Глибоко всередині Землі дослідники бачать ознаки того, що тверде внутрішнє ядро може бути впорядковане у кілька хімічних шарів. Експерименти з високим тиском на сплавах заліза, стиснених на синхротроні PETRA III у Німеччині, відтворюють загадкові відмінності у швидкості поширення сейсмічних хвиль, зафіксовані по всьому світу. Дослідження очолила професорка Кармен Санчес-Вальє, яка у Мюнстерському університеті вивчає хімію глибин планет. Внутрішнє ядро Землі розташоване приблизно за 3 200 миль під нашими ногами. Це тверда металева куля, оточена рідким залізом. Стискальні сейсмічні хвилі, відомі як P-хвилі, поширюються приблизно на 3–4 відсотки швидше вздовж полярних напрямків, ніж екваторіальних. Науковці називають цей ефект сейсмічною анізотропією — напрямною різницею швидкостей хвиль залежно від того, в якому напрямку вони проходять крізь тверде металеве середовище. Як науковці моделюють внутрішнє ядро Щоб перевірити цю можливість, команда створила крихітні зразки заліза з домішками невеликих кількостей кремнію та вуглецю, імітуючи сплави внутрішнього ядра. Ймовірно, ці легші елементи співіснують із залізом у ядрі, адже чисте залізо зробило б Землю надто щільною. Попередні комп’ютерні моделі та експерименти з високим тиском показували, що ці елементи змінюють поведінку заліза, однак реалістичні суміші для внутрішнього ядра раніше не тестувалися. Нові зразки звужують цю прогалину, оскільки їхній склад наближений до значень, передбачених геофізичними дослідженнями для найглибших шарів планети. Імітація тиску внутрішнього ядра Сплави помістили у пристрій, відомий як комірка з алмазними ковадлами — прес, що стискає зразки між двома протилежно розташованими алмазами. Така установка створює тиск у мільйони разів більший за атмосферний, подібний до умов поблизу внутрішнього ядра Землі. Після цього зразки нагріли приблизно до 820 градусів Цельсія (близько 1 500 °F), щоб сприяти їх деформації. На пучковій лінії PETRA III в Гамбурзі зосереджені рентгенівські промені досліджували зразки під час стискання та нагрівання. Підказки з кристалічних структур У процесі деформації мікроскопічні кристали в сплавах почали орієнтуватися у переважних напрямках, утворюючи так звану орієнтацію ґратки — тонкий візерунок узгоджених кристалічних напрямків. Команда використала радіальну рентгенівську дифракцію — метод, що фіксує, як кристалічні площини перебудовуються навколо осі стискання, — щоб розшифрувати цю орієнтацію. З дифракційних зображень дослідники визначили, наскільки легко сплав деформується, та кількісно оцінили межу текучості — напруження, за якого метал починає пластично плинути. «Нам вдалося розшифрувати орієнтацію ґратки за допомогою рентгенівської дифракції, перпендикулярної до осі стискання», — зазначив доктор Ефім Колесников, перший автор дослідження. Як текстура впливає на хвилі Знаючи, як кристали вирівнюються під тиском, дослідники змоделювали поширення звукових хвиль у сплаві за таких умов. Вони розрахували швидкість стискальних хвиль у різних напрямках і порівняли ці значення з попередніми вимірюваннями для чистого заліза за аналогічних екстремальних умов. Сплав із кремнієм та вуглецем продемонстрував більший контраст між напрямками, тобто сильнішу сейсмічну анізотропію, ніж чисте залізо. Це означає, що навіть помірні кількості легких елементів можуть суттєво змінювати те, як внутрішнє ядро спрямовує сейсмічні хвилі з часом. Хімічні шари внутрішнього ядра Внутрішнє ядро Землі, ймовірно, не є хімічно однорідним: легші елементи можуть бути більш поширеними ближче до його верхньої частини, тоді як глибші зони переважно складаються із заліза. Використовуючи дані про деформацію, команда дослідила, як поступове зростання вмісту заліза з глибиною впливає на швидкість хвиль у різних напрямках. Результати показали, що така шаруватість здатна відтворити спостережувану різницю між зовнішніми та внутрішніми частинами анізотропії ядра. У цій моделі внутрішнє ядро складається з вкладених оболонок із трохи різним хімічним складом — своєрідної «цибулинної» структури. Наслідки такої шаруватості Хімічно шарувате внутрішнє ядро свідчило б про те, що тверде металеве ядро формувалося не