З 2001 року Земля потемніла на цілий «відтінок». У практичному сенсі це означає, що планета відбиває у космос менше сонячного світла, ніж раніше, а це впливає на клімат. Проаналізувавши супутникові дані, команда під керівництвом Нормана Лоеба з Дослідницького центру Ленглі NASA в місті Гемптон, штат Вірджинія, виявила раніше невідому нерівність між північним і південним півкулями Землі. Тенденція, зафіксована у період з 2001 по 2024 рік, важлива не лише тому, що змінює глобальний енергетичний баланс, а й тому, що вона нерівномірна. Північна півкуля темнішає швидше, ніж Південна, — і цей дисбаланс додає зайвого тепла саме там, де лід і сніг уже відступають. Малий зсув — великі наслідки На верхній межі атмосфери Земля отримує приблизно 240–243 вати сонячної енергії на квадратний метр. На тлі цих величезних значень дослідники виявили різницю між півкулями на рівні близько 0,34 вата на квадратний метр за кожне десятиліття. Звучить незначно, але зміна клімату — це історія малих, проте постійних величин. Невеликий, але безперервний приплив енергії з року в рік здатен змінювати сезони морського льоду, сніговий покрив, хмарні поля, вітри й океанічні течії так, що вони починають підсилювати самі себе. Історично дві півкулі Землі ніколи не були в ідеальній рівновазі: Південь зазвичай отримує трохи більше сонячної енергії, а Північ — трохи більше її втрачає. У нормі атмосфера та океани переносять тепло через екватор і згладжують різницю. Однак за останні два десятиліття цей «конвеєр тепла» не встигає повністю компенсувати зміни. Потемніння Півночі перевищило здатність системи до рівноваги. Лід, сніг і колір поверхні Один із головних чинників — це відбивна здатність поверхні, або альбедо. Світлі поверхні — морський лід, сніг, верхівки хмар — добре відбивають сонячне світло у космос. Якщо їх замінюють темніші океан або оголений ґрунт, більше енергії залишається на планеті. У Північній півкулі помітно зменшився весняний сніговий покрив і площа літнього арктичного морського льоду. Заміна білого на темне не лише збільшує поглинання світла, а й ускладнює відновлення льоду та снігу в наступні сезони — це класичний приклад позитивного зворотного зв’язку. Чистіше повітря — темніша Земля Другий чинник — атмосфера. Водяна пара та хмари впливають на те, скільки світла відбивається або затримується. Але найчіткіший слід залишають аерозолі — дрібні частинки, які розсіюють світло та сприяють утворенню крапель у хмарах. У Північній півкулі рівень аерозольного забруднення різко знизився завдяки жорсткішим нормам якості повітря в Північній Америці, Європі та частині Східної Азії. Це величезна перемога для здоров’я людей. Але водночас це означає менше частинок, які могли б «освітлювати» хмари чи розсіювати сонячне світло, — отже Північ стає менш відбивною. На відміну від цього, у Південній півкулі періодично відбувалися природні сплески аерозолів. Надзвичайно сильні лісові пожежі в Австралії викидали дим високо в атмосферу, а виверження вулкана Хунга-Тонга — Хунга-Хаапай додало частинок у верхні шари повітря. Ці імпульси тимчасово повертали Півдню частину «блиску», ще більше збільшуючи різницю між півкулями. Хмари не можуть повністю пояснити потемніння Землі Можна було б припустити, що хмари просто перерозподіляться й відновлять симетрію — більше тут, менше там. Однак нове дослідження показує, що цей «запобіжник» має межі. Коли тане морський лід і змінюється рівень аерозолів, хмари реагують, але не завжди і не так, щоб повністю компенсувати дисбаланс. Це має велике значення для кліматичних моделей, які повинні точно відображати, як аерозолі впливають на формування крапель у хмарах, як змінюються хмарні поля над теплішими й менш крижаними океанами та як це все впливає на загальну відбивну здатність планети. Непомітні темні тренди змінюють клімат Глобальне потепління «живиться» кількома додатковими ватами на квадратний метр, що діють протягом тривалого часу. Якщо ж до цього додати стійкий перекіс між півкулями — менше відбивання на Півночі — це впливає на те, де саме накопичується тепло і з якою швидкістю реагують льодовики, гірські льодовики та вічна