Наукові спостереження показують, що обертання Землі неочікувано прискорюється, що може призвести до найкоротших днів у нашому житті – 22 липня та 5 серпня сонячна доба може скоротитися на 1,38 та 1,51 мілісекунди відповідно. Ці мікроскопічні зміни, хоч і непомітні для нас, викликані прискоренням обертання планети. Але що станеться, якщо цей процес продовжить набирати обертів? Розповідаємо детально у матеріалі T4. Наразі Земля робить повний оберт за 24 години (86 400 секунд). Невеликі коливання швидкості, спричинені Місяцем чи виверженнями вулканів, зазвичай не перевищують мілісекунди, зберігаючи обертання досить стабільним. Через сферичну форму Землі, швидкість поверхні зростає від полюсів до екватора: на екваторі вона становить близько 1668 км/год, тоді як у Лондоні – 1041 км/год. Прискорення всього на 1,6 км/год зробить дні коротшими на півтори хвилини, що навряд чи одразу помітять наші біологічні годинники. Однак це спричинить десинхронізацію геосинхронних супутників, що призведе до збоїв у навігації, зв’язку та метеорологічних службах. Це не буде катастрофою, але вплине на комфорт життя. Значно серйозніші наслідки торкнуться води. Зі збільшенням відцентрових сил, вода почне зміщуватися від полюсів до екватора. При прискоренні на 1,6 км/год рівень моря навколо екватора підвищиться на кілька сантиметрів, спричинивши повені в прибережних містах. Якщо швидкість на екваторі зросте на додаткові 160 км/год, вода стрімко затопить екваторіальні регіони на глибину від 9 до 19 метрів, перетворюючи їх на ворожі середовища. Якщо Земля продовжить прискорювати обертання, навіть незначні зміни матимуть каскадні руйнівні наслідки для клімату, океанів, технологій і, зрештою, для самого життя на планеті Коротший 22-годинний день порушить наші циркадні ритми, що, як показують дослідження про перехід на літній час, може призвести до збільшення кількості серцевих нападів, інсультів та ДТП. Погода також стане екстремальнішою. Астрономи зазначають Popular Science, що різниця температур залишиться головною рушійною силою вітрів, але посилення ефекту Коріоліса (який надає ураганам обертальної енергії) призведе до швидших і потужніших ураганів. Зростання швидкості обертання Землі на 1600 км/год (майже вдвічі швидше, ніж зараз) матиме катастрофічні наслідки. Відцентрові сили притягнуть сотні метрів води до екватора, затопивши майже все, окрім найвищих гір. Вода почне випаровуватися в атмосферу через слабшу гравітацію, викликаючи майже постійні дощі та тумани в екваторіальних регіонах. На екстремальних швидкостях, близько 27 350 км/год (у 17 разів швидше за звичайну), відцентрові сили подолають гравітацію. Люди на екваторі стануть невагомими, а вода може “падати” в атмосферу, як “зворотний дощ”. Однак екватор стане непридатним для життя. Зрештою, при швидкості близько 38 600 км/год на екваторі, життя, яким ми його знаємо, практично припиниться. Відцентрові сили почнуть деформувати Землю, сплющуючи її, як обертову глиняну кулю. Тектонічні плити змістяться, а земна кора трісне, викликаючи колосальні землетруси та незворотні руйнування. Цей гіпотетичний сценарій підкреслює крихкий баланс, що підтримує життя на нашій планеті. Раніше ми повідомляли, що невідомий обʼєкт врізався в Сатурн.The post Що станеться, якщо Земля продовжуватиме обертатися швидше first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Льодовиковий покрив Антарктиди, що приховує континент вже 34 мільйони років, нарешті починає розкривати свої таємниці, і ландшафт під ним виявився зовсім не таким, як очікували вчені. Довгий час вважалося, що значна частина поверхні під цим величним крижаним щитом складається з звичайних гір, долин та глибоких западин. Однак