Під час проведення передстартових випробувань перший щабель ракети SpaceX Starship нового покоління — Super Heavy — отримав серйозні пошкодження. Компанія поки не прокоментувала інцидент і не повідомила, що саме пішло не так під час тестування оновленого прискорювача. Раніше SpaceX викотила величезну ракету з ангара, оголосивши про початок випробувань, про що повідомила в соцмережі X. Тести розпочалися в четвер, 20 листопада, на полігоні Massey за кілька кілометрів від основного космодрому Starbase. У п’ятницю о 4:04 за місцевим часом у нижній частині Super Heavy стався вибух. На знімках після інциденту видно значні пошкодження прискорювача — у нижній половині, де розташований великий бак із рідким киснем. Офіційних коментарів від SpaceX чи її глави Ілона Маска (Elon Musk) не надходило. Втрата екземпляра Booster 18 може мати суттєве значення для SpaceX. Хоча компанія має великий арсенал обладнання, саме на цю ракету покладалися значні надії: це перша версія Starship 3 з численними конструктивними змінами та вдосконаленнями порівняно з попередніми варіантами. Ці оновлення були покликані підвищити надійність і продуктивність ракети. На полігоні Massey прискорювач мав пройти випробування на заправку кріогенним паливом, після чого очікувалося тестування 33 модернізованих двигунів Raptor, але до цього так і не дійшло. Вибух був менш потужним, ніж той, що стався у червні: тоді на полігоні відбулися значні руйнування, а ракета була повністю знищена. Цього разу на прискорювачі не було встановлено двигунів Raptor. Проте саме на цьому етапі SpaceX прагнула прискорити розробку Starship і вийти на стабільний режим запусків уже у 2026 році. Наступного року модернізована ракета мала продемонструвати посадку та повторне використання прискорювача, а також захоплення верхнього ступеня. Проєкт Starship є частиною місячної програми NASA, і космічному агентству разом зі SpaceX необхідно провести випробування з дозаправки корабля на орбіті — їх попередньо заплановано на другу половину 2026 року. Однією з ключових переваг SpaceX є налагоджений механізм швидкої діагностики несправностей, усунення проблем і максимально оперативного повернення до польотів. Інженери компанії, безперечно, вже аналізують дані і, можливо, причину аварії вже встановлено. Чи стане інцидент серйозною перешкодою — поки сказати важко, адже розробка ракети ще триває.

На легендарному броненосці USS Cairo, що пролежав під водою понад століття, вчені й досі знаходять нові загрози для його збереження. Попри багаторічні спроби реставрації, корабель продовжує руйнуватися — і головними винуватцями цього процесу виявилися гриби. Дослідники з Університету Міннесоти з’ясували, що деревина судна активно уражається різними видами грибків, які з часом навчилися виживати навіть попри застосовані раніше консерваційні методи. Корабель, що пережив війну, але не природу USS Cairo — один із перших броньованих, парових гарматних кораблів часів Громадянської війни у США. Спущений на воду у 1861 році, він затонув всього за рік — після того, як натрапив на міну (тоді такі пристрої називали торпедами). Лише у 1960-х роках судно підняли з річки Язу, а згодом передали до Національного військового парку Віксберга в Міссісіпі. Хоч над кораблем і встановили захисний навіс, від впливу дощу, температурних коливань та вологи він повністю не врятований. А саме такі умови створюють ідеальне середовище для мікроорганізмів, які повільно руйнують історичну деревину. Гриби, що пережили всі консерваційні методи Команда вчених разом із фахівцями Terra Mare Conservation та Служби національних парків США провела мікробіологічний та хімічний аналіз деревини USS Cairo. Їхні результати виявилися доволі тривожними. Дослідники помітили: Сильний ступінь руйнування у багатьох частинах корпусу. Гриби, які пережили попередні методи консервації, зокрема сполуки, що мали б зупинити їх розвиток. Велику різноманітність мікроорганізмів, включно з м’яко́трухлими та біло́трухлими грибами, які часто зустрічаються в довготривало вологому середовищі. Фактично, ті грибкові види, що не знищили старі консерваційні засоби, змогли поступово заселити деревину й продовжують її розкладати. “Будь-яка стара деревина, яка перебуває на відкритому повітрі, рано чи пізно стане жертвою мікроорганізмів. Історичні споруди та кораблі — не виняток. Навіть оброблене дерево зрештою може бути уражене грибами, стійкими до захисних речовин,” — пояснює керівник дослідження Роберт Бланшетт. Як зупинити руйнування USS Cairo Науковці переконані: головний крок до порятунку корабля — ізолювати його від зовнішнього середовища. Зменшення вологості та повний контроль кліматичних умов допоможуть зупинити поширення грибів, які розкладають деревину навіть попри попередню обробку. Тому команда пропонує побудувати закриту кліматично контрольовану структуру, яка повністю накриє корабель. Це дозволить стабілізувати умови та уповільнити або повністю зупинити подальше руйнування. Однак дослідження ще далеко не завершене. Вчені наголошують: необхідно глибше вивчити біологію й екологію грибів, що колонізували судно. Лише розуміючи, як саме вони взаємодіють із деревиною, можна створити ефективні стратегії їх стримування. USS Cairo — це не просто корабель. Це унікальний артефакт епохи, який показує розвиток військової техніки та інженерії XIX століття. І тепер його майбутнє залежить від того, чи зможе наука зупинити невидимого ворога, що десятиліттями точить його зсередини.

