Після майже десяти років будівництва в Китаї офіційно розпочав роботу один із найамбітніших наукових проєктів сучасності — підземна нейтринна обсерваторія JUNO (Jiangmen Underground Neutrino Observatory). Вчені називають її початок символом нової епохи у вивченні нейтрино — загадкових елементарних частинок, які щосекунди у неймовірних кількостях проходять крізь Землю і навіть людське тіло, майже ні з чим не взаємодіючи. Нейтрино часто називають «частинками-привидами». Вони народжуються у величезних кількостях у надрах Сонця, під час ядерних реакцій, вибухів наднових і роботи атомних електростанцій. Їхня особливість у тому, що зафіксувати їх надзвичайно складно: навіть товстезна стіна зі свинцю не стала б для них серйозною перешкодою. Саме тому фізикам доводиться будувати гігантські детектори глибоко під землею, де мінімальний вплив стороннього випромінювання. JUNO розташована на глибині близько 700 метрів і є значно масштабнішою за своїх попередників. У центрі установки знаходиться гігантська сфера діаметром 35 метрів, наповнена 20 тисячами тонн рідкого сцинтилятора — спеціальної речовини, яка спалахує світлом при взаємодії з нейтрино. Навколо сфери встановлено понад 43 тисячі надчутливих фотопомножувачів, здатних зафіксувати навіть поодинокі фотони. Уся конструкція занурена в басейн із надчистою водою, що додатково захищає експеримент від космічних частинок. Обсерваторія реєструє антинейтрино, які надходять від атомних електростанцій Янцзян і Тайшань, розташованих за десятки кілометрів. Очікується, що щодня JUNO фіксуватиме від 40 до 60 таких частинок. Головне завдання проєкту — з’ясувати так звану ієрархію мас нейтрино. Відомо, що існує три «смаки» цих частинок — електронний, мюонний і тау-нейтрино, але досі невідомо, який із них найлегший. Перші результати роботи, отримані лише за кілька місяців спостережень, уже перевершили очікування. Точність вимірювання параметрів нейтринних осциляцій виявилася майже вдвічі кращою, ніж у попередніх експериментах. Це підтверджує, що установка працює саме так, як замислювали інженери й фізики. Проєкт JUNO розрахований щонайменше на 30 років досліджень. Учені сподіваються не лише остаточно визначити масову ієрархію нейтрино, а й перевірити сучасні теорії елементарних частинок та, можливо, виявити явища, які виходять за межі відомої фізики. Разом з іншими новими детекторами у Японії та США ця підземна сфера може стати ключем до розгадки одних із найглибших таємниць Всесвіту.

Археологи зробили відкриття, яке суттєво змінює уявлення про розвиток людських технологій. Нове дослідження показало, що неандертальці навчилися самостійно добувати вогонь приблизно 400 тисяч років тому — набагато раніше, ніж вважалося досі. Контроль над вогнем став одним із ключових кроків еволюції. Він дав змогу готувати їжу, зігріватися в холодному кліматі, відлякувати хижаків і збиратися в групи навколо вогнища. Довгий час науковці припускали, що давні люди лише користувалися вогнем, отриманим із природних джерел — наприклад, після блискавок або лісових пожеж. Підтримувати таке полум’я було складно, а можливість розпалити його в потрібний момент змінювала спосіб життя кардинально. Команда дослідників під керівництвом Британського музею виявила переконливі докази саме такого «вогню на замовлення» на археологічній пам’ятці East Farm Barnham у графстві Саффолк, Велика Британія. Це місце розташоване на території колишнього глиняного кар’єру й зберігає сліди життя людей періоду близько 427–415 тисяч років тому. На ділянці вчені знайшли невелику зону почервонілого осаду — приблизно розміром із невелике багаття. Навколо неї лежали уламки кам’яних знарядь, зокрема ручні рубила, які мали явні сліди термічного впливу. Найцікавішою знахідкою стали два шматки піриту — мінералу, який дає іскри при ударі об кремінь. Пірит є рідкісним для цієї місцевості, тож дослідники дійшли висновку, що неандертальці спеціально приносили його з інших районів. Це вказує