Дивне явище, яке, як вважалося, існує лише поблизу Сонця, вперше виявлено в магнітному полі Землі Дивне явище, яке, як вважалося, існує лише поблизу Сонця, вперше було виявлено в магнітному полі Землі. Це відкриття може допомогти вченим точніше прогнозувати вплив геомагнітних бур. Фізики Емілі МакДугалл і Метью Аргалл з Університету Нью-Гемпшира виявили несподівані структури в плазмі, захопленій магнітним полем Землі. Плазма, здавалося, повільно оберталася, перш ніж повернутися до своєї початкової орієнтації, створюючи зигзагоподібні вигини, які називаються магнітними перемиканнями (magnetic switchbacks). Хоча ці перемикання раніше не спостерігалися в магнітному полі Землі, вони нагадують структури, які бачили в плазмі, що постійно виривається із Сонця. І виявляється, що ці два явища можуть бути пов’язані. Під час детальнішого вивчення команда виявила, що не вся плазма, захоплена магнітним полем Землі, походить з нашої планети – частина її прибула із Сонця, змішуючись із локально отриманими зарядженими частинками. Ця взаємодія призвела до розриву та перепідключення магнітного поля, створивши характерні зигзаги. Космічні апарати, що вивчають Сонце, десятиліттями спостерігали ознаки перемикань. Хоча існує кілька конкуруючих теорій, що пояснюють їх походження, вони, здається, формуються, коли взаємодіють два різні типи ліній магнітного поля. Відкриті силові лінії спрямовані прямо від Сонця, витікаючи в космос і несучи плазму, яку ми називаємо сонячним вітром. Замкнуті силові лінії, однак, проходять на відносно невелику відстань назовні, потім змінюють курс і вигинаються назад до Сонця. Діаграма, що ілюструє, як у магнітному полі Сонця утворюються перемикання, коли лінії відкритого поля (ліворуч) взаємодіють із лініями замкнутого поля (праворуч) Коли відкриті силові лінії утворюються поблизу набору замкнутих магнітних полів, вони можуть розриватися та з’єднуватися одна з одною. Плазма на зовнішньому краю замкнутої петлі відтягується назад до Сонця, тільки щоб бути направленою у відкриті силові лінії, що виносить її в космос. Взаємодії між лініями в цій S-подібній хвилі вивільняють сплески енергії, які «перекручують» силові лінії – це і є перемикання. МакДугалл і Аргалл ідентифікували ознаки подібної структури в магнітному полі Землі, аналізуючи дані місії НАСА Magnetospheric Multiscale. У цьому випадку відкриті силові лінії – це ті, що надходять від Сонця, які взаємодіють із замкнутими силовими лініями, що петлею оточують Землю. «Це відкриття, – пишуть дослідники, – надає нові підказки про те, як подібні збурення можуть формуватися на межі між різними областями плазми, що дозволяє в майбутньому вивчати пов’язані події в зовнішніх шарах Сонця без необхідності відправляти космічні апарати безпосередньо в ці екстремальні умови». Дослідження було опубліковано в журналі Journal of Geophysical Research: Space Physics.

