Вчені відкрили неочікувану магнітну складову світла, що може змінити майбутнє технологій Історія вивчення електрики та світла нерозривно пов’язана з іменами видатних учених — Ньютона, Франкліна, Максвелла, Едісона та Тесли. Проте в галузі електромагнетизму особливо вирізняється Майкл Фарадей — самоучка з бідної родини, який став одним із найвпливовіших дослідників XIX століття. Він відкрив електромагнітну індукцію, що лежить в основі сучасних турбін, а також описав ефект Фарадея — взаємодію світла та магнетизму. За свої заслуги він навіть отримав пропозицію звання лицаря, але відмовився, бажаючи залишитися «простим містером Фарадеєм». Саме ефект Фарадея у 1845 році вперше показав, що магнітне поле може впливати на світло. Під час експерименту з поляризованим світлом і магнітами Фарадей помітив слабке мерехтіння, яке підтвердило — електромагнітне поле змінює властивості світлової хвилі. Минуло майже два століття, але дослідження взаємодії світла та магнетизму досі приносять нові сюрпризи. У статті в журналі Scientific Reports фізики Бенджамін Ассулайн та Амір Капуа з Єврейського університету в Єрусалимі повідомили про відкриття, яке змінює уявлення про природу світла: світло має не лише електричний вплив, а й активну магнітну складову. За словами Капуа, статичне магнітне поле «скручує» світлову хвилю, а світло, проходячи через матеріал, виявляє його магнітні властивості. Раніше вважалося, що магнітна частина світла надто слабка, щоб мати значення, однак нові результати показують протилежне. Використовуючи рівняння Ландау—Ліфшица—Гілберта, науковці довели, що світло створює «магнітний момент», який поводиться подібно до звичайного магнітного поля. Коли вони застосували модель до терабій-галієвого гранату (TGG) — матеріалу, який традиційно використовують для дослідження ефекту Фарадея — виявилося, що магнітна складова світла забезпечує: 17% атомного обертання у видимому спектрі, до 75% — в інфрачервоному діапазоні з довжинами хвиль до 1300 нм. Це відкриття приголомшило науковців: такої сильної дії від світлового магнетизму ніхто не очікував. Фізик Ігор Рожанський з Університету Манчестера, коментуючи дослідження, зазначив, що перегляд ролі магнітної складової світла може відкрити нові методи керування атомними спінами. А точне управління спіновими процесами, за прогнозами New Scientist, може стати основою для створення нових сенсорів та надщільних магнітних накопичувачів. Експерименти Фарадея колись надихнули Джеймса Кларка Максвелла на формулювання рівнянь, які визначили обличчя сучасної технологічної цивілізації. І тепер, через 180 років після його відкриттів, стає очевидно: світло приховує ще багато таємниць, які можуть перевернути уявлення про фізику та подарувати людству нові технологічні можливості.

Дослідники виявили, що нейрони можуть спалювати і навіть виробляти власний жир для живлення мозку. Дефектний білок зупиняє цей процес у людей з рідкісним захворюванням мозку, внаслідок чого нейрони слабшають і пошкоджуються. Годуючи клітини певними жирами, вчені змогли відновити їхню енергію та функції всього за 48 годин. Це відкриття може призвести до нових способів лікування мозку та усунення неврологічних пошкоджень. Як дефектний білок порушує енергетику мозку Дослідники з Університету Квінсленда (Австралія) та Університету Гельсінкі (Фінляндія) виявили докази того, що нейрони можуть використовувати жир як джерело енергії, спростовуючи давню думку про те, що вони залежать лише від цукру. Ще більш цікаво те, що нейрони можуть виробляти власні жири, коли їм потрібне додаткове паливо, переробляючи частини власних клітин. Цей процес залежить від важливого білка, відомого як DDHD2. Рідкісний неврологічний стан, який називається спадковою спастичною параплегією 54 (HSP54), виникає, коли білок DDHD2 не функціонує належним чином. Без цього білка нейрони втрачають здатність виробляти жири, необхідні для енергії та нормальної комунікації, що призводить до ранніх і поступово погіршуючихся проблем