Створення того самого кристалу альтернативним методом може кардинально розширити можливості квантових мереж — збільшивши їхню дальність з кількох кілометрів до приблизно 2000 км. Це досягнення значно наближає до реальності перспективу квантового інтернету. Квантові комп’ютери надзвичайно швидкі та потужні, але їх дуже складно з’єднувати на великі відстані. До недавнього часу максимальна дистанція, на яку два квантові комп’ютери могли обмінюватися даними через оптоволоконний кабель, становила лише кілька кілометрів. Практично це означає, що навіть якби їх напряму з’єднати волокном, квантовий комп’ютер на кампусі Університету Чикаго на Саут-Сайді все одно не зміг би обмінюватися інформацією з іншим, розташованим у хмарочосі Вілліс-Тауер у центрі міста. Нові дослідження, опубліковані 6 листопада 2025 року в журналі Nature Communications асистентом професора Тянь Чжуном з Пріцкерської школи молекулярної інженерії Університету Чикаго (UChicago PME), показали, що цю відстань можна радикально збільшити — до 2000 км. Використовуючи метод Чжуна, той самий квантовий комп’ютер UChicago, який раніше не міг «дістатися» Вілліс-Тауру, тепер теоретично міг би з’єднатися з квантовим комп’ютером, що знаходиться за межами Солт-Лейк-Сіті, штат Юта. «Вперше технологія створення квантового інтернету у глобальному масштабі стала реально досяжною», — сказав Чжун, який нещодавно отримав престижну премію Стерджа за цю роботу. Подовження часу когерентності для збільшення дистанції зв’язку Створення квантових мереж вимагає з’єднання квантових комп’ютерів шляхом утворення заплутаності між атомами, що надсилаються через оптоволоконний кабель. Ключовим фактором є те, як довго ці заплутані атоми можуть зберігати квантову когерентність, адже довший час когерентності дозволяє встановлювати зв’язок на більших відстанях. У новому дослідженні команда Чжуна збільшила час когерентності окремих атомів ербію з 0,1 мілісекунди до понад 10 мілісекунд. В одному випадку вони досягли 24 мілісекунд — рівня, який теоретично може підтримувати з’єднання на 4000 км, що приблизно відповідає відстані від UChicago PME до Оканьї, Колумбія. Як новий метод виготовлення змінює можливості Інновація полягала не в нових матеріалах, а у створенні тих самих матеріалів іншим способом. Вони виготовили кристали, леговані рідкісноземельними елементами, необхідні для створення квантової заплутаності, за допомогою техніки молекулярно-променевої епітаксії (MBE), а не традиційним методом Чохральського. «Традиційний спосіб — це, по суті, плавильний тигель», — пояснив Чжун. «Ви змішуєте інгредієнти в правильних пропорціях і розплавляєте все. Матеріал нагрівають до понад 2000 °C і повільно охолоджують, формуючи кристал.» Потім отриманий кристал хімічно «вирізають» у потрібну форму — подібно до того, як скульптор вибирає мармурову плиту та відсікає все зайве. MBE натомість більше схожа на 3D-друк: вона наносить шар за шаром, створюючи кристал одразу у потрібній формі. «Ми починаємо з нічого і збираємо пристрій атом за атомом», — сказав Чжун. «Чистота та якість цього матеріалу настільки високі, що квантові властивості цих атомів стають винятково добрими.» Попри те, що MBE — відома технологія, її ніколи не застосовували для створення цього типу матеріалу. Чжун і його команда працювали разом із фахівцем зі синтезу матеріалів, асистентом професора Шуолуном Яном, щоб адаптувати MBE для цієї задачі. Професор Г’юґ Де Рідматтен з Інституту фотонних наук, визнаний світовий експерт (не залучений до дослідження), зазначив: «Це надзвичайно інноваційний підхід. Він демонструє, що контрольована «знизу-вгору» нанофабрикація може створити одиничні рідкісноземельні іонні кубіти з чудовими оптичними й спіновими властивостями та довготривалим інтерфейсом спін–фотон на телекомунікаційних довжинах хвиль у пристрої, сумісному з оптоволоконними мережами. Це значний прорив.» Випробування квантового зв’язку в лабораторії Наступним кроком команда Чжуна перевірить, чи дозволяє збільшений час когерентності дійсно з’єднувати квантові комп’ютери на великі відстані. «Перш ніж прокладати оптоволокно, скажімо, з Чикаго до Нью-Йорка, ми протестуємо все у моїй лабораторії», — пояснив він. Це включає з’єднання двох кубітів у різних розріджувальних холодильниках («фріджах») в лабораторії Чжуна через 1000 км намотаного кабелю. Це наступний, але далеко не останній крок. «Ми зараз будуємо третій холодильник у лабораторії. Коли все буде готово, утвориться локальна мережа, і ми спершу проведемо експерименти на місці, щоб змоделювати можливу майбутню мережу великої дальності», — сказав Чжун. «Це частина великої мети — створити справжній квантовий інтернет, і ми досягли ще одного важливого рубежу на цьому шляху.»