миттєво, а еволюціонувало протягом мільярдів років. Зони, багатші на кремній і вуглець поблизу верхніх шарів, можуть зберігати сліди ранніх етапів кристалізації, тоді як глибші області відображають більш пізній ріст. Така шаруватість також може відображати спосіб, у який тепло виходить із рідкого зовнішнього ядра, нерівномірно передаючи енергію у мантію протягом тривалих проміжків часу. Ці теплові процеси впливають на швидкість охолодження ядра та на те, як довго воно здатне підтримувати глобальне магнітне поле планети. Регіони внутрішнього ядра Сейсмологи вже багато років дискутують про те, чи має внутрішнє ядро окремі області, зокрема про існування «найвнутрішнішого» ядра та про півкульні відмінності. Попередні дослідження показали, що P-хвилі поширюються приблизно на три відсотки швидше вздовж осі обертання Землі, що свідчить про певний масштабний порядок у металі. Деякі команди пояснювали це вирівнюванням кристалів заліза, інші ж пропонували хімічні відмінності, часткове плавлення або різний розмір зерен. Нові експерименти посилюють ідею хімічної шаруватості, пов’язуючи конкретні властивості сплавів із реалістичними моделями анізотропії, не відкидаючи при цьому інших структурних особливостей. Попереду ще багато питань Попри досягнутий прогрес, експерименти охоплюють лише одну суміш заліза, кремнію та вуглецю, тоді як реальне внутрішнє ядро, ймовірно, містить і інші елементи. Подальші дослідження мають перевірити, як кисень, водень і сірка впливають на кристалічну структуру та швидкість поширення хвиль за подібних екстремальних умов. Сейсмологи також продовжують уточнювати глобальні каталоги землетрусів, шукаючи тонкі зміни в шляхах хвиль, які могли б перевірити нові прогнози шаруватої будови ядра. «Існувало кілька гіпотез щодо походження цієї анізотропії», — зазначила професорка Санчес-Вальє. — «Тепер, з новими результатами, ідея хімічно шаруватого внутрішнього ядра набуває нового значення».

Пояснення просторових відбиттів — чи то світла, чи звуку — досить інтуїтивні. Електромагнітне випромінювання у вигляді світла або звукових хвиль відповідно вдаряється об дзеркало чи стіну й змінює напрямок руху. Саме тому наші очі бачать відображення, а вуха — луну початкового сигналу. Однак уже понад 50 років учені теоретизують про існування в квантовій механіці іншого типу відбиття, відомого як часове відбиття. Цей термін може викликати асоціації з ядерним DeLorean або певною поліцейською будкою (яка всередині більша, ніж зовні), але насправді науковці мають на увазі дещо інше. Часові відбиття виникають тоді, коли все середовище, яким поширюється електромагнітна хвиля, раптово змінює свої властивості. У результаті частина хвилі розвертається у зворотному напрямку, а її частота перетворюється на іншу. Оскільки часові відбиття потребують рівномірних змін у всьому електромагнітному полі, вчені вважали, що для їхнього спостереження знадобиться надто багато енергії. Проте дослідники з Advanced Science Research Center при CUNY Graduate Center (CUNY ASRC) у Нью-Йорку змогли успішно зафіксувати часові відбиття. Для цього вони передавали широкосмугові сигнали в металеву смугу, заповнену електронними перемикачами, під’єднаними до резервуарних конденсаторів. Це дало змогу вмикати перемикачі у потрібний момент, подвоюючи імпеданс уздовж смуги. Така раптова зміна призвела до того, що сигнали сформували успішну копію, відбиту в часі. Результати дослідження були опубліковані в журналі Nature Physics. «Надзвичайно складно змінити властивості середовища достатньо швидко, рівномірно й з необхідним контрастом, щоб отримати часові відбиття електромагнітних сигналів, адже вони коливаються дуже швидко», — пояснив у пресрелізі Ген’ю Сюй, співавтор роботи та постдокторант CUNY ASRC. — «Наша ідея полягала в тому, щоб не змінювати властивості базового матеріалу, а натомість створити метаматеріал, у якому додаткові елементи можна різко додавати або вилучати за допомогою швидких перемикачів». Часові відбиття також поводяться інакше, ніж просторові. Оскільки такий «часовий відлуння» відображає останню частину сигналу першою, дослідники зазначають: якби ви подивилися в дзеркало часу, то побачили б