Світова гонка за металами для «зеленої» енергетики дедалі частіше звертає погляд у найменш досліджені куточки планети — на дно океану. Проте нове масштабне наукове дослідження показує: видобуток корисних копалин у глибоководних районах може коштувати природі надто дорого. Вчені знайшли щонайменше 788 видів живих організмів, які опиняються під реальною загрозою через майбутній глибоководний видобуток. Регіон, який хочуть перетворити на шахту Між Мексикою та Гаваями розташована величезна акваторія Тихого океану — зона Кларіон—Кліппертон (CCZ). Це один із найменш вивчених регіонів планети, що лежить на глибині близько 4 тисяч метрів. Саме тут зосереджені так звані поліметалічні конкреції — грудки, багаті на кобальт, нікель, мідь, марганець та рідкісноземельні елементи, необхідні для виробництва акумуляторів, електромобілів і відновлюваної енергетики. Комерційний інтерес до цих ресурсів зростає, однак біологи б’ють на сполох: ці території є домівкою для унікальних екосистем, які формувалися мільйонами років. 788 видів, багато з яких ми бачимо вперше Команда морських біологів під керівництвом Томаса Дальгрена з Університету Гетеборга протягом кількох років досліджувала дно океану в CCZ. У результаті вчені зібрали понад 4 тисячі зразків тварин і ідентифікували 788 видів, значна частина з яких раніше науці була невідома. Серед мешканців глибин — морські павуки, прозорі морські огірки, химероподібні риби, анелідні черви, скляні губки та поодинокі корали, які в темряві виглядають як примарні квіти. Деякі організми настільки крихкі, що не витримують підйому на поверхню через різку зміну тиску. Що робить видобуток таким небезпечним Під час тестового глибоководного видобутку, проведеного у 2022 році, дослідники зафіксували серйозні екологічні наслідки. Машини, які всмоктують конкреції з дна, здіймають хмари донних відкладень. Саме в цьому верхньому шарі осаду мешкає близько 74% всієї абісальної фауни. У зоні безпосереднього проходження техніки чисельність великих донних організмів скоротилася на 37%, а загальне біорізноманіття — майже на третину. Навіть там, де кількість тварин формально не зменшувалася, змінювалася структура спільнот: одні види починали домінувати, витісняючи інші. Окрім механічного руйнування, небезпеку становлять токсичні концентрації металів, пошкодження органів дихання та живлення, а також шум, який може впливати на морських ссавців, зокрема китів і дельфінів. Час працює проти океану Глибоководні екосистеми відновлюються надзвичайно повільно. Осад на дні океану наростає буквально на частки міліметра за тисячу років. Тож навіть незначне втручання може мати наслідки, які триватимуть десятиліттями або й століттями. Науковці наголошують: перш ніж дозволяти промисловий видобуток, потрібно детально зрозуміти, що саме ми можемо втратити. Для цього необхідні довгострокові спостереження та суворі екологічні оцінки, особливо в районах, де осад осідає повільно й зміни не одразу помітні. 788 причин для обережності Результати дослідження, опубліковані в журналі Nature Ecology & Evolution, стають вагомим аргументом у глобальній дискусії про майбутнє глибоководного видобутку. Вчені фактично нагадують: океанське дно — це не порожній склад ресурсів, а складний живий світ, який ми лише починаємо пізнавати. І цілком можливо, що багато з цих 788 видів можуть зникнути ще до того, як людство встигне дізнатися про них більше.