із передачею сигналів. Діти з HSP54 часто починають відчувати труднощі з рухом та мисленням у ранньому віці. Однак нові результати дають нову надію. У лабораторних дослідженнях вчені давали пошкодженим нейронам спеціальні добавки жирних кислот і виявили, що всього за 48 годин клітини відновлювали свою енергію та починали функціонувати більш нормально. «Це справді змінює правила гри», — сказала доктор Мер’я Йоенсуу, яка розробила проєкт і очолювала дослідження в Австралійському інституті біоінженерії та нанотехнологій. «Ми показали, що здорові нейрони залежать від жирів як джерела енергії, і коли цей шлях дає збій у таких станах, як HSP54, можливо, вдасться відновити пошкодження та звернути назад нейропатології». Рух до майбутніх методів лікування Наступним кроком команди є оцінка того, чи є ці методи лікування на основі жирних кислот безпечними та ефективними в доклінічних моделях. Ця робота допоможе визначити, чи можна буде згодом випробувати подібні методи лікування на людях, і чи може цей енергетичний шлях на основі жирів бути корисним для лікування інших захворювань мозку, для яких наразі немає доступних методів лікування. «Ми продовжимо захопливу співпрацю з новими неінвазивними технологіями візуалізації мозку, що сприятиме швидшому розвитку потенційної терапії. Цей прорив не просто переписує підручники, він може змінити життя», — каже доктор Джузеппе Балістрері з Гельсінського університету.

У полярних широтах аврори можуть освітлювати ніч широкими хвилями кольорів. Ці мінливі вогні натякають на потужні сили, що діють високо над Землею. Нещодавнє дослідження Університету Саутгемптона виявило сигнали, які дають нове розуміння моментів, що передують кожному спалаху полярного сяйва. Дослідження поглиблює наше розуміння походження суббурь та пов’язує поведінку аврора з ширшими планетарними системами. Заряджені частинки від Сонця рухаються магнітними шляхами та стикаються з газами атмосфери. «Аврора бореаліс та аврора австраліс виникають внаслідок зіткнення заряджених частинок із космосу з атомами й молекулами в нашій атмосфері», — пояснив співавтор дослідження доктор Даніель Вайтер. Ці зіткнення створюють світіння, але глибші механізми приховані в магнітосфері. Накопичена магнітна енергія створює напругу, яка раптово вивільняється, спричиняючи суббурю. Ознаки плазмової нестабільності Перед кожним спалахом з’являються маленькі світні точки. Аврорні «бусини» формують періодичні ланцюжки з послідовним розташуванням. Наземні камери фіксують такі утворення вже десятиліттями. Тепер дослідники розглядають кожен ланцюжок як чітку ознаку плазмової нестабільності. Азимутальне розташування, виміряне у багатьох випадках, узгоджується з прогнозами для дисперсійних альфвенівських хвиль, що взаємодіють із магнітосферною плазмою. Такий патерн свідчить, що хвильова активність переносить енергію до нижчих висот задовго до того, як починається яскраве зміщення аврори до полюса. Періоди часто збігаються зі значеннями, зафіксованими в попередніх дослідженнях хвильової потужності над нічним авроральним овалом. Радіосигнали та полярні сяйва Авроральне кілометричне випромінювання (AKR) виникає високо над кожною світною дугою. Аналізи даних від кількох космічних місій показують слабкі радіосигнали, що посилюються за кілька хвилин до початку руху аврора. Спостереження демонструють повільно дрейфуючі тони вище 100 кілогерц. Кожен тон підвищується в частоті, що вказує на рух джерела до сильніших магнітних полів. Дослідження визначає швидкості іонного звуку як найімовірніший рушій цього руху. Подвійні електричні шари — які формуються, коли альфвенівські хвилі порушують плазмові ділянки — рухаються вздовж силових ліній та створюють ці зміщувані тони. Порівняння частот із циклотронними частотами електронів визначає висоти джерел між 2000 і 8000 км. Це відповідає очікуваним зонам прискорення електронів, що спричиняють сяйво. Ретельний аналіз архівних даних космічних апаратів показав сотні таких передвісних подій. Багато