Довгий час у науковому середовищі панувало уявлення, що синій колір є найрідкіснішим серед живих організмів, оскільки більшість світу вкрита зеленим, а жовтий, помаранчевий, червоний і рожевий відтінки часто зустрічаються у рослин і тварин. Дійсно, синій залишається відносно обмеженим, прикрашаючи лише невеликий вибір квітів, екзотичних птахів та деяких земноводних. Однак, згідно з дослідженнями, існує ще один колір, який зустрічається в природному світі ще рідше, і це фіолетовий. Його дефіцит пояснюється глибокою взаємодією фізики світла та еволюційних біохімічних обмежень, пише T4. Цей енергетичний баланс пояснює, чому зелений колір є найпоширенішим. Він розташований приблизно посередині видимого спектру і є найкращою довжиною хвилі для використання в процесі фотосинтезу, фундаментальної основи життя. Рослини використовують пігмент хлорофіл, який ефективно поглинає переважно високоенергетичне червоне і трохи синє світло для перетворення світлової енергії в хімічну, стабільно збуджуючи електрони. Натомість зелене світло здебільшого відбивається, звідки й походить колір листя. Рідкість інших кольорів зводиться до аналогічного балансу: пігменти повинні бути не лише біохімічно стійкими, але й служити конкретній еволюційній меті – чи то для обміну речовин, камуфляжу, чи для комунікації. Згідно з дослідженнями, фіолетовий колір зустрічається в природному світі дуже рідко. Автор фото: Leonid Danilov. Рідкість синього кольору пояснюється його короткою довжиною хвилі та високою частотою, що робить його дуже енергійним. Більшість пігментів біохімічно легше поглинають цей інтенсивний енергетичний «удар», а не відбивають його. Хоча життя знайшло способи обійти це, наприклад, у яскравих тропічних птахів чи жуків, часто вони не покладаються на справжні пігменти. Замість цього багато організмів використовують структурне забарвлення – явище, коли мікроскопічні фізичні структури розсіюють світло таким чином, що створюється сприйняття блакитного кольору. Проте це є складним і енергетично дорогим процесом, який лише невелика кількість живих істот змогла еволюційно опанувати. Фіолетовий колір, який має ще вищу частоту та найкоротшу довжину хвилі у видимому спектрі, займає найбільш енергетично екстремальний кінець. Це, по суті, екстремальна версія синього (його не слід плутати з пурпуровим, який є сумішшю синього та червоного). Усі фізичні та біохімічні фактори, які ускладнюють появу синього кольору, ще більш виражені для фіолетового, тому він майже повністю відсутній у живих організмах. Утворити фіолетовий колір за допомогою біологічних пігментів є надзвичайно енергетично вимогливим, а створення структурного забарвлення для нього стає надзвичайно складним. Для цього потрібні мікроскопічні структури такої щільності та точності, що лише одиниці організмів можуть це реалізувати. Цей дефіцит фіолетового та синього кольорів у природі, ще до ери хімічних барвників, історично робив їх одними з найдорожчих і найскладніших для отримання, резервуючи для лідерів та еліт у людських культурах. Читайте також: Вчені назвали найбільш “злопамʼятного” птаха на ЗемліThe post Вчені назвали найрідкісніший колір у природі first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Нещодавнє відкриття в Каліфорнії змусило вчених переглянути історію еволюції одних із найважливіших для