Загублена гілка людства: як давні мешканці аргентинських Пампасів зберігали свою ідентичність тисячі років Близько десяти тисяч років тому територія, яку ми сьогодні називаємо центральною Аргентиною, була однією з останніх ділянок планети, куди ще не ступала нога людини. Лише з часом хвиля міграцій привела сюди перших поселенців — у родючі, вітряні рівнини Пампасів. Це місце відоме не лише безкраїми травами, а й багатою палеонтологічною історією: тут колись блукали гігантські лінивці, шаблезубі хижаки та інші велетенські звірі, які давно зникли з лиця Землі. Серед перших людей, що прийшли в цей край, була спільнота, про яку наука довгий час навіть не здогадувалася. Хоча ці люди жили тут приблизно 8,500 років тому, їхня генетична спадщина десятиліттями залишалася у тіні — доки міжнародна група науковців не проаналізувала ДНК 328 осіб, що мешкали в регіоні в різні періоди останніх десяти тисяч років. Відкриття, яке переписує історію Перші сліди загадкової лінії знайшли у рештках людини, виявлених поблизу міста Хесус-Марія. Аналіз більш пізніх поховань показав: ця генетична гілка майже не змінювалася століттями й змогла пережити не одну природну та соціальну кризу. Науковці, опублікувавши результати в журналі Nature, зазначають: саме ця давня генетична лінія є головною серед корінного населення регіону навіть сьогодні. Археологічні дані свідчать, що близько 3,500 років тому населення Пампасів почало зростати. Ймовірно, цьому сприяла поява лука та стріл — технології, що змінила спосіб полювання й життя. Але навіть тоді контакти з сусідніми народами були мінімальними. Знайдені артефакти — мідні намистини, камені для обробки — лише натякають на обмежену торгівлю. Чому ж ці люди були настільки ізольованими? Перешкод для міграцій практично не було: можна було піти на північ, у бік Амазонії, або на південь до Патагонії. Але вони залишилися. Вибір залишитися на своїй землі Приблизно 1,500 років тому мешканці Пампасів поступово перейшли до землеробства. Проте, на відміну від інших континентів, де поширення аграрних практик супроводжувалося масовими переміщеннями людей і змішуванням генів, у центральній Аргентині генетичний склад населення майже не змінився. Науковці припускають: давні аргентинці просто не прагнули вирушати в далекі мандри. Вони залишалися на землі своїх предків, попри зміни способу життя та зростання контактів з іншими культурами. Вони переймали нові технології — гончарство, іноземні мови — але не чужий генетичний код. Цікаво, що ця сталість не була результатом шлюбів між близькими родичами — подібні практики були поширені радше в інших регіонах Аргентини, наприклад, на північному заході серед спільнот із тісними зв’язками з Андським світом. Мова, культура та генетика — різні історії Попри генетичну однорідність, у XVI столітті регіон вирізнявся мовним розмаїттям. Це означає, що різні мови формувалися тут самостійно, а не були принесені зовнішніми мігрантами. Науковці застерігають: не варто автоматично пов’язувати мовні групи та генетичне походження — інколи їхні історії розходяться. Спадщина, що пережила століття Зрештою давня лінія почала поширюватися на південь і змішуватися з іншими народами. Але навіть з приходом європейців цей генетичний слід не зник — він залишається домінантним у Пампасах і сьогодні. Багато сучасних аргентинців несуть у собі частинку цих «примарних людей Пампасів» — спільноти, яка протягом тисяч років зберігала свою унікальність, попри всі зміни світу довкола.

Нашу Сонячну систему “заносить”: чому ми рухаємося швидше, ніж дозволяє сучасна космологія Нові вимірювання показують: наша Сонячна система мчить через Всесвіт значно швидше, ніж це передбачає стандартна космологічна модель. До такого несподіваного висновку дійшли науковці з Університету Білефельда в Німеччині, які проаналізували мільйони радіогалактик і виявили сигнал, що виявився сильнішим за те, що мали б бачити вчені. Замість підтвердження відомих уявлень про рівномірність Всесвіту, результати лише загострили давню загадку — чи справді матерія у космосі розподілена однорідно? Космічний рух, який не вписується в стандарти Команда на чолі з астрофізиком Лукасом Беме використала гігантські радіоогляди неба, щоб перевірити, наскільки реальний Всесвіт відповідає теорії. Ключовою точкою відліку для таких вимірювань є космічне мікрохвильове тло (CMB) — найдавніше світло, що залишилось після Великого вибуху. За цими даними наша Сонячна система рухається через простір зі швидкістю близько 1,3 млн км/год, і цей рух має створювати на небі передбачуваний «відбиток» — невеликий дисбаланс у кількості галактик з різних напрямків. Та коли науковці придивилися уважніше, вони побачили щось дивніше. Радіогалактики розповіли іншу історію Радіогалактики — зручний інструмент для таких досліджень, адже радіохвилі здатні проходити крізь пил і газ, які іноді приховують цілі скупчення галактик від звичайних телескопів. За ідеєю, у напрямку руху Сонячної системи ми маємо бачити трохи більше галактик, а у протилежному — менше. Цей ефект називається диполем. Щоб виміряти його точно, дослідники об’єднали найбільші в світі каталоги радіоджерел — дані від телескопів LOFAR (LoTSS), ASKAP і Very Large Array. Разом вони перекривають майже все небо. Команда застосувала нову статистичну модель, яка враховує складну будову радіогалактик: іноді одна