Попри те, що глибини Світового океану залишаються однією з найменш вивчених частин планети, інтерес до них стрімко зростає. Причина — метали, без яких неможливий «зелений» перехід: літій, кобальт, нікель та інші критично важливі ресурси, що у великих кількостях залягають на океанічному дні. Нове міжнародне дослідження показало, якою ціною може обійтися їхній видобуток для життя в глибокому морі. Що відбувається на дні океану Команда морських біологів з різних країн протягом п’яти років вивчала екосистеми на глибині близько 4 тисяч метрів у Тихому океані — в так званій зоні Кларіон—Кліппертон, що простягається між Мексикою та Гаваями. Саме цей регіон нині вважають одним із головних кандидатів для промислового видобутку корисних копалин з морського дна. Робота, опублікована в журналі Nature Ecology and Evolution, стала можливою завдяки зростаючому комерційному та геополітичному інтересу до глибоководних ресурсів. Дослідження проводилися відповідно до вимог Міжнародного органу з морського дна (ISA), який регулює видобуток корисних копалин у міжнародних водах. 160 днів у морі та сотні нових видів Загалом науковці провели в морі 160 днів і зібрали зразки донних організмів, більших за 0,3 мм. У результаті їм вдалося ідентифікувати 4 350 особин, які належать до 788 видів. Більшість із них раніше взагалі не були відомі науці. Серед знайдених організмів — багатощетинкові черви, ракоподібні, молюски (равлики та мідії), а також новий вид одиночного корала, описаний у окремому дослідженні. Для порівняння: в зразку ґрунту з Північного моря можна знайти до 20 тисяч тварин. На глибині 4 км видів може бути стільки ж, але кількість особин — у сотні разів менша. Це надзвичайно бідне на поживні речовини середовище, де шар осаду наростає лише на тисячну частку міліметра на рік. Наслідки видобутку: локальні, але відчутні Під час експериментальних робіт із використанням гірничої техніки вчені зафіксували помітні зміни. У місцях, де проходило обладнання, загальна кількість тварин скоротилася приблизно на 37%, а різноманіття видів — на 32%. Водночас дослідники зазначають: вплив виявився локальним. За межами безпосередньо порушених ділянок екосистема зберігалася значно краще, ніж очікувалося раніше. Це дає підстави вважати, що за суворого регулювання шкоду можна обмежити — хоча повністю уникнути її неможливо. Ми досі не знаємо, що там живе Окрема проблема — відсутність даних про поширення видів. Як з’ясувалося, склад донних спільнот змінюється навіть природним шляхом, імовірно через коливання кількості органічної їжі, що опускається з верхніх шарів океану. Близько 30% зони Кларіон—Кліппертон нині перебуває під охороною, але науковці визнають: ми майже нічого не знаємо про біорізноманіття на цих захищених ділянках. Без цього неможливо точно оцінити ризики для океанських екосистем у разі масштабного видобутку. Баланс між ресурсами та природою Дослідження показує складну картину. З одного боку, людству дійсно потрібні метали для відновлюваної енергетики та електротранспорту. З іншого — навіть локальне втручання в глибоководні екосистеми призводить до втрати біорізноманіття в середовищі, яке відновлюється надзвичайно повільно. Науковці наголошують: перш ніж запускати повноцінний промисловий видобуток, необхідно значно розширити базові дослідження та зрозуміти, що саме ми ризикуємо втратити. Адже глибоке море досі залишається одним із останніх великих білих плям на мапі життя Землі.