з них містять повторювані дрейфуючі тони зі стабільними періодами. Ці періоди збігаються з інтервалами між аврорними «бусинами», виявленими в довгострокових наземних спостереженнях. Хвилі керують енергетичними змінами Хвилеподібні дуги розвиваються синхронно з радіотонами. Камери часто фіксують дві фази. Перше локальне яскравіння триває кілька хвилин і згасає. Друга структурована дуга з’являється незадовго до суббурі та розширюється у напрямку полюса. Радіотони відтворюють цю послідовність. Слабкі дрейфуючі сигнали формуються під час раннього яскравіння, зникають, а потім повертаються у сильнішій формі в період накопичення енергії. Альфвенівські хвилі відіграють центральну роль у всіх зв’язках. Дисперсійні форми цих хвиль несуть енергію до Землі з магнітного хвоста. Досягнувши нижчих висот, хвильові фронти збурюють плазму та енергізують електрони. Цей процес активує подвійні шари, які потім ковзають вздовж магнітних ліній. Послідовний патерн сигналів аврори Кожен рухомий подвійний шар створює дрейфуючий тон. Прискорення електронів поблизу цих шарів сприяє яскравінню аврори вздовж пов’язаних силових ліній. Команди дослідників фіксують разючу узгодженість між періодами хвиль, швидкостями дрейфу та поведінкою аврорних «бусин». Аврорні структури демонструють чіткий азимутальний рух. Цей рух створює періодичне яскравіння для будь-якої камери, спрямованої на одну ділянку неба. Відображене на силових лініях, те саме ритмічне повторення проявляється як структура у радіотонах. Рух кількох хвиль Періоди повторення часто трапляються в діапазоні 30–90 секунд. Це збігається зі значеннями, побаченими в дослідженнях ультранизькочастотних хвиль, пов’язаних із розвитком суббурі. Усі ці показники вказують на єдиний процес, що формується альфвенівським зв’язуванням. Швидкості іонного звуку значно краще узгоджуються з виміряними швидкостями дрейфу, ніж швидкості самих альфвенівських хвиль. Це виключає роль вільного руху електронів і натякає на структуроване електричне середовище. Подвійні шари задовольняють ці вимоги. Кожен шар формується, коли фронти хвиль стикаються з неоднорідною плазмою. Шар рухається вздовж силової лінії та лишає радіосліди. Кілька шарів у русі створюють кілька дрейфуючих тонів і формують узгоджений частотний патерн. Сигнали перед аврорними спалахами Подібні дрейфуючі радіосигнали спостерігаються біля Сатурна та Юпітера. Дані попередніх місій демонструють частотні зміщення з набагато вищими швидкостями, ніж земні приклади. Плазмові умови навколо гігантських планет дозволяють прискорений рух електричних структур. Альфвенівські хвилі також керують потоками енергії там. Дослідження Юпітера навіть виявили радіосплески, пов’язані з взаємодією з місяцями, і знову домінують альфвенівські процеси. Такі паралелі підтримують ширшу ідею: спільний механізм може діяти на всіх магнітизованих світах. Подвійні шари, сформовані альфвенівськими хвилями, рухаються вздовж магнітних ліній і генерують дрейфуючі радіосигнали. Аврорні структури світяться там, де силові лінії перетинають атмосферу планети. Кожен світ виявляє ті самі фізичні процеси у своїх унікальних умовах, але ключові патерни впізнавані на різних планетах. Напрями майбутніх досліджень Дослідження Саутгемптона посилює новий погляд на походження суббур. Аврорні «бусини» позначають ранні структури плазми. Дрейфуючі радіотони вказують на рухомі подвійні шари. Альфвенівські хвилі живлять обидві форми активності. Кожен зв’язок дає підказки про часові масштаби та енергетичні потоки в магнітосфері. Розширення суббурі починається лише тоді, коли енергетичні процеси збігаються та спричиняють швидке яскравіння широких дуг. Майбутні дослідження уточнять оцінки висот, часові інтервали та динаміку електронів. Але вже зараз результати пов’язують оптичні та радіосигнали новими способами. Кожен новий набір даних наближає науку про аврору до цілісного розуміння раптових яскравих ночей у полярному небі. Дослідження опубліковано в журналі Nature Communications.