У біології існує правило, яке десятиліттями вважалося непорушним: генетичний код має бути точним. ДНК переписується в РНК, а та — у білки за чіткими інструкціями. Кожен із 61 кодону (трійки нуклеотидів) відповідає або певній амінокислоті, або сигналу «стоп», який зупиняє синтез білка. Будь-яка плутанина в цьому процесі, за класичними уявленнями, мала б бути фатальною для організму. Та вчені з Каліфорнійського університету в Берклі виявили істоту, яка ламає це фундаментальне правило. Йдеться про архею Methanosarcina acetivorans — мікроорганізм, що виробляє метан і спокійно виживає з «нечітким» генетичним кодом. Дослідження опубліковане в журналі Proceedings of the National Academy of Sciences (PNAS). Кодон із двома значеннями У більшості форм життя кодон має лише одне значення. Наприклад, UAG зазвичай є стоп-кодоном — сигналом завершити побудову білка. Проте в Methanosarcina acetivorans цей самий кодон іноді читається зовсім інакше — як рідкісна амінокислота піролізин, яка потрібна мікроорганізму для створення ферментів, що допомагають перетравлювати певні речовини. Фактично, UAG у цієї археї працює як «розвилка»: або зупинити синтез білка, або продовжити його, додавши піролізин. І, що найдивовижніше, організм чудово справляється з обома варіантами. Не помилка, а особливість «З погляду класичної біології така неоднозначність мала б шкодити, адже клітина отримує випадковий набір білків», — пояснює співавторка дослідження Діпті Наяк. Але результати показують інше: для цього мікроорганізму невизначеність — не баг, а функція. Попередні дані свідчать, що вибір між «стоп» і піролізином не зовсім випадковий. Коли в клітині багато піролізину, кодон UAG частіше «читається» як амінокислота. Якщо ж її бракує, той самий кодон працює як сигнал завершення. Таким чином, архея гнучко підлаштовує синтез білків під умови середовища. Чому це важливо для людини На перший погляд, відкриття стосується лише екзотичних мікроорганізмів. Але археї відіграють важливу роль і в людському організмі — зокрема, допомагають виводити метиламіни та підтримувати здоров’я печінки. Розуміння того, як працює їхня «нечітка» молекулярна машина, може мати практичне значення. Більше того, ці результати відкривають нові горизонти для медицини. У майбутньому вчені можуть спробувати свідомо запроваджувати подібну гнучкість у генній терапії. Це потенційно допоможе лікувати захворювання, спричинені передчасними стоп-кодонами, наприклад деякі форми муковісцидозу. Відкриття Methanosarcina acetivorans показує: навіть фундаментальні закони біології можуть бути

Астрофізик із Гарвардського університету Аві Лоеб опублікував на платформі Medium аналіз можливого впливу міжзоряної комети 3I/ATLAS на нашу планету. Дослідник вивчив питання, чи можуть токсичні речовини з газового шлейфу космічного об’єкта досягти земної поверхні. Комета 3I/ATLAS максимально наблизилася до Землі 19 грудня 2025 року, пролетівши на відстані 270 мільйонів кілометрів. Раніше радіотелескоп ALMA, розташований у чилійській пустелі Атакама, зафіксував присутність метанолу та ціаністого водню у складі комети. Саме ці сполуки надають характерне зелене світіння газовій хмарі навколо об’єкта під час наближення до Сонця. За розрахунками Лоеба, заснованими на даних космічного телескопа «Джеймс Вебб» про швидкість втрати маси кометою, сонячний вітер розсіює газ, що виділяється, вже на відстані кількох мільйонів кілометрів від ядра. Частинки пилу розміром менше мікрометра відносяться сонячним випромінюванням, а великі фрагменти розміром до метра згоряють під час входу в земну атмосферу. Щодо великих уламків, вчений підрахував, що за останні місяці комета викинула менше мільйона об’єктів значного розміру. Траєкторія їхнього руху така, що найближчий із них не наблизиться до Землі ближче ніж на десять земних радіусів. 3I/ATLAS стала третім міжзоряним об’єктом, виявленим у Сонячній системі, після 1I/Оумуамуа та 2I/Борисова. Комета продовжує рухатися своєю траєкторією й досягне околиць Юпітера 16 березня 2026 року.

