Археологи зробили відкриття, яке суттєво змінює наше уявлення про рівень розвитку ранніх людей. Міжнародна команда вчених із Південної Африки та Швеції виявила найдавніші у світі сліди отрути для стріл — їм близько 60 тисяч років. Знахідка доводить: наші предки володіли не лише зброєю, а й глибокими знаннями природи та хімії. Дослідження проводилися в печерному укритті Умхлатузана (Umhlatuzana Rock Shelter) у провінції Квазулу-Натал, ПАР. Саме там на кварцових наконечниках стріл ученим вдалося виявити хімічні залишки рослинної отрути. Результати роботи опубліковані в авторитетному науковому журналі Science Advances. Найдавніший доказ використання отрути для полювання Хімічний аналіз показав наявність алкалоїдів бупхандрину та епібупханізину. Ці речовини містяться в рослині Boophone disticha, відомій також як гіфбол або «отруйна цибулина». Цю рослину й досі використовують традиційні мисливці в Південній Африці через її надзвичайно токсичні властивості. Це перший в історії прямий доказ того, що люди застосовували отруєні стріли ще десятки тисяч років тому. Раніше археологи могли лише припускати таку практику на основі непрямих ознак. Знання, що пережили тисячоліття Цікавим є й те, що подібні хімічні сполуки виявили також на стрілах віком близько 250 років, які зберігаються в музейних колекціях Швеції. Це свідчить про надзвичайно довгу тяглість знань: одні й ті самі рослинні отрути використовувалися як у доісторичні, так і в історичні часи. Вчені наголошують, що ці сполуки виявилися достатньо стабільними, щоб зберегтися в ґрунті протягом десятків тисяч років. Це дозволило точно ідентифікувати джерело отрути та підтвердити її походження. Ознака розвиненого мислення ранніх людей Використання отруєних стріл — це не просто технічна навичка. Воно вимагає планування, терпіння та розуміння причинно-наслідкових зв’язків. Мисливець мав знати, як приготувати отруту, як нанести її на наконечник і як вона подіє на здобич з часом. Дослідники зазначають, що такі дії є яскравим свідченням сучасного типу мислення у ранніх представників Homo sapiens. Це ще один доказ того, що когнітивні здібності людей у Південній Африці були набагато розвиненішими, ніж вважалося раніше. Чому це відкриття важливе Знахідка не лише розширює знання про давнє полювання, а й показує, наскільки тісно ранні люди були пов’язані з навколишнім середовищем. Вони не просто виживали, а цілеспрямовано використовували властивості рослин, передаючи ці знання з покоління в покоління. Це відкриття допомагає краще зрозуміти, як формувалися складні технології, культура та мислення людини — задовго до появи писемності й цивілізацій.

Феномен біологічного випромінювання світла живими організмами, який тривалий час балансував на межі між паранормальними припущеннями та теоретичною фізикою, отримав нове вагоме підтвердження завдяки дослідженням фахівців з Університету Калгарі та Національної дослідницької ради Канади. Вчені надали прямі фізичні докази існування надслабкого фотонного випромінювання (НФВ), яке виробляється живими клітинами внаслідок метаболічних процесів. Це «біофотонне» сяйво настільки слабке, що зазвичай повністю нівелюється тепловим випромінюванням тіла та інтенсивністю зовнішнього електромагнітного фону, проте використання сучасних камер із зарядовим зв’язком та електронним множенням дозволило зафіксувати його в абсолютно темному середовищі. Експерименти на мишах та рослинах видів Arabidopsis thaliana та Heptapleurum arboricola продемонстрували, що це випромінювання є невід’ємним атрибутом життя: воно суттєво знижується або повністю зникає одразу після смерті організму, навіть якщо температура тіла підтримується на рівні життєвих показників, пише T4. Контраст випромінювань UPE у чотирьох мишей, живих (угорі) та мертвих (внизу). (Salari et al., J. Phys. Chem. Lett. , 2025) Наукове підґрунтя цього явища криється в активності вільних радикалів, зокрема активних форм кисню, які продукуються клітинами під час стресу, хвороби або енергетичного обміну. Коли молекули білків або ліпідів взаємодіють із перекисом водню, відбувається перехід електронів на вищі енергетичні рівні, а їхнє повернення у стабільний стан супроводжується вивільненням поодиноких фотонів у видимому діапазоні довжин хвиль — від 200 до 1000 нанометрів. Дослідження команди Вахіда Саларі