Відкриття Nanotyrannus: маленький хижак був справжньою окремою істотою, а не юним T. rex Десятиліття суперечок у палеонтології, здається, завершилися: дослідники підтвердили, що Nanotyrannus — це не юний Tyrannosaurus rex, а окремий вид маленького хижака, який справді існував у мезозойську еру. Нове дослідження, опубліковане у журналі Science 4 грудня 2025 року, було проведене командою вчених під керівництвом Крістофера Гріффіна з Прінстонського університету та Ешлі Поаста з Музею штату Небраска. У центрі уваги опинилася одна рідкісна деталь: кістка під’язикового апарату (hyoid), що збереглася разом із черепом голотипу Nanotyrannus у Клівлендському музеї природознавства. За допомогою мікроскопічного аналізу структури кістки, відомого як гістологія кістки, дослідники визначили: тварина на момент смерті вже досягла дорослого віку. Це означає, що скелет не належав юному T. rex, а представляв окремий вид. “Ця кістка під’язикового апарату показала закономірності росту, які свідчать про зрілість або близькість до неї,” — пояснює Поаст. — “Тож ми можемо з упевненістю зберегти назву Nanotyrannus, бо цей хижак явно не перетворювався на Tyrannosaurus rex.” Розміри та історія відкриття Nanotyrannus досягав приблизно 18 футів у довжину, що значно менше, ніж понад 40 футів у дорослого T. rex. Череп голотипу був знайдений ще в 1942 році і спершу віднесений до роду Gorgosaurus. У 1988 році його перекласифікували як Nanotyrannus lancensis. Нове дослідження остаточно підтвердило, що цей хижак є справжнім окремим видом. “Наукова спільнота довгий час вважала, що череп належав молодому T. rex,” — зазначає Гріффін. — “Але аналіз hyoid показав зрілість тварини, і ми зрозуміли, що пора переглянути ці припущення.” Нова методика для старіння динозаврів Поаст використовував гістологію кістки для порівняння Nanotyrannus з сучасними родичами динозаврів — страусами, алігаторами та ящірками — а також іншими скам’янілостями. Результати демонструють, що кістка hyoid може бути так само корисною для визначення віку, як ребро чи стегнова кістка. Це відкриває нові можливості для дослідження навіть обмежених знахідок. Екологічні наслідки Підтвердження Nanotyrannus як окремого виду також змінює уявлення про екосистему того часу. “Уявіть, що в одному середовищі мешкали як великий, так і маленький хижак,” — каже Поаст. — “Це має значні наслідки для розуміння динаміки екологічних ланцюгів та вимирання динозаврів.” Таким чином, Nanotyrannus повертається у палеонтологічну історію як мініатюрний, але реальний представник мезозойської фауни, а нові методи дослідження кісток можуть допомогти вченим по-новому вивчати життя динозаврів.

Січень зазвичай здається спокійним після святкового ажіотажу, але небо на початку 2026 року готує власне видовище. У ніч на 3 січня над Землею зійде яскравий повний Місяць — четвертий супермісяць поспіль, і майже одночасно планета проходитиме крізь потік космічних уламків, які створюють метеорний дощ Квадрантиди. Супермісяць і «падаючі зорі» в одну ніч Метеорні дощі виникають тоді, коли Земля входить у хмару дрібних частинок — метеороїдів. Згораючи в атмосфері, вони залишають на небі швидкі світлові сліди, які ми називаємо «падаючими зорями». Квадрантиди — один із найпотужніших метеорних потоків року. Його пік припадає на ніч із п’ятниці на суботу, з 2 на 3 січня. За ідеальних умов і темного неба можна було б побачити до 25 метеорів на годину, однак цього разу яскравий повний Місяць значно ускладнить спостереження. У більшості місць очікують менше 10 метеорів на годину. Попри це, Квадрантиди відомі своїми яскравими болідами — великими метеорами, які пролітають швидко і часто залишають за собою світний слід. Чому Квадрантиди такі короткочасні Цей метеорний потік пов’язаний з астероїдом 2003 EH1. На відміну від багатьох інших дощів, Квадрантиди мають дуже вузьке «вікно активності»: пік триває лише кілька годин. Якщо його пропустити, більша частина шоу буде