Ідея про те, що людина, завдяки своєму інтелекту та технологічним досягненням, підкорила природу і перестала бути об’єктом еволюційних процесів, є поширеною, але глибоко помилковою. Насправді, як і всі інші живі істоти, люди були сформовані еволюцією і продовжують розвивати риси, що допомагають виживати та процвітати в постійно мінливому середовищі. Майкл А. Літтл, антрополог, що вивчає адаптації людини, підкреслює, що адаптація – це ключова частина еволюції, де риси, що дають перевагу в навколишньому середовищі, передаються наступним поколінням, поступово поширюючись серед популяції, пише T4. Культура відіграє унікальну роль в еволюції людини. Наші здібності до міркування, створення ідей, планування та соціальної взаємодії дозволили нам розробити складні культурні системи. Культура – це не лише наші вірування та знання, а й здатність змінювати довкілля, створюючи інструменти та вирощуючи їжу. Проте, навіть попри ці значні зміни в навколишньому середовищі протягом останніх кількох тисячоліть, еволюція людини не зупинилася. Ми просто еволюціонуємо інакше, ніж наші давні предки, оскільки наше середовище тепер часто змінюється саме нашою культурою. Довкілля включає не лише погодні умови, рослини та тварин, а й їжу, яку ми споживаємо, та інфекційні захворювання, яким ми піддаємося. Культура допомагає нам адаптуватися до кліматичних умов, наприклад, будуючи будинки з системами опалення та кондиціонування, але вона не повністю захищає нас від екстремальних температур та сонячного випромінювання. Одним з яскравих прикладів триваючої еволюції є адаптація до сонячних променів. Ультрафіолетові промені шкідливі для шкіри, і люди з блідою шкірою ризикують отримати сонячні опіки та рак шкіри. Натомість, люди з великою кількістю меланіну у шкірі мають природний захист. Проте, коли стародавні люди мігрували в хмарні, прохолодніші регіони, темна шкіра стала менш необхідною і навіть несприятливою, оскільки блокувала вироблення вітаміну D, життєво важливого для росту кісток. Кількість меланіну в шкірі контролюється генами, і тому еволюція людини продовжує адаптувати колір шкіри до сонячної чи хмарної погоди в різних частинах світу. Одним з яскравих прикладів триваючої еволюції є адаптація до сонячних променів. Автор фото: Maksim Goncharenok Їжа, яку ми їмо, також є потужним рушієм еволюції. Приблизно 10 000 років тому наші предки почали приручати тварин, а потім, близько 8000 років тому, навчилися доїти їх. Більшість дорослих ссавців того часу не могли перетравлювати молоко без проблем зі здоров’ям. Проте, деякі люди мали генетичні мутації, які дозволяли їм це робити. Оскільки молоко стало важливим джерелом їжі, люди, здатні його перетравлювати, мали кращі шанси вижити та залишити потомство. Це призвело до того, що гени, відповідальні за перетравлення лактози в дорослому віці, поширилися в популяції – яскравий приклад культурної та біологічної коеволюції, де культурна практика призвела до генетичних змін. Інші приклади включають інуїтів у Гренландії, які розвинули гени для перетравлення великої кількості жирів без ризику серцевих захворювань, або народ Туркана в Кенії, який адаптувався до посушливого клімату, маючи гени, що дозволяють їм тривалий час обходитися без значної кількості води. Ці випадки демонструють, як надзвичайна різноманітність продуктів харчування впливає на еволюцію людини. Навіть хвороби, які нам загрожують, є каталізатором еволюції. У 14 столітті бубонна чума знищила близько третини населення Європи. Багато хто з тих, хто вижив, мав специфічний ген, що надавав їм стійкість до цієї хвороби. Ці люди та їхні нащадки краще переживали наступні епідемії. Нещодавні події, такі як пандемія COVID-19, також демонструють цю динаміку. Хоча вакцинація врятувала багато життів, деякі люди мають природну стійкість до вірусу, яка базується на їхніх генах. Цілком можливо, що еволюція посилює цю стійкість у популяції, допомагаючи людям боротися з майбутніми вірусними епідеміями. Отже, люди постійно піддаються впливу різноманітних мінливих середовищ, і еволюція в багатьох людських популяціях триває протягом поколінь, включаючи й зараз, формуючи нас у відповідь на нові виклики та можливості. Читайте також: Наймиліша істота у світі осідлала найлютішого хижака: чому крокодили не їдять капібарThe post Вчені знайшли докази того, що еволюція людини досі триває first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

