Чим пахнуть мумії: як хімія допомогла розкрити 2000-річні секрети бальзамування Мумії Стародавнього Єгипту століттями викликали цікавість істориків, археологів і звичайних відвідувачів музеїв. Але лише нещодавно вчені звернули увагу на несподіване джерело інформації — запах мумій. Виявилося, що характерний аромат стародавніх тіл є не просто наслідком часу, а справжнім хімічним архівом, який розповідає про розвиток технологій бальзамування протягом тисячоліть. Нове дослідження показало: мумії можуть «розповісти» свою історію навіть без дотику до них. Запах як історичний доказ Дослідження провела команда хіміків з University of Bristol. Науковці з’ясували, що запах мумій формується сумішшю речовин, використаних під час бальзамування, а також оброблених тканин, у які загортали тіла. За словами дослідниці органічної геохімії докторки Ванью Чжао, аналіз ароматів дозволив простежити, як поховальні практики Єгипту ставали дедалі складнішими й технологічно досконалішими. Інакше кажучи, мумія пахне не смертю — вона пахне рецептами давніх майстрів. Як досліджувати мумію, не пошкоджуючи її Традиційні методи аналізу часто потребують розчинення зразків у хімічних реагентах, що може пошкодити крихкі археологічні об’єкти. Тому дослідники застосували інший підхід — вони аналізували повітря навколо мумій. Вчені працювали з крихітними фрагментами розміром приблизно із зернину перцю та збирали гази, які природно виділяються з матеріалів бальзамування. Для цього використали сучасні методи: твердофазну мікроекстракцію, газову хроматографію, мас-спектрометрію високої роздільної здатності. Так вдалося зафіксувати леткі органічні сполуки (VOCs) — молекули, що відповідають за запах. Результати дослідження опубліковано в науковому журналі Journal of Archaeological Science. 2000 років еволюції бальзамування Науковці проаналізували 35 зразків бинтів і бальзамів із 19 мумій, датованих періодом від 3200 року до н.е. до 395 року н.е.. Загалом було виявлено 81 різну хімічну сполуку. Їх вдалося об’єднати у чотири основні групи: жири та рослинні олії — створювали базовий аромат і допомагали консервації; бджолиний віск — забезпечував герметичність і захист тканин; рослинні смоли — мали антисептичні властивості; бітум — темна природна речовина, що використовувалася у пізніші періоди. Цікаво, що склад сумішей змінювався з часом. Ранні мумії містили прості поєднання жирів та олій, тоді як пізніші демонстрували складні рецепти з імпортних смол і бітуму — дорогих матеріалів, які вимагали спеціальної підготовки. Це свідчить про поступову професіоналізацію мистецтва бальзамування. Різні частини тіла — різні рецепти Ще одне несподіване відкриття: хімічний склад відрізнявся залежно від частини тіла. Наприклад, зразки з голови мали інші хімічні профілі, ніж зразки з тулуба. Це може означати, що давньоєгипетські бальзамувальники застосовували різні суміші для окремих ділянок тіла — ймовірно, щоб покращити збереження тканин. Такі деталі відкривають нові напрямки досліджень поховальних ритуалів. Нові можливості для музеїв Метод аналізу запахів має практичну цінність і сьогодні. Безконтактний відбір повітря дозволяє музеям швидко перевіряти стан мумій без фізичного втручання. Це особливо важливо для експонатів, які поступово руйнуються під впливом часу, освітлення чи змін вологості. Тепер куратори можуть отримувати хімічну інформацію про стан артефактів, не наражаючи їх на ризик. Коли історію можна відчути буквально Дослідження показує: навіть запах може бути джерелом наукових даних. Те, що раніше сприймалося як просто «музейний аромат старовини», виявилося складною сумішшю речовин, яка зберегла знання про технології, торгівлю та ритуали Стародавнього Єгипту. Сучасна наука фактично навчилася читати історію через повітря. І, можливо, саме запахи допоможуть розкрити ще чимало таємниць цивілізацій, що зникли тисячі років тому.

