Національне управління з аеронавтики та дослідження космічного простору (NASA) оприлюднило докладний аналіз даних про комету 3I/ATLAS — третій в історії підтверджений об’єкт, що прибув до Сонячної системи з міжзоряного простору. Доповідь, представлена після завершення урядового шатдауну, ставить крапку у спекуляціях щодо природи небесного тіла та розкриває унікальні деталі його будови. Агентство виділило чотири ключові факти, засновані на спостереженнях понад 20 космічних місій та наземних телескопів: NASA офіційно класифікувало об’єкт C/2025 N1 (3I/ATLAS) як комету, остаточно спростувавши поширені в мережі теорії про «інопланетний зонд». На відміну від астероїда Оумуамуа та комети Борисова, 3I/ATLAS має класичні ознаки природного небесного тіла: крижане ядро та газопиловий шлейф. Аміт Кшатрія, заступник помічника адміністратора NASA, наголосив, що, попри стратегічний пріоритет агентства у пошуку ознак позаземного життя, науковий аналіз однозначно класифікував об’єкт 3I/ATLAS як комету природного походження. Спектральний аналіз показав, що комета складається з речовини, сформованої в невідомій планетній системі, яка, ймовірно, старша за нашу Сонячну систему. Спостереження телескопа «Габбл» виявили «сльозоподібний» кокон пилу навколо ядра. Примітно, що активність комети почалася ще на далеких підступах до Сонця (за 6,4 астрономічної одиниці), що вказує на сублімацію летких льодів, відмінних від водяного, — найцінніших зразків первинної матерії галактики. Об’єкт рухається незамкнутою гіперболічною орбітою, що підтверджує його гравітаційну незалежність від Сонця. У точці перигелію (30 жовтня) швидкість комети досягала 246 000 км/год. Нині 3I/ATLAS уже залишає нашу систему, зберігаючи швидкість, достатню для виходу назад у глибокий космос. Балістичний аналіз траєкторії повністю виключає ризик зіткнення, спростовуючи будь-які спекуляції щодо небезпеки об’єкта. У момент максимального зближення із Землею, яке відбудеться 19 грудня 2025 року, комету відокремлюватиме від нас дистанція в 1,8 астрономічної одиниці (близько 270 млн км). Така велика відстань гарантує повну безпеку, оскільки вона майже вдвічі перевищує шлях від нашої планети до Сонця. Для наукової спільноти візит 3I/ATLAS став унікальною можливістю дослідити склад інших зіркових систем «із доставкою додому», використовуючи дані марсіанських місій (MRO, MAVEN) та космічного телескопа «Джеймс Вебб». Джерело: space.com

Зразки порід віком 60 мільйонів років, добуті з великої глибини під Південній Атлантикою, прояснили тихий, але потужний кліматичний процес. Величезні масиви зламаної лави на дні океану можуть утримувати вуглекислий газ упродовж геологічних масштабів часу. У дослідженні, проведеному під керівництвом Саутгемптонського університету, науковці проаналізували давні океанічні лави. Результати показали, що пухка, дуже пориста брекчія, яка накопичується на схилах підводних вулканів, перетворюється на довготривале сховище для вуглецю, який переноситься морською водою. Як лавова брекчія захоплює вуглець За словами дослідників, ці відкладення – технічно відомі як вулканічні брекчії – поводяться наче геологічні губки. Упродовж десятків мільйонів років морська вода просочується крізь уламки, запускаючи хімічні реакції, під час яких карбонатні мінерали повільно цементують фрагменти, «замикаючи» вуглець у камені. Провідна авторка дослідження Розалінд Коггон є науковою співробітницею Саутгемптонського університету. «Ми давно знаємо, що ерозія на схилах підводних гір утворює великі обсяги вулканічної брекчії — подібно до осипів на континентальних горах», — зазначила Коггон. «Однак наші бурові роботи вперше дозволили отримати зразки цього матеріалу після того, як він провів десятки мільйонів років, дрейфуючи океанським дном унаслідок розходження тектонічних плит.» «І що найцікавіше, керни показали, що ці пористі, проникні відкладення здатні зберігати великі обсяги CO₂ морської води, оскільки поступово цементуються кальцитними мінералами, що утворюються під час циркуляції води.» Глибокий вуглецевий цикл Повільний обмін вуглецем між надрами Землі, океанами та атмосферою визначає клімат планети впродовж глибокого часу. Серединно-океанічні хребти створюють нову океанічну кору, коли плити розходяться, вивільняючи CO₂ з мантії в океан і атмосферу. Але ця ж кора, коли вона віддаляється від хребта й охолоджується, починає діяти як хімічний фільтр. Морська вода циркулює через тріщини та порожнини, реагує з вулканічними мінералами й утворює карбонати, що «замикають» вуглець у породі. Пробуривши дно Південної Атлантики, команда натрапила на ділянки, де фільтр працював на повну силу. У порівнянні з монолітною лавою, брекчія містила набагато більше карбонатів, що вказує на її підвищену здатність поглинати CO₂. «Океани вимощені вулканічними породами, які утворюються на серединно-океанічних хребтах, коли тектонічні плити розходяться, створюючи нову океанічну кору», — пояснює Коггон. «Ця вулканічна активність вивільняє CO₂ із глибин Землі в океан і атмосферу.» Океанічні басейни — це не просто контейнери. Морська вода протягом мільйонів років циркулює крізь тріщини в охолодженій лаві, реагує з