Питання існування вічної душі є однією з найбільш фундаментальних концепцій людської цивілізації, що займає центральне місце в більшості світових релігій та дарує розраду перед обличчям смерті. Однак на рубежі минулого століття деякі дослідники намагалися вийти за межі суто теологічних переконань, прагнучи знайти наукові докази існування душі через її фізичні параметри. Найвідомішим прикладом такого підходу став експеримент лікаря Дункана Макдугалла, чия ідея базувалася на припущенні, що якщо душа є органічно пов’язаною з тілом і займає певне місце, вона повинна мати хоча б мінімальну масу, яку можна зафіксувати як гравітаційну матерію в момент смерті, пише T4. Для перевірки своєї гіпотези Макдугалл сконструював спеціальні високочутливі ваги, на яких розміщувалося ліжко для пацієнтів термінальної стадії туберкульозу. Вибір хвороби був продиктований тим, що пацієнти помирали у стані крайнього виснаження та повної нерухомості, що дозволяло уникнути коливань механізму ваг. 10 квітня 1901 року під час спостереження за першим пацієнтом Макдугалл зафіксував раптове падіння маси тіла на 0,75 унції, що дорівнює 21,2 грама. Саме цей результат ліг в основу популярного міфу про те, що душа важить 21 грам — ідеї, яка згодом знайшла відображення в масовій культурі та кінематографі. Проте наукова стаття лікаря, опублікована у 1907 році, містила набагато суперечливіші дані: у другого пацієнта втрата ваги відбулася лише через 15 хвилин після зупинки дихання, а третій продемонстрував двоетапне зниження маси. Критичний аналіз робіт Макдугалла виявляє серйозні методологічні недоліки. З шести спостережуваних пацієнтів результати трьох були відхилені через несправність обладнання або зовнішнє втручання. Крім того, лікар провів аналогічні тести на 15 собаках, не виявивши жодної зміни ваги в момент їхньої смерті, що дозволило йому зробити досить суб’єктивний висновок про відсутність душі у тварин. Сучасні повторні експерименти, зокрема проведені на початку 2000-х років з вівцями, показали короткочасний приріст маси тіла в момент смерті, який за лічені секунди повертався до норми, що робить дані Макдугалла ще менш переконливими з точки зору сучасної біофізики. Більш сучасні наукові гіпотези намагаються пов’язати душу не з гравітаційною матерією, а з енергетичним еквівалентом інформації або свідомості. Використовуючи формулу Ейнштейна E = mc^2, дослідники припускають, що енергія свідомості теоретично може мати масу, проте для її фіксації необхідні електромагнітні прилади такої точності, яких наразі не існує в широкому доступі. На сьогодні наука не має прямих доказів існування душі, а результати Дункана Макдугалла сприймаються радше як цікавий історичний анекдот, ніж як доведений факт. Питання природи душі та її фізичних властивостей залишається у сфері віри та особистих переконань, оскільки сучасна інструментальна база поки не здатна зважити те, що не належить до матеріального світу. Не пропустіть: Вчені випадково знищили найстарішу тварину на Землі: вона з’явилася на світ у 1499 роціThe post Вчені зʼясували, скільки важить душа людини first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

На супутнику Starlink-35956, запущеному лише місяць тому, було зафіксовано позаштатну ситуацію. Інцидент стався 17 грудня: після так званої «аномалії» зв’язок із космічним апаратом було повністю втрачено. Йдеться про супутник з ідентифікаторами 66629/2025-271N, що входить до угруповання Starlink. У заяві SpaceX зазначається, що на борту стався викид газу з паливного бака, який супроводжувався відділенням невеликої кількості уламків із низькою відносною швидкістю. Усі утворені об’єкти відстежуються, а компанія координує моніторинг із системами спостереження Космічних сил США та NASA, щоб контролювати ситуацію на орбіті. На момент інциденту супутник перебував на висоті близько 418 км, після чого його орбіта швидко знизилася приблизно на 4 км. Апарат загалом залишається цілим, однак неконтрольовано обертається і вже розпочав природне сходження з орбіти. У SpaceX підкреслюють, що траєкторія польоту проходить нижче за орбіту МКС і не становить загрози для станції. Очікується, що супутник повністю згорить в атмосфері Землі протягом кількох тижнів. Ілон Маск заявив, що його компанія вже управляє більш ніж 9000 активних супутників на орбіті Землі.