У світі природи існують явища, що вражають своєю складністю та незвичайними способами виживання, одним із яких є лакрифагія — споживання слізної рідини іншими живими істотами. Тривалий час вважалося, що подібна поведінка притаманна переважно метеликам та молям, які мешкають у тропічних регіонах Амазонії, де вони сьорбають сльози черепах або крокодилів для отримання дефіцитних мінералів. Однак нещодавнє відкриття в Національному лісі Грін-Маунтін, США, опубліковане в журналі Ecosphere, радикально розширило географію та біологічне розуміння цього процесу, пише T4. Фотопастка зафіксувала унікальні кадри, на яких група метеликів споживає очні виділення північноамериканського лося (Alces americanus americanus). Це лише другий зафіксований випадок подібної поведінки так далеко на північ від тропіків, що свідчить про набагато ширше розповсюдження лакрифагії в помірних широтах, ніж вважалося раніше. Рідкісні кадри з Вермонту: нічна камера зафіксувала «сльозотечу» — метелики зібралися біля очей американського лося, щоб отримати необхідні мінерали. Фото знято в червні 2024 року в лісах Грін-Маунтін. Авторство: Vermont Department of Fish and Wildlife.. Більшість лускокрилих отримують поживні речовини з нектару квітів, проте для нормального функціонування організму їм необхідні додаткові натрій та амінокислоти, які вони часто знаходять у вологому ґрунті, рештках тварин або людському поті — цей процес відомий як «калюжування». Пиття сліз є формою такої мінеральної підгодівлі, але його надзвичайна рідкість підтверджується статистикою: серед понад 247 000 знімків поведінки лосів, зроблених на майже 500 ділянках у штатах Мен, Массачусетс, Нью-Гемпшир та Вермонт, лише 80 кадрів продемонстрували сцену лакрифагії. На цих знімках, зроблених у нічний час 19 червня 2024 року, видно метеликів, імовірно з родини Geometridae (п’ядуни), які зосередилися на морді лося-самця для отримання цінної рідини. Окрім суто наукового інтересу до міжвидової взаємодії, це відкриття порушує питання ветеринарного та екологічного характеру. Науковці припускають, що метелики, які контактують із очними виділеннями різних особин, можуть виступати переносниками патогенів, зокрема спричиняти інфекційний кератокон’юнктивіт, що загрожує зору лосів. Хоча наразі прямих доказів поширення хвороб лускокрилими серед ссавців не задокументовано, потенційний вплив на здоров’я популяції лосів залишається предметом подальших досліджень. Таким чином, симбіотична на перший погляд сцена «метеликів на морді лося» виявляється складним біологічним механізмом перерозподілу ресурсів, де маленькі комахи долають величезні труднощі для отримання необхідних елементів у суворих умовах північних лісів. Читайте також: Африканський патруль: вчені показали тварину, яка попереджає носорогів про наближення людейThe post Вчені показали істоту, яка харчується сльозами лося first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Фізики зробили ще один крок до майбутнього квантових технологій, відкривши незвичайну форму матерії — так званий «кристал часу з варіаціями», або rondeau time crystal. Це відкриття не лише розширює наше розуміння природи часу в квантовому світі, а й може наблизити створення стабільнішої та надійнішої квантової пам’яті. Кристали, які існують у часі Звичайні кристали — від алмазу до льоду — мають чітку структуру, що повторюється у просторі. Саме тому їх іноді називають «просторовими кристалами». Кристали часу працюють за іншим принципом: їхня структура повторюється не в просторі, а в часі. Вони постійно коливаються з фіксованим ритмом, не втрачаючи енергії, що робить їх надзвичайно привабливими для квантових комп’ютерів. Ідею кристалів часу теоретично запропонували ще у 2012 році. Відтоді вони стали однією з ключових тем у розмовах про те, як зменшити помилки в квантових обчисленнях і створити надійні осередки квантової пам’яті. Проте, попри великий інтерес, ми досі знаємо про них далеко не все. Не всі кристали часу однакові Вчені вже з’ясували, що кристали часу бувають різними. Одні потребують зовнішнього «підштовхування» для підтримки ритму, інші здатні коливатися самі по собі. Нова робота, опублікована в журналі Nature Physics, описує ще один, значно складніший варіант. Йдеться про фазу матерії, де поєднуються дві протилежності: довготривалий часовий порядок і короткочасний хаос. Саме цю дивну комбінацію автори назвали rondeau time crystal. Натхнення з музики та мистецтва Назва виникла не випадково. У музиці рондо (або rondeau) — це форма, де головна тема