породою, переносить елементи та, зрештою, видаляє CO₂ із води, зберігаючи його у вигляді карбонатів. Лавова брекчія поглинає вуглець краще за тверду породу Монолітний базальт також поглинає вуглець, але робить це повільно — процес обмежений тим, як швидко рідина досягає нових поверхонь. Брекчія ж утворюється тоді, коли круті вулканічні схили обсипаються або коли морські гори руйнуються на товсті шари уламків та попелу. Така структура створює величезну внутрішню поверхню та широкі шляхи для циркуляції морської води. Результат — більше реакцій, більше карбонатів і більше зв’язаного вуглецю. Нові керни підтвердили це чисельно. «Під час буріння ми виявили лавову брекчію, яка містила від двох до сорока разів більше вуглецю, ніж раніше досліджені зразки лави», — зазначила Коггон. «Дослідження показало важливість брекчії, що утворюється внаслідок ерозії морських гір уздовж серединно-океанічних хребтів.» Прихована кліматична роль океанічної кори Науковці давно визнавали океанічну кору поглиначем вуглецю, але не повністю усвідомлювали виняткову ефективність шарів брекчії. Оскільки ці відкладення утворюються всюди, де підводні вулкани ростуть і руйнуються, вони можуть вносити суттєву, недооцінену частку у довгостроковий вуглецевий баланс Землі. Це важливо для реконструкції давніх кліматів, перевірки моделей атмосферного CO₂ та розуміння того, як тверда Земля допомагає стабілізувати клімат упродовж мільйонів років. Водночас це не швидке технологічне рішення для сучасних викидів — процеси тривають неймовірно довго й залежать від руху плит, вивітрювання океанського дна та мінералоутворення. Однак результати уточнюють картину того, як планета природним чином балансувала вуглецеві потоки в минулому. Вони також підкреслюють раніше недооцінене, високої місткості «сховище», куди зрештою потрапляє вуглець. Вікно під хвилями Отримання цих кернів саме по собі було досягненням. Команда пробурила відкладення, що формувалися на давньому серединно-океанічному хребті й відтоді дрейфували басейном разом із мігруючою плитою. Ця подорож і довговічність брекчії надали вченим унікальну лабораторію — цілісний запис взаємодії води та породи, що тривав десятки мільйонів років. Поєднавши геологію морського дна, карбонатну хімію та фізику руху рідин у пористих середовищах, дослідження додає витончену нову частину до пазлу клімату глибокого часу. Лавова брекчія може виглядати хаотичною, але вона надзвичайно ефективно організовується, коли «зачиняє» вуглець у своїй структурі. Дослідження опубліковано в журналі Nature Geoscience.

Деякі з давніх споруд, розташованих уздовж гірських річок Китаю, датуються аж 2800 р. до н.е., а інші є залишками періодів різних династій. У горах неподалік міста Юйлінь, Китай, розташовані 573 раніше невідомі кам’яні фортеці-поселення, деякі з яких датуються 2800 р. до н.е. Згідно з повідомленням Global Times, команда фахівців із культурної спадщини та археології Юйліня протягом шести років досліджувала провінцію Шеньсі, щоб виявити ці об’єкти: частина з них належить до періоду Яншао (починаючи з 2800 р. до н.е.), інші — до династії Шан (1600–1046 рр. до н.е.), а ще одна група поселень датується епохою династії Чжоу (1046–221 рр. до н.е.). Кам’яні фортеці були розташовані вздовж річок, що й дозволило дослідникам визначити їхнє місцезнаходження. Команда використовувала карти водних систем, вирушаючи в експедиції як на місцевості, так і за допомогою аерозйомки, щоб знайти й дослідити ці об’єкти. Сильно укріплені, обнесені каменем території інколи розташовувалися поруч із тим, що дослідники визначили як звичайні поселення без кам’яних стін. Ма Мінчжі, керівник дослідницької групи, повідомив, що в розташуванні поселень із кам’яними стінами та без них простежується чітка взаємозалежність. Неукріплені поселення часто були меншими за розмірами, тож укріплені фортеці, ймовірно, слугували головними центрами, навколо яких формувалися інші поселення. Деякі знахідки виявилися досить складними. Мінчжі зазначив, що всі 573 об’єкти відрізнялися за розмірами, а отже й за плануванням та будівельними техніками. Деякі фортеці були невеликими й примітивними за конструкцією, тоді як інші — зазвичай пізніші — мали складні внутрішні плани та більш розвинені технології будівництва. Проте, незалежно від типу поселення, у всіх простежується помітна соціальна ієрархія. Ідея будувати укріплені поселення була поширеною тисячі років тому. Робити це поблизу джерел води було життєво необхідно. Торік археологи виявили укріплене місто в північній пустелі Саудівської Аравії, яке, ймовірно, було домом для 500 людей приблизно у 2400 р. до н.е. — частиною зростаючого урбаністичного комплексу зі складною соціальною структурою. Будь-яке місце, де живе багато людей, майже неминуче формує соціальну ієрархію. У Китаї це, очевидно, сталося щонайменше 573 рази лише в районі Юйліня. Мінчжі вважає, що відкриття цих понад 500 фортець відкриває нові можливості для дослідження того, як доісторичні поселення Китаю зростали та змінювалися з часом. Нові знахідки допоможуть дослідникам відстежити розвиток суспільства й культури, зокрема вивчити оборонну архітектуру та планування громад.