У середині XIV століття Європу охопила одна з найстрашніших катастроф в історії людства — Чорна смерть. За кілька років вона забрала життя десятків мільйонів людей і буквально перекроїла демографічну карту континенту. Збудник хвороби — бактерія Yersinia pestis, яку переносять блохи та гризуни, — відомий давно. Але чому пандемія спалахнула саме тоді й поширилася з такою блискавичною швидкістю, вчені й досі намагаються пояснити. Нове дослідження, опубліковане в журналі Communications Earth & Environment, пропонує несподівану відповідь: ключову роль могли зіграти вулканічні виверження та спричинені ними кліматичні зміни. Холодні літа й зламані врожаї Міжнародна група дослідників дійшла висновку, що в середині 1340-х років Європа пережила два незвично холодні літа поспіль. Імовірною причиною стали потужні вулканічні виверження, які викинули в атмосферу велику кількість попелу та сірки. Ці частинки затримували сонячне світло, знижуючи температуру на поверхні Землі. Докази цього вчені знайшли у річних кільцях дерев у Піренеях та інших регіонах Європи. У 1345–1346 роках дерева росли значно гірше, що є типовою ознакою холодного й несприятливого клімату. Додатково льодові керни з Гренландії та Антарктиди зафіксували підвищений вміст сірки — слід великих вивержень. Холод і нестача сонця вдарили по сільському господарству. В Італії врожаї різко скоротилися, а ціни на зерно злетіли до рекордних показників. Запаси швидко танули, і напруга в містах-державах зростала. Відчайдушне рішення Італії У XIV столітті Венеція та Генуя були справжніми торговельними гігантами з розгалуженими системами постачання продовольства. Проте з 1343 року вони перебували у конфлікті з Монгольською імперією, що перекрило для них доступ до важливих зернових маршрутів через Чорне море. Коли неврожаї охопили не лише Італію, а й Сицилію, Іспанію та Північну Африку, вибір у італійських міст-держав став украй обмеженим. У 1347 році, під тиском продовольчої кризи, вони пішли на примирення й знову відкрили торговельні шляхи до Чорноморського регіону. Саме там, за даними істориків, чума вже кілька років циркулювала серед населення та військ. Зерно, блохи і смертельний вантаж Дослідники припускають, що разом із пшеницею на італійські кораблі потрапили й блохи — переносники Yersinia pestis. Вони могли виживати в мішках із зерном, харчуючись органічним пилом. Коли вантажі розвантажували в портах, паразитам було достатньо перескочити на місцевих щурів, а далі — на людей. Цікаво, що перші спалахи чуми в Європі зафіксували саме в регіонах, залежних від імпортного зерна, зокрема у Венеції та Генуї. Міста з більш стабільним власним сільським господарством, як-от Рим чи Мілан, зіткнулися з епідемією пізніше. Ланцюг випадковостей, що змінив історію Автори дослідження наголошують: вулкани не «створили» чуму напряму. Але вони запустили ланцюг подій, у якому кліматичний шок призвів до продовольчої кризи, політичних рішень і відновлення торгівлі саме в той момент, коли це було найнебезпечніше. У результаті поєдналися одразу кілька чинників: бактерія вже існувала, клімат зруйнував врожаї, торговельні шляхи відкрилися, а середньовічна логістика швидко рознесла лихо по континенту. Уроки для сучасного світу Історія Чорної смерті, переосмислена через призму клімату, звучить напрочуд сучасно. Вона показує, наскільки тісно пов’язані між собою природа, економіка, політика й здоров’я людей. Збій в одній системі може спричинити лавину наслідків в інших. Навіть через майже 700 років дослідження середньовічної пандемії нагадує: глобалізований світ — уразливий. І іноді поштовхом до масштабної катастрофи може стати подія, яка на перший погляд здається далекою і не пов’язаною з людськими хворобами — наприклад, вулканічне виверження.

