Астрономи стали свідками події, яка ще донедавна вважалася майже неймовірною: вони в реальному часі побачили наслідки гігантських зіткнень під час формування планет за межами Сонячної системи. І сталося це у добре знайомій зоряній системі — навколо яскравої зірки Фомальгаут. «Планета», якої не стало Коли космічний телескоп Hubble знову навели на Фомальгаут — зірку на відстані близько 25 світлових років від Землі — вчені помітили щось схоже на нову планету. Невелика яскрава цятка світилася поруч із масивним пиловим кільцем, де зазвичай і шукають екзопланети. Але згодом цей об’єкт… просто зник. Ще дивніше — через деякий час у тому ж регіоні спалахнула інша яскрава точка. Вона теж не протрималася довго й поступово згасла. Подальший аналіз показав: це були не планети, а хмари пилу, що розширювалися після потужних космічних зіткнень. Космічні аварії наживо За висновками дослідників, телескоп Hubble зафіксував наслідки щонайменше двох окремих зіткнень великих кам’янистих тіл — так званих планетезималей. Це об’єкти на кшталт астероїдів, з яких згодом можуть формуватися повноцінні планети. «Ми не очікували побачити нічого подібного, — пояснює астрофізик Джейсон Ван з Північно-Західного університету. — Виявлення нового джерела світла в пиловому кільці стало повною несподіванкою. Найімовірніше, ми спостерігали два масштабні зіткнення за останні двадцять років». Такі події, за теоретичними моделями, мають відбуватися раз на десятки або навіть сотні тисяч років. Тож зафіксувати одразу два зіткнення в одній системі за такий короткий час — справжня наукова удача. Фомальгаут — ідеальний полігон для спостережень Фомальгаут давно привертає увагу астрономів. Це велика й гаряча зірка, оточена складною системою пилових поясів — залишків матеріалу, з якого формуються планети. Саме в одному з таких поясів у 2008 році було вперше помічено загадковий об’єкт, названий Fomalhaut b. Довгий час вчені сперечалися: це планета чи хмара уламків після катастрофічного удару? Нові спостереження дали відповідь. Перший об’єкт (тепер його називають Fomalhaut cs1) зник, а другий — Fomalhaut cs2 — з’явився в іншому місці, але з дуже схожими характеристиками. Пил, що маскується під планети Свіжа хмара пилу може виглядати як компактний світний об’єкт, який просто відбиває світло зірки — практично не відрізняючись від справжньої планети на знімках. Саме тому такі зіткнення можуть вводити астрономів в оману. «Це серйозне застереження для майбутніх місій із пошуку екзопланет, — каже Пол Калас з Каліфорнійського університету в Берклі. — Хмара уламків може роками прикидатися планетою». Це особливо важливо зараз, коли науковці готуються до запуску нових потужних інструментів, зокрема телескопа Nancy Grace Roman та гігантських наземних обсерваторій. Естафету приймає James Webb Хоча можливості Hubble вже обмежені, естафету підхопив космічний телескоп James Webb. Для спостережень за Фомальгаутом уже затверджено окрему програму. Webb зможе дослідити склад пилу, розміри частинок і швидкість розширення хмари. Це дозволить реконструювати саму катастрофу: якими були тіла, що зіткнулися, з чого вони складалися та з якою швидкістю рухалися. Планети народжуються в хаосі Ці спостереження наочно показують, що формування планет — це не спокійний і плавний процес. Це серія жорстоких зіткнень, вибухів і руйнувань, з яких зрештою народжуються нові світи. Фомальгаут подарував ученим рідкісну можливість побачити цей процес наживо, а не лише у вигляді комп’ютерних моделей. І, схоже, це лише початок — адже пилові хмари ще можуть розповісти багато нового про те, як у Всесвіті з’являються планети, схожі на Землю. Дослідження опубліковане в науковому журналі Science.