У далекій галактиці, яку вчені бачать такою, якою вона була 12,7 мільярда років тому, виявили аномально високий вміст азоту. Така концентрація цього елемента може свідчити існування там гігантських зірок масою до 10 000 сонячних мас. Це відкриття дозволить пояснити, чому так рано могли з’явитися надмасивні чорні дірки, а також проллє світло на те, як формувалися перші галактики та які процеси визначали ранню історію космосу. Сучасне розуміння зоряної еволюції будується на спостереженнях щодо відносно близькими світилами. Довгий час дослідники вважали, що у зірок існує фундаментальна межа маси, що не перевищує 120 мас Сонця. За цим порогом внутрішні сили просто розірвуть світило. Всі моделі, що описують еволюцію галактик, включаючи Чумацький Шлях, спираються саме на такий принцип.  Це зручне правило для типових умов, але не універсальна заповідь: багато залежить від оточення. При дуже великій масі зірка сильно випромінює, це випромінювання «тисне» на зовнішні шари та провокує сильні втрати матерії. У результаті зовнішні шари починають здуватися в космос – зірка активно втрачає речовину, тобто випромінювання перешкоджає утриманню речовини. Тому для звичайних умов утворення надважких зірок утруднене.  Одночасно спостереження і деякі сучасні моделі показують, що в особливих випадках, при низькій металевості або високій швидкості припливу речовини з навколишнього газового хмари, можуть формуватися набагато більш масивні світила. Приклад – перше покоління світил, так звані зірки населення ІІІ. Ці об’єкти формувалися з первинного газу, що складається в основному з водню і гелію, в якому практично не було металів (в астрономії так називають всі елементи важчі гелію). Такий газ гірше охолоджувався, що дозволяло йому збиратися в щільніші і більші структури, які потім колапсували дуже масивні протозірки. Іншими словами, у ранньому Всесвіті існували умови, сприятливі для появи окремих дуже масивних світил — їхня маса могла становити сотні і навіть тисячі мас Сонця.  Проте історія про масивне населення III — лише гіпотеза. Поки що їх ніхто не спостерігав. Є, звісно, ​​кандидати на цю роль, але вони залишаються лише кандидатами. Зазвичай ці світила шукають за непрямими ознаками — наприклад, незвичайними хімічними відбитками в дуже старих галактиках.  Вважається, що зірки населення III з’явилися приблизно через 100-400 мільйонів років після Великого вибуху, а до моменту, коли Всесвіту виповнилося приблизно 800 мільйонів років, більшість уже згасла. Тобто передбачається, що їхнє життя було короткочасним.  Ще одна велика загадка раннього Всесвіту – надмасивні чорні дірки, що досягають маси сотні мільйонів або навіть мільярди мас Сонця. Вчені знаходять їх у галактиках, що утворилися через 500–700 мільйонів років після Великого вибуху. За час випромінювання ці галактики були молодими, а в їхніх центрах вже були величезні чорні дірки.  Вважається, що їм просто не вистачило б часу зрости до таких колосальних розмірів зі звичайного «зоряного» насіння. Вчені роками намагаються зрозуміти, як ці чорні дірки стали такими гігантами так швидко і який механізм дав їм такий стрімкий старт.

У глибинах півострова Юкатан у Мексиці, унікальна підводна печера Хойо-Негро в системі Сак-Актун продовжує дивувати світ своїми археологічними та палеонтологічними скарбами. На глибині 54,86 метра під водою команда дайверів виявила надзвичайні скам’янілості двох давно вимерлих видів льодовикового періоду: короткомордого ведмедя (Arctotherium wingei) та вовкоподібного троглодита Protocyon. Ці знахідки, опубліковані в Biology Letters, не тільки доповнюють наші знання про доісторичну фауну, але й змінюють уявлення вчених про міграційні моделі цих видів, пише T4. Яма Хойо-Негро вже давно є місцем археологічного значення, серед попередніх знахідок були останки дівчинки-підлітка, яка жила в цьому районі близько 12 000 років тому. Тепер, під час останніх розкопок, було виявлено кістки видів, які, як вважалося, мешкали виключно в Південній Америці. Підводні умови на цьому місці, що виникли внаслідок підвищення рівня моря наприкінці останнього льодовикового періоду, створили ідеальне середовище для збереження цих скам’янілостей майже в первозданному стані, що є рідкістю для кісток такого віку через низький вміст кисню та високу вологість. Скам’янілості короткомордого ведмедя Arctotherium