Уявіть ідеального хижака, який безшумно ховається у теплих прибережних водах Індо-Тихоокеанського регіону. Він не має ні гострих ікол, ні міцних кігтів, ні масивних щелеп. Більше того, розгледіти цю загрозу у воді майже неможливо. Проте саме цю напівпрозору і на перший погляд тендітну істоту науковці офіційно визнали найотруйнішою твариною на планеті. Зустріч із цим невидимим вбивцею часто закінчується фатально за лічені хвилини, оскільки його біохімічна зброя діє з безпрецедентною у тваринному світі швидкістю, не залишаючи жертві жодного шансу самостійно дістатися берега. Як зʼясував T4, ця загадкова загроза — австралійська кубомедуза, відома у науковому світі як Chironex fleckeri або морська оса. На відміну від своїх пасивних родичів, які просто дрейфують за течією, вона є стрімким мисливцем, здатним цілеспрямовано плавати зі швидкістю до півтора метра за секунду. Біохімічна зброя масового ураження Тіло кубомедузи на 95 відсотків складається з води, що робить її ідеальним майстром маскування у морському середовищі. Від кожного з чотирьох кутів її куполоподібного тіла відходить до 15 щупалець, які можуть витягуватися до трьох метрів у довжину. Саме на цих тонких нитках розміщена головна зброя тварини — мільйони жалких клітин, які називаються нематоцистами. Ці мікроскопічні капсули працюють як високотехнологічні біологічні гарпуни, що вистрілюють зі швидкістю понад 60 кілометрів на годину. Унікальність цього смертоносного механізму полягає в тому, що гарпуни активуються не просто від фізичного дотику, а хімічно реагують на специфічні маркери на шкірі жертви. Крім того, цей вид медуз володіє розвиненою нервовою системою та 24 очами, частина з яких має справжні рогівки та кришталики для ефективного полювання. Читайте за темою: Від неї не втекти. Вчений розкрив 3 факти про найнебезпечнішу в світі змію Тіло кубомедузи на 95 відсотків складається з води, що робить її ідеальним майстром маскування у морському середовищі. Від кожного з чотирьох кутів її куполоподібного тіла відходить до 15 щупалець, які можуть витягуватися до трьох метрів у довжину. Токсикологія та механізм зупинки серця Отрута морської оси— це надзвичайно складний та агресивний білковий коктейль, який одночасно атакує нервову систему, серце та клітини шкіри. Токсини створюють мікроскопічні пори в клітинах жертви, викликаючи масовий витік калію. Цей стрімкий процес призводить до миттєвого серцево-судинного колапсу. Доросла особина ховає у своїх щупальцях достатньо отрути, щоб убити 60 дорослих людей. Смерть від зупинки серця може настати всього за дві-п’ять хвилин після масштабного контакту, і все це супроводжується настільки нестерпним болем, що жертви часто непритомніють прямо у воді. «Сумнозвісна морська оса розвинула свою страхітливо потужну отруту для того, щоб миттєво оглушити або вбити здобич, таку як швидка риба та креветки, аби їхня відчайдушна боротьба за виживання не пошкодила її делікатні щупальця», — пояснюють морські біологи у коментарі T4. Враховуючи екстремальну летальність цієї істоти, вчені безперервно продовжують шукати ефективні антидоти, досліджуючи препарати на основі цинку для блокування дії отрути на серцевий м’яз. А поки що морська оса залишається абсолютним лідером серед найнебезпечніших створінь нашої планети, будучи ідеальним та безжальним витвором природної еволюції. Читайте за темою: Вчені показали отруйну рослину, яку стародавні люди використовували як зброюThe post Вчені показали найотруйнішу тварину на Землі first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Звучить як сюжет науково-фантастичного фільму, але наука дійсно має інструмент, який дозволяє людству віртуально подорожувати в часі та зазирати в епохи давно зниклих цивілізацій. Ця своєрідна «машина часу» не має миготливих лампочок чи хромованого