Уявлення про еволюцію часто зводиться до простої ідеї: якщо вид існує довго, значить він «сильніший» і краще пристосований. Але чи стає вид справді стійкішим із віком? Нове масштабне дослідження показало, що для акул і скатів відповідь — так, і дуже виразно. Команда вчених з Університету Цюриха проаналізувала понад 20 тисяч викопних решток акул і скатів з усього світу та дійшла несподіваного висновку: нові, щойно сформовані види зникають значно швидше, ніж ті, що існують мільйони років. Скам’янілості як літопис виживання Дослідження зосередилося на групі Neoselachii — до неї належать усі сучасні акули та скати. Використовуючи скам’янілості, науковці відновили історію приблизно 1500 видів за останні 145 мільйонів років — від епохи динозаврів і до відносно недавніх геологічних часів. Щоб компенсувати прогалини у викопному літописі (адже не всі організми однаково добре зберігаються), команда застосувала сучасні статистичні методи та нейромережі. Це дозволило точніше оцінити, коли види з’являлися і коли зникали. Молоді — під ударом, старі — витриваліші Результати виявилися послідовними для всіх епох: ризик вимирання зменшується з віком виду. Наприклад, види, що проіснували близько 4 мільйонів років, зникали значно частіше, ніж ті, чия історія тривала 20 мільйонів років і більше. Дослідниця Крістіна Кочакова пояснює це просто: молоді види зазвичай мають невеликі популяції та вузький ареал. Якщо вони залежать від конкретного типу їжі чи середовища, будь-яка різка зміна клімату або екосистеми може стати фатальною. Старі ж види за мільйони років проходять «природний відбір на міцність» — виживають ті, хто має ширший раціон, більшу гнучкість і здатність адаптуватися. Менше нових видів — менше шансів на відновлення Ще один тривожний висновок: упродовж останніх 40–50 мільйонів років нові види акул і скатів з’являються значно рідше, ніж раніше. Це означає, що після масових вимирань океани відновлюються повільніше, а загальне різноманіття зменшується. Менше видів — це менше «еволюційних експериментів» і нижча здатність екосистем адаптуватися до майбутніх змін. Сучасні загрози роблять ситуацію критичною Сьогодні цей еволюційний дисбаланс накладається на потужний людський вплив. За оцінками екологів, понад третина всіх видів акул і скатів перебувають під загрозою зникнення. Основні причини — промисловий вилов, прилов у рибальських сітках і повільне розмноження. Особливо вразливими стають саме «молоді» види, які ще не встигли розселитися або зміцнити популяцію. Як це може допомогти охороні природи Отримані дані можуть стати практичним інструментом для захисту морських мешканців. Якщо науковці знають, наскільки «молодий» той чи інший вид з точки зору еволюції, його можна вважати групою підвищеного ризику. Це допоможе пріоритезувати заходи — від обмеження вилову до охорони місць розмноження. Час — жорсткий, але чесний фільтр Дослідження показує: час сам по собі працює як фільтр, залишаючи в океанах найстійкіші лінії. Але сучасні темпи змін — настільки швидкі, що еволюція просто не встигає реагувати. Якщо людство втратить молоді гілки еволюційного дерева, океани стануть біднішими — не лише сьогодні, а й у майбутньому. Захист акул і скатів — це не лише про збереження окремих видів, а про стабільність цілих морських екосистем у світі, що стрімко змінюється.