постійно повторюється, але щоразу з варіаціями. Найвідоміший приклад — «Rondo alla Turca» Моцарта. Принцип той самий: знайомий ритм, доповнений змінами. За словами одного з авторів дослідження, аспіранта Каліфорнійського університету в Берклі Лео Муна, подібне поєднання порядку і різноманіття характерне не лише для мистецтва, а й для природи. Наприклад, у льоді атоми кисню утворюють впорядковану решітку, тоді як атоми водню розташовані хаотично. Цей локальний безлад теж несе важливу інформацію. Як створили кристал часу в лабораторії Для експерименту вчені використали алмази з атомами вуглецю-13. У кристалічній решітці алмазу є дефекти — атоми азоту поруч із порожніми «вакансіями». Такі структури відомі як NV-центри. Під дією лазерів і мікрохвиль ці центри можна керовано поляризувати, впливаючи на квантові спіни атомів. Завдяки точно підібраній послідовності імпульсів команда змогла створити стан, у якому кристал демонструє стабільний часовий ритм, але з внутрішніми короткими коливаннями — тими самими «варіаціями». Ба більше, у цих часових патернах дослідники змогли зберігати інформацію, фактично використовуючи час як носій даних. Чому це важливо для квантових технологій Хоча експеримент проводили з алмазами, вчені наголошують: принцип підходить і для інших квантових платформ. Це відкриває нові можливості для створення квантових симуляторів, пам’яті та логічних елементів, стійких до шуму й помилок. Дослідники вважають, що поєднання довготривалого порядку з контрольованим хаосом може стати ключем до більш надійних квантових систем. І хоча до практичних застосувань ще далеко, новий тип кристалів часу додає ще одну важливу деталь до мозаїки майбутніх квантових технологій.

Дивовижний дар бачити невидимі кольори: що таке тетрахромія Для більшості людей небо синє, а сонце — жовте. Але колір — це не просто властивість об’єкта, а досвід, створений нашим мозком. І науковці все більше переконуються, що те, як ми бачимо кольори, може суттєво відрізнятися у різних людей. Більшість людей — тріхромати: у наших очах є три типи колбочок, що сприймають червоний, зелений і синій світло. Але деякі щасливці народжуються з четвертим типом колбочок. Це рідкісне явище називають тетрахромією, і воно дозволяє бачити кольори, яких решта людей навіть не здатні уявити. Проте зрозуміти, як вони виглядають для тетрахроматів, — практично неможливо. Як пояснює нейронауковець Дженні Бостен з Університету Сассекса, ми можемо лише визначати тетрахроматів через їхню здатність відрізняти кольори, які для тріхроматів виглядають однаково. В одному з експериментів 24 жінки, потенційно здатні до тетрахромії, проходили серію тестів. Лише одна учасниця, відома як CDA29, стабільно бачила різниці між кольорами, що були непомітні для всіх інших, і це наразі одне з найсильніших підтверджень справжньої тетрахромії у людей. Чому ж не всі люди з генетичною схильністю бачать більше кольорів? Все залежить від чутливості колбочок і мозкової обробки сигналів. Якщо спектр четвертої колбочки дуже близький до спектру однієї з трьох інших, мозок може просто «не помічати» додатковий сигнал. Крім того, середовище також впливає: наприклад, люди, які ростуть у насичених кольорами тропіках, можуть менше помічати деякі відтінки, а ті, хто живе в пустельних ландшафтах, навпаки, гостріше реагують на рідкісні кольори. Тетрахромати описують світ по-іншому: білі поверхні стають призматичними, тіні набувають відтінків лавандового або золотого, а звичайні сірі та чорні ділянки перетворюються на мозаїку невідомих кольорів. Щоб зрозуміти це науково, дослідники створюють спеціальні тести. Наприклад, в лабораторії Каліфорнійського університету в Берклі комп’ютерний науковець Рен Нг розробив чотиривимірну кольорову сферу, де до традиційних трьох кольорів додається четвертий. Таким чином можна змоделювати, як тетрахромат сприймає світ, і навіть передбачити нові кольори, названі на честь художників, яких не бачать тріхромати. Нг також створив спеціальний принтер із чотирма чорнилами — замість стандартного триколірного: синій, фіолетовий, рожевий і жовтий. Якщо тест вдасться, наука нарешті зможе ідентифікувати тетрахроматів серед нас та зрозуміти, які кольори вони бачать там, де ми бачимо лише сірі тіні. Як підсумовує Нг: «Тетрахромат може пересуватися світом, де кольори, які нам здаються однаковими, для нього різні так само, як червоний відрізняється від зеленого». І можливо, у найближчому майбутньому ми зможемо дізнатися, яким насправді є цей прихований спектр світу навколо нас.