мерзлота. Жоден окремий рік не «перевертає» систему, але за десятиліття тихий, постійний енергетичний дисбаланс здатен змінити сезонні ритми, шляхи штормів і регіональні кліматичні екстреми. Саме тому немає сенсу «освітлювати» небо через забруднення. Аерозолі живуть у повітрі лише дні або тижні, тоді як вуглекислий газ — століттями. Спроби штучно підтримувати відбивну здатність планети за рахунок бруднішого повітря коштували б життів і не вирішили б проблеми закислення океанів чи довготривалого парникового потепління. Практичний шлях уже зрозумілий: скорочувати викиди CO₂ і метану, очищувати повітря та вдосконалювати розуміння ролі короткоживучих частинок і хмар, щоб прогнози їхнього впливу ставали точнішими. Як Земля поступово втрачає своє сяйво Арктика залишається головним «індикатором». Площа й товщина морського льоду, строки весняного танення снігу та зміни яскравості північних ландшафтів і океанів і далі формуватимуть альбедо Півночі. На Півдні ж час від часу вулкани або великі пожежі даватимуть тимчасові сплески аерозолів. Водночас здатність океанів переносити тепло через екватор буде вирішальною. Якщо поділ між півкулями збережеться, кліматичним моделям доведеться більше зосереджуватися на регіональних особливостях, а не лише на глобальних середніх показниках. Загальний висновок простий: Земля темнішає, особливо Північна півкуля. Це означає, що з кожним роком трохи більше сонячної енергії залишається на планеті. Це не гучна тривога, а тихий сигнал, але у кліматичному сенсі саме такі сигнали, які не припиняються, можуть мати найпотужніші наслідки. Дослідження опубліковане в журналі Proceedings of the National Academy of Sciences.

Палеокліматичні дані виявили ключову підказку: висока кількість сірки у полярних крижаних кернах, яка свідчить про одне або кілька потужних, раніше невідомих вивержень вулкана близько 1345 року. Сульфатні аерозолі, викинуті в атмосферу, найімовірніше, з тропіків (про що свідчить подібна концентрація сірки в льодах обох полюсів), відбили сонячне світло назад у космос, спровокувавши різке похолодання. Це підтверджується історичними свідченнями того часу про зменшення сонячного сяйва, збільшення хмарності та темне місячне затемнення у частинах Азії та Європи. Аналіз кілець дерев з усієї Європи підтвердив, що літо 1345, 1346 та 1347 років було холоднішим, ніж зазвичай, а осінь — вологішою, що призвело до ерозії ґрунту та повеней, пише T4. Ці кліматичні зміни мали прямі соціально-економічні наслідки: історичні записи свідчать, що вони знизили врожайність низки сільськогосподарських культур, зокрема зерна та винограду, в Італії. Щоб запобігти голоду, італійські купці були змушені імпортувати зерно з Чорноморського регіону. На жаль, коли італійські торговельні флоти повернулися у другій половині 1347 року, вони не лише доставили життєво необхідне зерно, але й занесли бактерію Yersinia pestis, найімовірніше, через бліх, які харчувалися зерновим пилом під час їхньої довгої подорожі. Згідно з новим дослідженням, невідоме виверження вулкана в середині XIV століття, можливо, створило умови для поширення Чорної смерті в Європі. Перші випадки чуми серед людей у Венеції були зареєстровані лише через кілька тижнів після прибуття цих кораблів, запускаючи типовий цикл інфекції, коли блохи переходили з популяції гризунів на інших ссавців, а потім на людей. Таким чином, виверження вулкана, що спричинило зміну клімату, непрямо, але вирішально, створило логістичний міст для Чорної смерті, яка призвела до смерті від 30% до 60% населення Європи. Дослідження підкреслює, що початок пандемії став результатом унікального збігу короткострокових екологічних факторів, спричинених вулканізмом, та довгострокових соціальних факторів, таких як система розподілу зерна. Читайте також: Вчені показали надзвичайно рідкісну і гарну рослину, яка харчується мʼясомThe post Виверження вулкана створило умови для розповсюдження чуми в Європі first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Дебютний політ нової китайської ракети-носія «Чжуцюе-3» завершився частковим успіхом. Багаторазова ракета, розроблена приватною компанією LandSpace, успішно