на усвідомлене використання піриту разом із кременем як примітивного, але ефективного набору для добування вогню. Лабораторні аналізи підтвердили, що почервоніння ґрунту та зміни в кам’яних знаряддях не могли бути наслідком природної пожежі. Температура вогнища місцями перевищувала 750 градусів Цельсія, що відповідає повноцінному багаттю, розпаленому людиною. Крім того, сліди свідчать про багаторазове використання цього місця для розпалювання вогню. Дослідники зазначають, що для такого процесу потрібні не лише матеріали, а й знання: де знайти пірит, як отримати іскру, який трут краще використовувати. За словами вчених, особливо ефективними були певні види висушених грибів. Усе це говорить про високий рівень мислення та планування у ранніх неандертальців. Раніше найдавніші підтверджені докази цілеспрямованого добування вогню датувалися приблизно 50 тисячами років тому. Нове відкриття відсуває цю межу одразу на 350 тисяч років у минуле і показує, що навичка самостійно створювати вогонь з’явилася ще до виникнення Homo sapiens. Дослідження, опубліковане в журналі Nature, підкреслює: неандертальці були значно технологічно й інтелектуально розвиненішими, ніж це часто зображають у масовій культурі. Вогонь для них був не випадковою знахідкою, а керованим інструментом виживання.

Дослідження футурологічних сценаріїв розвитку цивілізації часто спирається не лише на математичне моделювання, а й на аналіз метафоричних текстів, залишених відомими містиками минулого століття. Однією з найбільш деталізованих, хоча й суперечливих хронологій майбутнього є видіння болгарської ясновидиці Вангелії Димитрової, відомої як Баба Ванга. Її пророцтва, задокументовані послідовниками вже після її смерті у тисяча дев’ятсот дев’яносто шостому році, окреслюють шлях людства довжиною у три тисячоліття, що завершується фінальною катастрофою у п’ять тисяч сімдесят дев’ятому році. Згідно з цією есхатологічною моделлю, загибель людства не буде раптовою, а стане кульмінацією тривалої космічної експансії, технологічного тріумфу та подальшого зіткнення з фундаментальними межами Всесвіту, пише T4. Початок третього тисячоліття за цією шкалою ознаменується виходом конфліктів за межі Землі, зокрема війною на Марсі у 3005 році та масштабними астрономічними змінами, такими як поява кілець навколо планети після зіткнення комети з Місяцем у три тисячі десятому році. Хронологія передбачає, що у 3797 році біосфера Землі стане непридатною для життя, що змусить цивілізацію повністю евакуюватися на нові планети. Цей перехідний період характеризується глибокою кризою: дефіцит ресурсів та руйнівні війни можуть призвести до тимчасового регресу людства до племінних суспільств, перш ніж розпочнеться новий золотий вік, заснований на синтезі релігійного та наукового знання. Еволюційний стрибок, запланований на сорок третє століття, описується як епоха подолання біологічних обмежень. Завдяки проривам у нейронауці та генетиці люди не лише вилікують усі хвороби, а й зможуть модифікувати можливості мозку, що дозволить викорінити ненависть і зло на фізіологічному рівні. Пік розвитку цивілізації очікується у сорок шостому сторіччі, коли чисельність населення Сонячної системи та інших колоній сягне триста сорока мільярдів осіб, що супроводжуватиметься інтеграцією з позаземними видами та досягненням біологічного безсмертя. Такий високий стан розвитку дозволить людству підійти до межі відомого Всесвіту, відкриття якої стане початком кінця. Баба Ванга, відома як «Нострадамус Балкан», передбачила остаточну загибель людства у 5079 році, коли космічна подія «неймовірних» масштабів призведе до повного знищення Всесвіту. Фінальна фаза існування цивілізації, згідно з пророцтвом, настане між 5076 та 5079 роками. Виявлення фізичної межі світобудови викличе глибокий розкол у суспільстві щодо доцільності виходу за її межі. Спроба людства подолати цей абсолютний бар’єр або космічна подія неймовірного масштабу призведе до того, що