Дослідники виявили несподівано велике та тектонічно зумовлене поле гідротермальних джерел поблизу острова Мілос. Нове дослідження, опубліковане в журналі Scientific Reports, описує відкриття разюче масштабного поля гідротермальних вентів уздовж підводного шельфу острова Мілос у Греції. Вчені ідентифікували джерела під час експедиції METEOR M192, використовуючи різноманітні інструменти, зокрема сучасні підводні системи — автономний підводний апарат і дистанційно керований апарат — для картування та огляду морського дна. Завдяки цим методам команда виявила раніше невідомі зони викиду гідротермальних флюїдів на глибинах від 100 до 230 метрів (приблизно 330–755 футів). Це відкриття відносить Мілос до найбільших відомих мілко- та середньоглибинних гідротермальних систем у Середземному морі та суттєво розширює сучасне розуміння поширення таких джерел у регіоні. Дослідження описує три основні зони прояву гідротермальної активності: Агія-Кіріакі, Палеохорі–Тіоріхія та Вані. Усі ці ділянки розташовані вздовж активних розломів, що простягаються через шельф Мілоса. Ці розломи є частиною великої тектонічної западини, відомої як грабен затоки Мілос–Фіріплака, який опустив морське дно до глибин понад 230 метрів (близько 755 футів). Чіткий зв’язок між розташуванням джерел і цими геологічними структурами свідчить про те, що саме тектонічні сили значною мірою визначають, де та як гідротермальні флюїди підіймаються й виходять на поверхню дна. Венти, вирівняні за тектонічними структурами «Ми зовсім не очікували знайти біля Мілоса настільки велике поле газових викидів», — розповідає Зольвейґ І. Бюрінг, старша авторка дослідження та науковиця Центру морських екологічних досліджень MARUM при Бременському університеті, яка очолювала експедицію M192. — «Коли ми вперше побачили ці джерела через камери ROV, нас вразили їхня різноманітність і краса — від мерехтливих, ніби киплячих потоків до товстих мікробних матів, що вкривали димарі». За словами першої авторки роботи Параскеві Номіку з Національного та Каподистрійського університету Афін, просторове розміщення кластерів джерел тісно контролюється тектонічною будовою острова: «Наші дані чітко демонструють, що газові викиди повторюють конфігурацію основних розломних систем навколо Мілоса, — пояснює Номіку. — Різні зони розломів впливають на різні кластери джерел, особливо там, де сходяться кілька розломів. Ці тектонічні структури жорстко визначають, яким шляхом і де саме гідротермальні флюїди досягають морського дна». Отримані результати показують, як активні розломи та тривалі геологічні процеси формували еволюцію цих гідротермальних полів. Відкриття закріплює за Мілосом статус однієї з найважливіших природних лабораторій у Середземномор’ї для вивчення взаємодії тектоніки, вулканізму та гідротермальної активності.

Нещодавній звіт описує висічений у скелі храм віком близько 2 700 років, розташований поблизу сучасного міста Денізлі на заході Туреччини. Археологи вважають, що святиню збудували фригійці — народ залізного віку з центральної Анатолії, які поклонялися могутній Матері-богині. Це відкриття дає рідкісну можливість побачити, як у давній Анатолії перепліталися релігія та ландшафт. Воно також натякає на те, як уявлення про єдину божественну матір згодом поширилися по всьому Середземномор’ю. Фригійський храм у скелях Дослідження очолює Більґе Їлмаз Коланджі, доцентка археології Памуккальського університету в Денізлі. Її наукові інтереси зосереджені на фригійських скельних пам’ятках і тому, як давні спільноти позначали священні місця в суворому гірському середовищі. «Священний комплекс включає фригійський скельний монумент, культову печеру та двох кам’яних ідолів між двома спорудами», — пояснила Коланджі. Ці різьблені фігури висічені безпосередньо у скелі, тому образ богині та саме священне місце утворюють єдину кам’яну поверхню. Польові роботи ведуться на пагорбі Асар — акрополі, укріпленій висоті давнього міста Аттуда над сучасним селом. Розкопки є частиною національної програми Туреччини «Спадщина для майбутнього», яка підтримує довготривалі дослідження ключових археологічних пам’яток. У тій самій місцевості, за словами Коланджі, також було виявлено численні висічені в скелях чаші для узливань, колодязі й водовідвідні канали, пов’язані з ритуалами жертвопринесення зерна та рідин. Узливання — це ритуальне виливання рідини під час богослужінь. Ймовірно, ці рідини стікали через кам’яні чаші та канали у напрямку печери. Хто такі фригійці Фригійці створили своє царство в центральній Анатолії після