Австралійські археологи виявили рідкісний скарб кам’яних знарядь на заході штату Квінсленд. У ямі на березі водоймища, що пересихає, лежали 60 абсолютно нових тесел, виготовлених у XIX столітті. Вчені встановили, що це був торговельний пакет, підготовлений для обміну в економічній мережі аборигенів. Власник не зміг забрати цінний вантаж, ймовірно, через конфлікт з європейськими поселенцями. Тула — це традиційна кам’яна зброя аборигенів пустельної зони Австралії, що нагадує стамеску. Кам’яний відщеп кріпили смолою до дерев’яної рукоятки та використовували для обробки твердої деревини — при виготовленні щитів, бумерангів і чаш. Лезо тул швидко сточувалося, тому нові якісні заготовки цінувалися високо й служили важливим товаром. Район знахідки (округ Булія) історично був вузлом торговельної мережі, через яку товари — включно з наркотичною рослиною пітурі та кам’яними сокирами — розходилися на сотні кілометрів. Раніше в цьому регіоні знайшли лише одну подібну схованку. Автори дослідження, опублікованого в журналі Archaeology in Oceania, провели рятувальні розкопки, оскільки ерозія ґрунту та випасання худоби загрожували зруйнувати пам’ятку. Дослідники витягли вміст ями глибиною 11,5 сантиметра та зафіксували положення кожного предмета. Для визначення віку скарбу застосували радіовуглецевий аналіз і оптичне люмінесцентне датування ґрунтових відкладень. Також фахівці вивчили технологію виготовлення знарядь, перевірили їх на наявність слідів зношування й спробували реконструювати вихідні камені з готових відщепів. Клад містив 60 тесел, які відрізнялися незвичайно великим розміром (у середньому чотири на п’ять із половиною сантиметрів) та високою якістю виконання. Усі предмети були абсолютно новими: на них не виявили слідів використання або кріплення до ручки. Більшість знарядь (82%) майстри виготовили специфічним методом «крило чайки», який дозволяє отримати заготовку з масивною основою — міцною та зручною для насаджування на рукоятку. Три пари тесел ідеально складалися один з одним, що доводить: їх збили з одного каменя послідовно і відразу сховали. Аналіз показав, що схованку створили між 1823 та 1883 роками. Цей часовий відрізок збігається з початком європейської колонізації регіону та війнами між колоністами й аборигенами. Поруч із скарбом археологи знайшли гільзу від карабіна Снайдера–Енфілда. Таку зброю використовувала «тубільна поліція» — воєнізовані загони під командуванням білих офіцерів, відомі участю в каральних рейдах проти корінного населення. Автори наукової роботи дійшли висновку, що яма була схованкою для зберігання цінного торговельного активу. Великі майстерно зроблені тесла призначалися для експорту, а не для місцевого використання. Той факт, що скарб залишився незатребуваним, вказує на трагічну долю його власника, який, ймовірно, загинув або втік через спалах насильства в регіоні. Знахідка зафіксувала момент краху складної економічної системи аборигенів під тиском колонізації.

Сьогодні Аравійська пустеля, розташована на Аравійському півострові, є вкрай суворим і непридатним для людини середовищем. Спека, майже повна відсутність опадів та мінімальна рослинність роблять ці райони непридатними для постійного життя, за винятком нечисленних оазів та прибережних зон. Однак 100 тисяч років тому ця місцевість виглядала зовсім інакше. Клімат був значно вологішим, що створювало сприятливі умови для існування численних груп тварин. Тепер дослідники знайшли прямі докази того, що поруч із тваринами жили й гомініни. За останні два десятиліття палеонтологи та археологи зробили чимало відкриттів на Аравійському півострові, які суттєво змінили уявлення про міграцію давніх людей з Африки та хронологію їхнього розселення. Дослідники