Прибережні екосистеми руйнуються через підвищення рівня моря, спричинене урбанізацією. Пляжі по всьому світу зазнають явища «розчавлення» — процесу, який спричиняється підвищенням рівня моря внаслідок зміни клімату, а також зростанням забудови прибережних територій. Ці чинники порушують існування різноманітних видів, що живуть у піщаних екосистемах, зменшують можливості для туризму та рибальства й підвищують ризики для прибережних міст, оскільки океан просувається вглиб суші. На цю проблему звернув увагу уругвайський морський науковець Омар Дефео, професор Університету Республіки Уругвай (UdelaR), під час симпозіуму FAPESP Day Uruguay, який відкрився 13 листопада в Монтевідео. «Майже половина пляжів зникне до кінця століття. Ми в Уругваї, Бразилії та Аргентині спільно користуємося цими ресурсами. Тому ми маємо співпрацювати з бразильськими науковцями, щоб управляти та зберігати прибережні екосистеми», — сказав Дефео під час презентації. Дефео пояснив, що прибережні середовища включають три взаємопов’язані зони. Перша — це дюни (післяпляжна зона), які розташовані вище лінії припливу, де вітер нагромаджує пісок у гряди або «піщані гори». Друга — власне пляж (схил пляжу), піщана смуга, яка під час відпливу оголюється, а під час припливу знову покривається водою. Третя — занурена частина (передпляжжя), що простягається від найнижчої точки відпливу до місця, де починають ламатися хвилі. Взаємопов’язана система під загрозою «Ці зони утворюють взаємопов’язану прибережну екосистему, важливу для екологічної рівноваги. Як саме вони пов’язані? Вітер переносить пісок із сухої зони в прибережну смугу. А коли хвилі наступають, вони повертають осад назад на пляж. Цей двонапрямний рух створює постійний обмін, за якого одна зона живить іншу. Під час шторму дюна слугує буфером. Тож коли урбанізація знищує дюну, наслідком може стати руйнування прибережних будинків», — пояснив науковець. У дослідженні, проведеному у співпраці з бразильськими науковцями за підтримки FAPESP, команда Дефео виявила, що порушення будь-якої з трьох прибережних зон унаслідок міської забудови може спричинити негативні наслідки для всієї системи. Дослідження, яке очолював бразильський науковець Гілєрме Корті, охопило оцінку біорізноманіття в 90 точках на 30 пляжах північного узбережжя Сан-Паулу, Бразилія. Висновки, опубліковані в журналі Marine Pollution Bulletin, засвідчили, що кількість відвідувачів є найпотужнішим чинником урбанізації, який впливає на пляжні екосистеми. Збільшення кількості відпочивальників пов’язане зі зменшенням видового різноманіття та біомаси, причому найрізкіші втрати спостерігаються в занурених зонах. Будівництво безпосередньо на піску та використання механічної техніки для очищення пляжів також знижують біомасу та різноманіття видів. Однак дослідження також зазначило, що загальна чисельність організмів зростає в районах, розташованих ближче до міських центрів. Науковці пояснюють, що така закономірність пов’язана з розмноженням опортуністичних організмів, серед яких поліхаєти, які процвітають завдяки органічному матеріалу, принесеному людською діяльністю. «Передусім дослідження показало, що вплив людини не обмежується місцем, де він безпосередньо відбувається [на сухому піску]. Чинники стресу, такі як забудова та велика кількість відвідувачів у верхній частині пляжу, негативно впливають на біорізноманіття в нижній і зануреній частинах», — зазначив він. Глобальні тенденції ерозії Ще одне дослідження, проведене Дефео у співпраці з бразильськими науковцями й опубліковане в журналі Frontiers in Marine Science, показало, що п’ята частина з 315 проаналізованих пляжів у світі має інтенсивні, екстремальні або сильні темпи ерозії. Група проаналізувала різні чинники цього явища, включно з підвищенням рівня моря, вітровими режимами та хвилями. «Ми встановили, що діяльність людини відіграє значну роль, особливо на рефлективних пляжах [зі стрімким схилом, на якому хвилі різко розсіюють свою енергію] та проміжних типах пляжів [які мають риси як рефлективних, так і спокійних або дисипативних пляжів]», — підкреслив він.