приблизно 1200 року до н. е., будували храми та контролювали ключові торговельні шляхи на Анатолійському плоскогір’ї. Пізніше грецькі автори згадували їхнього легендарного царя Мідаса та пов’язували Фригію з історіями про багатство, музику та раптові нещастя. Археологічні дані свідчать, що фригійська знать висікала монументальні фасади й культові ніші прямо у скелях, часто пов’язуючи їх із поклонінням Матері-богині на ім’я Матар. Дослідження її іконографії — тобто символів, якими її зображали, — показують, що ці скельні пам’ятки тісно пов’язують богиню зі стрімкими горами та кам’яними «дверима», вирізаними у скелях. Історикиня Лінн Роллер у своїй узагальнювальній праці зазначає, що саме фригійська Мати-богиня стала основою образу, якого пізніше шанували в багатьох містах Середземномор’я. Громади вважали її могутньою покровителькою, здатною оберігати людей і міські укріплення. Хоча культ Матар вивчають уже багато десятиліть, достовірно ідентифікованих святилищ, пов’язаних із нею, досі небагато. Новий комплекс поблизу Денізлі особливо цінний, адже кожна різьблена поверхня дає нові дані про те, як на практиці відбувалося поклоніння. Зустріч із Матір’ю-богинею У давньому мистецтві богиню часто зображували сидячою на троні з левами з обох боків або такою, що стоїть над скелястим схилом. Це свідчить про її роль як покровительки дикої природи, міських мурів і всього живого. «Пов’язування цього культу лише з родючістю та врожаєм виглядає доволі спекулятивним. Насправді ми маємо дуже обмежену інформацію про конкретні ритуали, пов’язані з фригійською богинею Матар», — зазначає Роллер. Деякі інтерпретації вважають, що подібні святилища були передусім місцями обрядів родючості. Через нестачу письмових джерел археологи змушені значною мірою спиратися на матеріальні сліди — храми, печери та вирізьблені монументи. В Аттуді святилище розташоване на схилі пагорба, продовжуючи давню традицію культу у відкритих, піднесених місцях. Печери, скелі та вузькі тераси створюють простір, у якому богиня ніби вкорінена в саму землю. Життя в культовій печері Відкритий скельний монумент, центральний ідол і печера, ймовірно, утворювали єдиний ритуальний шлях — від світла до тіні. Археологи припускають, що процесії та невеликі обряди проходили саме цим маршрутом, використовуючи висічені сходи та канали як своєрідні орієнтири. «Судячи зі зображень, це місце добре узгоджується з іншими фригійськими святилищами, які нам відомі», — зазначає Роллер, додаючи, що зношена пара кам’яних ідолів нагадує приклади з таких центрів, як Мідійське місто в серці Фригії. Регіон Денізлі й раніше був важливим культовим осередком, зокрема тут розташований давній Ієраполіс, де ранні храми та святилища, ймовірно, теж були пов’язані з місцевими образами Великої Матері. Розташування нового святилища поблизу Аттуди свідчить, що долини, які пізніше приваблювали римських і християнських паломників, уже вфригійські часи були священними. Під час ритуалів рідина, ймовірно, переливалася з чаші в чашу, а потім просочувалася в пористу породу біля входу до печери. Зерно із сезонних обрядів могло накопичуватися в неглибоких заглибленнях, змішуватися з вином або водою, а потім зникати у водовідвідних каналах. Чого навчає нас цей фригійський храм Наразі фахівці датують святилище в Аттуді періодом розквіту фригійської держави — приблизно VIII–VI століттями до н. е. Для уточнення датування команда вивчатиме уламки кераміки, дрібні знахідки та зразки ґрунту з району печери й монументів. Коланджі з колегами також зазначає, що ідоли такого типу раніше були відомі лише з гірських районів поблизу Ескішехіра, Афьонкарахісара та Кютахьї. Їхнє виявлення далеко на південь, в Аттуді, свідчить про те, що фригійський релігійний вплив поширювався значно ширше за його традиційне ядро, об’єднуючи віддалені громади спільними обрядами. Наразі команда продовжує обережно розчищати ґрунт, фіксувати кожен виріз у скелі та документувати взаємозв’язок між печерою, ідолами та поселенням. Після завершення сезонів розкопок дослідники планують опублікувати детальні результати, що дозволить іншим ученим перевірити гіпотези про культ Матар на основі надійно задокументованих даних. Святилище в Аттуді — це не просто вражаюче археологічне відкриття. Воно яскраво показує, як люди майже три тисячі років тому пов’язували свою віру з конкретними місцями. Завдяки кільком зношеним різьбленням, темній печері та ретельно витесаним чашам археологи поступово відновлюють історію богині, що колись формувала життя цілих регіонів Західної Туреччини.