показало, що інтенсивність цього «сяйва здоров’я» безпосередньо залежить від стану тканин. Наприклад, пошкоджені ділянки листя рослин світилися значно яскравіше за здорові протягом багатьох годин, що підтверджує роль окислювального стресу як головного генератора біофотонів. Викиди UPE з листя чотирьохпарасолькового дерева (Salari et al., J. Phys. Chem. Lett. , 2025). Для медицини майбутнього це відкриття відкриває шлях до створення абсолютно нових, неінвазивних методів діагностики. Оскільки кожна жива істота, включаючи людину, фактично випромінює світловий сигнал про свій внутрішній біохімічний стан, моніторинг НФВ може стати інструментом для виявлення патологій на ранніх стадіях або оцінки рівня клітинного стресу пацієнта. Це світло, яке згасає разом із життям, є не езотеричною аурою, а реальним фізичним індикатором працездатності складних біологічних систем. Хоча ми не бачимо цього сяйва неозброєним оком, воно є фундаментальною ознакою живої матерії, яка свідчить про безперервний рух енергії в нашому організмі, що припиняється лише з остаточним зупинкою метаболізму. Цікаво знати: Вчені назвали хвороби, які Homo sapiens успадкували від неандертальцівThe post Сяйво життя: вчені довели, що люди випромінюють світло, яке зникає після смерті first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Новорічні традиції на антарктичній станції Амундсен-Скотт суттєво відрізняються від звичних святкувань, адже вони включають унікальний науковий ритуал, зумовлений динамічною природою нашої планети. Щороку приблизно 1 січня команда дослідників проводить офіційну церемонію перенесення маркера, який позначає точне місце розташування географічного Південного полюса. Ця процедура є необхідною не через зміщення осі обертання Землі чи блукання магнітних полюсів, а внаслідок постійного руху льодовикового щита. Станція розташована на висоті понад 2800 метрів над рівнем моря на вершині масивного шару льоду, який за своїми властивостями нагадує надгустий сироп, що повільно стікає до моря Ведделла. Оскільки крижаний панцир не є статичним, він дрейфує по твердій скелястій основі континенту, переносячи встановлений на поверхні маркер приблизно на 10 метрів щороку, пише T4. Тут розташований географічний Південний полюс (або принаймні там, де він був у 2011 році).Автор зображення: Елі Дюк через Flickr (CC BY-SA 2.0) Географічний Південний полюс за визначенням є фіксованою точкою, де вісь обертання планети перетинає її поверхню, проте лід, на якому стоять вчені, постійно «з’їжджає» з цієї математично точної координати. Саме тому кожного Нового року полярні геодезисти проводять ретельні вимірювання, щоб встановити новий стовп у точці 90° південної широти. Старий маркер зазвичай передається на зберігання до спеціальної колекції, а новий, часто виготовлений за унікальним дизайном, стає головним об’єктом уваги наукової спільноти на наступні дванадцять місяців. Цей процес підкреслює фундаментальну різницю між полюсами Землі, адже на Північному полюсі подібна процедура була б неможливою через відсутність твердого ґрунту чи стабільного щита — там панує плавуча морська крига, яка перебуває у безперервному хаотичному русі під впливом течій та вітрів. Важливо розрізняти цей щорічний технічний зсув та дрейф магнітних полюсів, що є окремим геофізичним явищем. Наприклад, магнітний Південний полюс наразі зміщується набагато швидше — приблизно на 55 кілометрів на рік, і його фіксація фізичною палицею була б марною справою. Робота на станції Амундсен-Скотт дозволяє вченим не лише підтримувати точність картографічних даних, а й глибше розуміти механіку руху антарктичних льодів, що є критично важливим для моніторингу глобальних змін клімату. Щорічне переміщення Південного полюса є яскравим нагадуванням про те, що навіть у найбільш віддалених та суворих куточках Землі поверхня під нашими ногами перебуває у стані вічного руху, а стабільність географічних координат потребує постійної уваги та наукового підтвердження. Читайте також: Вчені назвали тварину, яку довелось примусово вигнати з АнтарктидиThe post Антарктичні вчені перемістили Південний полюс first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