ясновидиця називала «абсолютним судним днем». Хоча критики та експерти наголошують на відсутності письмових записів самої Ванги та спекулятивності тлумачень її слів, дана хронологія залишається унікальним культурним та міфологічним документом, що відображає вічні страхи та надії людей перед лицем невідомого майбутнього та неминучості космічного фіналу. Не пропустіть: Чому батьківщиною людства може виявитися Марс, а не ЗемляThe post Вчені розшифрували пророцтво про остаточну загибель людства first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Питання про справжню колиску земної біології залишається однією з найвеличніших загадок сучасної науки, і гіпотеза про марсіанське походження життя дедалі частіше розглядається як серйозна альтернатива традиційним теоріям. Ключовим аргументом на користь цієї ідеї є часовий чинник та геологічна історія обох планет. Марс сформувався приблизно 4,6 мільярда років тому, ставши придатною для життя кам’янистою планетою на кілька десятків мільйонів років раніше за Землю. У той час як рання Земля пережила катастрофічне зіткнення з планетою Тейя близько 4,51 мільярда років тому, що призвело до повного розплавлення нашої планети та формування Місяця, Марс уникнув подібної глобальної стерилізації. Це означає, що життя на Червоній планеті могло зародитися та стабільно еволюціонувати протягом півмільярда років, поки Земля лише оговтувалася від космічного удару, пише T4. Дослідження генетичного коду останнього універсального спільного предка всього живого на Землі, відомого під абревіатурою Лука (LUCA), показують, що цей складний мікроорганізм існував уже 4,2 мільярда років тому. Це створює парадокс: між моментом формування Місяця та появою диверсифікованих екосистем, у яких жив Лука, минуло лише близько 290 мільйонів років. Цього часу могло бути недостатньо для перетворення неживої хімії на складну біологію, здатну витримувати вірусні атаки та екстремальні температури. Гіпотеза панспермії припускає, що марсіанські мікроби могли потрапити на Землю разом із метеоритами саме в той момент, коли наша планета стала придатною для заселення, фактично оминувши тривалий процес первинного зародження життя безпосередньо в земних умовах. Наші результати показують, що LUCA існував близько 4,2 млрд років тому, з 95% довірчим інтервалом, що охоплює 4,09–4,33 млрд років тому за моделлю розслабленого годинника ILN (помаранчевий) та 4,18–4,33 млрд років тому за моделлю розслабленого годинника GBM (бірюзовий). Зображення: Ранній Марс мав захисну атмосферу, океани та гідротермальну активність, що ідеально підходило для біогенезу. Однак ідея про «марсіанських предків» стикається з серйозними викликами, головним з яких є здатність мікроорганізмів пережити космічну подорож. Гіпотетичні пасажири мали б витримати колосальний тиск під час вильоту з Марса, радіаційне бомбардування у вакуумі космосу та екстремальний нагрів при входженні в земну атмосферу. Хоча аналіз геному Луки свідчить про його пристосованість до високих температур та ультрафіолету, у ньому немає прямих ознак адаптації до міжпланетних перельотів. Тільки найстійкіші форми життя, здатні утворювати спори та відновлювати пошкоджену радіацією ДНК, могли б подолати такий шлях, і то лише за умови надійного захисту всередині великих кам’янистих уламків. Попри складність міжпланетного транзиту, комп’ютерні симуляції підтверджують теоретичну можливість виживання мікробів усередині метеоритів. Якщо життя справді примандрувало з Марса, це пояснює феноменальну швидкість заселення Землі після її охолодження. З іншого боку, постає логічне запитання: чому, якщо такий обмін був успішним у перші 500 мільйонів років, ми не бачимо слідів подальшої експансії життя по всій Сонячній системі протягом наступних чотирьох мільярдів років? Хоча більшість вчених схиляються до того, що 290 мільйонів років цілком достатньо для самостійного виникнення життя на Землі, марсіанська гіпотеза змушує нас переглянути