У липні 2025 року астрономи зафіксували одну з найвражаючих подій у недавній історії спостережень за Сонцем — колосальне виверження плазми, яке утворило так званий «вогняний каньйон» довжиною понад 400 000 кілометрів, що в 30 разів перевищує діаметр Землі. Подія була зафіксована космічними обсерваторіями NASA, зокрема обсерваторією Solar Dynamics Observatory (SDO), що спостерігає за активністю нашої зірки у високій роздільній здатності. Що сталося? Все почалося з потужної корональної масової викиду (CME) — явища, коли з верхніх шарів сонячної атмосфери викидається величезна кількість плазми, магнітного поля та енергії. У результаті цього викиду на поверхні Сонця сформувався глибокий і довгий канал, що світиться, — «каньйон вогню», який зберігався протягом кількох годин, перш ніж поступово розчинитися в сонячній короні. Каньйон утворився вздовж лінії, де стався розрив магнітного поля Сонця. Ці розриви — магнітні нестабільності — часто супроводжуються величезними спалахами та CME, здатними впливати на простір далеко за межами Сонячної системи. Чому це важливо? Формування таких вогняних каньйонів дозволяє вченим краще зрозуміти механізми сонячної активності, передбачати магнітні бурі на Землі та захищати супутники, а також інші критичні інфраструктури від потенційних наслідків космічної погоди. Корональні викиди, пов’язані з такими явищами, можуть викликати збої у зв’язку, GPS-навігації, авіаційних системах, а також збільшити ризик радіаційного опромінення для астронавтів на орбіті. За словами вчених з NASA, подібні події трапляються переважно під час піків сонячного циклу, коли активність нашої зірки досягає максимуму. Поточний 25-й сонячний цикл швидко наближається до свого піку, який прогнозується на 2025 рік. Як виглядала подія? На опублікованому NASA відео видно, як спершу спалах утворює яскраву арку, після чого арка “розривається” і починається викид плазми. Утворений канал сяючого газу нагадує справжній вогняний каньйон, який тягнеться вздовж сонячної поверхні. Його довжина оцінюється приблизно у 250 000 миль або 400 000 км. Це один із найбільших каньйонів такого типу, зафіксованих у сучасну епоху цифрового спостереження за Сонцем. Які наслідки для Землі? Хоча цей конкретний CME був спрямований не прямо на Землю, залишки магнітного викиду торкнулися нашої магнітосфери, викликавши помірну геомагнітну бурю та яскраві полярні сяйва в арктичних регіонах. На щастя, жодних серйозних збоїв у роботі комунікаційних систем не зафіксовано. Що далі? Науковці уважно стежать за подальшими подіями на Сонці, оскільки подібні виверження можуть повторюватися. Такі спостереження допомагають вдосконалити моделі прогнозування космічної погоди та підготуватися до потенційно небезпечних подій у майбутньому. «Ми спостерігаємо один із найвеличніших проявів енергії Сонця, і кожне таке виверження дає нам змогу краще зрозуміти, як працює наша зірка», — зазначає доктор Джессіка Хьюстон, астрофізик NASA. Ця подія — ще одне нагадування про те, наскільки динамічною та живою є поверхня Сонця, навіть якщо на перший погляд вона здається спокійною світлою кулею в небі.