Нове дослідження, проведене вченими Центру дослідження Землі з космосу Університету Манітоби, пропонує найповніший на сьогодні огляд того, як Східна частина шельфового льодовика Твейтса в Західній Антарктиді поступово руйнувалася протягом останніх двадцяти років. Льодовик Твейтса в Західній Антарктиді, який часто називають «льодовиком Судного дня», є одним із найшвидше змінюваних льодовиково-океанічних систем на планеті, і його майбутнє залишається одним із найбільших джерел невизначеності в прогнозах глобального підвищення рівня моря. Одне з його плавучих відгалужень — Східна частина шельфового льодовика Твейтса (TEIS) — частково утримується та стабілізується завдяки точці кріплення на північному краю. Протягом останніх двадцяти років ця шельфова частина зазнавала посилення тріщиноутворення, зосередженого навколо великої зсувної зони, розташованої вище цієї точки кріплення. Походження дослідження та міжнародна співпраця Нова стаття, опублікована в Journal of Geophysical Research: Earth Surface (AGU, 2025), представляє найдетальніший на сьогодні запис того, як Східна частина льодовикового шельфу Твейтса поступово слабшала та руйнувалася впродовж останніх двох десятиліть. Дослідження було виконано в Центрі дослідження Землі з космосу (CEOS) Університету Манітоби під керівництвом Дебангшу Банерджі, випускника CEOS, у співпраці з докторкою Карен Еллі (доцентка CEOS) та доктором Девідом Лілієном (доцент Університету Індіани в Блумінгтоні та колишній науковий співробітник CEOS). Проєкт є частиною програми TARSAN (Thwaites-Amundsen Regional Survey and Network), що входить до Міжнародної колаборації з вивчення льодовика Твейтса (ITGC) — великої спільної дослідницької ініціативи США та Великої Британії, спрямованої на вивчення процесів, які спричиняють зміни льодовика Твейтса в Західній Антарктиді. Відомі гляціологи доктор Тед Скамбос, доктор Мартін Траффер, доктор Адріан Лакман і докторка Ерін Петтіт також долучилися до дослідження. Серія діаграм, що показують швидкості зсувних деформацій та дивергенцію потоку. Зображення, що показує швидкість потоку льоду на льодовику Туейтс з 2014 по 2021 рік. Авторство: Університет Манітоби. Як руйнується льодовиковий шельф Використовуючи 20 років даних (2002–2022) зі супутникових знімків, вимірів швидкості льодовикового потоку та польових GPS-спостережень, дослідники відстежили, як виникали та розвивалися тріщини в зоні зсуву TEIS та як ці зміни впливали на рух льоду. Аналіз показав, що поступове зростання цих тріщин призвело до поступового відриву шельфу від точки кріплення, що, своєю чергою, прискорило рух льоду вище за течією та зменшило структурну стабільність шельфу. Дослідження описує чотири стадії цього процесу ослаблення та виділяє два ключові висновки. По-перше, тріщини розширювалися у дві фази: початкову — з довгими тріщинами, паралельними напрямку потоку льоду, а потім — із коротшими тріщинами, що формувалися перпендикулярно до руху льоду. По-друге, дослідники виявили доказ самопідсилювального зворотного зв’язку між руйнуванням структури та прискоренням руху льоду — процесу, який значною мірою сприяв швидкому розпаду шельфу в останні роки. Дослідження показує, як точка кріплення, що колись була важливим стабілізатором TEIS, поступово перетворилася на чинник дестабілізації через чотири послідовні стадії. Цей сценарій дезінтеграції шельфового льодовика може слугувати попередженням для інших антарктичних шельфів, які сьогодні демонструють подібні ознаки ослаблення. Подальша втрата цих плавучих льодовикових платформ може мати значні наслідки для майбутнього внеску Антарктичного льодовикового щита у глобальне підвищення рівня моря.

Людство ще не завершило свій «процес приготування». Ми продовжуємо еволюціонувати та пристосовуватися до світу навколо нас, а записи наших адаптацій закладені в наших тілах. Ми знаємо, що деякі середовища можуть негативно впливати на здоров’я. Альпіністи, наприклад, часто стикаються з гірською хворобою — реакцією організму на значне падіння атмосферного тиску, через що з кожним вдихом надходить менше кисню. І все ж на великих висотах Тибетського плато, де рівень кисню у повітрі помітно нижчий, людські спільноти процвітають. За понад 10 000 років заселення регіону тіла місцевих жителів змінилися так, щоб максимально ефективно використовувати атмосферу, яка для більшості людей спричиняла б недостатнє постачання кисню до тканин через еритроцити — стан, відомий як гіпоксія. Подивіться відео нижче для стислого огляду дослідження: «Адаптація до висотної гіпоксії є захопливою, тому що стрес дуже сильний, впливає на всіх однаково на певній висоті та його можна виміряти», — розповіла ScienceAlert антропологиня Синтія Біл із Університету Кейса Вестерна в США. «Це чудовий приклад того, як і чому наш вид має таку значну біологічну різноманітність». Біл багато років вивчає реакцію людини на умови гіпоксії. У дослідженні, опублікованому в жовтні 2024 року, вона та її команда виявили конкретні адаптації в тибетських спільнотах — особливості, що покращують здатність крові доставляти кисень. Щоб зробити це відкриття, дослідники вивчили один із маркерів так званої еволюційної пристосованості: репродуктивний успіх. Жінки, які народжують живих немовлят, передають свої особливості наступним поколінням. Властивості, що підвищують шанси на виживання у певному середовищі, найчастіше трапляються в жінок, здатних витримувати стреси вагітності та пологів. Такі жінки, як правило, народжують більше дітей. А їхні нащадки, успадкувавши