Італія давно асоціюється з довгим і активним життям. Саме тут зафіксована одна з найбільших часток людей, які доживають до 100 років і більше. Дієта, клімат, стиль життя — усе це зазвичай називають ключовими чинниками довголіття. Проте нове наукове дослідження показує: головна причина може ховатися набагато глибше — у нашій ДНК та подіях, що відбулися тисячі років тому. Сліди льодовикової доби в сучасних генах Дослідження, опубліковане в журналі GeroScience, зосередилося на генетичному походженні італійських довгожителів. Вчені проаналізували ДНК 333 італійців віком 100 років і старше та порівняли її зі 103 давніми геномами людей, які мешкали в Європі ще в доісторичні часи. Результат виявився несподівано чітким. Усі ці сучасні довгожителі мають виразний генетичний зв’язок із так званими західними мисливцями-збирачами — першими мешканцями Європи після завершення льодовикового періоду. Саме ці групи людей вижили в надзвичайно суворих умовах і змогли адаптуватися до радикальних змін клімату. Генетична перевага, що працює й сьогодні Науковці дійшли висновку: чим більша частка ДНК західних мисливців-збирачів у геномі людини, тим вищі її шанси дожити до ста років. За оцінками дослідників, навіть невелике зростання такої спадковості підвищує ймовірність стати довгожителем майже на 38%. Причому цей ефект особливо помітний серед жінок. Йдеться не про конкретну місцевість проживання чи соціальний статус, а про біологічні механізми, які сформувалися ще на етапі виходу людства з льодовикової доби. Тоді виживали лише ті, чий організм був здатний ефективно справлятися зі стресом, холодом, нестачею їжі та хворобами. Не лише паста і сир Популярний жарт про те, що італійці живуть довго завдяки пасті, сиру та оливковій олії, виявився лише частиною правди. Хоча спосіб життя й справді відіграє роль, нові дані свідчать: основа довголіття закладена в генах. Дослідники з’ясували, що справа не у походженні як такому, а в еволюційних «налаштуваннях» організму. Давні європейці були змушені розвинути потужні захисні системи, ефективніші механізми обміну енергії та кращу здатність до відновлення. Ці якості збереглися і передалися наступним поколінням. Сила, народжена труднощами Історія італійських довгожителів — це наукове підтвердження старої ідеї: труднощі можуть зробити сильнішими не лише окремих людей, а й цілі покоління. Льодовиковий період, який здається далеким і майже абстрактним, залишив цілком відчутний слід у ДНК сучасних людей. Сьогодні ці давні адаптації допомагають деяким з нас жити довше, зберігати здоров’я і активність навіть у глибокій старості. І хоча ми не можемо змінити свою генетику, розуміння її ролі відкриває нові можливості для медицини та досліджень старіння. Повний текст дослідження доступний у журналі GeroScience.

Астрономи відкрили світ, який не вписується майже в жодні уявлення про планети. Він має масу, близьку до Юпітера, але поводиться так, ніби походить з зовсім іншої реальності. Цей об’єкт обертається впритул до мертвої зорі, має атмосферу без водяної пари та деформовану форму — не кулю, а щось на кшталт лимона. Вчені визнають: чіткого пояснення тому, що вони бачать, поки що немає. Планета біля «мертвої» зорі Незвичайний об’єкт отримав назву PSR J2322-2650b. Він обертається навколо нейтронної зорі — надщільного залишку вибуху масивної зорі. Такі об’єкти мають масу Сонця, але розміри великого міста й вважаються одними з найекстремальніших у Всесвіті. Більшість відомих планет можна умовно поділити на газові гіганти або кам’янисті світи. У перших домінує водень, у других — кисень, вода чи вуглекислий газ. PSR J2322-2650b не підходить ні до однієї категорії. Його атмосфера складається переважно з гелію та вуглецю, а в небі плавають темні «сажисті» хмари. За словами керівника дослідження Майкла Чжана з Чиказького університету, замість звичних для екзопланет молекул — води, метану чи CO₂ — вчені зафіксували молекулярний вуглець. Такий хімічний склад раніше не спостерігався. Світ без сяйва зорі Парадоксально, але саме нейтронна зоря допомогла вивчити цю планету детальніше. Пульсари випромінюють переважно гамма-промені, які не бачить космічний телескоп James Webb. У результаті зоря майже «зникає» з поля зору, а сигнал від планети стає чистішим. Це дозволило астрономам отримати детальний спектр атмосфери PSR J2322-2650b протягом усього орбітального руху — рідкісна можливість для досліджень екзопланет. Орбіта, що розтягує планету Планета розташована всього за 1,6 мільйона кілометрів від своєї зорі. Для порівняння, Земля знаходиться від Сонця на відстані близько 150 мільйонів кілометрів. Рік на PSR J2322-2650b триває лише 7,8 години. Через потужну гравітацію нейтронної зорі планета