wingei та вовкоподібних троглодитів Protocyon, які були знайдені. Авторство: Biology Letters. У 2019 році дайвери натрапили на кістки короткомордого ведмедя Arctotherium wingei, великого хижого виду, раніше відомого лише з Південної Америки. Поряд з ним були виявлені останки Protocyon – вовкоподібної тварини, яка, як вважається, також бродила цим регіоном. За словами Блейна Шуберта, провідного палеонтолога дослідження, це місце надало найповніший палеонтологічний літопис цих видів, коли-небудь знайдених за межами Південної Америки. Раніше, всі записи про Arctotherium wingei були фрагментарними і відомі лише з кількох місцевостей Південної Америки. Тепер же, Юкатан у Мексиці може похвалитися найкращими даними про цей вид. Ця унікальна знахідка під поверхнею є ще одним вагомим доказом Великого американського біотичного обміну – періоду, що розпочався близько 2,5 мільйона років тому, коли тварини з Північної та Південної Америки почали мігрувати через новоутворений сухопутний міст. Ці відкриття не тільки свідчать про те, що Arctotherium wingei та Protocyon дісталися аж до Мексики, але й доводять, що вони співіснували з людьми в цьому регіоні. Дайвер досліджує скам’янілість короткомордого ведмедя ( Arctotherium wingei ) у печері Хойо-Негро, а також показує поширення Arctotherium та Protocyon на карті. Авторство: Biology Letters. Яма Хойо-Негро вже давно є справжньою скарбницею стародавньої дикої природи. Попередні експедиції у 2007 році виявили останки тапіра, шаблезубого кота, пуми та навіть стародавніх слонів. Усі ці знахідки дають вченим чіткіше уявлення про різноманітну екосистему, яка існувала на Юкатані тисячі років тому, де великі ссавці бродили разом із ранніми людьми. Як пояснив Росс Макфі, куратор відділу мамології та зоології хребетних в Американському музеї природної історії, ці печери на Юкатані дозволяють “зазирнути в минуле так, як зазвичай не очікуєш”. Унікальні умови збереження печерної системи Хойо-Негро зробили її одним з найважливіших місць для вивчення доісторичного життя, що продовжує розкривати дивовижні таємниці льодовикового періоду. Останні новини: Вчені показали місце на карті, де насправді затонув “Титанік”The post У затонулій печері виявили двох давно вимерлих істот льодовикового періоду first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Астрофізики несподівано з’ясували, що Сонячна система рухається у Всесвіті швидше, ніж прогнозує стандартна космологія. Масштабне дослідження радіогалактик показало статистичний дисбаланс, який не узгоджується з прийнятими моделями — і це може вимагати перегляду фундаментальних уявлень про будову Всесвіту. Про це пише earth.com, розповідає NNews. Аномалія, яку не змогли пояснити Міжнародна команда під керівництвом астрофізика Лукаса Беме з Білефельдського університету дослідила приблизно 4 млн радіоджерел на чверті північного неба. Мета — перевірити, чи узгоджується реальний розподіл галактик із рухом Сонячної системи, визначеним за космічним мікрохвильовим фоном (CMB). Саме CMB десятиліттями слугував базовою системою відліку, згідно з якою Сонячна система рухається зі швидкістю приблизно 827 000 км/год. Однак аналіз радіоспостережень показав більший ефект від руху, ніж очікувалося — а це суперечить стандартним космологічним моделям. Як проводили дослідження Вчені об’єднали дані декількох великих оглядів неба. Застосували негативний біноміальний розподіл для точнішого підрахунку радіогалактик. Розробили статистичну систему, що враховує чутливість кожного огляду та напрям диполя. Відповідно до руху Сонячної системи, у напрямку руху повинно бути трохи більше галактик, а позаду — менше. Але величина цієї різниці виявилася занадто великою, щоб пояснити її стандартною космологією. Наслідки для науки Якщо майбутні перевірки підтвердять результати, вченим доведеться обрати між двома поясненнями: Принцип однорідності Всесвіту порушується — космос може бути не однаковим у різних напрямках. Ми пропускаємо невідомий фактор — можливо, існує компонент або фізичний механізм, який впливає на розподіл матерії у великому масштабі. Обидва сценарії матимуть серйозні наслідки для сучасної космології. Важливо Команда планує провести повторний аналіз з жорсткішими систематичними критеріями. Якщо аномалія збережеться, фізикам доведеться переглянути сам фундамент уявлень про космос — від руху Сонця до структури Всесвіту.