вивела корисне навантаження на задану орбіту, однак перший ступінь зазнав аварії під час спроби керованого повернення на Землю. Запуск відбувся 3 грудня 2025 року з космодрому Цзюцюань у пустелі Гобі. Згідно з офіційною заявою LandSpace, старт і поділ ступенів пройшли у штатному режимі. Другий ступінь продовжив політ і доставив макет супутника на низьку навколоземну орбіту, що зробило місію технічно успішною з погляду виведення вантажу. Аварія сталася на етапі повернення багаторазового прискорювача. Після входу в атмосферу перший ступінь мав здійснити м’яку вертикальну посадку на підготовлений майданчик за допомогою технології, аналогічної тій, що використовує американська компанія SpaceX. Однак під час фінального маневру гальмування сталася аномалія в роботі двигунів. Прискорювач втратив стабілізацію й упав на край посадкової зони, вибухнувши та утворивши велику вогняну кулю. Представники LandSpace підтвердили факт інциденту, зазначивши, що постраждалих немає, а інфраструктура космодрому зазнала незначних пошкоджень. Незважаючи на жорстку посадку, ключові дані телеметрії були отримані, що дозволить скоригувати алгоритми керування під час наступних випробувань. Для довідки: «Чжуцюе-3» — це двоступенева ракета на метан-кисневому паливі з корпусом з нержавіючої сталі. Вона позиціонується як прямий конкурент Falcon 9 Ілона Маска й є критично важливим елементом програми Китаю зі створення власного супутникового мегасузір’я. Успішне повернення першого ступеня дозволило б Китаю суттєво знизити вартість запусків, однак цей інцидент демонструє складність відтворення технології багаторазового використання, на відпрацювання якої США пішли роки.

Марс міг бути вологим і теплим: нові знахідки змінюють уявлення про Червону планету Невеликі світлі плями серед червоно-помаранчевих каменів у кратері Єзеро на Марсі виявилися справжньою науковою сенсацією. Те, що спочатку виглядало як звичайні бліді камінці, насправді виявилося каолінітовою глиною — рідкісним для Марса мінералом, який на Землі утворюється лише за умов сильних і тривалих дощів. Це відкриття може означати, що мільярди років тому на Марсі панував теплий, вологий клімат, схожий на тропічний. Ці камені виявив марсохід Perseverance, який із 2021 року досліджує дно стародавнього озера в кратері Єзеро. Вчені з’ясували, що світлі породи багаті на алюміній — характерну ознаку каолініту. На Землі така глина формується тоді, коли дощова вода протягом тисяч або навіть мільйонів років вимиває з порід майже всі домішки, залишаючи «очищений» мінерал. За словами дослідників, знайти такі породи на холодному й сухому Марсі — надзвичайна рідкість. Для їхнього утворення потрібна величезна кількість рідкої води. Це означає, що колись Марс міг бути значно теплішим і вологішим, ніж сьогодні, а опади могли випадати регулярно протягом дуже тривалого часу. Ще одна загадка полягає в тому, що ці світлі камені трапляються вздовж маршруту марсохода, але поруч немає очевидного місця, звідки вони могли б походити. Є припущення, що їх принесло річками в стародавнє озеро або ж вони потрапили до кратера внаслідок метеоритного удару. В будь-якому разі, ці уламки — поки що єдині «живі» свідки тих далеких процесів, які відбувалися на поверхні планети. Для перевірки гіпотез вчені порівняли марсіанські зразки з подібними породами з Південної Африки та районів поблизу Сан-Дієго. Виявилося, що за своїм складом вони майже ідентичні. Це ще більше зміцнило думку про те, що каолініт на Марсі виник саме внаслідок тривалого впливу дощів, а не через гарячі підземні води. Важливість таких знахідок важко переоцінити. Вода — основа будь-якого життя. Якщо на Марсі справді існували дощові, теплі умови, планета могла бути придатною для розвитку мікроскопічних форм життя. Камені з кратера Єзеро сьогодні — це своєрідна капсула часу, яка зберігає інформацію про клімат Марса мільярди років тому. Кожна нова деталь, отримана Perseverance, поступово змінює наше уявлення про Червону планету. Марс дедалі менше виглядає як вічно холодна пустеля і дедалі більше — як світ, що колись мав ріки, озера, дощі та, цілком можливо, умови для життя.