Уявлення про те, що мертві можуть повернутися і нашкодити живим, з’явилися задовго до сучасних фільмів про зомбі. Археологічні знахідки свідчать: ще тисячі років тому люди серйозно боялися так званих «поверненців» — померлих, які нібито могли вибратися з могили. Одне з таких поховань нещодавно виявили в селі Оппін у Німеччині. Про знахідку повідомило Державне відомство з охорони культурної спадщини та археології землі Саксонія-Ангальт. Могила датується ранньою бронзовою добою — їй приблизно 4 200 років — і виглядає так, ніби її створювали з єдиною метою: не дати небіжчику піднятися з землі. Усередині поховання археологи знайшли останки чоловіка середнього віку, ймовірно від 40 до 60 років. Він лежав на боці, у скорченій позі. Найдивніше — масивний кам’яний блок завдовжки понад метр і завширшки близько пів метра, який був покладений просто на його ноги. Камінь мав товщину близько 10 сантиметрів і важив чимало. За словами дослідників, випадковістю таке розташування бути не могло. Камінь, імовірно, спеціально поклали, щоб притиснути тіло до землі й унеможливити будь-який рух після смерті. Іншими словами — щоб мрець не «повернувся». Археологи вважають, що поховання належить до культури дзвоноподібних кубків (Bell Beaker), яка існувала наприкінці неоліту та на початку бронзової доби, приблизно з 2800 року до н.е. Хоча про цю культуру збереглося небагато письмових свідчень, такі знахідки дозволяють краще зрозуміти світогляд і страхи людей того часу. Фахівці зазначають, що страх перед «поверненцями» був поширений ще в кам’яну добу. В деяких похованнях небіжчиків клали обличчям донизу — вважалося, що тоді вони «зариватимуться» глибше в землю, а не намагатимуться вибратися на поверхню. В інших випадках цього теж вважали недостатнім: відомі могили, де через тіло проколювали спис або іншу довгу зброю, щоб додатково зафіксувати останки. У могилі з Оппіна, втім, обійшлися без списа — очевидно, масивного каменя на ногах було достатньо. Жодних інших предметів чи дарів у похованні не виявили, що лише підсилює версію про його суто «захисне» призначення. Такі знахідки показують, наскільки глибоко в історію людства сягають страхи перед смертю і тим, що може чекати після неї. Легенди про живих мерців — не просто вигадка пізніших часів, а відлуння дуже давніх уявлень. І для людей бронзової доби важкий камінь був не просто будівельним матеріалом, а надійним засобом захисту від того, чого вони боялися найбільше.

Астрономи зробили відкриття, яке змушує по-новому подивитися на те, що взагалі здатні «витримати» невеликі кам’янисті планети. Дані з космічного телескопа James Webb свідчать: надзвичайно розпечена екзопланета TOI-561 b може мати щільну атмосферу — навіть попри те, що вона буквально обертається впритул до своєї зорі. Планета, яка не мала б вижити… але вижила TOI-561 b належить до рідкісного класу так званих ультракороткоперіодичних екзопланет. Вона робить повний оберт навколо зорі менш ніж за 11 годин і знаходиться на відстані менше мільйона миль від неї. Для порівняння: це приблизно у 40 разів ближче, ніж Меркурій до Сонця. Планета лише у півтора раза більша за Землю, але через близькість до зорі її денний бік нагрівається до температур, за яких тверді породи плавляться. Вчені вважають, що TOI-561 b приливно захоплена — одна півкуля постійно «дивиться» на зорю, а інша занурена у вічну ніч. За класичними уявленнями, такі планети давно мали б втратити будь-яку атмосферу під дією потужного випромінювання. Та спостереження Webb показали інше. Атмосфера над океаном магми Аналіз інфрачервоного випромінювання показав, що денна сторона TOI-561 b значно «холодніша», ніж мала б бути, якби планета була просто оголеним кам’яним тілом. Замість очікуваних приблизно 2700 °C телескоп зафіксував температуру близько 1800 °C. Цю різницю найкраще пояснює наявність щільної атмосфери, яка: переносить тепло з денної сторони на нічну потужними вітрами; частково поглинає інфрачервоне випромінювання поверхні; можливо, містить хмари з силікатів, які відбивають світло зорі. Під цією атмосферою, ймовірно, хлюпається глобальний океан розплавленої породи — справжня «лава-планета». Чому вона така легка? Ще одна загадка TOI-561 b — її несподівано низька густина. Вона менша, ніж у планети з землеподібним складом. Спершу дослідники припускали, що річ у незвичній внутрішній будові, наприклад у меншому залізному ядрі. Однак усе більше даних вказує на те, що значну роль відіграє саме атмосфера, яка візуально «збільшує» планету і змінює її спостережувані характеристики. Ситуацію ускладнює й те, що зоря TOI-561 дуже стара — приблизно вдвічі старша за Сонце — і бідна на залізо. Планета формувалася в зовсім іншому хімічному середовищі, ніж Земля, коли Всесвіт був значно молодшим. Крихкий баланс газу і лави Найбільша загадка полягає в іншому: як така маленька і розпечена планета взагалі може утримувати атмосферу? Вчені припускають, що тут діє своєрідна рівновага. Гази постійно виділяються з океану магми в атмосферу, але водночас частина з них знову «всмоктується» назад у розплавлені надра. Такий кругообіг дозволяє атмосфері існувати, навіть під жорстким зоряним випромінюванням. Один із дослідників влучно описав TOI-561 b як «дуже вологу кулю з лави» — планету, набагато багатшу на леткі речовини, ніж Земля. Чому це важливо Це відкриття ставить під сумнів давню ідею, що малі кам’янисті планети поблизу зір завжди є безатмосферними. Якщо TOI-561 b справді має щільну газову оболонку, подібні світи можуть бути значно різноманітнішими, ніж ми уявляли. Команда астрономів продовжує аналіз даних телескопа James Webb, щоб скласти повну температурну карту планети та з’ясувати, з чого саме складається її атмосфера. І цілком можливо, що TOI-561 b стане першим представником нового класу екзопланет, які змінять наше розуміння еволюції кам’янистих світів.