втрачена. Назва потоку походить від сузір’я Quadrans Muralis, яке нині не використовується в астрономії, але історична назва закріпилася. Метеори з’являються по всьому небу, тож краще не дивитися в одну точку, а охоплювати поглядом якомога більший простір. Найкращі умови — у Північній півкулі. Як дивитися метеори під час супермісяця Місячне світло та міське освітлення «з’їдають» слабкі метеори, тому варто відійти подалі від ліхтарів. Корисно почати спостереження раніше ввечері, коли Місяць ще не піднявся високо. Астрономи радять дати очам 15–20 хвилин, щоб звикнути до темряви, і не дивитися в екран смартфона — навіть короткий погляд може зіпсувати нічний зір. Більшість метеорів з’являються як тонкі білі лінії, що зникають за секунди, але яскраві боліди здатні на мить освітити все небо. Що таке супермісяць Супермісяць виникає, коли повний Місяць опиняється поблизу перигею — найближчої точки своєї орбіти до Землі. У цей момент він може виглядати до 14% більшим і до 30% яскравішим, ніж у найдальшій точці — апогеї. Більшість людей не помічає різниці в розмірі, але яскравість і вражаючий вигляд Місяця, особливо біля горизонту, привертають увагу. Чому січневий Місяць називають Вовчим Повний Місяць у січні традиційно називають Вовчим. Ця назва походить із давніх традицій, коли люди пов’язували місячні фази з порами року та поведінкою тварин. Взимку вовки частіше виють поблизу поселень у пошуках їжі — звідси й назва. Сьогодні такі імена мають радше культурне значення, ніж наукове, але вони нагадують про багатовікові спостереження за небом. Що ще чекає на нас у 2026 році Січневий супермісяць завершує серію яскравих повень — наступні супермісяці з’являться лише наприкінці 2026 року. Водночас рік буде незвичайним: 13 повних Місяців замість звичних 12, два з яких припадуть на травень, утворивши «блакитний Місяць». Наступний великий метеорний дощ — Ліриди — очікується у квітні. Це один із найдавніше зафіксованих метеорних потоків, відомий понад 2,5 тисячі років. За сприятливих умов він подарує 10–20 метеорів на годину. Січнева ніч із супермісяцем і метеорами — нагадування, що небо ніколи не буває по-справжньому тихим. Іноді достатньо просто підняти голову, щоб звичайний зимовий вечір став незабутнім.

Біологи зі штату Юта зробили несподіване відкриття у Великому Солоному озері — вони описали новий для науки вид тварин, який живе просто в донних мікробних структурах водойми. Йдеться про крихітних круглих червів-нематод, яких раніше ніколи не фіксували в цій екстремально солоній екосистемі. Новий вид отримав назву Diplolaimelloides woaabi. Назва має особливе значення: слово wo’aabi походить із мови корінного народу шошонів і перекладається як «черв’як». Саме старійшини Північно-Західної групи шошонів допомогли вченим підібрати назву, вшановуючи зв’язок народу з землями навколо озера. Дослідження провела команда з Університету Юти під керівництвом доцента біології Майкла Вернера. За словами науковців, D. woaabi, ймовірно, є ендеміком — тобто існує лише у Великому Солоному озері. Ба більше, генетичні аналізи натякають, що в озері може мешкати ще один, поки не описаний вид нематод. Нематоди — одні з найпоширеніших тварин на планеті. Вони живуть майже всюди: від морських глибин і полярного льоду до ґрунту у звичайному саду. Попри це, у Великому Солоному озері їх не виявляли аж до 2022 року. Тоді дослідники, пересуваючись каяками та велосипедами, змогли взяти зразки з мікробіолітів — твердих, схожих на камінь утворень, які вкривають дно озера. Мікроскопічні зображення Diplolaimelloides woaabi, нещодавно виявленого виду нематоди з Великого Солоного озера З відкриттям D. woaabi нематоди стали лише третьою групою багатоклітинних тварин, відомих для цього озера. До цього тут фіксували лише артемій (рачків) та соляних мух — ключові види, від яких залежать тисячі перелітних птахів. Походження цих червів залишається загадкою. Одна з гіпотез припускає, що їхні предки могли жити тут