Професор Гарвардського університету Аві Лоеб опублікував дослідження, в якому стверджує, що міжзоряна комета 3I/ATLAS оточена безліччю невідомих об’єктів. Робота розміщена на сервері препринтів arXiv та в блозі вченого на платформі Medium. На знімках, зроблених після проходження кометою перигелію у листопаді 2025 року, зафіксовано краплеподібну форму коми, спрямовану в бік Сонця. За розрахунками Лоеба, за поточної відстані комети від Сонця у 270 мільйонів кілометрів передбачувані об’єкти розташовуються ближче до світила приблизно на 54 тисячі кілометрів. Учений пояснює це негравітаційним прискоренням комети: 3I/ATLAS віддаляється від Сонця швидше, ніж навколишні об’єкти, які не відчувають ефекту «брудної сніжної грудки». За оцінкою Лоеба, площа поверхні скупчення значно перевищує площу самої комети, а відбите сонячне світло становить близько 99 відсотків видимого світіння. Паралельно іспанські дослідники з Інституту космічних наук зафіксували на поверхні 3I/ATLAS виверження кріовулканів. Керівник групи Хосеп Тріго-Родрігес наголосив на несподіваній схожості складу комети з транснептуновими об’єктами Сонячної системи, незважаючи на її міжзоряне походження.

Рукопис Войнича, книгоподібний текст початку XV століття, залишається однією з найглибших загадок історії, оповитою таємницею свого невідомого шрифту та супровідних, часом біологічно неможливих, ілюстрацій. Серед цих загадкових малюнків людей, рослин і астрологічних символів, знаходиться зображення дракона, що додає містичного виміру до роботи, яка століттями спантеличувала криптографів і лінгвістів. Ніхто достеменно не знає, хто написав рукопис, що він містить, і чи є його текст автентичною, але невідомою мовою, чи просто абракадаброю, чи ж закодованим повідомленням, пише T4. Сторінка із загадкового рукопису Войнича , який донині не розшифровано. Нове наукове розслідування, проведене журналістом Майклом Грешком і опубліковане в журналі Cryptologia, пропонує вагомі аргументи на користь теорії шифрування. Проєкт Грешка, який розпочався як математична головоломка під час карантину, призвів до розробки алгоритму, названого шифром Найббе. Ця система бере латинський або італійський текст, розбиває його на нерозривний рядок літер, а потім маніпулює ритмом, випадково змінюючи інтервал між ними на суміш однолітерних і дволітерних фрагментів. У цій системі кожен фрагмент стає повноцінним «словом» у стилі «войнічезе» (своєрідний текст рукопису Войнича), причому дволітерні фрагменти розділяються на «префікс» і «суфікс». Фрагмент рукопису Войнича, сторінка 50; f25v, називається ((дракон)), оскільки деталь нагадує «дракона». Результати моделювання показали, що текст, згенерований шифром Найббе, має вражаючу схожість із самим рукописом Войнича, зокрема, відтворює його незвичайні статистичні закономірності, які раніше спантеличували дослідників. Хоча Грешко зазначає, що це не є остаточним доказом того, що рукопис Войнича дійсно був створений за цією системою, це потужно демонструє, що така криптографічна система могла генерувати текст із майже ідентичними характеристиками. Це нове дослідження надає іншим дослідникам точніші інструменти для подальшого аналізу та розкодування, знову активізуючи дискусію навколо цієї загадкової книги. Тим не менш, рукопис Войнича залишається унікально неоднозначним, як підсумовує Грешко: він є «відображенням будь-якої вашої ідеї щодо нього», підтримуючи докази як на користь його кодованої природи, так і на