Гробниця з несподіваним мешканцем: як маленькі фігурки розкрили таємницю єгипетського фараона Бути фараоном у Стародавньому Єгипті означало значно більше, ніж просто керувати державою. Правителя вважали живим богом, для якого працювало все суспільство — від селян і ремісників до жерців і придворних. Йому не доводилося виконувати жодної буденної роботи, адже кожен наказ виконували десятки слуг. І навіть після смерті фараон не збирався змінювати цей порядок. Саме тому в єгипетській культурі з’явилися шабті — маленькі фігурки, які мали працювати замість померлого володаря у потойбічному світі. На них писали спеціальні заклинання, що «оживляли» їх у загробному житті. Ці фігурки повинні були відповідати на будь-який наказ свого господаря — не випадково їх називали «ті, що відповідають». Незвична знахідка у забутій столиці Давнє місто Таніс, розташоване в дельті Нілу, колись було столицею Єгипту в період XXI–XXII династій. Сьогодні це археологічна пам’ятка, яку багато хто впізнає завдяки фільмам про Індіану Джонса. Саме тут, у королівському некрополі, група археологів під керівництвом єгиптолога Фредеріка Пайродо натрапила на дивовижну знахідку. У невеликій гробниці вони виявили 225 шабті, акуратно викладених у формі зірки. Це було незвично: у той період фігурки зазвичай зберігали у спеціальних коробах із дерева та гіпсу. Розташування шабті підказувало, що вони лежали так із моменту поховання — ніби чекали свого володаря. Фігурки, що розповіли більше, ніж очікували Шабті з Танісу були виготовлені з фаянсу — матеріалу з характерним блакитно-зеленим кольором, який асоціювався зі смертю та богом Осірісом. Більшість фігурок мали однакові риси та плоску спинку, що свідчило про масове виготовлення. Але найбільшим сюрпризом стало інше: понад половина шабті зображували жінок. У Стародавньому Єгипті жінки могли працювати писарками, жрицями, лікарками, ремісницями й навіть вести власний бізнес. Ймовірно, фараон, для якого виготовили ці фігурки, у житті спирався саме на жіночу частину свого оточення. І символічно, що саме ці шабті «виконали» свою останню місію — допомогли сучасним ученим встановити особу похованого. Картуш, що розкрив ім’я На фігурках зберігся картуш — овальний символ, у який вписували імена фараонів. Напис вказував на Шешонка III (Шошенка III), правителя з непростою долею. Його правління тривало близько сорока років і припало на час громадянської війни між Верхнім і Нижнім Єгиптом. Попри нестабільність, він активно будував храми та монументи в Танісі. Саме тут і виникла загадка: чому фараона поховали у вузькій і скромній гробниці, якщо він за життя звів для себе значно більшу усипальницю? Політика сильніша за смерть Археологи вважають, що після смерті Шешонка III ситуація змінилася. Його наступник, імовірно, наказав перенести мумію попередника до меншої гробниці, яка спочатку належала фараону Осоркону II. Подібні випадки в Єгипті вже траплялися: боротьба за престол нерідко продовжувалася навіть після смерті правителів. Є припущення, що й наступник Тутанхамона свого часу вчинив подібно, щоб зайняти кращу усипальницю. Коли дрібниці змінюють історію Ця знахідка показує, що інколи не величні саркофаги чи золоті маски, а скромні фаянсові фігурки здатні пролити світло на забуті сторінки історії. Шабті з Танісу не лише підтвердили особу похованого фараона, а й нагадали: навіть у світі богів і царів інтриги, заздрощі та боротьба за владу ніколи не зникали повністю. Іноді минуле говорить до нас найнеочікуванішими голосами — навіть через маленьких мовчазних слуг, створених для вічної роботи.