галактика виглядає на радіозображенні як два чи три окремі об’єкти. Старі підходи часто плутали ці деталі, створюючи «зайний шум». Результат, що не залишає байдужим Після вдосконаленого аналізу дослідники отримали шокуючий висновок: Диполь виявився у 3,7 раза сильнішим, ніж це передбачає швидкість нашої Сонячної системи. Це вже не статистичне відхилення — рівень значущості становить 5,4 σ, тобто ймовірність, що це банальна помилка, практично нульова. Напрямок диполя також збігається з напрямком CMB-вимірювань — відхилення менше ніж на 5°. Іншими словами, картина космосу каже нам: ми рухаємося швидше, ніж повинні. Що може пояснити аномалію? Є кілька гіпотез: 1. Локальна структура робить нам “космічну підніжку” Можливо, ми живемо в астрономічно незвичному регіоні, де радіогалактики розподілені нерівномірно. Але це вже суперечить базовому уявленню про однорідність Всесвіту. 2. Помилки у великих оглядах Радіотелескопи складно калібрувати. Навіть невеликі похибки в чутливості або формі променя можуть спотворити результат. Але три незалежні каталоги показали одну й ту ж картину — це зменшує шанс на систематичну помилку. 3. Наша космологічна модель неповна Можливо, Всесвіт менш рівномірний, ніж ми вважали. А може, існує «невидимий» компонент, що впливає на великомасштабний розподіл галактик. Куди рухатиметься наука далі Наступні дані з LOFAR, ASKAP та майбутнього телескопа Square Kilometre Array дозволять перевірити, чи є ця аномалія реальною. Якщо вона підтвердиться, космологію чекає революція. Вченим доведеться переглянути одне з фундаментальних припущень про будову Всесвіту — про те, що він однаковий у всіх напрямках. Можливо, ми лише починаємо розуміти, наскільки непростим є космос — і що Сонячна система мчить крізь нього не зовсім так, як ми думали.

Вчені з’ясували: момент засинання — це не повільне занурення, а різкий «провал» мозку Багато років ми уявляли засинання як м’яку подорож: ти лежиш у темряві, думки розчиняються, і поступово свідомість пливе у сон. Але нове дослідження показує: цей процес набагато драматичніший і нагадує радше крок з урвища — коли в одну мить мозок різко «провалюється» у сон. Саме таку картину побачили науковці з Імперського коледжу Лондона та Британського інституту досліджень деменції. Команда під керівництвом нейробіолога Ніра Гроссмана під’єднала добровольців до ЕЕГ і з подивом зафіксувала: мозок працює стабільно до самого останнього моменту — і лише за кілька хвилин до засинання активність різко обвалюється. Попередні спроби вловити момент переходу між неспанням і сном ґрунтувалися на коротких та несистемних записах мозкових хвиль. Нове ж дослідження вперше показало: між станами існує чітка межа, а не поступовий плавний перехід. «Ми визначили критичну точку — точний момент, коли мозок перестає бути бадьорим і переходить у сон. Це об’єктивна фізіологічна границя», — пояснює Гроссман. Що відбувається з тілом у момент «провалу» Перехід у сон супроводжується перебудовою роботи мозку — уповільнюється дихання, падає частота серцебиття, м’язи розслабляються, а здатність реагувати на зовнішні подразники слабшає. Сон критично важливий: він підтримує регенеративні процеси, включно з пластичністю нейронів, допомагає стабілізувати спогади та переробляти інформацію. Іншими словами, без якісного сну мозок починає працювати «зі збоями». Як мозок вирішує: не спати чи засинати За перемикання між станами відповідають спеціальні групи нейронів — так звані ядра. Одні з них «вмикають» неспання, інші — сон. Щоб мозок переключився у режим сну, частина функцій у цих ядрах має вимкнутися майже одночасно. Раніше вчені вважали, що це поступовий процес. Але нові дані чітко показують: момент переходу — різкий, як перемикач. Чому одні засинають за хвилину, а інші крутяться пів години Дослідники ввели поняття «дистанції сну» — часу, який проходить від моменту, коли ви заплющили очі, до фактичного засинання. І тут вони натрапили на парадокс: чим довше людина засинає загалом, тим коротшим є сам момент «падіння» у сон. У середньому цей «провал» триває близько 4,5 хвилини. Але пропорції можуть змінюватися: хтось засинає за 30 хвилин і лише 3–4 хвилини проводить у цій фазі, а хтось засинає за 15 хвилин — і понад 5 хвилин перебуває на межі між станами. Це пов’язано з тим, що різні ділянки мозку «вимикаються» не одночасно. Зокрема, потилична кора — зона, що обробляє зорову інформацію — досягає стану засинання раніше, ніж лобова кора, яка відповідає за мислення, емоції та пам’ять. Після того як у вчених з’явилися дані про індивідуальні «дистанції сну», вони змогли майже точно — із похибкою близько 49 секунд — передбачати момент засинання в наступні ночі. Аналіз ЕЕГ за одну ніч давав 95% відповідності майбутнім вимірюванням. Навіщо нам знати точку неповернення Це відкриття має велике практичне значення. Чітке розуміння моменту засинання може допомогти створити ефективні методи лікування розладів сну — особливо тих, які ускладнюють процес засинання. Крім того, ці знання можуть стати критично важливими для безпеки у ситуаціях, коли людина не має права заснути: за кермом, під час роботи зі складною технікою, під час нічних змін. «Особливо небезпечно засинати у відповідальні моменти — наприклад, під час керування авто. Розуміння того, як саме мозок провалюється у сон, може врятувати життя», — зазначають автори дослідження.