ці корисні риси, також частіше виживають, розмножуються і передають ці особливості далі. Це і є дія природного добору, яка іноді виглядає дивною та нелогічною: наприклад, у регіонах із високою поширеністю малярії частіше зустрічається серпоподібноклітинна анемія, адже відповідний ген забезпечує захист від малярії. Біл та її команда дослідили 417 жінок віком від 46 до 86 років, які прожили все життя в Непалі на висотах понад 3 500 метрів. Дослідники зафіксували кількість їхніх пологів — від 0 до 14 на жінку, в середньому 5,2 — разом із фізичними та медичними показниками. Серед вимірів були рівні гемоглобіну — білка в еритроцитах, що відповідає за доставку кисню до тканин. Вони також визначали, скільки кисню переносив гемоглобін. Цікаво, що жінки з найбільшою кількістю живонароджених дітей мали рівні гемоглобіну не високі й не низькі, а середні для групи. Але насичення їхнього гемоглобіну киснем було високим. Результати свідчать, що адаптації дозволяють максимізувати доставку кисню до клітин і тканин без згущення крові — явища, що збільшило б навантаження на серце, яке мусило б перекачувати більш в’язку рідину. «Раніше ми знали, що низький гемоглобін є корисним, тепер розуміємо, що найбільшу користь дає середній рівень. Ми знали, що високе насичення гемоглобіну киснем корисне, тепер же бачимо: чим воно вище, тим краще. Кількість живонароджених дітей кількісно відображає ці переваги», — сказала Біл. «Було несподіванкою побачити, що жінки можуть мати багато живонароджених дітей, навіть якщо деякі показники транспорту кисню низькі — за наявності сприятливих значень інших показників». Жінки з найвищим репродуктивним успіхом також мали підвищений кровотік у легенях, а їхні серця — ширші ліві шлуночки, тобто камери, яка перекачує багату киснем кров у тіло. У сукупності ці риси підвищують ефективність транспорту та доставки кисню, дозволяючи організму максимально використовувати низький рівень кисню в повітрі. Важливо зазначити, що роль відіграють і культурні фактори. Жінки, які рано починають народжувати та мають тривалі шлюби, просто довше перебувають у репродуктивному періоді, що збільшує кількість можливих вагітностей. Втім, навіть з урахуванням цього фізіологічні показники також були ключовими. Непальські жінки з фізіологією, найближчою до жінок із низинних, комфортних умов, мали найвищий репродуктивний успіх. «Це приклад триваючої природної еволюції», — каже Біл. — «Розуміння того, як такі популяції адаптуються, дає нам глибше уявлення про процеси еволюції людини». Дослідження було опубліковане в журналі Proceedings of the National Academy of Sciences.

Навіть у XXI столітті, коли здається, що всі куточки планети досліджені, а всі види тварин ідентифіковані, Земля все ще приховує дивовижні створіння, що викликають захоплення. Серед них — так звані дракони-вітрильники, ящірки, які своїми насупленими обличчями, шипастими колючками та вражаючими “вітрилами” на спині нагадують реліквії з первісного світу динозаврів або міфічних звірів. Але ці істоти — цілком реальні та продовжують мешкати поруч з нами, пише T4. Індонезійський гігантський вітрильний дракон (Hydrosaurus microlophus) є найбільшим і найважчим представником роду. Зображення: Pinterest Ці чудові рептилії, також відомі як вітрилоплавні ящірки, належать до того ж підряду, що й ігуани та хамелеони, але виділені в окремий таксономічний рід Hydrosaurus. На сьогодні відомо щонайменше п’ять видів, чотири з яких мешкають в Індонезії, а один — на Філіппінах. Індонезійський гігантський вітрильний дракон (Hydrosaurus microlophus) є найбільшим і найважчим представником роду, що може досягати значних розмірів, тоді як філіппінський вітрильний дракон (Hydrosaurus pustulatus) вирізняється своєю харизмою: самці цього виду під час шлюбного сезону можуть набувати електрично-синього або фіолетового забарвлення, перетворюючись на справжній вибух кольору. Філіппінський вітрильний дракон (Hydrosaurus pustulatus) вирізняється своєю харизмою: самці цього виду під час шлюбного сезону можуть набувати електрично-синього або фіолетового забарвлення, перетворюючись на справжній вибух кольору. Автор фото: Jethro C Головною та найбільш вражаючою особливістю цих ящірок є вітрилоподібна структура на їхніх хвостах, яка дала їм назву. Цей унікальний орган еволюціонував, щоб допомагати їм спритно ковзати по мангрових болотах та річках тропічних лісів. Сильні хвости, у поєднанні зі сплющеними лапами, наділяють їх ще однією дивовижною здатністю: вони можуть стрімко мчати по поверхні води протягом кількох секунд, ніби біжать по ній, подібно до знаменитої американської “ящірки Ісуса Христа”. Чорна вітрильна ящірка з Сулавесі схожа на сучасного динозавра. Зображення: Reddit. Життєвий цикл цих “драконів” також цікавий. Дитинчата починають своє життя як люті хижаки на берегах річок, полюючи на мишей, комах, яйця та дрібних ящірок. У міру дорослішання їхнє меню стає більш всеїдним, включаючи фрукти, листя, квіти, а іноді й м’ясну їжу. Ще одна загадкова особливість вітрильних ящірок — “шишкоподібне око” на маківці голови. Цей пучок світлочутливих фоторецепторних клітин, за припущеннями дослідників, може допомагати рептиліям регулювати біологічні ритми та вироблення гормонів, виявляючи світлові зміни. Спінозавр — це величезний хижий динозавр крейдового періоду, який вирізнявся характерним “вітрилом” на спині та подовженою, крокодилоподібною мордою, пристосованою для полювання на рибу. Проте, попри свою унікальність та наукову цінність, про родину вітрильних