У липні 2025 року астрономи зафіксували одну з найвражаючих подій у недавній історії спостережень за Сонцем — колосальне виверження плазми, яке утворило так званий «вогняний каньйон» довжиною понад 400 000 кілометрів, що в 30 разів перевищує діаметр Землі. Подія була зафіксована космічними обсерваторіями NASA, зокрема обсерваторією Solar Dynamics Observatory (SDO), що спостерігає за активністю нашої зірки у високій роздільній здатності. Що сталося? Все почалося з потужної корональної масової викиду (CME) — явища, коли з верхніх шарів сонячної атмосфери викидається величезна кількість плазми, магнітного поля та енергії. У результаті цього викиду на поверхні Сонця сформувався глибокий і довгий канал, що світиться, — «каньйон вогню», який зберігався протягом кількох годин, перш ніж поступово розчинитися в сонячній короні. Каньйон утворився вздовж лінії, де стався розрив магнітного поля Сонця. Ці розриви — магнітні нестабільності — часто супроводжуються величезними спалахами та CME, здатними впливати на простір далеко за межами Сонячної системи. Чому це важливо? Формування таких вогняних каньйонів дозволяє вченим краще зрозуміти механізми сонячної активності, передбачати магнітні бурі на Землі та захищати супутники, а також інші критичні інфраструктури від потенційних наслідків космічної погоди. Корональні викиди, пов’язані з такими явищами, можуть викликати збої у зв’язку, GPS-навігації, авіаційних системах, а також збільшити ризик радіаційного опромінення для астронавтів на орбіті. За словами вчених з NASA, подібні події трапляються переважно під час піків сонячного циклу, коли активність нашої зірки досягає максимуму. Поточний 25-й сонячний цикл швидко наближається до свого піку, який прогнозується на 2025 рік. Як виглядала подія? На опублікованому NASA відео видно, як спершу спалах утворює яскраву арку, після чого арка “розривається” і починається викид плазми. Утворений канал сяючого газу нагадує справжній вогняний каньйон, який тягнеться вздовж сонячної поверхні. Його довжина оцінюється приблизно у 250 000 миль або 400 000 км. Це один із найбільших каньйонів такого типу, зафіксованих у сучасну епоху цифрового спостереження за Сонцем. Які наслідки для Землі? Хоча цей конкретний CME був спрямований не прямо на Землю, залишки магнітного викиду торкнулися нашої магнітосфери, викликавши помірну геомагнітну бурю та яскраві полярні сяйва в арктичних регіонах. На щастя, жодних серйозних збоїв у роботі комунікаційних систем не зафіксовано. Що далі? Науковці уважно стежать за подальшими подіями на Сонці, оскільки подібні виверження можуть повторюватися. Такі спостереження допомагають вдосконалити моделі прогнозування космічної погоди та підготуватися до потенційно небезпечних подій у майбутньому. «Ми спостерігаємо один із найвеличніших проявів енергії Сонця, і кожне таке виверження дає нам змогу краще зрозуміти, як працює наша зірка», — зазначає доктор Джессіка Хьюстон, астрофізик NASA. Ця подія — ще одне нагадування про те, наскільки динамічною та живою є поверхня Сонця, навіть якщо на перший погляд вона здається спокійною світлою кулею в небі.

Близько 252 мільйонів років тому Земля пережила найбільшу катастрофу в своїй історії — Пермсько-Тріасове масове вимирання, відоме як «Велике вимирання». Це було найгірше з п’яти масових вимирань, які знає наша планета: до 94% морських видів і 70% родин наземних хребетних зникли. Тропічні ліси, що тоді, як і нині, були важливими «вуглецевими поглиначами», також зазнали масштабних втрат. Досі вчені погоджувалися, що головною причиною катастрофи був різкий сплеск парникових газів через масштабні виверження в Сибірських трапах — величезних покладах лави. Гарячі магматичні потоки пропалювали органічно багаті породи, вивільняючи величезні обсяги CO₂ за кількадесят чи сотні тисяч років. Це підняло температуру на планеті на 6–10 °C, занадто швидко для адаптації більшості живих форм. Але головною загадкою залишалося питання: чому ці «суперпарникові» умови трималися близько 5 мільйонів років після вивержень? Нещодавнє дослідження показало, що головною причиною стало масове знищення тропічних лісів. Коли ці ефективні «поглиначі» CO₂ зникли, цикл органічного вуглецю зупинився, заблокувавши Землю у надзвичайно гарячому стані. У багатьох місцях ліси повністю зникли, залишивши лише невисокі рослини на кшталт лікофітів. Тільки через 5–6 мільйонів років, коли рослинність відновилася, органічний вуглецевий цикл знову почав ефективно працювати, а температура поступово знижуватися. Дослідження підкреслює важливий урок для сьогодення: якщо ми втратимо сучасні тропічні та субтропічні ліси, це може стати «кліматичною точкою неповернення», що призведе до ще більшого потепління. Джерело