Гелі, що прикріплювалися до поверхонь, могли забезпечити структуру й хімію, необхідні для зародження життя на Землі — і, можливо, деінде у Всесвіті. Як саме з’явилося життя? Група вчених із Японії, Малайзії, Великої Британії та Німеччини припускає, що відповідь може критися в ранніх липких гелях, які прилипали до поверхонь задовго до появи перших клітин. Їхні висновки пропонують новий погляд на те, як життя могло виникнути на Землі, а також розширюють уявлення про те, яким воно може бути на інших планетах. Дослідження нещодавно опубліковано в журналі ChemSystemsChem. Походження життя залишається однією з найстійкіших загадок науки. Хоча безпосередньо спостерігати найперші моменти формування життя неможливо, дослідники й надалі створюють реалістичні сценарії, спираючись на хімію, фізику та геологію. «Хоча багато теорій зосереджуються на функціях біомолекул і біополімерів, наша концепція натомість враховує роль гелів у виникненні життя», — зазначив професор Хіросімського університету Тоні Цз. Цзя, один зі співавторів дослідження. Концепція «гелів перед клітинами» У запропонованій моделі «передбіотичних гелів» команда описує, як життя могло зародитися всередині гелевих матриць, пов’язаних із поверхнями — липких, напівтвердих субстанцій, які нагадують сучасні мікробні біоплівки. Такі біоплівки — це тонкі шари мікроорганізмів, що часто утворюються на камінні, на поверхні водойм і навіть на штучних матеріалах. Спираючись на хімію м’якої речовини та знання сучасної біології, дослідження доводить, що подібні первісні гелі могли забезпечити необхідну структуру й функціональність для ускладнення ранніх хімічних систем ще задовго до виникнення клітин. Затримуючи й упорядковуючи молекули, передбіотичні гелі могли подолати ключові бар’єри «дожиттєвої» хімії, забезпечуючи концентрацію молекул, вибіркове утримання та стабілізацію середовища. Усередині таких гелів ранні хімічні системи могли розвинути протометаболічні та самовідтворювальні властивості, закладаючи основу для біологічної еволюції. «Це лише одна з багатьох теорій у широкому полі досліджень походження життя, — пояснив Кухан Чандру, науковий співробітник Космічного наукового центру Національного університету Малайзії та співкерівник роботи. — Однак через те, що роль гелів часто залишалася поза увагою, ми вирішили об’єднати розрізнені дослідження в єдину концепцію, де первісні гелі займають центральне місце». Пошук життя за межами Землі Дослідники також поширюють цю ідею на астробіологію, припускаючи, що подібні гелеподібні системи можуть існувати й на інших планетах. Так звані «ксено-плівки» можуть бути неземними аналогами біоплівок, утвореними з інших хімічних сполук, доступних у конкретному середовищі. Такий підхід розширює стратегії пошуку позаземного життя, пропонуючи звертати увагу не лише на конкретні молекули, а й на самі структури. Команда планує експериментально перевіряти свою модель, досліджуючи, як подібні гелі з простих хімічних сполук могли формуватися в умовах ранньої Землі й які властивості вони могли надавати зароджуваним хімічним системам. «Ми також сподіваємося, що наша робота надихне інших учених глибше досліджувати як цю, так і інші маловивчені теорії походження життя», — додала Рамона Ханум, співавторка дослідження та колишня стажерка UKM.

Міжнародна група палеонтологів під час розкопок у травні 2025 року на півдні Бразилії виявила частковий скелет раніше невідомого виду рептилії. Знахідка отримала наукову назву Tainrakuasuchus bellator і була описана в журналі Journal of Systematic Palaeontology у грудні 2025 року. Виявлена тварина мешкала на Землі 240 мільйонів років тому, у період тріасу, тобто ще до появи динозаврів. Tainrakuasuchus bellator належить до групи псевдозухій — еволюційної лінії, від якої походять сучасні крокодили. За життя рептилія досягала 2,4 метра завдовжки та важила близько 60 кілограмів. Анатомічні особливості тварини включають спинний панцир із кісткових пластин, подовжену шию та загострену щелепу з вигнутими зубами. Будова таза з характерними кульшовими суглобами дозволила вченим однозначно віднести знахідку до псевдозухій, а не до динозаврів. Дослідники встановили родинні зв’язки між бразильським екземпляром і видом Mandasuchus tanyauchen, викопні останки якого знайшли в Танзанії. Доктор Родріґо Темп Мюллер зазначає, що така схожість пояснюється існуванням суперконтиненту Пангеї, коли території сучасних Південної Америки та Африки становили єдиний масив суші. Назва роду утворена від слів мовою гуарані, що означають «зуб» і «гострий», у поєднанні з грецьким словом «крокодил». Видовий епітет bellator перекладається з латини як «воїн» — на честь жителів бразильського штату Ріу-Ґранді-ду-Сул.