нове дослідження, проведене за допомогою радіоехо-зондування, виявило вражаючі результати: вздовж 3500-кілометрової ділянки узбережжя Східної Антарктики існують величезні плоскі поверхні, пише T4. Ці раніше некартографовані ділянки, які зараз приховані під багатокілометровим льодом, колись були з’єднані. Припускається, що вони сформувалися великими річками в той період, коли Східна Антарктида та Австралія почали розколюватися, близько 80 мільйонів років тому. Зараз ці рівнинні ділянки розділені глибокими жолобами, по яких рухаються швидкоплинні льодовики. Топографія під Антарктичним льодовиковим щитом, де зелені ділянки підкреслюють підвищену висоту. У рамках свого дослідження вчені нанесли на карту 31 рівну поверхню Доктор Гай Паксман з Університету Дарема, провідний автор цього дослідження, зазначає: «Ландшафт, прихований під Східно-Антарктичним льодовиковим щитом, є одним із найзагадковіших не лише на Землі, а й на будь-якій планеті земного типу в Сонячній системі». Він додає, що ці надзвичайно плоскі поверхні почали з’являтися майже скрізь, куди б вони не дивилися, аналізуючи радіолокаційні знімки підлідного рельєфу. Дослідження, результати якого були опубліковані в журналі Nature Geoscience, також показало, що лід над цими плоскими ділянками рухається значно повільніше. Хоча втрата льоду в Антарктиді прискорюється через глобальне потепління, ці рівні поверхні, схоже, діють як своєрідний бар’єр, що регулює швидкість танення. Це відкриття має величезне значення, адже повне танення Східної Антарктиди може призвести до підвищення рівня моря на 52 метри. Додавання впливу цих плоских поверхонь до моделей майбутньої поведінки льодовикового щита допоможе уточнити прогнози щодо його реакції на зміну клімату. Доктор Паксман підкреслює, що ці плоскі поверхні збереглися у відносно неушкодженому вигляді протягом понад 30 мільйонів років, що свідчить про те, що частини льодовикового щита швидше зберегли, а не розмили ландшафт. Великі плоскі поверхні були виявлені приблизно під 40 відсотками берегової лінії Східно-Антарктичного льодовикового щита довжиною 3500 км між Землею Принцеси Єлизавети та Землею Георга V. На фото: Крижані тріщини на Землі Принцеси Єлизавети Інформація про форму та геологію цих нових картографованих поверхонь дозволить покращити розуміння механізмів руху льоду на краю Східної Антарктиди, що, своєю чергою, допоможе легше передбачити, як льодовиковий щит може вплинути на рівень моря за різних сценаріїв потепління клімату в майбутньому. Ці великі плоскі поверхні були виявлені приблизно під 40 відсотками 3500-кілометрової берегової лінії Східно-Антарктичного льодовикового щита між Землею Принцеси Єлизавети та Землею Георга V. Їхнє збереження протягом десятків мільйонів років вказує на відсутність інтенсивної ерозії в цих регіонах протягом усієї льодовикової історії Антарктиди. Професор Ніл Росс з Ньюкаслського університету, співавтор дослідження, зазначає, що вчені давно цікавилися і були спантеличені фрагментами доказів існування плоских ландшафтів під антарктичними льодовиковими щитами. Це дослідження об’єднало розрізнені дані, щоб розкрити загальну картину: як ці давні поверхні сформувалися, їхню роль у визначенні сучасного потоку льоду та їхній можливий вплив на майбутній розвиток Східно-Антарктичного льодовикового щита в умовах потепління. Команда наголосила на необхідності подальших досліджень, зокрема буріння крізь лід для вилучення зразків породи, щоб зрозуміти, коли ці поверхні востаннє були вільні від льодового покриву. Це допоможе покращити прогнози того, як лід навколо цієї великої ділянки антарктичної околиці реагуватиме на потепління клімату та океану. Окрім цього