У Нью-Йорку, в самому серці Ленокс-Гілл, виставлено на аукціон справжнє диво: найбільший відомий марсіанський камінь на Землі. Цей попелясто-теракотовий велетень вагою 25 кілограмів, що гордо стоїть на дзеркальному постаменті, незважаючи на свою позаземну природу, має цілком земну ціну. На аукціоні Sotheby’s, що проходить цього тижня, очікується, що його вартість коливатиметься від 2 до 4 мільйонів доларів, хоча, за словами Кассандри Хаттон, віце-голови з питань науки та природничої історії Sotheby’s, кінцева ціна може бути значно вищою. Вона пригадала випадок, коли стегозавр “Апекс” був проданий за $44,6 мільйона при оцінці в $4-6 мільйонів, підкреслюючи, що ринок визначає справжню цінність, пише T4. Оціночна ціна найбільшого марсіанського каменю на Землі становить від 2 до 4 мільйонів доларів. (Зображення: Моніша Равісетті) Кассандра Хаттон дізналася про цей унікальний марсіанський камінь, раніше відомий як NWA 16788 (NWA – скорочення від “Північно-Західна Африка”, де його знайшов мисливець за метеоритами), близько року тому від продавця. Одразу після придбання зразка продавець зв’язався з Sotheby’s, і розпочався rigorous процес перевірки та документування породи для публікації в метеоритному бюлетені. Цей процес є особливо складним для марсіанських метеоритів, оскільки на відміну від місячних, для яких існують зразки, привезені астронавтами місій “Аполлон”, у нас немає еталонних марсіанських порід. Хоча розглядаються програми повернення зразків, зібраних марсоходом NASA Perseverance, їхні терміни невизначені, і проєкт може бути навіть скасований. (Автор зображення: Моніша Равісетті) Команді тестувальників довелося шукати обхідні шляхи для підтвердження марсіанського походження каменю. Першим ключовим фактором є наявність у метеориті невеликих газових кишень. Завдяки даним, зібраним посадковими модулями “Вікінг” NASA у 1970-х роках, вчені мають інформацію про склад марсіанської атмосфери. Якщо газ у цих кишенях збігається з марсіанським атмосферним газом, це є вагомим доказом. Наступним кроком є аналіз загального складу метеорита. Марсіанські метеорити, як правило, містять так зване “маскелінітове” скло, що утворюється внаслідок потужного зіткнення, яке вибило породу з поверхні планети. “Якщо в цій породі є маскелінітове скло, то це метеорит, бо ми знаходимо його лише в метеоритах”, — пояснила Хаттон. І, нарешті, хімічний склад породи порівнюється з відомими марсіанськими породами, знайденими на Землі. Якщо вони збігаються, це підтверджує його марсіанське походження. (Автор зображення: Моніша Равісетті) Оцінка рідкісних наукових артефактів, таких як цей марсіанський камінь, значно відрізняється від оцінки антикварних прикрас чи картин Пікассо, де є багато порівняльних зразків. Хаттон наголошує, що при оцінці таких об’єктів необхідно враховувати “контекст, передісторію, історію, рідкість, значення”. Оціночна вартість у $2-4 мільйони для NWA 16788 обумовлена тим, що це найбільший марсіанський метеорит, що знаходиться на Землі. Для порівняння, менші марсіанські метеорити продавалися за ціною від $20 000 до $80 000. Однак, зауважує Хаттон, більший розмір не завжди означає вищу ціну, оскільки це може звузити коло потенційних покупців. Втім, NWA 16788, хоч і великий для марсіанського метеорита, все ще поміститься в середній рюкзак, що робить консервативну оцінку в $4 мільйони цілком реальною. Окрім наукової та колекційної цінності, NWA 16788 має надзвичайну естетичну привабливість. “Він також виглядає точнісінько як поверхня Червоної планети”, — захоплено відзначає Хаттон, додаючи, що більшість інших марсіанських метеоритів, які знаходять, є маленькими, невиразними шматочками. “У цього ззовні справді дивовижна ф’южн-кора. Якщо придивитися уважніше, то можна було б використати його майже як знімальний майданчик для фільму про Марс – розмістити туди маленьких чоловічків, бо можна було б побачити борозни, брижі та гори”. На запитання, чому такий важливий зразок продається колекціонеру, а не передається до музею, Хаттон пояснила, що історія багатьох музеїв починалася саме з приватних колекцій. Вона підкреслила, що багато приватних колекціонерів згодом дарують або позичають свої артефакти музеям, а також фінансують їхнє збереження та вивчення. “Якщо це цінно для вас у фінансовому плані, ви піклуєтеся про це”, — зазначила вона, вказуючи на те, що прив’язана вартість допомагає забезпечити належний догляд за об’єктом. Крім того, деякі музеї просто не мають достатнього фінансування та персоналу для належного збереження рідкісних предметів. Хаттон висловила сподівання, що такі аукціони підвищують інтерес до космічних, наукових та природничо-історичних об’єктів, допомагаючи людям усвідомити їхнє значення. Вона завершила розповідь, зазначивши, що аукціони — це не тільки про предмети, а й про мрії, які люди прагнуть втілити. Раніше вчені назвали “винуватця”, який зробив Марс непридатним для життя.The post Найбільший марсіанський камінь на