поступово деформується. Замість сферичної форми вона витягується, набуваючи «лимоноподібних» обрисів. Така система нагадує так звані «чорні вдови» — пари, де пульсар повільно руйнує свого компаньйона випромінюванням і потоками частинок. Зазвичай у таких системах жертвою стає мала зоря. Тут же офіційно йдеться про екзопланету, що лише посилює загадку її походження. Як могла з’явитися така планета Жодна з існуючих теорій не пояснює об’єкт повністю. Він не схожий на звичайну планету за складом, але й не нагадує залишок зорі, «обдертої» пульсаром. Одна з гіпотез припускає, що в екстремальних умовах внутрішні речовини планети розділилися: вуглець кристалізувався й піднявся до верхніх шарів атмосфери. Втім, досі незрозуміло, чому при цьому майже відсутні кисень і азот. Саме ці суперечності роблять відкриття таким цінним для науки. Чому це відкриття важливе PSR J2322-2650b може змусити астрономів переглянути класифікацію планет і розширити уявлення про те, якими вони можуть бути. Це також яскраве нагадування, що Всесвіт не зобов’язаний відповідати нашим теоріям. Подальші спостереження за допомогою James Webb та інших інструментів допоможуть з’ясувати, як виник цей дивний світ і що ще він приховує. Повний опис дослідження опубліковано в журналі The Astrophysical Journal Letters.

У східному Китаї палеонтологи натрапили на знахідку, яка здивувала навіть досвідчених дослідників. Два майже ідеально круглі яйця динозаврів діаметром близько 13 сантиметрів виявилися порожніми всередині — але не зовсім. Замість залишків ембріонів їхні оболонки були заповнені блискучими мінеральними кристалами, що нагадують природні геоди. Дослідження очолила палеонтологиня Цін Хе з Університету Аньхой та Нанкінського інституту геології і палеонтології Китайської академії наук. Вона спеціалізується саме на викопних яйцях і зазначає, що подібні знахідки трапляються вкрай рідко. Яйця без кісток, але з новим ім’ям Вивчивши товщину шкаралупи та мікроскопічну структуру внутрішніх шарів, команда віднесла знахідку до родини сталикулітід — групи динозаврячих яєць із товстою, щільною оболонкою. На цій підставі науковці описали новий «оовид» — так званий таксон, визначений лише за яйцями, без кісток дорослих тварин. Йому дали назву Shixingoolithus qianshanensis — за місцем знахідки в басейні Цяньшань. За словами дослідників, ці яйця є незвично великими для своєї групи, а їхня шкаралупа складається з дуже щільно розташованих структурних елементів. В одному з яєць тріщина відкрила скупчення кристалів кальциту — мінералу, який утворився, коли підземні води поступово проникали в порожню оболонку й залишали там осади протягом мільйонів років. Хто міг відкласти ці яйця Визначити точний вид динозавра, який відклав ці яйця, неможливо — ембріонів у них не збереглося. Проте форма, розміри та мікроструктура шкаралупи вказують на рослиноїдних орнітоподів — двоногих динозаврів із «качиним» дзьобом, які були поширені від пізньої юри до кінця крейдового періоду. Деякі з них сягали до 9 метрів у довжину. Хоча ці динозаври зникли разом з іншими не пташиними видами після падіння астероїда близько 66 мільйонів років тому, нові яйця розширюють уявлення вчених про те, як вони розмножувалися на території сучасного південного Китаю. Китай — скарбниця яєць і ембріонів Це не єдина нещодавня знахідка, пов’язана з динозаврячими яйцями в Китаї. В іншій провінції, Цзянсі, під час будівельних робіт було виявлено кладку яєць із чудово збереженими ембріонами гадрозаврів — так званих «качкодзьобих» динозаврів. У деяких з них видно крихітні черепи, хребти та кінцівки, згорнуті всередині шкаралупи. Такі ембріони дають унікальну можливість простежити розвиток динозаврів від найперших етапів життя й порівняти його з сучасними тваринами. Дослідники навіть зазначають схожість поз ембріонів динозаврів і курчат. Чому саме тут так добре зберігаються рештки Китайські родовища відомі винятковим збереженням викопних решток. У багатьох регіонах давні екосистеми були швидко поховані під шарами вулканічного попелу та мулу, що захищало органічні структури від руйнування. Саме такі умови допомогли зберегти не лише кістки, а й яйця, ембріони та навіть сліди м’яких тканин. Що дають науці «кристалічні» яйця Яйця з кристалами всередині та кладки з ембріонами дають палеонтологам рідкісні підказки про розмноження динозаврів наприкінці їхньої епохи. Вони допомагають зрозуміти, як еволюціонувала шкаралупа, якою була щільність гнізд і як розвивалися зародки в різних кліматичних умовах. Ще кілька десятиліть тому знання про динозаврячі яйця були фрагментарними. Сьогодні ж кожна нова знахідка — навіть така незвична, як «яйця-геоди» — робить картину доісторичного життя чіткішою та живішою.