Дослідники виявили, що спори моху можуть вижити майже рік, перебуваючи у відкритому космосі. Попри інтенсивне ультрафіолетове випромінювання та різкі температурні коливання, більшість спор залишилися життєздатними після повернення на Землю. Їхній захисний покрив діє як природний щит, забезпечуючи стійкість, якої навіть учені не очікували. Результати відкривають нові можливості для використання витривалих рослин у майбутньому позаземному землеробстві. Стійкість моху від Землі до космосу Мохи відомі своєю здатністю виживати в одних із найекстремальніших місць планети — від високогірних районів Гімалаїв до спекотної Долини Смерті, крижаних антарктичних пустель і навіть охолоджуваних поверхонь активних вулканів. Саме ця дивовижна витривалість надихнула дослідників відправити спорофіти моху — репродуктивні структури, що містять спори — у, мабуть, найнепридатніше середовище: відкритий космос. Дослідження, опубліковане сьогодні (20 листопада) в журналі iScience, повідомляє, що понад 80% спор витримали 9 місяців перебування за межами Міжнародної космічної станції (МКС) і повернулися на Землю здатними до розмноження. Це — перший задокументований випадок, коли рання наземна рослина вижила після тривалого прямого впливу космосу. «Більшість живих організмів, включно з людьми, не можуть вижити навіть короткий час у вакуумі космосу, — каже головний автор Томомічі Фуджіта з Хоккайдського університету. — Проте спори моху зберегли життєздатність після дев’яти місяців прямого впливу. Це є вражаючим доказом того, що життя, яке виникло на Землі, має на клітинному рівні вроджені механізми, що дозволяють витримувати космічні умови». Фуджіта вперше замислився над тим, щоб протестувати мох у космосі, під час дослідження еволюції та розвитку рослин. Мохи здавалися винятково здатними колонізувати місця, непридатні для більшості форм життя. «Я почав замислюватися: чи може ця маленька, але дивовижно міцна рослина вижити й у космосі?» Радикальне запитання: чи може мох вижити в космосі? Щоб дослідити це, Фуджіта та його колеги піддали Physcomitrium patens, або мох земний, впливу змодельованих космічних умов: інтенсивного ультрафіолету, різких температурних коливань і тиску, близького до вакууму. Команда порівняла виживання трьох структур моху: протонеми (ювенільного моху), брудівок (спеціальних стовбурових клітин, утворених під час стресу) і спорофітів (структур зі спорами). Метою було визначити, яка форма має найбільшу стійкість у космічних умовах. Перевірка структур моху на витривалість «Ми очікували, що поєднання космічних стрес-факторів — вакууму, космічної радіації, екстремальних температур і мікрогравітації — завдасть набагато більшої шкоди, ніж кожен із них окремо», — каже Фуджіта. Результати показали, що найбільш руйнівним фактором є ультрафіолет. Спорофіти виявилися значно стійкішими за інші форми. Ювенільний мох гинув під дією жорсткого УФ-випромінювання і температурних екстремумів, брудівки демонстрували дещо кращу стійкість. Але спори всередині спорофітів мали приблизно в 1000 разів більшу УФ-стійкість. Вони залишалися життєздатними навіть після тижня при −196°C та після місяця при 55°C. Спорофіти демонструють надзвичайну стійкість Дослідники припускають, що захисна оболонка кожної спори поглинає ультрафіолет і створює фізичний та хімічний захист. Вони вважають, що ця адаптація допомогла раннім бріофітам (групі рослин, до яких належать мохи) перейти з водного середовища на сушу близько 500 млн років тому, дозволивши пережити кілька масових вимирань. Щоб перевірити, чи спрацює цей захист у реальних космічних умовах, команда відправила спорофіти за межі атмосфери. Запуск моху в космос У березні 2022 року сотні спорофітів вирушили на МКС на борту корабля Cygnus NG-17. Астронавти закріпили зразки на зовнішній частині станції, піддавши їх відкритому космосу протягом 283 днів. Зразки повернулися на Землю у січні 2023 року на кораблі SpaceX CRS-16. «Ми очікували майже нульового виживання, але сталося навпаки: більшість спор вижили, — каже Фуджіта. — Ми були щиро вражені винятковою міцністю цих крихітних клітин». Вражаючі результати з МКС Понад 80% спор витримали весь експеримент, і всі, крім 11% цих вижилих, проросли після повернення в лабораторію. Дослідження хлорофілу показало нормальні показники майже всіх пігментів, за винятком 20% зниження хлорофілу a, але це не вплинуло на здоров’я спор. За даними моделювання, спори потенційно могли б вижити до 5600 днів (близько 15 років) у схожих умовах. Це лише попередня оцінка, і для її уточнення необхідні подальші експерименти. Команда сподівається, що відкриття стимулює нові дослідження придатності позаземних ґрунтів для вирощування рослин та розробки сталих позаземних агросистем. Шлях до позаземних екосистем «Врешті-решт ми сподіваємося, що ця робота відкриє новий простір для створення екосистем у позаземних середовищах, таких як Місяць і Марс, — каже Фуджіта. — Сподіваюсь, наше дослідження мохів стане першим кроком у цьому напрямку».