Дослідники MIT відстежили хімічні «скам’янілості» в давніх породах до предків сучасних демоспонжів. Команда геохіміків із Массачусетського технологічного інституту виявила переконливі свідчення в давніх породах, що деякі з перших тварин на Землі могли бути предками сучасних морських губок. У дослідженні, опублікованому в Proceedings of the National Academy of Sciences, вчені описують відкриття «хімічних скам’янілостей» у зразках порід, яким понад 541 мільйон років. Ці хімічні сліди — це збережені залишки біомолекул, що колись належали живим організмам, а потім були поховані, змінені та заблоковані в осаді протягом величезних проміжків часу. Нововиявлені хімічні скам’янілості — це особливі типи стеранів, геологічно стабільних форм стеролів (таких як холестерин), що містяться в клітинних мембранах складних організмів. Дослідники простежили ці специфічні стерани до класу морських губок, відомих як демоспонжі. Сьогодні демоспонжі бувають різних розмірів і кольорів і живуть у всіх океанах як м’які й губчасті фільтратори. Їхні давні предки, ймовірно, мали подібні характеристики. «Ми точно не знаємо, як ці організми виглядали тоді, але вони безумовно жили в океані, були м’якотілими, і ми припускаємо, що не мали кремнієвого скелета», — говорить Роджер Саммонс, почесний професор геобіології кафедри наук про Землю, атмосферу та планети MIT (EAPS). Відкриття групи щодо специфічних для губок хімічних скам’янілостей надає сильні докази того, що предки демоспонжів були серед перших тварин, які еволюціонували, і, ймовірно, з’явилися набагато раніше, ніж інші головні групи тварин Землі. Серед авторів дослідження, включно із Саммонсом — перша авторка та колишня постдок-фелоу EAPS у MIT Лібна Шавар, яка зараз працює науковицею в Caltech, а також Гордон Лав з Університету Каліфорнії в Ріверсайді, Бенджамін Ювегес із Корнельського університету, Алекс Зумберге з GeoMark Research у Х’юстоні, Пако Карденаc з Уппсальського університету у Швеції та Хосе-Луїс Гінер із Державного університету Нью-Йоркського коледжу екологічної науки та лісового господарства. Губки на стероїдах Нове дослідження спирається на результати, які команда вперше опублікувала у 2009 році. У тому дослідженні команда виявила перші хімічні скам’янілості, що, ймовірно, походили від давніх губок. Вони проаналізували зразки порід з ділянки в Омані й знайшли значну кількість стеранів — збережених залишків 30-вуглецевих (C30) стеролів, рідкісної форми стероїдів, які, як вони показали, найімовірніше походять від давніх морських губок. Стерани були знайдені в дуже давніх породах, що сформувалися в едіакарському періоді — від приблизно 635 до 541 мільйонів років тому. Цей період передував кембрію, коли на Землі стався різкий і глобальний «вибух» складного багатоклітинного життя. Відкриття команди вказувало, що губки з’явилися набагато раніше більшості інших багатоклітинних організмів і могли бути одними з перших тварин. Однак невдовзі після публікації з’явилися альтернативні гіпотези: що C30-стерани могли бути створені іншими групами організмів або навіть неживими геологічними процесами. Команда заявляє, що нове дослідження зміцнює їхню початкову гіпотезу про те, що давні губки залишили цей хімічний слід, оскільки вони виявили нову хімічну скам’янілість у тих самих докембрійських породах, що майже напевно має біологічне походження. Накопичення доказів Як і в попередній роботі, дослідники шукали хімічні скам’янілості в породах едіакарського періоду. Вони отримали зразки зі свердловин і виходів порід в Омані, західній Індії та Сибіру і проаналізували їх на наявність стеранів — геологічно стабільної форми стеролів, що містяться у всіх еукаріотів (рослин, тварин і організмів із ядром та мембранними органелами). «Ви не еукаріот, якщо у вас немає стеролів або подібних мембранних ліпідів», — каже Саммонс. Стероли мають ядро з чотирьох з’єднаних вуглецевих кілець. Додаткові бічні ланцюги та хімічні групи можуть приєднуватися до стеролу залежно від того, які гени має організм. Наприклад, холестерин у людей містить 27 атомів вуглецю, тоді як стероли в рослин зазвичай містять 29. «Вкрай незвично знайти стерол із 30 атомами вуглецю», — каже Шавар. Хімічна скам’янілість, яку дослідники ідентифікували у 2009 році, була 30-вуглецевим стеролом. Крім того, команда визначила, що сполука могла бути синтезована завдяки наявності характерного ферменту, який кодується геном, типовим для демоспонжів. У новому дослідженні команда зосередилася на хімії цих сполук і з’ясувала, що той самий «губковий» ген може виробляти ще рідкісніший стерол — із 31 атомом вуглецю (C31). Коли вони проаналізували зразки порід на наявність C31-стеранів, вони знайшли їх у значній кількості — разом із раніше знайденими C30-стеранами. «Ці особливі стерани були там весь час», — говорить Шавар. — «Потрібно було лише поставити правильні запитання, щоб їх знайти й зрозуміти їхнє значення». Дослідники також отримали зразки сучасних демоспонжів і проаналізували їх на наявність C31-стеролів. Вони виявили, що ці стероли — біологічні попередники C31-стеранів у породах — дійсно присутні в деяких сучасних видів демоспонжів. Далі вони синтезували в лабораторії вісім різних C31-стеролів як еталонні зразки для перевірки їхньої структури. Потім вони піддали молекули умовам, що імітують поховання й тиск протягом сотень мільйонів років. Продукти лише двох із восьми стеролів точно відповідали формі C31-стеролів у давніх породах. Наявність цих двох і відсутність інших шести свідчить, що сполуки не могли виникнути випадково неорганічним шляхом. Ці результати, підтверджені кількома лініями доказів, переконливо показують, що стерани в давніх породах були утворені живими організмами, а не геологічними процесами. Більше того, ці організми, ймовірно, були предками демоспонжів, які й сьогодні зберігають здатність виробляти ті самі сполуки. «Це поєднання того, що є в породі, у губці та того, що можна створити в лабораторії», — каже Саммонс. — «Три узгоджені лінії доказів вказують на те, що губки були одними з найдавніших тварин на Землі». «У цьому дослідженні ми показуємо, як підтвердити біомаркер і довести, що сигнал справді походить від життя, а не від забруднення чи неорганічної хімії», — додає Шавар. Тепер, коли команда показала, що C30- і C31-стероли є надійними сигналами давніх губок, вони планують шукати ці хімічні скам’янілості в древніх породах інших регіонів світу. На основі вже досліджених зразків можна сказати лише, що відкладення та губки сформувалися під час едіакарського періоду. Отримавши більше зразків, вони зможуть точніше визначити, коли саме з’явилися перші тварини.