Землі виставлено на аукціон у Нью-Йорку (ФОТО) first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Одного лише згадування про змій достатньо, щоб викликати у багатьох трепет, а уявлення про найдовшу змію у світі здатне буквально паралізувати уяву. Проте останні досягнення вчених дозволяють нам не тільки побачити цього дивовижного гіганта природи, але й розкрити його унікальні особливості, які виходять за рамки простого страху чи захоплення. Мова йде про сітчастого пітона (Malayopython reticulatus) – справжнього володаря азіатських джунглів, що вкотре підтвердив свій статус найдовшої змії на планеті, пише T4. Цей величний хижак, чиї володіння простягаються через Південну та Південно-Східну Азію, здатен сягати неймовірних розмірів. Офіційно зафіксовані екземпляри перевищують 7,5 метрів у довжину, а в неофіційних звітах згадуються навіть особини, що наближаються до 10 метрів і більше, хоча такі виняткові рекорди завжди потребують ретельного наукового підтвердження. Вага дорослого сітчастого пітона може легко перевалити за 100 кілограмів, роблячи його одним з найважчих плазунів, що не дивно, враховуючи його щільну мускулатуру. Офіційно зафіксовані екземпляри перевищують 7,5 метрів у довжину, а в неофіційних звітах згадуються навіть особини, що наближаються до 10 метрів і більше. Автор фото: Mariluna. Ліцензія: CC BY-SA 3.0 Чим же сітчастий пітон унікальний, окрім своїх розмірів? Його краса, хоч і загрозлива, варта окремої уваги. Назва “сітчастий” походить від складного, хитромудрого візерунка, що прикрашає його шкіру. Це геометричне мереживо з ромбоподібних форм, які переплітаються з лініями та крапками, створюючи камуфляж, ідеально пристосований для життя у тінистих лісах. Забарвлення варіюється від темно-коричневого та чорного до золотисто-жовтого та оливково-зеленого, дозволяючи пітону майстерно зливатися з навколишнім середовищем, будь то опале листя, гілки дерев чи темна земля. Цей візерунок не тільки допомагає йому залишатися непоміченим для здобичі та хижаків, а й є індивідуальним для кожної особини, як відбитки пальців у людини. Сітчастий пітон – це майстер засідки. Він не є отруйною змією, а використовує свою потужну м’язову силу для задушення здобичі. Його стратегія полювання полягає у терпляливому очікуванні: пітон ховається, нерухомо чекаючи, поки нічого не підозрююча тварина не опиниться в зоні досяжності. Після блискавичної атаки він щільно обплутує свою жертву, стискаючи її тіло з кожним видихом, поки серце не зупиниться. Його щелепи, здатні відкриватися на дивовижно великий кут, дозволяють пітону заковтувати здобич цілком, навіть якщо вона значно більша за його власну голову. Раціон цього гіганта включає широкий спектр тварин: від гризунів і птахів до мавп, свиней, оленів і навіть, зрідка, молодих ведмедів. Незважаючи на його гігантські розміри та статус хижака, сітчастий пітон зазвичай не становить прямої загрози для людини. Випадки нападу на людей надзвичайно рідкісні, оскільки ці змії, як правило, воліють уникати зустрічей з великими тваринами, якими вони не можуть легко харчуватися. Більшість інцидентів трапляються, коли люди випадково провокують або загрожують пітону, особливо якщо він почувається загнаним у кут або захищає свою територію. У дикій природі пітони намагаються бути максимально непомітними, розглядаючи людей як потенційну загрозу. Незважаючи на його гігантські розміри та статус хижака, сітчастий пітон зазвичай не становить прямої загрози для людини. Випадки нападу на людей надзвичайно рідкісні, оскільки ці змії, як правило, воліють уникати зустрічей з великими тваринами, якими вони не можуть легко харчуватися. Сітчастий пітон в Індонезії. Авторство фото: Фото AP Життєвий цикл сітчастого пітона також має свої унікальні риси. Це яйцекладні змії, тобто самки відкладають яйця (їх кількість може сягати кількох десятків) і потім дбайливо їх охороняють. Самка згортається навколо кладки, використовуючи своє тіло для підтримання оптимальної температури, яка необхідна для розвитку ембріонів. Вона навіть може “тремтіти”, створюючи тепло за рахунок м’язових скорочень, щоб забезпечити належні умови для вилуплення дитинчат. Після появи на світ молоді пітони є повністю самостійними та одразу починають своє життя як хижаки. Середовище існування сітчастого пітона включає різноманітні біотопи: від вологих тропічних лісів і боліт до полів та околиць населених пунктів. Вони часто зустрічаються поблизу води, оскільки є чудовими плавцями і можуть долати значні відстані по річках і навіть у морі між островами. Їхня здатність адаптуватися до різних умов, а також відносно швидкі темпи розмноження (порівняно з іншими великими рептиліями) дозволяють їм процвітати в багатьох регіонах. Проте, як і багато інших диких тварин, сітчастий пітон стикається з загрозами, головною з яких є руйнування його природного