людства культур, таких як кава, картопля та м’ята. Виявляється, ми маємо дякувати за їх існування не лише новітній еволюції, але й рослинам, що пережили катастрофу крейдяного періоду 80 мільйонів років тому, пише T4. Ця захоплююча історія виживання починається з рідкісної скам’янілості, знайденої біля Граніт-Бей, яка перевертає уявлення про те, коли саме ключові квіткові рослини почали свій розвиток. У 1990-х роках під час будівельних робіт було виявлено дивовижний скам’янілий плід, що отримав назву Palaeophytocrene chicoensis. Однак його справжнє, епохальне значення стало зрозумілим лише через роки, коли палеоботанік Браян Аткінсон із Канзаського університету натрапив на цю знахідку в колекції Музею природної історії коледжу Сьєрра. Читайте також: Науковці попередили про наближення “апокаліпсиса”, який може знищити світові запаси продовольства Тут представлений плід Palaeophytocrene chicoensis. Ця скам’янілість постійно зберігається в Музеї природної історії коледжу Сьєрра. Фото: Браян Аткінсон. Цей викопний плід належав до родини Ікацинових (Icacinaceae) – групи рослин, які раніше вважалися притаманними набагато молодшим геологічним відкладенням, і їхня присутність у шарах крейдяного періоду стала справжньою сенсацією. Відкриття Palaeophytocrene chicoensis засвідчило, що давні тропічні ліси крейдяного періоду були набагато складнішими, ніж вважали вчені, і вже тоді включали квіткові рослини, які надавали структурної складності, подібної до сучасної. Дослідження, опубліковане в журналі Nature Plants, підкреслює, що ця скам’янілість належить до групи деревних ліан, які з’явилися набагато раніше в палеонтологічних літописах, ніж припускалося. В епоху, коли в лісах ще домінували хвойні дерева, подібні релікти вказують на зміну екосистем, де квіткові рослини почали ставати все більш помітними. Найголовніше, що цей крейдяний предок стосується групи рослин, до якої сьогодні входять такі життєво важливі культури, як кава, картопля і навіть помідори та шоколад (якщо згадати про те, що ці рослини теж є квітковими, які швидко еволюціонували в цей період, що також підтверджує теорія про вибухову диверсифікацію квіткових). Дослідження Аткінсона демонструє, що ці рослини не просто з’явилися, а й зуміли пережити масове вимирання, яке знищило динозаврів. Це виживання через драматичну подію в історії Землі, ймовірно, стало ключем до їх подальшої еволюції в культури, якими ми насолоджуємося сьогодні. Таким чином, за ранкову чашку кави, що бадьорить, і ситну картоплю фрі ми маємо дякувати не лише селекціонерам, але й витривалим, давнім рослинам, які процвітали в екосистемах крейдяного періоду. Читайте також: Вчені назвали найбільш “злопамʼятного” птаха на ЗемліThe post Вчені розповіли, кому ми маємо дякувати за каву, картоплю і шоколад first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Нові дослідження, проведені в Кембриджі та Центрі Гельмгольца в Берліні, розкрили загадку магнітних викопних решток, залишених давнім організмом. Ці мікроскопічні магнітні фрагменти у формі списа або голки були знайдені в давніх донних морських відкладах віком до 97 мільйонів років. Як з’ясувалося, ці древні залишки були своєрідною «біологічною GPS-системою», яку, найімовірніше, створила давня істота, схожа на вугра. Цей внутрішній компас дозволяв невідомому організму точно орієнтуватися за магнітним полем Землі. «Якою б не була істота, що створила ці магнітофосилії, тепер ми знаємо, що вона, найімовірніше, мала здатність до точної навігації», — сказав Річ Гаррісон з кафедри наук про Землю Кембриджського університету, який був співкерівником дослідження. «Схоже, ця істота ретельно контролювала форму та структуру цих викопних часток, і ми хотіли з’ясувати, чому», — додав Гаррісон. 