корпусу, адже її головним рушієм є специфічна і надзвичайно рідкісна форма вуглецю. Історія цього епохального відкриття почалася у 1940 році з виснажливого експерименту, який назавжди змінив наше розуміння історії Землі, пише T4. Відчайдушний марафон біля циклотрона Ще з середини 1930-х років фізики-теоретики передбачали існування форми вуглецю з двома додатковими нейтронами в ядрі. Проте, як зазначає Live Science, наукова спільнота була переконана, що цей ізотоп буде настільки нестабільним і короткочасним, що його фізично неможливо буде зафіксувати. Засновник Берклійської лабораторії Ернест Лоуренс вирішив кинути виклик цьому песимістичному твердженню. Він доручив хімікам Мартіну Камену та Семюелю Рубіну знайти цей невловимий атом. Після цілого року марних спроб, у січні 1940 року, дослідники зважилися на справді відчайдушний крок. Вони помістили шматочок кристалічного графіту всередину циклотрона — одного з перших прискорювачів частинок — і почали безперервне бомбардування зразка дейтронами. Вчені сподівалися, що графіт поглине зайві нейтрони, випромінить протон і перетвориться на свою «важку» версію. Цей виснажливий процес тривав 120 годин поспіль. Наприкінці марафону недосипаючий Камен виглядав настільки розпатланим і підозрілим, що дорогою додому його навіть затримала поліція, прийнявши за небезпечного втікача. Цікаво знати: Чи справді кожен 200-й чоловік у світі є нащадком Чингісхана: генетики розкрили правду Публікація, що змінила науковий світ Повернувшись до лабораторії після інциденту з поліцією, Камен разом із Рубіном нарешті помітили слабкі ознаки радіоактивності у зразку. Протягом наступних двох тижнів вони очищали матеріал, перетворюючи його на газоподібний діоксид вуглецю, щоб точно виміряти показники за допомогою лічильника Гейгера. Результат став абсолютною сенсацією: всупереч усім очікуванням теоретиків, знайдений вуглець-14 не зникав за долі секунди. Згідно з їхніми першими розрахунками, для розпаду половини цих радіоактивних атомів потрібно було близько 4000 років (сучасна наука уточнює цей період напіврозпаду до 5730 років). У своїй історичній статті, опублікованій 15 березня 1940 року в авторитетному науковому журналі Physical Review Letters, автори чітко усвідомлювали колосальні перспективи свого відкриття. «Виміряний поперечний переріз у поєднанні з низьким виходом свідчить про те, що період напіврозпаду дуже довгий (роки). Довгоживучий радіовуглець матиме велике значення для багатьох хімічних, біологічних та промислових експериментів», — наголосили дослідники у своєму звіті. Хімічний ключ до минулого людства Незважаючи на те, що подальші долі першовідкривачів склалися драматично (Рубен трагічно загинув у лабораторії від отруйного газу, а Камен роками зазнавав політичних переслідувань), їхня праця стала фундаментом для справжніх подорожей у часі. Революція відбулася у 1949 році, коли хіміки Джеймс Арнольд та Віллард Ліббі довели, що співвідношення вуглецю-14 до стабільного вуглецю є ідеальним природним годинником. За розробку методу радіовуглецевого датування Ліббі отримав Нобелівську премію з хімії. Сьогодні цей ізотоп дозволяє археологам з дивовижною точністю визначати вік стародавніх артефактів, манускриптів та кісток, яким до 50 000 років. Саме завдяки цьому невловимому елементу ми можемо «подорожувати» в епоху неандертальців, вивчати побут перших цивілізацій і буквально читати історію планети, записану в її атомах. Раніше ми повідомляли, що в Антарктиді виявили гігантське яйце невідомого звіра.The post Вчені знайшли ключовий елемент, необхідний для подорожей у часі first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