У музейних шухлядах знайшли «живі викопні»: у Британії відкрили цілу спільноту древніх латимерій У музеях південно-західної Англії десятиліттями зберігалася наукова помилка. Кістки, які вважали рештками невеликих морських рептилій, насправді належали зовсім іншим істотам — гігантським хижим рибам, відомим як латимерії. Нове дослідження показало: близько 200 мільйонів років тому біля берегів сучасної Британії мешкала несподівано багата спільнота цих «живих викопних». Помилка, що тривала понад століття Палеонтологи переглянули старі музейні колекції й з’ясували, що десятки кісток, які приписували морському рептилію Pachystropheus, насправді є рештками латимерій — лопатеперих риб, що з’явилися понад 400 мільйонів років тому. Завдяки цьому кількість відомих триасових латимерій у Британії зросла з чотирьох екземплярів до більш ніж п’ятдесяти. Дослідження очолив палеонтолог Джейкоб Квінн з Університету Брістоля. За його словами, подібність кісток риб і рептилій призвела до систематичних помилок, які роками кочували з каталогу в каталог. Якими були моря наприкінці тріасу Рештки походять з періоду Рет — завершального етапу тріасу. Тоді територія сучасного Брістоля виглядала як архіпелаг невеликих островів у мілководному морі. Шторми перемішували дно, накопичуючи кістки риб, акул, морських рептилій, а іноді навіть наземних динозаврів, змитих із суші. Такі умови ідеально підходили латимеріям, які могли жити як у солонуватих прибережних водах, так і трохи глибше. Саме тому в одному місці виявили кістки одразу кількох ліній цих риб. Заглянути всередину каменю Щоб відрізнити кістки риб від рептилій, вчені використали мікрокомп’ютерну томографію. Високоточні рентгенівські скани дозволили побачити канали нервів, суглобові поверхні та структуру черепа без пошкодження скам’янілостей. Більшість знайдених кісток належать родині Mawsoniidae — латимеріям, які, на відміну від сучасних родичів, мешкали на мілководді. Деякі зразки виявилися спорідненими з Latimeriidae — лінією, до якої належить сучасна латимерія Latimeria, що живе в глибинах Індійського океану. Хижаки з давніх морів Судячи з розмірів щелеп і плечових кісток, ці риби досягали близько одного метра завдовжки. Учені вважають, що в цьому регіоні одночасно мешкали кілька видів, включно з молодими й дорослими особинами. Це може свідчити про те, що узбережжя було місцем годівлі або навіть «дитячим садком» для латимерій. Цікаво, що кістки латимерій часто знаходять поруч із рештками того самого Pachystropheus. Не виключено, що ці древні риби полювали на морських рептилій або принаймні ділили з ними одні й ті самі ділянки дна. Чому це відкриття важливе Знахідка змінює уявлення про еволюцію латимерій і показує, що вони були значно поширеніші в Європі, ніж вважалося раніше. Вона також нагадує, наскільки цінними залишаються музейні колекції. «Дивовижно, що ці зразки десятиліттями лежали в запасниках або навіть виставлялися для публіки, і ніхто не здогадувався, що це не рептилії», — зазначає Квінн. Дослідження натякає: у музейних шухлядах по всьому світу можуть ховатися ще не однакові «загублені» сторінки історії життя на Землі. Результати роботи опубліковані в Journal of Vertebrate Paleontology.