свою спину, а не обличчя. В акустичному сенсі це було б схоже на прослуховування плівки в режимі перемотування назад — тобто швидко й на підвищених тонах. Зсув частоти, якби його могли сприймати наші очі, виглядав би як раптова зміна кольору світла, наприклад, перехід червоного в зелений. Саме ця дивна й неінтуїтивна природа часових відбиттів довгий час ускладнювала їхнє вивчення. «Було надзвичайно захопливо побачити це на власні очі, зважаючи на те, як давно передбачили цей неінтуїтивний феномен і наскільки інакше поводяться хвилі, відбиті в часі, порівняно з просторовими відбиттями», — зазначив у заяві провідний автор дослідження Андреа Алу, професор фізики та директор фотонної ініціативи CUNY ASRC. Головне запитання: навіщо вчені прагнули відтворити це теоретичне часове відбиття в лабораторії? Річ у тім, що більш точний контроль над електромагнітними хвилями може значно поліпшити бездротовий зв’язок і навіть сприяти розвитку енергоефективних обчислювальних систем, заснованих на хвилях. Інакше кажучи, надзвичайно корисно знати все про електромагнітні хвилі — як у прямому, так і у зворотному напрямку.

Досі вважалося, що Венера обертається навколо своєї осі ретроградно внаслідок потужного удару під час зіткнення з іншою планетою. Нещодавні розрахунки показали, що таку незвичну особливість вона могла набути й без подібної катастрофи: можливо, до цього поступово призвів вплив щільної венеріанської атмосфери. Усі планети Сонячної системи, крім Венери та «Урана, що лежить на боці», обертаються навколо своєї осі в тому ж напрямку, що й саме Сонце. Очевидно, саме в цьому напрямку навколо світила рухався протопланетний газопиловий диск, у якому формувалися планети. Ще одна примітна особливість другої планети від Сонця — низька швидкість її обертання: повний оборот навколо осі триває 243 земні дні, тобто навіть довше за річний оберт планети навколо Сонця. Нагадаємо, він займає 225 земних діб. Ця унікальна для нашої системи ситуація залишається темою численних досліджень. Переважно вчені схиляються до думки, що в далекому минулому Венеру «розгорнуло» зіткнення з іншою великою кам’янистою планетою. За розрахунками, удар мав бути ковзним, тобто припасти по дотичній і обов’язково назустріч її початковому нормальному обертанню. Нещодавно астрофізик з Університету Сан-Паулу (Бразилія) Сільвіо Ферраз-Мелло запропонував альтернативну версію: за його розрахунками, ретроградне обертання Венери могло стати результатом плавної еволюції через надзвичайно щільну та важку атмосферу планети. Тиск на її поверхні приблизно у 90 разів перевищує земний. Дослідник виклав свої розрахунки у статті, доступній на сервері препринтів arXiv.org. Спочатку комп’ютерного моделювання він з’ясував, що станеться, якщо прямо зараз повністю позбавити Венеру її атмосфери. Виявилося, що в такому разі приблизно через 700 тисяч років «гола» планета перейде до звичайного проміжного обертання, а потім синхронізується зі своїм рухом навколо Сонця: рік дорівнюватиме добі, і Венера потрапить у припливне захоплення, як Місяць щодо Землі, — буде весь час повернена до Сонця однією і тією ж стороною. Це означає, що саме атмосфера відіграє ключову роль у нинішній своєрідній «поведінці» планети. Як пояснив учений, сонячне нагрівання на денному боці Венери утворює атмосферну опуклість, яка постійно трохи зміщена вперед у напрямку її обертання. Це створює крутний момент і прискорює обертання. Водночас гравітація Сонця, навпаки, прагне сповільнити планету. Таким чином, діють дві протиборчі сили. Це могло призвести як до прямого, так і до ретроградного обертання, але свою роль мав відіграти ще один фактор — перерозподіл маси планети в процесі формування атмосфери: значна кількість речовини вивільнялася з надр. За розрахунками, це додатково поступово уповільнювало Венеру і зрештою могло забезпечити перевагу сил на користь ретроградного обертання. Астрофізик вважає, що це не так уже й незвично, і під час відкриття нових екзопланет не варто дивуватися, якщо деякі з них обертаються «задом наперед». Щоправда, поки що для жодної з майже шести тисяч відомих екзопланет не вдалося достовірно визначити напрямок обертання навколо осі.

