Від 1950-х років людство шукає позаземне життя, використовуючи дедалі досконаліші інструменти. Але після десятиліть космічних зондів, аналізу метеоритів, радіотелескопів і досліджень НЛО, що ж ми насправді знайшли? Новий аналіз, проведений командою під керівництвом Сеєда Сіни Сеєдпура Лаялестані з Ісламського університету Азад в Ірані, розглядає найпереконливіші докази на сьогодні — від давніх космічних порід, що впали на Землю, несучи будівельні блоки самого життя. Статтю опубліковано в International Journal of Astrobiology. Метеорит Мерчисон, який упав в Австралії у 1969 році, старший за нашу Сонячну систему — йому 7 мільярдів років. Нещодавній аналіз показав щось надзвичайне: усі п’ять нуклеобаз, що формують ДНК і РНК (аденін, гуанін, тимін, цитозин і урацил), були присутні в цій давній кам’яній брилі. Ці молекули, підтверджені як позаземного походження, докорінно кидають виклик припущенню, що інгредієнти життя сформувалися виключно на Землі. Метеорит Оргей, що вибухнув над Францією у 1864 році, розповідає схожу історію. Ця вуглецева порода містить не лише амінокислоти, такі як гліцин і аланін, але й структури, схожі на мікрофосилії — крихітні форми, подібні до магнетотактичних бактерій, знайдених в океанах Землі. Хоча вчені спершу відкидали їх як забруднення або мінеральні утворення, останні дослідження підтвердили їхнє позаземне походження. Космічні зонди розширили пошук за межі метеоритів. Марсоходи виявили струмки рідкої води й заморожений лід. Апарат Кассіні знайшов масивні льодовики на супутнику Сатурна Енцеладі. Зонд Phoenix підтвердив наявність водяного льоду всього за три сантиметри під поверхнею Марса. Ці відкриття показують, що основні умови для життя — вода, органічні сполуки та джерела енергії — існують по всій нашій Сонячній системі. Радіотелескопи виявили понад 100 органічних молекул у міжзоряних пилових хмарах, включно з амінокислотами та компонентами нуклеїнових кислот. Ці знахідки зміцнюють гіпотезу панспермії — ідею про те, що будівельні блоки життя поширені в космосі та потенційно можуть засівати планети по всій галактиці. Але що щодо розумних інопланетних цивілізацій? Попри десятиліття повідомлень про НЛО та програми SETI, які транслюють сигнали у космос, не існує підтверджених доказів позаземного інтелекту. Більшість спостережень НЛО мають звичайні пояснення — від кульової блискавки в атмосфері до плазмових явищ у термосфері. Так звані «тіла прибульців», представлені Конгресу Мексики у 2023 році, були швидко визнані штучними. Проблема не в нестачі доказів існування інгредієнтів життя, а в доведенні того, що ці інгредієнти десь утворили живі організми. Наявність будівельних блоків ДНК у мільярдолітніх метеоритах не підтверджує, що існували інопланетні бактерії — лише те, що хімія життя природно виникає в космосі. І тут у гру вступає штучний інтелект. Нові алгоритми ШІ можуть аналізувати хімію метеоритів, щоб відрізнити біологічне походження органічних сполук від небіологічного. Машинне навчання допомагає відфільтровувати шум із радіосигналів і виявляти біосигнатури в атмосфері далеких екзопланет. Там, де людський аналіз може не помітити тонких закономірностей у величезних масивах даних, ШІ працює бездоганно. Ми знайшли фрагменти. Будівельні блоки життя існують у всьому космосі. Чи склалися ці частинки в живі організми — мікробні чи розумні — залишається найзахопливішим нерозгаданим питанням Всесвіту.