Форма Всесвіту здається чимось абстрактним і далеким від повсякденного життя. Але для космологів це фундаментальне питання, від якого залежить майже все наше уявлення про походження, будову та майбутнє космосу. Нове дослідження, опубліковане в авторитетному журналі Reviews of Modern Physics, ставить під сумнів одну з головних ідей сучасної космології: що Всесвіт є однаковим у всіх напрямках. Чому «рівний» Всесвіт — це важливо Сьогодні наука спирається на так звану стандартну космологічну модель, або Lambda-CDM. В її основі лежить припущення, що якщо дивитися на Всесвіт у великих масштабах, то він виглядає однаково з будь-якого боку. Цю властивість називають ізотропністю, а разом з однорідністю вона дозволяє значно спростити рівняння Ейнштейна і описати еволюцію космосу. Ця модель добре працює в багатьох випадках, але останні десятиліття принесли кілька серйозних «напружень» — ситуацій, коли різні спостереження не узгоджуються між собою. Найвідоміше з них — напруження Габбла, тобто розбіжність у вимірюваннях швидкості розширення Всесвіту в ранню та пізню епохи. Однак існує ще одна проблема, менш відома широкому загалу, але, за словами вчених, ще більш фундаментальна. Космічна дипольна аномалія Після Великого вибуху Всесвіт залишив нам «відлуння» у вигляді космічного мікрохвильового фону — слабкого випромінювання, яке надходить з усіх напрямків майже рівномірно. Саме ця рівномірність десятиліттями підкріплювала ідею симетричного Всесвіту. Втім, у цьому фоні є невелика, але помітна різниця температур: один бік неба трохи «тепліший», інший — «холодніший». Це явище називають дипольною анізотропією. Саме по собі воно не руйнує стандартну модель, адже його можна пояснити рухом нашої галактики. Проблеми починаються тоді, коли вчені дивляться не лише на випромінювання, а й на розподіл матерії — далеких галактик, квазарів і радіоджерел. Згідно з теорією, їхня «дипольна» нерівномірність повинна збігатися з тією, що видно у мікрохвильовому фоні. Це перевірка відома як тест Елліса—Болдвіна. І саме тут Всесвіт, схоже, «провалює іспит». Всесвіт, який не збігається сам із собою Нові спостереження показують: диполь у розподілі матерії не відповідає диполю космічного мікрохвильового фону. Причому цей результат підтверджується незалежними методами — як наземними радіотелескопами, так і супутниками, що працюють в інфрачервоному діапазоні. Це означає, що справа навряд чи в помилках вимірювань. Якщо ж аномалія реальна, то під удар потрапляє не лише стандартна модель, а й сам підхід до опису Всесвіту як симетричного та однакового всюди. Саме тому багато науковців ставляться до цієї теми обережно: простого «латання» тут не існує. Доведеться переосмислювати базові уявлення про космос. Що далі? Найцікавіше — попереду. Найближчими роками почнуть надходити величезні масиви нових даних від місій Euclid і SPHEREx, а також від обсерваторій на кшталт Vera Rubin і Square Kilometre Array. Їхній обсяг і складність настільки великі, що без методів машинного навчання з ними не впоратися. Цілком можливо, що саме ці дані допоможуть побудувати нову космологічну модель — таку, яка врахує «кривизну» або асиметрію Всесвіту. Якщо це станеться, нас чекатиме справжній переворот у фундаментальній фізиці й нове розуміння того, у якому світі ми насправді живемо.