Телескоп Gemini North зафіксував нові зображення комети 3I/ATLAS після того, як вона знову з’явилася з-за Сонця на своєму шляху за межі Сонячної системи. Дані були зібрані під час сесії Shadow the Scientists — унікальної просвітницької ініціативи, яка запрошує студентів з усього світу приєднатися до науковців під час спостережень Всесвіту за допомогою найсучасніших телескопів планети. Деталі спостережень Gemini North 26 листопада 2025 року вчені використали багатооб’єктний спектрограф Gemini (GMOS) на телескопі Gemini North, розташованому на горі Мауна-Кеа на Гаваях, щоб отримати зображення третього в історії виявленого міжзоряного об’єкта — комети 3I/ATLAS. Нові спостереження показують, як комета змінилася після свого найближчого зближення із Сонцем. Gemini North є однією з двох частин Міжнародної обсерваторії Gemini та керується NOIRLab. Після виходу з-за Сонця 3I/ATLAS знову з’явилася на небі поблизу Занії, потрійної зоряної системи в сузір’ї Діви. Спостереження проводилися в межах публічної освітньої програми, організованої NOIRLab у співпраці з проєктом Shadow the Scientists — ініціативою, створеною для безпосереднього залучення громадськості до справжніх наукових досліджень, зокрема астрономічних спостережень на телескопах світового рівня. Наукову програму очолив дослідник Брайс Болін з компанії Eureka Scientific. Методика зйомки та вигляд комети Зображення складене з експозицій, зроблених через чотири фільтри — синій, зелений, помаранчевий та червоний. Під час зйомки комета залишалася зафіксованою в центрі поля зору телескопа. Натомість фонові зорі зміщувалися відносно комети, через що на фінальному зображенні вони виглядають як різнокольорові смуги. На попередніх знімках комети, зроблених під час сесії Shadow the Scientists на телескопі Gemini South у Чилі, вона мала червонуватий відтінок. Однак на новому зображенні, оприлюдненому сьогодні, комета має слабке зеленувате сяйво. Це пояснюється випромінюванням газів у комі комети, які випаровуються під час її нагрівання, зокрема двоатомного вуглецю (C₂) — надзвичайно реактивної молекули з двох атомів вуглецю, що світиться в зеленій частині спектра. Подальші спостереження та залучення громадськості Поки що залишається невідомим, як поводитиметься комета, коли віддалятиметься від Сонця та почне охолоджуватися. Багато комет мають відкладену реакцію на сонячне тепло через те, що тепло повільно проникає у внутрішні шари ядра. Така затримка може спричинити випаровування нових хімічних сполук або навіть раптові спалахи активності комети. Обсерваторія Gemini продовжить спостерігати за 3I/ATLAS під час її виходу з Сонячної системи, фіксуючи зміни у газовому складі та поведінці. Співпраця з проєктом Shadow the Scientists продовжує традицію NOIRLab поєднувати передову науку з активним залученням громадськості, роблячи виняткові космічні події доступними для якомога ширшої аудиторії. Залучаючи учнів безпосередньо до спостережень і збору даних, такі програми не лише сприяють розвитку науки, а й надихають нове покоління дослідників. «Можливість поділитися спостереженнями в одних із найкращих умов на планеті дає публіці справжнє місце в першому ряду для знайомства з нашим міжзоряним гостем», — зазначає Болін. «Коли люди бачать, як ми, астрономи, працюємо і збираємо дані, це допомагає зняти ореол таємничості з науки та зробити процес дослідження більш прозорим». Надано NSF NOIRLab

Кольська надглибока свердловина, що знаходиться глибоко за Полярним колом на північному заході Євразії, є найглибшою рукотворною дірою на Землі, що колись досягла вражаючої глибини 12 кілометрів у земній корі. Розпочатий Радянським Союзом у 1970 році в рамках глобальної гонки за розуміння будови Землі, цей амбітний проект, який іноді містично називали «входом до пекла», мав на меті пробурити глибше, ніж будь-хто до того, пише T4. Незважаючи на чутки про демонічні крики, які насправді були лише міською легендою, справжніми перешкодами, що зупинили науковий прогрес, стали екстремальні фізичні умови. Проєкт, який мав на меті досягти мантії Землі, зіткнувся з несподівано високими температурами. Коли свердловина заглиблювалася, тепло інтенсифікувалося набагато швидше, ніж очікували вчені: на глибині близько 12 кілометрів температура досягла критичних 180°C. Ця неймовірна спека була настільки інтенсивною, що бурове обладнання не витримувало