Аргументи проти пластикового забруднення стали ще переконливішими. Новий огляд стверджує, що глобальне потепління робить пластик більш мобільним, стійким і небезпечним забруднювачем. Це відбувається тому, що пластик розпадається на дрібні фрагменти, які легше подорожують і завдають більше шкоди там, де зрештою опиняються. Автори, очолювані дослідниками з Імперського коледжу Лондона (ICL), попереджають: якщо не зупинити потік пластику в довкілля, ми ризикуємо перейти межу незворотних екологічних пошкоджень. «Пластикове забруднення й клімат — це подвійна криза, і вони посилюють одна одну. У них також спільні витоки та спільні рішення», — сказав провідний автор Френк Келлі. «Нам терміново потрібен скоординований міжнародний підхід, щоб зупинити накопичення пластикових відходів у навколишньому середовищі». Кліматичний стрес пришвидшує розпад пластику Огляд об’єднує докази того, як кліматичні стресори посилюють вплив пластику. Вищі температури, підвищена вологість і сильніше ультрафіолетове випромінювання прискорюють фрагментацію великих предметів на мікропластик. Водночас екстремальні шторми та повені подрібнюють сміття до ще дрібніших частинок і розносять його через вододіли та узбережжя. Світове виробництво пластику зросло у 200 разів з 1950 року, і проблема тільки поглиблюватиметься зі збільшенням виробництва та кліматичним тиском. Наслідки поширюються крізь екосистеми. У прісних і морських водах мікропластики можуть порушувати колообіг поживних речовин і харчові ланцюги. На суші вони погіршують структуру ґрунту й знижують врожаї. За високої концентрації вони змінюють харчову поведінку, розмноження та інші аспекти життя багатьох організмів. Частинки також діють як «троянські коні», збираючи й переносячи інші забруднювачі — важкі метали, пестициди, PFAS — водночас вимиваючи власні добавки, такі як антипірени та пластифікатори. Мікропластик, що вивільняється з танучих льодів Команда звертає увагу на зростаючий ризик у криосфері. Коли морський лід утворюється, він захоплює та концентрує мікропластик, тимчасово очищаючи товщу води. Але зі швидким потеплінням Арктики й сезонним відступом льоду ці накопичені частинки можуть масово повернутися в океан. Такий «відкладений пульс» лише збільшить загальне навантаження, яке вже надходить з річок і узбережжя. «Є ймовірність, що мікропластики — які вже присутні в кожному куточку планети — з часом дедалі сильніше впливатимуть на деякі види», — сказала співавторка Стефані Райт з ICL. «Кліматична криза та пластикове забруднення, які походять від надмірної залежності суспільства від викопного палива, можуть разом погіршити вже й так напружений стан довкілля.» Хижаки стикаються з новими ризиками У морі подвійний удар потепління та пластику особливо помітний. Лабораторні та польові дослідження показують, що корали, равлики, морські їжаки, мідії та риби гірше переносять тепло та закислення, коли поруч є мікропластик. Фільтратори накопичують частинки й передають їх угору по харчовому ланцюгу. В одному прикладі смертність риб, пов’язана з мікропластиком, зросла вчетверо за вищих температур води. В іншому, поглиблення гіпоксії — зумовлене потеплінням — примусило тріску заковтувати більше пластику. Великі хижаки можуть бути особливо вразливими. Довгоживучі топ-хижаки, такі як косатки, накопичують забруднювачі протягом десятиліть, нашаровуючи мікропластик і його хімічні «попутники» на інші стресори — шум, нестачу здобичі, токсини. «Топ-хижаки, зокрема косатки, можуть бути канарками у вугільній шахті — вони особливо вразливі до поєднаного впливу зміни клімату та пластикового забруднення», — сказав співавтор Гай Вудворд з ICL. Перезапис життєвого циклу пластику Огляд прямо пояснює, що потрібно робити далі. Усунення неважливих одноразових пластикових виробів — які досі становлять близько третини виробництва — і обмеження випуску первинного пластику допомогли б скоротити проблему в зародку. Автори також закликають до міжнародних стандартів, що роблять продукцію по-справжньому багаторазовою й придатною до переробки, а не номінально «перероблюваною», як це часто буває зараз. «Ідеалом є циркулярна пластикова економіка. Вона повинна виходити за межі “reduce, reuse, recycle” і включати редизайн, переосмислення, відмову, усунення, інновації та циркуляцію — відхід від лінійної моделі “взяти–виробити–викинути”», — сказала співавторка Джулія Фасселл з ICL. Потрібні зміни не лише в матеріалах. Стаття наголошує на важливості поєднання кліматичної та пластикової політики й координації наукових досліджень, щоб краще розуміти взаємодію між потеплінням, хімією та біологією в реальних екосистемах. На суші ці взаємодії можуть бути ще складнішими, ніж у морі, тому знадобиться спеціальний моніторинг. Скорочення пластикового забруднення в його витоку Мікропластики не зникнуть. Навіть ідеальна політика не здатна змінити десятиліття попереднього виробництва. Але сьогоднішні рішення визначать вплив у майбутньому — а також те, чи матимуть вразливі види й системи шанс адаптуватися. «Майбутнє не буде вільним від пластику, але ми можемо обмежити подальше забруднення мікропластиками. Діяти треба зараз, адже пластик, який ми викидаємо сьогодні, загрожує майбутніми глобальними збоями в екосистемах», — сказала Райт. «Рішення потребують системних змін: обмеження пластику на джерелі, скоординованої глобальної політики на кшталт Глобальної угоди ООН про пластик, а також відповідальних інновацій, заснованих на доказах», — підсумував Келлі. Дослідження опубліковане в журналі Frontiers in Science.