3D-зображення крихітних викопних решток Магніторецепція — здатність відчувати й використовувати магнітне поле Землі — добре задокументоване, але досі частково загадкове почуття, притаманне сучасним тваринам. Багато видів, наприклад мігруючі птахи та морські черепахи, покладаються на цю невидиму глобальну сітку для дальніх подорожей, орієнтації й навіть полювання. Вважається, що крихітні внутрішні кристали магнетиту діють як мікроскопічні магнітні голки, вирівнюючись уздовж магнітного поля Землі. Проте мало відомо про те, як давні організми використовували такий внутрішній компас — чи взагалі він існував мільйони років тому. Нові магнітофосилії, «не більші за бактеріальну клітину», є першими прямими доказами того, що давні тварини використовували геомагнітне поле для навігації. Це демонструє, що тварини користуються магнітним полем як картою вже майже 100 мільйонів років. У цьому дослідженні команда застосувала нову методику 3D-магнітної візуалізації, щоби вперше заглянути всередину цих мініатюрних викопних решток. 3D-зображення магнітної структури fossils показали ознаки, оптимізовані для далекомагістральної міграції — шляхом визначення напрямку й сили магнітного поля Землі. Пошук справжнього творця фосилій Техніка дала змогу побачити внутрішню структуру частинок. Вона продемонструвала, що їхні «магнітні моменти» — крихітні магнітні поля, створені обертанням електронів — закручені у вихрову конфігурацію, схожу на мініатюрний торнадо. Ця унікальна структура, названа «вихровим магнетизмом», і є ключем до навігаційних можливостей. «Ця магнітна частинка не лише визначає широту, відчуваючи нахил магнітного поля Землі, але також вимірює його силу, яка може змінюватися із довготою», — сказав Гаррісон. Він порівняв цей процес із ледь помітним «хитанням» магнітного поля, яке надає організму детальну картографічну інформацію. Стабільність вихрової структури означала, що вона може протистояти зовнішнім перешкодам, працюючи як дуже надійна навігаційна система. «Якби природа створила GPS, частинку, якій можна довіряти для навігації на тисячі кілометрів через океан, то виглядала б вона саме так», — додав він. Розв’язання загадки функції цих фосилій дозволяє сфокусувати пошуки на їхньому справжньому творці. Раніше припускали, що ці магнітні залишки могли бути залишені давньою бактерією, але доказів не було. Тепер дослідники шукають мігровану морську тварину, поширену в давніх океанах, яка могла мати настільки розвинену внутрішню навігацію. Один із найперспективніших кандидатів — вугрі. Ці загадкові істоти з’явилися приблизно в той же період і здійснюють епічні трансокеанічні міграції. Фахівці вже давно підозрюють, що вугрі використовують магнітне поле Землі, хоча точний механізм залишався невідомим. Відкриття може поглибити розуміння того, як у живих істот виникло одне з найзагадковіших чуттів — магніторецепція. Дослідження було опубліковано в журналі Nature.