Психологія серійних вбивць, занурена в темряву людської психіки, завжди викликала суміш жаху та наукового інтересу. На відміну від спрощених уявлень, що часто зустрічаються у масовій культурі, мотивації таких осіб є надзвичайно складними. Нещодавнє дослідження, проведене фахівцями з Бамберзького університету в Німеччині, пролило світло на чотири ключові нарцисичні риси, які, як виявилося, є спільними для серійних убивць із сексуальними мотивами. Проаналізувавши свідчення 45 таких злочинців, що діяли протягом шести десятиліть, вчені виявили, що їхнє насильство підживлюється не лише грандіозністю, але й глибокою вразливістю, пише T4. Дослідження зосередилося на чотирьох конкретних рисах, дві з яких належать до категорії “грандіозного нарцисизму”, а дві – до “вразливого нарцисизму”. Грандіозне суперництво характеризується знеціненням інших та прагненням до верховенства, тоді як грандіозне захоплення виявляється у саморекламі та надзвичайній потребі в захопленні з боку оточуючих. З іншого боку, вразлива ворожість включає параною, агресію та глибоке переконання, що з людиною поводяться несправедливо. А вразлива ізоляція – це уникнення соціальних ситуацій для захисту крихкої самооцінки. Як зазначила автор дослідження Евангелія Іоанніді, психолог і кримінолог, психологія серійних вбивць “складніша”, ніж зазвичай вважають. Ці правопорушники керуються не лише егоїзмом чи бажанням відчути себе сильними; не менш важливою є їхня вразлива сторона – образа, гіперчутливість та глибоке відчуття несправедливості. Ця співпраця грандіозної та вразливої сторін допомагає пояснити особистий характер їхнього насильства, підживлюваний потребою у контролі. Для свого дослідження команда Іоанніді використала базу даних серійних убивць Radford/FGCU, що містить понад 1043 записи. З цієї вибірки вони ідентифікували 45 серійних убивць-чоловіків, які діяли між 1960 і 2021 роками, чиї злочини були переважно сексуально мотивовані. Всі вони діяли самостійно, були визнані дієздатними та засудженими. Шокуючі дані показали, що кількість жертв коливалася від двох до 22 на одного злочинця, із середнім показником 8,04 жертви. Ілюстраційне фото. Автор: RDNE Stock project. Результати виявили, що вразливий нарцисизм спостерігався у 89% тверджень (40 з 45 випадків), що дещо перевищує кількість ознак грандіозного нарцисизму, виявленого у 87% (39 з 45 випадків). Конкретніше, вразлива ворожість була найпоширенішою рисою, виявленою у 84% випадків, за нею йшли грандіозне захоплення (76%), грандіозне суперництво (71%) та вразлива ізоляція (58%). Дослідники підкреслили, що ці ознаки рідко існували окремо, демонструючи значне перекриття. Це свідчить про те, що серійні вбивці, ймовірно, мають баланс цих чотирьох рис: показну, грандіозну зовнішність, що поєднується з їхньою вразливою, більш замкнутою стороною. Таким чином, дослідження підкреслює виражену присутність як вразливого, так і грандіозного нарцисизму у серійних убивць із сексуальними мотивами, пропонуючи більш тонке розуміння психологічних механізмів, що лежать в основі цих злочинів. Проте, команда попереджає, що ці чотири риси “не слід інтерпретувати як прямі або виключні предиктори такого екстремального насильства”, оскільки нарцисичні тенденції також присутні у багатьох людей, які ніколи не вчиняють злочинної поведінки. Це дослідження, опубліковане у Journal of Police and Criminal Psychology, поглиблює наші знання про складну психологію серійних убивць, надаючи цінний інструмент для розуміння, але не для виправдання, їхніх жахливих вчинків. Читайте також: Вчені з’ясували, який колір найчастіше обирають психопатиThe post Психологи виявили 4 спільні риси, які обʼєднують серійних вбивць first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

На глибині близько 3300 метрів, у царстві вічної темряви біля узбережжя Аляски, де світло Сонця ніколи не проникає, дистанційно керований підводний апарат NOAA Ocean Exploration під час експедиції 2023 року виявив щось настільки дивне, що змусило вчених затамувати подих. Щільно прикріплена до скелі, вкритої білими губками, лежала таємнича золота куля. Розміром близько 10 сантиметрів, вона мала отвір з одного боку, і її походження було повною загадкою для дослідників. Початкові припущення варіювалися від оболонки яйця невідомого виду до мертвої губки чи коралу, але жодне з них не давало вичерпної відповіді, пише T4. “Я не знаю, що з цим робити”, — висловив здивування один з дослідників у прямій трансляції, а інший додав: “Тут точно велика стара діра, тож щось або намагалося всередину потрапити, або намагалося вибратися”. Із ноткою гумору і тривоги прозвучало зауваження: “Я просто сподіваюся, що коли ми його ткнемо, щось не вирішить вийти назовні. Це як початок фільму жахів”. Національне управління океанічних і атмосферних досліджень виявило таємничу золоту кулю на морському дні Аляски. (Відео: NOAA Ocean Exploration, Seascape Alaska). Однак, як повідомляє The Guardian, найінтригуюча гіпотеза припускає, що з цієї золотої капсули вже щось вилупилося. “Ми обрали яйце через його текстуру. Воно здавалося м’ясистим і не мало жодної очевидної анатомії”, — пояснила екологиня глибоководних досліджень Керрі Хауелл з Плімутського університету. — “У ньому є отвір, який свідчить про те, що щось входило