті проливає світло на те, чому планета залишалася у стані “теплиці” протягом мільйонів років після катаклізму, пише T4. Ця катастрофа ознаменувала кінець палеозойської ери, знищивши до 94% морських видів та 70% родин наземних хребетних. Навіть тропічні ліси, що відігравали ключову роль у вуглецевому циклі планети, зазнали нищівного удару. Основною причиною масового вимирання стала серія колосальних вулканічних вивержень на території сучасного Сибіру. Ця подія, відома як вилив Сибірських трапів, вивільнила в атмосферу гігантську кількість розплавленої породи та вуглекислого газу. Такий сплеск парникових газів спровокував стрімке глобальне потепління: температура на поверхні зросла на 6-10°C. Більшість живих організмів не змогли адаптуватися до таких швидких та екстремальних змін, що призвело до їх масової загибелі. Концентрація вуглекислого газу в атмосфері досягла такого рівня, що створила “суперпарниковий ефект”, утримуючи планету в розпеченому стані. Зазвичай після великих вулканічних вивержень кліматична рівновага на планеті відновлюється протягом періоду від 100 тисяч до мільйона років. Однак після пермсько-тріасової катастрофи високі температури зберігалися близько п’яти мільйонів років. Чому цей пекельний клімат тривав так довго? Нове дослідження вказує на вирішальну роль, яку зіграло зникнення стародавніх тропічних лісів. Ці екосистеми, багаті на торф’яні болота та густу рослинність, були природним регулятором клімату, поглинаючи величезну кількість вуглецю з атмосфери. Однак вулканічні виверження та стрімке потепління їх повністю знищили. Скам’янілості свідчать, що колись пишні тропічні та субтропічні біоми були стерті з лиця Землі. Це призвело до появи так званого “вугільного розриву” в геологічних відкладеннях — періоду, коли значне накопичення органічного вуглецю практично припинилося. Втрата цих лісів стала критичною. Рослинність є життєво важливою для вилучення вуглекислого газу з атмосфери та його зберігання у вигляді органічної речовини. Коли ліси зникли, ефективність органічного вуглецевого циклу Землі різко впала. Планета втратила свій головний механізм охолодження, що й призвело до затяжного “парникового” періоду. Після катастрофи Земля почала повільно одужувати, але шлях до стабільного клімату був надзвичайно довгим. Дослідження показує, що першими на випаленій землі з’явилися невеликі, низькорослі рослини, такі як лікоподи, висота яких сягала всього від 2 до 20 сантиметрів. Хоча вони змогли знову колонізувати сушу, їхня здатність поглинати вуглець була незрівнянно меншою порівняно з могутніми лісовими екосистемами минулого. Використовуючи нову модель вуглецевого циклу під назвою SCION, вчені підтвердили, що клімат залишався замкненим у “суперпарниковому” стані через значно знижену первинну продуктивність спустошених екосистем. Лише через приблизно п’ять мільйонів років, коли більші рослини поступово повернулися і відновили свою вуглецево-поглинальну діяльність, клімат на Землі нарешті почав стабілізуватися. Ця історія слугує потужним нагадуванням про те, наскільки крихкою є рівновага нашої планети і яку вирішальну роль у її підтримці відіграють живі екосистеми. Читайте також: Під підвалом старого будинку виявили вхід до підземного міста (ВІДЕО).The post Вчені назвали рік, коли Земля була на межі знищення first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

У 1963 році в турецькій провінції Невшехір сталася подія, що назавжди змінила уявлення про стародавні цивілізації. Звичайний чоловік, вирішивши зробити ремонт у своєму підвалі, випадково пробив стіну і натрапив на таємничий тунель. Цей тунель виявився лише початком — входом до велетенського підземного міста Дерінкую, здатного вмістити до 20 000 людей разом із худобою та припасами, пише T4. Те, що починалося як проста робота з кувалдою, перетворилося на одне з найвизначніших археологічних відкриттів ХХ століття. За першим тунелем відкривалися нові, утворюючи складний лабіринт, що вів углиб землі. Подальші дослідження показали, що місто сягає 18 поверхів униз, на глибину близько 85 метрів, і має все необхідне для автономного життя: житлові приміщення, школи, каплиці, стайні та навіть винні й олійні преси. За оцінками археологів з Міністерства культури Туреччини, будівництво Дерінкую могло розпочатися ще у VIII–VII століттях до нашої ери. Першими будівельниками, ймовірно, були фригійці, індоєвропейський народ, що мешкав на території Анатолії. Вони скористалися унікальними властивостями місцевої породи — м’якого вулканічного туфу, що легко піддається обробці. Початково ці печери, ймовірно, використовувалися для зберігання продуктів, адже під землею підтримувалася стабільна прохолодна температура. Однак свого розквіту місто досягло у візантійський період, приблизно з 395 по 1453 рік нашої ери. Саме тоді Дерінкую перетворилося на справжню фортецю, що розкинулася на площі 445 квадратних кілометрів. Складна мережа тунелів мала приховані входи, вентиляційні шахти, що забезпечували притік свіжого повітря навіть на найнижчі рівні, а також колодязі та водні канали. Основною причиною розбудови такого масштабного підземного комплексу була потреба в захисті. Дерінкую слугувало надійним притулком для місцевих жителів під час численних воєн та набігів. Система оборони міста була продумана до дрібниць. Входи до тунелів можна було миттєво заблокувати зсередини масивними круглими кам’яними дверима, вагою до пів тонни, які було практично неможливо зрушити ззовні. Коридори були навмисно зроблені вузькими, щоб змусити будь-якого загарбника просуватися поодинці, що робило їх легкою мішенню для оборонців. Крім того, мешканці нижніх рівнів могли перекривати водопостачання на верхні поверхи, щоб унеможливити отруєння води ворогом. Протягом століть у Дерінкую знаходили прихисток різні народи. Ранні християни ховалися тут від переслідувань римлян, а пізніше, під час арабо-візантійських воєн у 780–1180 роках, місто слугувало укриттям для мусульман. Дерінкую, хоч і вражає своїми масштабами, не є найбільшим підземним містом у регіоні Каппадокія. Воно є частиною цілої мережі подібних поселень. Цікаво, що печери використовувалися як сховища від небезпеки ще відносно недавно. Як зазначав лінгвіст з Кембриджу Річард Макгілліврей Докінз, який відвідував цей регіон на початку ХХ століття, під час різанини в Адані у 1909 році значна частина населення сусіднього міста Аксо ховалася в підземних притулках, не наважуючись ночувати на поверхні. Сьогодні Дерінкую є популярним туристичним об’єктом, відкритим для відвідувачів. Воно є мовчазним свідком багатовікової історії, людської винахідливості та незламного прагнення до виживання. Випадкове відкриття, зроблене звичайним чоловіком у власному підвалі, подарувало світові унікальну пам’ятку, що дозволяє нам зазирнути вглиб минулого і зрозуміти, на що здатні люди заради захисту свого життя та культури. Читайте також: Вчені відтворили обличчя єгипетської жриці (ФОТО).The post Під підвалом старого будинку виявили вхід до підземного міста (ВІДЕО) first appeared on T4 - сучасні технології та наука.