Рапа-Нуї, також відомий як острів Пасхи, у популярній культурі часто подається як загадка. Причина зрозуміла: на маленькому віддаленому острові посеред Тихого океану розташовано майже 1000 величезних статуй — моаї. Масштаби та кількість цих монументів не мають простого пояснення. Відтоді як у XVIII столітті європейські кораблі вперше побачили цих кам’яних гігантів, зовнішні спостерігачі називали острів фундаментально загадковим, можливо навіть таким, що виходить за межі можливостей археологів у поясненні. Цей образ — частина того, що зробило острів всесвітньо відомим. Туристичні компанії продають «незбагненне». Документальні фільми обіцяють нерозв’язані таємниці. Популярні книги запитують, як «примітивні люди» взагалі могли переміщувати 70-тонні мегаліти. Археологи висували різні гіпотези щодо статуй, створених між 1200 і 1700 роками, проте консенсусу так і немає. Протягом десятиліть фахівці пропонували правдоподібні сценарії: могутні вожді, які керували робітниками; кар’єри, контрольовані елітою; дерев’яні сани, тягнуті сотнями жителів; роликові системи; дерев’яні рейки та церемоніальні маркери уздовж шляхів. Спираючись на авторитетні твердження та переконливі історії, ці версії рідко були пов’язані з реальними археологічними свідченнями. У новому дослідженні ми з колегами вважаємо, що розв’язали цю загадку у трьох ключових аспектах. 1. Створення повної 3D-моделі кар’єру Рано Рараку За допомогою 11 686 фотографій із дронів ми створили детальну тривимірну модель Рано Рараку — вулканічного кратера, де було висічено 95% усіх моаї. Це була систематична документація — кожен схил, кожна різьблена поверхня, кожен виробничий елемент з роздільністю до сантиметра. Модель дала змогу прогнозувати те, що можна перевірити: якщо виробництво було централізованим — майстерні мали б групуватися; якщо ієрархічним — ресурси відрізнялися б на різних рівнях; якщо контрольованим елітами — техніки були б стандартизованими. Дані показали протилежне: зображення з дронів демонструють 30 незалежних майстерень, що працювали одночасно. Замість жорсткої централізації, малі родові групи застосовували власні інженерні рішення. Раніше зрозуміти Рано Рараку не вдавалось не через «таємничість», а через відсутність повної документації та обмеженість традиційних методів мапування.Двовимірні карти просто не могли показати складні тривимірні взаємозв’язки. Ми ідентифікували: 426 моаї на різних етапах виробництва, 341 траншею для видобутку, 133 порожнини, звідки статуї вже було вилучено, нові ділянки кар’єрного виробництва на зовнішніх схилах. Кожна майстерня була автономною — повний децентралізований підхід.Виділено три різні техніки різьблення, що показує: групи працювали по-різному, але створювали стандартні форми. 2. Як моаї «ходили» Друге питання — як рапануйці транспортували ці гігантські кам’яні статуї? Попередні гіпотези не давали можливості щось перевірити. Наша «ходяча» гіпотеза — заснована на усних традиціях, ідеях археолога Серджіо Рапу Хаоа та інженерних тестах Павела Павела — дозволила зробити конкретні, перевірні передбачення. Ми виміряли 62 моаї, покинуті вздовж давніх доріг. Вони мають: ширші основи, D-подібний поперечний переріз, нахил уперед на 5–15°. Ці характеристики непотрібні при горизонтальному транспортуванні, але необхідні при вертикальному — тобто при «ходінні» статуї. У 2013 році ми створили бетонну копію моаї масою 4,35 тонни, точно відтворену за реальним «дорожнім» моаї. 18 людей за допомогою трьох канатів пройшли з нею 100 метрів за 40 хвилин. Статуя справді «йшла». Фізичне моделювання підтвердило, що нахил вперед перетворює бічні коливання на поступальний рух — як інвертований маятник. Розподіл моаї вздовж доріг показує експоненційне зменшення кількості падінь із віддаленням від карʼєру — ті, що падали, не рухались далі. Тріщини на пошкоджених статуях відповідають ударам від вертикального падіння.Усі передбачення підтвердилися. 3. Знищення лісів без «колапсу цивілізації» Третя загадка — як розвинене суспільство могло знищити власне довкілля. До кінця XVII століття острів був повністю знеліснений. Але аналіз археологічних даних показує інше. Замість того щоб вживання щурів людьми зростало (ознака нестачі їжі), залишки показують протилежне — щурів їли менше, а морепродукти залишалися основою раціону. Екологічне моделювання показує справжню причину: полінезійські щури, завезені близько 1200 року, могли розмножитися до мільйонів за кілька років. Вони з’їдали 95% насіння дерев, унеможливлюючи лісове відновлення.