На Марсі важко вижити не лише живим істотам, а й техніці. Пил просочується у рухомі механізми, камені точать металеві колеса, а температурні перепади здатні тріскати сталь. Попри це марсохід Perseverance продовжує своє подорожування Червоною планетою день за днем, рік за роком. За майже п’ять років перебування на Марсі він подолав майже 25 миль. На Землі це може здатися невеликим відстанню, але на Марсі кожен крок ретельно спланований, кожен поворот важливий, а будь-який камінь може закінчити місію. Mars Perseverance: створений для довготривалої роботи Perseverance був спроектований для тривалих експедицій. Як і марсохід Curiosity, який приземлився на іншій ділянці Марса в 2012 році, він не розрахований на коротке перебування. Інженери врахували роки зношування й передбачили запас міцності для основних систем. На Землі ідентичне обладнання випробовували до межі. Влітку 2025 року команди підтвердили, що ротарні приводи, які керують колесами, можуть працювати ще як мінімум 37 миль. Тестування гальмування триває, але результати вже показують, що марсохід не збирається сповільнювати темп. Перевірки всіх основних систем за останні два роки дали одну відповідь: Perseverance здатний працювати щонайменше до 2031 року. Ці результати представив Стів Лі, заступник керівника проекту з NASA JPL, під час щорічної зустрічі Американського геофізичного союзу. «Всі системи марсохода у відмінному стані і готові до довготривалого дослідження цього захоплюючого регіону», — сказав Лі. Наукові цілі та відкриття Perseverance досліджує кратер Джезеро — місце з великим науковим потенціалом. Колись тут існувало озеро, сьогодні залишилися лише осадові шари, що зберігають сліди давньої історії. Марсохід бурив та зберігав керни порід, які, можливо, колись будуть доставлені на Землю. У вересні 2024 року команда повідомила про знахідку в камені Cheyava Falls: хімічні сліди, що можуть свідчити про давнє мікробне життя. Це не доказ життя, але хімія достатньо цікава для подальших досліджень. Розумне водіння та автономність Одним із факторів, що дозволяють Perseverance долати великі відстані, є його автономна система водіння ENav (Enhanced Autonomous Navigation). Вона сканує до 50 футів уперед, знаходить небезпеки та обирає безпечний маршрут без очікування команд із Землі. Це критично важливо, бо сигнали між Землею і Марсом доходять із затримкою в кілька хвилин. «Більше 90% подорожі Perseverance відбувалася в автономному режимі, що дозволяє швидко збирати різноманітні зразки», — зазначає дослідник автономії Хіро Оно. Магма, вода та древні мінерали Останні дослідження зосереджені на Маргінальному юніті, частині кратера Джезеро. Пересування марсохода на 400 метрів висоти дозволило зібрати три зразки, багаті на олівін — мінерал, що формується під високим теплом у глибині планети. Ці кристали зберігають інформацію про формування та охолодження магми. Пересування води та атмосфери на поверхні планети утворило карбонати — мінерали, які добре зберігають ознаки життя та показники зміни атмосфери. Поєднання олівіну та карбонатів стало одним із факторів вибору посадки саме в Джезеро. Верхні шари порід свідчать про магмові процеси, нижні — про вплив води. Майбутнє марсохода Зараз Perseverance залишає Маргінальний юніт і рухається до Lac de Charmes, де шукатиме нові олівінові породи та порівнюватиме їх із уже знайденими. Кожна миля додає нову сторінку до архіву знань про Марс. Планета, що досі зберігає свої таємниці, поступово відкриває їх перед наполегливою технікою, ретельним плануванням і розумним програмним забезпеченням. Всі ці відкриття показують: на Марсі рухатися складно, але завдяки витривалому марсоходу та його інтелектуальному підходу до водіння кожна пройдена миля має величезне наукове значення.