NASA внесло зміни до графіка програми Artemis щодо відправлення астронавтів на Місяць. Наразі висадку на місячну поверхню заплановано не раніше ніж на 2028 рік. Місія Artemis 3 раніше розглядалася як перший сучасний етап повернення людини на Місяць. Програму було запущено у 2017 році після підписання директиви з космічної політики. У 2019 році адміністрація США оголосила про мету здійснити посадку до 2024 року. У листопаді 2022 року відбувся запуск місії Artemis 1 із безпілотним кораблем, який здійснив обліт Місяця і повернувся на Землю. Місія Artemis 2, запуск якої заплановано найближчими тижнями, передбачає політ чотирьох астронавтів навколо Місяця без посадки. Ракету-носій було повернуто до будівлі вертикальної збірки на космодромі Кеннеді для усунення технічних несправностей, зокрема витоку гелію. Місія Artemis 3, яка раніше була запланована на середину 2027 року, тепер буде проведена на навколоземній орбіті. Екіпаж протестує стикування з посадковими модулями партнерів NASA — SpaceX Starship та Blue Origin Blue Moon. Астронавти також перевірять скафандри в умовах орбітального польоту. Місії Artemis 4 та Artemis 5, що передбачають посадку на Місяць, перенесено відповідно на початок і кінець 2028 року. Керівник NASA Джаред Айзекман зазначив, що трирічний інтервал між запусками Artemis 1 та Artemis 2 перевищує оптимальні терміни. Агентство планує використати різні конфігурації ракети Space Launch System для кожної місії. Такий підхід передбачає поетапне нарощування складності завдань і підвищення надійності системи. Програми Mercury, Gemini та серія місій Apollo передували першій посадці людини на Місяць у 1969 році. Компанія SpaceX розробляє посадковий модуль Starship за контрактом із NASA. Blue Origin також бере участь у програмі як партнер зі створення систем посадки.

У печері на індонезійському острові Сулавесі археологи зробили відкриття, яке змінює уявлення про походження людського мистецтва. На стіні вапнякової печери виявили трафарет людської руки, створений щонайменше 67 800 років тому — це найдавніший достовірно датований зразок наскельного живопису у світі. Відкриття свідчить: символічне мислення та художня культура виникли значно раніше, ніж вважалося, і могли супроводжувати перші великі міграції сучасної людини. Як визначили вік малюнка Стародавній трафарет знайшли у печері Ліанг Метандуно на острові Муна — супутнику Сулавесі. Малюнок зберігся завдяки природним мінеральним нашаруванням, які поступово утворювалися поверх зображення протягом тисячоліть. Щоб встановити його вік, дослідники застосували уран-торієве датування — метод, який дозволяє визначати час утворення мінеральних кірок над і під фарбою. Аналіз показав, що зображення було створене щонайменше 67,8 тисячі років тому. Це на 15 тисяч років старше, ніж попередній рекорд найдавнішого наскельного мистецтва, знайденого в тому ж регіоні. Люди поверталися до печери тисячоліттями Дослідження показало, що печера використовувалася неодноразово. Художня діяльність тут тривала приблизно 35 тисяч років — від моменту створення найдавнішого малюнка до приблизно 20 000 років тому. Інакше кажучи, це місце було своєрідним культурним центром для багатьох поколінь ранніх людей. Незвичайна «кігтиста» рука Особливу увагу вчених привернула сама форма трафарету. Після створення стандартного відбитка пальців художник навмисно змінив їх контури, звузивши силуети. У результаті рука набула вигляду, схожого на кіготь. Подібний мотив раніше ніде у світі не фіксувався. Дослідники припускають, що це могло мати символічне значення — наприклад, відображати уявлення про зв’язок людини з тваринним світом. У давньому мистецтві Сулавесі вже знаходили сцени з істотами, які поєднують людські й тваринні риси. Ключ до заселення Австралії Відкриття має значення не лише для історії мистецтва, а й для розуміння глобальних міграцій людей. Науковці вважають, що творці цих малюнків були близькими родичами популяцій, які