Люди розчищали землю для сільського господарства, але саме щури зробили повернення пальм неможливим. Це був не «екоцид» — не навмисне самознищення, а неочікувана екологічна трансформація, спричинена інвазивним видом. Рапануйці пристосувалися — вони створили кам’яну мульчу, що підвищувала врожайність ґрунту. Вони й далі їли морепродукти та зводили монументи ще 500 років після початку знеліснення. Підсумок Щоб розгадати таємниці Рапа-Нуї, ми застосували систематичну документацію, висували перевірні передбачення та приймали те, що показували дані. Рапа-Нуї демонструє, що навіть найбільш укорінені загадки можна розв’язати методичним науковим підходом. Карл Ліпо, професор антропології та заступник декана з досліджень, Бінгемтонський університет, Університет штату Нью-Йорк

У третьому столітті до нашої ери, задовго до появи супутників, телескопів та сучасних методів геодезії, людство вже отримало перше точне уявлення про розміри власної планети. Це стало можливим завдяки Ератосфену з Кірени — вченому, чий підхід поєднав елегантну простоту та глибоке розуміння геометрії. Йому знадобилася лише палиця, уважність до природних явищ і знання того, що в певний день сонце в Асуані стає прямо над головою, освітлюючи навіть дно глибокої криниці. Спостерігаючи за тінню в той самий момент у Александрії, Ератосфен помітив відхилення на 7°12′, що означало: дві лінії, спрямовані від вертикально поставлених палиць до центру Землі, перетнулися б під цим кутом. Вчений усвідомив, що ця різниця у положенні Сонця відносно двох точок на поверхні планети відображає частку від повної окружності Землі, пише T4. Щоб обчислити цю окружність, він потребував лише відстані між містами. Проблема полягала в тому, що у давнину її рідко вимірювали у прямих лініях. Тому Ератосфен скористався допомогою бематистів — фахівців, які долали шляхи рівномірним кроком і могли з високою точністю визначити дистанцію. Вони повернулися з результатом у 5000 стадій. Помноживши цю величину на 50 — кількість сегментів, що відповідали повному колу у 360° — Ератосфен отримав приблизно 250 000 стадій. Залежно від того, яку довжину стадія брати, це дає від 38 600 до 46 600 кілометрів. Сучасне значення екваторіального кола — близько 40 075 кілометрів — лежить вражаюче близько до нижньої межі його обчислення. Таким чином, похибка становила не більше півтора відсотка. Попри те, що Ератосфен припустився кількох неточностей — вважав, що Александрія та Асуан лежать на одному меридіані, а Асуан розташований точно на тропіку Рака, — сам метод був бездоганним у своїй логіці. Він використовував паралельність сонячних променів та властивості кутів у колі, перетворивши прості тіні на інструмент для вимірювання розмірів планети. Саме ця інтелектуальна сміливість і здатність побачити космічний масштаб у локальних явищах зробили його розрахунок одним із найвидатніших досягнень античної науки. І хоч сучасні технології дозволяють нам обміряти Землю з неймовірною точністю, історія Ератосфена нагадує: інколи великих відкриттів можна досягти завдяки уважності, логіці та… звичайній палиці, що відкидає тінь. Читайте також: Їх рівно 40 тисяч: біля Землі ховається “армія”, яка може стати загрозою для всього живогоThe post Знадобилася лише палиця і невеликі знання: як вчений вперше виміряв окружність Землі first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