Приблизно 45 000 років тому, у системі печер на території сучасної Бельгії, групу неандертальських жінок і дітей убили та з’їли. Новий аналіз їхніх кісток показує, що канібалізму піддавалися саме чужинці, а не члени місцевої групи. Дослідження вказує на насильство між групами неандертальців у останні тисячоліття перед їхнім зникненням з цієї частини Європи. Воно припускає, що соціальні межі та конкуренція за територію могли перетворити деяких неандертальців на цілеспрямовану здобич. Контекст неандертальського канібалізму Комплекс печер Гойє розташований на території сучасної Бельгії. Це місце, де пізні неандертальці ділили холодний континент з розростаючими популяціями нашого виду. Вони жили у плейстоцені — довгому періоді повторюваних льодовикових циклів, коли льодовики наступали і відступали знову і знову. Нове дослідження очолив Квентін Коснефруа, палеоантрополог із дослідницького центру PACEA при Бордоському університеті. Його робота зосереджена на тому, як структура стегнової кістки та таза відображає особливості пересування у людей та інших приматів. Приблизно в той самий час Homo sapiens просувалися до північних широт Європи, що підтверджено розкопками в Ільзенгьолі, Німеччина. Ці розкопки свідчать, що наш вид досяг цих степів 45 000 років тому. Люди приносили з собою характерні кам’яні знаряддя та полювали на тварин льодовикового періоду. Групи неандертальців у цьому коридорі Північної Європи вже використовували різні традиції кам’яних знарядь і, ймовірно, конкурували за найкращі мисливські угіддя. У такому насиченому ресурсами середовищі навколишні групи могли сприймати ізольованих чужинців скоріше як ресурс, а не як сусідів. Докази неандертальського канібалізму Археологи шукають дуже специфічні сліди на стародавніх кістках, коли підозрюють канібалізм. Це порізи від кам’яних знарядь, переломи для добування кісткового мозку та обробка людських останків так само, як туш тварин. Докази з печери Мула-Герсі у Франції показують, що неандертальці розтинали своїх мертвих з тією ж ретельністю, що й оленів чи іншу дичину. Ця робота пов’язує такий шаблон саме з епізодами нестачі їжі, а не з ритуалами. Порівняльні дослідження багатьох європейських стоянок розрізняють канібалізм заради виживання, ритуальне використання тіл та екзоканібалізм — тобто поїдання чужинців. Екзоканібалізм часто трапляється у контексті воєнних дій, нападів або гострої ворожнечі між сусідніми спільнотами. У Гойє майже третина неандертальських фрагментів має порізи, сліди ударів та чіткі ознаки вилучення мозку. У тих самих шарах печери знайдено розчленовані рештки коней та північних оленів, а також людські кістки, повторно використані як знаряддя. Ким були жертви Коснефруа та його колеги повторно проаналізували сто кісткових фрагментів із печери. Використовуючи генетичні та морфологічні критерії, вони визначили шість осіб. Дослідження показує, що чотири жертви канібалізму були дорослими або підлітками-жінками, а двоє — дитиною та новонародженим хлопчиком. Для цих висновків команда виділила давню ДНК — генетичний матеріал, збережений у кістках і зубах. Саме так учені підтвердили стать жертв. ДНК також показала, що дорослі жінки не були близькими родичками, і допомогла поєднати фрагменти, що належали одній особі. Дослідники виміряли стабільні ізотопи у колагені. Ізотопи — це варіанти елементів з різною масою, які дають змогу визначити, де люди жили та що їли. Хімічні «відбитки» збігаються між собою, але відрізняються від інших неандертальців регіону, що свідчить: жертви були немісцевою групою зі спільним стилем життя. Віртуальні моделі стегнових кісток показали, що жінки були нижчими та легшої статури, ніж більшість досліджених неандертальців Європи. Їхні ноги не мають змін, характерних для високої мобільності, тобто вони пересувалися в межах локальної території. Чому саме їх було обрано Інші давні приклади свідчать, що канібалізм може бути безпосередньо пов’язаний зі збройними конфліктами між групами. У Гран-Доліна, Іспанія, аналіз викопних Homo antecessor вказує на повторювані напади, під час яких убивали та з’їдали дітей і дорослих. У Гойє жертвами були низькорослі, тендітні жінки та молоді особи з немісцевої групи. Таке поєднання найбільше відповідає екзоканібалізму, спрямованому на чужинців, а не канібалізму заради виживання всередині однієї спільноти. Генетичні дослідження стоянки Ель-Сідрон в Іспанії свідчать, що неандертальці могли мати патрилокальну організацію — коли чоловіки залишаються на місці, а жінки переходять в інші групи. Це дослідження показало, що серед жінок було більше різноманіття мітохондріальних ліній, тобто саме жінки частіше залишали свої рідні групи. Якщо жінки найчастіше переходили між громадами, захоплення та вбивство жінок і дітей було б жорстким, але стратегічним способом послабити сусідню групу. У цьому контексті вибір немісцевих жінок і дітей у Гойє навряд чи був випадковим. Навпаки, він говорить про цілеспрямований удар по майбутньому конкуруючої спільноти. Чому це важливо Такі знахідки ускладнюють спрощені образи неандертальців — як брутальних варварів або як миролюбних «родичів». Випадок у Гойє показує суспільство, здатне до сильної групової солідарності, жорстких рішень щодо чужих і застосування насильства. Проєкт також демонструє силу поєднання мікроскопічного аналізу порізів, хімічних маркерів у кістках і генетичних даних з одних і тих самих останків. Завдяки цьому дослідники можуть дізнатися, хто перебував у певному місці, як переміщувалися люди, що їли та як саме оброблялися тіла. Уроки неандертальського канібалізму Канібалізм не є рідкістю в природі. І людська історія також знає багато випадків, коли голод, війна чи вірування змушували людей споживати інших. У Гойє виділяється саме навмисність відбору жертв. Чужинців вилучали з їхньої групи та обробляли так, ніби вони були іншим видом. «Випадок Гойє є найпереконливішим доказом міжгрупової конкуренції серед неандертальців пізнього плейстоцену», — пише Коснефруа. Узяті разом, дані спонукають дослідника стверджувати, що кістки з Гойє фіксують міжгрупове насильство серед неандертальців, які стикалися з культурними змінами та новими конкурентами. Дослідження опубліковане в журналі Scientific Reports.