Відома на весь світ скам’янілість на ім’я «Люсі», яку десятиліттями вважали одним із ключових предків людини, знову опинилася в центрі гострої наукової дискусії. Нові дослідження змушують учених переглянути усталену думку: цілком можливо, що цей давній гомінін був не прямим предком сучасної людини, а лише близьким «родичем» на еволюційному дереві. Хто така Люсі і чому вона така важлива Люсі — це скелет Australopithecus afarensis, знайдений у 1974 році в Ефіопії. Вона жила близько 3,2 мільйона років тому і стала справжньою сенсацією, адже її анатомія поєднувала риси як мавп, так і людей. Особливо важливим було те, що Люсі, ймовірно, ходила на двох ногах, що вважалося ключовим кроком на шляху до Homo sapiens. Саме тому десятиліттями її зображали як «бабусю людства» — істоту, від якої нібито пішла наша еволюційна лінія. Нові дані — нові сумніви Однак останні дослідження, засновані на детальнішому аналізі кісток, комп’ютерному моделюванні та порівнянні з іншими знахідками з Африки, малюють складнішу картину. Деякі науковці вважають, що Australopithecus afarensis міг бути боковою гілкою еволюції, яка співіснувала з іншими гомінінами, але не дала початку роду Homo. Ключові сумніви стосуються будови тазу, ніг і стоп, а також особливостей росту та пересування. За деякими оцінками, ці риси могли бути менш «людськими», ніж вважалося раніше, і краще підходили до способу життя, який поєднував ходіння по землі з активним лазінням по деревах. Чому це викликало таку бурхливу реакцію Для палеоантропології питання «хто від кого походить» — одне з найгостріших. Якщо Люсі не була нашим прямим предком, це означає, що еволюція людини була ще більш заплутаною, ніж ми думали. Замість прямої лінії — кущ із багатьох видів, які експериментували з різними формами ходіння, харчування та поведінки. Частина науковців рішуче не погоджується з новими висновками, наголошуючи, що наявних даних усе ще недостатньо, аби «викреслити» Люсі з нашої родової лінії. Інші ж вважають, що настав час відмовитися від спрощених схем і прийняти складність еволюційної історії. Що це означає для розуміння походження людини Найважливіше — такі суперечки не руйнують науку, а навпаки, рухають її вперед. Вони показують, що знання про минуле не є застиглими: кожна нова знахідка або метод дослідження може змінити уявлення, які здавалися непорушними. Навіть якщо Люсі виявиться не нашою прямою праматір’ю, її роль залишається величезною. Вона — доказ того, що кілька мільйонів років тому на Землі вже існували істоти, які стояли на межі між мавпами та людьми, і саме з цього різноманіття зрештою виник Homo sapiens. Дискусія навколо Люсі ще далека від завершення. Але одне зрозуміло вже зараз: історія людської еволюції значно складніша, цікавіша і драматичніша, ніж проста оповідь про одного-єдиного предка.

У світі живої природи стратегії відтворення та виховання потомства вражають своєю різноманітністю, проте моногамія залишається радше ексклюзивним винятком, ніж загальним правилом. Для наукового розуміння цього явища важливо розрізняти статеву моногамію, де партнери спаровуються виключно один з одним, та соціальну моногамію, за якої особини формують довгострокові зв’язки для спільного використання ресурсів або виховання дітей, але можуть практикувати позапарні зносини. Серед ссавців лише від 3 до 5 відсотків видів демонструють вірність партнеру, оскільки полігамія часто виявляється ефективнішою стратегією для максимізації репродуктивного успіху, особливо коли потомство не потребує обов’язкової опіки обох батьків, пише T4. До «преміум-ліги» моногамних ссавців вчені відносять каліфорнійську оленячу мишу, яка майже ніколи не змінює сексуального партнера протягом життя, та африканського дикого собаку, чиї зграї очолює домінуюча пара, що розмножується десятиліттями. У цей список також входять дамаралендський сліпак, ефіопський вовк та євразійський бобер. Останні є видатними прикладами соціальної моногамії, де спільне будівництво складних хаток та виховання «кошенят» вимагає злагодженої командної роботи. На шкалі моногамії Кембриджського університету люди посідають високі позиції, випереджаючи левів та вовків, але поступаючись бобрам та оленячим мишам. Дослідники зазначають, що людська моногамія є еволюційною аномалією, оскільки наші найближчі родичі, такі як