самі межі біологічної стійкості та наше місце у всесвіті, де Червона планета могла бути не просто сусідом, а справжньою прабатьківщиною. Читайте також: Завдовжки 15 метрів і вагою близько тонни: вчені виявили найбільшу змію на ЗемліThe post Чому батьківщиною людства може виявитися Марс, а не Земля first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Дослідницька група з Університету штату Північна Кароліна, Прінстонського університету та Техаського університету A&M уперше отримала зображення атомів кисню у водному середовищі. Результати роботи опубліковані в журналі Nature Communications у грудні 2025 року. Донедавна вченим було неможливо зафіксувати поведінку атомарного кисню в питній воді через технічні обмеження. Вода гасить збуджений стан атомів ще до того, як прилади встигають його зареєструвати. Дослідники застосували фемтосекундний лазер, що працює на часових масштабах однієї квадрильйонної частки секунди, що дозволило обійти цю проблему. В експерименті використовувався метод двофотонної лазерної індукованої флуоресценції. Атоми кисню одночасно поглинали два фотони й переходили у збуджений стан. Повертаючись у вихідний стан, атоми вивільняли надлишкову енергію у вигляді світла. Надкороткі лазерні імпульси дали змогу зафіксувати цю флуоресценцію до того, як її придушувала вода. Для калібрування вимірювань учені порівняли отримані дані із сигналом щільності ксенону, який має схожі характеристики збудження. Комп’ютерне моделювання допомогло визначити частоту зіткнень збуджених атомів із молекулами води. Концентрація атомарного кисню поблизу поверхні води оцінюється як величина порядку 10x10^x10x (точне значення не уточнюється). Експеримент показав, що атоми кисню можуть існувати у воді протягом десятків мікросекунд і проникати в рідину на глибину до сотень мікрометрів. Ці показники значно перевищують попередні теоретичні оцінки. Отримані дані вказують на необхідність перегляду чинних моделей реакційної здатності атомарного кисню у водних розчинах.

Нові наукові дані свідчать: COVID-19 може залишати тривалий слід у мозку навіть у тих людей, які вважають себе повністю одужалими і не мають жодних помітних симптомів. Дослідження показує, що вплив вірусу на нервову систему може бути прихованим і проявлятися на клітинному рівні ще довго після перенесеної інфекції. Про це йдеться в роботі вчених з Університету Ґріффіта (Австралія), які використали сучасні методи магнітно-резонансної томографії для детального аналізу стану мозку людей, що перехворіли на COVID-19. Отримані результати порівнювали з показниками учасників, які ніколи не мали підтвердженого зараження. Зміни, які не завжди відчуваються Дослідники виявили, що перенесений COVID-19 може спричиняти помітні зміни як у сірій, так і в білій речовині мозку. Саме ці ділянки відіграють ключову роль у пам’яті, мисленні, концентрації уваги та загальному когнітивному здоров’ї. За словами керівника дослідження доктора Кірана Тапалії, відмінності були зафіксовані не лише у людей із так званим «тривалим COVID», а й у тих, хто вважав себе повністю здоровим після хвороби. Мова йде про зміни в нейрохімічних показниках мозку, структурі тканин і сигналах, які зазвичай не помітні без високоточного сканування. «Наш підхід дозволив побачити зміни, які не проявляються у вигляді явних симптомів, але можуть мати довготривалі наслідки для роботи мозку», — зазначив учений. Не тільки Long COVID Особливу увагу вчені звернули на те, що ступінь змін у мозкових тканинах корелював із тяжкістю симптомів у людей із тривалим COVID. Це може означати, що вірус здатен залишати «тихий» слід у нервовій системі, який не зникає навіть після клінічного одужання. Водночас факт наявності змін у тих, хто не скаржиться на проблеми зі здоров’ям, викликає додаткові запитання. Дослідники припускають, що деякі наслідки COVID-19 можуть проявитися пізніше — наприклад, у вигляді погіршення пам’яті, складнощів із концентрацією або підвищеної