ще мільйони років тому, коли територія сучасної Юти була узбережжям древнього моря. Інша, не менш дивовижна версія, — нематоди могли потрапити в озеро разом із перелітними птахами, які перенесли їх на пір’ї з інших солоних водойм. Ще один цікавий факт здивував учених у лабораторії: у зразках з озера майже всі нематоди виявилися самками. Водночас у лабораторних умовах співвідношення самців і самок швидко вирівнюється. Це свідчить про те, що умови в озері суттєво впливають на їхню біологію. Нематоди живуть у верхніх шарах водоростевих матів на мікробіолітах і живляться бактеріями. Саме тому вони можуть відігравати важливу роль у харчових ланцюгах озера. Крім того, такі організми часто використовують як біоіндикатори — за їхньою чисельністю та станом можна судити про здоров’я екосистеми. З огляду на екологічні проблеми Великого Солоного озера — зниження рівня води, зміну солоності та вплив людини — нововідкритий вид може стати своєрідною «системою раннього попередження». Його реакція на зміни довкілля допоможе науковцям краще зрозуміти, що відбувається з однією з найунікальніших водойм Північної Америки.

Під час будівництва залізничної інфраструктури поблизу шведського містечка Єрна археологи зробили відкриття, яке здивувало навіть досвідчених дослідників. У висохлому болоті, що колись було озером доби кам’яного віку, вони знайшли добре збережені рештки собаки віком близько 5 тисяч років. Тварину поховали за всіма ознаками ритуалу — загорнувши в шкуру та поклавши поруч кістяний кинджал. Роботи проводилися в межах проєкту з укріплення залізничного насипу. Саме під час археологічного супроводу будівництва фахівці компанії Arkeologerna, яка входить до складу Шведських історичних музеїв, натрапили на давнє озеро, що в кам’яну добу слугувало важливим місцем для рибальства. Окрім численних артефактів, пов’язаних із ловлею риби, дослідники виявили майже неушкоджений скелет собаки. За словами керівника проєкту Лінуса Гаґберґа, така знахідка є надзвичайно рідкісною, а поєднання поховання тварини з кістяним кинджалом — майже унікальним випадком для цього періоду. Фахівці встановили, що це був великий і міцний самець віком від трьох до шести років, із висотою в холці близько 50 сантиметрів. Собака вів активне життя, що видно з особливостей його кісток. Під час поховання до його лап поклали ретельно відполірований кинджал, виготовлений, імовірно, з кістки лося або благородного оленя. Археологи з’ясували, що тварину навмисно опустили на дно озера на глибину приблизно півтора метра, використовуючи каміння. Місце поховання знаходилося приблизно за 35 метрів від тодішнього берега. За словами Гаґберґа, використання собак у ритуальних практиках було відоме в кам’яну добу, однак такі добре задокументовані приклади трапляються вкрай рідко. Найближчим часом рештки собаки досліджуватимуть за допомогою радіовуглецевого аналізу, ізотопних досліджень та аналізу ДНК. Це дозволить точніше визначити час життя тварини, її раціон і навіть умови, в яких вона жила. Вчені сподіваються, що ці дані допоможуть краще зрозуміти спосіб життя людей, які утримували цього собаку. Окрім поховання, археологи знайшли добре збережені дерев’яні конструкції, датовані 3300–2600 роками до нашої ери. Серед них — кілки та стовпи, ймовірно залишки дерев’яних платформ для риболовлі з берега. Також були виявлені спеціально викладені камені, які могли використовуватися як якорі або грузила для сіток. Особливий інтерес викликала давня рибальська пастка довжиною близько двох метрів, сплетена з вербових гілок. Навколо неї археологи помітили численні сліди на мулі — місця, де люди стояли та пересувалися дном озера. Ймовірно, саме тут вони перевіряли свої пастки тисячі років тому. Ця знахідка не лише відкриває нові сторінки в історії ритуалів кам’яного віку, а й дає унікальну можливість зазирнути в повсякденне життя давніх мешканців Скандинавії — їхні вірування, господарство та тісний зв’язок із тваринами.

