Дві невеликі верхні щелепи, знайдені у фосфатних шахтах Марокко, виявили новий вид динозавра з качиним дзьобом — Taleta taleta, який жив приблизно 66 мільйонів років тому. Знахідка докладно описана в рецензованій науковій статті. Taleta поповнює короткий список пізніх травоїдних динозаврів Північної Африки, що існували наприкінці ери динозаврів. Це відкриття свідчить про активну еволюцію в регіоні, далеко від знаменитих північноамериканських родовищ. Що показують скам’янілості Дослідження очолив Ніколас Р. Лонгріч, старший викладач еволюційної біології в Університеті Бат. Його робота зосереджена на еволюції динозаврів, вимираннях та переміщенні видів між континентами. Збережені кістки — це верхні щелепи (maxilla) з правої та лівої сторони, кістки, які утримують зуби. Ряди зубів і гребені відрізняються від близьких видів, що вказує на інший прикус і харчування. Taleta належить до ламбеозавринів — підгрупи гадрозаврів із порожнистими гребенями на голові. Хоча самі гребені не збереглися, деталі щелеп дозволяють упевнено віднести вид до цієї групи. Скам’янілості знайдені у верхніх шарах фосфатів Улад Абдун у Марокко — породах, що охоплюють кінець крейдового періоду та початок еоцену, згідно з незалежними дослідженнями. «Кластер» гадрозаврів наприкінці крейди Попередня знахідка з того ж регіону — Ajnabia odysseus — показала, що гадрозаври досягли Африки наприкінці крейди. Друга знахідка, Minqaria bata, підтвердила, що дрібні гадрозаври не були поодинокими. Taleta належить до Arenysaurini — європейської гілки ламбеозавринів, визначеної за спільними ознаками черепа та зубів. Три родинні види, знайдені поруч у Марокко, зміцнюють зв’язок регіону з Південною Європою. Різні будови щелеп цих видів свідчать про адаптивну радіацію — швидку еволюційну диверсифікацію для освоєння різних видів рослинної їжі. Як Taleta могла потрапити до Африки Наприкінці крейдового періоду рівень світового океану зріс і затопив низини. Північно-західна Африка межувала з великим атлантичним затокоподібним узбережжям з островами та мілинами. Попри таку географію, короткі періодичні морські переходи могли накопичуватися з часом. Переміщення гадрозаврів з Іберії до Північної Африки узгоджується з побудованим для марокканських знахідок філогенетичним деревом. Ізоляція та різні прибережні середовища могли швидко розділити популяції. Життя на фосфатному узбережжі Відклади Улад Абдун утворилися в мілкому морі, де разом накопичувалися рештки морських і наземних тварин. Там численні акули, костисті риби та морські рептилії — зокрема мозазаври. Такі умови пояснюють, чому кістки динозаврів часто фрагментовані — це особливість тафономії, науки про те, як рештки перетворюються на скам’янілості. Час існування перед самим вимиранням Taleta жила наприкінці маастрихту — останнього етапу перед ударом астероїда, який поклав край епосі динозаврів. Це особливо важливо, адже більшість ламбеозавринів до того часу вже зникли. Її присутність натякає, що ізольовані регіони, такі як Північна Африка, могли бути «убежищами», де деякі лінії протримались довше. Вік порід показує, що Taleta існувала всього за кількасот тисяч років до масового вимирання, і була серед останніх гадрозаврів на Землі. Що нам дає Taleta Taleta демонструє, що еволюція наприкінці крейди була нерівномірною. Поки в одних регіонах ламбеозаври зникали, в інших, як-от Марокко, вони навіть диверсифікувалися. Урок простий: кожна нова знахідка може уточнити або докорінно змінити наукову картину. Тож висновки про глобальні тенденції завжди потрібно перевіряти новими даними з регіонів, які раніше були «білими плямами». Дослідження опубліковано в журналі Gondwana Research.