Світ геології сколихнула новина про виявлення на території Китаю двох колосальних родовищ золота — у провінції Хунань розташоване родовище Вангу, а в провінції Ляонін — Дадунгоу. За попередніми оцінками, сукупна маса дорогоцінного металу в них може перевищувати 2000 метричних тонн, що робить цю знахідку найбільшою в історії країни. Лише родовище Вангу може оцінюватися в понад 83 мільярди доларів США. Ця «надгігантська» знахідка, як її назвало державне агентство «Сіньхуа», має потенціал для різкого розширення золотих ресурсів Китаю. Наприклад, у Вангу вже підтверджено 300 тонн запасу на глибині 2000 метрів, а оцінки вказують на понад 1000 тонн на глибині до 3000 метрів, пише T4. Ще більш вражаючим може виявитися родовище Дадунгоу, потенційні ресурси якого, за останніми урядовими брифінгами, наближаються до 1500 тонн. Це родовище було відкрито Ляонінською п’ятою геологічною бригадою, яка встановила, що сліди золота, які вважалися економічно невигідними ще у 1980-х роках, насправді належать до одного великого мінерального поясу розміром приблизно 3000 на 1500 метрів. Особливістю Дадунгоу є його низький вміст золота — від 0,3 до 1 мільйонної частки, але при цьому його легко видобувати, з потенційним коефіцієнтом вилучення від 65 до 91 відсотка. Співробітники Інституту геологічного дослідження та моніторингу стихійних лих провінції Хунань перевіряють зразки гірських порід на золотодобувному родовищі Вангу в повіті Пінцзян провінції Хунань у центральному Китаї. (ФОТО: Сіньхуа / Су Сяочжоу). Геологічна значущість родовища Дадунгоу полягає не лише в його обсягах, а й у його типі. Здається, воно прилягає до розлому Тан-Лу, великої тектонічної зони, вздовж якої з часом відкладалися мінерали. Ці характеристики відрізняються від геологічних моделей, що раніше очікувалися для значних золотих родовищ у цьому регіоні, що свідчить про можливість того, що вчені могли пропустити подібні родовища, просто тому, що їхня геологія була нетиповою. Таким чином, Дадунгоу слугує не лише джерелом золота, але й дороговказом для виявлення інших родовищ, прихованих у подібних тектонічних контекстах. Хоча ці великі відкриття є обнадійливими, вони відбуваються на тлі того, що золото, яке цінується людством тисячоліттями за його унікальні властивості, не є поширеним у верхніх шарах Землі (приблизно 0,004 грама на тонну земної кори). Деякі дослідники припускають, що ми, можливо, досягли піку видобутку золота у 2018 році, що робить кожну нову знахідку особливо цінною. Однак, незважаючи на масштаби китайських родовищ, вони все ще поступаються деяким світовим гігантам, як-от Керр-Сулфуретс-Мітчелл у Канаді (4790 тонн) або Пеббл у США (3310 тонн). Золото, крім свого застосування у ювелірних виробах та мистецтві, продовжує дивувати вчених: від створення голдену — двовимірного різновиду золота товщиною в один атом, до потенційного медичного використання його наночастинок для боротьби з антимікробною стійкістю та лікування хвороби Паркінсона. Подальші детальні геологічні звіти про китайські родовища, ймовірно, підтвердять їхні масштаби, але їхня найбільша цінність може полягати у відкритті нових парадигм для пошуку цього обмеженого, але незамінного ресурсу. Раніше вчені показали, скільки золота людство видобуває за один рік.The post Вчені виявили два найбільші родовища золота із сукупним запасом понад 2000 тонн first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Стартап запропонував технологію блокування сонця та відключення термостата Землі. Проте не всі експерти вважають ідею безпечною. Як повідомляє Politico, американсько-ізраїльський стартап із 25 осіб розробляє технологію, яка дозволить «блокувати» Сонце для уповільнення глобального потепління. Компанія Stardust Solutions створила особливу частину, що відбиває. Також стартап працює над технологією, яка здатна викинути мільйони тонн цієї речовини високо в атмосферу. Компанія таким чином хоче приглушити сонячне світло та звернути глобальне потепління назад. Стартап у 2024 році звернувся до Яноша Пастора — колишнього високопосадовця ООН з клімату. Генеральний директор Stardust Solutions Янаї Едвaб хотів, щоб Пастор допоміг їм.  