Через майже чотири десятиліття після катастрофи на Чорнобильській атомній електростанції (ЧАЕС) у квітні 1986 року, Чорнобильська зона відчуження (ЧЗВ) залишається унікальним середовищем, де, за відсутності людини, процвітають різноманітні форми життя. Серед стійкої до радіації фауни особливу увагу біологів привернули тисячі диких собак, які є прямими нащадками домашніх улюбленців, залишених під час швидкої евакуації. Вчені активно досліджують геноми цих тварин, щоб з’ясувати, як десятиліття постійного радіаційного впливу могли змінити їхню ДНК і, можливо, навіть прискорити процес природної еволюції, пише T4. Ідея про те, що радіація може прискорювати мутації та, відповідно, еволюцію, не є новою; подібні методи, наприклад, цілеспрямоване опромінення насіння, використовуються для виведення сільськогосподарських культур із вигідними мутаціями. У ЧЗВ вже були виявлені можливі приклади такої адаптації: дослідження 2016 року показало, що східні деревні жаби (Hyla orientalis), які зазвичай зелені, частіше зустрічалися в зоні з темнішою пігментацією. Біологи припускали, що посилена мутація меланіну — пігменту, що відповідає за колір шкіри, — могла допомогти цим жабам розсіювати та нейтралізувати частину навколишнього випромінювання. Саме ця гіпотеза стимулювала вчених з Університету Південної Кароліни та Національного інституту дослідження геному людини до секвенування ДНК 302 безхатьків, знайдених у зоні розпаду та навколо неї, щоб зрозуміти, чи набули собаки «мутації, які дозволяють їм успішно жити та розмножуватися в цьому регіоні». Дослідження, опубліковане у Science Advances, виявило, що здичавілі собаки, які живуть поблизу самої ЧАЕС, демонстрували чіткі генетичні відмінності від собак, що мешкали лише за 16 км у сусідньому місті Чорнобиль. Дослідження виявило, що здичавілі собаки, які живуть поблизу самої ЧАЕС, демонстрували чіткі генетичні відмінності від собак, що мешкали лише за 16 км у сусідньому місті Чорнобиль.Автор фото: Шон Геллап / Getty Images. Однак, подальші генетичні аналізи призвели до суперечливих результатів. Дослідження, опубліковане майже через два роки у PLOS One, за участю вчених з Університету штату Північна Кароліна, поставило під сумнів ідею радіаційно-індукованих мутацій. Порівнюючи геном собак із зони з геномом собак із контрольної групи та сусідніх країн, команда проаналізувала хромосомний рівень і рівень нуклеотидів, не виявивши жодних аномалій, що вказують на мутацію, викликану радіацією, яка б надавала перевагу у виживанні. Дослідники припустили, що інші фактори, наприклад інбридинг або ефекти, не пов’язані з опроміненням, можуть бути складними для розрізнення. Попри відсутність остаточних висновків, дослідження чорнобильських собак надає безпрецедентний шаблон для подальшого вивчення впливу радіації на великих ссавців та підтверджує, що територія, яка мала б бути біологічною пусткою, стала унікальною науковою лабораторією для розуміння еволюції в умовах постійного радіаційного стресу. Читайте також: Найвидатнішу памʼятку Єгипту збудувала цивілізація, що існувала до появи стародавніх єгиптянThe post Одна з тварин у Чорнобильській зоні переживає швидку еволюцію first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Команда астрофізиків з Оксфордського університету повідомила про виявлення структури, яка, ймовірно, є найбільшим об’єктом, що обертається, з усіх коли-небудь зафіксованих у спостережуваному Всесвіті. Йдеться про гігантську космічну нитку (філамент), що складається з 14 галактик і обертається як єдине ціле. Результати дослідження були опубліковані 4 грудня 2025 року в рецензованому науковому журналі Monthly Notices of the Royal Astronomical Society. Об’єкт розташований на відстані понад 100 мільйонів світлових років від Землі. За даними вчених, довжина виявленої структури становить приблизно 6 мільйонів світлових років, а ширина — близько 120 000 світлових років, що можна порівняти з діаметром Чумацького Шляху. Попри колосальні розміри, нитка класифікується як «тонка» структура в масштабах космічного павутиння. Несподіваним відкриттям стало виявлення узгодженого обертання всіх галактик. Астрономи встановили, що 14 галактик, багатих на водень, не просто вишикувані в лінію, а й рухаються спіралеподібними орбітами навколо центральної осі філаменту. Швидкість обертання структури оцінюється приблизно в 110 км/с. Провідна авторка дослідження Лайла Юнг з Оксфордського університету порівняла динаміку об’єкта з атракціоном «чашки»: тобто всі галактики обертаються навколо своєї осі, але водночас перебувають на спільній платформі (філаменті), яка також здійснює обертальний рух. Це відкриття ставить під сумнів традиційні космологічні моделі, які передбачають, що на таких макроскопічних масштабах обертання має бути хаотичним або взагалі відсутнім. Виявлення гігантського об’єкта стало можливим завдяки даним проєкту MIGHTEE, отриманим за допомогою радіотелескопа MeerKAT у Південній Африці. Інструменти високої чутливості дозволили зафіксувати випромінювання нейтрального атомарного водню та побудувати тривимірну карту швидкостей руху газу та матерії всередині нитки. Вчені зазначають, що виявлений феномен підтверджує гіпотезу про те, що кутовий момент (обертання) може генеруватися на безпрецедентно великих масштабах, передаючись від гігантських структур космічного павутиння до окремих галактик. Це неочікуване відкриття може вимагати коригування чинних теорій еволюції галактик і формування великомасштабної структури Всесвіту.

