Мільярди років тому доба на Землі виглядала зовсім інакше, ніж сьогодні. Замість звичних 24 годин наша планета оберталася так, що один день тривав близько 19 годин — і цей ритм зберігався приблизно протягом цілого мільярда років. До такого висновку дійшли вчені, проаналізувавши давні геологічні записи та складні взаємодії між Місяцем, океанами й атмосферою Землі. Чому дні зазвичай подовжуються Зараз добре відомо, що обертання Землі поступово сповільнюється. Основна причина — припливи, які створює Місяць. Рух океанських мас діє як гальмо: частина енергії обертання втрачається, і доба стає трохи довшою. За оцінками NASA, цей процес додає до тривалості дня приблизно дві тисячні секунди за століття. На людських часових масштабах це майже непомітно, але за мільярди років ефект стає значним. Однак нове дослідження показує, що цей процес не був рівномірним. Геологічні «годинники» в камені Геофізик Росс Мітчелл з Інституту геології та геофізики Китайської академії наук разом із колегою зібрав дані з десятків осадових порід по всьому світу, вік яких охоплює останні 2,5 мільярда років. У цих породах збереглися ритмічні шари, що відображають регулярні зміни обертання Землі та її орбіти — метод відомий як цикло-стратиграфія. Аналіз показав несподівану картину: замість плавного уповільнення обертання існували довгі періоди «плато», коли тривалість доби майже не змінювалася. Найяскравіший із них — інтервал між приблизно 2 та 1 мільярдом років тому, коли день стабільно тривав близько 19 годин. Рівновага між Місяцем і Сонцем Причина цього феномена — у тонкому балансі сил. Окрім океанських припливів, на обертання Землі впливають і атмосферні припливи. Сонячне нагрівання щодня створює хвилі тиску в атмосфері, які, на відміну від океанських, можуть трохи прискорювати обертання планети. Коли Земля оберталася достатньо швидко, щоб атмосферні припливи «потрапляли в резонанс» із 19-годинною добою, їхній прискорювальний ефект майже точно компенсував гальмування від Місяця. У результаті доба перестала подовжуватися на надзвичайно довгий час — майже на мільярд років. Коротші дні та кисень Цей дивний ритм мав важливі наслідки для життя. У той період основними виробниками кисню були фотосинтезуючі мікроорганізми — ціанобактерії, що утворювали щільні мати на мілководдях. Вони виділяли кисень удень і споживали його вночі, а загальний баланс залежав від тривалості світлового часу. Експерименти та моделювання показали: за доби коротшої ніж 16 годин такі мікробні спільноти поглинали більше кисню, ніж віддавали. Довші дні сприяли накопиченню кисню, але «застигла» 19-годинна доба обмежувала цей процес. Це може пояснювати, чому рівень кисню на Землі довгий час залишався відносно низьким. Лише після того, як планета вийшла з резонансу і доба почала подовжуватися до сучасних 24 годин, фотосинтез отримав більше часу щодня. Це створило умови для подальшого зростання кисню і, зрештою, для появи складніших форм життя. Обертання Землі змінюється й сьогодні Хоча мільярдолітні плато залишилися в далекому минулому, обертання Землі все ще не є абсолютно стабільним. Сучасні атомні годинники фіксують коливання тривалості доби на частки мілісекунди з року в рік. Вітри, океанські течії й навіть рухи розплавленого металу в ядрі планети можуть трохи прискорювати або сповільнювати обертання. Дослідження цих дрібних змін показують, що внутрішні процеси Землі — зокрема рухи у зовнішньому ядрі, пов’язані зі змінами магнітного поля, — залишають свій «пульс» у тривалості доби. Так само, як давні породи зберегли пам’ять про 19-годинні дні, сучасні мілісекундні коливання нагадують: Земля — жива динамічна система, чий ритм змінюється разом із її глибинами, океанами та небесними сусідами.