або виходило. Але воно не схоже на жодне яйце, яке я коли-небудь бачила”. Розмір знахідки також є надзвичайною загадкою: “Якщо це ікра, то справді цікаве питання — чия це ікра. Вона досить велика. Це не маленька риб’яча ікра. Це досить велика річ”, — додала вона. Роботизована рука обережно підштовхнула об’єкт, визначивши його м’якість, після чого він був зібраний за допомогою вакуумного пробовідбірника для подальшого вивчення на борту судна NOAA Okeanos Explorer. Золоте яйце, знайдене біля південної Аляски, було вилучене зі скелі за допомогою м’якого відсмоктувача. Автор фото: NOAA Ocean Explorer. Особливо інтригуючим є те, що “яйце” було знайдено само по собі, а не у кладці, як це зазвичай буває у яйцекладних тварин. Це вказує на його унікальність. Незалежно від того, чим є ця золота куля, вона обіцяє розкрити нові таємниці про глибини океану та незвідане життя, яке там процвітає. Адже, як зазначає координатор досліджень Сем Кандіо з NOAA Ocean Exploration, “морські глибини такі чарівно дивні!” Хоча вчені NOAA визнають, що вони спантеличені тим, що може бути цією кулею, вони сподіваються розгадати таємницю в лабораторії. Автор фото: NOAA Ocean Explorer. Попри неймовірний тиск і мінусові температури, що перешкоджають широкому людському дослідженню, дистанційно керовані апарати поступово розкривають загадки найбільшої екосистеми нашої планети. Аналіз даних глибоководних занурень 2025 року показав, що люди візуально дослідили лише близько 0,001 відсотка морського дна. Таким чином, “золоте яйце”, хоч і є загадкою, слугує потужним нагадуванням про те, як мало ми знаємо про власну планету і як багато ще чекає на відкриття в бездонних глибинах океану. “Хоча це відкриття дещо приголомшує, воно слугує нагадуванням про те, як мало ми знаємо про нашу власну планету і як багато ще потрібно вивчити та оцінити про наш океан”, — підсумовує Кандіо. Цікаво знати: Забудьте про білий: якого насправді кольору були яйця динозаврівThe post “Це як початок фільму жахів”: в океані знайшли золоте яйце, з якого вибралась невідома науці істота first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

У світі давніх хижаків, що колись панували на Землі, дві гігантські постаті викликають особливе захоплення: величний тиранозавр рекс, сухопутний цар крейдового періоду, і жахливий отодус мегалодон, неперевершений володар океанів міоцену. Хоча ці два найбільші хижаки, ймовірно, ніколи не зустрічалися у реальному житті – мегалодон з’явився лише через 40 мільйонів років після вимирання T. rex, і, по суті, був гігантською рибою, на відміну від сухопутного динозавра, що, ймовірно, вмів плавати, – їхня уявна битва завжди розпалювала уяву. Проте, замість обговорювати їхню бойову тактику, давайте заглибимося у їхні скам’янілості, щоб вирішити одвічне питання: у кого з них були більші зуби? Усі деталі у матеріалі T4. Щоб з’ясувати це, ми звернулися до провідних експертів. У одному кутку — палеобіолог, професор Кеншу Шімада з Університету ДеПоля, чиї дослідження зосереджені на палеобіології акул та інших морських хребетних “ери динозаврів”, і який зробив багато знахідок мегалодонів. В іншому кутку — доцент Крістін Брінк, палеонтолог хребетних з Університету Манітоби, яка вивчає еволюцію та розвиток зубів і кісток від динозаврів до ящірок. Зуб мегалодона проти зуба великої білої акули. Автор зображення: Jeff Rotman/Alamy. Найбільші мегалодони, згідно з дослідженнями Шімади 2025 року, могли сягати приголомшливих 24,3 метрів у довжину, хоча раніше вважалося, що вони були близько 15 метрів. Через мізерність скам’янілостей, ми досі не знаємо точно, як вони виглядали, але їхній колосальний розмір, можливо, був адаптацією до холодного середовища. Їхні щелепи були настільки широкими (2,7 на 3,4 метра), що могли проковтнути таксі, і були вкриті 276 зубами. “Найбільші акулячі зуби у сучасному світі – це зуби великої білої акули, максимальна вертикальна висота яких сягає приблизно 6 сантиметрів”, – пояснює Шімада. “Проте вони значно менші порівняно з зубами мегалодона, висота найвищих відомих зубів якого трохи перевищує 16 см”. З іншого боку, тиранозавр рекс, особливо такі екземпляри, як Сью з Музею Філда, мав зуби, довжина яких оцінюється від 19 до 30,5 сантиметрів. Цей діапазон враховує різницю між коронкою (видимою частиною) і коренем зуба. Згідно з дослідженням 2017 року, зуби T. rex мали довжину коронки до 18 сантиметрів, а об’єм – 138 кубічних сантиметрів, що робить їх найбільшими зубами серед усіх відомих динозаврів. Таким чином, навіть без врахування того, що мегалодон не був динозавром, його зуби все одно поступаються могутнім зубам тиранозавра За даними експертів, тиранозавр рекс мав більші зуби: найбільші відомі зуби мегалодона сягали трохи більше 16 см, тоді як у тиранозавра рекса довжина коронки зубів могла досягати 18 см (а загальна довжина з коренем – до 30,5 см), що робить його володарем найбільших зубів серед динозаврів та перевершує зуби мегалодона. Джерело зображеня: Reddit Зуби тварини є чудовим джерелом інформації про її поведінку. Хоча про мегалодона ще багато чого невідомо, хімічний аналіз зубів показав, що ці акули були опортуністичними суперм’ясоїдами. У випадку з T. rex, його величезні зуби відображають його любов до гризіння інших динозаврів, включаючи кістки. “Зуби