варанів досі відомо на диво мало. Для розширення знань у 2014 році вчені взяли зразки ДНК у 20 особин, які були вилучені з чорних ринків Маніли, і порівняли їх із ДНК 80 тварин, знайдених у природних місцях проживання. Це дослідження не лише підтвердило існування відомих видів, але й дозволило ідентифікувати новий, раніше невідомий вид. На жаль, саме їхній вражаючий зовнішній вигляд зробив вітрильних драконів головною мішенню для незаконної торгівлі дикими тваринами. Крім того, забудова узбережжя серйозно загрожує деяким видам, порушуючи їхнє природне середовище існування, що створює гостру потребу в захисті цих живих реліктів доісторичних часів.The post На Землі досі живе тварина, яка виглядає як динозавр (ФОТО) first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Вперше за більш ніж 20 років учені знову побачили Moema claudiae — крихітну сезонну рибку-кіллі з Болівії, яку багато хто вже вважав вимерлою. Рибку знайшли у дощовому водоймищі, що заховалося в клаптику лісу, оточеному фермерськими угіддями. Це добра новина з тривожним підтекстом: вид досі існує, але перебуває на межі зникнення. Рибка-кіллі, яку знайшли після десятиліть Moema claudiae не бачили у місці її первісного поширення багато років — нині там розташовані сільськогосподарські землі. Після тривалих безуспішних пошуків вид внесли до списку таких, що перебувають у критичній небезпеці, і вважали, що він, можливо, зник. Та дослідники Гайнц Арно Драверт і Томас Отто Ліц досягли успіху: вони виявили живу популяцію кіллі у невеликому тимчасовому ставку в залишку лісового масиву. Наукова стаття, присвячена відкриттю, містить перші живі фотографії, спостереження за поведінкою та дані про природну історію виду. «Для мене це щось особливе — знову відкрити Moema claudiae, — сказав Ліц. — Це показало, що ми маємо шанс зберегти цей вид у дикій природі. Я особливо радий, адже професор Вілсон Коста назвав цей вид на честь своєї дружини Клаудії, і я хочу скористатися нагодою, щоб подякувати йому за десятиліття співпраці й підтримки». Один ставок — кілька видів кіллі Сезонні рибки-кіллі — великі спеціалісти. Вони проходять свій життєвий цикл у короткочасних водоймах під час дощів. Вони відкладають стійкі до посухи яйця в мул, а потім зникають, коли вода висихає — щоб з’явитися знову після наступного дощу. Ця стратегія працює, доки люди не спрощують ландшафт, осушуючи, орючи або забруднюючи дрібні улоговини, що зберігають їхні яйця. І саме тут починається найвражаюче: той самий ставок приховує ще шість інших видів сезонних рибок-кіллі. Учні задокументували найбільш генетично різноманітне скупчення сезонних кіллі у світі. Місце розташоване на межі між амазонським лісом і саванами Льянос-де-Мохос — природним поєднанням, що, схоже, сприяє надзвичайній різноманітності. Moema claudiae під загрозою Болівія втратила майже 10 мільйонів гектарів лісу за останні 25 років. У низовинах вирубування та розширення сільського господарства знищують саме ті мікроводно-болотні території, від яких залежать ці риби. Коли випрямляють водотоки, зачищають навколишні території й ущільнюють ґрунти, тимчасові водойми або не утворюються, або існують занадто недовго, щоб рибки встигли завершити свій життєвий цикл. «Без швидких і дієвих дій, спрямованих на стримування нераціонального розширення сільськогосподарських територій у низовинах Болівії, ми ризикуємо втратити одні з найважливіших наземних і водних екосистем у світі», — сказав Драверт, фахівець Музею природної історії Ноель Кемпф Меркадо. «Ми не можемо розраховувати на справжнє соціальне та економічне благополуччя, якщо не підтримуватимемо функціональність екосистем, від яких воно залежить». Збереження виду Порятунок рибок-кіллі — це не про огорожу одного ставочка. Це про збереження мережі сезонних водойм у робочому ландшафті. На практиці це означає збереження рослинності навколо улоговин, обмеження проходу техніки та використання хімікатів поруч із мокрими ділянками під час дощів, а також підтримку ліній дерев і природних канав, що затримують воду, дозволяючи ставкам формуватися й довше існувати. Потрібне базове картування, щоб знайти сусідні водойми, визначити їхню гідрологічну пов’язаність та пріоритети для збереження метапопуляції. Водночас ці тимчасові водно-болотні угіддя мають враховуватися у рішеннях щодо землекористування. Вони поповнюють запаси підземних вод, підтримують спалахи чисельності комах та амфібій, якими живляться птахи та кажани, і, звісно, дають шанс вижити цим дивовижним однорічним рибам. Уроки від Moema claudiae Сезонні кіллі — це маленькі неонові індикатори того, що ландшафт усе ще працює так, як має. Їхня втрата зазвичай означає втрату ритму повені та засухи, який підтримує цілу екосистему. Вони також унікальні з еволюційної точки зору — багато з них є вузько локальними ендеміками. Знищення лише однієї популяції може стерти майбутнє цілого роду. Відновлення Moema claudiae — саме той несподіваний поворот, заради якого працюють природоохоронці: вид, списаний як зниклий, знаходять живим — і ще не надто пізно. Але це також відлік. Це єдина відома дика популяція. Один сухий рік, один проїзд бульдозера, одне «лише цього разу» обприскування гербіцидом надто близько до ставка — і історія закінчиться. Попереду — здійсненний шлях: захистити місце та водозбір зараз, співпрацювати з місцевими землевласниками і якнайшвидше шукати сусідні ставки, поки сезон дощів ще може їх виявити. Якщо ці кроки вдасться реалізувати, «можливо зниклий» може перетворитися на «справжнє повернення».