Ідея створення наскрізного тунелю крізь планету десятиліттями залишається популярним сюжетом наукової фантастики, проте з точки зору сучасної геофізики таке завдання виглядає практично нездійсненним. Навіть найамбітніші спроби людства заглибитися в земні надра ледь подряпали поверхню нашого космічного дому. Наразі рекорд належить Кольській надглибокій свердловині, яка сягнула позначки 12 263 метри. Цей проєкт дозволив зробити низку важливих відкриттів, спростувавши теорію про сухі глибинні породи та виявивши метаморфічний граніт там, де очікували знайти базальт, пише T4. Нещодавно Китай розпочав буріння власної 10-кілометрової ями, намагаючись дістатися до відкладень Крейдяного періоду віком 145 мільйонів років. Проте ці досягнення здаються мізерними у порівнянні з товщиною земної кори, яка під континентами становить у середньому 30 кілометрів, а під океаном — близько 7 кілометрів. Нещодавно Китай розпочав буріння власної 10-кілометрової ями, намагаючись дістатися до відкладень Крейдяного періоду віком 145 мільйонів років. Основними перешкодами на шляху до антиподів є екстремальний тиск та неймовірна температура. За розрахунками геофізиків, кожні три метри заглиблення додають одну атмосферу тиску. Якщо врахувати, що відстань до центру Землі становить приблизно 6370 кілометрів, то в самому серці планети тиск сягатиме фантастичних показників, що в мільйони разів перевищують стандартний тиск на рівні моря. У таких умовах повітря і будь-яка біологічна матерія перетворюються на надплинну рідину, фактично перетворюючи дослідника на своєрідний «атомний суп». Бурове обладнання також зіткнеться з нездоланним температурним бар’єром: температура зовнішнього ядра становить близько 5200 градусів Цельсія, що можна порівняти з температурою на поверхні Сонця. Постійне прокачування води для охолодження свердла на таких глибинах технічно неможливе, а саме зовнішнє ядро є рідким, що робить буріння в ньому безглуздим. Навіть якщо уявити фантастичне обладнання, здатне витримати таку спеку, внутрішнє ядро Землі, що складається із заліза та нікелю, залишається твердим через колосальний тиск, а не через низьку температуру. Гіпотетичний мандрівник, який зміг би потрапити в центр планети, на мить відчув би стан невагомості, оскільки маса Землі рівномірно притягувала б його в усіх напрямках одночасно. Однак відразу після проходження цієї точки почався б виснажливий підйом «вгору» на інший бік, де сила тяжіння працювала б проти руху. З огляду на ці фактори, вчені констатують, що прокопати Землю наскрізь неможливо не лише через відсутність відповідних матеріалів, а й через фізичні властивості самої матерії, яка змінює свій стан під дією внутрішніх сил планети. Цікаво знати: На Землі є два місця, де можна ходити прямо по мантіїThe post Чи можна просвердлити отвір з одного боку Землі та вийти з іншого: що кажуть вчені first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Річка Русізі в Бурунді та північні береги озера Танганьїка в Східній Африці є місцем, де реальність тісно переплітається з похмурим фольклором. Саме тут мешкає — або принаймні мешкав — Гюстав, нільський крокодил, чиє ім’я стало синонімом первісного страху. Гюстав не просто тварина; це легендарний хижак-людожер, якому приписують загибель понад 300 людей. Хоча експерти вважають цю цифру дещо перебільшеною, масштаби його нападів, що тривали з кінця 1980-х років, зафіксовані численними свідченнями та документальними дослідженнями, зокрема фільмом каналу PBS «Захоплення крокодила-вбивці», пише T4. Гюстав вражає своїми розмірами: за оцінками очевидців та герпетологів, його довжина сягає 6,1 метра, а вага — близько 900 кілограмів. Це значно перевищує параметри середнього нільського крокодила, що робить його одним із найбільших представників виду, коли-небудь зафіксованих у дикій природі. Через гігантські габарити Гюстава