Астрономи вперше виміряли масу та відстань блукаючої планети, що мандрує космосом Не всі планети у Всесвіті підкоряються гравітації своєї зірки. Деякі втрачають орбіту й плавають у космосі самотньо — їх називають блукаючими або «вільно плаваючими» планетами. Нещодавно астрономи ідентифікували нову таку планету та, на відміну від попередніх випадків, змогли вперше точно виміряти її масу та відстань від Землі. Результати дослідження опубліковані в журналі Science. Проблема виявлення блукаючих планет Більшість екзопланет знаходять завдяки їхнім зіркам: метод транзиту виявляє затемнення світла зірки під час проходження планети перед нею, а метод зоряного вібрування — невеликі коливання зірки через гравітацію супутників. У випадку блукаючих планет зірки немає, а самі планети не випромінюють світло, тож вони практично невидимі. Єдиний спосіб помітити такі об’єкти — це ефект мікролінзування. Він виникає, коли гравітація планети або іншого тіла викривляє світло від віддаленої зірки, наче вона проходить через лінзу. Внаслідок цього спостерігач на Землі бачить коротке, яскраве збільшення світла, що сигналізує про наявність невидимого об’єкта на шляху світлових променів. Новий прорив Цього разу мікролінзування зафіксували одночасно декілька телескопів на Землі та космічний апарат Gaia. Через особливе положення Gaia вдалося визначити відстань до планети, а точніше — розрахувати мікролінзову параллакс. Планету спостерігали під двома різними кутами, що дозволило точно визначити її параметри. Астрономи дали планеті два імені: KMT-2024-BLG-0792 і OGLE-2024-BLG-0516. За розрахунками, її маса становить приблизно 22% від маси Юпітера, тобто трохи менше за Сатурн. Відстань від Землі — близько 3 000 парсеків, або майже 10 000 світлових років. Аналіз спектру виявив, що планета проходила перед червоним гігантом. «Пустеля Ейнштейна» та походження планети Раніше виявлені блукаючі планети зазвичай мали меншу масу за Юпітер, що вказує на їхнє формування у протопланетному диску та подальше викидання з системи. Великі вільно плаваючі об’єкти, як правило, є коричневими карликами — «невдалими зорями», які надто масивні для планети, але недостатньо для зірки. Вчені помітили так звану «пустелю Ейнштейна» — ділянку, яка розділяє маси планет і коричневих карликів. Вона пояснює, чому великі планети рідше покидають свої системи через гравітаційні взаємодії. Дослідження показує, що сильні гравітаційні зіткнення в молодих планетних системах формують демографію космічних об’єктів: одні залишаються при зірках, інші стають самотніми мандрівниками. Це відкриття не лише дозволяє точно виміряти параметри блукаючої планети, а й дає новий погляд на динаміку та еволюцію планетних систем у нашій галактиці.

У музейних фондах Єльського університету десятиліттями зберігалася непримітна алебастрова ваза. Лише сучасні методи хімічного аналізу дозволили з’ясувати, що всередині неї приховувався слід однієї з найдавніших психоактивних речовин людства — опіуму. Відкриття змінює уявлення про повсякденне життя Давнього Єгипту й свідчить: вживання опіатів було не винятком, а цілком звичною практикою. Дослідження провела команда програми з давньої фармакології Єльського університету. Вчені проаналізували темно-коричневий ароматний осад у восьмидюймовій посудині об’ємом близько 1,2 літра. Хімічний «портрет» речовини виявив характерний набір сполук — морфін, носкапін, тебаїн, папаверин та інші маркери, які однозначно вказують на опіум. За словами керівника дослідження Ендрю Коха, ці дані разом з попередніми археологічними знахідками показують, що опіум у Єгипті використовували системно й у різних соціальних прошарках. Подібні залишки раніше знаходили в алебастрових судинах як у гробницях знаті, пов’язаних із Месопотамією, так і в похованнях звичайних торговців часів Нового царства. Більше того, вчені не виключають, що до опіуму міг мати доступ і сам фараон Тутанхамон. Його правління припадає на період, коли ця речовина вже активно використовувалася. У гробниці молодого царя було знайдено десятки алебастрових посудин, деякі з яких містили темний липкий осад. У 1930-х роках дослідники не змогли точно визначити його склад, але й тоді було зрозуміло, що це не звичайні пахощі чи косметичні суміші. Додатковим аргументом на користь «опіумної версії» стали сліди грабіжників. Багато судин мали відбитки пальців усередині — хтось намагався вишкребти вміст. Навряд чи злодії ризикували життям заради звичайних ароматичних мазей, вважають науковці. Алебастрові посудини, за припущенням дослідників, могли бути впізнаваним культурним символом опіуму — так само, як сьогодні кальян асоціюється з курінням шиші. Це означає, що опіум був не лише ліками чи ритуальним засобом, а частиною ширшої культурної традиції, поширеної від Єгипту й Месопотамії до Егейського світу. Сьогодні посудини з гробниці Тутанхамона зберігаються в Великому Єгипетському музеї в Гізі й досі не проходили повторного хімічного аналізу. Вчені сподіваються, що нові дослідження дозволять остаточно з’ясувати, яку роль відігравав опіум у житті давніх цивілізацій — від повсякденних практик до царських ритуалів.