і ламалося, змусивши Радянський Союз припинити буріння у 1992 році, після чого до 1995 року весь проект був повністю закритий і законсервований. Незважаючи на чутки про демонічні крики, які насправді були лише міською легендою, справжніми перешкодами, що зупинили науковий прогрес, стали екстремальні фізичні умови. Хоча Кольська надглибока свердловина, яка заглибилася лише приблизно на третину земної кори, так і не досягла своєї кінцевої мети — мантії, — вчені встигли зробити низку важливих відкриттів, перш ніж її запечатали. Одним із найнесподіваніших результатів стало виявлення вільної води на глибині, де, як вважалося серед західних учених, кора мала бути настільки щільною, що вода не могла проникнути крізь неї. Інші відкриття включали знахідки мікроскопічних скам’янілостей планктону на глибині понад 6 кілометрів, що свідчить про те, що ці породи, які вважалися занадто старими для життя, колись містили стародавні біологічні форми. Крім того, кернові зразки, взяті з великих глибин, допомогли вченим краще зрозуміти сейсмічні межі та показали, що швидкість сейсмічних хвиль змінюється не там, де змінюється склад породи, а там, де порода зазнає метаморфоз і стає менш пористою через підвищення температури та тиску. Сьогодні це місце, не більша за обідню тарілку порожнина, є дивним, покинутим куточком в Арктиці. Сьогодні це місце, не більша за обідню тарілку порожнина, є дивним, покинутим куточком в Арктиці, науковим дивом, що стало своєрідною моторошною туристичною пам’яткою, але зібрані зразки та дані продовжують вивчатися, підтримуючи захоплюючу спадщину найглибшої діри на Землі. Читайте також: Вчена назвала фрукт, вживання якого дає більшу дозу радіації, ніж рік життя на атомній електростанціїThe post Чому найглибшу діру на Землі поспіхом запечатали: що виявили вчені перед тим, як її закрили first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Глибоко всередині Чорнобильського ядерного реакторного комплексу, в одному з найнепридатніших для життя місць на Землі, процвітає маленький чорний гриб із величезним потенціалом для космічних досліджень. Cladosporium sphaerospermum раніше вважався звичайною чорною пліснявою, поки вчені не знайшли його та десятки інших видів мікробіоти всередині четвертого енергоблоку Чорнобильської АЕС наприкінці 1990-х років. З’явилося безліч спекуляцій: як він виживає в такому ворожому середовищі? Чи «харчується» він радіацією? Чи може допомогти у прибиранні ядерних аварій? Чи зможе допомогти людям у місцях із високим рівнем радіації, наприклад у космосі? На останнє запитання дослідники відповідають: можливо. Деякі навіть вивчають, чи може гриб допомогти у створенні пластикових деталей або переробці людських відходів під час подорожей на інші планети, наприклад на Марс. Десятиліття потому вчені все ще мають багато запитань про цю дивну форму життя, перш ніж зможуть повністю використати її потенціал. Спершу, Cladosporium sphaerospermum та інші гриби не нейтралізують радіацію, пояснює професор космічної біології Університету Флориди Нілс Авереш, PhD, який роками досліджує гриб. Насправді для знищення радіоактивних ізотопів потрібно перетворити їх на нерадіоактивні елементи, а не «перетравлювати» пліснявою. «Але це не робить його менш дивовижним», — додає Аарон Берлінер, PhD, дослідник космічної біопроцесної інженерії у Weill Cornell Medicine. Коли вчені знайшли Cladosporium sphaerospermum та інші види чорної плісняви всередині пошкодженого четвертого реактора — того самого, що згорів і викинув радіоактивні матеріали на кілометри навколо — вони помітили, що гриб ніби росте у напрямку джерела радіації. Це означає, що він виживає не всупереч радіації, а, можливо, завдяки їй. Рівень радіації у четвертому реакторі настільки високий, що без захисту людина загинула б за хвилини, зазначає Берлінер. Їхня здатність виживати робить гриб типом екстремофілу. «Організми, що живуть у надзвичайно гарячих умовах, називають термофілами. У дуже холодних місцях — психрофілами», — пояснює Берлінер. «Було запропоновано, що цей організм може використовувати радіацію, тому його називають радіотрофним». Екатеріна Дадачова, PhD, професор радіобіології в Університеті Саскачевану, у 2007 році висунула гіпотезу, що пліснява може «харчуватися» енергією радіації, як рослини використовують сонячну енергію для фотосинтезу. Якщо це так і як саме це працює, наразі