Пастор був здивований масштабністю діяльності стартапу. Він очікував, що якась компанія спробує зайнятися цим, але поява команди, яка добре фінансується, стала несподіваним ривком вперед. Подібні технології раніше існували у наукових статтях, кухонних суперечках та науково-фантастичних книгах. Єдвaб виявився фізиком-ядерником, який у минулому обіймав посаду заступника головного вченого в Ізраїльській комісії з атомної енергії. Він відразу заявив, що від Пастора йому потрібна порада, як побудувати публічну довіру. Воно дозволяє розраховувати державні контракти для реалізації плану. Почувши пропозицію, Пастор засумнівався. Упродовж десятиліть вчені припускали, що можна тимчасово зупинити глобальне потепління, якщо покрити атмосферу шаром пилу. Але лише деякі дослідники підтримували такі дослідження. Ніхто не міг сказати, наскільки небезпечна ця ідея, чи це може зруйнувати погодні системи, зламати продовольчі ланцюжки і вплинути на світову політику. На думку вчених, знадобляться роки, щоб зрозуміти, чи виявиться ця технологія розумною мірою чи катастрофою. Якщо твердження Stardust правдиві, то важливий рубіж уже пройдено. Людство, можливо, вже отримало можливість «послаблювати» сонце. Майже ніхто про це не знав, а неперевірену технологію фактично вже виставили на продаж. Ідея, що стартап пропонує інструмент для управління температурою планети в нестабільному світі, здалася Пастору тривожною. Окремо він звернув увагу, що у світі практично немає будь-яких міжнародних законів, що регулюють застосування таких технологій.  Проте експерт не міг виключити, що цей варіант може стати єдиним можливим. Викиди парникових газів продовжують зростати. Зміни клімату призводять до посух, лісових пожеж, рекордних повеней. Пастор побоювався, що у спонсорів стартапу буде мало стимулів, щоб наукові сумніви чи суспільний страх могли стримати прогрес Stardust . У результаті він вирішив приєднатися до команди як консультант з надії, що зможе зробити роботу компанії більш прозорою та суспільно контрольованою. Незабаром він розірвав із ними контракт. Він побоювався, що компанія серйозно ставиться до його рекомендацій щодо прозорості. Стартап не опублікував кодексу поведінки, узгодженого з Пастором, хоча вони обіцяли його опублікувати. Politico зазначає, що сайт компанії знайти досить складно. Кіберексперти підтвердили, що він містить рядок коду, що приховує його від пошукових систем. Потрапити на сайт можна було тільки через пряме посилання. Едвaб назвав ненавмисним кодування приховує веб-сайт. За його словами, компанія виправила це. Після відходу Пастора компанія продовжила швидко розвиватися. У жовтні компанія оголосила, що отримала 60 мільйонів доларів від фондів, пов’язаних із помітними постатями Кремнієвої долини та однією італійською промисловою династією. Загальна сума, зібрана стартапом, сягнула 75 мільйонів доларів. Хоча план компанії видається футуристичним, в ідеологічній основі технології лежить давно відомий процес. У червні 1783 року на півдні Ісландії утворився розлом завдовжки близько 25 кілометрів. Лава вивергалася вісім місяців, а попіл та дим приховували сонце. Поступово сонячне світло помітно потьмяніло навіть далеко від Ісландії. Вулкан викинув в атмосферу 122 мільйони тонн сірки. Більшість частинок піднялася в стратосферу. Там вони розносилися барометричними потоками Північною півкулею. Це змінювало погоду по всьому світу. Тепер вчені знають, що частинки сірки від вулканічних вивержень зависають в атмосфері, закриваючи сонце як парасолька. Дуже сильні виверження можуть помітно охолодити планету на рік або триваліший період. Як стверджує Stardust, розроблена система здатна підтримувати глобальне охолодження як при вулканічному виверженні, але без лави і сірки. Компанія хоче використовувати флот із приблизно 100 літаків. Вони підніматимуться до стратосфери, доставлятимуть туди частки, приземлятимуться для дозаправки та знову злітатимуть. Цей процес повинен повторюватися безперервно, щоразу створюючи маленьку подобу вулканічного вихлопу. Минулого року дослідники з’ясували, що найефективніший спосіб досягти поступового та рівномірного зниження глобальної температури — розпорошувати частинки в районах, розташованих на північ і на південь від тропіків. Наприклад, можна запускати літаки з Флориди та південної Бразилії. Частинки будуть поширюватися по всій земній кулі, поступово та рівномірно охолоджуючи планету. За оцінками Stardust , приблизно через рік вони залишатимуть атмосферу. Тоді буде потрібно заміна частинок. Хоча ці частинки відбивають невелику частку сонячного світла у космос, цього буде достатньо, щоб охолодити Землю. Дослідник Девід Кіт з університету Чикаго розповів, що відмовився консультувати команду Едвaба. У 2009 році Кіт заснував компанію з видалення вуглекислого газу Carbon Engineering . Через 14 років він продав компанії Occidental Petroleum за понад мільярд доларів. Однак Кіт виступає проти комерціалізації сонячної геоінженерії. За його словами, за технологій видалення вуглекислого газу можлива локальна шкода. Однак розпилення частинок у стратосфері матиме глобальні наслідки. Він пояснив, що суспільство не може об’єктивно оцінити такі ризики, якщо його просять покладатись на непрозору компанію. Експерти зазначають, що така технологія має і геополітичні ризики. Якщо можливість управління погодою на всій планеті буде зосереджена в руках однієї держави чи корпорації, це може призвести до проблем та конфліктів.