Авіація впливає на клімат значно сильніше, ніж може здатися на перший погляд. Мова йде не лише про викиди вуглекислого газу під час згоряння пального. Літаки змінюють атмосферу ще й іншим, менш помітним способом — через формування хмар на великій висоті, які впливають на тепловий баланс планети. Білі смуги, які ми часто бачимо в небі, — це конденсаційні сліди, або ж конденсаційні хмари. Вони утворюються тоді, коли водяна пара з вихлопів двигунів у холодному розрідженому повітрі швидко перетворюється на кристали льоду. Сонячне світло легко проходить крізь такі хмари, а от тепло, яке Земля випромінює назад у космос, вони затримують. У результаті планета поступово нагрівається. Проте видимі конденсаційні сліди — лише частина проблеми. На великих висотах уже існують тонкі природні перисті хмари, і саме там зазвичай проходять авіамаршрути. Повітря в цих шарах часто містить більше вологи, ніж очікується, тому літак, пролітаючи крізь такі хмари, створює нові конденсаційні сліди прямо всередині них. Зовні вони майже непомітні, бо зливаються з уже наявною хмарністю. Довгий час кліматичні моделі практично не враховували ці «приховані» сліди. Дослідники з Лейпцизького університету вперше детально оцінили їхній вплив. Використовуючи супутникові лазерні вимірювання, науковці змогли зафіксувати ледь помітні зміни в структурі хмар після прольоту літаків. Аналіз показав, що такі приховані конденсаційні сліди додають приблизно 10% до загального потеплювального ефекту від видимих слідів. Хоча цифра здається невеликою, у масштабах планети вона має відчутне значення. Вихлопи авіадвигунів містять не лише водяну пару, а й дрібні частинки сажі. Навколо них швидко формуються кристали льоду. Їх стає більше, але вони дрібніші за розміром. Це робить хмари щільнішими й ефективнішими у «захопленні» тепла. З часом такі змінені ділянки хмар змішуються з навколишнім повітрям, і відрізнити їх візуально стає неможливо, хоча вплив на клімат зберігається. Важливу роль відіграє й час доби. Вдень хмари можуть частково відбивати сонячне світло, трохи компенсуючи нагрівання. Уночі цього ефекту немає, і залишається лише затримка теплового випромінювання. Саме тому в більшості випадків — приблизно у 80% — приховані конденсаційні сліди призводять до загального потепління. Щоб підтвердити свої висновки, вчені зіставили маршрути польотів із супутниковими даними про хмари. Вони проаналізували близько 40 тисяч випадків взаємодії літаків із хмарними шарами, порівнюючи змінені ділянки з тими, яких авіація не торкалася. Це дозволило чітко відокремити ефект літаків від природних процесів. Цікавий «природний експеримент» відбувся під час пандемії COVID-19, коли авіасполучення різко скоротилося. Менше польотів означало менше частинок у верхніх шарах атмосфери. У цей період дослідники частіше фіксували охолоджувальний ефект хмар, тоді як із відновленням авіатрафіку знову посилилися сигнали потепління. Це ще раз підтвердило прямий зв’язок між інтенсивністю польотів і кліматичним впливом. Сьогодні видимі конденсаційні сліди вже вважаються одним із головних чинників кліматичного впливу авіації. Приховані ж додають до цієї картини важливий, раніше недооцінений елемент. Особливо відчутний ефект у регіонах з інтенсивним повітряним рухом — над Європою та Північною Атлантикою. Деякі ідеї щодо зменшення шкоди пропонували прокладати маршрути навмисно через перисті хмари, сподіваючись на охолоджувальний ефект. Однак нові результати ставлять під сумнів таку стратегію. Дослідники не знайшли переконливих доказів того, що це може зменшити загальний вплив авіації на клімат. Висновок учених однозначний: для реальної оцінки кліматичних наслідків польотів потрібно враховувати не лише те, що ми бачимо в небі, а й приховані процеси в хмарах. Без цього картина впливу авіації на планету залишається неповною. Дослідження опубліковане в журналі Nature Communications і може стати важливим кроком до більш точних кліматичних моделей та ефективніших рішень у сфері «зелених» авіаперевезень.

Міжзоряний об’єкт 3I/ATLAS перебуває всього за три доби від точки мінімального зближення із Землею, що дозволило з високою точністю розрахувати момент прольоту. За поточними даними, мінімальної відстані буде досягнуто 19 грудня. Наразі небесне тіло практично рухається разом із нашою планетою. Починаючи відсьогодні і приблизно до 22 грудня, відстань між Землею та 3I/ATLAS залишатиметься майже незмінною, коливаючись у межах близько 500 тис. км, що становить лише близько 0,2 % від загальної дистанції. Після цього періоду об’єкт почне швидко віддалятися від планети. Попри таку близькість за астрономічними мірками, загрози для Землі він не становить. На цей момент 3I/ATLAS займає третє місце за яскравістю серед комет, проте його зоряна величина — близько 12m — повністю виключає можливість спостереження неозброєним оком або за допомогою простих оптичних приладів. Положення об’єкта на небі найближчими днями залишатиметься майже незмінним. Він розташований у районі сузір’я Лева, неподалік Регула; орієнтуватися також можна за яскравими зорями Арктур, Сіріус і Проціон. Об’єкт підіймається над горизонтом близько 22–23 години, але найкращі умови для спостережень у телескоп складаються ближче до 1–2 години ночі і зберігаються до світанку. 3I/ATLAS — це третій підтверджений міжзоряний об’єкт, рідкісна комета, яка прибула до нас з іншої зоряної системи. Її було відкрито 1 липня 2025 року за допомогою телескопа ATLAS у Чилі.