У разючому відкритті археологи заявили, що ці загадкові скелети належать батькові та синові легендарного правителя. Хоча Александр Македонський прожив лише 32 роки, він стабільно очолює рейтинги найвидатніших воєначальників в історії (хоча ті, хто опинився по інший бік його «величі», могли б не погодитися з цим титулом). Після розгрому перської армії в битві при Гавгамелах він став «царем Вавилону, царем Азії, царем чотирьох сторін світу», а його тактика ведення бою вивчається й досі. Звісно, Александр Великий — також відомий як Александр III Македонський — мав блискучі передумови для успіху. По-перше, його наставником був сам Арістотель (так, той самий Арістотель), але найбільшу військову перевагу він отримав завдяки своєму батькові, царю Філіппу II, який заклав підвалини під велич Македонії та створив її непереможну армію, з якою Александр згодом пройшов східним Середземномор’ям, Близьким Сходом і Азією. Хоча Філіпп II і не настільки відомий, як його знаменитий син, нині, через приблизно 2 350 років після його вбивства у 336 р. до н.е. в Егаї (сучасна Вергина, Греція), цар нарешті отримує належну увагу. У дослідженні, опублікованому в журналі Journal of Archaeological Science: Reports, археологи вперше достовірно підтвердили, що в родинній гробниці у Верґіні дійсно покояться останки зведеного брата Александра Великого, його сина та його батька — Філіппа II. Протягом двох тисячоліть місто Егаї було втрачене для історії. Але у 1977 році грецький археолог Маноліс Андронікос знайшов місце поховання Філіппа II, а розкопки згодом отримали статус об’єкта Світової спадщини ЮНЕСКО у 1996 році. Однак, хоча археологи були майже впевнені, що в цій нововідкритій гробниці лежать останки батька Александра, виникли суперечки щодо того, хто саме похований у кожній із трьох гробниць комплексу. Щоб розв’язати цю загадку, міжнародна команда археологів зі США, Мадрида та Греції використала кілька методів наукового дослідження — остеологічний аналіз, розтини, рентген, інші техніки — а також історичні джерела. У результаті було остаточно встановлено, що Гробниця I містить останки Філіппа II, його дружини Клеопатри (не тієї Клеопатри) та їхнього немовляти-сина, яких убили після вбивства царя. Також було встановлено, що Гробниця II — про яку деякі науковці припускали, що вона може належати Філіппу — насправді є місцем поховання царя Аррідея (зведеного брата Александра) та його дружини, воїтельки Адеї Еврідіки. Нарешті, Гробниця III належить Александру IV, підлітковому сину великого македонського полководця. «Ми оцінили гіпотезу про те, що Філіпп II покоїться у Гробниці II, і показали, чому її неможливо підтримати, ґрунтуючись на повному огляді наявних доказів», — йдеться у статті. «На жаль, не всі дані наразі доступні. Ми очікуємо на публікацію щоденників розкопок Гробниці I». Мало які батько-син військові тандеми були настільки визначальними для історії, як Філіпп II та Александр Великий. І тепер, через 2 360 років, антропологи й археологи нарешті складають докупи завершальний розділ першої частини їхньої спільної історії.

Наш мозок не створений так, щоб рівноцінно сприймати позитив і негатив. Згідно з психологічними дослідженнями, існує так званий Negativity bias (з англ. упередження негативності)— упередженість на користь негативної інформації Ще з давніх часів, коли наша безпека залежала від вчасного виявлення загрози, мозок навчався звертати увагу перш за все на все, що може зашкодити. Сьогодні, хоч небезпеки значно змінилися, цей механізм продовжує працювати: ми швидше помічаємо критику, небезпеку, недолік, ніж комплімент, безпеку або підтримку. Через це погані думки, страх перед помилками або переживання залишаються у пам’яті набагато довше, ніж приємні або нейтральні події, пише Pixelinfrorm. Минуле як міна сповільненої дії Ще одна причина, чому ми чіпляємося за негатив: мозок намагається захистити нас від можливих майбутніх помилок. Коли ми пережили неприємний досвід або помилку — свідомо чи ні — мозок засвоює цю подію як урок, щоб не повторити. Така “внутрішня сигналізація” змушує затримувати увагу на минулому: ми переглядаємо критику, провину, страх, помилки, наче аналізуючи маршрут, де може бути пастка. Це психологічний захист, але у сучасному світі часто перетворюється на нескінченне повторення старих помилок, від якого тяжко відірватися. Закладена в тілі хімія стресу Негативні думки — це не просто образи або спогади. Вони запускають фізіологічні реакції: мозок і тіло сприймають їх як сигнал загрози. У відповідь виділяється гормон стресу, наприклад кортизол, що змушує організм перебувати у режимі тривоги. Це створює своєрідне “емоційне замикання”: мозок і тіло починають шукати нові негативні подразники, утворюючи так звані “емоційні петлі”, в яких негатив сниться, повертається, наростає, і тоді важче відпустити. Людина перестає просто реагувати — вона живе в постійній тривозі, навіть якщо зовнішньо все спокійно. Чому важливо розпізнати цей механізм та як змінити фокус Розуміння цих трьох причин — перший крок, щоб не дати мозку керувати вашим життям через страх, тривогу або невпевненість. Усвідомивши, що негатив — це не сигнал про вашу ваду чи провину, а частина еволюційної “захисної програми”, можна навчитися балансувати думки. Психологи радять навмисно тренувати увагу на позитивному: фокусуватися на досягненнях, вдячності, приємних моментах — так можна поступово “перепрограмувати” мозок, щоб він не заставляв повторювати негатив. Негативні думки не означають, що з вами щось не так — вони означають, що ваш мозок працює за старими, перевіреними механізмами. Головне — не дати їм взяти над вами гору, а навчитися помічати і цінувати позитив, навіть якщо він тихіший і менш гучний. Психолог назвав 3 причини, які змушують мозок знову і знову думати про погане читайте на сайті Pixel.inform.