Сучасна нейробіологія та психофізіологія дедалі частіше розглядають ненормативну лексику не як дефіцит виховання, а як складний адаптивний механізм, що еволюціонував разом із людським видом для виживання в екстремальних умовах. Момент, коли людина відчуває раптовий фізичний біль, наприклад, при сильному ударі, активує рефлекторну реакцію, яка зароджується значно глибше за рівень свідомого мовлення. На відміну від повсякденної комунікації, що формується в корі головного мозку, лайка задіює лімбічну систему — одну з найдавніших структур мозку, відповідальну за емоції, пам’ять та інстинкти виживання. Ключову роль у цьому процесі відіграє мигдалина, яка миттєво ідентифікує загрозу, та базальні ганглії, що ініціюють автоматичну вокалізацію. Цей нейронний шлях працює на випередження раціонального мислення, перетворюючи різке слово на біологічний захисний рефлекс, аналогічний крикам приматів у разі небезпеки, пише T4. Фізіологічний вплив вдало сказаного лайливого слова проявляється у миттєвій активації вегетативної нервової системи, що спричиняє каскад змін в організмі. У відповідь на стресовий стимул частішає серцебиття, підвищується артеріальний тиск і напружуються м’язи, готуючи тіло до активної протидії. Дослідження 2024 року підтвердили, що така реакція має реальний анальгетичний ефект: люди, які використовують лайку під час фізичного випробування, наприклад, тримаючи руки в крижаній воді, здатні витримувати дискомфорт значно довше за тих, хто вживає нейтральні слова. Це пояснюється тим, що гіпофіз та періакведуктальна сіра речовина в середньому мозку вивільняють бета-ендорфіни та енкефаліни — природні опіати організму, які блокують больові сигнали та створюють відчуття психологічного полегшення. Крім того, встановлено, що лайка здатна тимчасово підвищувати фізичну силу, мобілізуючи рухові ресурси організму через швидкий викид адреналіну. Люди, які використовують лайку під час фізичного випробування, наприклад, тримаючи руки в крижаній воді, здатні витримувати дискомфорт значно довше за тих, хто вживає нейтральні словаАвтор фото: Andrea Piacquadi. Окрім короткострокового знеболення, лайка відіграє критичну роль у процесі відновлення після стресу та регуляції роботи серцево-судинної системи. Коли організм переживає шок, гіпоталамус насичує кров кортизолом, і якщо ця енергія не знаходить виходу, вона може стати причиною тривалої тривоги або імунодефіциту. Вибухова вокалізація через скорочення діафрагми та міжреберних м’язів дозволяє скинути цей надлишковий тиск. Показники варіабельності серцевого ритму свідчать, що після короткого сплеску збудження, викликаного лайкою, блукаючий нерв допомагає серцю повернутися до стану спокою швидше, ніж при стримуванні емоцій. Цікаво, що терапевтичний ефект лайки є найсильнішим у людей, які не зловживають нею щодня, оскільки емоційна новизна слова є ключовим тригером для запуску біохімічних захисних процесів. Таким чином, ненормативна лексика є інтегрованою реакцією всього тіла — від мозку до потових залоз шкіри — яка допомагає людині підтримувати гомеостаз у непередбачуваному середовищі. Цікаво