Великий Сфінкс Гізи, монументальна вапнякова статуя з тілом лева та людською головою, є, мабуть, найвідомішою скульптурою у світі та центральною загадкою єгиптології. За загальноприйнятою думкою, Сфінкса було збудовано приблизно 4500 років тому за часів правління давньоєгипетського царя Хефрена (Четверта династія). Ця теорія підтверджується розташуванням статуї, яка, як вважається, була покликана нагадувати Хефрена та служити «монументальним сторожовим собакою», що охороняє його похоронний комплекс, включаючи Піраміду Хефрена. У давньоєгипетській культурі символ сфінкса традиційно уособлював охоронця, що робило його ідеальним попередженням проти набігів на плато Гіза, пише T4. Діоритова статуя Хефрена (CG 14). Єгипетський музей Каїр. Автор фото: Jon Bodsworth. Проте, цей консенсус не є загальновизнаним. Існує низка археологічних та геологічних аргументів, які підживлюють теорію про те, що Сфінкс передував цивілізації стародавніх єгиптян у тому вигляді, в якому ми її знаємо. Одним із найактивніших прихильників цієї гіпотези є геолог Роберт Шох, який стверджує, що виявив на Сфінксі сильні сліди водної ерозії, які значно відрізняються від «класичної вітрової ерозії», характерної для сусідніх пам’яток Гізи. Шох переконаний, що ця водна ерозія могла виникнути лише у досахарські часи, коли клімат регіону був набагато помірнішим, з більшою вологістю та кількістю опадів. На його думку, Сфінкс мав бути збудований цивілізацією, яка існувала раніше за стародавніх єгиптян. Існує низка археологічних та геологічних аргументів, які підживлюють теорію про те, що Сфінкс передував цивілізації стародавніх єгиптян у тому вигляді, в якому ми її знаємо. Автр фото: Ted McDonnell. Незважаючи на те, що водна ерозія може бути пояснена повенями з сусідньої річки Ніл, відсутність сучасних написів, які б чітко пов’язували Сфінкса з Хефреном, підсилює загадку. Існує також альтернативна геологічна теорія, підтверджена лабораторними експериментами вчених Нью-Йоркського університету, яка припускає, що сама природа могла відіграти роль у виникненні Сфінкса: пил і пісок, що наносилися вітром, могли спочатку еродувати вапняк Гізи, створюючи природний «ярданг» (скельне утворення, виточене вітром), що нагадував лежачу тварину, перш ніж люди додали подальших деталей. Окрім цих наукових дискусій, існують і більш екзотичні припущення, такі як теорія про генну інженерію інопланетян або використання Сфінкса як сховища для золота, що живляться виявленням підземних порожнин під статуєю, зокрема, біля хвоста та під лапами, які, за припущеннями деяких ентузіастів, можуть вести до невідкритих скарбів. Таким чином, незалежно від остаточного датування, Великий Сфінкс Гізи залишається монументальною загадкою, продовжуючи стимулювати дискусії щодо справжнього віку та походження найдавнішої скульптури людства. Читайте також: В Індонезії виявили 3000-річну зброю з ознаками позаземного походженняThe post Найвидатнішу памʼятку Єгипту збудувала цивілізація, що існувала до появи стародавніх єгиптян first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Деякі з найгарячіших відомих планет виглядають надто розпеченими, щоб на них могла існувати вода. Проте їхні атмосфери раз у раз подають недвозначні хімічні сигнали про наявність води — іноді у значних кількостях. Нове дослідження пропонує несподіване пояснення: глибоко всередині таких світів розплавлена порода може реагувати з воднем, безпосередньо утворюючи воду. Фактично ці планети можуть «кувати» свої океани зсередини, а не отримувати їх із давніх запасів льоду. Під керівництвом Гаррісона Горна з Університету штату Аризона (ASU) дослідники зосередилися на субнептунах — планетах середніх розмірів, більших за Землю, але менших за Нептун, які часто мають щільні водневі атмосфери. Оскільки підтверджених екзопланет цього типу вже тисячі, розуміння джерел їхньої води може радикально змінити уявлення про те, наскільки поширеними є океанічні світи. Парадокс води на гарячих планетах Щоб розв’язати цю загадку, команда звернулася до експериментів за надвисокого тиску, які імітують глибокі надра воднево-багатих екзопланет. Класичні моделі стверджують, що багаті на воду світи формуються далеко від своїх зір, де лід може конденсуватися, а потім мігрують ближче. Однак