На польському полі знайшли 600-річне зображення святої Катерини: історична знахідка для музею У полі одного з фермерів поблизу Бранево в Польщі археологи зробили унікальну знахідку — бронзову печатку віком 600 років із зображенням святої Катерини Олександрійської. Свята Катерина була покровителькою місцевої церкви та стародавнього кавалерійського підрозділу, і ця печатка допомагає краще зрозуміти її символічне значення в середньовічному житті регіону. Артефакт, датований XIV століттям, виглядає надзвичайно добре збереженим. Печатка плоска з одного боку, а в центрі красується зображення святої Катерини з мечем та колом — символами її мученицької смерті. Краї печатки прикрашені готичними написами, а зворотний бік має виступаюче кільце з отвором, через яке печатку можна було прикріпити до іншого об’єкта. Томаш Калуський з Сілезького університету, який досліджував знахідку, зазначив, що подібні парафіяльні печатки середньовічного періоду збереглися вкрай рідко. За його словами, ця печатка використовувалася не конкретним священником, а цілою парафією, і тому є надзвичайно цінним історичним артефактом. Цікаво, що зображення коронованої святої Катерини на печатці дуже схоже на образ із відомого полотна Яна Матейка «Битва під Грюнвальдом», на якому польські та литовські війська борються проти лицарів Тевтонського ордену. Історики припускають, що воїни з регіону Бранево могли використовувати образ святої Катерини на своїх прапорах під час битви, що додає печатці ще більшої історичної ваги. «Уявіть собі життя в середньовічному Бранево XIV століття, тоді столицю Вармінського князівства», — зазначив Адріан Клос, співзасновник археологічної фірми Pogotowie Archeologiczne, яка виявила печатку. «Ця печатка використовувалася єпископством Бранево, чия кавалерія брала участь у битві під Грюнвальдом у 1410 році, яку назавжди увічнив Матейко у своєму знаменитому полотні». Наразі залишається загадкою, як печатка з XIV століття опинилася в полі. «Вона була знайдена у плузі в селі Йозефув поблизу Бранево», — повідомив археолог Роберт Виросткевич. «Можливо, її залишили, сховали чи загубили. Без археологічного контексту визначити це неможливо». Знахідка вже експонується у головному залі Музею землі Бранево і тепер вважається одним із найважливіших артефактів музею, привертаючи увагу істориків і відвідувачів.

У віддаленій частині Гавайського архіпелагу, де люди бувають украй рідко, вчені зафіксували несподівану картину: літній «дитячий сезон» морських птахів буквально змінює правила гри для хижаків океану. Молоді птахи, які лише вчаться літати, приваблюють тигрових акул до невеликих піщаних острівців — і це змушує інших акул переглядати свої маршрути та звички. Дослідження, проведене командою під керівництвом Хлої Бландіно з Гавайського університету в Маноа та Інституту морської біології, показало: навіть у дикій природі існує своя «ієрархія», і вона чітко проявляється в русі хижаків. Атол, де все вирішує сезон Французькі Фрегатні Мілини — це кільцеподібний атол далеко на північний захід від основних Гавайських островів. Його мілка лагуна оточена рифом завдовжки понад 50 кілометрів, а крихітні піщані острівці слугують місцем гніздування для тисяч морських птахів. Тут же відпочивають зелені морські черепахи та гавайські тюлені-монахи. На початку літа пташенята масово залишають гнізда. Перші години й дні вони часто проводять на поверхні води, незграбно плаваючи й намагаючись злетіти. Для великих акул це легка здобич. Тигрові акули виходять на полювання Саме в цей період тигрові акули починають концентруватися поблизу острівців. За словами Бландіно, влітку вони цілеспрямовано патрулюють прибережні зони, полюючи на молодих птахів. Це створює небезпечне середовище для інших видів акул, які можуть самі стати жертвами більшого хижака. Вчені простежили за поведінкою 128 акул різних видів, використовуючи акустичні мітки. Протягом понад двох років дослідники фіксували, де й коли з’являлися акули — влітку, під час сезону пташенят, і взимку. Хто поступається, а хто пристосовується Сірі рифові акули влітку практично зникали з небезпечних зон біля острівців, хоча риби там вистачало. Вони поверталися лише після завершення сезону птахів. Це класичний приклад стратегії виживання: краще відмовитися від зручного місця полювання, ніж ризикувати життям. Галапагоські акули поводилися