згодом заселили давній суперконтинент Сахул — територію, що колись об’єднувала сучасні Австралію, Нову Гвінею та Тасманію. Археологи давно сперечаються, коли саме люди дісталися цього регіону: «коротка хронологія» — близько 50 000 років тому; «довга хронологія» — щонайменше 65 000 років тому. Новий малюнок фактично підтримує другу версію: якщо люди створювали складне мистецтво на Сулавесі майже 68 тисяч років тому, вони могли досягти Австралії вже понад 65 тисяч років тому. Давній морський маршрут людства Дані також допомагають зрозуміти, яким шляхом ранні Homo sapiens потрапили до Австралії. Найімовірніше, вони рухалися північним маршрутом — через Сулавесі та острови Індонезійського архіпелагу у напрямку Нової Гвінеї. Це означає, що перші люди були значно вправнішими мореплавцями, ніж вважалося раніше. Мистецтво як ознака сучасної людини Знахідка змінює головне уявлення про розвиток людської культури. Ще донедавна вважалося, що складне мистецтво виникло переважно в Європі близько 40 тисяч років тому. Тепер стає зрозуміло: творчість і символічне мислення супроводжували людей майже з самого початку їхнього розселення світом. Сулавесі поступово постає не периферією доісторичного світу, а одним із найдавніших центрів людської культури — місцем, де наші предки вже десятки тисяч років тому залишали слід не лише у ґрунті, а й у символах.

Після майже двох десятиліть безперервних спостережень один із найважливіших наземних космологічних експериментів сучасності — Atacama Cosmology Telescope (ACT) — офіційно завершив свою роботу. Проте фінал місії зовсім не поставив крапку в дослідженні Всесвіту. Навпаки, останній набір даних відкрив нові питання, які можуть змусити вчених переглянути базові уявлення про космос. Результати фінального аналізу опубліковано одразу у трьох наукових статтях журналу Journal of Cosmology and Astroparticle Physics. Вони містять найточнішу на сьогодні карту раннього Всесвіту та підтверджують одну з найбільших сучасних наукових проблем — так звану «напругу Габбла». Телескоп, що дивився у дитинство Всесвіту ACT розташований високо в пустелі Атакама в Чилі — приблизно на висоті 5000 метрів над рівнем моря. Таке розташування дозволяє мінімізувати вплив атмосфери Землі й спостерігати слабке випромінювання, яке залишилося після Великого вибуху. Йдеться про реліктове мікрохвильове випромінювання — світло, що виникло приблизно через 380 тисяч років після народження Всесвіту. Фактично це «фотографія» космосу в момент його раннього розвитку. Якщо попередня космічна місія Planck дала людству надзвичайно точну температурну карту цього випромінювання, то ACT зробив інший крок — дослідив його поляризацію з набагато вищою деталізацією. За словами дослідників, це схоже на ситуацію, коли після протирання окулярів світ раптом стає різкішим. Головна проблема космології нікуди не зникла Одним із ключових параметрів Всесвіту є постійна Габбла — швидкість, з якою космос розширюється сьогодні. І тут виникає проблема. Існують два способи її вимірювання: через спостереження далекого раннього Всесвіту; через вимірювання відстаней до відносно близьких галактик. Логічно було б очікувати однаковий результат. Але вже кілька років значення не збігаються. Нові дані ACT підтвердили: розрахунки, засновані на ранньому Всесвіті, повністю узгоджуються з результатами місії Planck — і водночас суперечать локальним вимірюванням. Це означає, що так звана Hubble tension не є помилкою експериментів. Вона реальна. А отже, щось у сучасній стандартній космологічній моделі ΛCDM може бути неповним або навіть неправильним. Теорії-рятівники не витримали перевірки Останні роки фізики запропонували десятки альтернативних моделей Всесвіту, які мали пояснити розбіжність у вимірюваннях. Деякі вводили нові типи частинок, інші — змінювали