Одна з найзагадковіших проблем астрономії, відома як парадокс Фермі — питання про те, чому у величезному Всесвіті ми досі не виявили жодних чітких ознак розумного позаземного життя, — можливо, має дивно просте і навіть “банальне” пояснення. Доктор Робін Корбет з Університету Меріленду та Центру космічних польотів імені Ґоддарда NASA запропонував у своєму дослідженні, опублікованому на сервері препринтів arXiv, теорію “радикальної буденності”. Згідно з цією концепцією, відповідь на відсутність контакту не ховається у складних сценаріях, таких як вимирання цивілізацій або їхнє перетворення на незрозумілі трансцендентні форми життя, а полягає у звичайній відсутності мотивації та технологічному плато, пише T4. Корбет припускає, що численні технологічні цивілізації можуть бути просто розсіяні по Чумацькому Шляху, але жодна з них не досягла або не виявила бажання досягти можливостей для охоплення галактик, які часто описує наукова фантастика. Іншими словами, у Всесвіті, описаному Корбетом, немає ні сфер Дайсона, ні потужних лазерних маяків, ні флотів зондів, що мчать міжзоряним простором. Він стверджує, що навіть якби міжзоряні подорожі були технічно можливі, “отримані переваги повинні переважувати витрати та потенційні ризиби”. Зрештою, високорозвинені суспільства можуть дійти висновку, що “з кожної зустрічі” з іншими інопланетними культурами було знайдено небагато нового, і в результаті просто втратити мотивацію продовжувати пошуки. згідно з теорією вченого NASA, іншопланетяни не вступають у контакт з людьми не тому, що бояться нас, а тому, що вони, ймовірно, просто не зацікавлені у високотехнологічному, енерговитратному спілкуванні, яке не обіцяє значних відкриттів. Вчений порівнює це явище із космічним звиканням — реакцією організму, коли його відповідь на повторюваний подразник зменшується. Якщо більшість цивілізацій досягли певної технологічної стелі, вони можуть вирішити, що відправка маяків чи зондів по Галактиці є безглуздою, надто витратною або навіть небезпечною. Це пояснює, чому власні радіопошуки людства виявлятимуть лише слабкі сигнали “витоку” (випадкове радіовипромінювання), а не цілеспрямовані повідомлення. Корбет підсумовує, що виявлення позаземного життя, хоч і матиме глибокі наслідки для людства, “може не призвести до величезного зростання нашого технологічного рівня та може дещо розчарувати нас”. Таким чином, згідно з його теорією, іншопланетяни не вступають у контакт з людьми не тому, що бояться нас, а тому, що вони, ймовірно, просто не зацікавлені у високотехнологічному, енерговитратному спілкуванні, яке не обіцяє значних відкриттів. Галактика може бути переповнена життям, але воно може бути занадто буденним, щоб викликати інтерес. Читайте також: Їх рівно 40 тисяч: біля Землі ховається “армія”, яка може стати загрозою для всього живогоThe post Вчений NASA пояснив, чому “інопланетяни” бояться вступати в контакт з людьми first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

У 2015 році Девід Хоул, проводячи розвідувальні роботи з металошукачем у регіональному парку Меріборо поблизу Мельбурна в Австралії, регіоні, відомому своєю золотою лихоманкою XIX століття, виявив щось надзвичайно незвичайне: дуже важкий червонуватий камінь, що лежав у жовтій глині. Упевнений, що всередині знахідки приховано золотий самородок, Хоул роками намагався розколоти його, застосовуючи кам’яну пилку, кутову шліфувальну машину, дриль, кислоту і навіть кувалду. Проте камінь залишався непохитним, пише T4. Як виявилося пізніше, він був набагато цінніший за золото, оскільки був рідкісним космічним гостем — метеоритом. Зрештою, заінтригований його незламністю та незвичайною скульптурною, з ямочками, формою, що утворилася під час проходження крізь атмосферу Землі, Хоул відніс знахідку до Мельбурнського музею для ідентифікації. Геологи Дермот Генрі та Білл Берч