інакше. Вони частково перетиналися з тигровими, але змінювали час активності — частіше з’являлися вночі або переміщалися в інші частини лагуни. Таким чином вони «ділили простір у часі», уникаючи прямих зіткнень. Птахи як ключ до балансу екосистеми Дослідження показало, що річ не в нестачі риби: її кількість у лагуні та за межами рифу залишалася стабільною. Саме присутність тигрових акул, приваблених альтернативною здобиччю — пташенятами, — змінювала розподіл інших хижаків. Морські птахи, по суті, з’єднують сушу й океан. Вони приносять поживні ресурси з відкритого моря на маленькі острови, а за ними слідують великі хижаки. Далі запускається ланцюгова реакція, яка впливає на всю екосистему. Крихкі острови — крихкий баланс Ситуацію ускладнює клімат. У 2018 році ураган Walaka повністю змив один із ключових піщаних острівців атолу. Такі події змушують птахів змінювати місця гніздування, а акул — втрачати звичні «точки полювання». Хоча Французькі Фрегатні Мілини входять до складу заповідника Papahānaumokuākea і майже не зазнають впливу людини, природа тут залишається динамічною й непередбачуваною. Чому це важливо Робота, опублікована в журналі Ecosphere, показує: навіть дрібні сезонні зміни — як поява пташенят — можуть перерозподіляти сили серед морських хижаків. Зміни чисельності птахів або зникнення островів можуть мати далекосяжні наслідки для поведінки акул і здоров’я всієї екосистеми. Іншими словами, щоб зрозуміти життя океану, іноді варто подивитися на маленький піщаний острів і пташеня, яке вперше торкається води.

Учені давно знали: океан відіграє ключову роль у тому, щоб стримувати глобальне потепління. Він поглинає величезну кількість вуглекислого газу з атмосфери та забирає на себе більшість надлишкового тепла, яке ми створюємо. Але те, як саме глибини океану фіксують вуглець, залишалося загадкою — аж до недавнього часу. Плутанина в цифрах Традиційно вважалося, що основну роботу з поглинання вуглецю виконують мікроскопічні водорості біля поверхні океану. Вони використовують сонячне світло, щоб перетворювати CO₂ на органічну речовину. Проте дослідження показували: навіть у темних, глибоких шарах океану вуглець продовжує “зв’язуватися”, хоч світла там немає. Вчені припускали, що цим займаються особливі мікроорганізми — археї, які отримують енергію з окислення аміаку. Але коли дослідники почали порівнювати теорію з реальними вимірами, щось не сходилося. За розрахунками, доступної енергії просто не вистачало, щоб пояснити обсяги зафіксованого вуглецю. Неправильне запитання Команда під керівництвом океанологині Алісон Санторо з Університету Каліфорнії в Санта-Барбарі вирішила подивитися на проблему з іншого боку. Замість того щоб питати, наскільки ефективні відомі організми, вони запитали:а чи не бере участь у процесі хтось іще? Щоб це перевірити, вчені штучно пригальмували роботу мікробів, які окислюють аміак. Логіка була проста: якщо саме вони відповідають за фіксацію вуглецю, показники мали різко впасти. Але цього не сталося. Зменшення було незначним. Неочікувані герої глибин Це відкриття підштовхнуло дослідників до важливого висновку: значну частину вуглецю в глибокому океані фіксують не автотрофи, а гетеротрофні мікроорганізми — ті самі істоти, які зазвичай споживають органічну речовину, а не створюють її. Раніше вчені знали, що таке теоретично можливо, але вперше змогли кількісно оцінити масштаб цього процесу. Фактично, мікроби, яких не вважали “гравцями першої ліги”, виявилися важливою частиною фундаменту глибоководної екосистеми. Чому це важливо Розуміння того, як працює вуглецевий цикл у глибинах океану, критично важливе для кліматичних моделей. Якщо ми недооцінюємо роль певних організмів, то й прогнози майбутнього клімату можуть бути неточними. Водночас океан — не бездонна скарбничка. Навіть за найоптимістичніших сценаріїв скорочення викидів він може ще десятиліттями “віддавати” накопичене тепло назад в атмосферу. Це означає, що покладатися лише на океан не можна. Нове дослідження показує: природа значно складніша, ніж ми звикли думати. У темряві океанських глибин працюють невидимі механізми, які допомагають планеті справлятися з наслідками людської діяльності. Але вони не всесильні. Чим краще ми розуміємо ці процеси, тим більше шансів ухвалювати рішення, які справді зменшать шкоду клімату — а не просто перекладуть її на плечі океану.