намагаються з’ясувати вчені, такі як Берлінер та Авереш. Велика частина відповіді, ймовірно, пов’язана з чорним пігментом гриба — меланіном. Меланін надає грибам захист від шкідливої радіації та, можливо, допомагає перетворювати енергію у власну їжу. Як рослина використовує хлорофіл для перетворення сонячного світла, вуглекислого газу та води в поживні речовини, так гриб може використовувати меланін для перетворення енергії більш високочастотних фотонів у їжу. «Можливо, він розвинув новий клітинний механізм або адаптував наявний під впливом радіаційного середовища», — припускає Берлінер. Космос, пояснює вона, сповнений радіації: потужної сонячної та галактичної космічної. Люди навчилися захищати себе щитами від радіації, але під час тривалих місій на Марс чи Місяць ризик виснаження ресурсів залишається великим. Подорож у космос, як відомо, надзвичайно дорога. Вартість доставки однієї банки Кока-Коли на низьку орбіту Землі становить близько $1,000, зазначає Берлінер. Саме тому він та Авереш досліджують можливість вирощування та виробництва власних матеріалів у космосі за допомогою грибів, таких як Cladosporium sphaerospermum. Астронавти могли б використовувати гриб для виготовлення запасних частин та навіть ліків. «Або він міг би переробляти відходи, наприклад людські чи пластикові, і перетворювати їх на їстівну біомасу», — додає Авереш. Гриб також міг би стати додатковим радіаційним щитом для астронавтів, хоча й із «суттєвими обмеженнями», додає Берлінер. Попри попередні експерименти, науковці залишаються обережними й визнають, що більшість гіпотез поки не доведені. У команді є зразки гриба з реактора для тестів та експериментів. Але сам гриб не є рідкісним і зустрічається у ґрунті, рослинних матеріалах та навіть охолоджених продуктах. Українська дослідниця Неллі Жданова у 2000 році опублікувала роботу, де задокументувала 37 видів із 19 родів, включно з Cladosporium sphaerospermum, який був одним із найпоширеніших. Вона також відзначила, що види з «переважанням меланіну» зустрічалися у найбільш забруднених зонах. «Це свідчить про одне з найгуманніших почуттів — наше бажання вижити та процвітати в складних умовах», — підсумовує Берлінер. «І саме це робить цей організм. Ми ж хочемо зрозуміти, як він це робить».

Нове дослідження з використанням восьми гравітаційних лінз і даних телескопа Джеймса Вебба (JWST) посилило одну з найбільших загадок сучасної космології — «напругу Габбла». Незалежні вимірювання темпу розширення Всесвіту знову виявилися ближчими до «пізніх» значень, ніж до оцінок раннього космосу за реліктовим випромінюванням. Це підсилює підозру: розбіжність не є помилкою — вона може свідчити про нову фізику. Що показали нові вимірювання Міжнародна команда дослідників проаналізувала дані восьми систем гравітаційних лінз із часовою затримкою та вимірювання JWST. Усі результати виявилися узгодженими з «пізніми» локальними вимірюваннями постійної Габбла — і не збіглися з прогнозами, заснованими на дослідженні раннього Всесвіту (CMB). Кеннет Вонг пояснює: «наші дані підтримують пізні значення й не корелюють із ранніми». Це підсилює позицію, що проблема — не в методах, а в реальних фізичних процесах. Як працює метод часової затримки Команда використала техніку «космографії з часовою затримкою». Масивні галактики спотворюють світло далеких квазарів, створюючи кілька зображень одного джерела. Аналізуючи затримку між ними, астрономи отримують значення постійної Габбла з високою точністю. Вонг уточнює: «часові затримки дозволяють безпосередньо виміряти геометрію космосу». Саме ці дані вже багато років показують розширення швидше, ніж передбачено моделями раннього Всесвіту. Чому точність досі недостатня Ерік Паїк відзначає, що для остаточного вирішення суперечності потрібна точність на рівні 1–2%. Нині вдалося досягти 4,5%. Головна проблема — моделювання маси галактик, яке визначає, як саме лінза викривляє шлях світла. Команда планує розширити вибірку лінз і вдосконалити моделі, щоб зменшити похибки. Що це означає для науки «Напруга Габбла» — дедалі менше схожа на статистичну чи методичну похибку. Вона може вказувати на фізику за межами стандартної ΛCDM-моделі: змінну темну енергію, додаткові частинки чи порушення припущень про однорідність Всесвіту. Вонг підкреслює, що це результат багаторічної глобальної співпраці, яка вже змінює сучасну космологію.