Будівництво тунелю Варберг у Швеції — частини сучасного проєкту залізниці — призвело до неочікуваної кількості історичних підводних знахідок: шести корабельних решток, що датуються від Середньовіччя до XVII століття. Усі вони є морськими свідченнями того, що колись було жвавим портом. Згідно з перекладеним звітом консультантів-археологів Arkeologerna, серед шести окремих кораблів чотири походять із Середньовіччя (або пізнього Середньовіччя), один — із XVII століття, а один не вдалося датувати. Керівниця проєкту Arkeologerna Елісабет Шагер у перекладеній заяві зазначила, що кораблі № 2, 5 і 6 були найбільш захопливими. Їх знайшли в центральній частині міста, що колись була первісною береговою лінією та місцем оборонних споруд гавані. Корабель № 2 виявився найкраще збереженим і єдиним із безперервною конструкцією. Кораблі № 5 і № 6 довелося спішно вилучати через обмеження в часі будівельного проєкту, тож додаткові частини могли залишитися під землею. Корабель № 2 складається з решток дубового вітрильника, побудованого в другій половині 1530-х років. Зведений із деревини з Західної Швеції, човен у клінкерній техніці (коли дошки корпусу накладаються одна на одну) зберіг дві секції корпусу з правого борту та розкидані елементи обшивки. У конструкції був також berghult — захисний брус на зовнішній частині корпусу, який Шагер назвала «захопливим». Він слугує підсилювальною смугою для захисту корпусу під час швартування та може підтримувати надбудову. Судно було повністю або частково палубним. У захопливому повороті подій команда знайшла сліди вогню на захисній смузі корабля № 2, що може означати, що судно навмисно підпалили перед тим, як воно затонуло. Корабель № 5, який датується XVII століттям, має багато спільного з кораблем № 2, включно з дубовою деревиною та клінкерною обшивкою. Експерти вважають, що обидва судна ймовірно плавали у водах за межами двох середньовічних міст — Варберга та Нью-Варберга, а корабель № 5 також міг ходити значною частиною Балтійського моря. Корабель № 6, однак, відрізняється від двох інших. Це єдине судно каравельного типу серед шести — конструкції, у якій дошки укладають впритул одна до одної та кріплять до рами, а не накладають унахлест. Також зроблений з дуба, корабель № 6 єдиний мав збережену кіля. Цей профільований (із пазом) кіля демонструє сліди голландської кораблебудівної традиції, але датувати деревину не вдалося. Кораблі № 3 і № 4 — обидва з XIV століття — були пласкодонними суднами, типовими для середньовічної торгівлі. Команда продовжить аналіз, сподіваючись знайти додаткові підказки про морське життя в Середньовіччі, включно з торговими мережами регіону. Як зазначає Шагер, зі збільшенням масштабних інфраструктурних проєктів на західному узбережжі Швеції археологи знаходять дедалі більше кораблів у місцях, які в Середньовіччі та ранній новий час були гаванями або навіть повністю під водою, але тепер є частиною міських центрів. Поточна робота відбувається у співпраці з музеєм Бохуслена, Visual Archaeology та Cultural Environment Halland. «Це буде надзвичайно цікаво, — сказала Шагер. — І ми матимемо багато захопливих речей, якими зможемо поділитися в майбутньому».

Штучне світло вночі колись було символом прогресу. Ліхтарі на вулицях, сяючі будівлі та бізнеси, що працюють 24/7, означали безпеку, зручність і безперервну активність. Але тепер наука розповідає іншу історію: усе це зайве світло може непомітно порушувати те, як планета поводиться з вуглецем. І не в добрий бік. Штучне світло перемикає вуглецевий баланс Рослини — це природні «вакуумні машини» для вуглецю. Вони поглинають вуглекислий газ удень за допомогою фотосинтезу. А вночі, як і ми, відпочивають — і разом з тваринами та мікроорганізмами виділяють вуглець у процесі, який називається диханням. Зазвичай цей цикл «вуглець увійшов — вуглець вийшов» перебуває