На дні океану біля узбережжя Франції починає відкриватися історія, яка тисячоліттями жила лише в легендах. Хоч Атлантида й залишається міфом, у водах біля Бретані археологи натрапили на сліди справжнього затонулого світу — кам’яної споруди, зведеної ще в кам’яну добу. Кам’яна стіна під хвилями Поблизу острова Іль-де-Сен, на глибині майже дев’яти метрів, морські археологи виявили залишки стіни віком близько 7 000 років. Вона простягається вздовж підводної долини і виглядає настільки правильною, що її походження не могло бути природним. На дивну лінію на морських картах звернув увагу геолог Ів Фуке, досліджуючи рельєф дна за допомогою радарних даних. Згодом аналіз підтвердив: це не примха геології, а справа людських рук. За однією з версій, стіна могла бути рибною пасткою або дамбою, збудованою для захисту від хвиль і штормів. Загублений берег кам’яної доби Подальші дослідження із застосуванням LIDAR-сканування показали ще більше: на дні океану лежать щонайменше одинадцять штучних конструкцій. Дані про зміну рівня моря вказують, що вони були зведені між 5800 і 5300 роками до нашої ери — у період, коли мисливці-збирачі поступово переходили до осілого неолітичного способу життя. У ті часи берегова лінія проходила на кілька кілометрів далі, ніж сьогодні. З підняттям рівня моря поселення та інженерні споруди опинилися під водою, зникнувши з поля зору на тисячоліття. Вчені зрозуміли, що знайдена структура щонайменше на 500 років старіша за перші відомі мегаліти Бретані. Це робить її однією з найдавніших монументальних споруд регіону. Археологія, схована течіями Досліджувати ці місця надзвичайно складно. Потужні припливні течії, сильні хвилі та густі зарості водоростей роками заважали детальному вивченню морського дна. Крім того, старі морські карти мали низьку роздільну здатність, через що багато об’єктів просто «не існували» для науки. Хоча на узбережжі Бретані вже знаходили сліди мезолітичних спільнот — мушлеві купи та окремі кам’яні споруди, — океан довго зберігав свої таємниці. Лише поєднання сучасних технологій дозволило побачити повну картину. Каміння, здатне протистояти морю Вражає масштаб споруди. Загальна маса кам’яних фрагментів сягає 3 300 тонн. Деякі моноліти висотою до трьох метрів нагадують менгіри внутрішньої Бретані та навіть камені Стоунхенджа. Їхнє розташування свідчить про складну архітектуру, яка не має аналогів серед відомих рибних загат регіону. Дослідники вважають, що споруду неодноразово перебудовували й піднімали, реагуючи на поступове підвищення рівня моря. Глибоко закріплені камені, ймовірно, слугували захистом від сильних течій і штормів. Легенда, що могла мати реальне коріння Будівництво та утримання такої масивної споруди вимагало неабияких знань, організації й спільних зусиль. Це свідчить, що мезолітичні та неолітичні громади регіону були значно складнішими, ніж вважалося раніше. Знахідка також несподівано перегукується з бретонською легендою про місто Іс — міфічне поселення, яке нібито затонуло в затоці Дуарнене неподалік Іль-де-Сен. Можливо, ця легенда зберегла відлуння реальних подій далекої давнини. Як зазначає Ів Фуке, ці відкриття дають змогу переосмислити походження міфу не як пізній витвір фантазії, а як відгомін доісторичної реальності, що зникла під хвилями. Океан ще не сказав останнього слова. І, можливо, під його поверхнею чекають інші сторінки людської історії, які лише починають повертатися на світло.