поведінку темної енергії або фізику раннього космосу. Фінальний аналіз ACT протестував близько тридцяти таких розширених моделей. Результат виявився несподівано жорстким: більшість із них просто не відповідають спостереженням. З наукової точки зору це хороша новина. Відсіювання неправильних ідей дозволяє зосередитися на справді перспективних напрямках — навіть якщо правильна відповідь поки невідома. Чому нові карти важливі Дзеркало ACT має діаметр шість метрів — значно більше, ніж у космічного телескопа Planck. Завдяки цьому вдалося отримати набагато чіткіші карти поляризованого світла раннього Всесвіту. Ці дані дозволяють: точніше визначати склад Всесвіту; перевіряти моделі темної матерії та темної енергії; досліджувати формування перших космічних структур; аналізувати фізику перших миттєвостей після Великого вибуху. Важливо, що ACT не замінює Planck, а доповнює його. Разом обидва набори спостережень створюють найповнішу картину еволюції Всесвіту за всю історію науки. Кінець телескопа — початок нових відкриттів Хоча сам телескоп завершив спостереження, його наукове життя тільки починається. Усі зібрані дані відкриті для міжнародної наукової спільноти. Тепер тисячі дослідників зможуть перевіряти нові гіпотези, шукати невідомі закономірності та, можливо, знайти відповідь на головне питання сучасної космології: чи правильно ми взагалі розуміємо, як працює Всесвіт? Парадоксально, але після 20 років спостережень стало зрозуміло одне — космос виявився значно загадковішим, ніж очікували навіть найсміливіші теорії.

Антарктида здається безмовною і незмінною — нескінченні льодові простори, крижаний вітер і майже повна відсутність людської присутності. Проте саме цей континент є одним із головних «регуляторів» клімату Землі. Його білі поверхні відбивають значну частину сонячної енергії назад у космос, допомагаючи планеті не перегріватися. Величезні льодові щити й хмарність над ними відіграють у цьому процесі ключову роль. І водночас — ми досі не до кінця розуміємо, як саме формуються антарктичні хмари та що впливає на їхню поведінку. Чому хмари над Антарктидою такі важливі? Хмара виникає тоді, коли водяна пара конденсується на крихітних частинках у повітрі. Ці частинки називають аерозолями. Вони можуть складатися з морської солі, пилу, сажі або інших речовин. Саме вони стають «ядрами» для утворення крапель води чи кристалів льоду. На відміну від більшості регіонів планети, повітря над Антарктидою містить дуже мало аерозолів. І це робить систему надзвичайно чутливою: навіть невелика зміна їхньої кількості або хімічного складу може суттєво вплинути на формування хмар. А хмари, своєю чергою, визначають, скільки сонячного тепла буде відбито, а скільки — залишиться в атмосфері. Тож дрібні частинки в повітрі можуть мати глобальні наслідки. Унікальна авіаційна місія SANAT Щоб краще зрозуміти ці процеси, міжнародна команда дослідників провела рідкісну глибоку авіаційну експедицію над внутрішніми районами континенту. Кампанію SANAT (Spatial distribution of ANtarctic Aerosol and Trace gases) очолила доктор Зсофія Юрані з Alfred Wegener Institute у співпраці з науковцями з Leibniz Institute for Tropospheric Research та Max Planck Institute for Chemistry. Польоти виконувалися на дослідницькому літаку Polar 6 із базуванням на станції Neumayer Station III. У січні та лютому було здійснено десять наукових рейсів — аж до 80-ї паралелі південної широти. Важливо, що подібні вимірювання востаннє проводилися понад 20 років тому — і тоді вони охоплювали лише прибережні райони. Цього разу вчені вперше дослідили аерозолі глибоко над Антарктичним плато. «T-Bird» — птах на тросі Однією з технічних новинок місії став зонд під назвою «T-Bird». Його буксирували за літаком на 60-метровому тросі. Працюючи незалежно від самого літака, він