швидко підтвердили його неземне походження; за словами Генрі, з тисяч каменів, які він дослідив за 37 років роботи в музеї, справжніми метеоритами виявилися лише два, і цей був одним із них. Дермот Генрі та геолог Мельбурнського музею Білл Берч із метеоритом Меріборо. (Музеї Вікторії). Дослідники опублікували наукову статтю, де описали метеорит віком 4,6 мільярда років і назвали його Меріборо. Він важить колосальні 17 кілограмів (37,5 фунтів), і, як пояснив Берч, така вага є абсолютно аномальною для звичайної земної породи такого розміру. Після того, як дослідники змогли обережно відрізати невеликий шматочок алмазною пилкою, вони виявили, що його склад має високий відсоток заліза, класифікуючи його як звичайний хондрит H5. У місці зрізу чітко видно хондрули — крихітні кристалізовані крапельки металевих мінералів , які утворилися в ранній період формування Сонячної системи. Вчені припускають, що метеорит, найімовірніше, походить із поясу астероїдів між Марсом і Юпітером, звідки він був виштовхнутий зіткненням і згодом врізався у Землю. Радіовуглецевий аналіз свідчить про те, що космічний камінь перебував на нашій планеті від 100 до 1000 років. Метеорит Меріборо з плитою, вирізаною з його маси. (Музеї Вікторії) Дослідники стверджують, що метеорит Меріборо, будучи лише 17-м зареєстрованим у штаті Вікторія (де було знайдено тисячі золотих самородків), набагато рідкісніший за золото і значно цінніший для науки. Метеорити є найдешевшою формою дослідження космосу, оскільки вони переносять вченим підказки про вік, хімію та формування нашої Сонячної системи, а деякі містять навіть зоряний пил, старіший за саму систему, або органічні молекули, які є будівельними блоками життя. Хоча метеорит Меріборо не є найбільшим хондритовим зразком, знайденим у Вікторії, сам ланцюг подій, що призвів до його ідентифікації через впертість власника, є, за словами Генрі, “досить астрономічним”. Читайте за темою: Бабуся знайшла в руслі струмка камінь, який оцінили в 1 мільйон євроThe post Чоловік роками зберігав камінь, думаючи, що це золото. З’ясувалося, що він набагато дорожчий first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Далеко у Північній Атлантиці, приблизно за 590 миль на схід від Флориди, лежить ділянка незвично тихої води. Потужні течії мчать її краями, але всередині кільця поверхня заспокоюється, утворюючи довгі, плавні хвилі. У цього регіону немає узбережжя чи островів, але він має власну назву: Саргасове море — частина океану, що поводиться інакше, ніж навколишні води. На поверхні золотисто-бурі водорості саргасум збираються у пухкі плавучі килими. Маленькі газові бульбашки тримають водорості на плаву, тож вони ковзають по хвилях замість того, щоб тонути. Крізь їхню гущу рухаються креветки, яскраві молоді рибки, світлі краби та багато інших істот, використовуючи її як їжу, укриття або і те, й інше. Саргасове море — єдине море, назване на честь рослини, а не узбережжя. Морські історії Саргасового моря Задовго до появи супутників чи океанських датчиків моряки помічали ці незвичні води. Христофор Колумб у 1492 році описував страх опинитися без вітру, писавши, що кораблі можуть «більше ніколи не відчути подиху вітру». Екіпажі не знали, що під спокійною поверхнею прихована потужна система течій. Вони пливли через Північноатлантичний субтропічний круговорот — величезну петлю води, яка збирає течії з багатьох широт. Ці течії зганяють усе, що плаває, у центр й утримують там. Саме це пояснює, чому саргасум накопичується тут і чому це море має такий унікальний характер. Рослини та тварини Саргасового моря З висоти Саргасове море виглядає як рослинний розсадник завширшки 800 миль. Вчені називають плавучі килими «островами середовища», адже водорості забезпечують тінь, укриття та їжу в одному пакеті на поверхні океану. Багато тварин, які в іншому разі були б беззахисними