в рівновазі. Але нові дослідження показують, що штучне світло вночі (ALAN) порушує цю рівновагу. Штучне світло збільшує кількість вуглецю, який рослини, тварини та мікроби виділяють уночі — але при цьому не допомагає рослинам поглинати більше вуглецю вдень. Це означає, що екосистеми виділяють більше вуглецю, ніж накопичують. А з часом це накопичується. Світлове забруднення — не лише міська проблема Це не лише місцева проблема великих міст. Чверть суші Землі зараз піддається впливу штучного світла вночі. Дослідники, які провели це дослідження, використали дані супутників і 86 станцій моніторингу вуглецю по всій Північній Америці та Європі. Вони з’ясували, що ALAN — не маленька, ізольована проблема, а фактор, який впливає на те, як цілі континенти накопичують і виділяють вуглець. «Світлове забруднення — одна з найпомітніших змін, спричинених людством, але його вплив зазвичай залишається прихованим», — сказала докторка Аліс Джонстон з Університету Кренфілда, яка очолила дослідження. «Це поширена проблема, що змінює функціонування екосистем, порушує енергетичні потоки, поведінку тварин, середовища проживання і природні ритми. Простими словами, яскравіші ночі означають більше викидів вуглецю — а це погана новина для планети». Чому це важливо для кліматології Більшість кліматичних моделей і глобальних вуглецевих бюджетів не враховують світлове забруднення. Вони відстежують вирубку лісів, сільське господарство, використання викопного палива — але забувають про світіння міст. Це помилка, кажуть учені. Зростання нічного освітлення — близько 2% щороку — потрібно враховувати у прогнозах зміни клімату. «Наші результати свідчать, що це зростаюче світлове «поле» може непомітно, але суттєво змістити глобальний вуглецевий баланс, якщо нічого не змінювати», — зазначив професор Джим Гарріс, співавтор дослідження. Проблема, яку можна вирішити швидко І ось несподіване: світлове забруднення — одна з небагатьох екологічних проблем, які можна вирішити майже миттєво. На відміну від парникових газів або вирубки лісів, що потребують років політики й планування, штучне нічне світло можна зменшити просто кращими лампами та продуманим дизайном. «На відміну від зміни клімату, ми могли б зменшити світлове забруднення буквально за одну ніч завдяки кращому проєктуванню освітлення», — сказала докторка Джонстон. «Використання димованих, спрямованих і спектрально чутливих освітлювальних систем — це негайне й реальне покращення». Освітлення становить близько 15% світового споживання електроенергії. Скорочення зайвого освітлення може заощаджувати енергію, зменшувати викиди й навіть покращувати здоров’я людей. Як зазначає Джонстон, це рідкісний «виграш-виграш-виграш» — для довкілля, енергоефективності та здоров’я. Штучне світло та вуглецевий баланс Землі Більшість із нас не замислюється над тим, які лампи ми лишаємо ввімкненими після заходу сонця. Ліхтарі біля будинку, рекламні вивіски, стоянки — це частина сучасного життя. Але це дослідження показує, що навіть незначні освітлювальні рішення можуть мати масштабні наслідки. Коли штучне світло порушує «дихання» екосистем, воно додає навантаження планеті, яка вже бореться за рівновагу. Розумніші рішення в освітленні — це не лише економія енергії, а й допомога природі працювати як слід. Переосмислення того, як ми освітлюємо світ Наступний крок — привернути увагу міст, бізнесів і урядів. Це означає включити світлове забруднення до кліматичних моделей. Це означає проєктувати міста й інфраструктуру так, щоб освітлювати лише те, що потрібно — і залишати частину ночі недоторканою. Це не про те, щоб вимкнути всі ліхтарі. Це про розумний підхід. Менше засліплення, менше марнування енергії, більше природної рівноваги у вуглецевому циклі. Планета не спить — але їй усе ще потрібна темрява. Повне дослідження опубліковане в журналі Nature Climate Change.