Історія “Титаніка” – одного з найвідоміших корабельних аварій у світі – продовжує захоплювати уяву мільйонів, але, як виявилося, багато хто лише зараз дізнається, де насправді знайшов свій останній спочинок цей легендарний лайнер. Ця трагедія, що сталася 15 квітня 1912 року, коли айсберг зіткнувся з “непотоплюваним” судном під час його першого рейсу з Саутгемптона до Нью-Йорка, забрала життя понад 1500 людей і залишила глибокий слід в історії. Нещодавні події, пов’язані зі зникненням підводного апарата OceanGate під час експедиції до місця аварії, знову привернули увагу до “Титаніка”, і саме вони змусили багатьох усвідомити, що місце його затоплення знаходиться зовсім не там, де вони собі уявляли, а значно ближче до берегів Америки, пише T4. Подорож “Титаніка” розпочалася з Великої Британії, потім він зробив зупинки в Шербурі (Франція) та Квінстауні (сьогодні – Коб, Ірландія). Звідти судно взяло курс прямо через Атлантику до Нью-Йорка. Катастрофа сталася лише через чотири дні після виходу з Ірландії, після того, як корабель подолав понад 3200 кілометрів. Айсберг, який спричинив трагедію, зіткнувся з лайнером приблизно за 640 кілометрів від узбережжя Ньюфаундленду, східної провінції Канади. Ця відносно невелика відстань від Північної Америки, а не середина океану, як часто помилково вважають, стала для багатьох відкриттям. Цікаво знати: Найціннішу річ, втрачену під час затоплення Як виявилось, “Титанік” затонув дуже близько до берегів Америки. Зображення: скриншот з Google Maps. З 2201 пасажира на борту 1489 опинилися у крижаній воді, і всі вони, як зафіксовано, загинули. Однак, як зазначається у статті 2003 року, основною причиною смерті стало переохолодження, оскільки люди замерзали на смерть у воді з температурою -2,2°C (28°F). Смертельний мороз та гігантські шматки льоду, очевидно, змусили багатьох повірити, що “Титанік” знаходився набагато далі від Америки, коли затонув. Саме тому нещодавні карти, що показують справжнє місце останнього спочинку корабля, здивували велику кількість людей, розвіявши довготривалі міфи. Ще одним шокуючим усвідомленням, яке прийшло до багатьох після катастрофи з підводним апаратом OceanGate, є приголомшлива глибина, на якій знаходяться уламки “Титаніка”. Уламки судна, розділені на кілька частин, лежать на океанському дні приблизно на відстані 3810 метрів від поверхні океану. Дві основні частини корабля, носова та кормова, знаходяться на відстані 790 метрів одна від одної, як повідомляє CBS News. Ці факти не лише поглиблюють наше розуміння трагедії, а й підкреслюють велич Атлантичного океану, що зберігає свої таємниці на неймовірних глибинах, навіть якщо ці таємниці, завдяки сучасним дослідженням, стають дедалі ближчими до нашого усвідомлення. Читайте за темою: Науковці розкрили таємницю, чому на борту затонулого Титаніка немає жодного скелетаThe post Вчені показали місце на карті, де насправді затонув “Титанік” first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

У 1797 році, коли ідея зважити цілу планету здавалася б абсолютно абсурдною для більшості людей, один геній взявся за завдання, яке до нього вважали неможливим. Це була епоха, коли людство вже мало закон всесвітнього тяжіння Ньютона, проте бракувало ключового елемента для його повного застосування – значення гравітаційної сталої (G). Саме цей експеримент, відомий як експеримент Кавендіша, дозволив обчислити масу Землі, відкривши нову сторінку в історії фізики та астрономії, пише T4. Закон всесвітнього тяжіння, запропонований Ньютоном наприкінці 17 століття, стверджує, що кожна частинка притягує кожну іншу частинку у Всесвіті з силою (F), яка визначається їхніми масами (M1 та M2) та квадратом відстані (D) між центрами об’єктів (F = G(M1xM2/D²)). Теоретично, якщо б ми знали масу одного з об’єктів та всі інші параметри рівняння, можна було б обчислити масу другого об’єкта. Наприклад, знаючи