середовища існування через вирубку лісів та розширення сільськогосподарських угідь. Також на них полюють заради шкіри, яка цінується в модній індустрії, та м’яса. У деяких регіонах молодих пітонів також виловлюють для торгівлі домашніми тваринами. Хоча сітчастий пітон не знаходиться під такою критичною загрозою зникнення, як деякі інші види, необхідність збереження його популяцій та природних ареалів є дуже важливою. Раніше вчені показали найбільшу у світі рибу: вона важить понад 34 тонни.The post Вчені показали найдовшу в світі змію (ФОТО) first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Астрономи з Університету Меріленду виявили, що несподіваний вибух кам’янистих уламків, викинутих під час місії DART, мав утричі більший імпульс, ніж космічний апарат. Це відкриття пропонує цінні нові ідеї для покращення майбутніх стратегій планетарної оборони. Коли космічний апарат DART NASA зіткнувся з астероїдним супутником Діморфос у вересні 2022 року, він не лише досяг своєї мети – зміщення орбіти астероїда, але й спричинив викид великої кількості валунів. Ці фрагменти мали імпульс, що більш ніж утричі перевищував імпульс самого космічного апарата. Команда астрономів під керівництвом Університету Меріленду виявила, що хоча місія підтвердила, що кінетичні ударні тіла можуть ефективно перенаправляти астероїд, викинуті уламки генерували сили в неочікуваних напрямках. Така динаміка може створювати проблеми для майбутніх стратегій відхилення. Їхні висновки, опубліковані в журналі Planetary Science Journal, свідчать про те, що перенаправлення астероїдів є набагато складнішим процесом, ніж вважалося спочатку. «Нам вдалося відхилити астероїд, змістивши його з орбіти», — сказав Тоні Фарнем, провідний автор дослідження та науковий співробітник кафедри астрономії в Університеті Меріленда. «Наше дослідження показує, що хоча прямий удар космічного корабля DART спричинив цю зміну, викинуті валуни створили додатковий поштовх, який був майже такого ж великого розміру. Цей додатковий фактор змінює фізику, яку нам потрібно враховувати під час планування таких місій». Швидкісне відстеження валунів та незвичайні візерунки Використовуючи дані, отримані LICIACube, невеликим італійським космічним апаратом, який документував наслідки зіткнення DART, астрономи відстежили 104 валуни розміром від 0,2 до 3,6 метра в радіусі. Було видно, як ці валуни рухалися від Діморфоса зі швидкістю, що досягала 52 метрів за секунду (116 миль за годину). За цими зображеннями дослідники змогли розрахувати тривимірне положення та швидкість уламків. Приблизно 70% спостережуваних валунів утворили велике скупчення, що рухалося на південь з високою швидкістю та під малими кутами відносно поверхні астероїда. Команда дослідників підозрює, що ці фрагменти походять з певних точок удару, можливо, з більших поверхневих валунів, які були розбиті сонячними панелями DART незадовго до зіткнення основної частини космічного апарату з Діморфосом. Відстеження джерела викинутих фрагментів «Сонячні панелі DART, ймовірно, вдарилися об два великі валуни на астероїді, які називаються Атабаке та Бодран», – пояснила другий автор статті, Джессіка Саншайн, професор астрономії та геології в Університеті Меріленда. «Докази свідчать про те, що південне скупчення викинутого матеріалу, ймовірно, складається з фрагментів Атабаке, валуна радіусом 3,3 метра». Саншайн, який також був заступником головного дослідника місії NASA Deep Impact під керівництвом UMD , порівняв результати DART з Deep Impact, зазначивши, як особливості поверхні та склад цілі суттєво впливають на результати удару. «Deep Impact влучив у поверхню, яка по суті складалася з дуже дрібних, однорідних частинок, тому його викиди були відносно гладкими та безперервними», – пояснив Саншайн. «А тут ми бачимо, що DART влучив у поверхню, яка була кам’янистою та повною великих валунів, що призвело до хаотичних та ниткоподібних структур у візерунках викидів. Порівняння цих двох місій пліч-о-пліч дає нам уявлення про те, як різні типи небесних тіл реагують на удари, що має вирішальне значення для забезпечення успіху місії планетарного захисту». Зміни орбіти та планування майбутніх місій Імпульс від викинутих валунів під час зіткнення DART був переважно перпендикулярним до траєкторії космічного корабля, а це означає, що він міг нахилити орбітальну площину Діморфоса на величину до одного градуса та потенційно призвести до хаотичного перекидання астероїда в космосі. Робота команди з розуміння впливу уламків валунів буде ключовою для місії Європейського космічного агентства Hera, яка прибуде до системи Дідімос-Діморфос у 2026 році. «Ми побачили, що валуни не були розкидані хаотично в просторі», – сказав Фарнем. «Натомість вони були згруповані у дві досить чіткі групи, без матеріалу в інших місцях, а це означає, що тут діє щось невідоме».