Аналіз ДНК історичних постатей завжди був складним завданням, що балансує на межі між науковим проривом та етичною дилемою, особливо коли йдеться про одну з найтемніших постатей історії. Нове дослідження, представлене в документальному фільмі Channel 4 під назвою «ДНК Гітлера: план диктатора», стверджує, що вдалося не лише отримати, але й проаналізувати генетичний матеріал Адольфа Гітлера. Дослідницьку групу очолила генетик Турі Кінг, відома своєю роботою з ідентифікації останків короля Річарда III. Джерелом ДНК став невеликий клаптик тканини, нібито вирізаний американським полковником Розвеллом П. Розенгреном у 1945 році із закривавленого дивана в берлінському бункері, де диктатор наклав на себе руки. Кінг стверджує, що автентичність зразка була підтверджена шляхом порівняння його ДНК з ДНК підтвердженого родича Гітлера по чоловічій лінії, пише T4. Крупний план тканини, знятої з дивана в бункері Адольфа Гітлера, де німецький диктатор покінчив життя самогубством у 1945 році. Blink Films. Найбільш вражаючим заявленим відкриттям є виявлення мутації в гені PROK2. [Зображення розташування гена PROK2 на хромосомі] Варіанти цього гена пов’язані з рідкісним вродженим захворюванням — синдромом Каллмана, який характеризується порушенням гормонального фону. За словами Кінг, цей стан може призводити до затримки або відсутності статевого дозрівання через низький рівень тестостерону, а також спричиняти неопущення яєчок (крипторхізм). Це генетичне свідчення, як зазначає історик Алекс Кей, дивним чином узгоджується з історичними записами: медичний огляд Гітлера у 1923 році після “Пивного путчу” зафіксував у нього правосторонній крипторхізм. Водночас, аналіз Y-хромосоми, який дозволив підтвердити збіг зі зразком родича, на думку дослідників, спростовує давні чутки про єврейське походження Гітлера по батьківській лінії, оскільки такий збіг був би неможливим. Лідер нацистів Адольф Гітлер сидить на краю столу у своїй резиденції Бергхоф у Берхтесгадені, Німеччина, під час Другої світової війни, приблизно 1940 року. Пол Поппер/Popperfoto/Getty Images Дослідники також спробували розрахувати полігенні шкали ризику (PRS) для оцінки генетичної схильності до певних психічних станів. За словами Дітте Демонтіс, професора психіатричної генетики, яка брала участь у проєкті, показники Гітлера щодо шизофренії, аутизму та біполярного розладу виявилися вищими, ніж у 99% контрольної данської популяції. Проте вчені негайно наголошують, що PRS не є діагностичним інструментом і жодним чином не може пояснити чи виправдати його дії. Незважаючи на ці гучні заяви, вся робота наразі залишається в площині документального кіно, а не строгої науки. На момент виходу фільму дослідження не пройшло процедуру рецензування та не було опубліковане в науковому журналі, хоча Кінг запевнила, що воно подане на розгляд. Ця відсутність прозорості викликала значний скепсис у науковій спільноті. Експерти, які не брали участі в проєкті, такі як Понтус Скоглунд та Том Бут з Інституту Френсіса Кріка, зазначають, що без доступу до необроблених даних та методології неможливо оцінити обґрунтованість тверджень. Вони також ставлять під сумнів наукову цінність такого дослідження порівняно з величезним історичним архівом, що документує поведінку Гітлера, та вказують на ризик стигматизації людей, які сьогодні живуть із цими медичними станами. Як визнала сама Кінг, генетика — це лише “маленький, маленький шматочок пазла”. Читайте також: Археологи розкрили моторошну правду про гробницю Тутанхамона: чого Говард Картер боявся більше за “прокляття”The post Аналіз ДНК Гітлера підтвердив рідкісну хворобу та поставив крапку в суперечках про його єврейське походження first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Історичні артефакти, що колись належали імператорам, незмінно викликають ажіотаж на аукціонах, але рідко коли торги перевершують очікування настільки драматично. Як повідомляє видання The New York Times, унікальна діамантова прикраса, що належала Наполеону Бонапарту, пішла з молотка за приголомшливі 4,4 мільйона доларів. Ця сума, отримана на женевських торгах аукціонного дому Sotheby’s, шокувала експертів, адже вона перевищила початкову оцінку в 17, а за деякими даними — навіть у 30 разів. Неймовірна ціна пояснюється не лише