географічного відкриття, інша група дослідників нещодавно виявила таємничі радіосигнали, що доносяться з глибин антарктичного льоду. Ці дивні радіоімпульси були зафіксовані Антарктичною імпульсною перехідною антеною (ANITA) – масивом приладів, розроблених для виявлення невловимих частинок, які називаються нейтрино.The post Нове відкриття розкриває, що приховано під льодовим покривом Антарктиди first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Обличчя наших предків: науковці відтворили вигляд «хоббіта», неандертальця та Homo erectus Учені зробили надзвичайний крок у вивченні людської еволюції — вони відтворили обличчя трьох наших найдавніших родичів: Homo floresiensis (відомого як «хоббіт»), неандертальця (Homo neanderthalensis) та Homo erectus. Ці реконструкції вражають не лише своєю реалістичністю, а й здатністю наблизити нас до розуміння того, як виглядали й жили наші далекі предки. Живі обличчя з минулого Команда антропологів, археологів і цифрових скульпторів працювала над створенням реалістичних тривимірних моделей, використовуючи новітні технології 3D-візуалізації, аналіз кісток черепа та сучасні дані з генетики й анатомії. Унікальність проєкту полягає в тому, що вперше в історії вдалося поєднати точність наукового методу з художньою реконструкцією, щоб показати світові, як виглядали наші родичі десятки й сотні тисяч років тому. Homo floresiensis — «хоббіт» з Індонезії Цей загадковий представник роду Homo, якого вперше виявили в печері на острові Флорес в Індонезії у 2003 році, мав зріст лише близько метра. Його обличчя вирізняється маленьким, пласким черепом, широкими вилицями та великими очима. Незважаючи на малі розміри мозку, «хоббіт» мав розвинені знаряддя праці, що свідчить про високий рівень когнітивних здібностей. Реконструкція його обличчя стала справжнім відкриттям — в ній дивним чином поєднано примітивність і людяність. Неандерталець — наш найближчий родич Неандертальці жили в Європі та частині Азії приблизно від 400 000 до 40 000 років тому. Завдяки знайденим черепам і фрагментам ДНК, вчені змогли досить точно відтворити їхню зовнішність. Обличчя неандертальця характеризується широким носом, важкими надбрівними дугами та кремезними рисами. Але реконструкція показала також м’якість і глибину в очах — рису, яка натякає на соціальність і здатність до емоційних зв’язків. Homo erectus — перший мандрівник планетою Homo erectus, який жив приблизно 1,9 мільйона років тому, вважається першим видом людини, що вийшов з Африки та поширився по Азії. Його обличчя має витягнуту форму, масивну щелепу й виступаючі брови, але також спостерігаються риси, що наближаються до сучасної людини. Саме цей вид, імовірно, проклав шлях до появи Homo sapiens. Навіщо це потрібно людству? Відтворення зовнішності давніх видів Homo — це не просто візуальна цікавинка. Це науковий інструмент, що допомагає краще зрозуміти нашу еволюційну історію, адаптації до навколишнього середовища, фізіологію, соціальні зв’язки та навіть мову тіла. Такі реконструкції особливо важливі для освітніх і музейних проєктів. Вони дозволяють показати дітям і дорослим, що історія людства — це не абстрактна хронологія, а жива й емоційно насичена сага, в якій кожне обличчя має значення. Новий погляд на стародавнє минуле Цифрові реконструкції Homo floresiensis, неандертальця та Homo erectus змінюють уявлення про давню людину. Вони доводять, що ми маємо не лише фізичну, а й культурну спорідненість з цими видами. У рисах облич наших предків — не лише еволюція, а й людяність. І хоча нас від них відділяють тисячі поколінь, ми й досі продовжуємо їхню історію. Обличчя минулого тепер дивляться на нас із майбутнього — і нагадують, ким ми є.