шимпанзе, ведуть зовсім не моногамне групове життя. Євразійські бобри є великими прихильниками спільного виховання дітей. Автор фото: naturescot. Справжніми чемпіонами з тривалих стосунків є птахи: близько 90 відсотків їхніх видів практикують ту чи іншу форму моногамії. Лебеді, гуси, альбатроси, сипухи та білоголові орлани часто створюють пари на все життя, що обумовлено суворою практичністю. Вирощування пташенят у великих видів займає багато часу, а наявність двох батьків дозволяє безперервно охороняти гніздо та ефективніше добувати їжу. Для великих перелітних птахів енерговитрати на пошук нового партнера кожного сезону є занадто високими, тому стабільне партнерство стає стратегічним ресурсом, що економить сили для тривалих міграцій. Навіть серед комах зустрічаються дивовижні приклади «шлюбних кайданів», як-от у тарганів, що харчуються деревиною: після спарювання партнери з’їдають крила одне одного, гарантуючи, що ніхто не зможе полетіти та покинути спільне гніздо. У риб та амфібій такі моделі майже відсутні. Хоча вчені схильні пояснювати ці зв’язки виключно біологічною вигодою та передачею генів, складність людських емоцій додає до цієї практичної схеми глибину, яку важко виміряти лише еволюційними метриками. Моногамія працює найкраще там, де співпраця стає важливішою за конкуренцію, перетворюючи біологічне виживання на складне мистецтво взаємодії. Читайте також: Найрідкіснішого ведмедя у світі побачили з малям (ФОТО)The post Вчені назвали тварин, які створюють пари на все життя first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Понад мільярд років тому територія сучасної північної Онтаріо виглядала зовсім інакше. Там, де сьогодні простягаються канадські ліси, існувало мілке субтропічне озеро, схоже на сучасну Долину Смерті. Під теплим сонцем вода поступово випаровувалася, залишаючи після себе кристали кам’яної солі — галіту. Саме вони стали несподіваною «капсулою часу», яка зберегла повітря давньої Землі. Повітря, законсервоване в солі Коли озеро висихало, частина солоної води разом із крихітними бульбашками повітря потрапляла всередину кристалів. Ці мікроскопічні порожнини були повністю ізольовані від навколишнього середовища й пролежали під шарами осадових порід близько 1,4 мільярда років. Увесь цей час вони зберігали склад атмосфери епохи, коли життя на Землі обмежувалося бактеріями, а перші водорості лише починали з’являтися. Нещодавно команда вчених під керівництвом аспіранта Ренсселерського політехнічного інституту Джастіна Парка змогла вперше детально проаналізувати ці зразки давнього повітря. Результати дослідження опублікували в журналі Proceedings of the National Academy of Sciences. «Це неймовірне відчуття — розкрити зразок повітря, який старший за динозаврів на мільярд років», — зізнається Парку. Як розшифрувати атмосферу минулого Учені давно знали, що кристали галіту можуть зберігати зразки стародавньої атмосфери. Але виникала серйозна проблема: гази в замкнених бульбашках взаємодіють із солоною водою і поводяться інакше, ніж у відкритому повітрі. Через це отримати точні дані було вкрай складно. Команді вдалося подолати цю перешкоду завдяки спеціальному обладнанню та новій методиці аналізу. Вперше в історії науки вчені змогли безпосередньо виміряти вміст вуглекислого газу та кисню в атмосфері мезопротерозойської ери — періоду, який часто називають «нудним мільярдом» через відсутність помітних еволюційних змін. Неочікувано багато кисню Результати здивували дослідників. Виявилося, що вміст кисню тоді становив близько 3,7% від сучасного рівня. Це значно більше, ніж очікувалося, і, теоретично, такого рівня було б достатньо для існування складних багатоклітинних організмів — тварин і рослин, які з’явилися набагато пізніше. Водночас концентрація вуглекислого газу була приблизно у десять разів вищою, ніж сьогодні. Саме це, ймовірно, допомагало утримувати теплий і відносно стабільний клімат, попри слабше молоде Сонце. Чому життя не прискорилося? Логічне запитання: якщо кисню було достатньо, чому складне життя не виникло раніше? За словами Парка, дослідження відображає лише окремий момент у тривалій історії планети. Можливо, це був короткий період підвищеного вмісту кисню, який швидко змінився менш сприятливими умовами. Цей період історії Землі вважають стабільним і майже