Океанічна стихія не втомлюється вражати дослідників своєю непередбачуваністю, і нещодавно група австралійських ентузіастів бодібордингу під керівництвом Кріса Вайта зафіксувала явище, яке межує з науковою фантастикою. Під час зйомок документального проєкту «Tension 11» за допомогою дрона, яким керував Бен Аллен, команді вдалося зафільмувати унікальну гідродинамічну аномалію, що нагадує гігантську овальну воронку або «пупок» океану. У цій точці чотири потужні хвилі, висота яких сягає 3,7 метра, регулярно сходяться в одну точку, створюючи ефект вибуху неймовірної сили. Це не просто випадкове зіткнення водних мас, а складний фізичний процес, де дві фронтальні гігантські хвилі зустрічаються з двома меншими потоками, що відбиваються від берегової лінії, утворюючи зону критичного тиску над мілководним рифом, пише T4. У цій точці чотири потужні хвилі, висота яких сягає 3,7 метра, регулярно сходяться в одну точку, створюючи ефект вибуху неймовірної сили. Механізм виникнення цієї воронки пояснюється специфічними гідродинамічними силами, що виникають через особливості рельєфу дна. Коли хвилі занурюються у проміжок, сформований рифом поблизу поверхні, величезний об’єм води під тиском виштовхується вгору, створюючи природну «водометну гармату». На відео зафіксовано, як водяний стовп здіймається на висоту понад 40 метрів, що можна порівняти з вибухом потужної глибинної бомби. Кріс Вайт, який раніше публікував статичні знімки цього явища у своїй книзі «Dark Light», стикався зі скептицизмом аудиторії, оскільки ідеальна симетрія зіткнення виглядала як дзеркальна підробка. Проте кадри з дрона підтвердили, що це реальний природний феномен, який повторюється щоразу, коли в цей район приходить велика хвиля. Під час зйомок документального проєкту «Tension 11» за допомогою дрона, яким керував Бен Аллен, команді вдалося зафільмувати унікальну гідродинамічну аномалію, що нагадує гігантську овальну воронку або «пупок» океану. Наукова цінність цих кадрів полягає в демонстрації того, як інтерференція хвиль у поєднанні з рельєфом дна може призводити до екстремальної концентрації енергії в обмеженому просторі. Для морської фауни потрапляння в епіцентр такої воронки означало б миттєве підкидання у верхні шари атмосфери, де риба могла б буквально «зустрітися очима з чайкою». Незважаючи на приголомшливий візуальний ефект, команда «Tension» тримає точне місцезнаходження аномалії в секреті, побоюючись за життя екстремалів, які можуть спробувати підкорити цей смертельно небезпечний «вибух». Дослідники планують повернутися до вивчення цієї локації в межах майбутніх проєктів, щоб глибше зрозуміти природу таких рідкісних океанічних процесів, які демонструють справжню, неконтрольовану силу природи. Читайте також: Історія Джеймса Бартлі: що відчувала людина, яку випадково проковтнув китThe post В Індійському океані зʼявилася аномальна воронка (ФОТО) first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Навіть після століть спостережень Сонце вміє дивувати науковців. Одна з найдетальніших візуалізацій сонячного спектра — тобто «веселки» світла нашої зорі — показує дивну річ: у ньому бракує деяких кольорів. І хоча більшість цих «прогалин» уже мають пояснення, сотні темних ліній досі залишаються загадкою. Сонце не таке вже й «біле» На перший погляд, Сонце здається джерелом рівномірного білого світла. Але якщо розкласти його випромінювання на спектр, картина стає набагато складнішою. Найяскравіше Сонце світить у жовто-зеленій частині спектра — саме тому людське око еволюційно найчутливіше до цих кольорів. На тлі яскравих смуг добре помітні темні лінії — так звані лінії Фраунгофера. Їх ще у 1814 році описав німецький фізик Йозеф фон Фраунгофер. Ці лінії виникають тому, що атоми й молекули в атмосфері Сонця поглинають світло на строго визначених довжинах хвиль. Хімічні «відбитки пальців» зірок Кожен хімічний елемент поглинає світло по-своєму, залишаючи у спектрі унікальний набір ліній — своєрідний відбиток пальця. Саме так астрономи дізналися, що Сонце складається переважно з водню та гелію, але