втомлюваності. Пояснення когнітивних скарг Отримані результати допомагають краще зрозуміти, чому багато людей повідомляють про «туман у голові», проблеми з мисленням і пам’яттю не лише під час хвороби, а й через місяці або навіть роки після зараження. Директорка Національного центру нейроімунології та нових захворювань професорка Соня Маршалл-Ґрадіснік наголосила, що такі дослідження є критично важливими для оцінки реального впливу пандемії на здоров’я населення. За її словами, поєднання передових технологій і міждисциплінарної співпраці дозволяє робити відкриття, які можуть змінити підхід до діагностики та лікування пацієнтів. Що це означає для майбутнього Хоча дослідження не стверджує, що всі люди після COVID-19 обов’язково зіткнуться з неврологічними проблемами, воно підкреслює необхідність довгострокового спостереження за станом мозку. Вчені наголошують: навіть за відсутності симптомів наслідки інфекції можуть бути глибшими, ніж здавалося раніше. Подальші дослідження мають з’ясувати, чи є ці зміни оборотними та як саме вони впливають на якість життя в довгостроковій перспективі. Одне зрозуміло вже зараз — COVID-19 не завжди закінчується з негативним тестом, і його вплив на мозок може бути набагато тривалішим.

Вчені зробили важливий крок до розуміння того, як мозок обробляє інформацію, навчається і зберігає спогади. Дослідникам уперше вдалося з високою точністю «побачити» хімічні сигнали, які надходять до нейронів і фактично керують роботою пам’яті та мислення. Невидима сторона роботи мозку Робота мозку ґрунтується на обміні сигналами між нейронами. Протягом десятиліть наука вміла добре фіксувати те, що нейрони «відправляють» — електричні імпульси та зміни рівня кальцію. Але сигнали, які нейрони отримують, залишалися майже невловимими. Йдеться про нейромедіатори — хімічні речовини, за допомогою яких клітини мозку спілкуються між собою. Найважливішим серед них є глутамат — основний збуджувальний нейромедіатор у мозку людини. Його вивільнення відбувається блискавично: один електричний імпульс зазвичай означає появу лише одного «пакета» молекул глутамату, який існує в синапсі менш ніж мілісекунду. Саме через це такі сигнали було надзвичайно складно зафіксувати. Чому вхідні сигнали такі важливі Кожен нейрон отримує інформацію від тисяч інших клітин через синапси. Саме поєднання цих слабких, але численних сигналів визначає, чи «запуститься» нейрон і яку інформацію він передасть далі. Від цього залежать навчання, формування спогадів і складні когнітивні процеси. До цього моменту вчені змушені були робити висновки опосередковано — за електричною активністю або кальцієвими сплесками. Пряме спостереження за вивільненням глутамату відкриває можливість точно зрозуміти, які саме сигнали впливають на роботу нейронів, а які ігноруються. Білок, який змінив правила гри Команда дослідників з Інституту нейронної динаміки Аллена та дослідницького центру Janelia створила нове покоління біосенсорів — білків iGluSnFR4. Їх спеціально «налаштували» так, щоб вони були яскравішими, чутливішими та швидшими за попередні версії. У результаті з’явилися два ключові варіанти. Один із них дозволяє фіксувати надзвичайно швидкі події на окремих синапсах, інший — бачити слабші сигнали одразу в багатьох точках мозку. Обидва сенсори здатні реєструвати вивільнення глутамату навіть з одного-єдиного синаптичного «пакета». Живе спостереження за думками Нові інструменти дали змогу спостерігати за хімічними сигналами в реальному часі в різних ділянках мозку — корі, гіпокампі, таламусі та середньому мозку. Вчені бачать, як сигнали змінюються буквально з мілісекундною точністю, наприклад у відповідь на зовнішні стимули. Важливо й те, що сигнали від сусідніх синапсів не «зливаються» між собою. Це дозволяє створювати детальні карти того, як саме інформація поширюється нейронними мережами. Ключ до розуміння хвороб мозку Порушення роботи глутаматної системи пов’язують із багатьма захворюваннями — від