у відкритій воді, ховаються тут від хижаків. Акули-порбігли патрулюють затінені краї килимів, а буревісники Бермудські низько летять над водою, хапаючи креветок і дрібну рибу. Дослідження нарахували понад 100 видів безхребетних, що живуть на саргасумі та проводять на цих плавучих клаптях усе життя, допоки ті не розпадуться. Європейські та американські вугрі починають життя під килимами саргасуму як прозорі личинки. Вони пливуть океанськими течіями на захід або схід залежно від виду. Згодом вони ростуть, змінюють форму та входять у річки, які простягаються аж до Індіани, де можуть жити у прісній воді десятиліттями. Досягнувши зрілості, ці вугрі знову йдуть у море та долають 3000 миль до Саргасового моря, щоб один раз нереститися й загинути. Вони повертаються у той самий широкий регіон, де народилися, хоча жодних видимих орієнтирів немає. Це явище досі дивує зоологів. Тихе місце та клімат Саргасове море також відіграє роль у кліматичній системі Землі. Влітку поверхня прогрівається до 82–86 °F, а взимку охолоджується до 64–68 °F. Тепла, солона вода рухається на північ, тоді як холодніша повертається на південь. Такий обмін стабілізує погодні умови по обидва боки Атлантики, впливаючи на перенесення тепла й вологи в атмосфері. Відкрита вода поглинає вуглекислий газ із повітря, а дрібний планктон використовує цей вуглець для побудови панцирів. Коли планктон гине, багато панцирів тоне, переносячи вуглець на морське дно та ізолюючи його на дуже довгий час. Дослідники біля Бермудських островів ведуть спостереження з 1950-х років і бачать, що з 1980-х середня температура зросла приблизно на 1 °C. Теплі поверхневі шари заважають вертикальному змішуванню, тому кисню важче проникати на глибину, а поживним речовинам — підніматися до планктону. Ці вимірювання, разом із даними дрейфуючих буйків Argo та супутникових знімків кольору океану, роблять Саргасове море ключовою зоною для вивчення закислення океану в Атлантиці. Пастка для сміття Північної Атлантики Саргасове море лежить у центрі кількох великих поверхневих течій, тому сьогодні ця тиха область збирає плавуче сміття з усієї Північної Атлантики. Петельні потоки затягують пластикові пакети, кришки пляшок, покинуті рибальські сіті й утримують їх у кругообігу. Одне дослідження оцінило приблизно 200 000 шматків сміття на квадратний кілометр — або близько 518 000 на квадратну милю — розкиданих на сотні миль. Підводні мікрофони вловлюють гуркіт вантажних суден, що проходять крізь килими саргасуму. Цей шум може заглушувати низькочастотні сигнали кашалотів, а сіті, заплутані у водоростях, здатні ловити молодих черепах. Політика щодо Саргасового моря Комісія Саргасового моря, створена у 2014 році, називає цей регіон «осередком біорізноманіття» та закликає держави оминати суднами найгустіші килими саргасуму та розглянути створення морських заповідників. Уряди також ведуть переговори щодо угоди про скорочення пластикового забруднення моря та захист ключових міграційних маршрутів, що проходять через Саргасове море або поряд із ним. Зміни в цьому «морі без берегів» можуть мати наслідки далеко за його межами. Якби Саргасове море втратило свої особливі умови, річки від Ньюфаундленду до Мексиканської затоки продовжували б посилати вугрів до океану, але ті шукали б місце народження, яке зникло через потепління. Горбаті кити могли б навесні приплисти до місць, позбавлених звичного корму. Шляхи штормів над Європою могли б зміститися, а Атлантика — зберігати ще більше надлишкового тепла планети. Для чогось, що на карті виглядає просто порожньою синьою плямою, Саргасове море відіграє величезну роль у кліматі Землі та житті океану. Спокійні води передають чітке послання: ми повинні захищати цей тихий регіон або бути готовими до сильніших і менш передбачуваних змін. Повне дослідження опубліковано у журналі Frontiers in Marine Science.