Мікропластик став невід’ємною частиною нашого світу, проникнувши не лише в найвіддаленіші куточки Землі — від глибин Маріанської западини до запечатаних печер, — але й у тіла живих організмів, включно з нашими власними органами, рідинами та навіть мозком. У той час як лікарі терміново досліджують вплив цих чужорідних матеріалів на здоров’я людини, вчені виявляють, що вони вже завдають значної шкоди набагато меншим організмам. Тривожні нові дані, детально описані в дослідженні, опублікованому в журналі Environmental Science & Technology вченими з Карлтонського університету в Оттаві та Національного центру дослідження дикої природи Канади, виявили шокуючий факт: цвіркуни, яких годували їжею, забрудненою мікропластиком, протягом семи тижнів збільшилися у розмірах у вражаючі 25 разів, пише T4. Цей експеримент є особливо показовим, оскільки цвіркунам також пропонували можливість вживати натуральну, незабруднену їжу. Результати продемонстрували, що комахи спочатку не могли розрізняти пластик і справжню їжу, але згодом їх почало приваблювати забруднене пластиком середовище. У документі зазначено: «Коли цвіркунам запропонували вибір між незабрудненою та забрудненою пластиком їжею, вони спочатку не віддавали перевагу незабрудненій їжі, але потім, через дев’ять днів, значно змістилися в бік забрудненої пластиком їжі». Чим більшими ставали ці комахи, тим більше також роздувалися їхні роти. Ця зміна призвела до того, що цвіркуни почали частіше споживати більші пластикові частинки, оскільки вони харчуються лише тим, що не перевищує розмір їхнього рота. Співавтор дослідження Маршалл Рітч зазначив, що як тільки частинка ставала достатньо великою, щоб її можна було з’їсти, цвіркуни продовжували вживати її до кінця свого життя. Цвіркуни, яких годували їжею, забрудненою мікропластиком, протягом семи тижнів збільшилися у розмірах у вражаючі 25 разів. Ілюстративне зображення: Reddit Ситуація ускладнюється тим, що дослідники виявили: цвіркуни під час травлення розщеплювали мікропластик на нанопластик, перетворюючи його на ще більшу, і при цьому важче відстежувану, загрозу для навколишнього середовища. Пов’язані дослідження вже показали, що споживання мікропластику негативно впливає на інших безхребетних, включаючи морських равликів та дощових черв’яків. Більше того, ця речовина проникає навіть до личинок мошок — дрібних мух, що мешкають в Антарктиді, одному з найвіддаленіших регіонів Землі. Ентомолог Джек Девлін, співавтор дослідження, опублікованого в журналі Science of the Total Environment, зазначив, що хоча рівень пластику в Антарктиді все ще набагато нижчий, ніж на більшій частині планети, тепер можна стверджувати, що мікропластик потрапляє в систему і на достатньо високих рівнях починає змінювати енергетичний баланс комах. На щастя, Девлін додав, що «навіть за найвищих концентрацій пластику виживання не знизилося», і базовий метаболізм комах також не змінився, тож «на перший погляд, здавалося, що у них все добре». Однак сам факт забруднення мікропластиком навіть крихітних комах у Антарктиді не віщує нічого доброго. Девлін згадував, що спочатку він вважав, що Антарктида — це одне з останніх місць, де з цією проблемою не стикаються, але після роботи з цими неймовірними маленькими комахами, які живуть там, де немає дерев і майже немає рослин, він все одно знайшов пластик у їхніх нутрощах. Це дійсно показує, наскільки всеосяжною є проблема мікропластикового забруднення. Не пропустіть: Вчені показали частину тіла людини, яку вважають “місцем, де живе душа”The post Вчені показали тварину, яка, харчуючись мікропластиком, збільшилася в розмірах у 25 разів first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Ядро Землі, магнітне поле та повітря, яким ми дихаємо: несподіваний зв’язок Протягом приблизно 540 мільйонів років дві, на перший погляд, не пов’язані речі на Землі змінювалися синхронно: сила магнітного поля планети та вміст кисню в атмосфері. Нове дослідження під керівництвом учених NASA показало, що цей зв’язок не випадковий — і що розплавлене ядро