епілепсії та хвороби Альцгеймера до шизофренії й аутизму. Часто проблема полягає не в загибелі нейронів, а в збоях їхньої комунікації. Нові сенсори дозволяють безпосередньо побачити, де саме виникає «злам» у передачі сигналів. Це відкриває нові можливості і для розробки ліків — тепер дослідники можуть оцінювати дію препаратів не лише за поведінкою чи електричною активністю, а й за реальною хімічною комунікацією між клітинами. Новий розділ у нейронауці Як пояснюють автори дослідження, раніше роботу мозку можна було порівняти з книгою, в якій видно окремі слова, але не зрозуміло, як вони пов’язані між собою. Тепер науковці отримали інструмент, який показує самі «зв’язки» між нейронами та порядок обміну інформацією. Оскільки ці сенсори стануть доступними для лабораторій у всьому світі, їх широке застосування може значно прискорити дослідження пам’яті, навчання та неврологічних розладів. Робота, опублікована в журналі Nature Methods, уже називають одним із найважливіших технологічних проривів у сучасній нейронауці.

Те, що ще вчора вважалося харчовими відходами й прямувало на смітник або в компост, сьогодні може стати основою для екологічного землеробства та нових медичних розробок. Вчені дедалі частіше знаходять у залишках їжі прихований потенціал — від захисту рослин до створення біологічно активних сполук для фармацевтики. Одразу кілька нещодавніх досліджень, опублікованих у наукових журналах Американського хімічного товариства (ACS), показують, як аграрні та харчові відходи можна перетворити на корисний ресурс для сільського господарства, екології та здоров’я людини. Захист рослин без хімії Одним із перспективних напрямів стало використання жому цукрового буряка — побічного продукту виробництва цукру, який становить до 80% маси коренеплоду. Дослідники з’ясували, що з цієї сировини можна отримати вуглеводи, здатні активувати природні захисні механізми рослин. У лабораторних експериментах такі сполуки допомагали пшениці ефективніше протистояти хворобам, зокрема борошнистій росі. Це відкриває шлях до зменшення використання синтетичних пестицидів і робить агровиробництво більш екологічним. Екологічна альтернатива торфу Ще одне дослідження пропонує несподіване рішення для вирощування розсади. Замість торфу, видобуток якого шкодить болотним екосистемам і впливає на рівень ґрунтових вод, науковці випробували кокосові волокна, перероблені… багатоніжками. Такий «мілікопост» у суміші з іншими рослинними матеріалами показав не гірші результати, ніж традиційні торф’яні субстрати. Зокрема, розсада солодкого перцю росла так само добре, що робить цей підхід привабливим для сталого землеробства. Листя, яке ми недооцінюємо Часто разом із редискою на смітник летить і її бадилля. А дарма. Огляд наукових робіт свідчить, що листя редиски може бути навіть кориснішим за сам коренеплід. Воно містить багато клітковини та біоактивних речовин. Лабораторні та експериментальні дослідження на тваринах показали, що ці сполуки сприяють росту корисних кишкових бактерій і можуть позитивно впливати на травлення. У перспективі такі «відходи» можуть стати інгредієнтом функціональних продуктів харчування. Від косметики до ліків Ще один напрям — збереження корисних речовин для промислового використання. Вчені розробили метод, який дозволяє стабілізувати антиоксиданти з листя буряка. Рідкий екстракт висушують у вигляді мікрочастинок, «запакованих» у їстівний біополімер. Ці мікрокапсули не лише краще захищають активні сполуки від руйнування, а й демонструють вищу антиоксидантну активність, ніж сам екстракт. Така технологія може знайти застосування у фармацевтиці, косметології та харчовій промисловості. Сміття, яке змінює майбутнє Усі ці приклади показують: харчові та аграрні відходи — це не проблема, а ресурс. Їх повторне використання здатне зменшити навантаження на довкілля, зробити фермерство стійкішим і навіть відкрити нові можливості для медицини. І, схоже, ми лише на початку цього шляху.