Чи існує п’ята сила природи: вчені шукають відповіді… серед астероїдів Сучасна фізика спирається на чотири фундаментальні сили, які керують усім у Всесвіті: гравітацію, електромагнетизм, сильну та слабку ядерні взаємодії. Саме вони лежать в основі Стандартної моделі — теорії, що успішно пояснює більшість відомих явищ. Проте вже майже 40 років учених не полишає думка: а що, як існує ще й п’ята сила? Пошуки цієї гіпотетичної взаємодії тривають із середини 1980-х років. За цей час не раз лунали гучні заяви про її можливе відкриття — від ідей «антигравітації» до загадкової «квінтесенції», яку пов’язували з темною енергією. У 2015 році фізики навіть повідомляли про частинку, здатну бути носієм нової сили, а кілька років тому у Fermilab заявляли, що перебувають за крок до сенсації. Проте остаточних доказів досі немає. Астероїд як лабораторія для нової фізики Один із нових і доволі несподіваних підходів до пошуку п’ятої сили — уважне спостереження за рухом астероїдів. Ідея проста: якщо у Всесвіті діє невідома сила, вона може ледь помітно впливати на траєкторії небесних тіл. Для цього ідеально підходить астероїд Бенну — один із найкраще вивчених навколоземних об’єктів. Його рух відстежують із 1999 року за допомогою оптичних і радарних спостережень. А місія NASA OSIRIS-REx, яка доставила з Бенну зразки ґрунту, надала ще точніші дані про його орбіту. Міжнародна команда науковців проаналізувала цю інформацію, намагаючись знайти найменші відхилення від очікуваної траєкторії. Такі аномалії могли б вказувати на дію невідомої сили або навіть на вплив ультралегкої темної матерії. Результати дослідження опубліковані в журналі Nature Communications Physics. Поки без сенсацій, але з перспективами Учені не знайшли прямих доказів того, що на рух Бенну впливає п’ята сила. Проте це не означає, що пошуки марні. Навпаки — дослідження дозволило суттєво звузити можливі параметри такої взаємодії та показало, наскільки корисним інструментом може бути точне відстеження астероїдів. «Траєкторії небесних тіл часто містять аномалії, які можуть привести нас до відкриття нової фізики», — зазначають автори роботи. Історія науки це підтверджує: свого часу саме аналіз відхилень в орбіті Урана привів до відкриття планети Нептун. Погляд у майбутнє: астероїд Апофіс Попереду в науковців ще одна унікальна можливість. У 2029 році поблизу Землі пролетить астероїд Апофіс, а місія OSIRIS-APEX детально відстежуватиме його рух. Надзвичайно точні вимірювання можуть дати ще жорсткіші обмеження на існування п’ятої сили — або, можливо, вперше виявити її сліди. Поки в прискорювачах частинок фізики шукають нові взаємодії на субатомному рівні, космос стає альтернативною лабораторією для перевірки найглибших теорій. І не виключено, що відповідь на питання про п’яту силу приховується не в надрах земних лабораторій, а в спокійному, на перший погляд, русі астероїдів.