також містить кисень, натрій, кальцій і навіть сліди важчих елементів на кшталт ртуті. Ці дані важливі не лише для цікавості. Кількість елементів, важчих за гелій, дозволяє визначати вік зорі та простежувати історію хімічної еволюції Всесвіту — від перших зірок до планет і життя. Загадкові лінії, яких «не має бути» Попри те що Сонце — найближча до нас зоря і вивчена краще за будь-яку іншу, у його спектрі залишаються сотні ліній, які не вдається пояснити. Вони не відповідають жодним відомим атомам чи молекулам і не збігаються з так званими синтетичними спектрами — комп’ютерними моделями Сонця, створеними з урахуванням температури, гравітації та структури атмосфери. Причин кілька. По-перше, наявні бази даних спектральних ліній ще далекі від повноти. Деякі групи елементів, особливо залізо та споріднені з ним, мають надзвичайно складні спектри. По-друге, саме Сонце — дуже «незручний» об’єкт: його атмосфера постійно рухається, вирує конвекцією і перебуває під впливом мінливих магнітних полів, які можуть спотворювати спектральні сигнали. Чому це хороша новина Парадоксально, але ці «відсутні» кольори — привід для оптимізму. Кожна невідповідність між реальним і змодельованим спектром підказує вченим, що саме потрібно покращити: інструменти, теорії або уявлення про фізику Сонця. Нові телескопи, точніші прилади, ширші бази даних і вдосконалені моделі атмосфери поступово зменшують кількість загадок. Але повністю розгадати Сонце, ймовірно, не вдасться ніколи — і в цьому, за словами самих учених, є особлива краса. Адже навіть найближча до нас зоря нагадує: у Всесвіті ще залишається чимало таємниць.

Питання про те, чи може людина стати здобиччю морського велетня, століттями хвилювало людську уяву, стаючи основою для міфів, релігійних сюжетів та голлівудських блокбастерів. У міфології черево кита часто символізує місце смерті та відродження — водяну безодню, де людина має зустрітися з власною темрявою. Проте з точки зору біології, бути по-справжньому проковтнутим китом майже неможливо. Навіть синій кит, найбільша істота, що коли-небудь жила на Землі, фізично не здатний поглинути людину. Попри свої колосальні розміри, цей левіафан має дивовижно вузьке горло, а його раціон складається виключно з крихітного криля. Замість зубів він використовує масивні пластини китового вуса, які діють як велетенське сито, відфільтровуючи воду і залишаючи лише мікроскопічних ракоподібних. Аналогічна ситуація спостерігається і у горбатих китів: їхня анатомія просто не дозволяє проковтнути об’єкт розміром із дорослу людину, пише T4. Єдиним реальним претендентом на роль “пожирача людей” серед китоподібних є кашалот. Цей зубатий гігант полює на величезних кальмарів у глибинах океану і має достатньо широку глотку, щоб теоретично проковтнути людину цілком. В історії китобійного промислу навіть існує легенда про моряка Джеймса Бартлі, якого нібито проковтнув кашалот наприкінці XIX століття, а через 36 годин його товариші вирізали його з черевця живим. Проте вчені ставляться до цієї розповіді скептично: у шлунку кита повністю відсутній кисень, а агресивне середовище та продукти метаболізму не залишили б людині шансів на виживання довше кількох хвилин. Сучасна наука вважає цю історію черговим китобійним фольклором, оскільки за всю історію спостережень не було зафіксовано жодного достовірного випадку навмисного полювання кашалота на людину, тим паче що ці тварини зазвичай перебувають на глибинах, недоступних для плавців. існує легенда про моряка Джеймса Бартлі, якого нібито проковтнув кашалот наприкінці XIX століття, а через 36 годин його товариші вирізали його з черевця живим. Проте вчені ставляться до цієї розповіді скептично. Тим не менш, випадки потрапляння людей у пащу кита іноді трапляються, хоча вони завжди є наслідком нещасного випадку, а не полювання. У 2021 році світ облетіла історія ловця лобстерів Майкла Паккарда, який опинився в пащі горбатого кита на 30–40 секунд. Тварина, намагаючись проковтнути зграю дрібної риби, випадково захопила дайвера, але майже миттєво “виплюнула” його, зрозумівши