блиском діамантів, але й винятковою історією прикраси, яка є справжнім свідком одного з найважливіших поворотних моментів в європейській історії, пише T4. Ця сума, отримана на женевських торгах аукціонного дому Sotheby’s, шокувала експертів, адже вона перевищила початкову оцінку в 17, а за деякими даними — навіть у 30 разів. Автор фото: Sotheby’s. Сама прикраса, яку можна носити і як брошку, і як підвіску, була виготовлена для імператора приблизно в 1810 році. В її центрі сяє великий овальний діамант вагою 13,04 карата, оточений майже сотнею дрібніших каменів старовинної огранки. Вважається, що Наполеон використовував цей коштовний виріб як прикрасу для свого знаменитого капелюха-двокутки під час особливо урочистих подій. Працівник Sotheby’s демонструє брошку із 132-каратного зеленого берилу та діамантів, яка колись належала імператору Наполеону, під час фотосесії 6 листопада 2025 року перед аукціоном Sotheby’s.Марсьяль Трезіні (AP). Історія цієї брошки обривається і знову починається на полі битви при Ватерлоо у 1815 році. Під час панічного відступу Наполеон був змушений кинути свою карету, яка застрягла в багнюці. Прусські війська, що захопили екіпаж, виявили в ньому особисті речі імператора, включаючи цю діамантову брошку. Як військовий трофей, вона була передана прусському королю Фрідріху Вільгельму III і понад два століття зберігалася як реліквія в королівському домі Гогенцоллернів, перш ніж потрапити у приватну колекцію, з якої й була виставлена на торги, де її придбав анонімний колекціонер. Читайте також: У Канаді виявили легендарний “Флорентійський діамант” вагою 137 каратівThe post Трофей Ватерлоо: діамантова брошка Наполеона пішла з молотка за $4,4 мільйона first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Історичні артефакти, що колись належали імператорам, незмінно викликають ажіотаж на аукціонах, але рідко коли торги перевершують очікування настільки драматично. Як повідомляє видання The New York Times, унікальна діамантова прикраса, що належала Наполеону Бонапарту, пішла з молотка за приголомшливі 4,4 мільйона доларів. Ця сума, отримана на женевських торгах аукціонного дому Sotheby’s, шокувала експертів, адже вона перевищила початкову оцінку в 17, а за деякими даними — навіть у 30 разів. Неймовірна ціна пояснюється не лише блиском діамантів, але й винятковою історією прикраси, яка є справжнім свідком одного з найважливіших поворотних моментів в європейській історії, пише T4. Ця сума, отримана на женевських торгах аукціонного дому Sotheby’s, шокувала експертів, адже вона перевищила початкову оцінку в 17, а за деякими даними — навіть у 30 разів. Автор фото: Sotheby’s. Сама прикраса, яку можна носити і як брошку, і як підвіску, була виготовлена для імператора приблизно в 1810 році. В її центрі сяє великий овальний діамант вагою 13,04 карата, оточений майже сотнею дрібніших каменів старовинної огранки. Вважається, що Наполеон використовував цей коштовний виріб як прикрасу для свого знаменитого капелюха-двокутки під час особливо урочистих подій. Працівник Sotheby’s демонструє брошку із 132-каратного зеленого берилу та діамантів, яка колись належала імператору Наполеону, під час фотосесії 6 листопада 2025 року перед аукціоном Sotheby’s.Марсьяль Трезіні (AP). Історія цієї брошки обривається і знову починається на полі битви при Ватерлоо у 1815 році. Під час панічного відступу Наполеон був змушений кинути свою карету, яка застрягла в багнюці. Прусські війська, що захопили екіпаж, виявили в ньому особисті речі імператора, включаючи цю діамантову брошку. Як військовий трофей, вона була передана прусському королю Фрідріху Вільгельму III і понад два століття зберігалася як реліквія в королівському домі Гогенцоллернів, перш ніж потрапити у приватну колекцію, з якої й була виставлена на торги, де її придбав анонімний колекціонер. Читайте також: У Канаді виявили легендарний “Флорентійський діамант” вагою 137 каратівThe post Трофей Ватерлоо: діамантова брошка Наполеона пішла з молотка за $4,4 first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Протягом понад 100 років стійка ділянка незвично холодної води на південь від Ґренландії різко виділяється на тлі загального потепління Атлантичного океану. Це явище викликало наукові дискусії, і нове дослідження тепер