для субнептунів, які нині обертаються навколо своїх зірок за лічені дні, така міграційна історія виглядає малопереконливою. Вона не пояснює ані їхнього виживання, ані великих внутрішніх запасів води. Одна з популярних гіпотез припускала, що у далекому минулому ці світи зазнали бомбардування крижаними кометами й астероїдами, які й доставили воду. «Насправді немає реалістичного сценарію, за якого таку величезну кількість води могли б принести комети», — зазначив Горн. Відтворення інопланетної планети в лабораторії Горн та його колеги почали з крихітних зразків породи, підібраних так, щоб імітувати силікатні мінерали, з яких складається значна частина надр Землі. Ці зразки помістили в алмазну ковадлу — пристрій, що стискає матеріал між надтвердими наконечниками, створюючи тиск, подібний до планетарного. Потім камеру заповнили воднем, який оточив породу. Лазери нагріли зразок доти, доки він не розплавився й перетворився на крихітну краплю магми. На межі між розплавленою породою та воднем почали утворюватися молекули води в таких кількостях, що в масштабах цілої планети вони могли б відповідати обсягам океанів. Експерименти показали, що реакції між воднем і породою здатні створювати вміст води до кількох десятків відсотків за масою зразка. Це у 10–1000 разів більше, ніж прогнозували прості моделі за низького тиску. Океани, народжені з каменю Всередині субнептуна сила тяжіння стискає газ у глибоку водневу оболонку — товстий шар, що складається переважно з водню та вкриває кам’янисте ядро. Ця оболонка настільки ефективно утримує тепло, що ядро може залишатися розплавленим протягом мільярдів років. Це дає змогу «водотворній» хімії працювати дуже довго. У такій розплавленій зоні, за очікуваннями вчених, існує магматичний океан — глибокий шар рідкої породи, що повільно циркулює. Водень може проникати в цю магму, реагувати з киснем, вивільненим із мінералів, і створювати матеріал, збагачений водою, який піднімається в оболонку. Якщо частина водню згодом втрачається в космосі, а вода залишається, планета може еволюціонувати з газового світу в більш щільний. В екстремальних випадках внутрішня вода здатна утворити океани, що становлять значну частину маси планети. Як еволюціонують субнептуни Теорії формування планет раніше пов’язували водяні субнептуни з орбітами за «сніговою лінією» — межею в протопланетному диску, де вода замерзає в лід. Результати Горна показують, що близькі до зірок світи можуть створювати власну воду, не змінюючи орбіти, послаблюючи зв’язок між складом планети та місцем її народження. Спостереження свідчать, що субнептуни трапляються частіше, ніж більші за них нептуни. Також помітний поділ між компактними кам’янистими світами та планетами з товстішими атмосферами. Внутрішнє виробництво води може пояснити цю картину: «роздуті» планети можуть бути проміжною стадією між воднево-багатими субнептунами та світами, де домінує вода. Одним із можливих результатів є поява так званих гікеанських світів (hycean worlds) — планет, повністю вкритих океанами та з водневою атмосферою, які потенційно можуть бути придатними для життя. Запропонований механізм пояснює шлях до формування таких планет без необхідності їхнього походження з далеких крижаних регіонів. Переосмислення походження океанічних планет Втім, не кожен близький до зорі субнептун перетвориться на спокійний океанічний світ, адже інтенсивне випромінювання може з часом знищити і водень, і навіть воду. Деякі планети зрештою можуть стати надрозпеченими паровими світами або оголеними кам’яними ядрами — усе залежить від активності їхніх світил. За сприятливих умов ця хімія здатна продукувати воду протягом мільярдів років, постійно оновлюючи її під час контакту магми з воднем. «По суті, такі планети можуть бути власними “двигунами виробництва води”», — зазначив геохімік Квентін Вільямс з Каліфорнійського університету в Санта-Круз (UCSC). Майбутні телескопи, здатні вимірювати склад газів в атмосферах субнептунів, перевірять, чи справді ці світи мають товсті водяні шари, передбачені лабораторними експериментами. Якщо це підтвердиться, деякі з найдивніших відомих нам планет можуть виявитися одними з найперспективніших місць у пошуках океанів, придатних для життя. Дослідження опубліковане в журналі Nature.