Полярні океани входять у нову епоху руху: як танення льоду змінює течії, клімат і морське життя Полярні води переживають глибоку трансформацію. У міру того як морський лід у Північній та Південній півкулях стрімко тоншає й відступає, вітри отримують більший вплив на відкриту воду. Це підсилює бічне перемішування — процес, що визначає, куди в океані переміщуються тепло, поживні речовини й навіть забрудники. Такі зміни здатні впливати на цілі екосистеми та змінювати, скільки тепла повертається з океанів до атмосфери. Щоб розібратися, як саме змінюється це перемішування, група дослідників під керівництвом аспіранта Пусанського національного університету Ґюсеока Ї разом з Інститутом фундаментальних наук (IBS) використала високоточну кліматичну модель. Її роздільна здатність достатня для відстеження океанічних течій шириною всього кілька кілометрів — саме тих, що відіграють ключову роль у циркуляції вод у полярних регіонах. Танення льоду перебудовує океанічні течії Одним із найважливіших процесів є горизонтальне мезомасштабне перемішування — розтягування водних мас на десятки або сотні кілометрів. Воно переносить тепло, солі, фітопланктон, мікропластик і всі інші домішки. Зміни в його інтенсивності здатні суттєво впливати на життя океану. У своїй роботі вчені застосували показник, який називається експонента Ляпунова, щоб оцінити, як швидко сусідні ділянки води розходяться між собою. Чим вищий показник — тим активніше перемішування. Арктика: що менше льоду, то сильніші течії Арктичний морський лід скорочується десятиліттями, і моделювання підтвердило: чим більше відкритої води, тим більше енергії вітер передає океану. Це призводить до посилення мезомасштабних течій — широких вихрових потоків, що простягаються на десятки кілометрів упоперек Центральної Арктики. Моделі показують, що щойно концентрація CO₂ подвоюється, ці сильні течії стають виразнішими, а із подальшим потеплінням — тривають довше протягом року. Чітка сезонність майже зникає: замість регулярного річного циклу з’являється більш хаотичне перемішування. «Наші результати свідчать про те, що горизонтальне перемішування значно посилиться в Арктиці та Південному океані у міру потепління клімату», — зазначає Ґюсеок Ї. Антарктида: прискорення прибережних течій У Південному океані ключовим елементом циркуляції є Антарктична шельфова течія — потужний потік, що огортає континент уздовж материкового схилу. За результатами моделювання, ця течія прискорюється в міру того, як тане морський лід і поверхневі води опріснюються. Свіжа тала вода робить поверхневі шари легшими, посилюючи контраст густини між сусідніми водними масами. Це, своєю чергою, надає течії більше «палива» — вона забирає енергію з гравітаційних різниць та вітрів і переносить додаткове тепло вздовж материкового схилу. Такий механізм може впливати на швидкість танення льодовикових шельфів знизу. Навіть попри те, що модель не враховує повну динаміку льодовикових щитів, вона чітко демонструє: у теплішому кліматі антарктичні течії стають потужнішими. Вплив на поживні речовини та морське життя Посилене перемішування змінює те, як поживні речовини й організми подорожують океаном. Водні маси перетинають фронти — межі між теплими й холодними або солоними й менш солоними водами — швидше. Це впливає на розподіл фітопланктону, на переміщення молоді риб і зоопланктону та на продуктивність морських екосистем. Мікропластик теж рухається інакше Окреме занепокоєння викликає те, як змінюється переміщення мікропластику. Він уже виявлений в арктичних водах у концентраціях, що подекуди перевищують рівні, характерні для густонаселених регіонів світу. Глобальні моделі показують, що поверхневі течії можуть затягувати плавучий пластик у полярні широти, де він накопичується у підповерхневих шарах — на глибині від кількох метрів до десятків метрів. Саме там пластик може довго залишатися, перебуваючи в зоні активного життя багатьох видів. У звітах Arctic Report Card наголошується: пластик переноситься не лише течіями, а й вітрами та дрейфом льоду. Нові моделювання підтверджують, що зміни в океанічному перемішуванні можуть перерозподіляти й людські забрудники. Що це означає для кліматичної політики? Дослідження зосереджене насамперед на фізиці океану, тому вплив на рибу, птахів та інших мешканців поки що лишається предметом подальших робіт. Проте його висновок однозначний: для точних прогнозів клімату моделі мають краще враховувати дрібні структури течій і взаємодію океану з живими організмами. «Це дослідження підкреслює важливі наслідки глобального потепління для океанічних екосистем», — говорить співавторка Джун Ї Лі. Зміни в русі вод під танучими льодовим покривами здатні як посилювати, так і пом’якшувати кліматичні зрушення, викликані парниковими газами. А це означає, що те, що відбувається під арктичною та антарктичною кригою, має значення для клімату на всій планеті. Дослідження опубліковане в Nature Climate Change.