Незвичайний, але повсюдний симбіоз між найбільшими морськими ссавцями — китами — та крихітними панцирними ракоподібними, відомими як вусоногі молюски (циропеди), є однією з найцікавіших загадок океану. Цей несподіваний союз, де вусоногі, розміром не більше кількох міліметрів, постійно прикріплюються до шкіри гігантських господарів, ілюструє унікальні стратегії виживання в безкрайньому морському просторі. Вусоногі молюски, які є родичами крабів та омарів, вирізняються своїм сидячим способом життя: вони прикріплюються до нерухомих поверхонь, якими в даному випадку стають кити, пише T4. Професор Джеффрі Боксхолл, експерт з крихітних ракоподібних, пояснює цей союз трьома основними факторами. По-перше, кити, як найбільші мешканці океану, забезпечують достатню площу поверхні для прикріплення колоній цих істот, панцирі яких можуть виглядати як ребристі куполи. По-друге, кити постійно курсують добре освітленими та продуктивними поверхневими водами, де вдосталь дрібного планктону. Таким чином, “рухома скеля” переносить вусоногих молюсків до рясних запасів свіжої їжі, тоді як для їхніх личинок, довжиною лише один-два міліметри, самостійний пошук харчування у величезному океані був би майже неможливим. По-третє, соціальні звички китів, які збираються у великі групи для спарювання та годування, дають личинкам вусоногих молюсків багато можливостей для швидкого поширення серед нових господарів. Горбатий кит висуває голову з вод Бразилії, демонструючи свої вусоногі молюски. Авторство зображення: Вінісіус Фонсека/Shutterstock.com Важливо, що цей зв’язок є не паразитичним, а формою коменсалізму, оскільки вусоногі молюски не завдають китам значної шкоди. Їхня біологія живлення ідентична біології їхніх родичів, що прикріплюються до скель: вони використовують свої пір’ясті кінцівки, звані циррі, для збору планктону з води. Однак не всі кити однаково схильні до цього “обростання”: сірі кити є найбільш “зараженими”, деякі особини переносять понад 180 кілограмів вусоногих молюсків, тоді як сині кити та косатки (технічно — дельфіни) майже не мають їх, імовірно, через свою гумову, слизьку шкіру. Існує також вражаюча видоспецифічність: деякі вусоногі еволюціонували разом з певним видом кита і прикріплюються виключно до нього, наприклад, Tubicinella major живе майже лише на гладких китах. Цей зручний і древній союз, який, ймовірно, виник незабаром після того, як перші кити повернулися в океани мільйони років тому, демонструє, як найбільші та найменші мешканці моря можуть існувати у взаємовигідному партнерстві. Цікаво знати: Вчені назвали найбільш “злопамʼятного” птаха на ЗемліThe post Найбільший мешканець океану завів собі друга завбільшки з горошину (ФОТО) first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Національне управління з аеронавтики та дослідження космічного простору (NASA) оприлюднило докладний аналіз даних про комету 3I/ATLAS — третій в історії підтверджений об’єкт, що прибув до Сонячної системи з міжзоряного простору. Доповідь, представлена після завершення урядового шатдауну, ставить крапку у спекуляціях щодо природи небесного тіла та розкриває унікальні деталі його будови. Агентство виділило чотири ключові факти, засновані на спостереженнях понад 20 космічних місій та наземних телескопів: NASA офіційно класифікувало об’єкт C/2025 N1 (3I/ATLAS) як комету, остаточно спростувавши поширені в мережі теорії про «інопланетний зонд». На відміну від астероїда Оумуамуа та комети Борисова, 3I/ATLAS має класичні ознаки природного небесного тіла: крижане ядро та газопиловий шлейф. Аміт Кшатрія, заступник помічника адміністратора NASA, наголосив, що, попри стратегічний пріоритет агентства у пошуку ознак позаземного життя, науковий аналіз однозначно класифікував об’єкт 3I/ATLAS як комету природного походження. Спектральний аналіз показав, що комета складається з речовини, сформованої в невідомій планетній системі, яка, ймовірно, старша за нашу Сонячну систему. Спостереження телескопа «Габбл» виявили «сльозоподібний» кокон пилу навколо ядра. Примітно, що активність комети почалася ще на далеких підступах до Сонця (за 6,4 астрономічної одиниці), що вказує на сублімацію летких льодів, відмінних від водяного, — найцінніших зразків первинної матерії галактики. Об’єкт рухається незамкнутою гіперболічною орбітою, що підтверджує його гравітаційну незалежність від Сонця. У точці перигелію (30 жовтня) швидкість комети досягала 246 000 км/год. Нині 3I/ATLAS уже залишає нашу систему, зберігаючи швидкість, достатню для виходу назад у глибокий космос. Балістичний аналіз траєкторії повністю виключає ризик зіткнення, спростовуючи будь-які спекуляції щодо небезпеки об’єкта. У момент максимального зближення із Землею, яке відбудеться 19 грудня 2025 року, комету відокремлюватиме від нас дистанція в 1,8 астрономічної одиниці (близько 270 млн км). Така велика відстань гарантує повну безпеку, оскільки вона майже вдвічі перевищує шлях від нашої планети до Сонця. Для наукової спільноти візит 3I/ATLAS став унікальною можливістю дослідити склад інших зіркових систем «із доставкою додому», використовуючи дані марсіанських місій (MRO, MAVEN) та космічного телескопа «Джеймс Вебб». Джерело: space.com