вказує на його приховану причину: довготривале ослаблення ключової океанічної циркуляції. Дослідники з Каліфорнійського університету в Ріверсайді повідомляють, що лише один фактор може пояснити спостережувані зміни температури та солоності океану. Їхній аналіз показує, що Атлантична меридіональна перекидальна циркуляція (AMOC) сповільнюється. Ця велика система течій впливає на глобальний клімат, переносячи теплу солону воду на північ і повертаючи прохолодну глибоку воду на південь. «Люди давно задаються питанням, чому існує ця холодна пляма», — сказав кліматолог UCR Вей Лю, який очолив дослідження разом із аспірантом Кай-Юанем Лі. — «Ми з’ясували, що найбільш імовірна відповідь — це ослаблення AMOC». AMOC працює подібно до конвеєрної стрічки, транспортує тепло й сіль із тропіків у Північну Атлантику. Коли ця циркуляція слабшає, у субполярний регіон надходить менше теплої та солоної води, що призводить до охолоджених і менш солоних умов, спостережуваних біля південної Ґренландії. Зменшення потоку означає, що менші об’єми тепла та солі надходять у Північну Атлантику, створюючи прохолодніші й менш солоні поверхневі води. Саме тому вчені використовують вимірювання солоності та температури, щоб оцінювати силу AMOC. Реконструкція змін за століття Лю та Лі проаналізували записи температури й солоності за приблизно 100 років, оскільки прямі спостереження AMOC ведуться лише близько двох десятиліть. Використовуючи ці довготривалі дані, вони відновили, як змінювалася циркуляція з часом, а потім перевірили свою реконструкцію майже на 100 кліматичних моделях. Згідно зі статтею, опублікованою в Communications Earth & Environment, лише моделі, які відтворювали ослаблену AMOC, узгоджувалися з фактичними спостереженнями. Моделі зі зміцненою циркуляцією не змогли відтворити реальні океанічні умови. «Це дуже стійка кореляція», — сказав Лі. — «Якщо порівняти спостереження з усіма моделями, лише сценарій ослабленої AMOC пояснює охолодження в цьому регіоні». Дослідження також показало, що ослаблення AMOC корелює зі зниженням солоності — ще одна ознака того, що на північ транспортується менше теплої солоної води. Наслідки цих змін значні. Аномалія біля Південної Ґренландії важлива не лише через свою незвичність, а й тому, що цей регіон є одним з найбільш чутливих до змін океанічної циркуляції. Він впливає на погодні умови по всій Європі, змінюючи кількість опадів і зміщуючи струменеву течію — висотний потік повітря, який керує рухом циклонів та допомагає регулювати температури у Північній Америці та Європі. Сповільнення AMOC може також порушити морські екосистеми, оскільки зміни солоності та температури впливають на середовище проживання різних видів. Дискусія вирішена Результати дослідження можуть допомогти покласти край суперечці між кліматичними моделістами щодо того, чи зумовлене охолодження біля Південної Ґренландії океанічною динамікою, чи атмосферними факторами, такими як аерозольне забруднення. Багато сучасних моделей припускали друге та прогнозували зміцнення AMOC через зниження аерозолів. Але ці моделі не змогли відтворити реальні дані. «Наші результати показують, що лише моделі з ослабленою AMOC виявилися правильними», — сказав Лю. — «Це означає, що багато нових моделей занадто чутливі до змін аерозолів і менш точні для цього регіону». Вирішивши цю невідповідність, дослідження робить кліматичні прогнози — особливо для Європи — більш надійними. Робота також підкреслює цінність непрямих даних. Незважаючи на обмежені прямі вимірювання, температурні та соляні записи дозволяють відстежувати довгострокові зміни та робити прогнози на майбутнє. «У нас немає прямих спостережень за ціле століття, але дані температури та солоності дають змогу чітко побачити минуле», — сказав Лі. — «Дослідження показує, що AMOC слабшає понад сто років, і ця тенденція, ймовірно, продовжиться, якщо рівень парникових газів зростатиме». У міру зміни клімату холодна пляма біля Південної Ґренландії може лише посилювати свій вплив. Сподіваються, що розкриття її походження допоможе краще підготувати суспільства до того, що чекає попереду. «Метод, який ми використали, — це потужний інструмент для розуміння того, як система змінювалася, і куди вона прямує, якщо викиди парникових газів продовжать зростати», — сказав Лі.