довели, що сувора Аравійська пустеля не завжди була перепоною для пересування живих істот. Вологі періоди, так звані «зелені вікна», перетворювали Аравію на мережу саван, озер і річок, якими рухалися тварини і, ймовірно, слідом за ними — давні люди. Однак дослідження цього величезного та різноманітного регіону тривалий час велося нерівномірно. Більшість робіт зосереджувалися на прибережних районах чи на півдні півострова, тоді як великі внутрішні території, особливо північний схід, залишалися «білою плямою» на мапі давньої історії. Донедавна вчені не мали жодного свідчення доісторичної присутності людини у внутрішніх районах між Катаром і Кувейтом, попри геологічні дані, що вказували: у далекому минулому в цьому регіоні випадала достатня кількість опадів для підтримки життя. Така прогалина перешкоджала формуванню цілісної картини того, як люди освоювали Аравійський півострів. Щоб заповнити брак даних, міжнародна група археологів, палеонтологів та антропологів під керівництвом Г’ю Гроукатта (Huw Groucutt) з Мальтійського університету зосередила увагу на внутрішніх районах північного сходу Аравії. Вони обрали територію з характерним ландшафтом, що включав древні русла річок, мережі печер та виходи кременю на поверхню. Під «виходами кременю» маються на увазі місця, де ця тверда порода — ідеальний матеріал для виготовлення кам’яних знарядь — залягала майже на поверхні й була легко доступною для давніх майстрів. Печери ж слугували своєрідними архівами: вони могли бути притулком для людей і тварин, а також забезпечували збереження кісток та кліматичних свідчень. Вчені провели масштабні польові дослідження, обстеживши загалом 79 печер та прилеглі території. Стратегія виявилася успішною. У кількох печерах знайшли переконливі докази присутності давніх людей. Одна зі знахідок стала особливо важливою: просто біля входу в печеру дослідники виявили понад 400 кам’яних знарядь. Цей «килим» з артефактів однозначно свідчив про активну діяльність гомінінів (людей та близьких до них вимерлих родичів). Усередині печер Гроукатт та його колеги знайшли кістки рептилій, кажанів, птахів, верблюдів, газелей, гієн та вовків. Багато фрагментів збереглися у винятковому стані, що дає рідкісну можливість відновити екосистеми, які існували тисячоліття тому. Проаналізувавши техніку виготовлення й типологію кам’яних знарядь, дослідники змогли визначити часові рамки, коли давні люди мешкали в цьому районі. Виявилося, що гомініни жили біля цих печер у період від 10 до 100 тисяч років тому. Сліди людської присутності належать до різних етапів історії, включаючи середній і пізній палеоліт. Найбільше знахідок пов’язане із середнім палеолітом. Крім кам’яних знарядь і кісток, у печерах виявили «відбитки» стародавнього клімату — спелеотеми, мінеральні утворення, що формуються з води. Вони допоможуть визначити, як змінювався рівень вологості у цьому регіоні та коли саме Аравійський півострів ставав «зеленим» і придатним для життя. Деякі експерти, які не брали участі в дослідженні, високо оцінили роботу команди Гроукатта. За словами Моніки Марківської (Monika Markowska) з Нортумбрійського університету у Великій Британії, висновки її колег вперше дають цілісне уявлення про археологічний літопис районів північно-східної Аравії. Еволюційний біолог Майкл Петралія (Michael Petraglia) з Університету Гріффіта в Австралії, чиї багаторічні дослідження заклали основу вивчення стародавньої Аравії, розглядає нову публікацію як закономірний крок уперед. Він вважає, що такі роботи поступово наближають науку до розуміння того, як динамічні екосистеми півострова формували життя древніх людей та безлічі тварин протягом сотень тисячоліть. Результати дослідження опубліковані в журналі PLOS One.