Вчені здійснили сенсаційне відкриття: під товщею антарктичного льоду, глибиною у кілометри, ховаються давні та обширні річкові ландшафти. Це відкриття кардинально змінює наше уявлення про геологічну історію Антарктиди, її кліматичне минуле — та майбутнє людства на тлі глобального потепління. Що саме було знайдено? Міжнародна команда вчених, використовуючи передові методи радіолокаційного зондування з літаків та супутників, виявила глибокі русла, долини та річкові мережі, які перетинають підльодовий рельєф Антарктиди. Деякі з них мають ширину понад 2 км і довжину понад 300 км — за розмірами вони цілком порівнянні з сучасними річками на поверхні Землі. Як вдалося це виявити? Дослідники застосували лідара та глибокорадіолокаційні системи, які здатні проникати крізь товщу антарктичного льоду й “бачити” рельєф під ним. За словами геофізиків з Університету Бристоля (Велика Британія), річкові структури були приховані під понад 2 кілометрами льоду протягом мільйонів років. Їхня форма вказує на те, що ці річки існували ще до утворення сучасного льодового щита, а можливо — навіть до останнього зледеніння. Геологічне минуле без льоду? Антарктида, яку ми знаємо сьогодні як крижаний континент, не завжди була такою. Приблизно 34 мільйони років тому тут ще панував помірний або навіть тропічний клімат. Виявлені річкові системи — це прямий доказ того, що на континенті текли річки, були долини та життя, яке залежало від води. «Це як зазирнути у часи, коли Антарктида була зеленою», — каже доктор Кейт Міллс, провідна авторка дослідження. Чому це важливо сьогодні? Передбачення танення льодів: структура підльодових річкових мереж впливає на те, як саме буде танути лід у майбутньому. Якщо ці давні канали заповняться талою водою, вони можуть прискорити рух льодовиків у напрямку океану. Кліматична пам’ять: аналіз осадових відкладів у цих давніх долинах дозволить реконструювати історію клімату Антарктиди за десятки мільйонів років. Глобальні наслідки: знання про структуру земної поверхні під льодом — ключове для моделювання рівня Світового океану, оскільки танення антарктичного льоду може спричинити його підняття на кілька метрів. Що далі? Наступним етапом буде буріння в декількох точках над цими структурами з метою: взяття кернів льоду і осадів для аналізу складу; вивчення мікроорганізмів, які можуть існувати в ізоляції мільйони років; перевірки гіпотез щодо швидкості льодовикового танення в майбутньому. Висновок Виявлення підлідних річок в Антарктиді — це прорив у розумінні не лише минулого континенту, а й майбутнього всієї планети. Під товщею льоду ховається не просто стародавній ландшафт, а ключ до розгадки кліматичних змін, які вже сьогодні впливають на світові екосистеми. Антарктида більше не виглядає як мовчазна крижана пустеля — вона стає ареною відкриттів, які можуть визначити хід історії людства.