Коралові рифи зазвичай асоціюються з яскравими рибами, складними формами та біорізноманіттям. Однак нове дослідження показує: їхня роль значно глибша. Рифи не просто слугують домівкою для життя — вони буквально задають добовий ритм найменшим мешканцям океану, мікроорганізмам, керуючи тим, коли ті з’являються, зникають і змінюють свою функцію протягом дня. Дослідження очолила докторка Гердіс Г. Р. Стейнсдоттір під науковим керівництвом доктора Мігеля Х. Фради з Єврейського університету в Єрусалимі. Вчені зосередилися на тому, як саме коралові рифи впливають на життя мікробів у воді над ними. Рифи як «диригенти» мікросвіту Мікроорганізми є всюди в океані, але поблизу рифів їхня поведінка підпорядковується чіткому розкладу. Кількість бактерій, мікроводоростей і мікроскопічних хижаків змінюється протягом доби, причому ці коливання можуть відбуватися буквально за кілька годин і повторюватися день у день. Це наводить на думку, що риф діє не як пасивне тло, а як активний регулятор, який «налаштовує» біологічний годинник навколишнього середовища. Спостереження протягом доби Щоб зафіксувати ці швидкі зміни, команда протягом повних добових циклів брала зразки води над кораловим рифом у північній частині затоки Акаба в Червоному морі. Проби відбирали кожні шість годин — і взимку, і влітку — та порівнювали з водами відкритого моря неподалік. Такий детальний підхід дозволив побачити закономірності, які раніше просто губилися в більш загальних дослідженнях. Виявилося, що близькість до рифу суттєво впливає на добову динаміку мікробного життя. Активний вплив коралів Одне з ключових спостережень — над рифами стабільно менше бактерій і мікроводоростей, ніж у відкритому морі. Ця різниця зберігалася незалежно від сезону, що вказує на активні процеси «очищення» води. Йдеться про поїдання, фільтрацію та інші природні механізми, притаманні рифовим екосистемам. Водночас уночі різко зростає кількість гетеротрофних протистів — мікроскопічних хижаків, які живляться бактеріями. У деяких випадках їхня чисельність збільшувалася майже на 80%. Це свідчить, що саме хижацтво відіграє важливу роль у формуванні добового балансу мікробів поблизу рифів. Сигнали від симбіонтів коралів Особливо чіткий добовий пік зафіксували в середині дня для Symbiodiniaceae — групи динoфлагелятів, які живуть у тканинах коралів і забезпечують їх енергією. Генетичні сліди цих організмів у воді різко зростали опівдні, що, ймовірно, пов’язано зі світлом і метаболізмом самих коралів. Цей ефект повторювався знову і знову, незалежно від пори року, підкреслюючи, наскільки сильно корали впливають на мікросвіт довкола себе. Чому це важливо «Добові ритми мікробів були не менш виразними, а інколи навіть сильнішими за сезонні відмінності», — зазначає докторка Стейнсдоттір. Це означає, що час доби має вирішальне значення для вивчення рифових екосистем. Один і той самий риф уранці та вночі може виглядати зовсім по-різному з точки зору мікробного життя. Результати дослідження також відкривають нові можливості для моніторингу здоров’я рифів. Оскільки мікроорганізми швидко реагують на зміни, порушення їхніх добових ритмів може стати раннім сигналом стресу в екосистемі — ще до того, як з’являться видимі пошкодження. Дослідження опубліковане в журналі cience Advances і додає важливий штрих до розуміння того, як коралові рифи формують життя океану — не лише в просторі, а й у часі.