Нове дослідження показало, що проказа циркулювала на території Чилі вже близько 4 000 років тому — набагато раніше, ніж вважалося. Це відкриття кидає виклик традиційній версії, що хворобу завезли до Америки європейські колонізатори у XVI столітті. До такого висновку дійшли науковці з Німеччини, Аргентини та Чилі, дослідивши ДНК-фрагменти у двох людських скелетах. Вони змогли ідентифікувати збудника Mycobacterium lepromatosis — менш поширену з двох відомих бактерій, що викликають проказу. «Спершу ми сумнівалися, адже проказу зазвичай вважають колоніальною хворобою, але ретельний аналіз ДНК підтвердив наявність саме M. lepromatosis», — пояснив антрополог Даріо Рамірес із Національного університету Кордови. Дослідники наголошують, що стародавня ДНК — потужний інструмент для перегляду історії хвороб у Америці. Знахідки з Канади та Аргентини вже свідчили про присутність M. lepromatosis понад тисячу років тому. Нове відкриття ще глибше зміщує межі появи хвороби у часі, спонукаючи науковців переосмислити її поширення й еволюцію. Дослідження опубліковане в журналі Nature Ecology & Evolution.

У глибинах Тихого океану, там, де сонячне світло ніколи не досягає, а тиск здатен розчавити найміцніші конструкції, вчені зробили відкриття, яке перевертає уявлення про життя в найекстремальніших середовищах нашої планети. На глибині майже 8000 метрів у загадковій Атакамській западині (Перуансько-Чилійський жолоб), що розкинулася біля узбережжя Чилі, було знайдено організм, який розвіює давні міфи про глибоководні екосистеми. Десятиліттями вважалося, що це холодне, темне та вороже середовище є притулком лише для падальщиків – істот, що харчуються рештками мертвих організмів, які повільно опускаються з поверхні. Однак нові дослідження доводять, що ця екосистема є набагато складнішою, ніж ми могли собі уявити, пише T4. Нещодавнє дослідження, опубліковане в престижному журналі Systematics and Biodiversity, переписало цю усталену історію. Вчені ідентифікували новий вид ракоподібних – Dulcibella camanchaca, істоту розміром трохи менше чотирьох сантиметрів. Цей крихітний, але величний організм був визначений як перший активний хижак, знайдений на такій неймовірній глибині. Його струнке тіло, гнучкі кінцівки та спеціалізований ротовий апарат чітко вказують на те, що він полює на дрібніші організми, такі як амфіподи. Це відкриття беззаперечно спростовує попереднє припущення про те, що в глибоководних западинах мешкають виключно організми, що харчуються падалью. Нещодавно виявлений ракоподібний Dulcibella Camanchaca. Фото: Джоанна Вестон, Океанографічний інститут Вудс-Хоул Ця новаторська знахідка стала можливою завдяки поєднанню передових технологій та відданій дослідницькій групі. У жовтні 2023 року науково-дослідний корабель “Abate Molina” розгорнув роботизований посадковий модуль до траншеї, і саме там, на глибині 7902 метри нижче поверхні, було зафіксовано Dulcibella camanchaca. Попри несправну камеру, яка перешкоджала зйомці в режимі реального часу, дослідники змогли використати найсучасніші методи секвенування ДНК та морфологічний аналіз, щоб підтвердити, що цей вид є абсолютно новим для науки і належить до раніше невідомого роду. Ідентифікація цієї істоти як представника абсолютно нового роду є яскравим свідченням того, як багато ще залишається невідкритим у величезних і значною мірою незвіданих глибинах океану. Здатність збирати та аналізувати генетичні дані з таких екстремальних глибин підкреслює витонченість сучасних океанографічних досліджень та величезний потенціал для подальших відкриттів у цій таємничій території. Голотип самки Dulcibella camanchaca (MNHNCL AMP-15974). W – ціла, ліва сторона. A1 – збільшення лівої антени 1. A2 – збільшення лівої