дозволяв отримувати точніші дані про склад і концентрацію частинок у повітрі. У поєднанні з бортовими приладами Polar 6 та наземними спостереженнями на станції Neumayer III система дала змогу: виміряти концентрацію аерозолів, простежити їхнє перенесення на різних висотах, визначити хімічний склад, зафіксувати температуру, тиск і вміст водяної пари. Неочікуване відкриття Попередній аналіз зібраних даних приніс несподіваний результат: у глибині континенту зафіксовано вищу концентрацію аерозолів, ніж очікувалося. Крім того, їхній хімічний склад виявився цікавим і нетиповим. Це означає, що навіть над віддаленим крижаним плато відбуваються процеси, які раніше недооцінювали. Частинки можуть переноситися на великі відстані з океану, шельфових льодовиків або навіть з інших континентів. Також не виключено утворення нових частинок безпосередньо в антарктичній атмосфері. Чому це має значення для всіх нас? Антарктида — не ізольований світ. Вона є частиною глобальної кліматичної системи, яка одночасно реагує на зміни клімату і впливає на них. Точніше розуміння взаємодії аерозолів і хмар дозволить: покращити кліматичні моделі, уточнити прогнози погоди, точніше оцінити майбутні зміни клімату. Навіть мікроскопічні частинки можуть змінити баланс енергії всієї планети. А отже, дослідження SANAT — це не просто експедиція у віддалений регіон. Це крок до глибшого розуміння того, як працює клімат Землі — і як він може змінитися в майбутньому. Антарктида продовжує зберігати свої таємниці. Але завдяки сучасним технологіям і сміливим польотам над крижаною пустелею ми поступово наближаємося до їх розгадки.

Фізики запропонували нестандартне пояснення природи часу: його напрямок може бути наслідком незворотного збереження інформації у структурі простору-часу. Такий підхід дозволяє по-новому подивитися на одну з головних проблем сучасної теоретичної фізики — чому час має «стрілу» і чому він рухається лише вперед. Чому час — проблема для фізики У межах Загальна теорія відносності Альберта Ейнштейна час не є абсолютним — він залежить від гравітації та швидкості руху. Натомість у квантовій механіці час виступає лише зовнішнім параметром, який не має власної динаміки. Спроби поєднати ці два підходи часто призводять до парадоксального результату: в фундаментальних рівняннях квантової гравітації часу взагалі немає. Це явище відоме як «проблема часу». Традиційно напрямок часу пояснюють другим законом термодинаміки: ентропія зростає, а процеси є незворотними. Проте базові квантові рівняння симетричні щодо минулого й майбутнього — вони не містять вбудованої «стріли часу». Виникає ключове питання: якщо фізичні закони майже симетричні, звідки береться асиметрія часу? Інформація як фізична величина Новий підхід спирається на ідею, що інформація є фізичною сутністю. Це перекликається з дискусіями навколо парадоксу зникнення інформації в чорних дірах та спробами вивести гравітацію з термодинамічних принципів. Згідно з гіпотезою, простір-час має дискретну структуру і здатен «записувати» інформацію про квантові взаємодії частинок і полів. Кожна подія залишає інформаційний слід, який накопичується. Через це повне «відмотування» процесів назад стає практично неможливим: ранні стани системи містять менше записів, пізні — більше. Саме це накопичення й формує напрямок часу без потреби в особливих початкових умовах низької ентропії. Можливі наслідки для космології Автори припускають, що інформаційний «відбиток» може проявлятися як додатковий гравітаційний ефект. У такому разі частину явищ, які нині пояснюють темною матерією, потенційно можна інтерпретувати інакше. Перевіряти гіпотезу пропонують у двох напрямах: дослідження чорних дір, де інформація, ймовірно, не зникає, а фіксується у геометрії простору-часу; експерименти з квантовими комп’ютерами, в яких навіть оборотні рівняння демонструють ефективну незворотність на практиці. Всесвіт як система, що «записує» себе У підсумку нова модель пропонує радикальний погляд: Всесвіт не просто існує в часі — він створює його через безперервне накопичення інформації. Якщо ця ідея підтвердиться, вона може змінити уявлення про гравітацію, ентропію та саму структуру реальності. Джерело