Інфрачервоний телескоп Wide-field Infrared Survey Explorer американської космічної агенції зареєстрував небесне тіло CWISE J1249, параметри якого не відповідають жодній відомій категорії космічних об’єктів. Спектроскопічне дослідження виявило три аномальні показники. Маса об’єкта виявилася значно нижчою за показники, типові для зірок будь-якого класу. Хімічний склад демонструє практично повну відсутність металевих елементів, що унеможливлює планетарне походження. Інфрачервоний спектр випромінювання не збігається з еталонними даними зірок, планет та проміжних субзіркових утворень. Телескопічне обладнання зареєструвало власне теплове випромінювання CWISE J1249. Цей факт вказує на наявність внутрішньої структури та енергетичних процесів усередині об’єкта, що відрізняє його від космічного уламка чи астероїду. Вимірювання показали швидкість переміщення об’єкта понад 1,6 мільйона кілометрів на годину. Подібна кінетична енергія нехарактерна для стандартних зоряних систем та планетарних тіл у галактиці. Дослідники розглядають дві гіпотези. Перша передбачає, що CWISE J1249 є залишковим фрагментом білого карлика, зруйнованого вибухом наднової і отримав прискорення від енергії катаклізму. Друга версія описує об’єкт як коричневий карлик або протопланету, викинуту із батьківської системи до завершення формування та набору критичної маси. Жодна з висунутих теорій не охоплює повного набору зафіксованих параметрів. Класифікація об’єкта потребує додаткових спостережень та аналізу даних.

Видатний соціобіолог Едвард О. Вілсон влучно зауважив, що «Справжня проблема людства полягає в наступному: у нас є палеолітичні емоції, середньовічні інституції та богоподібні технології». Ця теза, висловлена понад десять років тому, набуває нового наукового підтвердження: сучасна високотехнологічна цивілізація, яку ми створили, створює для нашої архаїчної біології постійний і виснажливий стрес. Вчені з Лафборо та Цюріха довели, що проблеми зі здоров’ям у сучасному світі спричинені невідповідністю між нашою біологією (пристосованою до дикої природи) та поточними умовами життя — серед автомобілів, екранів і шуму, пише T4. Як пояснює Колін Шоу, співкерівник дослідницької групи еволюційної екофізіології людини, в середовищі наших предків організм був чудово пристосований до боротьби з гострим стресом. Якщо з’являвся лев чи ворогуючий клан, виникала необхідність боротися чи втікати, і головне – після реакції загроза зникала. Наше тіло досі реагує на всі сучасні подразники – затори, тиск на роботі, повідомлення в соціальних мережах, галасливі вулиці – так, ніби це леви, активуючи ті ж самі біологічні системи. Однак ключова відмінність полягає в тому, що сучасні «леви» ніколи не зникають. Гостре усвідомлення безперервного потоку інформації та подразників не вирішує проблеми, а лише залишає людину в стані перманентної напруги та низького рівня тривоги. Сучасні «леви» ніколи не зникають. Автор фото: Yan Krukau Цей невпинний, ледь помітний стрес має критичний і багатогранний вплив на наше здоров’я, що було докладно описано в дослідженні, опублікованому в журналі Biological Reviews. Його наслідки проявляються у вигляді порушень репродуктивної функції (що сприяє безпліддю та зменшенню кількості сперматозоїдів), погіршенні імунної системи (що призводить до зростання алергій та аутоімунних захворювань), порушенні когнітивних функцій (уповільнення розвитку та прискорене зниження працездатності), а також зниженні фізичної працездатності. Шоу наголошує на парадоксі: за останні триста років людство створило безпрецедентний комфорт і багатство, але ці ж промислові досягнення мають негативний вплив на наші імунні, когнітивні, фізичні та репродуктивні системи. Проблема лише загострюється, оскільки до 2050 року близько двох третин населення світу житиме у містах, зіштовхуючись із цими ледь помітними небезпеками. Дослідники вважають, що рішення полягає у фундаментальному переосмисленні наших стосунків із природою та міським середовищем, вивченні того, які саме подразники впливають на кров’яний тиск, серцевий ритм та імунну функцію, щоб це знання могло бути використане для створення міст, які б відтворювали і цінували природні простори мисливців-збирачів, необхідні для нашого палеолітичного організму. Цікаво знати: Вчені назвали найрідкісніший колір у природіThe post Умови, які люди власними руками створили на Землі, суперечать еволюції first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Мікропластик дрейфує річками та прибережними зонами, збираючи на своїй поверхні безліч мікробів. Багато хто й досі вважає його просто дрібними фрагментами, однак наука продовжує відкривати глибші ризики, пов’язані з цими частинками. Нове дослідження дає свіже розуміння того, як мікропластик формує мікробне життя — від лікарняних стічних вод до відкритих морських просторів, виявляючи тривожні закономірності, що потребують уваги. Пластикові частинки переносять хімікати Мікропластик зустрічається майже в кожному середовищі. Уже за кілька годин він збирає бактерії та утворює щільні біоплівки, відомі як «пластисфера». Ці біоплівки містять патогенні та стійкі до ліків види. Згідно з новим дослідженням, мікропластик може посилювати резистентність, оскільки слугує стабільною поверхнею для росту біоплівок, підтримує інтенсивний обмін генами та містить адсорбовані хімічні речовини, що впливають на активність мікробів. Дослідники зазначили, що мікропластик може переносити антибіотики, важкі метали та інші забруднювачі у своїй структурі. Ці затримані хімікати можуть стимулювати набуття мікробами стійкості. Частинки також подорожують далеко, оскільки дуже повільно розкладаються. Це дає біоплівкам час для росту, змін і переміщення на великі відстані. Дослідження