антени 2. D – збільшення лівого дактиля з переопода 5–7. U1 – вентральна сторона лівого уропода 1. U2 – дорсальна сторона лівого уропода 2. U3 – дорсальна сторона лівого уропода 3. T – тельсон. Авторство: Систематика та біорізноманіття Однією з найбільш вражаючих рис Dulcibella camanchaca є її значний розмір. Це явище відоме як абіссальний гігантизм – тенденція істот, що живуть на великих глибинах, виростати більшими за своїх побратимів, які мешкають на мілководді. Причини цього феномену досі не до кінця зрозумілі, але деякі дослідники припускають, що це може бути адаптивною стратегією для максимізації енергетичної ефективності в середовищі, де ресурси вкрай обмежені. Присутність цього хижака на глибині майже 8000 метрів кидає виклик усім попереднім припущенням щодо структури екосистем на таких глибинах. Це свідчить про те, що харчові мережі глибоководних западин є набагато складнішими, ніж вважалося раніше. Активні хижаки відіграють значну роль у формуванні більш складної та динамічної екосистеми, ніж та, яку ми уявляли раніше. Це відкриття не лише розширює наші знання про біорізноманіття планети, але й спонукає до подальших досліджень цих загадкових, але життєво важливих для екології Землі глибин. Раніше вчені назвали міста, яким загрожує “цунамі Судного дня”.The post В океані виявили нового хижака, який полює на глибині 8000 метрів (ФОТО) first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Над Сатурном, кільчастим гігантом Сонячної системи, розгорнулася подія, що потенційно увійде в історію астрономії: невідомий об’єкт, схоже, врізався в планету, викликавши яскравий спалах, який 5 липня 2025 року зафіксувала волонтерка NASA Маріо Рана. Цей інцидент є першим випадком, коли зіткнення з Сатурном було помічено в режимі реального часу, і зараз астрономічна спільнота прагне перевірити цю рідкісну та знакову планетарну подію, пише T4. Рана, яка є частиною Планетарної віртуальної обсерваторії та лабораторії NASA (PVOL), фотографувала Сатурн, коли близько 09:00 UTC раптово з’явився спалах світла. Це світіння різко контрастувало з зазвичай однорідними хмарними смугами планети. PVOL негайно оприлюднила відеозапис, закликаючи до співпраці астрономів з усього світу, аби з’ясувати, чи хтось іще зафіксував подібні зображення або відео цього феномену, зазначає New Scientist. Фото: Mario Rana, проект DeTeCt Однак, на відміну від кам’янистих тіл на кшталт Землі чи Місяця, де зіткнення залишають видимі кратери та шрами, газові гіганти, такі як Сатурн, не зберігають таких “трофеїв”. Його щільна атмосфера, що складається з водню та гелію, швидко поглинає будь-які свідчення удару. Будь-які збурення, спричинені зіткненням, швидко розсіюються в турбулентних зовнішніх шарах планети, що надзвичайно ускладнює підтвердження події без додаткових відеоматеріалів. Хоча вважається, що об’єкти розміром понад кілометр стикаються з Сатурном лише раз на кілька тисячоліть, менші метеороїди, ймовірно, взаємодіють з ним значно частіше. Наприклад, раніше дані місії “Кассіні” виявили хвилі в кільцях Сатурна, які, на думку дослідників, були викликані падінням об’єктів на планету, що може свідчити про те, що зовнішня частина планети діє як своєрідний космічний сейсмограф. Цю подію робить надзвичайно захопливою те, що, якщо вона буде підтверджена, це стане першим безпосереднім спостереженням об’єкта, що врізається в Сатурн. Попередні виявлення зіткнень з газовими гігантами здебільшого стосувалися Юпітера, де темні сліди від удару або теплові сигнатури було легше помітити. Сатурн досі залишався без таких прямих візуальних доказів. Саме тому заклик PVOL надати додаткові кадри є настільки важливим. Астрономи – як професіонали, так і аматори – які спостерігали за Сатурном