Коли Мері Шеллі у 1818 році опублікувала «Франкенштейн, або Сучасний Прометей», вона не просто започаткувала жанр наукової фантастики; вона сформулювала вічне питання про етичні наслідки неконтрольованих наукових амбіцій. Історія вченого, який реанімує мертві тканини, стала архетипом людського надмірного прагнення. Через два століття, у 2025 році, коли режисер Гільєрмо дель Торо переосмислює цей міф для Netflix, вигадка вже не встигає за фактами. Сучасна наука, від редагування людських ембріонів до реанімації мертвих мізків, неодноразово перетинала межі, які колись вважалися непорушними, перетворюючи готичний жах на експериментальну реальність, пише T4. “Діти CRISPR”: неконтрольоване редагування людства Мабуть, найяскравішим втіленням цього “сучасного Прометея” став китайський дослідник Хе Цзянькуй. У листопаді 2018 року він таємно використав технологію CRISPR-Cas9 для редагування геномів дівчаток-близнючок, Лулу та Нани, намагаючись зробити їх імунними до ВІЛ шляхом вимкнення гена CCR5. Світова наукова спільнота відреагувала з жахом. Це були перші в історії люди, народжені зі спадковими генетичними модифікаціями — крок, зроблений без інституційного нагляду та з порушенням етичних протоколів. Жодної термінової медичної потреби втручання не виправдовувало, натомість воно відкрило невідомі довгострокові ризики та розпалило побоювання щодо нової ери євгеніки, зумовленої нерегульованими інноваціями. У листопаді 2018 року він таємно використав технологію CRISPR-Cas9 для редагування геномів дівчаток-близнючок, Лулу та Нани, намагаючись зробити їх імунними до ВІЛ шляхом вимкнення гена CCR5. Автор фото: Кін Чеунг/Associated Press. На межі життя і смерті: реанімація свинячого мозку Якщо експеримент Хе торкався створення життя, то дослідження 2019 року в Єльському університеті похитнуло самі основи смерті. Команда під керівництвом нейробіолога Ненада Сестана відновила клітинну активність у мозку свиней через чотири години після їхньої смерті. Використовуючи перфузійну систему під назвою BrainEx, вони циркулювали спеціальний розчин через органи, відновлюючи синаптичну функцію та зменшуючи загибель клітин. Хоча в дослідженні, опублікованому в Nature, не повідомлялося про жодні ознаки свідомості, воно фундаментально оскаржило ідею незворотності смерті мозку. Як сказав біоетик Стівен Латам, це не був “живий мозок”, але він був “точно метаболічно активним”, розмиваючи біологічні критерії, що визначають кінець життя. У 2019 році Команда під керівництвом нейробіолога Ненада Сестана відновила клітинну активність у мозку свиней через чотири години після їхньої смерті. Автор фото: mali maeder Химери XX століття: двоголові собаки та трансплантація голови Ці сучасні дилеми мають моторошне коріння у 20-му столітті. У 1950-х роках радянський хірург Володимир Деміхов провів серію шокуючих експериментів, хірургічно пересадивши голову та верхню частину тіла цуценяти більшому собаці, створивши двоголову химеру, яка могла реагувати на подразники і прожила 29 днів. Його робота, хоч і сприяла ранній трансплантології, проводилася з повною зневагою до добробуту тварин. Два десятиліття потому, у 1970 році, американський нейрохірург Роберт Дж. Вайт провів повну трансплантацію голови макаці-резусу. Тварина прийшла до тями, її мозок був живий, вона могла бачити і чути, але залишалася паралізованою, оскільки з’єднання спинного мозку було неможливим. Вайт довів живучість мозку поза тілом, але створив жахливу реальність існування свідомості ув’язненої в чужому, недіючому тілі. У 1950-х роках радянський хірург Володимир Деміхов провів серію шокуючих експериментів, хірургічно пересадивши голову та верхню частину тіла цуценяти більшому собаці, створивши двоголову химеру, яка могла реагувати на подразники і прожила 29 днів. Зображення: Reddit Світла сторона Прометея: натхнення, що рятує життя Проте спадщина Франкенштейна не є виключно жахливою; вона показує подвійність натхнення. У 1957 році, переглянувши екранізацію «Франкенштейна» 1931 року, інженер Ерл Баккен був вражений образами електрики, що відроджує життя. Цей образ надихнув його на створення першого портативного кардіостимулятора на батарейках. Інновація Баккена, народжена з того ж вигаданого імпульсу, що й експерименти Деміхова, стала основою сучасної кардіології. Його компанія Medtronic сьогодні підтримує мільйони життів. Це служить нагадуванням, що натхнення, яке в одному випадку веде до етичної прірви, в іншому — за умови дотримання етики та точності — може служити людству, перетворюючи