Більшість льодовиків на Землі стрімко зменшується через глобальне потепління, а разом із ними зникають важливі екосистеми, джерела прісної води та туристичні ресурси. Але у високогір’ї Паміру, в Таджикистані, є виняток: льодовик Кон-Чукурбаші, розташований на висоті майже 5 810 метрів, на диво збільшується в обсязі. Цього року міжнародна експедиція вилучила з льодовика два керни льоду довжиною понад 100 метрів. Один з них відправили до підземного сховища Ice Memory Foundation в Антарктиді, де він збережеться як «кліматична пам’ять» для майбутніх поколінь. Другий керн доставили до Інституту низьких температур Університету Хоккайдо в Саппоро для детального аналізу. Вчений Йошінорі Іідзука сподівається, що розуміння механізмів росту цього льодовика допоможе знайти способи захисту інших льодовиків у світі. «Якщо ми зможемо розкрити, чому цей льодовик нарощує об’єм, можливо, ці знання можна буде застосувати глобально», — зазначає Іідзука. Кон-Чукурбаші не поступається знаменитому Ванч-Ях, раніше відомому як льодовик Федченко, який довгий час вважався найдовшим позаполярним льодовиком. Нові керни льоду містять тисячі шарів пилу та снігу, що дають змогу відстежити атмосферні умови та температуру на протязі до 30 000 років. «Останній керн був просто неймовірним», — розповідає гляціолог Еван Майлз зі швейцарських університетів Фрібургу та Цюріха. «Лід був жовтуватий через величезну кількість осадів, і це дає нам багато інформації». Проте навіть цей винятковий льодовик не застрахований від наслідків глобального потепління. Дослідження Інституту науки і технологій Австрії показало, що зменшення снігового покриву в Памірах вже загрожує їхній стійкості. Модельні розрахунки вказують на критичну точку ще в 2018 році для льодовика Кизилсу, що свідчить: навіть «останній прихисток» льодовиків не витримає швидкого потепління, спричиненого діяльністю людини. Експедиція до Кон-Чукурбаші дозволяє вченим не лише вивчити унікальні механізми росту льодовика, а й зібрати цінні дані для прогнозування майбутніх змін у високогір’ї Паміру. Водночас відкриття підкреслює нагальну необхідність боротьби з кліматичними змінами, адже навіть найбільш стійкі льодовики можуть незабаром почати зникати.

Океан Європи може бути надто спокійним для життя — нове дослідження Європа, один із супутників Юпітера, вже багато років вважається одним із найперспективніших місць у Сонячній системі для пошуку позаземного життя. Під товстим шаром льоду там, за припущеннями вчених, ховається гігантський солоний океан рідкої води. Проте нове дослідження ставить під сумнів ідею, що цей океан може бути живим. Команда науковців під керівництвом Пола Бірна, доцента кафедри наук про Землю, довкілля та планети, дійшла висновку: підлідний океан Європи, ймовірно, є надто «тихим» і геологічно неактивним, щоб підтримувати життя на своєму дні. Без руху, тепла і енергії Для існування життя, навіть найпримітивнішого, потрібне джерело енергії. На Землі таким джерелом часто виступають гідротермальні джерела на дні океанів, де гаряча вода, мінерали й хімічні реакції створюють сприятливі умови для живих організмів. Саме тому вчені довгий час сподівалися знайти подібні процеси й на Європі. Розріз крижаної кори Європи, підземного океану та можливих жерл, що транспортують матеріал на поверхню Однак аналіз розмірів супутника, складу його кам’яного ядра та впливу гравітації Юпітера показав: активної геології на дні океану Європи майже немає. За словами Бірна, якби туди вдалося спустити дистанційно керований підводний апарат, він навряд чи зафіксував би тріщини, підводні вулкани чи потоки гарячої води. «З геологічної точки зору там майже нічого не відбувається. Усе було б надзвичайно спокійним», — пояснює вчений. Для крижаного світу це може означати відсутність умов, необхідних для життя. Що приховано під кригою Європи Товщина льодової оболонки Європи оцінюється у 15–25 кілометрів, а глибина океану під нею може сягати до 100 кілометрів. Попри те що сам супутник трохи менший за Місяць, об’єм води на Європі, за оцінками, перевищує запаси води на Землі. Під океаном розташоване кам’яне ядро, схоже за будовою на земне. Проте на відміну від нашої планети, внутрішні шари Європи, ймовірно, охололи мільярди років тому, втративши джерела тепла, які могли б підтримувати активні процеси. Чому гравітація Юпітера не рятує ситуацію Юпітер своїм потужним тяжінням може розігрівати супутники за рахунок так званого приливного нагріву. Найяскравіший приклад — Іо, ще один супутник Юпітера, який є найвулканічнішим тілом у Сонячній системі. Європа ж розташована далі та має більш стабільну орбіту, тому приливні сили тут значно слабші. За розрахунками дослідників, цієї енергії недостатньо, щоб запустити активні геологічні процеси на дні океану. Чи є шанс на життя сьогодні На думку авторів дослідження, сучасне життя в океані Європи малоймовірне. Просто не вистачає енергії, щоб підтримувати біологічні процеси. Водночас це не означає, що життя ніколи не могло існувати там у далекому минулому, коли внутрішнє тепло було сильнішим. Погляд у майбутнє Попри скептичні висновки, вчені не втрачають інтересу до Європи. У 2031 році біля супутника має пролетіти апарат NASA Europa Clipper, який збиратиме детальні дані про поверхню, лід і океан. «Ці вимірювання дадуть нам значно більше відповідей і зменшать невизначеність», — зазначає Бірн. Навіть якщо з’ясується, що океан Європи сьогодні мертвий, дослідники вважають такі місії надзвичайно важливими. Адже кожне відкриття — це ще один крок до розуміння того, де й за яких умов у Всесвіті може існувати життя.

Океан Європи може бути надто спокійним для життя — нове дослідження Європа, один із супутників Юпітера, вже багато років вважається одним із найперспективніших місць у Сонячній системі для пошуку позаземного життя. Під товстим шаром льоду там, за припущеннями вчених, ховається гігантський солоний океан рідкої води. Проте нове дослідження ставить під сумнів ідею, що цей океан може бути живим. Команда науковців під керівництвом Пола Бірна, доцента кафедри наук про Землю, довкілля та планети, дійшла висновку: підлідний океан Європи, ймовірно, є надто «тихим» і геологічно неактивним, щоб підтримувати життя на своєму дні. Без руху, тепла і енергії Для існування життя, навіть найпримітивнішого, потрібне джерело енергії. На Землі таким джерелом часто виступають гідротермальні джерела на дні океанів, де гаряча вода, мінерали й хімічні реакції створюють сприятливі умови для живих організмів. Саме тому вчені довгий час сподівалися знайти подібні процеси й на Європі. Розріз крижаної кори Європи, підземного океану та можливих жерл, що транспортують матеріал на поверхню Однак аналіз розмірів супутника, складу його кам’яного ядра та впливу гравітації Юпітера показав: активної геології на дні океану Європи майже немає. За словами Бірна, якби туди вдалося спустити дистанційно керований підводний апарат, він навряд чи зафіксував би тріщини, підводні вулкани чи потоки гарячої води. «З геологічної точки зору там майже нічого не відбувається. Усе було б надзвичайно спокійним», — пояснює вчений. Для крижаного світу це може означати відсутність умов, необхідних для життя. Що приховано під кригою Європи Товщина льодової оболонки Європи оцінюється у 15–25 кілометрів, а глибина океану під нею може сягати до 100 кілометрів. Попри те що сам супутник трохи менший за Місяць, об’єм води на Європі, за оцінками, перевищує запаси води на Землі. Під океаном розташоване кам’яне ядро, схоже за будовою на земне. Проте на відміну від нашої планети, внутрішні шари Європи, ймовірно, охололи мільярди років тому, втративши джерела тепла, які могли б підтримувати активні процеси. Чому гравітація Юпітера не рятує ситуацію Юпітер своїм потужним тяжінням може розігрівати супутники за рахунок так званого приливного нагріву. Найяскравіший приклад — Іо, ще один супутник Юпітера, який є найвулканічнішим тілом у Сонячній системі. Європа ж розташована далі та має більш стабільну орбіту, тому приливні сили тут значно слабші. За розрахунками дослідників, цієї енергії недостатньо, щоб запустити активні геологічні процеси на дні океану. Чи є шанс на життя сьогодні На думку авторів дослідження, сучасне життя в океані Європи малоймовірне. Просто не вистачає енергії, щоб підтримувати біологічні процеси. Водночас це не означає, що життя ніколи не могло існувати там у далекому минулому, коли внутрішнє тепло було сильнішим. Погляд у майбутнє Попри скептичні висновки, вчені не втрачають інтересу до Європи. У 2031 році біля супутника має пролетіти апарат NASA Europa Clipper, який збиратиме детальні дані про поверхню, лід і океан. «Ці вимірювання дадуть нам значно більше відповідей і зменшать невизначеність», — зазначає Бірн. Навіть якщо з’ясується, що океан Європи сьогодні мертвий, дослідники вважають такі місії надзвичайно важливими. Адже кожне відкриття — це ще один крок до розуміння того, де й за яких умов у Всесвіті може існувати життя.