того ранку, могли б допомогти підтвердити, що спалах не був випадковістю, артефактом космічних променів чи помилкою зображення. Завдяки багаторазовим спостереженням дослідники змогли б тріангулювати спалах і краще оцінити розмір об’єкта, який врізався в Сатурн, а також енергію удару, яку він створив, проливаючи нове світло на динаміку нашої Сонячної системи. Раніше науковці зʼясували, куди поділася вода на Марсі.The post Невідомий обʼєкт врізався в Сатурн (ФОТО) first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Група міжнародних вчених здійснила прорив у нашому розумінні того, якою була Земля у свої перші дні існування — приблизно 4,5 мільярда років тому. За допомогою передових комп’ютерних моделей та лабораторних експериментів вони відтворили екстремальні умови, що панували на молодій планеті. Цей науковий прорив допомагає пролити світло на загадки походження атмосфери, океанів і навіть перших молекул життя. Планета, оповита вогнем У перші мільйони років після формування Землі її поверхня була розпеченим морем магми. Часті удари астероїдів, у тому числі гіпотетичне зіткнення з об’єктом розміром з Марс (яке, ймовірно, спричинило утворення Місяця), зробили планету нестабільною і вкрай гарячою. Температури сягали кількох тисяч градусів Цельсія. Жодних океанів, жодного кисню в атмосфері, жодного життя — лише розплавлена порода та щільна хмара парів і газів. Науковці зуміли змоделювати ці умови, використовуючи суперкомп’ютери та симуляції термодинаміки. Вони відтворили, як у таких екстремальних умовах відбувалося повільне охолодження поверхні, утворення первинної кори та виділення перших газів, які стали основою для первісної атмосфери. Атмосфера без кисню, але з вуглекислим газом і воднем Одним з ключових висновків дослідження стало підтвердження гіпотези про те, що перша атмосфера Землі була майже повністю позбавлена кисню. Натомість вона містила велику кількість вуглекислого газу (CO₂), водню (H₂), водяної пари (H₂O) та сірководню (H₂S). Такий склад створював потужний парниковий ефект, який сповільнював охолодження поверхні. За оцінками вчених, саме ці гази могли забезпечити необхідне середовище для виникнення органічних молекул — попередників життя. Як з’явилися океани? Одне з головних питань, на яке намагалися відповісти науковці, — як і коли утворилися перші океани. Згідно з моделями, через декілька десятків мільйонів років після охолодження Земля почала втрачати тепло, що дало змогу водяній парі конденсуватися й випадати у вигляді дощу. Цей дощ тривав тисячі років, формуючи перші водні басейни. Саме тоді могли з’явитися океани, які ми бачимо сьогодні — хоч і у значно зміненому вигляді. Перші умови для життя Ці первісні умови, як стверджують дослідники, були не лише небезпечними, а й потенційно придатними для зародження життя. Температурні градієнти, хімічно активні речовини, енергія від вулканічної активності та блискавок створювали своєрідний “примітивний суп”, у якому могли виникнути перші амінокислоти та нуклеотиди. Нове дослідження підтверджує: хоча Земля була спочатку негостинною, саме ці ворожі умови стали каталізатором для еволюції хімії у біологію. Чому це відкриття важливе? Моделювання перших днів життя Землі має не лише наукову цінність, а й допомагає краще зрозуміти процеси на інших планетах. Наприклад, умови на ранній Венері або навіть на екзопланетах можуть нагадувати молоде обличчя Землі. Це відкриває нові горизонти для пошуку життя за межами нашої планети. Висновок Відтворення перших моментів життя нашої планети — надзвичайно складне, але важливе завдання. І тепер, завдяки прогресу в науці, ми маємо дедалі чіткіше уявлення про те, як починалася історія Землі. Можливо, саме в цих розпечених, паруючих умовах, десь у калюжі первісного океану, зародилося перше життя — і почався шлях, що привів до нас. Джерела: Nature, Science, NASA, ESA