У науковому світі вже давно відомо, що птахи родини воронових вирізняються винятковими когнітивними здібностями, але нові дослідження підкреслюють ще одну їхню дивовижну рису — здатність надовго зберігати образу та передавати її іншим. Саме ворони отримали неофіційний титул найбільш «злопам’ятних» птахів, і наукові експерименти демонструють, що ця характеристика має глибоке еволюційне коріння та вражаючий масштаб, пише T4. Як зʼясував професор Університету Вашингтона Джон Марзлафф, ворони здатні пам’ятати «небезпечне обличчя» не лише роками — їхня колективна пам’ять може зберігати інформацію понад 17 років, тобто довше за середню тривалість життя окремого птаха. Цей феномен уперше став очевидним після експерименту, під час якого дослідники відловлювали та кільцювали диких ворон, одягнувши спеціально створені гротескні маски. Птахи, зазнавши неприємного досвіду, почали агресивно реагувати на людей у цій масці, незалежно від їхньої статі, віку чи поведінки. Через певний час інші ворони, які навіть не брали участі в експерименті, також почали впізнавати «небезпечне обличчя» та атакувати його носіїв. Це свідчить про складну систему соціального навчання, яка дозволяє цим птахам передавати інформацію всередині зграї, формуючи спільну колективну пам’ять. Експерт з воронових Джон Марзлафф з біологом-ортопедом з Єллоустоуна Лорен Вокер. Фото Андріуса Пасуконіса. Подальші спостереження підтвердили, що ворони мають здатність чітко розрізняти людей і запам’ятовувати окремі обличчя, що робить їх методи соціального покарання надзвичайно точними. Дослідник Кевін МакҐован, кільцюючи ворон у Нью-Йорку, зіткнувся з тим, що птахи роками переслідували саме його, кричачи та кружляючи над головою, тоді як інших людей зовсім ігнорували. У результаті навіть у великому міському парку він відчував себе цілковито виділеною мішенню. Такі історії не поодинокі й підтверджують висновки про високий рівень соціальної організації воронових. З огляду на отримані дані, здатність воронових птахів утримувати тривалу пам’ять про загрозу та координувати поведінку зграї має адаптивну користь. Вона дозволяє ефективно уникати небезпеки або протидіяти їй у майбутньому, зміцнюючи колективний захист групи. Однак для людини цей феномен іноді обертається майже сюрреалістичним досвідом: одного разу викликавши воронячу недовіру, можна стати об’єктом їхньої уваги на довгі роки. Тож урок, який пропонують орнітологи, простий і водночас життєво важливий: ворони запам’ятовують — і передають пам’ять далі. А тому варто поводитися з ними обережно, або, як жартують дослідники, стежити, щоб на вашому обличчі не опинилася та сама «небезпечна маска». Читайте також: Вчені назвали вік, коли людський мозок починає “дорослішати”The post Вчені назвали найбільш “злопамʼятного” птаха на Землі first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

У проривному відкритті, яке проливає нове світло на доісторичне походження мистецтва та людської творчості, дослідники з Оргуського університету виявили найдавніше відоме використання синього пігменту в Європі. На пізньопалеолітичній стоянці Мюльгайм-Дітесхайм у Німеччині археологи з Оргуського університету знайшли слабкий синій наліт на кам’яному артефакті віком приблизно 13 000 років. Застосувавши кілька передових наукових методів, команда встановила, що цей матеріал є мінеральним пігментом азуритом, відомим своїм насиченим синім кольором і раніше не зафіксованим у палеолітичному мистецтві Європи. «Це ставить під сумнів те, що ми вважали відомим про використання пігментів у палеоліті», — сказала доктор Іззі Вішер, провідна авторка дослідження. Переосмислення палеолітичних традицій кольору До недавнього часу дослідники припускали, що палеолітичні художники майже повністю покладалися на червоні та чорні пігменти, адже практично жодні інші кольори не трапляються в збережених зразках мистецтва цього періоду. Багато експертів пояснювали це або браком джерел синіх мінералів, або слабким інтересом до них. Оскільки сині тони відсутні в відомих палеолітичних зображеннях, нова знахідка дає підстави припустити, що сині пігменти могли використовуватися для розпису тіла або фарбування тканин — занять, які майже не зберігаються в археологічному матеріалі. «Наявність азуриту показує, що палеолітичні люди мали глибокі знання про мінеральні пігменти та могли користуватися набагато ширшою палітрою кольорів, ніж ми уявляли раніше — і, можливо, вони вибірково застосовували певні кольори», — зазначає Іззі Вішер. Кам’яна палітра відкриває нові можливості Камінь зі слідами азуриту спершу вважали масляною лампою. Тепер же здається, що він був поверхнею для змішування або палітрою для підготовки синіх пігментів — натякаючи на художні чи косметичні традиції, які здебільшого залишаються невидимими сьогодні.