Міжзоряний об’єкт 3I/ATLAS, за розрахунками астрономів, пройшов найближчу до Землі точку близько 07:16 за київським часом. У момент максимального зближення відстань до тіла становила 269,9 млн км — колосальна величина за земними мірками, але вкрай мала в масштабах міжзоряного простору. Безперервного спостереження за 3I/ATLAS не ведеться: принаймні жодна із систем огляду неба про це не повідомляла. Втім, жодних повідомлень про позаштатні події чи, тим більше, «контакт» не з’являлося, а ідея керованого польоту, якої досі дотримувалися деякі спостерігачі, виглядає вкрай малоймовірною. Наступною ключовою точкою траєкторії стане Юпітер: 16 березня 3I/ATLAS пройде повз газовий гігант на відстані близько 53 млн км. Поблизу планети нині працює зонд NASA Juno, і не виключено, що вчені спробують задіяти його камери для спостережень, хоча апаратура зонда погано підходить для вивчення подібних об’єктів. У другій половині наступного року 3I/ATLAS вийде за орбіту Юпітера і зникне з поля зору земних інструментів. До 22 грудня відстань між Землею та 3I/ATLAS залишатиметься практично незмінною, коливаючись у межах близько 500 тис. км, що становить лише приблизно 0,2% від загальної дистанції. Раніше комета 3I/ATLAS перейшла до заключної фази свого існування: об’єкт несподівано змінив колір і почав світитися золотистим відтінком.

Питання існування вічної душі є однією з найбільш фундаментальних концепцій людської цивілізації, що займає центральне місце в більшості світових релігій та дарує розраду перед обличчям смерті. Однак на рубежі минулого століття деякі дослідники намагалися вийти за межі суто теологічних переконань, прагнучи знайти наукові докази існування душі через її фізичні параметри. Найвідомішим прикладом такого підходу став експеримент лікаря Дункана Макдугалла, чия ідея базувалася на припущенні, що якщо душа є органічно пов’язаною з тілом і займає певне місце, вона повинна мати хоча б мінімальну масу, яку можна зафіксувати як гравітаційну матерію в момент смерті, пише T4. Для перевірки своєї гіпотези Макдугалл сконструював спеціальні високочутливі ваги, на яких розміщувалося ліжко для пацієнтів термінальної стадії туберкульозу. Вибір хвороби був продиктований тим, що пацієнти помирали у стані крайнього виснаження та повної нерухомості, що дозволяло уникнути коливань механізму ваг. 10 квітня 1901 року під час спостереження за першим пацієнтом Макдугалл зафіксував раптове падіння маси тіла на 0,75 унції, що дорівнює 21,2 грама. Саме цей результат ліг в основу популярного міфу про те, що душа важить 21 грам — ідеї, яка згодом знайшла відображення в масовій культурі та кінематографі. Проте наукова стаття лікаря, опублікована у 1907 році, містила набагато суперечливіші дані: у другого пацієнта втрата ваги відбулася лише через 15 хвилин після зупинки дихання, а третій продемонстрував двоетапне зниження маси. Критичний аналіз робіт Макдугалла виявляє серйозні методологічні недоліки. З шести спостережуваних пацієнтів результати трьох були відхилені через несправність обладнання або зовнішнє втручання. Крім того, лікар провів аналогічні тести на 15 собаках, не виявивши жодної зміни ваги в момент їхньої смерті, що дозволило йому зробити досить суб’єктивний висновок про відсутність душі у тварин. Сучасні повторні експерименти, зокрема проведені на початку 2000-х років з вівцями, показали короткочасний приріст маси тіла в момент смерті, який за лічені секунди повертався до норми, що робить дані Макдугалла ще менш переконливими з точки зору сучасної біофізики. Більш сучасні наукові гіпотези намагаються пов’язати душу не з гравітаційною матерією, а з енергетичним еквівалентом інформації або свідомості. Використовуючи формулу Ейнштейна E = mc^2, дослідники припускають, що енергія свідомості теоретично може мати масу, проте для її фіксації необхідні електромагнітні прилади такої точності, яких наразі не існує в широкому доступі. На сьогодні наука не має прямих доказів існування душі, а результати Дункана Макдугалла сприймаються радше як цікавий історичний анекдот, ніж як доведений факт. Питання природи душі та її фізичних властивостей залишається у сфері віри та особистих переконань, оскільки сучасна інструментальна база поки не здатна зважити те, що не належить до матеріального світу. Не пропустіть: Вчені випадково знищили найстарішу тварину на Землі: вона з’явилася на світ у 1499 роціThe post Вчені зʼясували, скільки важить душа людини first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