користь теорії, що це незрозуміла мова чи нісенітниця, і саме ця властива невизначеність робить його таким невловимим і таким цікавим. Читайте також: Мрія палеонтолога: єдине місце на Землі містить понад 16000 слідів динозаврівThe post В рукописі XV століття знайшли згадку про драконів first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Астрономи виявили одну з найбільших обертових структур у Всесвіті, яка знаходиться на відстані 140 мільйонів світлових років від Землі. Це величезний космічний «ниткоподібний» філамент, що містить 14 галактик, багатих на водень, що утворюють надзвичайно тонку ланцюжок. Його довжина сягає 5,5 мільйонів світлових років, а ширина — 117 тисяч світлових років. Галактики розташовані вздовж цього філаменту як намистини на браслеті, утворюючи чіткий ланцюг. Міжнародна команда під керівництвом Оксфордського університету опублікувала результати своїх спостережень 4 грудня у журналі Monthly Notices of the Royal Astronomical Society. «Особливість цієї структури полягає не лише у її розмірах, а й у поєднанні спрямованого обертання галактик та обертання самого філаменту», — пояснює доктор Лайла Джанг, співавтор дослідження. «Уявіть карусель у парку розваг: кожна галактика обертається, як чашка на каруселі, але й сама платформа — космічний філамент — теж крутиться. Це подвійне обертання дає рідкісну можливість зрозуміти, як галактики набувають своєї швидкості обертання від великих структур, у яких вони живуть». Що таке космічні філамени Космічні філамени — це каркас Всесвіту, величезні нитки з галактик і темної матерії, що переплітаються по всьому космосу. Вони слугують каналами, по яких рухаються матеріал і момент обертання, живлячи галактики і впливаючи на їхню еволюцію. Нове відкриття стало можливим завдяки поєднанню даних з найпотужніших обсерваторій світу, включаючи радіотелескоп MeerKAT у Південній Африці та оптичні спостереження за допомогою інструменту Dark Energy Spectroscopic Instrument (DESI) та Sloan Digital Sky Survey (SDSS). Вчені помітили, що всі 14 галактик у філаменті обертаються у синхронізованому напрямку, збігаючись із рухом самої структури. Швидкість обертання філаменту оцінюється близько 110 км/с. Цікаво, що галактики з обох боків «хребта» нитки рухаються у протилежних напрямках, що кидає виклик сучасним моделям еволюції галактик і свідчить про значний вплив подібних гігантських структур на їхнє обертання. Молодий і багатий на водень Філамент виглядає відносно «молодим» і недоторканим. Його багатство на водень, який слугує «паливом» для зореутворення, а також «динамічно холодний» стан, роблять його своєрідним «фоссилем» космічних процесів. «Цей філамент зберігає сліди космічних потоків. Він допомагає зрозуміти, як галактики набувають обертання та ростуть з часом», — додає доктор Мадаліна Тудораке, співавтор дослідження. Що це дає астрономам Об’єкти, де галактики обертаються синхронно з загальною структурою філаменту, стають ідеальними для вивчення механізмів формування галактик та їх обертання. Багаті на водень галактики особливо корисні, бо водень легко переміщується всередині нитки, показуючи, як газові потоки живлять галактики. Ці спостереження дають цінні підказки про те, як кутовий момент передається у космічній павутині, впливаючи на форму галактик, їх обертання та швидкість зореутворення. Вчені сподіваються, що ці дані допоможуть покращити моделі космічної еволюції та точніше передбачати, як галактики формуються у Всесвіті.