У світі великих і могутніх тварин, де панують гіганти, як-от найвищий задокументований кінь Сампсон зі зростом 2,19 метра, несподівано з’явився новий володар крихітних розмірів — Пумакель, шетландський поні з Німеччини, офіційно визнаний найменшим живим конем у світі. Зріст Пумакеля до холки (найвищої точки хребта між лопатками) становить лише 52,6 сантиметра. Це робить його значно нижчим за середню однорічну дитину і вказує на те, що його крихітний розмір є результатом «примхи природи», а не цілеспрямованого розведення, як пояснила його власниця, Карола Вайдеманн, пише T4. Пумакель – найменший кінь у світі / © Книга рекордів Гіннеса Пумакель перехопив корону найнижчого живого коня у мініатюрного аппалузи з Польщі на ім’я Бомбель, зріст якого становив 56,7 сантиметра. Однак рекорд найменшого коня, коли-небудь задокументованого, досі належить мініатюрному коричневому коню на ім’я Дюймовочка, який мав лише 44,5 сантиметра і помер у 2018 році. Пумакель – найменший кінь у світі / © Книга рекордів Гіннеса Вайдеманн, яка шукала маленьких коней для використання в якості тварин-терапевтів, вперше зустріла Пумакеля у 2020 році. У той час йому було лише п’ять місяців, і його зріст становив лише 47 сантиметрів, а вага — менше 20 кілограмів, що глибоко шокувало його майбутню власницю. Попри невеликий зріст, Пумакель має яскраву особистість і, як зазначає Вайдеманн, «любить бути в центрі уваги». Ця риса ідеально підходить для його роботи: він проводить свій час як дресирований кінь-терапевт, відвідуючи будинки для людей похилого віку, хоспіси, дитячі садки та заклади для людей з інвалідністю, приносячи радість і позитивні емоції. Коли Пумакель не зайнятий корисною роботою, він відпочиває на лузі з іншими кіньми-терапевтами на фермі Вайдеманна і насолоджується улюбленими ласощами: картопляним пюре, сіном, морквою та яблуками. Таким чином, цей крихітний поні є не лише науковим феноменом через свій зріст, але й прикладом того, як унікальні тварини можуть відігравати важливу соціальну роль. Читайте також: 200 тонн золота, срібла та дорогоцінного каміння: із затонулого корабля “Сан-Хосе” витягли перші скарбиThe post Нижчий за однорічну дитину: як виглядає найменший у світі кінь first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Земля пережила набагато більше прихованих космічних вибухів, ніж ми уявляли Нові дослідження свідчать: наша планета в минулому отримувала космічні удари значно частіше, ніж вважали раніше. І мова не лише про ті, що створюють велетенські кратери, подібні до того, який колись знищив динозаврів. Є й інший тип вибухів — так звані touchdown airbursts, коли космічне тіло вибухає над поверхнею Землі, не залишаючи чітких слідів. Проблема в тому, що ці події практично «невидимі» для традиційної науки й не створюють класичних кратерів. Але їхня руйнівна сила нічим не поступається великим астероїдним ударам. На цьому наголошує Джеймс Кеннетт, професор Каліфорнійського університету в Санта-Барбарі, який багато років досліджує сліди давніх космічних катастроф. Космічні вибухи, які не залишають кратерів, але спустошують території На відміну від прямих ударів, touchdown-вибухи формують гігантські спалахи тепла та ударні хвилі, які миттєво випаровують ґрунт і рослинність, але не залишають глибоких кратерів. Через це їх важко довести — вони не зберігають «класичних доказів», які зазвичай шукають геологи. Попри це, вчені знайшли все більше ознак того, що подібні події відбувалися неодноразово і мали колосальний вплив на клімат, екосистеми та навіть розвиток людських цивілізацій. Перші докази в морських глибинах: сліди вибуху 12 800 років тому Одне з нових відкриттів — сліди космічного удару, пов’язаного з гіпотезою Молодшого Дріасу, виявлені у донних відкладах Баффінової затоки біля Гренландії. Це перший раз, коли докази такого масштабу знайшли в океанічному середовищі. Близько 12 800 років тому, за цією гіпотезою, частини комети вибухнули над Землею, спричинивши різке похолодання, масові пожежі та зникнення багатьох великих тварин. В осадах зберігся характерний «чорний шар»: вуглець, розплавлене скло, рідкісні елементи (платина, іридій) та кварц з мікротріщинами, що виникають лише при екстремальних тисках. Найцікавіше, що ці матеріали знайдено навіть на глибині майже 2 км — отже, вибух був настільки потужним, що сліди розлетілися по всій планеті. Можливий перший кратер епохи Молодшого Дріасу в США Ще одне відкриття: у Луїзіані може розташовуватися перший відомий кратер, сформований під час того ж катастрофічного періоду. Це невелике сезонне озеро, яке за формою дуже схоже на ударну структуру. Дослідники знайшли тут мікроскопічні кульки розплавлених порід, склоподібні структури та шоковий кварц — усе, що вказує на надпотужний вибух. Хоча вчені обережні у висновках, докази збігаються з подією 12 800-річної давнини. Тунгуський вибух і знищене місто: аналоги у новітній і стародавній історії Щоб зрозуміти природу таких вибухів, команда порівняла матеріали з двох інших місць: Тунгуска (1908 рік). Єдиний задокументований випадок подібного вибуху в історії людства. Він повалив 80 мільйонів дерев, але не залишив кратера. Дослідження показало: у ґрунті є розплавлені метали, кульки скла і — вперше — шоковий кварц. Телль ель-Хаммам (Йорданська долина) Місто бронзової доби, яке, ймовірно, було миттєво знищене вибухом надземного походження 3 600 років тому. Сліди ті самі: розплавлені матеріали, вуглець, рідкісні мінерали та уламки кварцу з характерними тріщинами. Висновок: приховані космічні вибухи траплялися частіше, ніж ми думали Сукупність цих досліджень вказує на простий, але тривожний висновок: Touchdown-вибухи набагато поширеніші та значно небезпечніші, ніж класичні астероїдні падіння. Вони можуть охоплювати величезні площі та спричиняти глобальні наслідки — від різких кліматичних змін до руйнування цілих цивілізацій. При цьому такі вибухи майже не залишають слідів, тож багато подібних подій могли залишитися непоміченими. Джеймс Кеннетт підсумовує: «Їх руйнівний потенціал величезний. Це явище, яке людство має вивчати значно ретельніше».