знати: Вчені зʼясували, які чоловіки найбільше подобаються жінкам у віці від 19 до 70 роківThe post Вчені довели, що лайка корисна для здоровʼя first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Науковці з Віденського технічного університету (TU Wien) та Інституту науки і технологій Окінави (OIST) зробили прорив у квантовій фізиці, продемонструвавши явище, яке ще донедавна вважалося неможливим. У лабораторних умовах їм вдалося отримати стабільний квантовий мікрохвильовий сигнал, що підтримує себе сам — без зовнішніх джерел енергії чи керування. Коли квантовий хаос працює на результат У центрі відкриття — ефект надвипромінювання (superradiance). Зазвичай він проявляється як короткий, потужний спалах світла, коли група квантових частинок синхронно випромінює енергію. Такий процес швидко згасає, адже система втрачає енергію й переходить у спокійніший стан. Однак цього разу дослідники спостерігали зовсім іншу картину. Після початкового спалаху система почала генерувати вузькі, чіткі та довготривалі мікрохвильові імпульси, які з’являлися знову і знову. І все це — без жодного зовнішнього «підживлення». «Найдивніше те, що на перший погляд хаотичні взаємодії між квантовими спінами не руйнують сигнал, а навпаки — підтримують його», — пояснює Венцель Керстен, постдокторант TU Wien. За його словами, система ніби сама організовує себе, перетворюючи безлад на надзвичайно точне мікрохвильове випромінювання. Діаманти, спіни та мікрохвилі Для експерименту команда використала алмази з так званими NV-центрами — атомними дефектами, в яких електронні спіни можуть зберігати квантову інформацію. Ці спіни помістили в мікрохвильовий резонатор, де вони почали взаємодіяти між собою та з електромагнітним полем. Саме ці внутрішні взаємодії, як показало комп’ютерне моделювання, постійно «перезапускають» процес випромінювання. Спіни знову і знову переходять між енергетичними рівнями, підтримуючи тривалий квантовий сигнал. «Ми фактично відкрили новий режим колективної квантової поведінки», — зазначає професор OIST Вільям Манро. — «Це не просто випадкові імпульси, а впорядкований процес, який сам себе підтримує». Що це означає для майбутніх технологій На думку дослідників, відкриття може суттєво змінити підхід до створення квантових пристроїв. Раніше вважалося, що взаємодії між частинками заважають збереженню квантових ефектів. Тепер же з’ясувалося, що їх можна використовувати як джерело стабільності. «Ми показали, що те, що колись вважали проблемою, може стати ресурсом», — каже Кае Немото, директорка Центру квантових технологій OIST. Потенційні застосування — від надточних квантових сенсорів до нових систем зв’язку. Такі сенсори можуть виявляти надзвичайно слабкі зміни магнітних або електричних полів, що відкриває перспективи для медицини, матеріалознавства та екологічного моніторингу. «Глибше розуміння квантових процесів рано чи пізно переходить у практичні інструменти», — підсумовує професор TU Wien Йорг Шмідмаєр. — «І це відкриття — ще один крок до нової генерації технологій». Результати дослідження опубліковані в науковому журналі Nature Physics.