У Національному парку Тороторо в Болівії вчені виявили місцевість Каррерас Пампа, яка містить найбільшу кількість скам’янілих слідів динозаврів, коли-небудь зареєстрованих на одній ділянці. Ця знахідка, описана командою під керівництвом доктора Рауля Есперанте з Інституту геологічних досліджень, є справжнім вікном у минуле, демонструючи ландшафт кінця крейдяного періоду, коли сотні, а то й тисячі, динозаврів збиралися біля берега стародавнього озера. На площі 7485 м² дослідники зафіксували загалом 16 600 скам’янілих відбитків, що включають не лише сліди лап, а й сліди хвостів та безперервні шляхи плавання, встановлюючи численні світові рекорди. Для порівняння, відомий кар’єр Ларк-Коррі в Австралії містить лише 3300 слідів, залишених трьома видами, пише T4. Стежка Каррерас Пампас у Національному парку Тороторо, Болівія, щойно побила рекорди щодо слідів динозаврів. Автор зображення: Есперанте та ін., 2025, PLOS One, CC-BY 4.0. Умови, необхідні для збереження слідів, відрізняються від тих, що сприяють скам’янінню кісток, тому сліди часто розповідають нам унікальні історії про ті часи та місця, де бракує інших достовірних записів. Каррерас Пампа ідеально ілюструє це: більшість відбитків належать тероподним динозаврам або птахам, із широким спектром розмірів — від менш ніж 10 сантиметрів до понад 30 сантиметрів, що свідчить про наявність великої кількості видів за короткий період. Примітно, що попри знахідки паралельних слідів зауроподів в інших місцях Тороторо, тут переважна більшість відбитків є відносно невеликими; лише одна стежка була залишена твариною, що, ймовірно, важила понад тонну, а більшість майстрів-відбитків були заввишки не більше 1,25 метра. Слід з брижами на поверхні шару. B) Дуже глибокі сліди та хвостові сліди. Звивистий шнур позначає хвостові сліди. D) Набір з п’яти дуже глибоких слідів. Білі наконечники стрілок вказують на хвостові сліди.Автор зображення: Есперанте та ін., 2025, PLOS One, CC-BY 4.0. Місцевість також дає ґрунт для значних суперечок і подальших досліджень. Автори стверджують, що численні сліди кігтів представляють найбільшу кількість безперервних плавальних стежок у світі, залишених динозаврами, що шкрябали мул під час плавання на мілководді. Крім того, на понад 30 слідах було виявлено чіткі сліди хвостів. Це є першим випадком виявлення сліду хвоста теропода у всій Південній півкулі, що відкриває унікальні дані про поведінку цих тварин. Більшість слідів свідчить про те, що динозаври рухалися неквапливо, зі швидкістю 5,5-7,5 $5.5-7.5 км/год, хоча є й винятки — кілька слідів, залишених тваринами, які рухалися зі швидкістю близько 20 км/год. Дослідники вважають, що значна частина довших слідів, які лише наближаються або прибувають з краю ділянки, ще залишається похованою, що обіцяє подальші відкриття у цьому «приголомшливому вікні в минуле». Читайте також: Вчені показали надзвичайно рідкісну і гарну рослину, яка харчується мʼясомThe post Мрія палеонтолога: єдине місце на Землі містить понад 16000 слідів динозаврів first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Недоторкнута таємниця Римської доби: у Будапешті знайшли саркофаг, який не відкривали 1700 років Археологи у Будапешті зробили відкриття, яке без перебільшення можна назвати сенсаційним. Під час розкопок у північному районі міста, на території давньоримського поселення Аквінкум, дослідники знайшли саркофаг віком близько 1700 років. Але найбільший шок їх чекав попереду — труна виявилася повністю герметичною і жодного разу не відкривалася з моменту поховання. Для археологів це надзвичайна рідкість. У IV столітті люди часто повторно використовували старі саркофаги, змінюючи поховання. А тут — кам’яна домовина, виготовлена спеціально для однієї людини і не торкнута протягом століть. Поховання серед покинутих римських будинків Місце знахідки також має цікаву історію. Колись тут стояло римське місто Аквінкум, але в III столітті його залишили. Згодом ця територія перетворилася на кладовище. Саме серед руїн стародавніх будинків і було виявлено саркофаг. Коли археологи дістали його з ґрунту, вони побачили, що кришка була скріплена металевими затискачами та залита свинцем. Це означало одне — ніхто не відкривав його з моменту поховання. Усередині — скелет і десятки цінних речей Коли кришку нарешті акуратно зняли, археологи побачили повністю збережений людський скелет і багате поховальне наповнення. У саркофазі знайшли: два ідеально збережені скляні сосуди, бронзові фігурки, 140 монет, кістяну шпильку для волосся, прикраси з бурштину, фрагменти тканини із золотими нитками. За характером речей вчені дійшли висновку, що в саркофазі була похована жінка. Якість речей і сам саркофаг свідчать про високий соціальний статус — найімовірніше, вона належала до заможної або знатної родини. Ознака турботи й любові Археологи зазначають: поховання виконане з надзвичайною ретельністю. Це говорить не лише про багатство, а й про ставлення родичів до померлої. «Її ховали з великою любов’ю і повагою», — кажуть дослідники. Додаткову інтригу створює шар мулу завтовшки близько 4 сантиметрів усередині труни. Вчені сподіваються, що під час його просіювання можуть знайти ще дрібні прикраси — наприклад, сережки, які поки що не були виявлені. Не лише саркофаг Окрім цієї унікальної знахідки, археологи також виявили поруч вісім простіших поховань і залишки римського акведука. Це підтверджує, що в цьому районі колись активно жили люди, а неподалік розташовувався військовий табір. Ймовірно, знайдений саркофаг належав мешканцям цивільного поселення, пов’язаного з цим гарнізоном. Живе вікно в минуле Такий саркофаг — це не просто кам’яна труна. Це капсула часу, яка дозволяє зазирнути у життя людини, що жила майже два тисячоліття тому. Завдяки тому, що поховання залишалося недоторканим, ученим відкривається унікальна можливість дізнатися більше про побут, соціальний статус, вірування та поховальні традиції римської епохи на території сучасної Угорщини. Це відкриття ще раз нагадує: наша земля досі зберігає таємниці, здатні змінити уявлення про минуле.