Астероїд 2024 YR4, який ще нещодавно вважали потенційною загрозою для Землі, тепер може врізатися в Місяць. За оцінками вчених, імовірність зіткнення перевищує 4%, а подія може статися у грудні 2032 року. Про це пише Nauka.ua. Що відомо про астероїд 2024 YR4 Астероїд відкрили наприкінці 2024 року. Первинні розрахунки показували близько 3% ймовірності зіткнення із Землею, що одразу привернуло увагу NASA та міжнародних обсерваторій. Однак нові спостереження, зокрема за допомогою космічного телескопа Джеймса Вебба, дозволили уточнити орбіту об’єкта. В результаті вчені підтвердили: Земля перебуває поза зоною ризику. Втім, з’ясувалося, що траєкторія астероїда тепер небезпечна для Місяця — природного супутника, який упродовж мільярдів років слугував захисним бар’єром для нашої планети. Чому удар по Місяцю — серйозна загроза За розрахунками дослідників, зіткнення 2024 YR4 з поверхнею Місяця може: створити масивне поле космічного сміття; збільшити кількість мікрометеоритів у навколоземному просторі у тисячу разів; поставити під загрозу супутники зв’язку, навігації та спостереження; створити ризики для астронавтів на МКС; ускладнити або зірвати майбутні місячні місії. Найбільше занепокоєння викликають дрібні уламки, які можуть роками хаотично рухатися поблизу Землі, пошкоджуючи оптичні прилади та орбітальну інфраструктуру. Як NASA планує запобігти катастрофі Міжнародні космічні агентства розглядають два основні сценарії: 1⃣ Зміна траєкторії Найбільш імовірний та безпечний варіант — кінетичний удар, перевірений місією DART у 2022 році. Космічний апарат навмисно врізається в астероїд, злегка змінюючи його курс. Також розглядають: гравітаційний тягач; іонний пучок для корекції орбіти. 2⃣ Знищення астероїда Як крайній варіант — ядерний підрив або потужний таран. Але цей метод вважається ризикованим, адже уламки можуть все одно спрямуватися до Землі або Місяця, створивши нові загрози. Коли потрібно діяти Хоча до потенційного зіткнення ще майже 10 років, вчені наголошують: підготовку потрібно починати вже у 2030 році. Будь-яке зволікання може призвести до катастрофічних наслідків для космічної інфраструктури та безпеки людей на орбіті.

На початку 2026 року вчені зробили крок, який може змінити підхід до вивчення легеневих хвороб і персоналізованої медицини. Дослідники з Інституту Френсіса Крика в Лондоні разом зі швейцарською компанією AlveoliX вперше створили модель «легенів на чіпі», що не лише імітує будову легеневої тканини, а й буквально «дихає». Головне ж те, що вся ця система побудована з клітин однієї людини. Раніше подібні моделі створювалися з клітин різного походження — епітеліальних, судинних, імунних, отриманих від різних донорів. Це ускладнювало дослідження, адже така «клітинна мозаїка» не відображала реальної біології конкретної людини. Тепер ученим вдалося усунути цю проблему, використавши індуковані плюрипотентні стовбурові клітини. Їх отримують із клітин донора, а потім перетворюють на всі необхідні типи клітин легень. У результаті на чіпі формується мініатюрна, але генетично однорідна модель легеневої тканини. Сам чіп — це компактний пристрій із гнучкою мембраною, яка ритмічно розтягується та стискається, відтворюючи вдих і видих. Такий механічний рух виявився критично важливим: без нього клітини не формують мікроскопічні структури, необхідні для нормальної роботи легень. Фактично система поводиться як справжній альвеолярний мішечок — місце, де відбувається газообмін і де часто починаються інфекції. Щоб перевірити можливості технології, дослідники змоделювали зараження туберкульозом. У «легені на чіпі» додали імунні клітини того ж донора та ввели бактерії Mycobacterium tuberculosis. Уперше вчені змогли спостерігати, як хвороба розвивається на ранніх, прихованих стадіях. Уже через кілька днів з’явилися так звані некротичні ядра — скупчення загиблих імунних клітин, які є однією з перших ознак прогресування туберкульозу. Цей підхід відкриває нові можливості для медицини. Замість експериментів на тваринах, імунна система яких суттєво відрізняється від людської, дослідники можуть вивчати хвороби в умовах, максимально наближених до реальності. У перспективі такі чіпи дозволять тестувати антибіотики та інші препарати індивідуально — під конкретного пацієнта. Хоча нині основна увага зосереджена на туберкульозі, вчені вже планують застосувати технологію для дослідження грипу, COVID-19 та навіть раку легень. «Легені на чіпі» можуть стати важливим інструментом майбутньої персоналізованої медицини, де лікування підбиратимуть не «в середньому», а для кожної людини окремо.