В аргентинській Патагонії палеонтологи виявили майже повний скелет мініатюрного динозавра виду Alnashetri cerropoliciensis, вік якого оцінюється приблизно у 90 мільйонів років. Знахідка стала однією з найповніших серед представників родини альваресзаврів, які раніше були відомі лише за фрагментами кісток. Маса тварини становила близько 900 грамів, що робить її одним із найменших нептахових динозаврів, знайдених на континенті. Дослідження проводилося міжнародною групою під керівництвом Пітера Маковіцкі з Університету Міннесоти та Себастьяна Апестегії з Національного університету Ріо-Негро. Кістки витягли з пісковиків району Ла-Буїтрера, відомого великою кількістю крейдових знахідок. Після виявлення у 2014 році фахівці майже десять років займалися консервацією та підготовкою крихких останків до вивчення. Вивчення скелета показало, що альнашетрі мав довші кінцівки й трохи більші зуби, ніж пізніші представники родини, що свідчить про поступове зменшення розмірів і зміну способу життя цих динозаврів. Аналіз кісткової структури дозволив встановити, що тварина досягала зрілості до чотирьох років, підтверджуючи мініатюрні розміри виду протягом усього життя. Отримані дані вказують на те, що альваресзаври могли з’явитися значно раніше, ніж вважалося, — ще за існування суперконтиненту Пангея. Їхнє поширення, на думку дослідників, пов’язане з подальшим розділенням материків, а не з міграціями через морські простори. Робота, результати якої опубліковані в журналі Nature 25 лютого 2026 року, відкриває нові можливості для вивчення ранньої еволюції дрібних динозаврів та особливостей їхнього розвитку в Південній Америці.

Астрономи вперше отримали рентгенівське зображення астросфери навколо молодої зірки, подібної до Сонця. Відкриття допомагає зрозуміти, якою могла бути геліосфера Сонця мільярди років тому — і як вона еволюціонувала. Про це повідомляє Space.com, передає NNews. Що саме побачили вчені За допомогою космічної рентгенівської обсерваторії Chandra X-ray Observatory астрономи дослідили зірку HD 61005, розташовану приблизно за 120 світлових років від Землі. Навколо неї виявили величезну «бульбашку» гарячого газу — астросферу. Вона формується, коли потужний зоряний вітер стикається з міжзоряним газом і пилом, створюючи захисну порожнину. За аналогією із Сонцем, цю структуру можна порівняти з геліосферою, яка екранує Сонячну систему від частини космічних променів. Це перше рентгенівське підтвердження існування астросфери навколо зірки, подібної до Сонця. Чому HD 61005 особлива HD 61005 — дуже молода за астрономічними мірками: їй близько 100 мільйонів років. Для порівняння, Сонцю — приблизно 4,6 мільярда років. Її зоряний вітер значно інтенсивніший: швидкість — приблизно утричі вища, ніж у Сонця; щільність астросфери — орієнтовно у 25 разів більша. Це означає, що навколо зірки формується більш масивна й яскравіша оболонка з гарячого газу. Додатково ситуацію ускладнює середовище: щільність міжзоряного газу поблизу HD 61005 приблизно в тисячу разів перевищує аналогічні показники навколо Сонця. Що це дає науці За словами провідного автора дослідження Кері Ліссе з Johns Hopkins University, нові дані дозволяють краще зрозуміти форму та еволюцію геліосфери Сонця протягом мільярдів років його руху Галактикою. Фактично астрономи отримали «вікно в минуле» — модель того, яким могло бути молоде Сонце та його захисна оболонка на ранніх етапах розвитку.