Масштабні екологічні ініціативи Китаю, спрямовані на боротьбу з деградацією земель та зміною клімату, включаючи амбітну програму «Велика зелена стіна» та проєкти «Зерно за зелень» і захисту природних лісів, призвели до непередбачених і значних змін у водному циклі по всій країні, що має критичні наслідки для доступності прісної води. Ці ініціативи, що становлять 25% світового чистого збільшення площі листя між 2000 і 2017 роками, успішно збільшили лісовий покрив Китаю до понад 25% його площі, що еквівалентно розміру Алжиру. Однак, як показує нове дослідження, опубліковане в журналі Earth’s Future, озеленення кардинально перерозподілило воду в атмосфері та на поверхні, що призвело до дефіциту в одних регіонах і збільшення доступності в інших, пише T4. Це призвело до того, що, хоча загальний кругообіг води в природі став активнішим, на локальному рівні в деяких ключових регіонах втрачається більше води, ніж раніше. Дослідники встановили, що у східному мусонному регіоні та північно-західному посушливому регіоні (які разом становлять 74% площі Китаю) відбулося зменшення кількості прісної води, доступної для людини та екосистем. Водночас, збільшення кількості опадів спостерігалося лише у високогірному Тибетському нагір’ї, тоді як вітри переносили воду, що потрапила в атмосферу в інших регіонах, на відстань до 7000 кілометрів. Масштабні екологічні ініціативи Китаю, спрямовані на боротьбу з деградацією земель та зміною клімату, включаючи амбітну програму «Велика зелена стіна» та проєкти «Зерно за зелень» і захисту природних лісів, призвели до непередбачених і значних змін у водному циклі по всій країні, що має критичні наслідки для доступності прісної води. Ця тенденція має важливі наслідки для управління водними ресурсами, особливо враховуючи, що вода в Китаї вже розподілена вкрай нерівномірно: на півночі країни, де проживає 46% населення та розташовано 60% орних земель, знаходиться лише близько 20% водних ресурсів. Автори дослідження стверджують, що державні заходи з управління водою, ймовірно, не дадуть очікуваних результатів, якщо не буде враховано перерозподіл води, спричинений масштабними проєктами озеленення. Таким чином, хоча відновлення екосистем є позитивним кроком для боротьби з деградацією, воно вимагає ретельного попереднього аналізу в кожному окремому випадку, щоб визначити, чи є такі зміни земного покриву корисними чи ні з точки зору водної безпеки. Читайте також: Виверження вулкана створило умови для розповсюдження чуми в ЄвропіThe post Одна з країн світу порушила розподіл водних ресурсів, висадивши надто багато дерев first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

З 2001 року Земля потемніла на цілий «відтінок». У практичному сенсі це означає, що планета відбиває у космос менше сонячного світла, ніж раніше, а це впливає на клімат. Проаналізувавши супутникові дані, команда під керівництвом Нормана Лоеба з Дослідницького центру Ленглі NASA в місті Гемптон, штат Вірджинія, виявила раніше невідому нерівність між північним і південним півкулями Землі. Тенденція, зафіксована у період з 2001 по 2024 рік, важлива не лише тому, що змінює глобальний енергетичний баланс, а й тому, що вона нерівномірна. Північна півкуля темнішає швидше, ніж Південна, — і цей дисбаланс додає зайвого тепла саме там, де лід і сніг уже відступають. Малий зсув — великі наслідки На верхній межі атмосфери Земля отримує приблизно 240–243 вати сонячної енергії на квадратний метр. На тлі цих величезних значень дослідники виявили різницю між півкулями на рівні близько 0,34 вата на квадратний метр за кожне десятиліття. Звучить незначно, але зміна клімату — це історія малих, проте постійних величин. Невеликий, але безперервний приплив енергії з року в рік здатен змінювати сезони морського льоду, сніговий покрив, хмарні поля, вітри й океанічні течії так, що вони починають підсилювати самі себе. Історично дві півкулі Землі ніколи не були в ідеальній рівновазі: Південь зазвичай отримує трохи більше сонячної енергії, а Північ — трохи більше її втрачає. У нормі атмосфера та океани переносять тепло через екватор і згладжують різницю. Однак за останні два десятиліття цей «конвеєр тепла» не встигає повністю компенсувати зміни. Потемніння Півночі