Через різні типи сенсорних нервових закінчень у наших пальцях ми дивовижно добре виявляємо приховані предмети в гранулярних матеріалах, таких як пісок. Ідея «шостого чуття» може викликати асоціації з кристалами, духами та лавками New Age, наповненими димом ладану. Але хоча далеко не всі стверджують, що мають моторошно пророчі сни чи спілкуються з духами, нове дослідження показало: у людей певною мірою справді є додаткове чуття — наші надчутливі руки здатні відчувати, чи заховано щось у піску або гравії, навіть якщо просто провести пальцями по поверхні. Вловлення найменших зрушень між дрібними частинками, які виникають, коли під ними лежить предмет, називається дистанційним дотиком, і воно нагадує те, як берегові птахи вистукують мокрий пісок дзьобом, шукаючи здобич. Завдяки кільком типам нервових закінчень людські руки можуть навіть конкурувати з роботами в цьому відчутті на відстані. Зазвичай дотик вважається близьким чуттям — обмеженим тим, з чим наші пальці стикаються безпосередньо. Проте дистанційний дотик дозволяє знаходити приховані об’єкти без прямого контакту. Коли дослідник Чженці Чень з Лондонського університету королеви Марії попросив учасників провести пальцями по піску, щоб знайти закопаний кубик, він побачив, що точність людського дотику була порівнянною з точністю берегових птахів, які мають спеціальні структури в дзьобі для пошуку здобичі, що зарилася в пісок. Команда Ченя також з’ясувала, що людські руки були точнішими, ніж роботизований палець, навчений алгоритмом. Хоча робот міг відчути предмети з більшої відстані, він не міг зрівнятися з успіхом людських пальців — у робота було занадто багато хибних спрацьовувань. «Ця тактильна здатність залишається значною мірою недослідженою як у людей, так і в роботів, хоча вона має критичне значення для застосувань таких як роботизовані розкопки в археології для вилучення артефактів, морські та космічні дослідження, а також пошук і порятунок після природних катастроф», — пише команда в дослідженні, нещодавно опублікованому в журналі IEEE International Conference on Development and Learning. Коли пісок (або інший гранулярний матеріал) перебуває під навантаженням, його частинки — які завжди стикаються — взаємодіють і передають це навантаження через контактні сили. Але іноді вони можуть ущільнюватися й переходити у стан, близький до твердого, що ускладнює виявлення об’єктів, оскільки передача сил під поверхнею порушується. Тактильне сприйняття в людей забезпечується механорецепторами в шкірі, які надзвичайно чутливі до тиску, вібрації та зсувних сил — саме тих сил, що діють паралельно поверхні матеріалу й зазвичай спричиняють тертя. Механорецептори діють як перетворювачі: коли відбувається фізична взаємодія між пальцями та піском (або чимось іншим), цей контакт перетворюється на нервовий сигнал, що допомагає мозку розуміти навколишнє середовище. Тактильне відчуття часто передбачає рухи, такі як проведення пальцями по піску, щоб дослідити поверхню та зібрати інформацію — так люди можуть виявляти предмети, які приховані або повністю невидимі. (Це особливо корисно археологам, чия робота часто потребує мінімального втручання.) У своєму експерименті Чень розміщував кубики з поліестеру в пластикових коробках під непрозорими кришками, щоб запобігти зоровому виявленню, і засипав їх сухим піском. У кожному новому завданні розташування кубиків змінювали випадково, щоб уникнути повторень. Учасники просовували вказівний палець у отвір у кришці коробки та проводили по поверхні піску, щоб визначити, де може бути захований предмет. Їм наказали тримати тиск постійним і рухатися з однаковою швидкістю, орієнтуючись на миготіння світлодіодної смуги, зупиняючись лише тоді, коли вони вважали, що знайшли об’єкт. Результати людей порівняли з роботою спеціального роботизованого тактильного сенсора. Попри навчання з використанням алгоритму LSTM, точність робота під час дослідження піску за тих самих умов тиску та швидкості становила лише 40% проти майже 71% у людей. Здавалось, робот «знає», де предмет є, але не «знає», де його немає. «Майбутня робота, — каже Чень, — може покращити роботизовані тактильні системи, інтегруючи багатомодальне відчуття та адаптивне навчання, щоб зменшити кількість хибних спрацювань, беручи за основу людську тактильну адаптивність». Питання про те, чи маємо ми справжнє шосте чуття (і що ним є), досі викликає наукові суперечки. Але принаймні ми можемо торкатися… не торкаючись — і це справді вражає.