Сині акули (Prionace glauca), які отримали свою назву завдяки характерному блакитному відтінку шкіри, виявилися ще більш загадковими, ніж вважалося раніше. Нове дослідження, проведене міжнародною групою морських біологів, засвідчило: ці морські хижаки здатні змінювати колір свого тіла — подібно до того, як це роблять хамелеони. Несподіване відкриття в океані Учені досліджували зразки шкіри синіх акул, виловлених у водах Атлантичного океану, аби з’ясувати деталі їхнього захисного забарвлення. І саме в процесі мікроскопічного аналізу виявили щось приголомшливе: клітини їх шкіри здатні динамічно змінювати колір у відповідь на світлові умови середовища. Це відкриття суперечить попередній думці, що колір синіх акул є сталим і лише злегка варіюється між особинами. Як це працює? Механізм зміни кольору пов’язаний із наявністю унікальних клітин — хроматофорів, подібних до тих, які мають рептилії та головоногі молюски. У шкірі синіх акул виявили специфічні пігментні структури, здатні «перемикати» відтінок між яскраво-блакитним, сірим та майже чорним, в залежності від кута падіння світла, глибини води та навіть емоційного стану акули (наприклад, стресу або агресії). Крупний план шкіри блакитної акули, на якому видно шкірні зубці, що відповідають за її забарвлення Це перше офіційно задокументоване свідчення здатності хрящових риб до активного камуфляжу. Для чого це потрібно акулі? Скоріше за все, ця здатність служить маскуванням у товщі води під час полювання або уникнення хижаків. На великих глибинах, де світло майже відсутнє, зміна забарвлення допомагає акулі злитися з навколишнім середовищем. Крім того, це може слугувати способом комунікації з іншими особинами — наприклад, під час шлюбного періоду. Нові горизонти досліджень Відкриття спровокувало нову хвилю зацікавленості серед морських біологів і фізіологів. Адже здатність до зміни кольору вважається ознакою високої адаптивності організму до зовнішнього середовища. У разі подальших досліджень ця особливість синіх акул може навіть лягти в основу біомімікрії — створення нових матеріалів або камуфляжних технологій для військової чи медичної галузі. Висновок Сині акули — не лише витончені мисливці океану, а й справжні майстри маскування. Їх здатність змінювати колір — яскраве нагадування про те, наскільки мало ми знаємо про мешканців глибин. І водночас — натхнення для науки, що знову і знову доводить: природа складніша, витонченіша і мудріша, ніж будь-яка людська уява. Цікаво знати: сині акули здатні пропливати до 9 000 км за один сезон і вважаються одними з найбільш мігруючих хижаків на планеті.

Нове дослідження проливає світло на грізну загрозу для західного узбережжя Північної Америки: колосальний землетрус уздовж зони субдукції Каскадія (ЗСК), який, за прогнозами, майже гарантовано відбудеться до 2100 року. Ймовірність того, що це станеться протягом найближчих 50 років, становить значні 37%. ЗСК — це лінія розлому довжиною близько 1126 кілометрів, що простягається від острова Ванкувер у Канаді до південної Каліфорнії, де тектонічна плита Хуан-де-Фука занурюється під Північноамериканську плиту, пише T4. Вчені попереджають: якщо землетрус магнітудою 8.0-9.0 станеться сьогодні, він спровокує мегацунамі висотою до 30 метрів, яке знищить більшу частину Західного узбережжя. Прибережна лінія при цьому миттєво опуститься майже на 4 метри. Федеральне агентство з надзвичайних ситуацій прогнозує до 5800 загиблих безпосередньо від землетрусу та ще 8000 — від цунамі. Міжнародна команда дослідників з Вірджинського політехнічного інституту додає, що ці похмурі прогнози лише