Зразки порід віком 60 мільйонів років, добуті з великої глибини під Південній Атлантикою, прояснили тихий, але потужний кліматичний процес. Величезні масиви зламаної лави на дні океану можуть утримувати вуглекислий газ упродовж геологічних масштабів часу. У дослідженні, проведеному під керівництвом Саутгемптонського університету, науковці проаналізували давні океанічні лави. Результати показали, що пухка, дуже пориста брекчія, яка накопичується на схилах підводних вулканів, перетворюється на довготривале сховище для вуглецю, який переноситься морською водою. Як лавова брекчія захоплює вуглець За словами дослідників, ці відкладення – технічно відомі як вулканічні брекчії – поводяться наче геологічні губки. Упродовж десятків мільйонів років морська вода просочується крізь уламки, запускаючи хімічні реакції, під час яких карбонатні мінерали повільно цементують фрагменти, «замикаючи» вуглець у камені. Провідна авторка дослідження Розалінд Коггон є науковою співробітницею Саутгемптонського університету. «Ми давно знаємо, що ерозія на схилах підводних гір утворює великі обсяги вулканічної брекчії — подібно до осипів на континентальних горах», — зазначила Коггон. «Однак наші бурові роботи вперше дозволили отримати зразки цього матеріалу після того, як він провів десятки мільйонів років, дрейфуючи океанським дном унаслідок розходження тектонічних плит.» «І що найцікавіше, керни показали, що ці пористі, проникні відкладення здатні зберігати великі обсяги CO₂ морської води, оскільки поступово цементуються кальцитними мінералами, що утворюються під час циркуляції води.» Глибокий вуглецевий цикл Повільний обмін вуглецем між надрами Землі, океанами та атмосферою визначає клімат планети впродовж глибокого часу. Серединно-океанічні хребти створюють нову океанічну кору, коли плити розходяться, вивільняючи CO₂ з мантії в океан і атмосферу. Але ця ж кора, коли вона віддаляється від хребта й охолоджується, починає діяти як хімічний фільтр. Морська вода циркулює через тріщини та порожнини, реагує з вулканічними мінералами й утворює карбонати, що «замикають» вуглець у породі. Пробуривши дно Південної Атлантики, команда натрапила на ділянки, де фільтр працював на повну силу. У порівнянні з монолітною лавою, брекчія містила набагато більше карбонатів, що вказує на її підвищену здатність поглинати CO₂. «Океани вимощені вулканічними породами, які утворюються на серединно-океанічних хребтах, коли тектонічні плити розходяться, створюючи нову океанічну кору», — пояснює Коггон. «Ця вулканічна активність вивільняє CO₂ із глибин Землі в океан і атмосферу.» Океанічні басейни — це не просто контейнери. Морська вода протягом мільйонів років циркулює крізь тріщини в охолодженій лаві, реагує з породою, переносить елементи та, зрештою, видаляє CO₂ із води, зберігаючи його у вигляді карбонатів. Лавова брекчія поглинає вуглець краще за тверду породу Монолітний базальт також поглинає вуглець, але робить це повільно — процес обмежений тим, як швидко рідина досягає нових поверхонь. Брекчія ж утворюється тоді, коли круті вулканічні схили обсипаються або коли морські гори руйнуються на товсті шари уламків та попелу. Така структура створює величезну внутрішню поверхню та широкі шляхи для циркуляції морської води. Результат — більше реакцій, більше карбонатів і більше зв’язаного вуглецю. Нові керни підтвердили це чисельно. «Під час буріння ми виявили лавову брекчію, яка містила від двох до сорока разів більше вуглецю, ніж раніше досліджені зразки лави», — зазначила Коггон. «Дослідження показало важливість брекчії, що утворюється внаслідок ерозії морських гір уздовж серединно-океанічних хребтів.» Прихована кліматична роль океанічної кори Науковці давно визнавали океанічну кору поглиначем вуглецю, але не повністю усвідомлювали виняткову ефективність шарів брекчії. Оскільки ці відкладення утворюються всюди, де підводні вулкани ростуть і руйнуються, вони можуть вносити суттєву, недооцінену частку у довгостроковий вуглецевий баланс Землі. Це важливо для реконструкції давніх кліматів, перевірки моделей атмосферного CO₂ та розуміння того, як тверда Земля допомагає стабілізувати клімат упродовж мільйонів років. Водночас це не швидке технологічне рішення для сучасних викидів — процеси тривають неймовірно довго й залежать від руху плит, вивітрювання океанського дна та мінералоутворення. Однак результати уточнюють картину того, як планета природним чином балансувала вуглецеві потоки в минулому. Вони також підкреслюють раніше недооцінене, високої місткості «сховище», куди зрештою потрапляє вуглець. Вікно під хвилями Отримання цих кернів саме по собі було досягненням. Команда пробурила відкладення, що формувалися на давньому серединно-океанічному хребті й відтоді дрейфували басейном разом із мігруючою плитою. Ця подорож і довговічність брекчії надали вченим унікальну лабораторію — цілісний запис взаємодії води та породи, що тривав десятки мільйонів років. Поєднавши геологію морського дна, карбонатну хімію та фізику руху рідин у пористих середовищах, дослідження додає витончену нову частину до пазлу клімату глибокого часу. Лавова брекчія може виглядати хаотичною, але вона надзвичайно ефективно організовується, коли «зачиняє» вуглець у своїй структурі. Дослідження опубліковано в журналі Nature Geoscience.