У Західній Австралії знайшли найбільше у світі родовище залізної руди: відкриття на трильйони доларів змінює уявлення про геологію Вчені заявили про відкриття найбільшого в історії родовища залізної руди, і ця новина вже встигла сколихнути не лише наукову спільноту, а й світову економіку. У Західній Австралії, в регіоні Пілбара, геологи ідентифікували колосальні запаси заліза, загальна маса яких оцінюється приблизно у 55 мільярдів метричних тонн. За нинішніми ринковими цінами це означає потенційну вартість близько 5,7 трильйона доларів США. Відкриття, яке змушує переписати підручники За словами доктора Ліама Кортні-Девіса з Університету Кертін, це відкриття виходить далеко за межі звичайної геологічної знахідки. Воно змушує науковців переглянути усталені уявлення про те, як і коли формувалися найбільші мінеральні поклади на планеті. Раніше вважалося, що залізні формації в цьому регіоні виникли близько 2,2 мільярда років тому. Однак нові дослідження із застосуванням аналізу ізотопів урану та свинцю показали інше: ключові процеси відбувалися приблизно 1,4 мільярда років тому. Це суттєво змінює хронологію геологічної історії Землі. Чому саме Пілбара? Регіон Пілбара давно відомий як один із найбагатших у світі на залізну руду. Але нові дані підтверджують: його значення було недооцінене. Саме тут відбувалися масштабні геологічні процеси, пов’язані з рухами давніх суперконтинентів. Науковці встановили зв’язок між формуванням гігантських залізних покладів і циклами збирання та розпаду суперконтинентів. Такі тектонічні зрушення створювали умови, за яких величезні обсяги порід збагачувалися залізом — з початкових 30% до понад 60% вмісту металу. Нові орієнтири для пошуку корисних копалин Це відкриття має практичну цінність не лише для науки. Воно може кардинально змінити підхід до геологічної розвідки. Розуміння того, які саме процеси призводять до утворення надвеликих родовищ, дозволяє точніше прогнозувати, де шукати нові ресурси. Як зазначають дослідники, раніше брак чіткої часової картини ускладнював пояснення походження найбільших мінеральних запасів у світі. Тепер же ізотопні методи та хімічний аналіз дають змогу буквально «прочитати» історію порід за мільярди років. Значення для економіки та світового ринку Австралія вже є світовим лідером з видобутку залізної руди, а нове відкриття лише зміцнює її позиції. Йдеться не просто про рекордні цифри на папері. Такі обсяги ресурсів здатні вплинути на: глобальні ланцюги постачання, стабільність цін на залізну руду, міжнародні торговельні угоди, інвестиційні стратегії гірничодобувних компаній. При цьому вчені наголошують: відкриття не означає негайного початку масового видобутку. Питання екології, сталого розвитку та ефективного використання ресурсів залишаються ключовими. Технології, що змінюють геологію Ще кілька десятиліть тому пошук таких родовищ багато в чому ґрунтувався на здогадках і досвіді. Сьогодні ж сучасні методи аналізу дозволяють з високою точністю відтворювати еволюцію мінералів і розуміти, як саме вони змінювалися протягом геологічних епох. Цей перехід від інтуїції до даних не лише підвищує ефективність пошуку, а й допомагає зменшити зайві витрати та шкоду для довкілля. Дослідники визнають: вони лише на початку шляху. Нові дані відкривають більше запитань, ніж дають відповідей. Але саме це і є рушієм науки. Можливо, під поверхнею Землі приховані й інші гігантські родовища, а видно їх стане лише тоді, коли ми навчимося дивитися на планету по-новому. Одне зрозуміло вже зараз: відкриття в Пілбарі — це не просто історія про трильйони доларів. Це крок до глибшого розуміння минулого Землі та т

Археологи в Туреччині зробили відкриття, яке перевертає уявлення про одну з найстрашніших постатей античної міфології. Під час розкопок у давньому римському місті Амасріс (сучасна Амасра) вчені виявили різьблене зображення Медузи… з дитячою усмішкою. Знахідка кардинально відрізняється від класичних образів Горгони, які зазвичай мали на меті залякати та відлякати. Медуза, якої ще не бачили У грецькій міфології Медуза відома як чудовисько зі зміями замість волосся та поглядом, що перетворює людей на камінь. Її образ часто використовували як захисний символ: на фасадах будівель, щитах воїнів або елементах декору. Проте знайдена в Амасрі Медуза має зовсім інший вигляд. За словами професорки Бартинського університету Фатми Багдатли Джам, різьблення більше нагадує обличчя маленької дитини або Ерота — з м’якими рисами та