А якщо темної енергії не існує? Нова теорія пропонує інше пояснення розширення Всесвіту Всесвіт не просто розширюється — він робить це дедалі швидше. Це відкриття вже багато років залишається однією з головних загадок сучасної фізики. За нинішніми уявленнями, прискорене розширення має бути спричинене загадковою силою, яку назвали темною енергією. Проблема в тому, що ніхто досі не знає, що це таке насправді. Тепер група європейських учених пропонує сміливу альтернативу: можливо, темна енергія взагалі не потрібна. Чому темна енергія стала «заплаткою» у фізиці Сучасна космологія базується на загальній теорії відносності Ейнштейна та рівняннях Фрідмана, які описують еволюцію Всесвіту в цілому. Саме ці рівняння добре пояснюють, як змінювалися розміри Всесвіту після Великого вибуху. Але коли астрономи наприкінці XX століття з’ясували, що розширення не сповільнюється, а навпаки — прискорюється, виникла проблема. Щоб рівняння «збіглися» з реальними спостереженнями, в них довелося штучно додати додатковий компонент — темну енергію. Фактично це невідома сутність, яка заповнює весь простір і штовхає Всесвіт назовні. Багато фізиків вважають таке рішення незадовільним: замість пояснення воно виглядає як математична заплатка. Альтернатива з геометрії простору-часу Дослідники з Центру прикладних космічних технологій і мікрогравітації (ZARM) при Університеті Бремена разом із колегами з Трансильванського університету в Румунії вирішили піти іншим шляхом. Вони поставили запитання: а що, як сама геометрія простору-часу описана неповно? Для цього вчені звернулися до так званої фінслерової гравітації — розширеної версії загальної теорії відносності. У цій теорії простір-час описується більш гнучко, ніж у класичній моделі Ейнштейна. Вона дозволяє точніше враховувати вплив матерії, газів і руху частинок на гравітаційні властивості Всесвіту. Всесвіт прискорюється сам по собі Коли команда перерахувала рівняння Фрідмана в межах фінслерової гравітації, результат виявився несподіваним. Навіть без додавання будь-якої темної енергії ці рівняння вже передбачають прискорене розширення Всесвіту — навіть у вакуумі. Інакше кажучи, Всесвіт може розширюватися швидше не через невідому силу, а через властивості самого простору-часу. «Це захопливий натяк на те, що прискорене розширення можна пояснити, принаймні частково, без темної енергії — завдяки узагальненій геометрії простору-часу», — пояснює фізик Крістіан Пфайфер з ZARM, один з авторів дослідження. Що це означає для космології Важливо розуміти: нова теорія не скасовує темну енергію остаточно. Але вона показує, що існує інший, принципово новий шлях пояснення космічного прискорення — без введення невідомих форм матерії чи енергії. Якщо фінслерова гравітація витримає подальші перевірки спостереженнями, це може змінити наш погляд на фундаментальні закони природи та еволюцію Всесвіту. Можливо, відповідь на одну з найбільших загадок космології ховалася не в нових сутностях, а в глибшому розумінні самої геометрії космосу. Дослідження опубліковане в журналі Journal of Cosmology and Astroparticle Physics.