іноді плутали з великим човном. Його зовнішність також має характерну рису — три темні шрами на маківці, які вважаються слідами від кульових поранень, отриманих під час невдалих спроб мисливців ліквідувати звіра. Цікаво знати: Наймиліша істота у світі осідлала найлютішого хижака: чому крокодили не їдять капібар Ілюстративне зображення. Автор фото: Hiếu Nguyễn. Однією з найдивніших рис поведінки Гюстава, за словами експерта Патріса Фея, була його вибірковість та непередбачуваність. На відміну від типових хижаків, які вбивають заради їжі, Гюстав іноді залишав тіла своїх жертв недоторканими, що породжувало чутки про його «мстивий» характер. Жертвами ставали переважно мешканці віддалених громад, рибалки та діти, які купалися в річці. Один із небагатьох, кому вдалося вижити, Хатунгімана Аудіфакс, згадував про зустріч із «величезною і старою істотою», чий погляд був сповнений холодної байдужості після того, як хижак пошматував його ногу. На сьогодні доля Гюстава залишається таємницею. Останні підтверджені спостереження датуються 2009 та 2015 роками, після чого новини про монстра зникли. Існують непідтверджені дані про те, що крокодил був убитий, проте тіла гіганта ніхто не бачив. Вчені припускають два варіанти: або Гюстав помер від старості (за оцінками, йому могло бути понад 60–70 років), або він просто заліг на дно, очікуючи сприятливого моменту для повернення. Можливо також, що «Гюстав» — це колективний образ кількох великих крокодилів, підкріплений місцевими міфами. Хай там як, легенда про вбивцю з річки Русізі продовжує тримати в напрузі всю Східну Африку. Читайте також: Вчений розповів, чому перший контакт людей з “інопланетянами” може бути трагічнимThe post В африканському озері оселився хижак, якому приписують загибель понад 300 людей first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Астрономи зіткнулися з відкриттям, яке більше схоже на наукову фантастику, ніж на звичайну планетологію. За допомогою космічного телескопа James Webb дослідники виявили екзопланету з вкрай дивною атмосферою та формою, що обертається навколо нейтронної зорі — одного з найекстремальніших об’єктів у Всесвіті. Це відкриття вже ставить під сумнів усталені уявлення про те, як взагалі можуть формуватися планети. Об’єкт отримав назву PSR J2322-2650b. За масою він близький до Юпітера, але за своїми властивостями зовсім не вписується у знайомі категорії. Під дією колосальної гравітації зорі-пульсара планета витягнута і нагадує лимон, а її атмосфера складається майже виключно з гелію та вуглецю — поєднання, яке раніше ніколи не спостерігали на екзопланетах. Зірка, навколо якої обертається цей світ, сама по собі є дивовижею. Нейтронна зоря має масу, порівнянну з масою Сонця, але стиснена до розмірів великого міста. Вона шалено швидко обертається і випромінює потоки високоенергетичного випромінювання. Для телескопа Webb це навіть плюс: зірка майже «невидима» в інфрачервоному діапазоні, зате планету можна спостерігати надзвичайно детально протягом усієї її орбіти. Ця анімація показує екзотичну екзопланету, що обертається навколо далекого пульсара, або швидко обертової нейтронної зірки з радіоімпульсами. Планета, яка обертається приблизно за 1 мільйон миль від пульсара, розтягується до форми лимона сильними гравітаційними припливами пульсара І те, що побачили вчені, їх відверто приголомшило. Замість звичних для екзопланет молекул — води, метану чи вуглекислого газу — спектр показав наявність молекулярного вуглецю. В атмосфері, ймовірно, плавають темні, «сажисті» хмари. А глибоко всередині планети, де панує шалений тиск, вуглець може кристалізуватися у справжні діаманти. Ще більш дивним є те, як близько PSR J2322-2650b знаходиться до своєї зорі — всього близько 1,6 мільйона кілометрів. Для порівняння, Земля розташована від Сонця у сто разів далі. Через це рік на цій планеті