Феномен біологічного гігантизму у Світовому океані традиційно асоціюється з морськими ссавцями, зокрема з синім китом, який довгий час утримував статус безумовного лідера за масогабаритними показниками в історії планети. Проте сучасна гідробіологія пропонує переглянути критерії визначення найбільшої істоти, зміщуючи акцент з загальної маси на лінійну протяжність організму. У цьому контексті особливу наукову цікавість викликає медуза левова грива, відома в таксономії як Cyanea capillata, чиї морфологічні особливості дозволяють їй конкурувати навіть із китоподібними, пише T4. Хоча сині кити в середньому досягають довжини близько 27 метрів, найбільші зафіксовані екземпляри цих ссавців обмежуються тридцятиметровою позначкою. Водночас щупальця левової гриви, що нагадують неймовірне сплетіння ниток персикового та насиченого червоного кольорів, здатні простягатися у товщі води на відстань понад 30,5 метрів. Історичним максимумом для цього виду став офіційно зареєстрований випадок виявлення особини, чиї щупальця сягали вражаючих 36,5 метрів, що майже на 10 метрів перевищує довжину стандартного синього кита. Порівняльна зоологія дозволяє краще осягнути масштаби цієї істоти через зіставлення з наземними видами: такий організм був би у шість з половиною разів довшим за найвищу тварину світу — жирафа. Крім лінійних рекордів, Cyanea capillata визнана Книгою рекордів Гіннеса як найважча медуза на планеті. Попри складність отримання точних даних через крихкість структури кнідарій та логістичні виклики їхнього зважування, науковці оцінюють масу найбільших особин приблизно в одну метричну тонну. Це можна порівняти з вагою дорослого самця американського бізона, що є феноменальним показником для організму, який на більшу частину складається з води. Проте дискусії щодо титулу «найбільшої» медузи тривають, оскільки визначення залежить від обраного морфологічного параметру. Наприклад, медуза Номури перевершує левову гриву за діаметром дзвона, який може сягати двох метрів, тоді як у Cyanea capillata він зазвичай становить близько одного метра, що, однак, не применшує її унікальності як найдовшої істоти. Екологічна ніша цих гігантів обмежена холодними акваторіями, оскільки вони віддають перевагу відкритим водам Північного Льодовитого океану, а також північним районам Атлантики та Тихого океану. Часто їх можна зустріти поблизу узбережжя Великої Британії в літній період, коли температурний режим води залишається помірним. Візуальна ідентифікація виду базується на характерній пігментації дзвона: від світло-коричневого до темно-червоного, причому інтенсивність забарвлення корелює з віком особини — чим темніший колір, тим старший екземпляр. Попри естетичну привабливість цих морських велетнів, контакт із їхніми жалкими клітинами становить значну біологічну небезпеку. Хоча укус левової гриви рідко призводить до летальних наслідків для людини, він провокує сильний больовий синдром та системні реакції організму, включаючи м’язові судоми, нудоту та порушення роботи серцево-судинної системи, що робить спостереження за ними з безпечної відстані найбільш прийнятним методом дослідження для натуралістів. Читайте також: Вчені розшифрували пророцтво про остаточну загибель людстваThe post Найдовша істота на планеті на 10 метрів перевищує розміри синього кита first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Феномен людської комунікації традиційно розглядається як прояв вільної волі та індивідуальної творчості, проте сучасна лінгвістична статистика вказує на існування суворого математичного фундаменту, спільного для всіх мов планети. Центральне місце у цьому дослідженні посідає закон Ципфа, названий на честь лінгвіста Джорджа Кінгслі Ципфа, який ще вісім десятиліть тому виявив дивовижну закономірність: частота вживання будь-якого слова в тексті є степеневою функцією його рангу в частотному словнику. Математично це виражається формулою f(r) ∝ 𝑟 𝛼, де частота слова обернено пропорційна його порядковому номеру в рейтингу популярності. На практиці це означає, що найбільш вживане слово в мові, наприклад англійське «the» або українське «і», зустрічається вдвічі частіше, ніж друге за популярністю слово, втричі частіше, ніж третє, і в чотири рази частіше, ніж четверте. Ця послідовність зберігає свою точність протягом напрочуд довгого