Вчені наблизилися до розв’язання однієї з головних загадок Марса — як на Червоній планеті могли тривалий час існувати озера, попри слабке Сонце та низькі температури. Нове дослідження показало: ключову роль у цьому процесі відігравав тонкий шар льоду, який діяв як природний теплоізолятор. Озера на Марсі: що показали спостереження Дані з орбітальних апаратів і марсоходів уже давно свідчать про наявність у минулому стійких водойм на Марсі. Русла річок, осадові породи та сліди берегових ліній вказують на те, що вода не зникала швидко, а зберігалася протягом тривалого часу. Втім, кліматичні моделі довго не могли пояснити ці спостереження. Проблема полягала в тому, що Марс отримує значно менше сонячної енергії, ніж Земля, а мільярди років тому Сонце було ще слабшим. За таких умов рідка вода мала б швидко замерзати. Лід як ключ до виживання марсіанських озер Група американських учених адаптувала модель земних озер до умов Марса зразка 3,6 мільярда років тому, зосередившись на районі кратера Гейл. Результати, опубліковані в журналі AGU Advances, виявилися несподіваними. Дослідники змоделювали неглибоке озеро завглибшки близько 10 метрів за умови невеликих опадів. Врахування сезонного утворення льоду змінило все: тонкий крижаний покрив ефективно зберігав тепло взимку, але повністю танув навесні. Досить тонкий шар льоду різко змінював тепловий баланс озера з глибиною лише 10 метрів. Глибока водойма повинна показувати цей ефект ще значніше У результаті водойма залишалася переважно рідкою понад 50 земних років — навіть за марсіанських температур, які раніше вважалися непридатними для існування води в рідкому стані. Чому на Марсі так мало слідів льодовиків Це відкриття також частково пояснює, чому на Марсі виявлено відносно мало слідів масштабного заледеніння. Тонкий лід не формував масивних льодовиків і не деформував берегові лінії, як це відбувалося на Землі. Водночас він забезпечував стабільність водойм. Проте питання дефіциту льодовикових слідів залишається відкритим. Вчені не виключають, що такі утворення або ще не знайдені, або марсіанські умови стримували їх активний рух. Що це означає для пошуків життя на Марсі Нові результати мають велике значення для астробіології. Якщо рідка вода могла існувати на Марсі протягом тривалого часу навіть у холодному кліматі, ймовірність виникнення або збереження життя зростає. Саме тому майбутні місії з пошуку біологічних слідів дедалі частіше зосереджуються на древніх озерних басейнах. Тонкий лід міг не лише зберігати воду, а й створювати стабільні умови для мікроорганізмів.

Великі озера — одна з найхарактерніших і найзначніших природних особливостей Північної Америки. Разом вони містять близько 20% всіх поверхневих запасів прісної води на планеті та займають площу понад 243 000 квадратних кілометрів. Хоча їх часто розглядають як єдину систему, кожне з цих озер має унікальний підводний рельєф. Інфографіка вище показує максимальну глибину кожного з Великих озер, наочно підкреслюючи контрасти, сформовані льодовиками, геологічними процесами та часом. Дані для візуалізації представлені WorldAtlas і ґрунтуються на вимірах NOAA, а також на географічних даних Natural Earth. Беззаперечним лідером за глибиною є Верхнє озеро. При максимальній глибині 406 метрів воно не лише найглибше серед Великих озер, а й найглибше прісноводне озеро в США. Його колосальний обсяг води перевищує сумарний обсяг усіх чотирьох інших Великих озер разом узятих. Чому глибина важлива Глибина озера відіграє ключову роль у формуванні температури води, її циркуляції, екосистеми та навіть судноплавних маршрутів. Глибокі озера, як правило, повільніше прогріваються і підтримують особливі форми водного життя порівняно з мілководними. Озеро Мічиган займає друге місце за глибиною — 281 метр. На відміну від інших озер, воно повністю розташоване на території Сполучених Штатів. Його глибини забезпечують інтенсивні комерційні судноплавні шляхи та підтримують різноманітну водну екосистему. Озеро Онтаріо має максимальну глибину 244 метри, незважаючи на те, що за площею поверхні воно є найменшим серед Великих озер. Озеро Гурон, що досягає 229 метрів у глибині, здається дрібнішим на фоні інших, проте завдяки своїм великим розмірам містить величезний обсяг води. Озеро Ері виділяється як найдрібніше серед Великих озер: його максимальна глибина становить лише 64 метри. Невелика глибина дозволяє озеру швидко прогріватися влітку та порівняно легко замерзати взимку.