Протягом більш ніж століття геологи, розколюючи шматки білого кварцу із золотих копалень та знаходячи всередині яскраві металеві прожилки, пояснювали це явище транспортуванням розчиненого золота надгарячими рідинами крізь тріщини в породі. Ці рідини залишали золото, коли змінювалися умови. Проте це пояснення залишало без відповіді складне питання: як рідини, що містять лише крихітну кількість золота, можуть утворювати великі самородки всередині інертного кварцу? Ця загадка досі не давала спокою геологам, аж доки нове дослідження не запропонувало неочікуваний електричний механізм, пише T4. Геолог Крістофер Войсі з Університету Монаша, разом з колегами з CSIRO та Австралійського центру розсіювання нейтронів (ANSTO), перевірили гіпотезу, згідно з якою електрика, що виробляється під час землетрусів, може бути ключовим фактором у формуванні золотих самородків всередині кварцових жил. Їхня увага зосередилася на п’єзоелектричній властивості кварцу: коли кристал кварцу піддається механічному стисненню, згинанню або скручуванню, його атомна структура зміщується, розділяючи позитивні та негативні заряди і створюючи напругу. У зонах розломів, де зустрічаються золоті родовища, міститься багато кварцових жил. Під час руху тектонічних плит гірські породи ламаються та ковзають, і землетруси спричиняють накопичення та вивільнення напруги в кварці, що призводить до появи та зникнення п’єзоелектричних зарядів. Команда поставила питання: чи достатньо сильні ці напруги, щоб переміщувати електрони, витягувати золото з розчину та приєднувати його безпосередньо до кварцових поверхонь? Для перевірки цієї ідеї вчені провели серію контрольованих лабораторних експериментів. Вони помістили шматочки кварцу в розчини, що містили розчинене золото, імітуючи гідротермальні рідини глибоко під землею. Механічно напружуючи кварц для імітації землетрусів, дослідники потім вивчали поверхні кристалів за допомогою мікроскопів високої роздільної здатності. Дослідження показує, що землетруси створюють великі золоті самородки за лічені секунди Результати були вражаючими: з’явилося металеве золото у вигляді яскравих цяток, скупчень наночастинок та маленьких псевдогексагональних кристалів, розташованих на зернах кварцу. Ці форми відповідають очікуванням від електрохімічного осадження, де розчинені іони золота отримують електрони та перетворюються на твердий метал на поверхні. У подальших експериментах, використовуючи кварц, який вже містив дрібні зерна золота (більш реалістична імітація природної жили), ці зерна діяли як провідники. Коли напруга створювала електричне поле в кварці, існуючі металеві зерна концентрували поле навколо себе, змушуючи нові золоті наночастинки рости на старих, утворюючи щільні кластери та ореоли. За таких умов електричні заряди ефективно “випаровували” золото з розчину, покриваючи поверхню кварцу свіжим металом і потовщуючи відкладення. Цей процес пояснює механізм “багаті стають багатшими”: щойно з’являється навіть крихітна “зернинка” золота, вона стає бажаним місцем для осадження більшої кількості золота під час кожної стресової події. Кварц діє як електричний ізолятор, ускладнюючи початок росту самородків з нуля, але золото є добрим провідником. Таким чином, невелика провідна зернина концентрує електричне поле на своїй поверхні, дозволяючи електронам ефективно рухатися саме туди, де вони потрібні для росту. В іншій серії експериментів, коли напружували кварц у рідині, наповненій наночастинками золота, ці частинки дрейфували та злипалися у більші скупчення безпосередньо на поверхні кварцу, показуючи, що електричні поля можуть концентрувати рухливі частинки золота ще до того, як вони об’єднаються в суцільне зерно. Отже, у зоні розлому, наповненій кварцовими жилами та омиваній золотовмісними рідинами, кожен землетрус ненадовго перетворює систему на електрохімічну комірку. На деяких кварцових поверхнях накопичуються електрони, перетворюючи розчинені частинки золота на металеве золото. На