На острові Калімантан в Індонезії археологічна спільнота зіткнулася з дивовижною знахідкою, яка потенційно може кардинально змінити уявлення про розвиток стародавньої металургії в цьому регіоні. Місцевий фермер, що займався промиванням золота, випадково виявив 3000-річну конічну сокиру, яку експерти підозрюють у метеоритному походженні металу. Цей артефакт, що вже отримав назву «космічний», потрапив до особистої колекції фермера, де зберігався поряд із кам’яними знаряддями та намистом племені даяків. Місцеві жителі традиційно називають подібні знахідки «Зубами блискавки», пов’язуючи їх із небесними явищами та божественним втручанням, пише T4. Експерти наголошують, що сокира, ймовірно, не використовувалася у повсякденному житті: її незвична форма та високий рівень майстерності виконання вказують на те, що вона могла бути символом статусу або виконувати ритуальну функцію. Археолог Іда Багус Путу Праджна Йогі підкреслила, що за роки досліджень Калімантану вона ніколи не зустрічала подібних конічних сокир. Член експертної групи з культурної спадщини округу Банджар Хартатік також підтвердив, що артефакт має не лише високу історичну, але й глибоку культурну цінність. Археолог Іда Багус Путу Праджна Йогі підкреслила, що за роки досліджень Калімантану вона ніколи не зустрічала подібних конічних сокир. Зображення: arkeonews Проте, незважаючи на сенсаційний характер відкриття та первісні ознаки позаземного походження металу (що вказує на наявність у сплаві специфічних ізотопів та нікелю, характерних для метеоритів), вчені закликають до крайньої обережності. Необхідно провести ретельний аналіз матеріалу, перевірити автентичність знахідки та встановити її точний археологічний контекст, щоб повністю виключити можливість підробки та підтвердити, що цей «космічний» артефакт справді свідчить про використання метеоритного заліза в Індонезії три тисячі років тому. Читайте також: Вчені розповіли, як довго Земля залишатиметься придатною для життяThe post В Індонезії виявили 3000-річну зброю з ознаками позаземного походження first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Новаторське дослідження, проведене вченими з Брістольського університету за допомогою суперкомп’ютерного моделювання, пропонує моторошний і деталізований прогноз далекого майбутнього Землі, опублікований у журналі Nature Geoscience. Згідно з цим дослідженням, приблизно через 250 мільйонів років усе життя на планеті може бути знищене внаслідок масштабного вимирання, спричиненого так званим «потрійним ударом» геологічних та кліматичних сил. Цей катастрофічний сценарій розгортатиметься через послідовність трьох смертельних подій, що призведуть до непридатності Землі для існування ссавців, включаючи людину, пише T4. Перша і ключова подія зосереджена навколо тектоніки плит і формування останнього наднового суперконтиненту, відомого як Пангея Ультима. У міру злиття всіх континентів, вулканічна активність посилиться до небачених масштабів, масово викидаючи парникові гази в атмосферу. Це спровокує швидке та катастрофічне підвищення глобальної температури, яке, як очікується, сягне 40-50°C. Дослідження чітко вказує, що це тепло, генероване виверженнями вулканів, буде набагато руйнівнішим, ніж будь-які кліматичні зміни, спричинені діяльністю людини. Вчені пояснюють, що це підвищення CO2, у поєднанні з тектоніко-географічними варіаціями та посиленням ефекту континентальності, змусить Землю досягти переломного моменту, що зробить її непридатною для життя ссавців, для яких виживання в таких екстремальних умовах стане неможливим.  