помилку. Подібний інцидент стався нещодавно, у лютому 2025 року, біля узбережжя Чилі з каякером Адріаном Сіманкасом. Він описав внутрішню частину пащі кита як “слизьку текстуру” в темно-синіх та білих тонах, перш ніж був відпущений за лічені секунди. Ці події демонструють не агресію китів, а небезпеку дедалі тіснішого контакту людини з їхнім природним середовищем проживання. Коли ми заважаємо великим ссавцям під час їхнього годування, ми створюємо ризиковані ситуації, де мимоволі можемо стати “випадковим пасажиром” у роті морського гіганта. Не пропустіть: Вчені випадково знищили найстарішу тварину на Землі: вона з’явилася на світ у 1499 роціThe post Історія Джеймса Бартлі: що відчувала людина, яка випадково потрапила в пащу кита first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Еволюція часто сприймається як надзвичайно повільний процес, який неможливо спостерігати в межах людського життя, оскільки трансформація видів зазвичай триває мільйони років. Проте Річард Ленскі, професор Мічиганського державного університету, спростував це уявлення, розпочавши 24 лютого 1988 року «Довгостроковий еволюційний експеримент» (LTEE). Використовуючи дванадцять ідентичних популяцій непатогенної бактерії Escherichia coli, вчений створив унікальну модель для вивчення механізмів природного відбору, мутацій та адаптації безпосередньо в лабораторії. Щодня протягом десятиліть один відсоток бактерій переноситься у свіжий розчин глюкози, де вони проходять приблизно шість і дві третини покоління за добу. Станом на 2024 рік цей експеримент подолав неймовірну позначку у 80 000 поколінь, що дозволяє вченим аналізувати біологічні зміни з роздільною здатністю, яка раніше була недоступною, пише T4. Однією з головних переваг використання E. coli є можливість кріоконсервації: кожні 500 поколінь зразки заморожуються, що створює своєрідну «історичну бібліотеку» еволюції. Це дозволяє дослідникам здійснювати справжні наукові подорожі в часі, розморожуючи предків і порівнюючи їхні характеристики з нащадками, які пройшли десятки тисяч циклів поділу. Вчені можуть безпосередньо зіштовхувати різні лінії бактерій у конкурентній боротьбі за ресурси, щоб кількісно виміряти результати адаптації. Експеримент дав відповіді на фундаментальні питання біології, зокрема підтвердив, що пристосованість організмів у незмінному середовищі може зростати майже нескінченно, хоча темпи цього прогресу поступово сповільнюються. Кишкова паличка під мікроскопом. Автор фото: turek. Під час спостережень було виявлено дивовижні закономірності: у перших 2000 поколінь пристосованість зросла приблизно на 30%, відбуваючись ступінчасто через послідовне домінування найбільш вигідних мутацій. Це явище, відоме як клональна інтерференція, демонструє, як найкорисніші генетичні зміни витісняють менш ефективні варіації. Крім того, шість із дванадцяти незалежних ліній еволюціонували до стану «гіпермутаторів» — штамів із пошкодженими механізмами репарації ДНК, що призвело до стократного збільшення швидкості виникнення нових мутацій. Попри короткострокові витрати, пов’язані з ризиком шкідливих змін, така стратегія дозволила бактеріям швидше знаходити адаптивні рішення в умовах обмежених ресурсів. LTEE став найпереконливішою лабораторною демонстрацією сили природного відбору, показуючи, як ідентичні на старті популяції можуть розходитися у своїх еволюційних шляхах, навіть перебуваючи в однакових умовах. Деякі лінії знаходять унікальні метаболічні рішення, що підкреслює роль випадковості та історичної обумовленості в біологічному розвитку. На сьогодні експеримент Річарда Ленскі залишається найдовшим за кількістю поколінь дослідженням еволюції в історії науки, і оскільки він не має запланованої дати завершення, він продовжує щодня постачати нові дані про те, як життя пристосовується до навколишнього світу на найбільш фундаментальному рівні. Читайте також: Вчені назвали тварин, які сприймають людей як здобичThe post Найдовший експеримент з еволюції триває вже 80 000 поколінь first appeared on T4 - сучасні технології та наука.