інших поверхнях відбуваються комплементарні реакції, що балансують заряди. Кожне “стискання” — кожен землетрус — трохи заряджає кварц і переносить невелику кількість золотого покриття на існуючі зерна або на нові місця нуклеації. Цей електричний механізм не замінює класичні моделі утворення золота, що включають гарячі рідини та зміни хімічного складу. Він додає додатковий крок: п’єзоелектричні напруги під час землетрусів фокусують ріст золота на певних ділянках кварцу, особливо там, де вже є метал. Більшість великих золотих самородків у світі походять з кварцових жил в орогенних золотодобувних системах, які постачають приблизно три чверті історично видобутого золота. Замість тонкого шару золотого пилу, шахтарі часто знаходять великі шматки металу в товстих прожилках. Доктор Войзі підсумував: “По суті, кварц діє як природний акумулятор, із золотом як електродом, повільно накопичуючи більше золота з кожною сейсмічною подією”. Це дослідження, опубліковане в журналі Nature Geoscience, допомагає пояснити тісний зв’язок між золотом і кварцом, а також рідкісні випадки, коли природа створює особливо важкі самородки завдяки сейсмічній активності, що заряджає та розряджає кварц протягом геологічного часу. Читайте за темою: Вчені показали, скільки золота людство видобуває за один рікThe post Вчені назвали силу, яка здатна створювати великі золоті самородки за лічені секунди first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Таємничий фрагмент стародавнього намиста, що зображує молодого царя Тутанхамона, який п’є з білої чаші з лотосом, відкрив нове розуміння втрачених ритуалів Стародавнього Єгипту. Цей артефакт, позначений як ECM 1887 і нині зберігається в колекції Майєрса в Ітон-коледжі, був придбаний на антикварному ринку наприкінці 1800-х років, а не знайдений у знаменитій гробниці царя, але його символіка є надзвичайно потужною, пише T4. Майк Трітш, докторант єгиптології Єльського університету, завдяки іконографічному аналізу подібних зображень з гробниць та королівських предметів, інтерпретував цей артефакт не просто як прикрасу, а як інструмент королівського контролю. Вирізьблена сцена, де Тутанхамон зображений у синій короні із зображенням кобри, широкому намисті, браслетах та плісованому кілті, передає складне послання. Це намисто, відоме як широкий комір, було продуманим подарунком, призначеним для “закріплення вірності” еліти, дозволяючи впливовим чиновникам носити символ своєї залежності від фараона. Артефакт з позначкою ECM 1887 зображує царя Тута, який п’є з білої чаші з лотосом, одягненого в синю корону із зображенням кобри, широке намисто, браслети, пов’язки та детально виготовлений складчастий кілт. Крім того, зображення містить глибоку символіку відродження, родючості та божественного благословення. Синя корона асоціюється з відродженням та плодючістю, її носили під час ритуалів “Відкриття рота”. Біла чаша з лотосом символізує продовження роду та нове життя, а її форма вказує на церемоніальне використання на офіційних бенкетах, а також у культових жертвоприношеннях божествам. Акт пиття Тутанхамона має сильну сексуальну та прокреативну символіку. У контексті бенкетів, де жінки тримали лотоси, а виливання напоїв ототожнювалося із заплідненням, ця сцена символізує сексуальний союз царя з його дружиною Анхесенамон та його королівський обов’язок народжувати спадкоємців. Цей ритуальний акт також відображає геліополітанський міф про створення світу, де бог Атум створив життя через подібний символічний акт. Підносячи чашу до губ, Тутанхамон проводить паралель з Атумом, підкреслюючи свій творчий потенціал і продовження життя. На зображенні зображено цілий широкий комір, знайдений у гробниці Тутанхамона. Трітш пояснив, що такі широкі коміри вручалися на “діакритичних святах”, що сприяли зміцненню соціальних зв’язків через керований розподіл розкоші. Це створювало інституціоналізацію нерівності, підтримуючи сувору ієрархію. Таким чином, цей невеликий фрагмент, виготовлений