T. rex міцніші, ніж у інших менших тероподів, і можуть витримувати сильніші навантаження”, – пояснює Брінк. “Вони, ймовірно, могли розчавлювати кістки, тоді як менші види, ймовірно, використовували свої зуби для розрізання плоті”. Дослідження зростання зубів тероподів, таких як горгозавр та альбертозавр, показують, що їхні зуби стають міцнішими в міру зростання, що свідчить про зміну раціону з віком. Раніше вважалося, що T. rex мав незвичайну закономірність зменшення кількості зубів у міру зростання, оскільки “молоді особини” T. rex мали більше зубів, ніж дорослі. Проте нещодавно було виявлено, що ці молоді особини насправді належать до зовсім іншого виду — Nanotyrannus. “Таким чином, багато тенденцій зростання, які інтерпретувалися для T. rex, зараз є неправильними, і ми насправді мало що знаємо про дитинчат T. rex”, – зазначає Брінк. “Можливо, що кількість зубів у T. rex залишалася незмінною або збільшувалася, а зуби ставали більшими внаслідок росту, як і у будь-якої іншої рептилії, але ми поки що не знаємо. Рептилії, включаючи динозаврів, безперервно замінюють свої зуби протягом життя, тому щоразу, коли вони втрачають зуби, це можливість для наступного покоління зубів бути трохи більшими”. Отже, браво, тиранозавре! Цей раунд ти виграв. Твої зуби виявилися більшими та міцнішими, ніж у мегалодона, демонструючи адаптації до нищівного стилю полювання. Читайте також: На Землі досі живе тварина, яка виглядає як динозавр (ФОТО) The post Мегалодон проти тиранозавра: у кого були найбільші зуби first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Історія Стародавнього Єгипту, сповнена величі, загадок та колосальних досягнень, традиційно асоціюється з правлінням могутніх чоловіків-фараонів, чиї імена увійшли в легенди. Проте, нові археологічні та історичні дослідження проливають світло на період, коли звичний порядок був порушений, і жінка зайняла найвищий трон, змінивши багатовікову традицію. Вчені, спираючись на нові знахідки та переосмислення давніх текстів, впевнено називають ім’я цієї жінки, яка стала першим фараоном Єгипту, порушивши монополію чоловіків на це сакральне право: це була Нейтхотеп або Нейт-хотеп, розповідає T4. Довгий час вважалося, що першою жінкою-фараоном була Хатшепсут, яка правила у XVIII династії, або ж деякі інші цариці, які тимчасово обіймали регентство. Однак Нейтхотеп випередила їх на тисячоліття. Її ім’я, що означає “Нейт (богиня) задоволена”, походить з часів І династії Єгипту, приблизно 3100-2900 років до нашої ери. Цей період, відомий як Раннє царство, був часом формування єгипетської державності, об’єднання Верхнього та Нижнього Єгипту та встановлення основ фараонської влади. Нейтхотеп була царицею-консортом, дружиною засновника І династії — фараона Менеса (або Нармера, ці імена часто асоціюються з одним і тим же правителем, який об’єднав Єгипет). Традиційно, роль цариці полягала у підтримці чоловіка-фараона та забезпеченні продовження династії. Проте, обставини після смерті Менеса (або Нармера) та сходження на престол його наступника, фараона Джера, залишаються предметом дискусій. Саме в цей перехідний період, за даними археологічних відкриттів, Нейтхотеп, ймовірно, взяла на себе повну владу. Фрагмент алебастру з іменем цариці Нейт-хотеп. Хуан Р. Лазаро – Джерело фото Хуана Р. Лазаро. Ліцензія CC BY 2.0. Докази її унікального статусу були знайдені в її гробниці в Накаді, а також на інших артефактах тієї епохи. На кількох артефактах, зокрема на печатках з гробниці фараона Джера в Абідосі, були виявлені її ім’я та титули, що вказують на її пряму асоціацію з правлінням і навіть, можливо, на її роль як регентки або прямої правительки. Деякі дослідники інтерпретують ці знахідки як підтвердження того, що Нейтхотеп тимчасово, але повноцінно виконувала функції фараона, особливо в період після смерті Менеса і до повного утвердження Джера. Це могло бути критично важливим для стабілізації молодої держави та забезпечення плавної передачі влади. Її ім’я на артефактах, поруч із символами царської влади, відрізнялося від звичайних титулів цариць, вказуючи на тимчасове, але легітимне право керувати. Таким чином, Нейтхотеп постає перед нами не просто як дружина могутнього правителя, а як жінка, яка у вирішальний момент історії Єгипту взяла на себе відповідальність за долю об’єднаної країни, ставши першою в довгому ряду жінок, які, попри патріархальні традиції, змогли піднятися на вершину влади у стародавній цивілізації. Її правління, хоч і, ймовірно, коротке, заклало прецедент для майбутніх цариць і фараонів, демонструючи, що сила та здатність керувати не обмежуються гендерними рамками. Читайте також: Археологи розкрили моторошну правду про гробницю Тутанхамона: чого Говард Картер боявся більше за “прокляття”The post Вчені назвали ім’я жінки, яка стала першим фараоном Єгипту: до неї це право належало лише чоловікам first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Масштабний геомагнітний супершторм у травні 2024 року дав науковцям безпрецедентну можливість побачити, як плазмовий щит Землі руйнується та повільно відновлюється під дією екстремального сонячного тиску. Використовуючи ідеально розташований супутник Arase, дослідники спостерігали, як плазмосфера стискається до частки свого звичного розміру й відновлюється протягом кількох днів — значно довше, ніж очікувалося. Наслідки шторму проявилися у вигляді вражаючих низькошировинних полярних сяйв, а також збоїв у роботі супутників, GPS і систем зв’язку. Геомагнітні супершторми та подія Дня матері 2024 року Геомагнітний супершторм — це один із найпотужніших видів космічної погоди, який виникає, коли Сонце обрушує на Землю величезні порції енергії та потоки заряджених частинок. Події такої сили трапляються рідко — приблизно раз на 20–25 років. 