жах на надію. Читайте також: Археологи розкрили моторошну правду про гробницю Тутанхамона: чого Говард Картер боявся більше за “прокляття”The post Від Франкенштейна до реальності: п’ять наукових експериментів, коли вчені перетнули межу first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Дослідники з університету Сіднея та Університету Аделаїди опублікували в журналі Earth and Planetary Science Letters результати роботи, що пояснює механізм виникнення еукаріотичних організмів. Команда під керівництвом Дітмара Мюллера створила комп’ютерну модель, яка відтворює рух тектонічних плит та континентальних околиць протягом 1,8 мільярда років. Суперконтинент Нуна почав руйнуватися 1,46 мільярда років тому. Цей процес призвів до формування протяжних мілководних ділянок на континентальному шельфі. Модель показала зміни в циркуляції вуглецю між мантією Землі, океанами та атмосферою в цей період. Розлом континентальних мас супроводжувався зниженням інтенсивності вулканічної активності, що зменшило надходження вуглекислого газу атмосферу. Одночасно океанічна кора почала акумулювати більше вуглецю. Дрібноводні морські зони помірних широт отримали стабільні геохімічні умови. Згідно з висновками співавтора Юрія Фаркаша, ці ділянки характеризувалися підвищеною концентрацією поживних речовин та кисню порівняно з глибоководними областями. Дані фактори створили середовище, придатне для розвитку перших еукаріотів – клітин зі складною внутрішньою структурою. Період між 1,8 мільярда та 800 мільйонів років тому отримав назву «нудний мільярд» через відносну стабільність геологічних та кліматичних процесів. Нове дослідження показує, що саме в цей час сформувалися умови, необхідні для подальшої еволюції багатоклітинних організмів.

Астрономи вперше зафіксували деталі розпаду комети, що прилетіла з пояса Койпера. Комета C/2025 K1 (ATLAS) розпалася на три великі фрагменти після того, як на початку жовтня пройшла на близькій відстані від Сонця. Цю подію було зафіксовано телескопами в Італії в ніч з 11 на 12 листопада, і вона стала рідкісним прикладом руйнування кометного ядра. Вчені вважають, що комета, ймовірно, вперше увійшла у внутрішню Сонячну систему, а її руйнування надає цінну можливість вивчити первісний матеріал, що зберігся з часів утворення планет. Комету було відкрито у травні 2025 року в рамках огляду неба системою ATLAS (Asteroid Terrestrial-impact Last Alert System). Протягом кількох місяців вона поступово збільшувала яскравість у міру наближення до Сонця: гази в її ядрі почали випаровуватися, утворюючи навколо світну оболонку — кому, а сонячний вітер розтягував її, формуючи характерний хвіст. Однак комета не досягла яскравості, достатньої для спостереження неозброєним оком. Головна подія сталася після перигелію — найближчого підльоту до Сонця, що відбувся 8 жовтня. Під дією потужної сонячної радіації та приливних сил структура давнього крижаного ядра зазнала руйнування. Спостереження, проведені 11–12 листопада за допомогою 1,82-метрового телескопа «Коперник» в обсерваторії в Італії, показали, що ядро розкололося щонайменше на три частини. Як повідомила астроном Олена Мадзотта Епіфані (Mazzotta Epifani) з Національного інституту астрофізики Італії, два основні фрагменти мають схожу яскравість і розділені приблизно на 2000 км. Третій, тьмяніший фрагмент розташований ліворуч від основної пари та потребує додаткових спостережень. Незалежно від цього, астроном Джанлука Мазі з Virtual Telescope Project також зафіксував процес розпаду в ніч з 12 на 13 листопада. Його знімки показали, як велика частина ядра відокремлюється від його основної, зверненої до Сонця ділянки. Вчені припускають, що C/2025 K1 (ATLAS) прилетіла у внутрішню Сонячну систему з пояса Койпера — віддаленого регіону за орбітою Нептуна, де зберігається безліч крижаних тіл, що залишилися з ранніх етапів історії Сонячної системи. Такі комети вважаються «капсулами часу», оскільки їхній склад майже не змінився за мільярди років. Саме тому їхнє вивчення допомагає зрозуміти, з яких матеріалів утворилися планети та як відбувався процес акреції у ранній сонячній туманності. Розпад комети — рідкісне, але важливе явище для астрономії. Він дає змогу вченим побічно вивчати внутрішню будову ядра, спостерігаючи за поведінкою його фрагментів. Комета C/2025 K1 (ATLAS) не має відношення до міжзоряної комети 3I/ATLAS, яка останнім часом привертала увагу ЗМІ. Обидві комети отримали позначення ATLAS на честь тієї самої оглядової програми, проте їхня природа та походження різняться.