Сон робить більше, ніж просто відпочиває тіло – він перебудовує пам’ять. Видалення «поганих» чи болючих спогадів і травматичних флешбеків могло б докорінно змінити лікування широкого спектра психічних розладів. Тепер науковці виявили багатообіцяючу нову стратегію: вони можуть спонукати сплячий мозок віддавати перевагу новішому, позитивному спогаду тоді, коли він конкурує зі старішим, негативним. Дослідження зосередилося на підказках і конкуренції. Підказкою може бути слово, місце або запах. Коли одна підказка пов’язана з двома досвідами, мозок обирає, який спогад «переможе» — часто новіший або емоційніший. «Ми виявили, що ця процедура послаблює згадування неприємних спогадів і збільшує мимовільні вторгнення позитивних спогадів», — пояснили автори у своїй роботі, опублікованій у рецензованому журналі PNAS. Погані спогади і сон Команда перевірила, чи короткі нагадування, відтворені під час не-REM сну, можуть схилити відтворення до новішої позитивної асоціації без загального ослаблення пам’яті. Мета полягала в тому, щоб допомогти позитивному спогаду перемогти наступного разу, коли з’явиться підказка, а не стерти попередній досвід. Дослідники використали безглузді слова як нейтральні підказки, щоб точно відстежити, які спогади конкурують і коли вони повертаються. Як проводили дослідження Здорові молоді дорослі відвідували лабораторію протягом кількох днів. У перший основний день учасники вивчали безглузді слова, поєднані з неприємними зображеннями — негативними, але не травматичними. Кожне слово ставало підказкою до одного конкретного неприємного зображення. Потім учасники спали вдома, щоб ці нові негативні спогади стабілізувалися. Наступного вечора половину цих слів знову поєднали з позитивними зображеннями — тваринами, немовлятами та приємними сценами — створюючи конкуренцію: стару негативну й нову позитивну асоціації. Погані спогади і не-REM сон У другу ніч під час не-REM сну (контрольованого за допомогою ЕЕГ) деякі слова відтворювали тихо — на стадії, яка сприяє консолідації пам’яті. Учасники не прокидалися, але їхній мозок реєстрував звуки. Кожний звук повторно активував мережу, пов’язану з цією підказкою. Не всі слова відтворювали — деякі були контрольними. Слова поділили на два типи: ті, що мали дві асоціації (позитивну й негативну), і ті, що мали тільки негативну. Це дозволило перевірити, чи впливає підказування уві сні на негативні спогади загалом, чи лише підсилює позитивного конкурента. Наступного ранку вчені перевірили пам’ять на негативні асоціації. Здатність згадувати старе негативне зображення знизилася для слів, що мали позитивного «конкурента» і були відтворені під час сну. Для слів із лише негативною асоціацією відтворення підказок істотно не вплинуло на згадування. Тобто не відбулося загального стирання — підказки під час сну лише допомогли позитивному спогаду частіше «перемагати». Перебої пам’яті Команда також вимірювала вторгнення — моменти, коли «неправильний» спогад виникає мимовільно. Коли учасники намагалися згадати старе негативне зображення, позитивне спливало в пам’яті частіше для тих слів, що були конкурентними й відтворювалися під час сну. Тобто позитивний спогад «перебивав» негативний. Цього ефекту не було для суто негативних слів, що підтверджує головний висновок: підказування посилює конкурента, а не просто пригнічує негативні спогади. Учасники також оцінювали кожну підказку, швидко визначаючи, чи вона здається радше позитивною чи негативною. Після сну та підказування оцінки змістилися в позитивний бік для конкурентних слів, що свідчить про зміну емоційного забарвлення підказки, а не лише змісту згадки. Сигнали мозку, пов’язані з негативними спогадами ЕЕГ показали зв’язок поведінки з активністю мозку. Під час не-REM сну реакції в тета-діапазоні були пов’язані з сильнішими позитивними спогадами. Більша реакція на підказку передбачала краще подальше згадування позитивних зображень — ознака активного повторного програвання під час сну. Модель прийняття рішень Для опису процесу вибору команда використала дифузійну модель дрейфу, яка описує прийняття рішення як накопичення доказів на користь одного з варіантів («позитивний» чи «негативний»). Після підказування уві сні «дрейф» у бік позитивного рішення збільшився — мозок швидше переходив до висновку «це позитивне». Обмеження Дослідження використало штучні лабораторні спогади в контрольованих умовах. Воно не перевіряло стійкість ефекту місяцями чи вплив на реальну поведінку. Не досліджували і внесок REM-сну. Тому висновки не стосуються стирання особистих травм — вони лише демонструють можливість змістити пріоритет між конкуруючими спогадами. «Виспатись» від поганих спогадів Підхід спрямований на зміну того, який спогад з’являється першим під час згадування, а не на видалення минулого. Створивши позитивну асоціацію, що конкурує із старою негативною, і повторно активувавши підказку під час сну, позитивний спогад отримав перевагу у відтворенні, вторгненнях і миттєвих оцінках. У майбутньому це може допомогти людям із нав’язливими негативними спогадами — після клінічних тестів і з урахуванням етики та безпеки. Поки що висновок такий: сон — це можливість, коли мозок перебудовує пам’ять. За точного підказування можна спрямувати цей процес у здоровіший бік. Не «виліковування», а м’яке коригування напрямку.