Землі могло відіграти ключову роль у створенні умов, за яких стало можливим складне життя. Роботу очолив геофізик Вейцзя Куан із Центру космічних польотів Ґоддарда NASA. Його команда вивчає, як глибокі процеси всередині Землі впливають на придатність планети для життя. Невидимий щит планети Магнітне поле Землі — це невидима «бульбашка», створена рухами рідкого заліза у зовнішньому ядрі планети. Вона простягається далеко в космос і відхиляє заряджені частинки Сонця, відомі як сонячний вітер. Цей захист не є абсолютним, але він значно зменшує вплив жорсткого космічного випромінювання на атмосферу й поверхню Землі. Дані з космічних апаратів показують, що планети з магнітним полем можуть краще утримувати атмосферу, хоча ситуація не завжди однозначна — інколи гази втрачаються і з магнітним полем, і без нього. Саме тому нове дослідження не стверджує, що сильніше магнітне поле автоматично означає більше кисню. Натомість вчені припускають: обидва процеси керуються спільними глибинними механізмами всередині планети. Каміння як літопис магнітного поля Історію магнітного поля Землі зберігають породи. Коли лава застигає на дні океану, мінерали в ній орієнтуються за напрямком магнітного поля, немов крихітні компаси. Якщо ці породи не перегріваються згодом, вони можуть зберігати цей «відбиток» сотні мільйонів років. Рівень кисню в давній атмосфері вчені відновлюють за геохімічними маркерами — хімічними слідами в стародавніх породах. Вони аналізують співвідношення заліза, сірки, вуглецю, а також сліди пожеж, які можливі лише за певної концентрації кисню. Порівнявши ці два незалежні архіви, команда виявила разючу закономірність: графіки сили магнітного поля та рівня кисню майже повторюють один одного. Обидва показники зростають у довгостроковій перспективі та мають спільний максимум приблизно 330–220 мільйонів років тому. Суперконтиненти і глибини Землі Ще один важливий елемент цієї історії — рух континентів. За геологічний час материки неодноразово збиралися в єдині суперконтиненти, а потім знову розходилися. Найвідоміший приклад — Пангея. Такі цикли змінюють океанські течії, клімат, вулканічну активність і навіть те, як тепло виходить із мантії та ядра Землі. Дослідники припускають, що рух континентів міг одночасно впливати і на роботу магнітного «динамо» в ядрі, і на баланс газів в атмосфері — через вулканізм і хімічне вивітрювання порід. Важливо: вчені наголошують, що це не проста причина й наслідок, а складна система взаємопов’язаних процесів, які розвивалися мільйонами років. Кисень і вибух складного життя Після появи складних багатоклітинних організмів рівень кисню в атмосфері здебільшого коливався між 15 і 30 відсотками. У пізньому палеозої він, імовірно, зростав майже до 35 відсотків, що збіглося з розквітом великих комах, хребетних хижаків і наземних рослин. Дослідження донних відкладів, зокрема за вмістом молібдену, пов’язують великі етапи насичення океанів киснем із поширенням рослин на суші та розвитком складних морських екосистем. Ці факти підсилюють ідею: кисневе середовище та еволюційні «стрибки» життя тісно пов’язані. Що це означає для пошуку життя у Всесвіті Земля — єдина відома планета, де поєднуються високий вміст кисню, складне життя та потужне глобальне магнітне поле. Нове дослідження не дає остаточної відповіді, чи є магнітне поле обов’язковою умовою життя, але воно підкреслює: внутрішня будова планети має значення не менше, ніж відстань до зірки. Для вивчення екзопланет це означає, що астрономам доведеться звертати увагу не лише на «зону придатності для життя», а й на активність ядер, тектоніку плит і довготривалу геологічну стабільність. Глибини, що формують поверхню Результати дослідження показують: процеси в глибинах Землі й атмосфера, якою ми дихаємо, протягом сотень мільйонів років розвивалися разом. Розуміння цього зв’язку може пояснити, чому життя на нашій планеті змогло пережити численні катастрофи — і допомогти знайти інші світи, здатні підтримувати життя так само довго. Дослідження опубліковане в журналі Science Advances.