Багатьом із нас подобається думати, що Земля — це стабільний і незмінний механізм, який завжди обертався і буде обертатися зі швидкістю 24 години на добу. Проте вчені з’ясували, що наша планета поступово втомлюється. Насправді доба на Землі стає довшою, і в далекому майбутньому планета теоретично може зупинитися, «завмерши» перед Місяцем. Але чи доживемо ми до цього моменту? Дізнавайся у матеріалі T4. Для початку уявімо страшний сценарій: що буде, якщо Земля зупиниться раптово, просто зараз? Це було б схоже на те, як ви їдете в автомобілі на швидкості 1600 кілометрів на годину (саме так ми «летимо» разом із планетою на екваторі) і водій різко вдаряє по гальмах. За законами фізики, все, що не прикріплено до земної кори — вода океанів, каміння, будівлі та навіть ми з вами — продовжить летіти на схід із шаленою швидкістю. Океани просто зійдуть зі своїх місць, змиваючи все на своєму шляху, а поверхня планети розігріється настільки, що перетвориться на «океан розплавлених гірських порід». На щастя, такий різкий стоп неможливий. Проте планета справді сповільнюється, і винен у цьому Місяць. Наш супутник постійно «тягне» воду в океанах на себе, створюючи припливи. Оскільки Земля крутиться швидше, ніж Місяць літає навколо неї, вода в океанах створює тертя, яке працює як дуже слабке, але постійне гальмо. Через це обертання планети сповільнюється на 1,8 мілісекунди кожне сторіччя. Це здається дрібницею, але 600 мільйонів років тому доба на Землі тривала всього 21 годину. Сьогодні до цього процесу несподівано додався ще один фактор — зміна клімату. Танення льоду та перерозподіл води на планеті змушують Землю «гальмувати» ще швидше. Земля справді сповільнюється, і винен у цьому Місяць. Теоретично, через 50 мільярдів років Земля мала б остаточно сповільнитися і «застигнути». В такому стані вона була б завжди повернута до Місяця лише одним боком — так само як зараз Місяць завжди повернутий до нас лише однією стороною. Жителі однієї півкулі бачили б Місяць постійно, а інша півкуля ніколи б його не побачила. Але, найімовірніше, цей «фінал» ніколи не настане. Причина в тому, що наше Сонце не вічне. Приблизно через 7,6 мільярда років воно вичерпає запаси свого палива і перетвориться на «червоного гіганта». Сонце роздується до неймовірних розмірів і просто поглине Землю. Тож планета не встигне зупинитися сама по собі — вона припинить свій рух лише тоді, коли стане частиною вмираючої зірки. Читайте також: Хмарочос із каменю: скільки поверхів мала б Говерла, якби була будинкомThe post Коли зупиниться Земля: вчені розрахували дату “фінального гальмування” first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Питання про те, як саме виникло життя на Землі, хвилює науковців уже не одне століття. І хоча остаточної відповіді досі немає, нові дослідження поступово складають цю картину з окремих фрагментів. Один із таких фрагментів — рибонуклеїнова кислота, або РНК. Саме вона, за сучасними уявленнями, могла стати першою «мовою» життя. На відміну від ДНК, яка має подвійну спіраль, РНК зазвичай складається з одного ланцюжка. Проте її роль у біології надзвичайно широка: вона зберігає та передає генетичну інформацію, допомагає запускати хімічні реакції в клітинах, регулює роботу молекул і навіть бере участь у копіюванні ДНК. Саме тому багато вчених вважають, що перші живі системи у Сонячній системі могли ґрунтуватися саме на РНК, а не на ДНК. Нещодавнє дослідження під керівництвом молекулярного біолога Стівена Беннера з Фонду прикладної молекулярної еволюції показало: для утворення РНК не потрібні складні або екзотичні умови. Навпаки — вона могла з’явитися завдяки досить простій хімії на поверхні каміння ще мільярди років тому, в епоху, коли Земля лише формувалася. Проблема в тому, що більшість тих древніх порід на нашій планеті давно зникли — їх переробили тектонічні процеси, вода й час. Але є інше місце, яке зберегло «зліпок» молодої Землі, — Марс. Червона планета приблизно 4,3 мільярда років тому була дуже схожою на ранню Землю. І головне — на її поверхні досі є вулканічні базальти, зневоднені фосфати та