Ідея, що “вимерлий” вулкан може знову ожити, лунала більше як гіпотетичне припущення, ніж реальна загроза. Проте нещодавнє дослідження змушує вчених переглянути свої уявлення про тривалість “сну” вулканів і потенційні ризики, які вони все ще можуть становити для людства. Що таке «вимерлий» вулкан? У науці вважається, що вимерлий вулкан — це той, який не проявляв активності протягом десятків тисяч або мільйонів років і не має ознак можливого відновлення. Приклади таких — вулкан Слейпнер на Гренландії чи деякі підводні вулкани Тихого океану. Але дослідження показують, що такий поділ може бути надто спрощеним. Що виявили вчені? Група геофізиків із кількох університетів світу провела аналіз геологічної активності стародавніх вулканічних структур на основі нових сейсмічних і магнітних даних. Особливу увагу вони звернули на вулкан Мамберамо в Індонезії, який вважався вимерлим понад 280 000 років. Але з’ясувалося, що глибоко під вулканом, у земній корі, все ще присутні теплові потоки та ознаки магматичної активності, які свідчать про можливу реактивацію магматичних камер. Ознаки “життя” після вимирання Дослідження, опубліковане у журналі Nature Geoscience, показало, що: деякі “вимерлі” вулкани зберігають резервуари розплавленої магми на глибинах понад 10 км; надходження нових потоків магми з мантії може запустити тривалий процес повторної активізації; відсутність зовнішніх ознак не означає, що підземна система остаточно згасла. Це відкриття має серйозні наслідки для класифікації вулканів, адже багато таких структур вважалися безпечними, а поруч із ними нині живуть мільйони людей. Які регіони найбільш уразливі? За словами дослідників, у зону підвищеної уваги входять: частина Індонезійського архіпелагу; Західна Африка, зокрема вулканічні структури в Камеруні; Південна Італія — включно з вулканом Кампі Флегрей, який теж тривалий час вважався «майже згаслим». Що це означає для людства? Це дослідження закликає уряди та наукові установи переглянути систему моніторингу вулканів. Замість того, щоб зосереджуватись лише на активних чи сплячих вулканах, слід також аналізувати вимерлі структури, які можуть прокинутися за певних умов. Цитата вченого “Ми думали, що вимерлі вулкани — це завершені історії. Але геологія нагадує, що у природи свої часові масштаби. Для Землі тисячі років — як одна мить,” — зазначає доктор Лі Сяо з Університету Пекіна. Погляд у майбутнє Попри те, що ймовірність повторного “пробудження” вимерлого вулкана дуже низька, саме наявність такої можливості змінює наш підхід до вивчення планети. У майбутньому геологи планують розробити глобальні карти потенційної реактивації вулканів на основі глибоких геоданих і комп’ютерного моделювання. Отже, виявляється, навіть ті вулкани, які мовчали мільйони років, можуть зберігати в собі залишки сили. Земля — це жива система, що постійно змінюється. І наша здатність її зрозуміти — ключ до безпеки майбутніх поколінь.

Рідкісний місячний метеорит, знайдений в Африці, проливає нове світло на приховані вулканічні процеси, які сформували Місяць ще довго після того, як вважалося, що його поверхня охолонула. Метеорит віком 2,35 мільярда років з унікальним хімічним складом, знайдений в Африці у 2023 році, заповнює значну прогалину в нашому розумінні вулканічної історії Місяця. Дослідники представили свої результати на конференції Голдшмідта у Празі, показавши, як об’єкт Північно-Західна Африка 16286 проливає нове світло на еволюцію внутрішньої частини Місяця та дивовижну тривалість його вулканічних процесів. Команда з Манчестерського університету знайшла докази, що підтверджують ідею про те, що Місяць підтримував механізми вироблення тепла протягом кількох імпульсів вулканічної активності. Зображення зразка Північної Африки 16286, отримане за допомогою скануючого електронного мікроскопа. Це так звані «зображення зворотно розсіяних електронів», а різні відтінки сірого підкреслюють різні хімічні склади мінералів, з яких складається порода Вимірюючи ізотопи свинцю, вони визначили, що ця порода затверділа близько 2,35 мільярда років тому — час, від якого у нас майже немає інших зразків. Її незвичайний геохімічний відбиток відрізняє її від базальтів, доставлених місіями «Аполлон», «Луна» та «Чан’е», що свідчить про те, що вона кристалізувалася з глибоководної лави невдовзі після досягнення місячної поверхні. Наукова цінність місячних метеоритів Доктор Джошуа Снейп, науковий співробітник Манчестерського університету, Велика Британія, представляє дослідження на конференції Голдшмідта. Він сказав: «Місячні породи, отримані з місій з повернення зразків, мають фантастичні знання, але вони обмежені безпосередніми районами навколо місць посадки цих місій. На противагу цьому, місячні метеорити потенційно можуть бути викинуті внаслідок ударних кратерів, що виникають будь-де на поверхні Місяця. Таким чином, є певна випадковість навколо цього зразка; він просто випадково впав на Землю та розкриває таємниці місячної геології без величезних витрат на космічну місію». Ця порода, що містить відносно великі кристали мінералу олівіну, є типом місячного вулканічного базальту, який називається олівін-фіровим базальтом. Вона містить помірний рівень титану та високий рівень калію. Окрім незвичайного віку зразка, це дослідження виявило, що ізотопний склад свинцю (Pb) породи – геохімічний відбиток, що зберігся з моменту формування породи – вказує на її походження з джерела в надрах Місяця з надзвичайно високим співвідношенням урану до свинцю. Ці хімічні ознаки можуть допомогти визначити механізми, які сприяли періодам безперервного внутрішнього теплоутворення на Місяці. Подолання розриву в мільярд років «Вік зразка особливо цікавий, оскільки він заповнює майже мільярд років прогалини в історії місячної вулканічної діяльності», – сказав доктор Снейп. «Він молодший за базальти, зібрані місіями «Аполлон», «Луна» та «Чан’е-6», але старший за набагато молодші породи, доставлені китайською місією «Чан’е-5». Його вік і склад показують, що вулканічна активність на Місяці тривала протягом цього періоду, і наш аналіз свідчить про безперервний процес теплоутворення всередині Місяця, можливо, внаслідок розпаду радіогенних елементів, що виробляють тепло протягом тривалого періоду».