Чума, яка поширювалася Євразією протягом майже 2000 років — за тисячоліття до сумнозвісної Чорної смерті Середньовіччя, досі виявлялася лише в останках людини. Протягом десятиліть науковці не могли зрозуміти, як саме чума бронзової доби змогла набути такого широкого розповсюдження. Тепер, завдяки новаторському дослідженню, ми вперше отримали докази того, яка тварина могла бути вірогідним носієм і поширювачем цієї найдавнішої відомої хвороби. Команда археологів провела масштабний аналіз фрагментів ДНК, виділених із кісток та зубів великої рогатої худоби, кіз та овець часів бронзової доби. Це дослідження було частиною ширшого проєкту, спрямованого на відстеження міграції цих свійських тварин, які переміщалися разом із людьми з Родючого Півмісяця на Близькому Сході через величезні простори Євразії. Робота з такою стародавньою ДНК тварин завжди є надзвичайно складною: зразки зазвичай сильно фрагментовані та забруднені генетичними залишками організмів, які населяли тіло тварини як за життя, так і довго після її смерті. Археолог Тейлор Гермес з Університету Арканзасу пояснює, що під час тестування ДНК худоби у стародавніх зразках вони отримують складний генетичний комплекс забруднення. Це є значною перешкодою для отримання сильного сигналу від самої тварини, але водночас це дає можливість шукати патогени, які могли інфікувати стада та їхніх пастухів, пише T4. Саме один патоген, виявлений Гермесом та його колегами, зупинив їхню увагу. Він був знайдений у рештках одомашненої вівці віком близько 4000 років, знайдених на археологічній ділянці Аркаїм на Південному Уралі на території росії. На одному зубі було виявлено ДНК чумної бактерії Yersinia pestis, але це був стародавній штам, який, на відміну від середньовічної чуми, ще не мав генетичної здатності заражати бліх, як це відбувалося пізніше. Оскільки Y. pestis ще не використовувала бліх як ефективний переносник у бронзову добу, археологи довго задавалися питанням, як же чума так широко поширювалася серед людських популяцій. Адже генетичні сліди ідентичного штаму чуми виявлялися у людських тілах, знайдених на ділянках, розташованих за тисячі кілометрів одне від одного. Ця знахідка в Аркаїмі є першим випадком виявлення ДНК стародавньої чумної бактерії в організмі тварини, що не належить до людини, часів пізнього неоліту та бронзової доби. ДНК стародавньої чумної бактерії виявили на зубі вівці віком 4000 років. Автор фото: mali maeder Легко припустити, як свійські вівці, кочуючи безкрайніми луками Євразійського степу, могли зустріти дику тварину, яка була природним резервуаром бактерії, заразитися нею, самі при цьому не захворівши, а потім поширити інфекцію між стадами та пастухами. Втім, дослідницька команда зазначає, що вони не можуть виключити і передачу від людини до овець. «Це мало бути щось більше, ніж просто переміщення людей. Наша чумна вівця дала нам прорив», — каже Гермес. «Зараз ми розглядаємо динаміку взаємодії між людьми, худобою та якимось досі неідентифікованим “природним резервуаром” — це можуть бути гризуни на луках євразійського степу або перелітні птахи». Відстеження ДНК давніх патогенів у тварин є особливо складним, оскільки люди не ховають тварин з такою ж ретельністю, як інших людей, тому їхні останки зазвичай гірше збереглися. До того ж, багато зразків свійських тварин, які знаходять археологи, є залишками їжі, а це означає, що вони часто були приготовані, що ефективно руйнує ДНК. Більше того, як зазначають автори дослідження, люди схильні уникати вживання в їжу явно хворих тварин, і тому фауністичні спільноти, ймовірно, схильні до здорових особин. Це лише третій випадок, коли якийсь штам Y. pestis був знайдений у стародавніх тварин; першими двома були середньовічний пацюк та собака часів неоліту, але їхня ДНК була занадто фрагментованою для достовірних результатів. За словами Гермеса, остання знахідка є особливо цікавою, оскільки Аркаїм, місце, де було знайдено цю вівцю, є людським поселенням, пов’язаним з культурою Сінташта. Ця культура відома створенням вражаючої бронзової зброї, верховою їздою та поширенням своїх генів у Центральній Азії. У цих людей також були знайдені генетичні сліди штаму чуми пізнього неоліту-бронзової доби (LNBA). Коли жила ця заражена вівця, сінташта тільки починали розширювати свої стада худоби, оскільки їхні навички верхової їзди дозволяли їм швидко