із піску, кременю або подрібненої кварцової гальки з глазуруванням, розкриває, наскільки глибоко релігія, престиж та обов’язки перепліталися для підтримки влади фараона, демонструючи, як навіть найменші артефакти можуть зберігати ключі до розуміння складних давніх ритуалів. Читайте також: Вчені назвали ім’я жінки, яка стала першим фараоном Єгипту: до неї це право належало лише чоловікамThe post Стародавній артефакт розкрив секретний ритуал фараона Тутанхамона first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Таємничий фрагмент стародавнього намиста, що зображує молодого царя Тутанхамона, який п’є з білої чаші з лотосом, відкрив нове розуміння втрачених ритуалів Стародавнього Єгипту. Цей артефакт, позначений як ECM 1887 і нині зберігається в колекції Майєрса в Ітон-коледжі, був придбаний на антикварному ринку наприкінці 1800-х років, а не знайдений у знаменитій гробниці царя, але його символіка є надзвичайно потужною, пише T4. Майк Трітш, докторант єгиптології Єльського університету, завдяки іконографічному аналізу подібних зображень з гробниць та королівських предметів, інтерпретував цей артефакт не просто як прикрасу, а як інструмент королівського контролю. Вирізьблена сцена, де Тутанхамон зображений у синій короні із зображенням кобри, широкому намисті, браслетах та плісованому кілті, передає складне послання. Це намисто, відоме як широкий комір, було продуманим подарунком, призначеним для “закріплення вірності” еліти, дозволяючи впливовим чиновникам носити символ своєї залежності від фараона. Артефакт з позначкою ECM 1887 зображує царя Тута, який п’є з білої чаші з лотосом, одягненого в синю корону із зображенням кобри, широке намисто, браслети, пов’язки та детально виготовлений складчастий кілт. Крім того, зображення містить глибоку символіку відродження, родючості та божественного благословення. Синя корона асоціюється з відродженням та плодючістю, її носили під час ритуалів “Відкриття рота”. Біла чаша з лотосом символізує продовження роду та нове життя, а її форма вказує на церемоніальне використання на офіційних бенкетах, а також у культових жертвоприношеннях божествам. Акт пиття Тутанхамона має сильну сексуальну та прокреативну символіку. У контексті бенкетів, де жінки тримали лотоси, а виливання напоїв ототожнювалося із заплідненням, ця сцена символізує сексуальний союз царя з його дружиною Анхесенамон та його королівський обов’язок народжувати спадкоємців. Цей ритуальний акт також відображає геліополітанський міф про створення світу, де бог Атум створив життя через подібний символічний акт. Підносячи чашу до губ, Тутанхамон проводить паралель з Атумом, підкреслюючи свій творчий потенціал і продовження життя. На зображенні зображено цілий широкий комір, знайдений у гробниці Тутанхамона. Трітш пояснив, що такі широкі коміри вручалися на “діакритичних святах”, що сприяли зміцненню соціальних зв’язків через керований розподіл розкоші. Це створювало інституціоналізацію нерівності, підтримуючи сувору ієрархію. Таким чином, цей невеликий фрагмент, виготовлений із піску, кременю або подрібненої кварцової гальки з глазуруванням, розкриває, наскільки глибоко релігія, престиж та обов’язки перепліталися для підтримки влади фараона, демонструючи, як навіть найменші артефакти можуть зберігати ключі до розуміння складних давніх ритуалів. Читайте також: Вчені назвали ім’я жінки, яка стала першим фараоном Єгипту: до неї це право належало лише чоловікамThe post Стародавній артефакт розкрив секретний ритуал фараона Тутанхамона first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Близько 4,5 мільярда років тому сталася найвизначніша подія в історії Землі: величезне небесне тіло, яке називають Тейєю, зіткнулося з молодою Землею. Те, як саме відбулося це зіткнення та що трапилося після нього, досі не з’ясовано остаточно. Проте відомо одне: внаслідок удару змінилися розміри, склад і орбіта Землі — і саме тоді народився наш постійний супутник у космосі, Місяць. Яким було