Іноді найкращі ідеї приходять не тоді, коли ми напружено думаємо, а саме в моменти, коли мозок ніби «відпускає контроль». У психології такий стан має назву гіпнагогічний — це коротка мить між неспанням і сном, коли свідомість уже розслаблена, але ще не вимкнена повністю. Саме в цьому дивному прикордонному просторі, як виявляється, часто народжуються геніальні відкриття. Один із найвідоміших прикладів — пісня Yesterday гурту The Beatles. Пол Маккартні прокинувся одного ранку у 1965 році з чіткою, складною мелодією в голові. Вона звучала так завершено, що музикант навіть подумав: не може бути, щоб він сам її вигадав. Маккартні одразу сів за піаніно, підібрав акорди і ще кілька тижнів розпитував знайомих з музичної індустрії, чи не чули вони цієї мелодії раніше. Коли стало зрозуміло, що пісня справді оригінальна, світ отримав один із найвідоміших хітів XX століття. Коли напівсон веде до відкриттів Музика — не єдина сфера, де гіпнагогічний стан відіграв вирішальну роль. Фізик Нільс Бор, один із засновників сучасної теорії атома, побачив ключову ідею своєї моделі саме в напівсні. Йому наснилося, що атом виглядає як маленька сонячна система: ядро в центрі, а електрони обертаються навколо нього, немов планети. Цей образ ліг в основу відкриття, за яке вчений згодом отримав Нобелівську премію. Сучасні дослідження лише підтверджують: цей стан — справжній «солодкий момент» для творчості. В одному з експериментів учасники, які перебували на межі сну, у три рази частіше знаходили приховане правило для розв’язання складної задачі, ніж ті, хто був повністю бадьорий. Чому мозок стає креативнішим Психологи пояснюють це тим, що під час гіпнагогічного стану слабшає контроль свідомого мислення. Зникає постійний внутрішній діалог, сумніви й самоцензура. Натомість активніше проявляються глибші шари психіки, де ідеї можуть «дозрівати» непомітно для нас. Ще наприкінці XIX століття психолог Фредерік Маєрс писав, що творчі осяяння — це раптовий «викид» ідей із підсвідомості. За його уявленнями, наша свідома думка — лише маленька частина набагато ширшого внутрішнього світу. Іноді ідеї просто прориваються звідти, коли ми перестаємо їм заважати. Саме тому творчість так часто пов’язують із відпочинком, розслабленням і навіть ледарюванням. Коли ми постійно зайняті й перевантажені, мозок не має «вільного простору» для нових зв’язків. А от у стані спокою ці зв’язки виникають природно. Медитація, дрімота і несподівані ідеї Не дивно, що медитацію часто пов’язують із творчими проривами. Вона заспокоює розум і робить його більш гнучким. Те саме стосується короткого денного сну або просто моментів, коли ми дозволяємо собі нічого не робити. Винахідник Томас Едісон користувався цим принципом свідомо. Коли він шукав нову ідею, то сідав у крісло з металевою кулькою в руці. Засинаючи, він розтискав пальці, кулька падала на підлогу й будила його — часто саме в цей момент у голові вже був готовий новий задум. Як «спіймати» ідею з напівсну Близько 80% людей хоча б раз у житті переживали гіпнагогічний стан, а для чверті населення він є доволі регулярним. Проблема лише в тому, що ідеї з нього легко зникають. У напівсонному стані здається, що думка настільки яскрава, що її неможливо забути. Але зранку від неї часто не залишається й сліду. Тому найпростіша порада — завжди мати поруч спосіб запису. Блокнот і ручка на тумбочці або диктофон у смартфоні можуть врятувати ідею, яка інакше зникне назавжди. Пол Маккартні, до речі, роками дотримується саме такої звички — він навіть навчився записувати ноти в темряві. Ледарювання як інструмент творчості Головний висновок простий: відпочинок — це не марна трата часу. Дрімота, паузи, моменти бездіяльності можуть стати джерелом найсильніших ідей. У світі, де продуктивність часто зводять до постійної зайнятості, варто пам’ятати: іноді, щоб створити щось справді нове, потрібно просто дозволити собі трохи «поміж сном і реальністю».