Температура та придатність для життя в поліморфосфері. (Nature Geoscience) Проте, це лише початок. Дослідники прогнозують, що після екстремального стрибка температури, спричиненого вулканізмом, настане різке і непередбачуване похолодання, подібне до процесів, що відбувалися під час попередніх формувань суперконтинентів. Цей різкий перехід температури спровокує ще одну подію вимирання — ішемічний некроз, при якому екстремальний холод викликає сильне звуження кровоносних судин, буквально заморожуючи теплокровних істот. Таким чином, для будь-яких ссавців, які дивом переживуть сильну спеку, цей крижаний холод виявиться смертельним, створюючи світ, де їхнє існування більше неможливе. Незважаючи на те, що прогнози стосуються часової шкали у 250 мільйонів років, співавторка дослідження, доктор Юніс Ло з Брістольського університету, наголошує на критичній важливості вирішення сучасної кліматичної кризи. Вона попереджає, що екстремальна спека та погіршення стану навколишнього середовища, які людство вже відчуває сьогодні, є небезпечними сигналами для сьогодення, і вимагають термінових дій. Викиди парникових газів, спричинені людиною, вже завдають значної шкоди, а майбутнє Землі та її здатність підтримувати життя залежить не лише від неминучих геологічних процесів, але й від рішень, прийнятих сьогодні. Доктор Ло підсумовує: оскільки ми вже відчуваємо екстремальну спеку, що шкодить здоров’ю людини, вкрай важливо якомога швидше досягти нульових викидів, щоб пом’якшити наслідки кліматичних змін та забезпечити виживання майбутніх поколінь. Читайте також: Люди мають дивовижний зв’язок з однією твариною – і це не приматThe post Вчені розповіли, як довго Земля залишатиметься придатною для життя first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

На Марсі колись йшли тропічні зливи: що розповіли нові знахідки Perseverance Марс знову дивує науковців — цього разу відкриттями, які відсувають межі уявлення про минуле Червоної планети. Марсохід Perseverance, що вже кілька років досліджує кратер Єзеро, натрапив на породи, які можуть кардинально змінити наше розуміння марсіанського клімату. Ідеться про каолініти — різновид алюмосилікатної глини, що на Землі формується виключно за наявності великої кількості рідкої води. Каміння з “тропічного” минулого Марса Каолініти — породи білого кольору, які виникають у результаті мільйонолітнього вимивання мінералів дощами. На нашій планеті такі утворення трапляються головно у вологих тропічних зонах. Відомі вони, наприклад, з густих джунглів басейну Амазонки, де високі температури й постійні опади створюють умови для їхнього формування. Тож знахідка каолінітів на Марсі стала справжньою несподіванкою. Вона означає, що в далекому минулому Червона планета була зовсім не сухою пустелею. Тут йшли рясні дощі — і, вірогідно, протягом дуже тривалих періодів. Свідчення зміни клімату, що не залишає сумнівів Учасниця команди місії Perseverance, науковиця Б. Хорган, наголошує: породи такого типу не могли з’явитися без великих обсягів води. Це означає, що на Марсі існував стабільний водний цикл — з хмарами, опадами та інтенсивним вимиванням поверхні. «Формування каолінітів потребує величезної кількості води, тобто тривалих дощів. Це один із найбільш переконливих доказів того, що колись Марс мав значно тепліший і вологіший клімат», — зазначила дослідниця. Марс, який ми не знали Знахідка каолінітів додає ваги теорії, що мільярди років тому Марс був життєпридатним світом — із річками, озерами і, можливо, навіть океанами. Висока вологість і м’які температури могли створювати середовище, подібне до ранньої Землі. Для місії Perseverance це відкриття — черговий крок до відповіді на головне запитання: чи могло на Марсі існувати життя? Якщо планета переживала «тропічну» фазу, шансів на це було значно більше, ніж ми звикли уявляти.