10–11 травня 2024 року Земля пережила найінтенсивніший супершторм більш ніж за два десятиліття — явище, відоме як шторм Геннона або шторм Дня матері. Команда на чолі з доктором Ацукі Шінборі з Інституту досліджень взаємодії космосу та Землі Університету Нагої зібрала прямі дані про цю рідкісну подію, вперше надавши чітку та детальну картину того, як супершторм стискає плазмосферу Землі (область заряджених частинок навколо планети). Дослідження, опубліковане в журналі Earth, Planets and Space, показує, як плазмосфера та іоносфера реагують на екстремальну сонячну активність, і пропонує нові дані, які можуть покращити прогнози супутникових збоїв, проблем із GPS та перебоїв зв’язку під час сильних космічних бур. Супутник Arase на передовій спостереження за історичним стисненням Супутник Arase, запущений JAXA у 2016 році, рухається крізь плазмосферу Землі та вимірює плазмові хвилі й магнітні поля. Його розташування під час події травня 2024 року дозволило зафіксувати драматичне стискання плазмосфери та її повільне повернення до норми — деталі, яких раніше ніколи не спостерігали. Це вперше, коли науковці отримали безперервні прямі вимірювання такого сильного зниження висоти плазмосфери під час супершторму. «Ми відстежували зміни в плазмосфері за допомогою супутника Arase та використовували наземні GPS-приймачі для моніторингу іоносфери — джерела заряджених частинок, що поповнюють плазмосферу. Спостереження за обома шарами показало, наскільки різко стиснулася плазмосфера і чому її відновлення зайняло так багато часу», — пояснив доктор Шінборі. Рідкісне низькошировинне червоне полярне сяйво в Японії Під час супершторму травня 2024 року в Рікубецу, Японія, зафіксували рідкісне полярне сяйво в низьких широтах — найсильніший шторм за понад 20 років спричинив екстремальне стиснення плазмосфери Землі, вперше задокументоване через прямі супутникові вимірювання. Супершторм змусив плазмосферу скоротитися до рекордно низьких висот Зазвичай плазмосфера простягається на десятки тисяч кілометрів у космос і разом із магнітним полем Землі захищає планету від потоків заряджених частинок. Під час супершторму її зовнішня межа змістилася з приблизно 44 000 км до лише 9 600 км. Шторм був спричинений серією потужних сонячних викидів, які викинули мільярди тонн зарядженого матеріалу в напрямку Землі. Лише за дев’ять годин плазмосфера стиснулася приблизно до однієї п’ятої свого нормального розміру. Її відновлення було незвично повільним і тривало понад чотири дні — це найдовший період відновлення, зафіксований супутником Arase з 2017 року. «Ми з’ясували, що спершу шторм спричинив інтенсивне нагрівання поблизу полюсів, а згодом це привело до значного падіння кількості заряджених частинок по всій іоносфері, що сповільнило відновлення. Така затяжна нестача частинок може впливати на точність GPS, роботу супутників та ускладнювати прогнозування космічної погоди», — зазначив доктор Шінборі. Аврори, що зміщуються до екватора через стискання магнітного поля Під час найінтенсивнішої фази супершторму екстремальна сонячна активність стиснула магнітне поле Землі, дозволивши зарядженим частинкам проходити набагато далі вздовж магнітних ліній у бік екватора. Це спричинило появу вражаючих полярних сяйв у незвично низьких широтах — від Японії та Мексики до південної Європи. Негативні шторми та хімія, що затримує відновлення плазмосфери Приблизно через годину після приходу шторму заряджені частинки в верхній атмосфері різко зросли на високих широтах і рушили до полярної шапки. Коли шторм почав слабшати, плазмосфера мала почати повторно наповнюватися частинками з іоносфери. Зазвичай цей процес займає день-два, але цього разу він тривав понад чотири дні через явище під назвою «негативний шторм». Під час негативного шторму рівень частинок в іоносфері різко падає внаслідок хімічних змін, спричинених інтенсивним нагріванням. Рівні іонів кисню знижуються, а це заважає утворенню водневих частинок, необхідних для відновлення плазмосфери. Такі шторми невидимі й фіксуються лише супутниками. Наслідки для супутників, точності GPS та прогнозування космічної погоди «Негативний шторм сповільнив відновлення, змінюючи хімію атмосфери та відрізаючи постачання частинок до плазмосфери. Зв’язок між негативними штормами та затримками відновлення ніколи раніше не спостерігався так чітко», — сказав доктор Шінборі. Ці висновки дають чіткіше розуміння того, як змінюється плазмосфера та як енергія проходить через неї. Під час шторму кілька супутників зазнали електричних збоїв або припинили передавати дані, GPS-сигнали порушувалися, а радіозв’язок працював нестабільно. Розуміння того, як довго відновлюється плазмовий шар Землі після таких подій, є ключем до точнішого прогнозування космічної погоди й захисту космічних технологій.