У світі флори, де більшість рослин покладаються виключно на фотосинтез, існує невелика, але інтригуюча група хижаків, які еволюціонували, щоб харчуватися м’ясом. Серед них — надзвичайно рідкісна та красива рослина Drosera silvicola (карликова росичка), що зустрічається лише в деяких частинах Західної Австралії. Цей вид, часто прикрашений яскраво-рожевими квітами, приманює нічого не підозрюючих комах своїми липкими щупальцями, пише T4. Росичка захоплює і перетравлює здобич за допомогою спеціалізованих ферментів, щоб отримати життєво важливі поживні речовини, такі як азот і фосфор, яких катастрофічно бракує у ґрунті її природного середовища. Хижі рослини, які розвинули цю здатність незалежно у різних частинах світу, є яскравим прикладом адаптації до бідних на поживні речовини ґрунтів. Цей вид, часто прикрашений яскраво-рожевими квітами, приманює нічого не підозрюючих комах своїми липкими щупальцями. Автор зображення: Тіло Александер Крюгер/Австралійська служба охорони дикої природи.. Ситуація для Drosera silvicola вважалася критичною: раніше вчені знали лише про дві невеликі популяції, обидві з яких перебували під загрозою знищення посеред гірничодобувних розробок. Уряд Західної Австралії вніс цей вид до пріоритетного рівня 1, що вказує на його надзвичайну рідкість і потенційну загрозу зникнення. У пошуках нових осередків виживання, Австралійська служба охорони дикої природи (AWC) організувала експедицію у дикі місцевості країни Ваджук. Після двох днів безрезультатних пошуків, дослідникам, які зробили останній гак у лісі Джарра, несподівано пощастило: вони натрапили на квітучу та здорову популяцію Drosera silvicola, розташовану за 70 кілометрів від її нині відомої території. Тіло Крюгер, аспірант Університету Кертіна та експерт із м’ясоїдних рослин, описав цей момент як «повний шок» та «величезну перемогу для охорони природи». Нова колонія процвітала на відкритій місцевості з високими хребтами та схилами, що є ідеальним середовищем для цього виду. Одна з тисяч Drosera silvicola, карликової росички першого рівня, яку було виявлено в заповіднику дикої природи Паруна Австралійської служби охорони дикої природи у Західній Австралії.Автор зображення: Тіло Александер Крюгер/Австралійська служба охорони дикої природи. Хоча ця знахідка одразу не знімає ризиків зникнення, вона свідчить про те, що Drosera silvicola, можливо, не знаходиться в такому скрутному становищі, як вважалося раніше. Відкриття підкреслює критичну важливість заповідників, таких як Паруна, для збереження унікального біорізноманіття Західної Австралії, особливо регіону, який уже відомий тим, що тут зареєстровано понад 150 видів хижих рослин. Читайте також: Нижчий за однорічну дитину: як виглядає найменший у світі кіньThe post Вчені показали надзвичайно рідкісну і гарну рослину, яка харчується мʼясом first appeared on T4 - сучасні технології та наука.