доброзичливою усмішкою. Саме ця деталь і зробила знахідку сенсаційною для археологів. None Де знайшли унікальне різьблення Артефакт виявили під час масштабних розкопок монументального римського форуму з колонадою та декоративними стельовими панелями. Дослідження проводяться в межах державного проєкту «Спадщина для майбутнього» за підтримки Міністерства культури і туризму Туреччини. На площі понад 2 700 квадратних метрів археологи вже відкрили мармурові колони заввишки до 9 метрів, архітектурні блоки, кесони стелі та сліди ще однієї стої поблизу. Усе це свідчить, що за часів Римської імперії Амасра була містом розкоші й активного громадського життя. Символ миру замість страху Фахівці вважають, що усміхнена Медуза символізувала не загрозу, а навпаки — спокій, добробут і процвітання. Така інтерпретація різко контрастує з традиційною роллю Медузи як оберега, покликаного відлякувати ворогів або злих духів. На думку дослідників, це може свідчити про локальні особливості вірувань або про прагнення мешканців міста надати міфологічним образам більш позитивного змісту. Кожна нова знахідка допомагає краще зрозуміти повсякденне життя, культуру та світогляд людей римської Амасри. Амасра — нова перлина археологічного туризму Раніше на цій території вже знаходили голову статуї Олександра Македонського, зображення німфи та статуетки ларів — божеств домашнього культу. Усміхнена Медуза лише підсилює інтерес до міста, яке археологи дедалі частіше називають «містом блиску» римської епохи. Роботи з реконструкції форуму тривають: кілька колон уже встановлено, а в майбутньому пам’ятку планують відкрити для туристів. Дослідники сподіваються, що як місцеві жителі, так і іноземні гості зможуть на власні очі побачити, як давнє місто поступово повертається до життя. Усміхнена Медуза з Амасри нагадує: навіть найстрашніші міфи можуть мати несподівано світлу сторону.

Питання, який вид був попередником людей, неандертальців і денисівців, уже давно викликає запеклі дискусії. Одні антропологи відводили цю роль європейським Homo antecessor, інші вважали прабатьківщиною виду-попередника Азію. Нові знахідки в Північній Африці дозволили припустити, що розгадку варто шукати зовсім в іншому місці. Еволюційна історія людини, з одного боку, досить добре вивчена: ми можемо простежити її від виникнення прямоходіння близько семи мільйонів років тому до появи перших кам’яних знарядь у австралопітеків і подальшого формування роду Homo. Нещодавно в Марокко також знайшли найдавніші кістки Homo sapiens — людини нашого виду. Водночас окремі ключові етапи цієї історії залишаються неясними. Наприклад, за даними генетиків, близько 800 тисяч років тому чисельність людей — наших прямих предків — різко скоротилася буквально до кількох тисяч особин, здатних до розмноження. Це надзвичайно близько до порога повного вимирання — так званого ефекту «пляшкового горлечка». Ймовірно, це було пов’язано з падінням пари астероїдів, потужність вибуху одного з яких оцінюють у мільйон мегатонн, що могло спричинити серйозну «астероїдну зиму». У цей період кількість знахідок кісток людей зменшується настільки суттєво, що стає незрозуміло, що саме відбувалося з їхньою еволюцією. Homo erectus після позначки 0,8 мільйона років тому трапляється значно рідше й лише в окремих регіонах, хоча до цього існував сотні тисяч років поспіль без помітних змін скелета. За генетичними даними, приблизно між 765 і 550 тисячами років тому відбувся поділ предків трьох пізніших і найрозвиненіших видів людей: Homo sapiens, неандертальців і денисівців. Усі три види вже були по суті «сучасними»: об’єм мозку в них був таким самим або навіть більшим, ніж у сучасної людини. Водночас очевидно, що їхнім безпосереднім предком не міг бути Homo erectus: відмінності між ними надто великі, і генетичні дані також цього не підтверджують. Отже, мав існувати окремий вид-попередник усіх трьох ліній. Іспанські археологи кілька десятиліть тому висунули на цю роль Homo antecessor, розрізнені кістки якого знайшли в іспанських печерах. Проблема полягала в тому, що повного скелета цього виду досі не знайдено, а без нього складно впевнено визначити його місце в еволюції. До того ж збережені елементи, особливо зуби, виявилися значно ближчими до неандертальців, ніж до нас чи денисівців. Тепер міжнародна група вчених опублікувала