триває лише 7,8 години. Така близькість призводить до того, що гравітація пульсара буквально розтягує планету, спотворюючи її форму. Система нагадує так звану «чорну вдову» — рідкісний тип зоряних пар, де пульсар поступово «поїдає» свого меншого компаньйона. У класичних випадках цим компаньйоном є зірка, яку з часом майже повністю руйнує випромінювання та зоряний вітер. Але тут ситуація унікальна: супутник офіційно визнаний планетою, а не зорею, і його склад зовсім не схожий на залишки зоряної матерії. Саме походження цього світу залишається головною загадкою. Він явно не сформувався як звичайна планета, адже його хімічний склад занадто екзотичний. Але й сценарій «обгризеної» зорі теж не підходить, бо ядерні процеси не створюють настільки чистий вуглець. Одна з гіпотез припускає, що в міру охолодження внутрішні суміші кристалізуються, і легші вуглецеві структури піднімаються вгору, формуючи незвичну атмосферу. Проте це лише частина відповіді, і суперечки серед науковців тривають. Дослідники визнають: їм приємно мати справу з таємницею, яку ще належить розгадати. Саме такі об’єкти змушують переглядати теорії і шукати нові пояснення. І без чутливості та інфрачервоного «зору» телескопа James Webb це відкриття було б просто неможливим — із поверхні Землі тепловий фон повністю зіпсував би спостереження. PSR J2322-2650b вже зараз виглядає як один із найдивніших світів, відомих науці. І, схоже, це лише початок історії, яка змусить астрономів по-новому поглянути на межу між планетами, зорями та всім тим, що лежить між ними.

Американські фізики заявили про незвичний експеримент: їм вдалося отримати електричну напругу, використовуючи не сонце, вітер чи тепло, а саме обертання Землі. Хоча мова йде про надзвичайно малі величини — лише десятки мікровольт, — сам принцип може відкрити новий напрямок у пошуках постійних джерел енергії без пального. Дослідження провела команда на чолі з професором Прінстонського університету Крістофером Ф. Чибою у співпраці з фахівцями з Лабораторії реактивного руху NASA. Експеримент поставили в Нью-Джерсі, використовуючи настільну установку, яка, за словами авторів, буквально «знімає» крихітну частку енергії з руху нашої планети. Як обертання Землі може давати струм Земля постійно обертається і водночас перебуває в межах власного магнітного поля, яке створюється рухами розплавленого металу в її ядрі. Це поле майже нерухоме в просторі, тоді як будь-який об’єкт, жорстко пов’язаний із поверхнею планети, безперервно рухається крізь нього. Згідно з класичною фізикою, такий рух провідника в магнітному полі може створювати електричну напругу. Проте десятиліттями вважалося, що в реальних умовах вона миттєво зникає: електрони швидко перерозподіляються й повністю компенсують ефект. Саме тому обертання Землі завжди вважали непридатним для практичного виробництва електроенергії. Команда Чиби звернула увагу на те, що ця «компенсація» не є неминучою за будь-яких умов. Виявилося, що спеціальна форма та матеріал провідника можуть порушити цей баланс. Циліндр, який порушив правила У лабораторії теоретичну ідею втілили у вигляді порожнистого циліндра завдовжки близько 30 сантиметрів. Його виготовили з марганцево-цинкового фериту — керамічного матеріалу, який добре «проводить» магнітні поля, але майже не проводить електричний струм. Циліндр зорієнтували з півночі на південь і нахилили під кутом приблизно 57 градусів. У такому положенні він був перпендикулярний і до напрямку обертання Землі на широті Прінстона, і до локального магнітного поля. На обох кінцях встановили електроди для вимірювання напруги. Результат виявився несподіваним: між кінцями циліндра з’явилася постійна напруга — десятки мікровольт. Коли установку розвертали на 180 градусів, знак напруги змінювався на протилежний, а при повороті на 90 градусів сигнал майже зникав. Це повністю відповідало