тіло, що так кардинально змінило хід розвитку нашої планети? Наскільки великою була Тейя? З чого вона складалася? І з якої частини Сонячної системи вона мчала до Землі? Знайти відповіді на ці запитання складно. Адже Тейя була повністю знищена під час зіткнення. Однак її сліди все ще можна виявити сьогодні — наприклад, у складі сучасної Землі та Місяця. У новому дослідженні, опублікованому в журналі Science, науковці з Інституту Макса Планка з дослідження Сонячної системи (MPS) та Чиказького університету використовують цю інформацію, щоб відтворити можливий «список інгредієнтів» Тейї — а отже, і визначити її походження. «Склад небесного тіла зберігає всю історію його формування, включно з місцем народження», — пояснив Торстен Кляйн, директор MPS та співавтор дослідження. Особливо інформативними є співвідношення певних металевих ізотопів. Ізотопи — це варіанти одного й того ж елемента, які відрізняються лише кількістю нейтронів у ядрі — а отже, і масою. У ранній Сонячній системі ізотопи одного елемента, ймовірно, були розподілені нерівномірно. Наприклад, на зовнішній околиці вони траплялися у дещо інших співвідношеннях, ніж поблизу Сонця. Тому в ізотопному складі небесного тіла зберігається інформація про походження його первинної речовини. Пошук слідів Тейї на Землі та Місяці У дослідженні команда з неймовірною точністю визначила співвідношення різних ізотопів заліза в земних і місячних породах. Для цього вчені проаналізували 15 зразків земних порід і 6 зразків місячного каміння, привезених астронавтами місій «Аполлон». Результат не став несподіванкою: як і попередні вимірювання ізотопів хрому, кальцію, титану та цирконію, нові дані показали, що Земля і Місяць у цьому сенсі ідентичні. Проте така подібність не дозволяє зробити прямі висновки про Тейю — існує занадто багато можливих сценаріїв зіткнення. Хоча більшість моделей припускає, що Місяць сформувався майже повністю з матеріалу Тейї, можливі й інші варіанти — наприклад, що він складається переважно з речовини мантії молодої Землі, або що матеріали Землі й Тейї змішалися повністю та нероздільно. «Зворотне проєктування» планети Щоб дізнатися більше про Тейю, дослідники застосували метод, схожий на зворотну інженерію, але на планетарному рівні. Виходячи з ідентичних ізотопних співвідношень у сучасних земних і місячних породах, команда моделювала, які розміри та склад Тейї, а також який склад ранньої Землі, могли призвести до таких результатів. Науковці проаналізували не лише ізотопи заліза, а й ізотопи хрому, молібдену та цирконію. Різні елементи дають ключ до різних етапів формування планет. Задовго до фатального зіткнення всередині ранньої Землі відбувався процес «сортування». Під час формування залізного ядра деякі елементи, зокрема залізо та молібден, накопичувалися саме там і потім були майже відсутні в мантії. Отже, залізо, яке є у мантії сьогодні, могло потрапити туди лише після формування ядра — наприклад, разом із матеріалом Тейї. Інші елементи, як-от цирконій, який не занурився в ядро, фіксують усю історію формування нашої планети від початку. Метеорити — як еталон Серед математично можливих варіантів складу Тейї та ранньої Землі деякі були відхилені як малоймовірні. «Найпереконливіший сценарій полягає в тому, що більшість будівельного матеріалу Землі та Тейї походив із внутрішньої частини Сонячної системи. Імовірно, Земля й Тейя були сусідами», — пояснив Тімо Гопп, науковець MPS і провідний автор дослідження. Якщо склад ранньої Землі добре описується сумішшю відомих класів метеоритів, то для Тейї ситуація інша. Різні типи метеоритів сформувалися в різних частинах зовнішньої Сонячної системи та виступають еталоном матеріалу, доступного під час формування Землі й Тейї. У випадку Тейї, однак, у процесі могло брати участь раніше невідоме походження матеріалу. Дослідники вважають, що це речовина, яке сформувалося ближче до Сонця, ніж Земля. Моделювання вказує, що Тейя зародилася ближче до Сонця, ніж наша планета.