в журналі Nature аналіз кісток людей, які жили близько 773 тисяч років тому на території сучасної Касабланки — столиці Марокко — у так званій Печері гомінідів (Grotte à Hominidés). Вік знахідки визначили за геологічним шаром, у якому були виявлені кістки, і це датування вважається доволі надійним. Річ у тім, що цей шар містить сліди магнітної інверсії Брюнес—Матуяма — періоду, коли магнітні полюси Землі помінялися місцями, а такі події добре датуються. Таким чином, наука отримала рідкісну можливість зазирнути в епоху, близьку до «пляшкового горлечка» людської еволюції, коли чисельність наших предків була критично низькою. Серед досліджених решток — дві нижні щелепи, низка зубів і кілька хребців двох дорослих особин, одна з яких була невеликого зросту. Повного скелета немає, що значно ускладнює аналіз, проте й наявний матеріал дав чимало важливих даних. Як і у Homo antecessor, що жив у ту ж епоху в Іспанії, ці кістки поєднують архаїчні риси — наприклад, деякі елементи нижньої щелепи нагадують Homo erectus — і водночас доволі прогресивні ознаки. Однак люди з Касабланки та Homo antecessor належали до різних видів. Зуби марокканських знахідок більше схожі на зуби людей сучасного типу, ніж на неандертальські, тоді як у Homo antecessor ситуація протилежна. Автори роботи роблять логічний висновок: марокканські знахідки ближчі до предків Homo sapiens. Найдавніші відомі представники нашого виду жили на території сучасного Марокко приблизно на 450 тисяч років пізніше за тих, кого знайшли в Касабланці. Дослідники також нагадують, що всі давні — старші за 90 тисяч років — знахідки, які впевнено відносять до Homo sapiens, походять з Африки або з регіонів Азії поблизу Суецького перешийка. Тому, вважають учені, найімовірніше, що наш вид виник саме в Африці — від африканського ж виду-попередника. Не можна виключати, що ця форма людей мігрувала через Гібралтар до Іспанії, де еволюціонувала в популяцію Homo antecessor, нащадками якої стали гейдельберзька людина та, зрештою, пізні неандертальці.

Більшість з нас з дитинства вважає, що людина має п’ять основних чуттів — зір, слух, дотик, смак і нюх. Деякі додають шосте — інтуїцію. Однак сучасні дослідження доводять: людське сприйняття набагато складніше та багатогранніше. За даними психолога Чарльза Спенса з Оксфордського університету, ми можемо мати від 22 до 33 різних сенсорних систем, що дозволяють відчувати світ на рівні, про який раніше ми навіть не підозрювали. Багато з цих додаткових чуттів відповідають за позиціювання тіла у просторі. Наприклад, пропріоцепція — підсвідоме відчуття, яке повідомляє, де знаходяться наші кінцівки і як вони рухаються без допомоги зору. Завдяки цьому ми можемо ходити по нерівній поверхні, тримати рівновагу під час підйому важких предметів або грати на піаніно, не дивлячись на клавіші. Інший приклад — інтероцепція, яка відслідковує внутрішні зміни в організмі, допомагаючи підтримувати гомеостаз. Відчуття пульсу, голоду, болю або напруги м’язів — все це прояви інтероцепції, керованої сигналами від вагусного нерва до мозку та сенсорних нейронів у внутрішніх органах. Цікавою є й свідомість власного тіла. Експеримент із “резиновою рукою” показав, що мозок може переконати людину в тому, що штучна рука належить її тілу, якщо справжні руки приховані. На противагу цьому, після інсульту пацієнти можуть відчувати, що частина їхнього тіла “чужа”, хоча фізично вона на місці. Такі сенсорні відкриття мають практичне застосування у повсякденному житті та бізнесі. Наприклад, японська концепція shitsukan, що перекладається як “відчуття матеріалу”, пояснює, як запах, текстура та зовнішній вигляд предметів формують наш досвід їх використання. Вчені довели, що аромат полуниці впливає на смакові відчуття, а запах троянди у шампуні може створювати відчуття більшої м’якості волосся. Навіть знайомі нам відчуття — дотик, смак чи запах — насправді є комбінаціями різних сенсорних сигналів. Дотик включає температуру та текстуру, а смак формується одночасно завдяки дотику, нюху та безпосередньо смаковим рецепторам. Розуміння того, що людське тіло має десятки чуттів, відкриває нові горизонти у медицині, психології та дизайні продуктів. Світ стає значно цікавішим, коли ми усвідомлюємо, що відчуваємо його на рівні, який далеко виходить за межі п’яти базових сенсорів.