На супутнику Starlink-35956, запущеному лише місяць тому, було зафіксовано позаштатну ситуацію. Інцидент стався 17 грудня: після так званої «аномалії» зв’язок із космічним апаратом було повністю втрачено. Йдеться про супутник з ідентифікаторами 66629/2025-271N, що входить до угруповання Starlink. У заяві SpaceX зазначається, що на борту стався викид газу з паливного бака, який супроводжувався відділенням невеликої кількості уламків із низькою відносною швидкістю. Усі утворені об’єкти відстежуються, а компанія координує моніторинг із системами спостереження Космічних сил США та NASA, щоб контролювати ситуацію на орбіті. На момент інциденту супутник перебував на висоті близько 418 км, після чого його орбіта швидко знизилася приблизно на 4 км. Апарат загалом залишається цілим, однак неконтрольовано обертається і вже розпочав природне сходження з орбіти. У SpaceX підкреслюють, що траєкторія польоту проходить нижче за орбіту МКС і не становить загрози для станції. Очікується, що супутник повністю згорить в атмосфері Землі протягом кількох тижнів. Ілон Маск заявив, що його компанія вже управляє більш ніж 9000 активних супутників на орбіті Землі.

У середині XIV століття Європу охопила одна з найстрашніших катастроф в історії людства — Чорна смерть. За кілька років вона забрала життя десятків мільйонів людей і буквально перекроїла демографічну карту континенту. Збудник хвороби — бактерія Yersinia pestis, яку переносять блохи та гризуни, — відомий давно. Але чому пандемія спалахнула саме тоді й поширилася з такою блискавичною швидкістю, вчені й досі намагаються пояснити. Нове дослідження, опубліковане в журналі Communications Earth & Environment, пропонує несподівану відповідь: ключову роль могли зіграти вулканічні виверження та спричинені ними кліматичні зміни. Холодні літа й зламані врожаї Міжнародна група дослідників дійшла висновку, що в середині 1340-х років Європа пережила два незвично холодні літа поспіль. Імовірною причиною стали потужні вулканічні виверження, які викинули в атмосферу велику кількість попелу та сірки. Ці частинки затримували сонячне світло, знижуючи температуру на поверхні Землі. Докази цього вчені знайшли у річних кільцях дерев у Піренеях та інших регіонах Європи. У 1345–1346 роках дерева росли значно гірше, що є типовою ознакою холодного й несприятливого клімату. Додатково льодові керни з Гренландії та Антарктиди зафіксували підвищений вміст сірки — слід великих вивержень. Холод і нестача сонця вдарили по сільському господарству. В Італії врожаї різко скоротилися, а ціни на зерно злетіли до рекордних показників. Запаси швидко танули, і напруга в містах-державах зростала. Відчайдушне рішення Італії У XIV столітті Венеція та Генуя були справжніми торговельними гігантами з розгалуженими системами постачання продовольства. Проте з 1343 року вони перебували у конфлікті з Монгольською імперією, що перекрило для них доступ до важливих зернових маршрутів через Чорне море. Коли неврожаї охопили не лише Італію, а й Сицилію, Іспанію та Північну Африку, вибір у італійських міст-держав став украй обмеженим. У 1347 році, під тиском продовольчої кризи, вони пішли на примирення й знову відкрили торговельні шляхи до Чорноморського регіону. Саме там, за даними істориків, чума вже кілька років циркулювала серед населення та військ. Зерно, блохи і смертельний вантаж Дослідники припускають, що разом із пшеницею на італійські кораблі