У густих тропічних лісах Амазонки, що розкинулися Бразилією, Еквадором, Колумбією, Болівією та Перу, живе справжнє диво природи – пальцеподібна мавпа, або карликова ігрунка. Цей примат є найменшою мавпою у світі, його розміри вражають: зріст від 12 до 16 сантиметрів, а вага не перевищує 140 грамів. Такий крихітний розмір робить цих мавп неймовірно чарівними, наче живі мініатюрні іграшки, проте за їхньою милою зовнішністю ховається складна адаптація до суворого життя в дикій природі, пише T4. Існує два види цих карликових красунь: північна карликова ігрунка (Cebuella pygmaea) та східна карликова ігрунка (Cebuella niveiventris). Вони віддають перевагу лісам поблизу берегів річок, де густа рослинність підліску забезпечує їм притулок та доступ до їжі. Попри свої мініатюрні розміри, ігрунки є надзвичайно говіркими, використовуючи різноманітні звуки для спілкування одне з одним у щільних заростях. Попри свої мініатюрні розміри, ігрунки є надзвичайно говіркими, використовуючи різноманітні звуки для спілкування одне з одним у щільних заростях. Їхнє хутро має характерне оранжево-коричневе забарвлення з смугастим візерунком, відомим як агуті. Цікаво, що їхні хвости значно довші за тіло, слугуючи важливим інструментом для утримання рівноваги під час спритних пересувань по гілках джунглів. Раціон роду Cebuella є досить спеціалізованим: вони пристосовані до харчування камеді та деревним соком, для доступу до яких вони вміло вигризають отвори в деревах. Окрім цього, їхнє меню доповнюють дрібні комахи та фрукти. Будучи настільки маленькими, ігрунки, звісно, стають легкою здобиччю для хижаків, таких як орли, яструби та змії. Для захисту вони живуть сімейними групами, що можуть налічувати до дев’яти мавп з однією розмножуючою парою. Більша кількість особин у групі дозволяє ефективніше помічати потенційну небезпеку та реагувати на неї. Раціон роду Cebuella є досить спеціалізованим: вони пристосовані до харчування камеді та деревним соком, для доступу до яких вони вміло вигризають отвори в деревах. Окрім цього, їхнє меню доповнюють дрібні комахи та фрукти. Відтворення у пальцеподібних мавп також має свої особливості. Період вагітності триває близько 4,5 місяців, і самка часто народжує близнюків, що є рідкістю для приматів. Піклування про нових членів сім’ї – це спільна справа: батько та старші брати і сестри активно долучаються до виховання малечі, носячи їх на своїх спинах. На жаль, майбутнє цих чарівних створінь знаходиться під загрозою. Згідно з Міжнародним союзом охорони природи (МСОП), обидва види карликових ігрунок занесені до списку вразливих до зникнення. Вважається, що популяція північної карликової ігрунки скоротилася на 30 відсотків за останні три покоління. Основними загрозами є погіршення якості середовища існування через нещадну вирубку лісів для видобутку корисних копалин, нафти та плантацій пальмової олії. Крім того, ці унікальні мавпи стають жертвами браконьєрства, потрапляючи до незаконної торгівлі домашніми тваринами, що ще більше ставить під ризик їхнє виживання. Збереження цих мініатюрних чудес природи є важливим завданням для екологів та всього людства. Читайте також: Не схожий ні на що живе сьогодні: вчені показали 4,2-метрового хижака, який жив 360 мільйонів років томуThe post Найменша мавпа у світі важить не більше 140 грамів (ФОТО) first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Уявіть собі Клівленд 360 мільйонів років тому: замість сучасних будівель, розкинулася широка мілководна морська акваторія, а у її водах панував хижак, здатний викликати паніку у будь-якого плавця. Це був Dunkleosteus terrelli, 4,2-метровий верхівковий хижак, не схожий ні на одну рибу, що живе сьогодні, і навіть виділявся серед більшості риб своєї епохи. Нове дослідження, вперше за майже століття, належним чином розглядає цей вид, який, попри те, що був відкритий у 1860-х роках і став “взірцем” для групи скам’янілостей, що називаються артродирами, виявився справжньою дивакуватістю серед них, пише T4. Рассел Енгельман, аспірант з біології в Case Western Reserve та провідний автор дослідження, зазначає, що “остання велика робота, що детально досліджувала анатомію щелепи Dunkleosteus, була опублікована в 1932 році, коли анатомія артродирів була ще погано вивчена”. За його словами, більшість робіт того часу зосереджувалися лише на з’ясуванні того, як кістки знову з’єднуються. Однак, з 1930-х років відбувся значний прогрес у розумінні анатомії членистоногих, особливо завдяки добре збереженим скам’янілостям з Австралії. Хоча пізніші дослідження намагалися провести біомеханічне моделювання Dunkleosteus, ніхто не повертався до вивчення самих кісток, щоб зрозуміти прикріплення та функції м’язів. Енгельман та його колеги вирішили змінити цю ситуацію і вирушили до сховища Dunkleosteus — Клівлендського музею природної історії, де зберігається найбільша у світі колекція скам’янілостей цього хижака. Саме давнє мілководдя, де мешкав Dunkleosteus, і шар чорного сланцю, в якому його рештки були замкнуті, забезпечили бездоганний стан клівлендської колекції, що час від часу оголюється під час будівельних проектів. Назва “Dunkleosteus” походить від “osteus”, що означає “кістка”, і це влучне посилання на його міцно броньовані пластини на черепі та передній частині тіла. Проте, подібно до сучасних акул, він також мав багато хрящів. Нове дослідження виявило, що хрящ насправді складав майже половину черепа дунклеостея — набагато більше, ніж вважалося раніше. Це відкриття також виявило ще один зв’язок з акулами: щелепний м’яз із власним кістковим каналом, доказів існування якого у стародавніх риб ми знаходили дуже мало. Однією з найдивніших рис Dunkleosteus була пара кістяних лопатей замість зубів. Ця риса спостерігається і у деяких його близьких родичів, але з еволюційної точки зору вона є незвичайною серед членистоногих. Таким чином, нове дослідження не лише наближає нас до розуміння того, яким насправді був дивакуватий Dunkleosteus, але й розширює наші знання про самих членистоногих. “Ці відкриття підкреслюють, що членистоногих не можна вважати примітивними, однорідними тваринами, — сказав Енгельман, — а радше дуже різноманітною групою риб, які процвітали та виконували багато різних екологічних ролей протягом своєї історії”. Данклеостей, можливо, був трохи дивакуватим, але саме ця унікальність робить його настільки захоплюючим для вивчення, розкриваючи дивовижне різноманіття життя нашої планети в далекі часи. Дослідження опубліковано в журналі The Anatomical Record. Не пропустіть: “Це як початок фільму жахів”: в океані знайшли золоте яйце, з якого вибралась невідома науці істотаThe post Не схожий ні на що живе сьогодні: вчені показали 4,2-метрового хижака, який жив 360 мільйонів років тому first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Загублена гілка людства: як давні мешканці аргентинських Пампасів зберігали свою ідентичність тисячі років Близько десяти тисяч років тому територія, яку ми сьогодні називаємо центральною Аргентиною, була однією з останніх ділянок планети, куди ще не ступала нога людини. Лише з часом хвиля міграцій привела сюди перших поселенців — у родючі, вітряні рівнини Пампасів. Це місце відоме не лише безкраїми травами, а й багатою палеонтологічною історією: тут колись блукали гігантські лінивці, шаблезубі хижаки та інші велетенські звірі, які давно зникли з лиця Землі. Серед перших людей, що прийшли в цей край, була спільнота, про яку наука довгий час навіть не здогадувалася. Хоча ці люди жили тут приблизно 8,500 років тому, їхня генетична спадщина десятиліттями залишалася у тіні — доки міжнародна група науковців не проаналізувала ДНК 328 осіб, що мешкали в регіоні в різні періоди останніх десяти тисяч років. Відкриття, яке переписує історію Перші сліди загадкової лінії знайшли у рештках людини, виявлених поблизу міста Хесус-Марія. Аналіз більш пізніх поховань показав: ця генетична гілка майже не змінювалася століттями й змогла пережити не одну природну та соціальну кризу. Науковці, опублікувавши результати в журналі Nature, зазначають: саме ця давня генетична лінія є головною серед корінного населення регіону навіть сьогодні. Археологічні дані свідчать, що близько 3,500 років тому населення Пампасів почало зростати. Ймовірно, цьому сприяла поява лука та стріл — технології, що змінила спосіб полювання й життя. Але навіть тоді контакти з сусідніми народами були мінімальними. Знайдені артефакти — мідні намистини, камені для обробки — лише натякають на обмежену торгівлю. Чому ж ці люди були настільки ізольованими? Перешкод для міграцій практично не було: можна було піти на північ, у бік Амазонії, або на південь до Патагонії. Але вони залишилися. Вибір залишитися на своїй землі Приблизно 1,500 років тому мешканці Пампасів поступово перейшли до землеробства. Проте, на відміну від інших континентів, де поширення аграрних практик супроводжувалося масовими переміщеннями людей і змішуванням генів, у центральній Аргентині генетичний склад населення майже не змінився. Науковці припускають: давні аргентинці просто не прагнули вирушати в далекі мандри. Вони залишалися на землі своїх предків, попри зміни способу життя та зростання контактів з іншими культурами. Вони переймали нові технології — гончарство, іноземні мови — але не чужий генетичний код. Цікаво, що ця сталість не була результатом шлюбів між близькими родичами — подібні практики були поширені радше в інших регіонах Аргентини, наприклад, на північному заході серед спільнот із тісними зв’язками з Андським світом. Мова, культура та генетика — різні історії Попри генетичну однорідність, у XVI столітті регіон вирізнявся мовним розмаїттям. Це означає, що різні мови формувалися тут самостійно, а не були принесені зовнішніми мігрантами. Науковці застерігають: не варто автоматично пов’язувати мовні групи та генетичне походження — інколи їхні історії розходяться. Спадщина, що пережила століття Зрештою давня лінія почала поширюватися на південь і змішуватися з іншими народами. Але навіть з приходом європейців цей генетичний слід не зник — він залишається домінантним у Пампасах і сьогодні. Багато сучасних аргентинців несуть у собі частинку цих «примарних людей Пампасів» — спільноти, яка протягом тисяч років зберігала свою унікальність, попри всі зміни світу довкола.