мінерали з бором. Особливу увагу вчені звертають на боратні мінерали, зокрема сполуки, відомі як бура. У побуті вона відома як мийний засіб, але в доісторичній хімії могла відігравати ключову роль. РНК складається з «хребта», утвореного цукром рибозою та фосфатами. Рибоза дуже нестійка й легко руйнується, однак боратні мінерали здатні її стабілізувати, даючи змогу з’єднуватися з фосфатами й формувати ланцюжки РНК. Дослідники припускають, що такі процеси могли відбуватися в неглибоких водоносних шарах порід — своєрідних природних реакторах, які періодично зволожувалися та висихали. Саме такі умови, на думку Беннера, були поширені на давньому Марсі навіть більше, ніж на ранній Землі, де більшість органічних сполук могла просто розчинятися та губитися в океанах. Додаткові докази на користь «РНК-сценарію» з’явилися й завдяки дослідженню астероїда Бенну. Японські вчені виявили в зразках, доставлених місією OSIRIS-REx, рибозу та глюкозу — ключові цукри для біохімії. Це означає, що необхідні для життя молекули могли потрапити на Землю з космосу разом з астероїдами. Важливу роль, імовірно, відігравало й базальтове скло — породи, що утворюються під час застигання лави або після ударів астероїдів. Такі поверхні могли «збирати» окремі молекули й допомагати їм об’єднуватися в довгі ланцюги РНК. За геологічними мірками життя з’явилося на Землі досить швидко — всього через кілька сотень мільйонів років після того, як планета охолола настільки, щоб підтримувати рідку воду. Хоча багато деталей цього процесу ще залишаються загадкою, дослідження РНК дедалі більше переконують науковців: ми рухаємося у правильному напрямку. Втім, навіть зараз залишаються складні питання. Одне з них — так звана «хіральність»: будівельні блоки РНК можуть бути «лівими» або «правими», а життя використовує лише один варіант. Чому так сталося — наука ще не знає. «Ми ще не закінчили», — визнає Стівен Беннер. Але кожне нове відкриття наближає нас до розуміння того, як нежива матерія колись зробила перший крок до життя — на Землі, а, можливо, й на Марсі.

Дослідження так званої «опівнічної зони» Світового океану, що простягається на глибині понад 1000 метрів, продовжує дарувати науці зустрічі з організмами, чия морфологія здається радше витвором фантазії, ніж земної еволюції. Одним із найменш вивчених та найбільш вражаючих мешканців цієї ефемерної безодні є гігантська фантомна медуза, відома в систематиці як Stygiomedusa gigantea. Ця назва цілком виправдана її масштабами: хоча вона поступається за довжиною медузі левовій гриві, її центральний купол або дзвін може перевищувати один метр у діаметрі. Проте справжній візуальний шок викликають не розміри тіла, а чотири стрічкоподібні ротові щупальця, довжина яких сягає неймовірних 10 метрів. На відміну від більшості кнідарій, цей вид не має типових тонких жалких ниток; замість них він використовує свої гігантські відростки, щоб буквально захоплювати здобич у товщі води та спрямовувати її до ротового отвору, що робить його одним із найефективніших хижаків глибоководдя, пише T4. Справжній візуальний шок викликають не розміри тіла, а чотири стрічкоподібні ротові щупальця, довжина яких сягає неймовірних 10 метрів. Фотографія Марка Нісінка. Привидний статус цієї істоти підтверджується не лише її зовнішнім виглядом — напівпрозорим червонувато-помаранчевим тілом, що м’яко пульсує в темряві, — але й надзвичайною рідкістю зустрічей із нею. З моменту першого наукового опису в 1899 році людство бачило Stygiomedusa gigantea лише близько ста разів. Нещодавно пілотам дистанційно керованих апаратів (ROV) Океанічного інституту Шмідта вдалося зафіксувати унікальні кадри цієї медузи під час дослідження підводного каньйону Колорадо-Роусон поблизу узбережжя Аргентини. Хоча цей екземпляр був помічений на відносно невеликій глибині 253 метри, основний ареал виду пролягає значно глибше — аж до 6700 метрів, де екстремальний тиск і повна відсутність сонячного світла створюють умови, недоступні для більшості живих істот. Саме обмеженість глибоководних технологій протягом десятиліть залишала фантомну медузу загадкою, адже вчені визнали її окремим видом лише через 60 років після першої знахідки. Медуза (сфотографована під час занурення) використовує свої довгі лапи для лову здобичі, такої як планктон.