У горах південної Італії, серед масиву Полліно в Калабрії, археологи та генетики зробили відкриття, яке проливає світло на життя маловідомої спільноти бронзової доби. У печерах Гротта-делла-Монака вчені виявили рештки людей, які жили тут приблизно 3,5 тисячі років тому, та вперше змогли детально відтворити не лише їхнє походження, а й соціальні зв’язки, харчові звички та навіть родинні табу. Дослідження охопило людські рештки, датовані періодом між 1780 і 1380 роками до нашої ери. Над аналізом працювала міжнародна команда з Центру досліджень давнього Середземномор’я Макса Планка — Гарвардського університету та Болонського університету. Результати опублікували в науковому журналі Communications Biology. Генетичний аналіз показав, що мешканці цієї гірської спільноти мали унікальне походження. Вони були тісно пов’язані з населенням Сицилії ранньої бронзової доби, але водночас майже не зазнали впливу східного Середземномор’я, який був характерний для інших регіонів того часу. Це свідчить, що Калабрія розвивалася власним демографічним і культурним шляхом, попри контакти через Мессінську протоку. Вчені також виявили домішки генів європейських мисливців-збирачів, неолітичних землеробів з Анатолії та степових кочівників. Хоча такі компоненти були типовими для Європи бронзової доби, у мешканців Гротта-делла-Монака вони сформували унікальний «генетичний підпис». Окремі люди мали предків із північно-східної Італії, що вказує на далекі міграції та зв’язки всередині Апеннінського півострова. Однією з найбільш несподіваних знахідок стало, ймовірно, перше задокументоване в археології підтвердження інцесту між батьком і дитиною. Дослідники наголошують, що цей випадок є винятковим і не обов’язково відображає загальноприйняті норми тогочасного суспільства. Він радше підкреслює, наскільки складними й різноманітними могли бути соціальні практики невеликих доісторичних громад. Не менш цікавою виявилася й інформація про харчування. Дані ізотопного та генетичного аналізу свідчать, що спільнота займалася скотарством і активно споживала молоко та молочні продукти. При цьому більшість людей мала генетичну непереносимість лактози в дорослому віці. Це означає, що культурні звички — наприклад, переробка молока на сир або йогурт — з’явилися раніше, ніж відповідні генетичні адаптації. Печери Гротта-делла-Монака використовувалися не лише для видобутку міді та залізної руди, а й як колективне місце поховання. Розміщення тіл було чітко організоване за статтю та родинними зв’язками, що свідчить про важливу роль сім’ї та спорідненості в житті цієї громади. Розташована на висоті понад 600 метрів над рівнем моря, Гротта-делла-Монака продовжує відкривати нові сторінки історії перших складних суспільств Південної Італії. За словами дослідників, ці знахідки допомагають краще зрозуміти не лише минуле окремого регіону, а й ширше — біологічні та культурні витоки людського різноманіття.