Золото, приховане в пагорбах єгипетських гір Суккарі, виявилося настільки привабливим, що 3 000 років тому тут виник цілий золотодобувний табір. Згідно з перекладеною заявою Міністерства туризму й старожитностей Єгипту, багаторічний археологічний проєкт під назвою «Відродження Давнього Міста Золота» відкрив стародавній золотодобувний комплекс. І це відкриття не обмежилося лише виявленням місця видобутку. Стародавня копальня була настільки масштабною, що навколо неї виник цілий табір шахтарів — настільки великий, що після його виявлення його довелося перемістити майже на три кілометри, аби не заважати роботі сучасної шахти Суккарі. Мохамед Ісмаїл Халед, генеральний секретар Вищої ради старожитностей, повідомив, що залишки 3 000-річного комплексу з переробки золота — який включав повністю обладнаний центр для добування золота з кварцових жил та мав майданчики для дроблення й подрібнення, фільтраційні та відстійні басейни, а також давні глиняні печі, призначені для виплавлення золота з метою отримання чистого металу — демонструють високий рівень організації цієї видобувної операції. Щоб забезпечити повноцінну роботу, золотодобувачі облаштували на місці цілий житловий район. Він складався з будинків, майстерень, храмів, адміністративних будівель і бань епохи Птолемеїв. Халед зазначив, що команда виявила архітектурні залишки також римського та ісламського періодів. Це свідчить про те, що ділянка залишалася важливим осередком діяльності для багатьох народів задовго після створення початкового табору. Халед додав, що знахідка розширює наше розуміння давньоєгипетських методів видобутку золота з породи, а також поглиблює знання про соціальне, релігійне й економічне життя золотодобувачів. Соціальні аспекти розкривають, зокрема, 628 фрагментів кераміки — багато з них містять ієрогліфічні, демотичні та грецькі написи, що свідчить про значну мовну різноманітність регіону. Археологи також виявили бронзові монети епохи Птолемеїв, теракотові фігурки людей і тварин періоду греко-римського панування, невеликі кам’яні статуї божеств, таких як Бастет і Гарпократ (як завершені, так і незавершені), різноманітні керамічні посудини, що містили особисті речі на кшталт ліків і пахощів, набір намистин із напівкоштовних каменів, декоративні предмети з морських мушель і п’ять жертовних столів птолемеївського часу. У межах проєкту було споруджено повнорозмірну реконструкцію видобувного комплексу на ділянці площею 6,3 акра, розташованій майже за три кілометри від сучасної шахти. У цьому візит-центрі представлені експозиції та інформаційні матеріали про знахідку і про життя давньоєгипетських золотодобувачів.

У центральній Аргентині виявили невідому древню людську популяцію Нові генетичні дані з центральної Аргентини відкрили існування раніше невідомої людської групи, яка жила там тисячі років без значних зовнішніх впливів. Дослідження показує, що ця популяція зберегла своє коріння, хоча навколо змінювалися культури, мови та технології. Міжнародна команда науковців під керівництвом Хав’єра Маравалля Лопеса з Гарвардського університету проаналізувала ДНК 238 давніх людей — мисливців, рибалок і землеробів. Зразки охоплюють період від перших поховань у регіоні до часу, що передував появі європейців. Головне відкриття — глибока генетична лінія, яка існувала в центральній Аргентині щонайменше 8500 років і залишалася практично незмінною навіть під час сильних багатовікових засух. Це свідчить про вражаючу стабільність місцевого населення. Дані також показали: центральноаргентинська генетична лінія поступово змішується з сусідніми лише на краях регіону; різноманіття культур і мов виникало здебільшого локально, а не внаслідок міграцій; у північно-західній частині були поширені шлюби між близькими родичами, що узгоджується з традиційною системою споріднених громад — айлью; окремі древні люди мали зв’язки з народами Анд, але це не знищило місцевої ідентичності. Відкрита лінія з Пампасів і сусідніх територій додає важливу главу до історії заселення Америки та показує, що культурні зміни не завжди супроводжуються великими міграціями. Дослідження опубліковане в журналі Nature.