Феномен біологічного довголіття серед домашніх тварин продовжує залишатися об’єктом прискіпливої уваги геронтологів та ветеринарних фахівців, і випадок британської кішки Флоссі став справжньою науковою віхою в цій галузі. Народившись 29 грудня 1995 року, ця тварина офіційно досягла тридцятирічного рубежу, що за методологією перерахунку на людський вік відповідає неймовірним 120 рокам. Статус найстарішої живої кішки у світі був підтверджений Книгою рекордів Гіннесса ще у листопаді 2022 року, коли Флоссі було 26 років і 316 днів, проте її здатність зберігати життєву активність і сьогодні робить її однією з найстаріших представниць виду за всю історію задокументованих спостережень. Історія Флоссі почалася з порятунку зі зграї безпритульних тварин біля лікарні в графстві Мерсісайд, після чого вона прожила довге життя, змінивши кількох власників у межах однієї родини, перш ніж потрапити під опіку благодійної організації Cats Protection, пише T4. Народившись 29 грудня 1995 року, ця кішка офіційно досягла тридцятирічного рубежу, що за методологією перерахунку на людський вік відповідає неймовірним 120 рокам. Авторство фото: Захист котів/Книга рекордів Гіннеса. З погляду ветеринарної медицини, стан Флоссі демонструє вражаючу стійкість організму до процесів старіння. Попри те, що на момент офіційної реєстрації рекорду тварина вже була повністю глухою та мала значні порушення зору, клінічні показники її здоров’я залишалися стабільними. Це свідчить про високий адаптивний потенціал домашніх котів при забезпеченні належного догляду та відсутності критичних патологій внутрішніх органів. Нова власниця Вікторія Ґрін із міста Орпінгтон зазначає, що Флоссі не демонструє ознак деменції чи повної втрати інтересу до довкілля, зберігаючи звичний котячий ритм життя, що включає регулярне харчування, глибокий сон та епізодичні ігрові маніпуляції. Такі спостереження мають велике значення для розуміння вікових змін у поведінці тварин-довгожителів. Flossie, the world's oldest living cat, will celebrate her 30th birthday on December 29, 2025. pic.twitter.com/NoZ42sBby2— The Figen (@TheFigen_) December 29, 2025 Дослідження генетичних та середовищних чинників, що сприяли такому екстремальному довголіттю, вказують на важливість стабільного середовища та соціальної взаємодії. Флоссі протягом майже трьох десятиліть перебувала в умовах домашнього затишку, що мінімізувало стресові навантаження на імунну систему. Її випадок підкреслює, що межа тривалості життя домашніх котів, яка зазвичай становить 12–18 років, може бути значно відсунута за сприятливих обставин. Наукова спільнота розглядає подібні рекорди не лише як курйозні факти, а й як базу для вивчення механізмів уповільненого старіння ссавців. Флоссі залишається живою легендою гляціології домашніх тварин, нагадуючи нам про глибинні зв’язки між генетикою, середовищем та якістю життя, які дозволяють долати природні біологічні бар’єри. Читайте за темою: Вчені зʼясували, чому коти нявкають до чоловіків голосніше, ніж до жінокThe post Найстарішій у світі кішці виповнилось 120 людських років (ФОТО) first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Відкриття, зроблене палеонтологами на заході Індії, вносить радикальні зміни в наше розуміння мегафауни палеогену та кидає виклик багаторічному домінуванню колумбійської титанобоа як найбільшої змії в історії планети. У лігнітовій