покривати більшу територію, що, ймовірно, збільшувало ризик контакту та зараження від диких видів, які є носіями чуми. Тим не менш, автори підсумовують, що за допомогою одного геному неможливо повністю відтворити розуміння екології лінії LNBA у різноманітних культурах та географічних регіонах, уражених цією доісторичною лінією чуми, і їхні результати свідчать про те, що її природний резервуар залишається великим та невизначеним. Цікаво знати: Вчені показали частину тіла людини, яку вважають “місцем, де живе душа”The post Вчені виявили носія найдавнішої відомої чуми у світі first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Існують вражаючі твердження про те, що косатки та дельфіни працюють разом під час полювання на лосося та діляться їжею, але не всі в цьому переконані. У водах Британської Колумбії (Канада) біологи вперше отримали документальне підтвердження спільного міжвидового полювання між північними резидентними косатками (Orcinus orca) та тихоокеанськими білобокими дельфінами (Lagenorhynchus obliquidens). Метою їхніх спільних дій був великий тихоокеанський лосось — чавича (Oncorhynchus tshawytscha). Наукова робота, опублікована в журналі Scientific Reports, свідчить, що два види морських ссавців об’єднали зусилля для здобичі складного трофея. Відповідно до звіту вчених, міжвидова взаємодія не є випадковою. Дослідження проводилося з використанням дронів і датчиків, закріплених на косатках за допомогою присосок. На відеоматеріалах видно, як дельфіни фактично виконують роль розвідників, використовуючи свою маневровість та ехолокацію для пошуку косяків великого лосося. Косатки, зі свого боку, слідують за ними на глибину, «підслуховуючи» акустичні сигнали дельфінів, щоб точніше локалізувати здобич. Для обох видів такий союз є стратегічно вигідним. Чавича — найбільша та поживна риба родини лососевих, маса якої може сягати 13–15 кг. Для дельфінів вона занадто велика, щоб проковтнути її цілком, натомість косатки, маючи потужні щелепи, розривають рибу на частини. Після того як косатки завершують трапезу та ділять здобич усередині своєї групи, дельфіни підбирають залишки їжі. Океанограф Сара Форчун, провідна авторка дослідження, наголошує, що подібна поведінка суттєво змінює уявлення про міжвидові взаємини в океані. Раніше вважалося, що косатки та дельфіни або ігнорують одне одного, або конкурують за ресурси. Однак відсутність агресії та синхронність дій під час занурення на глибину до 60 метрів свідчать про високий рівень толерантності та взаємовигідну форму симбіозу. Крім того, вчені припускають, що присутність резидентних косаток забезпечує дельфінам захист від інших популяцій косаток — транзитних, які полюють на морських ссавців. Це відкриття підкреслює складність когнітивних процесів у морських хижаків і їхню здатність адаптуватися до змін в екосистемі, об’єднуючись із представниками інших видів для підвищення ефективності полювання.

Долина Смерті, що являє собою частину пустелі Мохаве, яка простягається через Каліфорнію та Неваду, віддавна відома світові як еталон екстремальної посухи та пекельно високих температур. Це одне з найсухіших місць на Землі, де середньорічна кількість опадів традиційно становить менше ніж два дюйми. Однак останні тижні кинули виклик цій репутації, побивши рекорди не за спекою, а за неймовірною кількістю опадів, пише T4. Служба національних парків США (NPS) повідомила про безпрецедентні зливи, які були настільки сильними та тривалими, що викликали надзвичайне геологічне явище: знову утворилося стародавнє озеро. Ця водна поверхня проявилася у басейні Бедвотер, найнижчій точці Північної Америки. Це місце є залишками величезного плейстоценового озера Менлі, яке, за оцінками, на піку свого існування, приблизно 128 000–186 000 років тому, могло мати глибину понад 300 метрів і простягатися майже на 161 кілометр, живлячись талою водою та річками, що текли через Сьєрра-Неваду. Проте, у постійному вигляді озеро Менлі не спостерігалося понад 10 000 років, відколи наслідки останнього льодовикового періоду остаточно зникли з ландшафту. Озеро Менлі через кілька місяців після повені, спричиненої ураганом Гіларі. (Nomdeploom/Wikimedia Commons/Public Domain). Завдяки рекордному сплеску вологої погоди, озеро ніби повернулося у вигляді тимчасової мілководної водойми, хоча, як зазначає NPS, нинішній рівень води у більшості місць «не підніметься вище халяви вашого взуття». Протягом багатьох років це місце лише частково наповнювалося водою після особливо інтенсивних дощових періодів і ненадовго з’являлося на мілководді після проходження таких подій, як ураган Гіларі у 2023 році. Однак поточні дані свідчать про те, що Долина Смерті пережила найвологішу осінь (з вересня по листопад) за всю історію спостережень, зафіксувавши 6,12 сантиметра опадів, а листопад із показником 41 см став найвологішим листопадом, побивши попередній рекорд у 4,7 см. Хоча ці цифри можуть здатися незначними порівняно з іншими регіонами, для одного з найсухіших місць на планеті випадання майже річної норми опадів лише за один місяць є раптовим та інтенсивним сплеском, що кардинально змінює локальну екосистему. Ця метеорологічна аномалія вже викликала питання щодо майбутнього цвітіння польових квітів у Національному парку Долина Смерті, адже хоча дощ і сприяє життю рослин, це лише один із багатьох факторів, і його вплив на наступний рік залишається невідомим. Посадовці попереджають туристів, що багато асфальтованих та ґрунтових доріг залишаються непрохідними через уламки після шторму. Хоча Національна соціальна служба не надала детальних пояснень причин виникнення цієї незвичної погодної системи, ми знаємо, що тиск зміни клімату призводить до побиття рекордів по всьому світу. Очікується, що екстремальні погодні явища, спричинені глобальним потеплінням, ставатимуть частішими, тривалішими та сильнішими. Поява цього «гостя» з льодовикового періоду також є потужним нагадуванням про те, що ландшафти, які ми бачимо навколо, формувалися протягом мільярдів років і динамічно еволюціонували; навіть таке сухе та безлюдне місце, як Долина Смерті, має циклічну історію, яка час від часу повертає нас до її давнього, більш вологого минулого. Читайте також: Вчені показали частину тіла людини, яку вважають “місцем, де живе душа”The post У Долині Смерті зʼявився “гість” із льодовикового періоду first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

У горах Гімалаїв відкрили новий вид сома, який не зустрічається більше ніде у світі Китайські вчені зробили важливе наукове відкриття на південному сході Гімалаїв — у гірських річках Сизанського автономного району (Тибет). Під час дослідження водних екосистем повіту Цзайю вони виявили новий, раніше невідомий науці вид сома, який мешкає виключно в цьому регіоні. Новий вид отримав офіційну назву Glaridoglanis verruciloba. За словами дослідників, наразі він відомий лише в басейні річки Цзайю, що робить його одним із прикладів надзвичайно вузького ендемізму — коли вид існує тільки в одному конкретному місці на планеті. Випадкова знахідка, що переросла у відкриття Відкриття стало результатом системного обстеження рибних ресурсів регіону, яке науковці проводили у квітні цього року. Під час експедиції вони зібрали кілька зразків риб, які спершу вважалися вже відомим видом — Glaridoglanis andersonii. Однак подальший детальний аналіз змінив початкові припущення. Вчені порівняли анатомічні особливості риб, а також провели молекулярно-генетичні дослідження. Результати показали чіткі морфологічні відмінності та значну генетичну розбіжність, що дозволило впевнено говорити про окремий новий вид. Чому це відкриття важливе Фахівці зазначають, що знахідка має велике значення для розуміння біорізноманіття Гімалаїв — одного з найменш досліджених і водночас найбагатших на унікальні види регіонів світу. Новий сом стане важливим зразком для подальших досліджень еволюції риб, їх походження та шляхів адаптації до складних гірських умов. Крім того, відкриття підкреслює вразливість локальних екосистем. Якщо вид мешкає лише в одному річковому басейні, будь-які зміни — кліматичні, гідротехнічні або пов’язані з діяльністю людини — можуть становити серйозну загрозу його існуванню. Хто стоїть за дослідженням Наукову роботу провела спільна команда з Інституту біології високогір’я Сизанського автономного району, Музею природничих наук Сизану та Інституту гідробіології Китайської академії наук. Результати дослідження були офіційно опубліковані 10 грудня в авторитетному міжнародному науковому журналі ZooKeys. Вчені наголошують, що відкриття Glaridoglanis verruciloba — це лише один із кроків у ширшому процесі вивчення унікальної природи Гімалаїв, де, ймовірно, ще приховано чимало невідомих науці видів.