Водолази виявили під водою біля західного узбережжя Франції стіну віком близько 7 000 років, повідомили вчені в четвер. Споруда завдовжки приблизно 120 метрів була знайдена поблизу острова Іль-де-Сен у Бретані разом із приблизно десятком менших рукотворних конструкцій того ж періоду. «Це надзвичайно цікаве відкриття, яке відкриває нові перспективи для підводної археології та допомагає краще зрозуміти, як були організовані прибережні суспільства», — розповів AFP професор археології Університету Західної Бретані Іван Пайє. Він є співавтором дослідження цієї знахідки, опублікованого в International Journal of Nautical Archaeology. Уперше ці структури помітив у 2017 році геолог у відставці Ів Фуке, вивчаючи карти морського дна, створені за допомогою лазерної системи. У період з 2022 по 2024 рік водолази дослідили ділянку та підтвердили наявність гранітних споруд. «Археологи не очікували знайти настільки добре збережені конструкції в такому суворому середовищі», — зазначив Фуке. Споруди датуються періодом між 5800 і 5300 роками до нашої ери. Вони розташовані на глибині близько дев’яти метрів і були зведені в часи, коли рівень моря був значно нижчим, ніж сьогодні. Дослідники припускають, що це могли бути риболовні пастки, збудовані на узбережжі, або ж стіни для захисту від підвищення рівня моря. У дослідженні зазначається, що ці споруди свідчать про «технічні навички та рівень соціальної організації, достатні для видобутку, транспортування й встановлення кам’яних блоків вагою в кілька тонн — подібних за масою до багатьох бретонських мегалітів», великих кам’яних конструкцій, які використовувалися як пам’ятники або для обрядових цілей. Ці технічні знання, ймовірно, передували появі перших мегалітичних споруд на кілька століть.

Астрономи вперше отримали переконливі свідчення існування атмосфери на кам’яній екзопланеті класу «Суперземля». TOI-561 b — планета, де рік триває 10 годин, а температура плавить метал, — не мала б утримувати газову оболонку, але спостереження телескопа Джеймса Вебба (JWST) показали інше. Це відкриття може змінити уявлення про формування та еволюцію малих екзопланет. Рідкісне відкриття від JWST Команда Інституту Карнегі, використовуючи космічний телескоп Джеймса Вебба, виявила ознаки атмосфери навколо TOI-561 b — кам’яної екзопланети, яка обертається навколо старої зорі типу G. Це перший настільки переконливий доказ існування газової оболонки у планети, якій теоретично її мати не мало б. Планета, що живе «на межі» TOI-561 b удвічі масивніша за Землю, але знаходиться настільки близько до свого світила, що робить один оберт за чуть більше 10 годин. Одна сторона постійно освітлена, інша — занурена у вічну ніч. Температура на денному боці досягає рівнів, здатних плавити камінь і метали. Попри такі умови, планета демонструє ознаки газової оболонки — факт, який суперечить попереднім моделям. Чому це виклик для науки Протягом десятиліть вважалося, що такі невеликі та гарячі екзопланети швидко втрачають атмосферу через випаровування під потужним випромінюванням. Нові дані з JWST спростували цю тезу. Науковці розглядають кілька можливих пояснень: TOI-561 b у минулому могла мати невелике залізне ядро. Атмосфера може бути вторинною — тобто сформованою вже після втрати первинної. Утримання газів може пояснювати і дивно низьку густину планети. Що далі Як саме це середовище здатне зберегтися в умовах надвисоких температур — поки відкрите питання. Дані JWST стануть основою для нових моделей, які враховуватимуть фізику надгарячих кам’яних планет, та можуть змінити підхід до пошуку атмосфер на інших «Суперземлях». Джерело: Interesting Engineering