Фотографія Ентоні Гілберта. На сьогодні науці відомо, що Stygiomedusa gigantea є космополітом і мешкає в усіх океанах планети, за винятком Північного Льодовитого. Найбільша концентрація спостережень зафіксована в Південному океані, зокрема біля узбережжя Антарктичного півострова, де у 2022 році дослідникам також вдалося отримати високоякісне відео цього велетня. Попри ці розрізнені свідчення, спосіб життя, особливості розмноження та точний раціон гігантської фантомної медузи залишаються великою біологічною таємницею. Вона втілює в собі приховану велич океанічних глибин — екосистеми, яка залишається менш дослідженою, ніж поверхня Місяця чи Марса. Кожна нова поява цього «привида» перед об’єктивами глибоководних камер надає вченим безцінні дані для розуміння того, як життя адаптується до умов вічної ночі та холоду, зберігаючи при цьому такі грандіозні форми та розміри. Читайте також: Вчені розкрили таємницю помаранчевої акули з Коста-РикиThe post Вчені показали 10-метрового “привида”, який мешкає в глибинах Світового океану first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Таємниця «Малої Стопи»: давній череп з ПАР може належати невідомому виду предків людини Наприкінці ХХ століття в печерах Стеркфонтейн у Південній Африці було зроблено відкриття, яке й досі не дає спокою вченим. У 1998 році палеоантрополог Рональд Кларк разом зі своєю командою знайшов майже повністю збережений череп і скелет давнього гомініна. Знахідку прозвали «Мала Стопа» (Little Foot), а її вік оцінили в межах від трьох до майже двох мільйонів років. Спочатку Кларк відніс цю істоту до виду Australopithecus prometheus — одного з ранніх родичів людини. Проте з роками дедалі більше дослідників почали сумніватися в такій класифікації. Причина проста: у тих самих печерах раніше знаходили рештки іншого виду — Australopithecus africanus, і зовнішні риси «Малої Стопи» частково нагадували саме його. Новий етап у цій науковій дискусії розпочався після детального аналізу черепа, який провів археолог Джессі Мартін з Університету Ла Троб в Австралії. Він порівняв «Малу Стопу» з фрагментарним черепом A. prometheus (відомим як MLD1), а також із низкою зразків A. africanus. Результат виявився несподіваним: череп не вписується повністю ні в один із цих видів. За словами Мартіна, щоб дві знахідки належали до одного виду, вони мають мати унікальний набір спільних ознак, які відрізняють їх від усіх інших гомінінів. Проблема в тому, що MLD1 — це лише невеликий фрагмент черепа, який зберіг дуже обмежену кількість характерних рис. Фактично порівнювати було майже нічого. Раніше вчені звертали увагу лише на кілька ознак: об’єм черепної коробки, наявність сагітального гребеня (кісткового виступу на верхівці черепа) та форму тім’яних кісток. Але цього виявилося замало для остаточного висновку. До того ж сам череп «Малої Стопи» зазнав деформацій у процесі скам’яніння — кістки могли стискатися, тріскатися або змінювати форму під тиском порід. Команда Мартіна врахувала й інші деталі, які раніше майже не аналізувалися: виступ потиличної кістки в задній частині черепа та точку з’єднання трьох черепних швів, відому як астеріон. Саме ці анатомічні особливості ще більше ускладнили віднесення знахідки до вже відомих видів. У підсумку дослідники дійшли висновку: на сьогодні немає достатніх підстав однозначно називати «Малу Стопу» представником Australopithecus prometheus. Ба більше, є серйозні підстави припускати, що цей череп може належати зовсім іншому, раніше неописаному виду давніх предків людини. Це відкриття вкотре показує, наскільки складною і заплутаною була еволюція людини. Кожна нова знахідка не лише дає відповіді, а й ставить нові запитання, змушуючи переглядати усталені уявлення про наше походження. «Мала Стопа» залишається однією з найзагадковіших фігур у родоводі людства — і, можливо, ключем до відкриття ще невідомої гілки еволюції.