потрапили й блохи — переносники Yersinia pestis. Вони могли виживати в мішках із зерном, харчуючись органічним пилом. Коли вантажі розвантажували в портах, паразитам було достатньо перескочити на місцевих щурів, а далі — на людей. Цікаво, що перші спалахи чуми в Європі зафіксували саме в регіонах, залежних від імпортного зерна, зокрема у Венеції та Генуї. Міста з більш стабільним власним сільським господарством, як-от Рим чи Мілан, зіткнулися з епідемією пізніше. Ланцюг випадковостей, що змінив історію Автори дослідження наголошують: вулкани не «створили» чуму напряму. Але вони запустили ланцюг подій, у якому кліматичний шок призвів до продовольчої кризи, політичних рішень і відновлення торгівлі саме в той момент, коли це було найнебезпечніше. У результаті поєдналися одразу кілька чинників: бактерія вже існувала, клімат зруйнував врожаї, торговельні шляхи відкрилися, а середньовічна логістика швидко рознесла лихо по континенту. Уроки для сучасного світу Історія Чорної смерті, переосмислена через призму клімату, звучить напрочуд сучасно. Вона показує, наскільки тісно пов’язані між собою природа, економіка, політика й здоров’я людей. Збій в одній системі може спричинити лавину наслідків в інших. Навіть через майже 700 років дослідження середньовічної пандемії нагадує: глобалізований світ — уразливий. І іноді поштовхом до масштабної катастрофи може стати подія, яка на перший погляд здається далекою і не пов’язаною з людськими хворобами — наприклад, вулканічне виверження.

Уявлення про те, що мертві можуть повернутися і нашкодити живим, з’явилися задовго до сучасних фільмів про зомбі. Археологічні знахідки свідчать: ще тисячі років тому люди серйозно боялися так званих «поверненців» — померлих, які нібито могли вибратися з могили. Одне з таких поховань нещодавно виявили в селі Оппін у Німеччині. Про знахідку повідомило Державне відомство з охорони культурної спадщини та археології землі Саксонія-Ангальт. Могила датується ранньою бронзовою добою — їй приблизно 4 200 років — і виглядає так, ніби її створювали з єдиною метою: не дати небіжчику піднятися з землі. Усередині поховання археологи знайшли останки чоловіка середнього віку, ймовірно від 40 до 60 років. Він лежав на боці, у скорченій позі. Найдивніше — масивний кам’яний блок завдовжки понад метр і завширшки близько пів метра, який був покладений просто на його ноги. Камінь мав товщину близько 10 сантиметрів і важив чимало. За словами дослідників, випадковістю таке розташування бути не могло. Камінь, імовірно, спеціально поклали, щоб притиснути тіло до землі й унеможливити будь-який рух після смерті. Іншими словами — щоб мрець не «повернувся». Археологи вважають, що поховання належить до культури дзвоноподібних кубків (Bell Beaker), яка існувала наприкінці неоліту та на початку бронзової доби, приблизно з 2800 року до н.е. Хоча про цю культуру збереглося небагато письмових свідчень, такі знахідки дозволяють краще зрозуміти світогляд і страхи людей того часу. Фахівці зазначають, що страх перед «поверненцями» був поширений ще в кам’яну добу. В деяких похованнях небіжчиків клали обличчям донизу — вважалося, що тоді вони «зариватимуться» глибше в землю, а не намагатимуться вибратися на поверхню. В інших випадках цього теж вважали недостатнім: відомі могили, де через тіло проколювали спис або іншу довгу зброю, щоб додатково зафіксувати останки. У могилі з Оппіна, втім, обійшлися без списа — очевидно, масивного каменя на ногах було достатньо. Жодних інших предметів чи дарів у похованні не виявили, що лише підсилює версію про його суто «захисне» призначення. Такі знахідки показують, наскільки глибоко в історію людства сягають страхи перед смертю і тим, що може чекати після неї. Легенди про живих мерців — не просто вигадка пізніших часів, а відлуння дуже давніх уявлень. І для людей бронзової доби важкий камінь був не просто будівельним матеріалом, а надійним засобом захисту від того, чого вони боялися найбільше.