погіршаться з часом через підвищення рівня моря, спричинене зміною клімату. До 2100 року рівень моря може піднятися на 60 сантиметрів, що посилить руйнування та повені, якщо до того часу не станеться наступний мегаземлетрус у ЗСК. Землетрус магнітудою 9 балів на північному заході США може зруйнувати півмільйона будинків і спричинити загибель незліченної кількості людей. На фото: Наслідки землетрусу магнітудою 9,0, який сколихнув Японію у 2011 році Звіт Федерального агентства з надзвичайних ситуацій за 2022 рік оцінює, що під час наступного великого землетрусу в ЗСК постраждає понад 100 000 людей, а понад 618 000 будівель, включаючи 2000 шкіл та 100 критично важливих об’єктів, будуть пошкоджені або зруйновані, що обійдеться країні у понад 134 мільярди доларів. Нове дослідження, опубліковане в журналі Proceedings of the National Academy of Sciences, також передбачає, що Західне узбережжя змінюватиметься протягом століть. Землетрус і мегацунамі радикально розширять 100-річні заплави у Вашингтоні, Орегоні та Каліфорнії на цілих 300 квадратних кілометрів. Заплави — це території, які, як очікується, зазнають історичних повеней принаймні раз на 100 років. Якщо ці регіони раптово розширяться більш ніж на 100 миль, це означатиме, що значно більше будинків, доріг та місцевої інфраструктури опиняться в небезпечних зонах затоплення. У найгірших сценаріях, коли просідання ґрунту досягає найвищого рівня, прогнози щодо зони затоплення можуть зрости більш ніж удвічі. Професор Тіна Дура, провідний автор дослідження, зазначає, що “після того, як цунамі настане і зрештою відступить, рівень землі залишиться нижчим. Цей відбиток заплави змінюватиметься протягом десятиліть або навіть століть”. Вчені кажуть, що зона Каскадія, яка розташована під Вашингтоном, Орегоном та північною Каліфорнією, «запізнилася» на ще один сильний землетрус. Останній стався у 1700 році Зона субдукції Каскадія стає все більш серйозною проблемою через значний час, що минув з моменту останньої великої сейсмічної події. Останній землетрус, що стався 26 січня 1700 року, за оцінками істориків та вчених, був магнітудою 9.0 і спричинив мегацунамі, яке зруйнувало село Пачена-Бей у Британській Колумбії. Записи свідчать, що хвилі заввишки до 30 метрів вдарили вже через 30 хвилин після землетрусу, не залишивши жодного шансу на виживання. У зоні ЗСК тектонічні плити періодично злипаються, накопичуючи напругу, яка врешті-решт вивільняється у вигляді руйнівного землетрусу. Оскільки ця лінія розлому розташована в Тихому океані, вона також провокує гігантські хвилі. Вчені підрахували, що сильний землетрус у зоні ЗСК відбувається кожні 400-600 років. З моменту останньої катастрофи минуло вже 325 років. Дура попереджає: “Можете собі уявити, що під час наступного землетрусу, коли земля опуститься, вам раптово доведеться зіткнутися з кількома століттями еквівалентного підвищення рівня моря за лічені хвилини”. Раніше ми розповіли, яке людське творіння змістило полюс Землі більш ніж на 1 метр.The post Вчені назвали міста, яким загрожує “цунамі Судного дня” first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Наприкінці минулого року космічний апарат “Паркер” (Parker Solar Probe) підійшов до Сонця на максимально близьку відстань, проте лише недавно NASA опублікувало чудові фотографії цього історичного прольоту. «Паркер» пролетів на відстані 6,17 мільйона кілометрів від поверхні нашої зірки зі швидкістю близько 687 000 кілометрів на годину. На зображеннях, отриманих ширококутною камерою WISPR (Wide-Field Imager for Solar Probe) зонда, що працює у видимому та ближньому інфрачервоному діапазонах, зображені сонячна корона, потоки заряджених частинок (сонячний вітер), а також корональні викиди маси.