шахті регіону Панандро, що в штаті Гуджарат, було виявлено скам’янілі останки гігантської рептилії, яка отримала назву Vasuki indicus. Згідно з результатами дослідження, опублікованого в журналі Scientific Reports, ця доісторична істота сягала приголомшливих 15 метрів у довжину, а її вага наближалася до однієї тонни. Знахідка, що датується періодом приблизно 56 мільйонів років тому, представляє сегмент із 27 хребців, частина з яких збереглася в оригінальному анатомічному положенні, що дозволило вченим з Індійського технологічного інституту Руркі реконструювати фізичний вигляд цього стародавнього хижака, пише T4. Геологічна карта басейну Кач із зазначенням місця знахідки скам’янілостей. Авторство: Scientific Reports. Аналіз морфології хребців, ширина яких сягає 11 сантиметрів, вказує на те, що Vasuki indicus мав надзвичайно широке циліндричне тіло діаметром близько 44 сантиметрів. За своєю біологічною стратегією ця змія не була створена для швидкого переслідування жертви; натомість вона була повільним хижаком-засідником. Провідний автор дослідження Дебаджит Датта зазначає, що Васукі мешкав у прибережних болотистих масивах у часи, коли глобальна температура Землі була значно вищою за нинішню. Подібно до сучасних анаконд та пітонів, ця рептилія не використовувала отруту для полювання. Її головною зброєю була колосальна фізична сила: вона вбивала здобич шляхом констрикції, тобто потужного стискання, що призводило до зупинки кровообігу та руйнування скелета жертви. Дорзальний вигляд хребців Васукі , показаний на художній реконструкції змії. Авторство: Суніл Баджпай/Дебаджіт Датта. Геологічний контекст знахідки в басейні Кач підтверджує, що такі гігантські констриктори були поширені не лише в Південній Америці, але й на території давньої Індії, що значно розширює географію проживання гігантських змій після вимирання динозаврів. Порівняння з Titanoboa cerrejonensis, виявленою у 2009 році в Колумбії, показує, що обидві змії мали схожі габарити. Хоча хребці титанобоа трохи більші, загальна орієнтовна довжина Васукі в 15 метрів потенційно робить індійський екземпляр довшим. Наразі палеонтологи не можуть однозначно стверджувати, яка з рептилій була масивнішою, оскільки відсутність черепа та повного скелета Васукі залишає певні питання щодо його точної ваги та статури відкритими. Порівняння з Titanoboa cerrejonensis, виявленою у 2009 році в Колумбії, показує, що обидві змії мали схожі габарити. Хоча хребці титанобоа трохи більші, загальна орієнтовна довжина Васукі в 15 метрів потенційно робить індійський екземпляр довшим. Існування другої незалежної лінії гігантських змій на іншому континенті свідчить про те, що теплий клімат еоцену сприяв виникненню подібних суперхижаків у різних частинах світу. Васукі, названий на честь міфічного царя змій з індійської міфології, став символом епохи, коли рептилії знову зайняли верхівку харчового ланцюга. Це відкриття не лише збагачує літопис вимерлих видів, а й змушує вчених переглянути швидкість та шляхи міграції стародавніх хребетних між розрізненими тоді континентами, підкреслюючи складність та динамічність еволюційних процесів у посткрейдовий період. Читайте також: Вчені знайшли скамʼянілу стопу довжиною 1 метр: кому вона належалаThe post Завдовжки 15 метрів і вагою близько тонни: вчені виявили найбільшу змію на Землі first appeared on T4 - сучасні технології та наука.