Астрономи зробили відкриття, яке змушує по-новому подивитися на те, що взагалі здатні «витримати» невеликі кам’янисті планети. Дані з космічного телескопа James Webb свідчать: надзвичайно розпечена екзопланета TOI-561 b може мати щільну атмосферу — навіть попри те, що вона буквально обертається впритул до своєї зорі. Планета, яка не мала б вижити… але вижила TOI-561 b належить до рідкісного класу так званих ультракороткоперіодичних екзопланет. Вона робить повний оберт навколо зорі менш ніж за 11 годин і знаходиться на відстані менше мільйона миль від неї. Для порівняння: це приблизно у 40 разів ближче, ніж Меркурій до Сонця. Планета лише у півтора раза більша за Землю, але через близькість до зорі її денний бік нагрівається до температур, за яких тверді породи плавляться. Вчені вважають, що TOI-561 b приливно захоплена — одна півкуля постійно «дивиться» на зорю, а інша занурена у вічну ніч. За класичними уявленнями, такі планети давно мали б втратити будь-яку атмосферу під дією потужного випромінювання. Та спостереження Webb показали інше. Атмосфера над океаном магми Аналіз інфрачервоного випромінювання показав, що денна сторона TOI-561 b значно «холодніша», ніж мала б бути, якби планета була просто оголеним кам’яним тілом. Замість очікуваних приблизно 2700 °C телескоп зафіксував температуру близько 1800 °C. Цю різницю найкраще пояснює наявність щільної атмосфери, яка: переносить тепло з денної сторони на нічну потужними вітрами; частково поглинає інфрачервоне випромінювання поверхні; можливо, містить хмари з силікатів, які відбивають світло зорі. Під цією атмосферою, ймовірно, хлюпається глобальний океан розплавленої породи — справжня «лава-планета». Чому вона така легка? Ще одна загадка TOI-561 b — її несподівано низька густина. Вона менша, ніж у планети з землеподібним складом. Спершу дослідники припускали, що річ у незвичній внутрішній будові, наприклад у меншому залізному ядрі. Однак усе більше даних вказує на те, що значну роль відіграє саме атмосфера, яка візуально «збільшує» планету і змінює її спостережувані характеристики. Ситуацію ускладнює й те, що зоря TOI-561 дуже стара — приблизно вдвічі старша за Сонце — і бідна на залізо. Планета формувалася в зовсім іншому хімічному середовищі, ніж Земля, коли Всесвіт був значно молодшим. Крихкий баланс газу і лави Найбільша загадка полягає в іншому: як така маленька і розпечена планета взагалі може утримувати атмосферу? Вчені припускають, що тут діє своєрідна рівновага. Гази постійно виділяються з океану магми в атмосферу, але водночас частина з них знову «всмоктується» назад у розплавлені надра. Такий кругообіг дозволяє атмосфері існувати, навіть під жорстким зоряним випромінюванням. Один із дослідників влучно описав TOI-561 b як «дуже вологу кулю з лави» — планету, набагато багатшу на леткі речовини, ніж Земля. Чому це важливо Це відкриття ставить під сумнів давню ідею, що малі кам’янисті планети поблизу зір завжди є безатмосферними. Якщо TOI-561 b справді має щільну газову оболонку, подібні світи можуть бути значно різноманітнішими, ніж ми уявляли. Команда астрономів продовжує аналіз даних телескопа James Webb, щоб скласти повну температурну карту планети та з’ясувати, з чого саме складається її атмосфера. І цілком можливо, що TOI-561 b стане першим представником нового класу екзопланет, які змінять наше розуміння еволюції кам’янистих світів.