У житті кожного трапляються моменти, про які потім нестерпно шкодуєш, чи то безглуздий вчинок, чи поспішне рішення, здатне змінити життя. Але уявіть собі не просто прикрий промах, а ненавмисне знищення того, що згодом виявилося найстарішим датованим деревом на планеті. Саме така трагічна іронія долі спіткала аспіранта на ім’я Дональд Р. Каррі влітку 1964 року. Тоді він став мимовільним винуватцем загибелі «Прометея» — стародавньої сосни щетинистої, що велична росла серед гірських пейзажів, які тепер належать до Національного парку Грейт-Бейсін у штаті Невада, пише T4. Ці сосни є одними з найбільш витривалих представників рослинного світу; вони ростуть неймовірно повільно, мають щільну деревину, що дає їм змогу протистояти негоді, комахам та грибкам, і вирізняються характерним скрученим, покрученим виглядом, що свідчить про їхній поважний вік. Особливий вид, сосна щетиниста Великого Басейну (Pinus longaeva), відомий своєю здатністю жити тисячоліттями. До початку аспірантури Каррі навіть не чув про ці дивовижні дерева, але його зацікавленість розбудила стаття в National Geographic, надіслана матір’ю. У ній йшлося про дослідника Едмунда Шульмана, який раніше взяв зразок сосни «Мафусаїл», яка нині вважається, ймовірно, найстарішим неклональним деревом у світі. Сосни бристлкон можуть жити понад 5000 років і вважаються найстарішими окремими живими істотами у світі. Зображення: NPS. Каррі, географ, висунув гіпотезу, що вік цих дерев може бути неоціненним для його досліджень датування льодовикових утворень, знайдених поблизу піку Вілер у тому ж Великому Басейні. Кільця росту дерева слугують точним кліматичним літописом, який формувався в момент їх утворення. Завдяки цим записам можна було отримати важливу інформацію про активність льодовиків у минулому, а оскільки йдеться про такі довговічні організми, як щетинисті сосни, їхній запис охоплює надзвичайно тривалі періоди часу. Щоб отримати ці дані, зазвичай використовують спеціальний бур для вилучення циліндричного зразка, відомого як керн, розміром приблизно з олівець. Каррі отримав необхідний дозвіл від Лісової служби США для проведення такої роботи з групою щетинистих сосен під піком Вілер, включаючи ту, яку місцеві альпіністи знали як Прометей. Однак, коли дослідник дійшов до Прометея, він зіткнувся з несподіваною проблемою. Як пізніше пояснив Каррі в документальному фільмі NOVA 2001 року, стандартний метод відбору керна з дерева виявився неефективним. «Найбільші доступні бури були занадто малі для відбору керна, навіть якщо спробувати зробити це з кількох кутів», — пояснив він. Все, що залишилося від дерева на його первісному місці, — це досить непомітний пеньок.Автор зображення: Джеймс Р. Боулдін через Wikimedia Commons (загальнодоступне джерело). Зрештою, отримавши додатковий дозвіл від Лісової служби, Прометей був зрубаний, і зріз стовбура товщиною 30 сантиметрів було знято для подальшого аналізу. Каррі вже припускав, що вік Прометея перевищує 4000 років, але лише коли він сів рахувати кільця в зрубаній деревині, він усвідомив масштаб своєї дії. «Ми почали бачити, що маємо вік понад 4000 років, понад 4500, понад 4600, що вже було найдавнішим зафіксованим у літературі на той час», — згадував Каррі. «Але ми зупинилися на позначці приблизно 4900 років. І ти змушений думати: “Я, мабуть, десь помилився. Краще перерахувати. Краще перерахувати ще раз. Краще подивитися дуже уважно під більшим збільшенням”». Але помилки не було. Вік Прометея становив приблизно 4900 років, що робило його на той час найстарішим датованим деревом, яке коли-небудь вивчали — і тепер воно було мертвим. Звісно, ніхто не знав достеменно, наскільки воно було важливим до того, як його зрубали, але можна лише уявити, яким повільним і болісним було усвідомлення наслідків цієї наукової помилки. Сьогодні на місці Прометея серед навколишнього каміння стоїть лише його непримітний пеньок, проте частина його деревини зберігається в Центрі для відвідувачів Великого Басейну, де кожен охочий може спробувати порахувати тисячі кілець, що зберігали кліматичну історію Землі. Читайте також: У Чорнобилі виявили організм, який “харчується” радіацієюThe post Вчений помилково знищив найстаріше дерево на Землі first appeared on T4 - сучасні технології та наука.