теоретичним розрахункам. Для контролю вчені перевірили суцільний циліндр з того ж матеріалу та інші конструкції, де магнітні поля поводилися інакше. У цих випадках жодної напруги зафіксувати не вдалося. Звідки береться енергія Ключову роль у всьому процесі відіграє сила Лоренца — фундаментальний закон, який описує, як електричні заряди реагують на магнітні поля. У звичайних провідниках ця сила швидко врівноважується, але в обраній геометрії феритового циліндра повна компенсація не відбувається. Фактично магнітне поле Землі передає мізерну частку енергії обертання планети в електричну форму. При цьому Земля теоретично сповільнюється на абсолютно непомітну величину, а всі закони збереження енергії та моменту імпульсу залишаються дотриманими. Надзвичайно слабкий, але стабільний сигнал Через крихітні значення напруги експерименти проводили в підвальному приміщенні з мінімальними електричними перешкодами. Додатково дослідники врахували так званий ефект Зеєбека — появу напруги через різницю температур — і відфільтрували його з результатів. Окрім напруги, команда змогла зафіксувати і постійний струм силою лише кілька десятків наноампер. Потужність такого «джерела» у мільйони разів менша, ніж споживають навіть найпростіші електронні пристрої. Чи є у цього майбутнє Самі автори наголошують: до практичного застосування ще дуже далеко. У науковій спільноті вже існують критичні роботи, які ставлять під сумнів можливість масштабування такого ефекту. Тепер ключове завдання — незалежне відтворення експерименту іншими групами. Втім, якщо принцип підтвердиться, у майбутньому подібні пристрої теоретично можуть живити автономні датчики або наукові прилади, яким потрібна мінімальна, але постійна енергія без заміни батарей. Один із варіантів — з’єднувати багато таких елементів у мережу, щоб збільшити сумарну напругу. «Перш за все, інші дослідники мають або підтвердити, або спростувати наші результати», — підкреслив Крістофер Чиба. Дослідження опубліковане в журналі Physical Review Research і вже викликало жваве обговорення серед фізиків.

Австралійський аутбек зазвичай асоціюється з безкраїми бурими рівнинами, спекою й пилом. Але навесні 2025 року ця звична картина раптово змінилася. Уздовж сотень кілометрів русел Купер-Крік пустеля несподівано зазеленіла, ніби хтось одним рухом оживив висохлий ландшафт. У березні на захід Квінсленду обрушилися дощі, яких зазвичай вистачає на цілий рік — і все це менш ніж за тиждень. Вода стрімко побігла сухими руслами, затоплюючи рівнини, дороги й пасовища. Супутники NASA спостерігали за тим, як повінь розливається країною, а згодом так само швидко відступає, залишаючи після себе рідкісне видовище: зелену хвилю життя в самому серці пустелі. З орбіти було видно, як невеликі поселення опинилися відрізаними від світу, а людей доводилося евакуйовувати гелікоптерами. Річки били історичні рекорди, а пустельні шосе тижнями залишалися під водою. Та коли повінь почала спадати, нові супутникові знімки показали іншу сторону цієї історії — уздовж Купер-Крік з’явилися яскраво-зелені смуги рослинності, що проросла з ґрунту, який не бачив вологи роками. Купер-Крік є частиною басейну озера Ейр — унікальної річкової системи, де вода тече не до океану, а вглиб континенту. У звичайні роки озеро Ейр — це велетенська солона западина з тріщинами від спеки й мізерною кількістю опадів. Повністю наповнювалося воно лише кілька разів за всю історію спостережень. Проте цього разу супутники зафіксували, як озеро знову перетворюється на справжнє внутрішнє море. Місцеві кажуть, що масштаби повені можуть зрівнятися з легендарною подією 1974 року. Такі повені — не просто катастрофа. Коли вода розливається сухими заплавами, вона пробуджує життя, яке чекало свого часу. У ґрунті роками зберігаються яйця дрібних ракоподібних та інших безхребетних, і вони масово вилуплюються