масу об’єкта на поверхні Землі та відстань до центру Землі, можна було б розрахувати масу планети. Проблема полягала в тому, що значення гравітаційної сталої G, яка є коефіцієнтом пропорційності у цьому рівнянні, було невідомим. Ньютон навіть вважав, що виміряти силу тяжіння між об’єктами, меншими за планети та супутники, неможливо. Однак знання маси та щільності Землі було б неймовірно корисним для астрономів, оскільки це дозволило б їм обчислити масу та щільність інших об’єктів Сонячної системи. У 1772 році Королівське товариство створило “Комітет тяжіння” з метою з’ясувати це. Були зроблені спроби виміряти середню густину Землі за допомогою гори Шихалліон у Шотландії. Команда показала, що маса самої гори притягує маятники, відхиляючи їх від вертикалі. Вимірявши рух маятника та оглянувши гору, вони змогли розрахувати приблизну густину Землі. Проте це був лише приблизний метод. Читайте також: Чому 536 рік нашої ери увійшов в історію як найгірший рік для життя на Землі Зображення та підпис відомого філософа-природника Генрі Кавендіша. Авторство: Джордж Вілсон – Фронтиспіс книги “Життя шановного Генрі Кавендіша” (суспільне надбання). Справжній прорив відбувся у 1797 році, коли завдяки зусиллям Генрі Кавендіша було нарешті отримано значення G, що дозволило обчислити масу Землі. Спочатку над цією проблемою працював геолог преподобний Джон Мітчелл, але він не встиг завершити свою роботу через смерть. Кавендіш, використовуючи обладнання Мітчелла, провів свій знаменитий експеримент. Він використовував відносно просту, але геніальну установку – крутильні терези. Це пристрій складався з легкої штанги з двома невеликими металевими сферами на кінцях, підвішеної на тонкій дротині. Потім до цих невеликих сфер на відомій відстані підносили дві набагато більші свинцеві кулі. Гравітаційна сила між великими та малими кулями була настільки незначною, що викликала лише ледь помітне скручування дроту. Вимірюючи це мізерне відхилення, Кавендіш зміг точно розрахувати силу тяжіння між двома металевими сферами. Гравітаційну силу Землі, що діє на меншу кулю, можна було виміряти, зваживши її, а також була відома щільність кульок. Розглядаючи співвідношення між цими двома силами – крихітною силою тяжіння між кулями в експерименті та значною силою тяжіння між малою кулею та Землею – Кавендіш зміг отримати значення гравітаційної сталої G, а отже, і масу Землі. Завдяки цьому новаторському експерименту було встановлено, що маса нашої планети становить близько 5 974 000 000 000 000 000 000 000 кілограмів. Експеримент Кавендіша став не тільки тріумфом винахідливості, а й критично важливим кроком для розвитку точної науки, відкривши шлях до більш глибокого розуміння космосу. Цікаво знати: Цифра вражає: стало відомо, скільки людей на Землі ще жодного разу не виходили в інтернетThe post Експеримент Кавендіша: як науковцю вдалося зважити Землю в 1797 році first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

У неділю міжзоряний об’єкт 3I/ATLAS перетнув позначку 300 мільйонів кілометрів від Землі. Наразі він продовжує зближуватися з нашою планетою зі швидкістю близько 2 мільйонів кілометрів на добу. Цікаво, що скорочення дистанції переважно забезпечується рухом самої Землі, траєкторія якої у період спрямовано практично точно у бік об’єкта. Сама ж комета рухається по дотичній щодо Сонця і фактично вже залишає межі Сонячної системи, незважаючи на зближення із Землею. Курси, що сходяться, збережуться ще приблизно до 19 грудня, коли 3I/ATLAS досягне мінімальної дистанції — близько 269 мільйонів кілометрів, після чого два тіла почнуть розходитися в просторі. Прогнози змінюються з уточненням даних: об’єкт демонструє негравітаційне прискорення, через що розрахунки траєкторії доводиться регулярно коригувати. З усім тим, позначку 200 мільйонів кілометрів він не повинен перетнути ні за яких сценарій.