реальних умов Вчені розробили новий метод вивчення природної колонізації. Вони створили плавучі конструкції, що містили п’ять матеріалів: пластикові біобідси, нордли, полістирол, дерево та скло. Ці конструкції розмістили вздовж градієнта забруднення — від необроблених лікарняних стоків до морської води. Дизайн забезпечував повну взаємодію з реальними умовами, на відміну від закритих мішків чи контейнерів, які можуть змінювати поведінку біоплівок. Через два місяці команда проаналізувала ДНК кожної біоплівки. Вони також дослідили вільноіснуючі мікробні спільноти та виміряли параметри середовища, такі як pH і температура. Метою було визначити, як саме місцерозташування, а не лише матеріал, формує мікробні групи. Зміни у мікробних ризиках Фахівці виявили тисячі видів мікробів у всіх зразках. Місцезнаходження значно сильніше впливало на спільноти, ніж матеріал. Лікарняна ділянка мала найбільшу кількість бактерій, але найменшу різноманітність. Далі за течією та в морських зразках спільноти були різноманітнішими, але менш густими. Патогени з’являлися на всіх матеріалах, але їхні тенденції змінювалися залежно від відстані. Деякі групи зменшувалися вниз за течією, але інші збільшувалися саме в біоплівках, а не у вільній воді. Серед них були Flavobacteriia, Fusobacteriia, Mollicutes та Sphingobacteriia. Багато видів у цих групах викликають захворювання у риб і можуть бути стійкими до кількох класів антибіотиків. Їхнє зростання в біоплівках поблизу аквакультурних зон викликає занепокоєння щодо безпеки морепродуктів. Дослідники також виявили види Vibrio, що становлять ризик для молюсків і людського здоров’я. Деякі з них були численнішими в нижній частині річки, ніж у стічних водах, що свідчить про те, що мікропластик допомагає цим бактеріям розмножуватися у нових місцях. Зростання генів резистентності Науковці також дослідили гени стійкості до антибіотиків. Мікропластик переносив понад 100 унікальних генів — значно більше, ніж дерево, скло чи вільні спільноти. Команда пояснила, що мікропластик може пришвидшувати горизонтальний перенос генів, оскільки біоплівки створюють тісні умови для обміну ДНК. Пластикові поверхні також затримують антибіотики, створюючи мікросередовища, які сприяють стійким штамам. Несподівано відносна кількість генів стійкості часто зростала вниз за течією, а не зменшувалася. Гени, пов’язані з аміноглікозидами, тетрациклінами, оксазолідинонами та іншими класами, частіше зустрічалися в нижніх річкових та морських водах. Дослідники вважають, що роль відіграють сільськогосподарські стоки, залишки антибіотиків і адсорбовані хімікати. Полістирол і нордли мали особливо високий рівень генів резистентності — їхні поверхні підтримують потужні біоплівки й можуть ефективніше зв’язувати антибіотики. Нагальні подальші кроки «Після нещодавнього тривожного інциденту зі скиданням біобідсів у Сассексі це дослідження підкреслює ризики патогенів і антибіотикорезистентності, пов’язані з мікропластиком у наших океанах і вздовж узбереж», — зазначила д-р Емілі Стівенсон, провідна авторка дослідження. «Визначивши найбільш ризикові субстрати, ми зможемо покращити їх моніторинг або навіть поступово замінити їх безпечнішими альтернативами». Команда орієнтувалася на реальні середовища, а не на контрольовані резервуари. Вони прагнули зрозуміти, як мікроби поводяться в умовах градієнтів забруднення, змін pH і природної течії. Такий підхід дозволив помітити закономірності, які традиційні методи часто пропускають. Д-р Стівенсон підкреслила, що дослідження використовувало спеціально розроблені інкубаційні структури, які зменшували спотворення, характерні для мішків чи контейнерів. Зростаюче занепокоєння щодо мікропластику Оскільки дослідження охопило лікарняні, річкові та прибережні води, команда виявила нові ризики для дикої природи та волонтерів. «Оскільки робота показує різноманіття інколи шкідливих бактерій, що ростуть на пластику в природі, ми рекомендуємо волонтерам з прибирання пляжів одягати рукавички та завжди мити руки після роботи», — сказала професор Пенні Ліндік із Ексетерського університету. Вона пояснила, що пластикові частинки діють як стійкі переносники. Вони долають великі відстані та захищають шкідливі мікроби від впливу середовища. Поширення антибіотикорезистентності За словами професорки Ліндік, дослідження показує, що мікропластик може переносити шкідливі патогени й антибіотикорезистентні бактерії, посилюючи їх виживання та поширення. «Ця взаємодія створює зростаючу загрозу для довкілля та здоров’я людей і потребує термінової уваги», — наголосила вона. «Відстежуючи шлях від джерела до моря, сформований лікарняними та побутовими стоками, наше дослідження показує, як антибіотикорезистентні патогени колонізували всі субстрати». Д-р Емі Мюррей додала, що мікропластик — це не лише екологічна проблема, він також може відігравати роль у поширенні антибіотикорезистентності. «Саме тому нам потрібні інтегровані стратегії, які одночасно борються з мікропластиком і захищають довкілля та здоров’я людей», — підсумувала вона. Кроки для захисту Дослідження закликає до ретельнішого моніторингу мікропластику та його взаємодій з антибіотиками, металами й іншими забруднювачами. Воно також підкреслює важливість скорочення кількості мікропластику та покращення управління відходами. Волонтери й дослідники повинні обережно поводитися з пластиковим сміттям і завжди використовувати рукавички. Оскільки мікропластик продовжує рухатися природними системами, його біоплівки рухаються разом з ним. Розуміння того, як вони змінюються, ростуть і переносять ризики між середовищами, є критично важливим для захисту екосистем, харчових ланцюгів і здоров’я людей. Дослідження опубліковано в журналі Environment International.