перевищило здатність системи до рівноваги. Лід, сніг і колір поверхні Один із головних чинників — це відбивна здатність поверхні, або альбедо. Світлі поверхні — морський лід, сніг, верхівки хмар — добре відбивають сонячне світло у космос. Якщо їх замінюють темніші океан або оголений ґрунт, більше енергії залишається на планеті. У Північній півкулі помітно зменшився весняний сніговий покрив і площа літнього арктичного морського льоду. Заміна білого на темне не лише збільшує поглинання світла, а й ускладнює відновлення льоду та снігу в наступні сезони — це класичний приклад позитивного зворотного зв’язку. Чистіше повітря — темніша Земля Другий чинник — атмосфера. Водяна пара та хмари впливають на те, скільки світла відбивається або затримується. Але найчіткіший слід залишають аерозолі — дрібні частинки, які розсіюють світло та сприяють утворенню крапель у хмарах. У Північній півкулі рівень аерозольного забруднення різко знизився завдяки жорсткішим нормам якості повітря в Північній Америці, Європі та частині Східної Азії. Це величезна перемога для здоров’я людей. Але водночас це означає менше частинок, які могли б «освітлювати» хмари чи розсіювати сонячне світло, — отже Північ стає менш відбивною. На відміну від цього, у Південній півкулі періодично відбувалися природні сплески аерозолів. Надзвичайно сильні лісові пожежі в Австралії викидали дим високо в атмосферу, а виверження вулкана Хунга-Тонга — Хунга-Хаапай додало частинок у верхні шари повітря. Ці імпульси тимчасово повертали Півдню частину «блиску», ще більше збільшуючи різницю між півкулями. Хмари не можуть повністю пояснити потемніння Землі Можна було б припустити, що хмари просто перерозподіляться й відновлять симетрію — більше тут, менше там. Однак нове дослідження показує, що цей «запобіжник» має межі. Коли тане морський лід і змінюється рівень аерозолів, хмари реагують, але не завжди і не так, щоб повністю компенсувати дисбаланс. Це має велике значення для кліматичних моделей, які повинні точно відображати, як аерозолі впливають на формування крапель у хмарах, як змінюються хмарні поля над теплішими й менш крижаними океанами та як це все впливає на загальну відбивну здатність планети. Непомітні темні тренди змінюють клімат Глобальне потепління «живиться» кількома додатковими ватами на квадратний метр, що діють протягом тривалого часу. Якщо ж до цього додати стійкий перекіс між півкулями — менше відбивання на Півночі — це впливає на те, де саме накопичується тепло і з якою швидкістю реагують льодовики, гірські льодовики та вічна мерзлота. Жоден окремий рік не «перевертає» систему, але за десятиліття тихий, постійний енергетичний дисбаланс здатен змінити сезонні ритми, шляхи штормів і регіональні кліматичні екстреми. Саме тому немає сенсу «освітлювати» небо через забруднення. Аерозолі живуть у повітрі лише дні або тижні, тоді як вуглекислий газ — століттями. Спроби штучно підтримувати відбивну здатність планети за рахунок бруднішого повітря коштували б життів і не вирішили б проблеми закислення океанів чи довготривалого парникового потепління. Практичний шлях уже зрозумілий: скорочувати викиди CO₂ і метану, очищувати повітря та вдосконалювати розуміння ролі короткоживучих частинок і хмар, щоб прогнози їхнього впливу ставали точнішими. Як Земля поступово втрачає своє сяйво Арктика залишається головним «індикатором». Площа й товщина морського льоду, строки весняного танення снігу та зміни яскравості північних ландшафтів і океанів і далі формуватимуть альбедо Півночі. На Півдні ж час від часу вулкани або великі пожежі даватимуть тимчасові сплески аерозолів. Водночас здатність океанів переносити тепло через екватор буде вирішальною. Якщо поділ між півкулями збережеться, кліматичним моделям доведеться більше зосереджуватися на регіональних особливостях, а не лише на глобальних середніх показниках. Загальний висновок простий: Земля темнішає, особливо Північна півкуля. Це означає, що з кожним роком трохи більше сонячної енергії залишається на планеті. Це не гучна тривога, а тихий сигнал, але у кліматичному сенсі саме такі сигнали, які не припиняються, можуть мати найпотужніші наслідки. Дослідження опубліковане в журналі Proceedings of the National Academy of Sciences.