Компанія SpaceX оголосила про масштабну перебудову орбітальної конфігурації супутникової мережі Starlink, спрямовану на підвищення безпеки в навколоземному просторі. Протягом 2026 року всі супутники Starlink, які нині перебувають на висоті близько 550 кілометрів, планують перевести на нижчу орбіту — приблизно 480 кілометрів. Йдеться орієнтовно про 4,4 тисячі апаратів. Як пояснили в компанії, зниження орбіт здійснюється у координації з іншими операторами супутникових систем, регуляторами та Космічним командуванням США. Основна мета — скоротити час неконтрольованого перебування супутників на орбіті у разі відмови та зменшити сукупний ризик зіткнень. У SpaceX зазначають, що з наближенням сонячного мінімуму щільність верхніх шарів атмосфери знижується, через що супутники на фіксованій висоті довше залишаються на орбіті після втрати керування. На висоті близько 550 кілометрів час сходження за таких умов може перевищувати чотири роки. Переведення супутників нижче за 500 кілометрів скорочує цей термін більш ніж на 80% — до кількох місяців. Додатковим фактором безпеки є те, що нижче 500 кілометрів щільність космічного сміття та кількість діючих супутникових систем помітно нижчі. Це зменшує ймовірність випадкових зближень і зіткнень, особливо на тлі швидкого зростання кількості супутникових мегасузір’їв. SpaceX підкреслює високу надійність угруповання Starlink: за даними компанії, з понад 9 тисяч супутників, що перебувають в експлуатації, лише два вважаються повністю непрацездатними. Водночас компанія прагне мінімізувати наслідки можливих відмов, забезпечуючи максимально швидке сходження апаратів з орбіти навіть у разі втрати керування. У SpaceX також зазначають, що зниження орбіт підвищує стійкість угруповання до складно контрольованих ризиків, зокрема неузгоджених маневрів інших операторів і позапланових запусків. В умовах зростання завантаженості навколоземного простору такий крок розглядається як один із практичних способів знизити довгострокові ризики для всієї орбітальної інфраструктури.

Сучасна геофізика та палеонтологія відкривають дивовижні факти про динаміку нашої планети, які кардинально змінюють уявлення про стабільність космічних процесів. Згідно з дослідженням, опублікованим у журналі Nature Geoscience, у далекому минулому Земля пережила тривалий період, коли звичний процес уповільнення її обертання майже повністю зупинився. Науковці встановили, що в середині протерозойської ери, приблизно від 2 до 1 мільярда років тому, тривалість земної доби стабілізувалася на рівні близько 19 годин. Цей феномен став можливим завдяки унікальному балансу між гравітаційними та атмосферними силами, які діяли на планету в той час, пише T4. За звичайних умов обертання Землі поступово сповільнюється через припливну взаємодію з Місяцем, який поступово віддаляється від нашої планети, забираючи частину її обертальної енергії. Проте в докембрії цей ефект був нейтралізований сонячним впливом. Сонячне нагрівання земної атмосфери спричиняло так звані атмосферні припливи — теплові хвилі, які за певних умов входили в резонанс із власними коливаннями планети. Цей резонанс створював обертальний момент, який діяв у протилежному до місячного гальмування напрямку, фактично прискорюючи Землю. Таке протистояння двох небесних тіл призвело до виникнення тривалого стабільного “плато”, протягом якого доба не подовжувалася протягом мільярда років. Сонячне нагрівання земної атмосфери спричиняло так звані атмосферні припливи — теплові хвилі, які за певних умов входили в резонанс із власними коливаннями планети. Цей резонанс створював обертальний момент, який діяв у протилежному до місячного гальмування напрямку, фактично прискорюючи Землю. Для підтвердження цієї гіпотези вчені використали передові методи циклостратиграфії, проаналізувавши 22 незалежні оцінки тривалості дня, отримані з припливних відкладень, ритмічних геологічних структур та строматолітів — викопних решток життєдіяльності ціанобактерій. Статистичний аналіз цих стародавніх осадових порід чітко вказав на період незмінної швидкості обертання. Цікаво, що ця геофізична стагнація ідеально збігається з епохою, яку палеонтологи називають “нудним мільярдом”. Це був час відносної стабільності клімату та надзвичайно повільних темпів біологічної еволюції, що підкреслює глибокий зв’язок між космологічними параметрами планети та розвитком життя. Дослідники припускають, що тривалість дня безпосередньо впливала на біохімічні процеси в атмосфері. Стабілізація доби на рівні 19 годин припала на проміжок між двома глобальними стрибками рівня кисню. Зміни в концентрації озону та кисню впливали на те, як атмосфера поглинала сонячне тепло, що підтримувало необхідний для стабільності резонанс. Тільки після того, як цей баланс було порушено і доба знову почала подовжуватися, умови стали сприятливими для інтенсивнішого фотосинтезу. Довші періоди сонячного світла забезпечили зростання рівня кисню, що зрештою стало необхідним каталізатором для появи складних форм життя та завершення тривалої епохи біологічного спокою. Читайте також: Вчені показали тварину, яку люди довели до вимирання лише через 27 років після відкриттяThe post Вчені назвали період, коли доба на Землі тривала 19 годин first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Майже століття тому німецький археолог Гюнтер Редер зробив вражаюче відкриття на півдні Єгипту — у пустельній місцевості поблизу сучасного міста Ель-Ашмунейн він виявив нижню частину гігантської статуї фараона Рамсеса II. Йшлося про монумент заввишки близько 23 футів (понад 7 метрів), присвячений одному з наймогутніших правителів за всю історію Стародавнього Єгипту. Проте верхня частина скульптури зникла, і протягом 96 років її доля залишалася загадкою. Ця місцевість у давнину була відома як Хемну — важливий адміністративний центр Стародавнього царства, а за римських часів отримала назву Гермополіс Магна. Археологи давно підозрювали, що навколишні піски приховують ще чимало реліквій, однак масштабна статуя Рамсеса II вважалася втраченою безповоротно. Ситуація змінилася на початку 2024 року. У січні під час чергових розкопок єгипетсько-американська експедиція натрапила на велику кам’яну брилу, що лежала обличчям донизу. Через близькість Нілу та підняття рівня ґрунтових вод після будівництва Асуанської дамби археологи не були впевнені, що скульптура збереглася. Камінь міг виявитися сильно пошкодженим або повністю зруйнованим. Однак подальші дослідження перевершили всі очікування. Виявилося, що це — верхня частина тієї самої статуї Рамсеса II, висотою близько 12,5 фута (майже 4 метри). Вона зображає фараона в традиційному головному уборі з королівською коброю — символом влади та божественного захисту. Про знахідку офіційно оголосили у березні 2024 року представники Міністерства туризму та старожитностей Єгипту разом із американськими науковцями. Особливо цінним стало те, що статуя збереглася у винятково доброму стані. На її поверхні археологи помітили сліди синього та жовтого пігментів. Ці залишки фарби можуть допомогти дослідникам відтворити первісний вигляд скульптури та краще зрозуміти технології й художні традиції епохи Рамсеса II. За словами співкерівниці проєкту Івони Трнки-Амрайн з Університету Колорадо в Боулдері, команда не шукала верхню частину цілеспрямовано, хоча й припускала, що вона може бути десь поруч. Тому відкриття стало повною несподіванкою навіть для досвідчених фахівців. Нині єгипетська сторона вже подала пропозицію офіційно об’єднати обидві частини монумента. Нижня половина статуї досі залишається в Ель-Ашмунейні, і, за прогнозами дослідників, дозвіл на реставрацію та возз’єднання фрагментів мають надати найближчим часом. Якщо це станеться, світ отримає унікальну можливість знову побачити монумент Рамсеса II майже таким, яким його задумували давні майстри понад три тисячі років тому.