Зовні схожі на істот із доісторичної епохи, вітрильні ящірки Hydrosaurus здивували науковців не лише масштабами, а й унікальною будовою тіла. Вони можуть бігти по воді, змінювати забарвлення та мають світлочутливий орган на голові, який називають “третім оком”. Але ці “живі динозаври” стрімко зникають. Живі “релікти” тропіків Вітрильні ящірки Hydrosaurus — рід рептилій, найближчих до ігуан і хамелеонів, але настільки відмінних зовні, що виділені в окрему групу.Науці відомо щонайменше п’ять видів: чотири — на території Індонезії, один — на Філіппінах. Ящерка Hydrosaurus. / © Pinterest Найбільшим вважається індонезійський Hydrosaurus microlophus, тоді як філіппінський Hydrosaurus pustulatus відомий яскравим забарвленням, яке у самців під час шлюбного періоду може ставати синім або фіолетовим. Будова, яка не має аналогів Найхарактерніша ознака — велике “вітрило” на хвості. Воно допомагає маневрувати у заплавах, мангрових болотах і річках.Сильні задні лапи й плоскі ступні дозволяють ящірці декілька секунд бігти по поверхні води, що нагадує здібності “ящірки Ісуса Христа”. Ще одна унікальна риса — паратретє око, світлочутливий орган на маківці, який може відігравати роль у біоритмах та гормональній регуляції. Ящерка Hydrosaurus. / © Pinterest Від хижаків до всеїдних молоді Hydrosaurus — активні мисливці (комахи, дрібні гризуни, інші ящірки), дорослі особини стають всеїдними і включають у раціон фрукти, листя та квіти. Таких адаптацій майже не зустрічають серед інших великих рептилій. Ящерка Hydrosaurus. / © Pinterest Вразливість і загроза існуванню У 2014 році ДНК-аналіз 100 вилучених із чорного ринку та диких особин допоміг уточнити класифікацію виду й описати новий.Проте популярність серед колекціонерів значно прискорює їхнє зникнення: масове браконьєрство, незаконна торгівля екзотичними тваринами, забудова прибережних зон та руйнування природного середовища. Дослідники попереджають: без активних заходів захисту Hydrosaurus можуть повторити долю багатьох вимерлих видів рептилій. Джерело

Експериментальна терапія VX-880 від Vertex Pharmaceuticals показала, що людям із важким діабетом 1 типу можна повернути власне вироблення інсуліну. Частина пацієнтів у клінічних дослідженнях уже понад два роки живе без ін’єкцій інсуліну — але поки ціною постійних імуносупресантів. Про це розповідає NNews із посиланням на дослідження у National Geographic. Коли інсуліну раптом стало не потрібно У 2015 році канадійка Аманда Сміт помітила, що не може розгледіти цифри на мікрохвильовці — зір “поплив”, а рівень цукру в крові виявився у шість разів вищим за норму. Діагноз — діабет 1 типу, автоімунне захворювання, за якого імунна система знищує бета-клітини підшлункової залози, що виробляють інсулін. Роки потому, після участі у клінічних випробуваннях VX-880, Сміт більше двох років не коле інсулін. Вона описує це як “свободу”, навіть якщо ефект триватиме лише кілька років. Що таке VX-880 і як воно працює Терапія VX-880 — це інфузія клітин, вирощених зі стволових, які поводяться як здорові бета-клітини та починають виробляти інсулін у відповідь на рівень глюкози. По суті, медики не додають гормон ззовні — вони повертають в організм його “фабрику”. У клінічному дослідженні: брали участь пацієнти з важким діабетом 1 типу, які не могли стабілізувати цукор навіть з сучасними помпами та сенсорами; через 90 днів після введення клітин рівень глікемії нормалізувався у більшості; десять пацієнтів повністю відмовилися від інсуліну, ще кілька — значно скоротили дози; двоє