У сучасному світі, де еволюція часто сприймається як процес, що відбувався мільйони років тому, вчені знайшли місце, де людські адаптації розгортаються просто на наших очах. Мова йде про високогірне Тибетське плато, яке займає більшу частину Тибетського автономного району Китаю, а також частини Індії, Непалу, Бутану та Таджикистану. Саме тут людські спільноти протягом понад 10 000 років заселення розвинули унікальні фізіологічні зміни, що дозволяють їм процвітати в умовах надзвичайно низького рівня кисню. Якщо для більшості людей перебування на такій висоті викликає гірську хворобу та гіпоксію, то для тибетців це стало домом, завдяки біологічним адаптаціям, записаним у їхніх тілах, пише T4. Антрополог Синтія Білл з Університету Кейс Вестерн Резерв (США) роками досліджує цю унікальну реакцію організму на гіпоксичні умови. У жовтні 2024 року вона та її команда опублікували дослідження, де розкрили специфічні адаптації тибетських громад, що покращують здатність крові доставляти кисень до тканин. За словами Білл, адаптація до гіпоксії на великій висоті є захопливим прикладом, як і чому наш вид має таку велику біологічну різноманітність, оскільки стрес є сильним, універсальним і кількісно вимірюваним. Якщо для більшості людей перебування на такій висоті викликає гірську хворобу та гіпоксію, то для тибетців це стало домом, завдяки біологічним адаптаціям, записаним у їхніх тілах. Автор фото: Man Fong Wong Щоб зрозуміти ці зміни, дослідники зосередилися на репродуктивному успіху — ключовому маркері еволюційної пристосованості. Жінки, які народжують живих дітей, передають свої риси наступним поколінням, а ті, хто здатний витримати стрес вагітності та пологів у складних умовах, мають більше шансів народити більше потомства. Це потомство, успадкувавши ці життєво важливі риси, також має більше шансів вижити, розмножитися та поширити ці адаптації далі. Це і є природний відбір у дії, який може видаватися дещо нелогічним, як у випадку із серповидноклітинною анемією, що забезпечує захист від малярії. Дослідження охопило 417 жінок віком від 46 до 86 років, які все своє життя прожили в Непалі на висоті понад 3500 метрів. Вчені фіксували кількість живонароджених дітей (від 0 до 14, в середньому 5,2), а також фізичні та медичні показники. Особливу увагу приділяли рівням гемоглобіну – білка в еритроцитах, що відповідає за доставку кисню, та насиченню гемоглобіну киснем. Несподівано виявилося, що у жінок з найвищим рівнем живонароджених рівень гемоглобіну був не високим чи низьким, а середнім для тестової групи. Проте насичення їхнього гемоглобіну киснем було надзвичайно високим. Дослідження Тибетського плато яскраво демонструє, що еволюція людини — це не лише історичний факт, а й безперервний процес, який відбувається просто зараз. Автор фото: Pixabay Ці адаптації дозволяють максимально ефективно доставляти кисень до клітин і тканин без згущення крові. Згущення крові збільшило б навантаження на серце, змушуючи його перекачувати густішу рідину. Отже, “чим вища сатурація, тим корисніша”, — пояснює Білл. Дослідники також виявили, що жінки з найвищим репродуктивним успіхом мали підвищений кровотік у легенях, а їхні серця мали ширші за середній розмір лівих шлуночків, відповідальних за перекачування насиченої киснем крові по організму. У сукупності ці риси збільшують швидкість транспортування та доставки кисню, дозволяючи організму максимально використовувати низький вміст кисню у вдихуваному повітрі. Хоча культурні фактори, такі як раннє народження дітей та тривалі шлюби, також відіграють роль у збільшенні кількості живонароджених, фізичні адаптації залишаються ключовими. Це яскравий приклад постійного природного відбору, що надає нам глибоке розуміння процесів еволюції людини, які відбуваються буквально на наших очах. Дослідження було опубліковано в журналі Proceedings of the National Academy of Sciences. Читайте також: Ідеальний кандидат на роль домашнього улюбленця: яка тварина може витіснити котів і собак у майбутньомуThe post Вчені назвали місце, де люди еволюціонують швидше, ніж будь-де на планеті first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Нещодавно описана хижа рептилія з південної Бразилії — саме той вид тварин, який більшість людей мимоволі назвала б динозавром. Але це не так. Tainrakuasuchus bellator належить до Pseudosuchia — давньої гілки архозаврів, що згодом дала початок сучасним крокодилам та алігаторам. Цей хижак жив у тріасовому періоді близько 240 мільйонів років тому, незадовго до того, як динозаври стали домінувати на Землі. Покритий броньованими пластинами й створений для швидких атак, він доповнює галерею ранніх архозаврових хижаків новим, грізним персонажем. Тіло, створене для полювання Завдовжки приблизно 2,4 метра і масою близько 60 кілограмів, Tainrakuasuchus bellator мав довгу, гнучку шию та вузьку морду, заповнену гострими зубами. Така будова свідчить про