Астрономи виявили гігантську екзопланету, заховану серед відомих світів у системі Kepler-139 Вчені виявили приховану інопланетну планету, ретельно вивчаючи орбіти вже відомих світів у зоряній системі Kepler-139. Нова екзопланета, яку назвали Kepler-139f, є гігантським світом — вона приблизно вдвічі масивніша за Нептун і має масу, що у 35 разів перевищує масу Землі. Один оберт навколо своєї зорі ця планета здійснює за 355 днів. Відкриття було опубліковане 2 травня в журналі The Astrophysical Journal Letters. Чому Kepler-139f залишалася непоміченою Незважаючи на свій величезний розмір, Kepler-139f довгий час залишалася прихованою. Це пов’язано з тим, що телескоп NASA Kepler, який за 9 років роботи відкрив майже 3 000 планет, виявляв переважно ті світи, які проходили транзитом — тобто пролітали між зорею та Землею, викликаючи затінення зорі. Саме це затемнення дозволяло астрономам фіксувати планети та визначати їхній розмір. Проте Kepler не міг побачити ті об’єкти, що рухалися поза межами його оглядового клину. Планети з нахиленими орбітами лишалися невидимими. Але якщо така невидима планета є частиною багатопланетної системи, її можна виявити непрямими методами. У Kepler-139 раніше вже відкрили три кам’янисті суперземлі, пізніше — четверту газову гігантську планету. Прогалини в орбітах натякали, що в системі можуть бути інші, приховані об’єкти. Як виявили Kepler-139f Після виявлення кандидатів на планети за допомогою Kepler астрономи зазвичай проводили подальші наземні спостереження. Один із методів — радіальна швидкість (RV) — дозволяє визначити масу планети, вимірюючи її гравітаційний вплив на зорю. Також вчені досліджували варіації часу транзиту (TTVs) — коливання в часі проходження планет перед зорею, спричинені гравітаційними впливами інших планет у системі. Якщо такі варіації не пояснюються вже відомими тілами, це вказує на існування ще однієї невидимої планети. Використовуючи поєднання TTVs та RV, вчені Калеб Ламмерс і Джошуа Вінн підтвердили наявність п’ятої планети — Kepler-139f. Вона розташована між найвіддаленішою суперземлею (Kepler-139c) та газовим гігантом (Kepler-139e). Це відкриття також допомогло виправити щільність планети Kepler-139c, яка раніше вважалася аномальною. З’ясувалося, що частина гравітаційного впливу, приписаного їй, насправді належить Kepler-139f. Ще більше прихованих світів? Дослідники зазначають, що система Kepler-139 може містити й інші невидимі планети, зокрема в проміжку між Kepler-139b та Kepler-139c. Але їх пошук є складним завданням. Сучасні телескопи на кшталт Kepler і TESS виявляють переважно планети, що розташовані ближче до своєї зорі, оскільки вони частіше проходять транзитом. А метод RV ефективніший для масивних планет, які мають сильніший гравітаційний вплив. Проте завдяки комбінації методів (транзитів, RV і TTVs) астрономи можуть відкривати навіть невеликі, далекі й “сховані” світи, які не перетинають зорю на нашому шляху.