незмінним — саме тому його й називають «нудним». Але прямі вимірювання атмосфери доводять: навіть у такі часи могли відбуватися важливі й динамічні процеси. Тепліша Земля мільярд років тому Раніше вчені припускали, що рівень вуглекислого газу був значно нижчим, але тоді важко пояснити відсутність льодовиків у ті часи. Нові дані свідчать, що клімат мезопротерозою був м’якшим і теплішим, близьким до сучасного. Саме тоді з’явилися червоні водорості — організми, які й сьогодні відіграють ключову роль у виробництві кисню. Ймовірно, їхнє поширення поступово змінювало атмосферу, готуючи ґрунт для майбутнього вибуху життя. «Можливо, ми зафіксували надзвичайно важливий момент просто посеред так званого “нудного мільярда”», — підсумовує професор Морган Шаллер. Це відкриття не лише розширює наше уявлення про давню атмосферу Землі, а й допомагає краще зрозуміти, як і за яких умов на планеті з’явилося складне життя.

Біля мису Дарнлі в Східній Антарктиді розгортається малопомітний, але надзвичайно важливий для всієї планети процес. Саме тут узимку формується антарктична донна вода — одна з ключових складових глобальної океанічної циркуляції. Нове дослідження австралійських учених показало: порушення цього крихкого механізму може суттєво змінити роботу Світового океану. Вода, яка рухає океани Антарктична донна вода виникає тоді, коли поверхнева морська вода стає надзвичайно солоною і важкою. Це відбувається взимку, коли інтенсивно формується морський лід: лід «видавлює» сіль у навколишню воду, роблячи її щільнішою. Така вода опускається на дно й запускає повільну, але потужну циркуляцію, що з’єднує поверхню океану з його глибинами. За оцінками вчених, ця холодна й насичена киснем вода становить до 40% усього об’єму океанічних вод і відіграє ключову роль у збереженні тепла та вуглецю в глибоких шарах. Чому саме мис Дарнлі Мис Дарнлі — одне з небагатьох місць, де донна вода утворюється особливо активно. Він розташований приблизно за 3 тисячі кілометрів від Австралії, і спостереження тут здебільшого ведуться дистанційно — за допомогою супутників, автоматичних приладів і комп’ютерного моделювання. Дослідники з Університету Квінсленда під керівництвом доктора Девіда Гвізера зосередилися на взаємодії двох протилежних процесів. З одного боку — прісна вода від танення льодовика Аморі, з іншого — утворення льоду в полиньї Маккензі, ділянці відкритої води серед зимового льоду. Стійкі прибережні вітри тут постійно відганяють лід, дозволяючи воді знову і знову замерзати. Саме це замерзання концентрує сіль і «компенсує» прісну воду від льодовика. Крихка рівновага під загрозою Комп’ютерні симуляції показали, що якщо цей баланс порушиться, наслідки можуть бути серйозними. Повне припинення утворення льоду в полиньї Маккензі призводить до зниження експорту донної води з району мису Дарнлі на 36%. Навіть подвоєння танення під льодовиком Аморі скорочує цей процес приблизно на 7%. Прісна вода робить океан менш щільним і посилює шаруватість, через що солона холодна вода гірше опускається на дно. Зміни в силі вітрів або тривалості льодового сезону можуть або затримати початок цього процесу взимку, або завершити його раніше навесні. Чому це важливо для всього світу Останні спостереження вже фіксують тривожну тенденцію: антарктична донна вода стає менш солоною і її обсяг скорочується. Оскільки глибинні води оновлюються дуже повільно, навіть невеликі зміни біля берегів Антарктиди можуть впливати на океан десятиліттями. Слабше утворення донної води означає менше збереження тепла і вуглецю на глибині. У результаті більше енергії залишається ближче до поверхні, що може впливати на клімат, рівень моря та навіть опади в різних регіонах планети. Що далі Автори дослідження наголошують: для точніших прогнозів потрібні кращі дані про вітри, морський лід і танення льодовиків. У майбутньому вчені планують поєднати нові польові вимірювання з моделями, щоб краще зрозуміти, як змінюється «стартова точка» формування донної води. Мис Дарнлі залишається своєрідними терезами, де з одного боку — прісна вода від танення льоду, а з іншого — солоність, яку приносить зимове замерзання. Потепління клімату може схилити ці терези, і саме тому спостереження за цим регіоном стає дедалі важливішим. Дослідження опубліковане в журналі Geophysical Research Letters.