Космічне небо, яке колись вважалося безмежним простором, де панує лише шепіт далеких зірок, дедалі більше наповнюється рукотворними сигналами. Нещодавнє відкриття, зроблене астрономом-аматором Скоттом Тіллі, що вже зарекомендував себе як громадянин-вчений, який відстежував таємничий космічний літак Китаю та знову відкрив втрачений супутник NASA, виявило нову, потенційно руйнівну проблему. Згідно з його дослідженням, секретні урядові розвідувальні супутники SpaceX “Starshield”, які є відгалуженням сузір’я Starlink, навмисно випромінюють радіосигнали “в неправильному напрямку” та за межі частотних діапазонів, визначених міжнародними регуляторними органами. Це відкриття, про яке повідомило NPR, викликало глобальне занепокоєння щодо безпеки космічного простору та потенційного впливу на інші супутники, пише T4. Про програму Starshield, вперше анонсовану у 2023 році, відомо дуже мало. Точна кількість супутників, їхнє розташування, параметри місії та відмінності від стандартних супутників Starlink залишаються державною таємницею. Відомо лише, що SpaceX вже запустила десятки партій Starshield, і їхня загальна кількість, ймовірно, перевищує 200 одиниць. Більшість цих супутників експлуатуються Національним розвідувальним управлінням (NRO), тоді як невелика частина перебуває під контролем Космічних сил США, що обійшлося уряду приблизно в 1,8 мільярда доларів. Згідно з дослідженням Скотта Тіллі, секретні урядові розвідувальні супутники SpaceX “Starshield”, які є відгалуженням сузір’я Starlink, навмисно випромінюють радіосигнали “в неправильному напрямку”. Автор фото: SpaceX. Відкриття Тіллі сталося випадково, коли він, “незграбно переміщаючи клавіатуру”, переключив своє обладнання на діапазон частот, який майже ніколи не використовується супутниками. Зіставивши отримані сигнали з даними інших астрономів-аматорів, він дійшов висновку, що вони надходять від супутників Starshield, чого “зовсім не очікував”. Сигнали фіксуються на частотах від 2025 до 2110 мегагерц, які зазвичай призначені для “висхідних” сигналів, що надсилаються із Землі в космос. Однак у цьому випадку Starshield використовують їх для “низхідних каналів”, тобто для передачі даних із супутників назад на поверхню планети. Це означає, що сигнали виходять за межі частот низхідних каналів, затверджених Міжнародним союзом електрозв’язку (МСЕ) – агентством ООН, що координує використання радіоспектру по всьому світу. Бенджамін Вінкель, радіоастроном з Інституту радіоастрономії імені Макса Планка в Німеччині, підтвердив, що ці сигнали, схоже, навмисно випромінюються супутниками Starshield за межами дозволених діапазонів. Хоча причина такого використання “висхідних” частот для “низхідних” каналів залишається незрозумілою, Тіллі попереджає про потенційну небезпеку: “Супутники поблизу можуть отримувати радіочастотні перешкоди та, можливо, не реагувати належним чином на команди — або ігнорувати команди — із Землі”. Кевін Гіффорд, професор інформатики в Університеті Колорадо в Боулдері, хоча і погоджується з фактом випромінювання, зауважує, що поки що рано говорити про реальні перешкоди, і про такі інциденти досі не повідомлялося. Проте, виявлення сигналів від 170 різних супутників Starshield свідчить про те, що такі канали зв’язку, ймовірно, використовуються всім сузір’ям і випромінюються навмисно. Деякі експерти, такі як Гіффорд, припускають, що SpaceX могла вирішити “зробити це і попросити вибачення пізніше”. Ця ситуація не є поодиноким випадком. У 2023 році астрономи вже виявили, що супутники Starlink першого покоління випадково випромінюють значну кількість радіозабруднення (ненавмисне електромагнітне випромінювання, UEMR), яке перетинається з частотами, що використовуються радіоастрономами. Подальші дослідження 2024 року показали, що Starlink другого покоління випромінюють ще більше UEMR. Проблема радіозабруднення в космосі стає дедалі гострішою, адже кількість приватних супутників стрімко зростає. SpaceX нещодавно запустила на орбіту свій 10 000-й супутник Starlink, і хоча не всі вони функціонують, ті, що працюють, становлять близько 60% від приблизно 12 000 активних супутників на орбіті. Експерти прогнозують, що до 2050 року на орбіті може знаходитися до 100 000 супутників. Якщо UEMR від цих майбутніх супутників не буде контролюватися, це може зрештою порушити всі форми наземної радіоастрономії, значно обмеживши нашу здатність вивчати космос. Хоча початкові спостереження вказують, що нові сигнали Starshield, можливо, не матимуть значного впливу на радіоастрономію, вони, як і будь-який інший приватний супутник, ймовірно, випромінюватимуть певну форму UEMR, що додає занепокоєння до і без того перевантаженого радіоспектру космічного простору. Читайте також: У надрах стародавнього вулкана виявлено “скарб” вартістю $1,5 трильйонаThe post Астроном випадково виявив, що секретні супутники SpaceX посилають руйнівні радіосигнали first appeared on T4 - сучасні технології та наука.