майже одразу після приходу води. За ними з’являється риба, а слідом — птахи, що прилітають на гніздування. За лічені тижні формується цілий ланцюг життя там, де ще недавно панувала тиша й пил. На піку повені під водою опинилися десятки мільйонів гектарів внутрішніх районів Австралії. Подекуди потоки змили родючий шар ґрунту, і на його відновлення підуть роки. Та водночас природа отримала потужний поштовх. Землевласники й екологи сходяться на думці: попри короткострокові втрати, у довшій перспективі біорізноманіття регіону лише виграє. Велику роль у розумінні цих процесів відіграють супутники. Завдяки знімкам у різних діапазонах світла вчені можуть точно відрізняти воду, сухий ґрунт і живу рослинність. На таких зображеннях вода сяє яскраво-блакитним, свіжа зелень буквально світиться, а висохлі ділянки набувають рожево-бурих відтінків. Серії знімків дозволяють відстежувати, куди рухається вода і коли вона досягне віддалених озер і заповідників. Для науковців повінь 2025 року стала рідкісною можливістю спостерігати, як пустельні екосистеми реагують на раптову появу води. Для місцевих мешканців — нагадуванням про суворий, але дивовижний характер цього краю. Тут повінь може принести руйнування, але водночас — і коротке, майже неймовірне відродження життя, яке багато хто бачить лише кілька разів за все життя.

Людська діяльність на планеті давно вийшла за межі біосфери, спричиняючи зміни космічного масштабу, про які ми раніше навіть не здогадувалися. Наш вид уже довів свою здатність впливати на глобальні процеси — від антропогенної зміни клімату до успішного коригування орбіт небесних тіл, як це було продемонстровано місією DART. Проте одним із найбільш приголомшливих відкриттів останніх років стало те, що людство випадково створило навколо Землі штучний радіобар’єр, здатний взаємодіяти з потужними потоками космічної радіації. Традиційно захистом нашої планети вважається природне магнітне поле, яке відхиляє сонячний вітер і захоплює заряджені частинки у так звані пояси Ван Аллена. Ці зони випромінювання, відкриті у 1950-х роках, зазвичай мають форму двох концентричних торів, розташованих на висоті від 1000 до 6000 кілометрів та від 13 000 до 60 000 кілометрів відповідно, пише T4. Дослідження, проведене за допомогою зондів NASA, виявило, що межі та структура цих природних радіаційних поясів почали змінюватися під впливом людських технологій. Головним чинником виявилися радіохвилі дуже низької частоти (VLF), які використовуються військовими для зв’язку з підводними човнами на великих глибинах. Ці сигнали, що передаються потужними наземними станціями, виходять за межі атмосфери та проникають у ближній космос, де вони взаємодіють із високоенергетичними електронами. Науковці зафіксували, що ці радіопередачі формують навколо планети своєрідну «VLF-бульбашку», яка діє як невидимий бар’єр, відштовхуючи заряджені частинки далі від поверхні Землі. Порівняння сучасних вимірювань із даними початку 1960-х років показує, що внутрішня межа поясів Ван Аллена фактично змістилася далі в космос. Зовнішній край штучно створеної VLF-бульбашки майже ідеально збігається з новим внутрішнім краєм радіаційного поясу, що підтверджує гіпотезу про антропогенний вплив на геокосмічне середовище. Хоча цей бар’єр не є класичним силовим полем із наукової фантастики, він має цілком реальні захисні властивості, частково відхиляючи космічне випромінювання. Зараз дослідники навіть розглядають можливість цілеспрямованого використання VLF-випромінювачів для захисту супутників та наземних об’єктів від руйнівного впливу потужних сонячних бур, перетворюючи випадкову побічну дію наших комунікацій на контрольований щит для всієї планети. Читайте також: Вчені зʼясували, скільки важить душа людиниThe post Люди випадково створили барʼєр навколо Землі first appeared on T4 - сучасні технології та наука.