У США про відновлювану енергетику зазвичай говорять у контексті сонячних панелей, вітрових електростанцій або гідроенергії. Геотермальна енергія залишається в тіні, хоча країна вже є світовим лідером з виробництва геотермальної електроенергії — близько 4 гігават. Втім, на тлі загального енергобалансу це лише приблизно 0,4%, що виглядає доволі скромно, особливо якщо порівнювати зі, скажімо, Ісландією, де геотермальні джерела забезпечують дві третини всієї енергії. Новий звіт учених з Університету Техасу в Остіні показує, що потенціал для зростання у США є — і чималий. Одним із найбільш перспективних регіонів дослідники назвали південний захід Техасу, зокрема район навколо містечка Пресідіо поблизу кордону з Мексикою. Протягом дев’яти місяців фахівці Бюро економічної геології (BEG) вивчали геологічні умови регіону в межах техніко-економічного обґрунтування, на яке місцева влада виділила 15 тисяч доларів. Результат виявився обнадійливим: не лише саме Пресідіо, а й увесь округ, включно з містом Марфа, підходить для розвитку геотермальної енергетики. За словами керівника дослідження Кена Візіана, цей район виглядає «не гірше, а подекуди навіть краще», ніж території Техасу, де геотермальні проєкти вже реалізуються. Головна причина — надзвичайно гарячі породи під поверхнею. За оцінками науковців, тут розташовані одні з найгарячіших підземних масивів на сході від Скелястих гір. Традиційно геотермальна енергетика працює там, де гаряча вода або пара природно піднімаються крізь пористі породи. Але нові технології, запозичені з нафтово-газової галузі, можуть суттєво розширити географію таких проєктів. Йдеться насамперед про методи гідророзриву порід: у глибину закачується вода, яка нагрівається від гарячих порід, після чого використовується для виробництва електроенергії. Для Техасу це особливо цікаво, адже багато технологій і спеціалістів із нафтово-газової сфери можуть бути задіяні в геотермальних проєктах. Це відкриває шлях до «зеленого» переходу для регіонів, які історично залежали від викопного палива, а також створює нові робочі місця у віддалених районах. Втім, ризики теж існують. Закачування води під тиском може спричиняти сейсмічну активність. Яскравий приклад — Південна Корея, де у 2018 році геотермальний проєкт став причиною одного з найсильніших землетрусів у сучасній історії країни. Саме тому питання безпеки залишається ключовим. Попри це, місцева влада та науковці налаштовані оптимістично. Обговорення конкретних кроків щодо запуску геотермальних проєктів у прикордонному з Мексикою регіоні заплановане на кінець року. Якщо ініціативу буде реалізовано, під Техасом може запрацювати нове, досі приховане джерело чистої енергії.