мисливця, який робив точні ривки, швидко втягував голову та міцно хапав здобич, не дозволяючи їй утекти. Броньовані шкірні пластини — остеодерми — захищали спину, нагадуючи будову сучасних крокодилів. Попри схожість на динозавра, будова тазу і стегна чітко вказує: це псевдосухій, а не динозавр. «Це був активний хижак, але, попри його значний розмір, він був далеко не найбільшим мисливцем свого часу», — каже провідний автор Родріго Темп Мюллер з Федерального університету Санта-Марії. «Хоча зовні він нагадує динозавра, Tainrakuasuchus bellator до цієї групи не належить». Однією з найчіткіших відмінностей є будова таза — суглоби стегон і стегнової кістки суттєво відрізняються від динозаврових. Tainrakuasuchus був створений для швидкості Його анатомія вказує на хижака, який полював не силою, а швидкістю й точністю. Довга шия, легка щелепа та загнуті зуби — класичні інструменти для захоплення рухливої здобичі. Хоч кінцівки не збереглися, команда припускає, що він пересувався на чотирьох ногах, що забезпечувало стабільність і маневреність під час засідок та різких поворотів. У тріасовій екосистемі він співіснував з набагато більшими псевдосухіями, займаючи свою нішу серед хижаків різних розмірів та стилів полювання. За словами Мюллера, відкриття Tainrakuasuchus bellator показує складність екосистеми того часу: різні види псевдосухій займали свої екологічні ніші, відрізняючись розмірами та стратегіями полювання. «Це відкриття проливає світло на ключовий момент в історії життя — період, що передував появі динозаврів». Раніше невідомий вид Частковий скелет — фрагменти нижньої щелепи, частини хребта й елементи тазового пояса — знайшли у травні 2025 року неподалік Дони Франсіски в штаті Ріу-Гранді-ду-Сул. У лабораторії кістки обережно звільнили від породи, що дозволило виявити унікальні риси, які не відповідали жодному відомому виду. «Попри різноманіття псевдосухій, ми знаємо про них небагато, бо їхні скам’янілості трапляються надзвичайно рідко», — каже Мюллер. «Коли анатомічні деталі стали видимими, ми були вражені та схвильовані — стало зрозуміло, що це раніше невідомий науці вид». Зв’язок між Південною Америкою та Африкою Назва роду поєднує гуарані та грецьку мови: Tainrakuasuchus — це tain («зуб») і rakua («загострений»), разом із suchus («крокодил»). Видова назва bellator — латинське «воїн» — присвячена жителям Ріу-Гранді-ду-Сул, які виявили силу й стійкість під час недавніх руйнівних повеней. Порівняння пов’язують Tainrakuasuchus із Mandasuchus tanyauchen з Танзанії. Це логічно: під час тріасу Південна Америка і Африка були частинами суперконтиненту Пангея, і тварини могли вільно мігрувати сушею, яка сьогодні розділена океанами. «Тоді континенти були об’єднані, що дозволяло організмам вільно поширюватися регіонами, які нині розділені морями», — пояснює Мюллер. Уроки від Tainrakuasuchus bellator Вид жив на межі величезної посушливої пустелі — у тих же умовах, де згодом з’явилися перші динозаври. На території сучасної південної Бразилії рептилії вже зайняли різноманітні екологічні ніші: від гігантських верхівкових хижаків до спритних середніх мисливців. «У той час у цьому регіоні вже існували різноманітні спільноти рептилій, пристосованих до різних стратегій виживання», — каже Мюллер. Кожна нова знахідка псевдосухій заповнює прогалини у бідному літописі скам’янілостей і допомагає зрозуміти, хто насправді домінував у харчових ланцюгах перед епохою динозаврів. Tainrakuasuchus bellator показує, наскільки складними вже були тріасові екосистеми — і наскільки легко ми можемо сплутати їхніх акторів із динозаврами. Тут «воїн» виявився родичем крокодилів: струнким, броньованим і створеним для точних, блискавичних атак у суворому ландшафті. Дослідження опубліковане в журналі Journal of Systematic Paleontology.

Група китайських астронавтів застрягла на космічній станції. Вони повинні були змінити своїх колег, але через космічне сміття віддали їм свій апарат, що спускається. Троє китайських астронавтів із екіпажу «Шеньчжоу-21» застрягли на космічній станції «Тяньгун». Чжан Лу, У Фей та Чжан Хунчжан перебувають на станції з 31 жовтня. Вони мали змінити діючий екіпаж «Шеньчжоу-20». Передбачалося, що перша група астронавтів повернеться на Землю 5 листопада. Повернення «Шеньчжоу-20» зірвалося в останню хвилину. Через шматок космічного сміття на спусковому апараті з’явилася тріщина. Тоді екіпаж «Шеньчжоу-20» пересів у капсулу, призначену для «Шеньчжоу-21», і вони успішно повернулися на Землю 14 листопада. Тепер астронавти зі «Шеньчжоу-21» не можуть самостійно повернутися. Спочатку запуск «Шеньчжоу-22» планувався на весну 2026 року, але тепер його вирішили перенести на більш ранній термін — ймовірно, на кінець листопада 2025 року. Однак ситуація залишається ризиковою: якщо на станції станеться якийсь інцидент, наприклад, ще один удар космічного сміття, вони, можливо, не зможуть безпечно повернутися на Землю.