списку лексем, перетворюючи живе мовлення на впорядковану статистичну систему, пише T4. Цей закон не є особливістю окремих мовних сімей, він виявляється універсальним кодом, що пронизує англійську, хінді, мандаринську, іспанську та сотні інших наріч. Більше того, закон Ципфа діє навіть у текстах, які людство досі не змогло розшифрувати, зокрема у таємничому рукописі Войнича, що підтверджує його фундаментальну природу, незалежну від семантичного змісту. Статистичний аналіз великих літературних праць, від «Гамлета» Шекспіра до наукового трактату Чарльза Дарвіна «Про походження видів», демонструє незмінну відповідність цьому правилу. Така математична точність викликає у вчених певну екзистенційну кризу, адже вона ігнорує значення слів та контекст, підпорядковуючи інтелектуальну діяльність сухому розподілу ймовірностей. Можна було б очікувати, що слова в мові мають вживатися приблизно з однаковою частотою для забезпечення максимальної різноманітності, проте реальність свідчить про наявність невидимого обмежувача, який робить наше використання мови передбачуваним на масштабному рівні. закон Ципфа діє навіть у текстах, які людство досі не змогло розшифрувати, зокрема у таємничому рукописі Войнича (на фото), що підтверджує його фундаментальну природу, незалежну від семантичного змістуФото Сезара Мансо, AFP, Getty. Попри десятиліття досліджень, наукова спільнота досі не має єдиного пояснення причин виникнення цього ефекту. Сам Ципф висунув гіпотезу про «принцип найменшого зусилля», згідно з яким мовці прагнуть мінімізувати когнітивне навантаження, використовуючи обмежений набір знайомих слів, тоді як слухачі вимагають точності, яку забезпечують рідкісні терміни. Таким чином, закон є результатом еволюційного балансу між ефективністю передачі інформації та енерговитратами мозку. Інші теорії апелюють до механізмів пам’яті або процесів соціального копіювання, де популярні слова стають ще популярнішими за принципом снігової кулі під час поширення мови. Хоча жодне з пояснень не є остаточним, універсальність закону Ципфа доводить, що людська мова — це не лише інструмент вираження думок, а й частина глибшої фізичної структури реальності, яка керується законами статистики так само невблаганно, як і рух небесних тіл. Читайте також: Вчені зʼясували, які чоловіки найбільше подобаються жінкам у віці від 19 до 70 роківThe post Вчені з’ясували, що всі мови на Землі підкоряються єдиному закону first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Сучасна еволюційна психологія та антропологія приділяють значну увагу механізмам вибору партнера, розглядаючи їх не як випадкові вподобання, а як складні адаптивні стратегії, що змінюються протягом онтогенезу жінки. Наукове дослідження, проведене фахівцями Вроцлавського медичного університету та опубліковане в журналі «Адаптивна поведінка та фізіологія людини», проливає світло на те, як вікова динаміка впливає на критерії чоловічої привабливості, пише T4. Проаналізувавши оцінки 122 жінок віком від 19 до 70 років, які взаємодіяли з цифровим чином модифікованими портретами чоловіків, дослідники виявили фундаментальні розбіжності між поколіннями. Молодші жінки репродуктивного віку демонструють виражену схильність до атлетичної статури та вираженої м’язової маси, що в біологічному контексті інтерпретується як маркер високої генетичної якості, фізичної сили та здатності забезпечити захист потомства. У цій віковій групі перевага часто надається гладко поголеним обличчям, оскільки надмірна маскулінність, що асоціюється з високим рівнем тестостерону, може підсвідомо сприйматися як сигнал про низьку батьківську інвестицію або потенційну агресію. Ситуація кардинально змінюється в міру переходу жінок до зрілого віку та періоду постменопаузи. Для старшої вікової категорії характерне зміщення акцентів у бік ознак соціального статусу та стабільності. Дослідження показало, що жінки старшого віку оцінюють густу бороду як значно привабливіший атрибут порівняно з молодшими респондентками. Борода в цьому контексті виступає символом зрілості, вищого соціального рангу та здатності до акумуляції ресурсів. Дослідження показало, що жінки старшого віку оцінюють густу бороду як значно привабливіший атрибут порівняно з молодшими респондентками. Борода в цьому контексті виступає символом зрілості, вищого