учасників померли з причин, не пов’язаних із терапією (менінгіт та деменція). Головний мінус — пацієнтам доводиться постійно приймати імуносупресивні препарати, щоб організм не відкинув нові клітини. Від інсуліну до стволових клітин: довгий шлях Ще сто років тому діабет 1 типу був смертельним вироком: людей рятували хіба що жорсткі “голодні дієти”. Все змінилося у 1921 році, коли Фредерік Бантінг і Чарльз Бест вперше виділили інсулін і ввели його смертельно хворому підлітку — рівень цукру впав, а життя було врятовано. У 1990-х роках канадський лікар Джеймс Шапіро показав, що можна пересаджувати острівці підшлункової залози від донорів. Частина пацієнтів на роки відмовлялася від інсуліну, але: донорські клітини — дефіцитний ресурс; теж потрібна імуносупресія; трансплантацію доводиться повторювати. Це стало “доказом концепції”: якщо чужі клітини можуть працювати, то те саме теоретично можуть і вирощені в лабораторії. Як народилася ідея вирощувати бета-клітини Поворотним моментом стали дослідження професора Гарварду Дуга Мелтона. Коли у його шестимісячного сина діагностували діабет 1 типу, він повністю змінив напрям своїх робіт і взявся за стволові клітини. Мета була проста за формулюванням, але складна на практиці: змусити людські стволові клітини перетворитися на повноцінні бета-клітини, здатні: “відчувати” рівень глюкози; виділяти інсулін у відповідь. У 2012 році команда вперше побачила, як експериментальні клітини почали виробляти інсулін у відповідь на цукор. Потім Мелтон заснував стартап, який пізніше викупила компанія Vertex — і на основі цієї технології з’явився VX-880. Проблема імунітету і нове покоління підходів Як і у випадку з донорськими клітинами, VX-880 вимагає придушення імунітету — і це головна причина, чому терапія не стане масовою найближчим часом. Паралельно інша компанія, Sana Biotechnology, показала, що теоретично можна редагувати гени клітин так, щоб вони “ховалися” від імунної системи. У пілотному випадку пацієнту пересадили генетично змінені острівцеві клітини: через шість місяців вони все ще продукували інсулін, а імунітет не атакував їх. Наступний логічний крок — поєднати стволові клітини і генне редагування, щоб: клітини виробляли інсулін; їх не треба було захищати імуносупресантами. Частина науковців уже відкрито говорить: така комбінація може стати функціональним лікуванням діабету 1 типу. Чому це важливо не лише для діабету Технології, які створюють основу для VX-880, вже застосовують і в інших галузях: стволові клітини використали для відновлення пошкоджених рогівок ока, повертаючи зір; експериментальні генні терапії вже рятують дітей із рідкісними смертельними хворобами; сам Vertex раніше запустив наддорогі, але ефективні схеми лікування серповидно-клітинної анемії. Тобто діабет — лише одна з хвороб, де організму намагаються повернути втрачені клітини, а не просто компенсувати симптоми. Що далі і для кого це буде доступно Vertex завершує фінальну фазу клінічних досліджень VX-880 і планує: подати документи на схвалення FDA та європейських регуляторів; вивести терапію на ринок до кінця десятиліття. Очікується, що: лікування буде дуже дорогим (інші революційні терапії компанії вже оцінювалися у мільйони доларів); спочатку його призначатимуть лише найважчим пацієнтам, які не можуть контролювати діабет інсуліном і технологіями. Попри ризики і ціну, для людей, що ціле життя живуть “по годинах”, рахуючи кожну калорію, рух і ін’єкцію, можливість відмовитися від інсуліну хоча б на кілька років виглядає революцією.