В Угорщині археологи зробили відкриття, яке дозволяє зазирнути в життя військової еліти раннього середньовіччя. Поблизу села Акашто, приблизно за 90 кілометрів на південний схід від Будапешта, було знайдено три поховання воїнів віком близько 1100 років. За результатами ДНК-аналізу, всі троє чоловіків були родичами, а двоє з них, імовірно, могли бути батьком і сином. Розкопки проводилися в межах програми громадської археології музею імені Йожефа Катони. Участь у них брали як волонтери, так і професійні археологи під керівництвом Вільгельма Габора — очільника археологічного відділу музею. За словами дослідників, усі три поховання датуються 920–930-ми роками. Разом із загиблими воїнами археологи знайшли багатий набір речей, які вказують на їхній високий статус. У могилах були шабля, лук із сагайдаком та стрілами, елементи кінської упряжі, прикраси зі срібла й золота, а також 81 монета. Більшість із них походить із Північної Італії та належить до часу правління короля Беренгара І, нащадка Карла Великого. Вчені припускають, що ці монети могли бути здобуті під час військових походів угорських воїнів на територію Італії. Один із похованих був юнаком віком 17–18 років. Його одяг і спорядження вражають розкішшю: пояс із позолоченого срібла, шкіряна сумка-сабреташ із срібною накладкою, золота каблучка з блакитним склом, срібні браслети та ножні прикраси. На тілі також знайшли дрібні золоті пластини, які, ймовірно, були частиною одягу або поховального покривала. Поруч лежали елементи кінської упряжі, прикрашені позолотою. Кріплення для пояса та пряжка для пояса з могили одного з молодших воїнів Другий воїн помер ще молодшим — у 15–16 років. Його поховання містило лук і сагайдак із сімома стрілами. Особливу увагу дослідників привернули декоративні накладки з оленячого рогу на луці, що свідчить про майстерну роботу та високий статус власника. Третій воїн був значно старшим — йому було приблизно 30–35 років. У його могилі знайшли шаблю, стрілецьке спорядження, кінську упряж, срібний браслет і пояс, прикрашений монетами. Саме ДНК-аналіз цього поховання показав, що він міг бути батьком або братом наймолодшого воїна, а всі троє належали до одного роду по батьківській лінії. Додаткове дослідження ізотопів у кістках показало, що харчування цих чоловіків було багатим на тваринний білок — ще одна ознака їхнього привілейованого становища. На основі знахідок археологи дійшли висновку, що тут поховали представників військової еліти, ймовірно, пов’язаних із керівництвом угорських збройних загонів того часу. Дослідження тривають, і вчені сподіваються дізнатися більше про походження, життя та обставини смерті цих загадкових воїнів.

Гренландські акули можуть зберігати зір століттями: вчені знайшли ключ до довголіття очей Гренландські акули, які вважаються найдовгоживучими хребетними на планеті, здатні зберігати функціональний зір протягом сотень років. Нове дослідження показало, що навіть у віці 200–400 років їхня сітківка залишається здоровою, а механізми зору — активними. Це відкриття може допомогти в боротьбі з віковими захворюваннями очей у людей. Чому вчені зацікавилися зором гренландських акул Гренландські акули мешкають у холодних і темних водах Арктики. Їхні очі часто виглядають каламутними, а на поверхні нерідко паразитують ракоподібні. Через це довгий час вважалося, що акули майже не бачать. Однак дослідниця Дорота Сковронська-Кравчик з Каліфорнійського університету в Ірвайні звернула увагу на відео, де акула реагує на світло і рухає оком у його бік. Це поставило під сумнів уявлення про сліпоту цих тварин і стало початком масштабного наукового аналізу. Стан сітківки після сотень років життя Для дослідження вчені використали очі гренландських акул, виловлених поблизу Гренландії у 2020–2024 роках. Аналіз тканин показав несподіваний результат:ознак дегенерації сітківки або масової загибелі клітин не виявлено. Сітківка зберігала нормальну структуру, що є вкрай рідкісним явищем для настільки старих організмів. Це означає, що зір у гренландських акул не деградує з віком так, як у більшості тварин і людей. Як акули бачать у темряві Арктики Дослідники виявили активну роботу білка родопсину, який відповідає за зір при слабкому освітленні. Він налаштований на сприйняття синього світла — саме такого, яке краще поширюється в глибоких водах. Це свідчить про те, що очі гренландських акул еволюційно адаптовані до темного середовища, а їхній зір залишається ефективним навіть у похилому віці. Головний секрет — відновлення ДНК Ключовим відкриттям стало виявлення потужного механізму відновлення ДНК, який захищає клітини сітківки від пошкоджень. Саме він дозволяє очам акули зберігати функціональність протягом століть. На думку вчених, цей механізм може стати основою для розробки нових методів лікування вікових хвороб зору, зокрема: макулодистрофії глаукоми вікової втрати гостроти зору Чому це відкриття важливе для людей Науковці наголошують: вивчення довгоживучих видів відкриває нові підходи до здорового старіння. Гренландські акули можуть стати природною моделлю для дослідження того, як зберегти зір на десятиліття довше. «Еволюція не підтримує складні органи без потреби. Якщо око працює сотні років — у цьому є важливий біологічний сенс», — зазначає Сковронська-Кравчик. Перспективи подальших досліджень Попри обмежене фінансування, вчені сподіваються продовжити дослідження зору акул. Отримані дані можуть стати основою для нових відкриттів у галузі офтальмології, геронтології та молекулярної біології. Дослідження опубліковане в авторитетному науковому журналі Nature Communications.