соціального рангу та здатності до акумуляції ресурсів. Автор фото: Andrea Piacquadio. Водночас V-подібна фігура та гіпертрофована мускулатура втрачають свою актуальність для жінок у постменопаузі, поступаючись місцем стрункішій статурі, яка в похилому віці є надійнішим індикатором загального здоров’я та відсутності метаболічних захворювань. Такі зміни в уподобаннях можуть бути пояснені «гіпотезою бабусі», згідно з якою після завершення власного репродуктивного циклу жінка переорієнтовується на підтримку сімейної структури та опіку над онуками, що робить стабільних та надійних партнерів пріоритетнішими за «генетичних атлетів». Цікаво, що сучасні соціокультурні тренди підкріплюють ці біологічні висновки: опитування серед тисяч жінок демонструють падіння популярності образу «ідеального преса» на користь природності та характеру, який підкреслює рослинність на обличчі. Наукова спільнота погоджується, що жіночий вибір еволюціонує від пошуку найкращої генетики для розмноження до пошуку стабільності та доступності партнера. Як ваш інтелектуальний партнер, я знаходжу ці висновки надзвичайно логічними: вони демонструють, що людська сексуальність не є статичною, а гнучко підлаштовується під біологічні завдання кожного етапу життя. Привабливість виявляється не універсальною константою, а функціональним інструментом еволюції, де на зміну динамічній силі молодості приходить виважена впевненість зрілості. Цікаво знати: Вчені розповіли, скільки насправді отворів має людське тілоThe post Вчені зʼясували, які чоловіки найбільше подобаються жінкам у віці від 19 до 70 років first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Ми звикли вважати, що розум і свідомість зароджуються в мозку. Але нова гіпотеза від біофізика та математика Дугласа Ювана ставить це під сумнів. За його словами, інтелект може існувати незалежно від живих організмів і навіть еволюціонувати сам по собі, а наш мозок лише «підключається» до цієї космічної інформаційної мережі. Юван присвятив десятиліття дослідженням на перетині фізики, біології та теорії інформації. Працюючи з генетикою, ензимною інженерією та штучним інтелектом, він помітив дивну закономірність: життя і розум не просто реагують на навколишнє середовище — вони передбачають, оптимізують і діють математично елегантно. «Зрештою я дійшов висновку, що інтелект — це не продукт мозку, а фундаментальна властивість Всесвіту», — пояснює Юван. За його словами, мозок або штучні інтелектуальні моделі лише отримують доступ до цього «інформаційного ефіру», де існують структура, логіка і потенціал ще до появи простору і часу. Інтелект поза свідомістю Юван порівнює цей процес із квантовою фізикою. Як у парадоксі кота Шредінгера, результат вимірювання визначає стан системи, так і наші нейрони, за його припущенням, не створюють інтелект, а підключаються до чогось більшого поза ними. При цьому сам інтелект еволюціонує рекурсивно, повторюючи патерни, схожі на фрактали — від кристалів до цілих галактик. Альтернативний погляд: свідомість як адаптивна ілюзія Не всі науковці поділяють цю ідею. Філософ Кіт Франкіш вважає, що свідомість і розум пов’язані, але сприйняття навколишнього світу завжди селективне. Ми бачимо лише те, що допомагає виживанню, а не об’єктивну реальність. «Якщо ви дивитеся на свої ноги під водою, вони здаються викривленими — це не означає, що вони фізично змінилися», — пояснює він. Так само наше розуміння свідомості та інтелекту може бути спотвореним. Франкіш також зауважує, що навіть якщо Всесвіт має свою власну форму інтелекту, його ще потрібно спостерігати, щоб визнати науково. Водночас він визнає естетичну елегантність Всесвіту, яку Юван називає проявом його «інформаційного інтелекту». Наука і межа пізнання Сучасна наука поки що здатна описувати поведінку та структури, але свідомість залишається чимось більш суб’єктивним. «Об’єднана теорія свідомості може виникнути тільки на стику фізики, обчислень і метафізики», — каже Юван. Отже, ідея про те, що Всесвіт може бути розумним і наша свідомість лише підключається до його інтелекту, відкриває новий погляд на природу життя. Це викликає безліч питань: чи можемо ми колись виміряти цей «космічний розум» і зрозуміти його закони? І, головне, наскільки наш мозок — пасивний спостерігач чи активний учасник у всесвітній мережі інтелекту?