Перші дні людського життя завжди були оповиті таємницею. Наука давно навчилася спостерігати за ембріонами під мікроскопом, але один із найважливіших моментів — імплантація, коли зародок прикріплюється до стінки матки, — залишався «сліпою плямою». Саме від цього етапу залежить, чи настане й збережеться вагітність. І лише тепер ученим вдалося вперше побачити цей процес наживо. Дослідники з Інституту біоінженерії Каталонії (IBEC) разом із лікарнею Dexeus змогли зафіксувати імплантацію людського ембріона у реальному часі в тривимірному форматі. Результати роботи опубліковані в авторитетному журналі Science Advances. Імплантація — це не «м’яке прикріплення» Як з’ясувалося, імплантація — значно активніший і навіть агресивніший процес, ніж вважали раніше. За словами керівника дослідження Самуеля Охоснегроса, людський ембріон не просто приклеюється до тканини матки, а буквально проривається всередину. Він докладає помітних механічних зусиль, щоб подолати щільний бар’єр і закріпитися. Саме цим, імовірно, пояснюються біль або незначні кров’янисті виділення, які інколи відчувають жінки на ранніх термінах вагітності. Ембріон перебудовує середовище навколо себе Ключову роль у цьому процесі відіграє колаген — білок, який надає тканинам міцності. Колагенова матриця матки є досить жорсткою, і щоб просунутися далі, ембріону недостатньо лише хімічних сигналів. Він фізично тисне, тягне й перебудовує структуру тканин. Дослідники зафіксували, що ембріон активно «пересуває» волокна матки, реагує на зовнішні механічні сигнали та змінює силу впливу залежно від умов. Ці дії не випадкові — вони чітко скоординовані та адаптивні. Люди та миші — різні стратегії життя Цікаво, що механізм імплантації у людей суттєво відрізняється від інших ссавців. У мишей, наприклад, матка сама огортає ембріон, формуючи спеціальну «нішу». У людей же ініціатива повністю на боці зародка — він самостійно проникає в тканини й розширює простір навколо себе. Учені навіть проводять обережні паралелі з поведінкою ракових клітин: і ті, й інші активно змінюють навколишнє середовище. Проте в ембріона цей процес суворо контрольований і спрямований на здоровий розвиток, а не на руйнування. Чому це відкриття важливе Невдала імплантація є однією з головних причин безпліддя та викиднів — на неї припадає до 60% спонтанних втрат вагітності. Досі лікарі могли лише здогадуватися, що саме йде не так. Тепер же з’явився шанс побачити проблему «наживо». Нові дані можуть суттєво вплинути на методи допоміжної репродукції, зокрема ЕКЗ. Розуміння того, як саме ембріон взаємодіє з тканинами, може допомогти краще відбирати життєздатні ембріони та підвищити шанси на успішну вагітність. У майбутньому навіть не виключено, що силу «поштовхів» ембріона використовуватимуть як діагностичний показник. Матка — у лабораторії Щоб здійснити це відкриття, команда IBEC створила спеціальну лабораторну платформу, яка імітує середовище матки. Вона складається з гелю на основі штучного колагену та необхідних білків. Саме це дозволило спостерігати за імплантацією в реальному часі за допомогою флуоресцентної візуалізації. За словами дослідниці Анни Серіоли, нова технологія дала змогу не лише побачити процес, а й точно виміряти сили, які ембріон використовує під час імплантації. Це відкриття відкриває нову сторінку в розумінні того, як починається людське життя — і може змінити підхід до лікування безпліддя в усьому світі.

У глибинах посушливого серця Азії, в умовах екстремальних температур та критичного дефіциту ресурсів, мешкає одна з найменш чисельних популяцій великих ссавців на планеті — ведмідь гобі, відомий монгольському народу як Мазаалай. Цей підвид бурого ведмедя (Ursus arctos gobiensis) є унікальним прикладом еволюційної адаптації, оскільки це єдина лінія ведмедів, що пристосувалася до життя в умовах суворої пустелі. Нещодавно знімальна група серіалу «Дикі» для Apple TV+ здійснила справжній науковий прорив, зафіксувавши за допомогою віддалених фотопасток не лише дорослих особин, а й маленьке ведмежа. Ця подія має колосальне значення для світової екологічної спільноти, адже на сьогодні популяція мазаалаїв оцінюється лише у 40 живих особин, що робить їх найбільш зникаючим видом серед усіх восьми видів ведмедів на Землі, пише T4. Життєвий простір цих тварин обмежений Великою Гобійською суворо охоронюваною зоною (GGSPA) на південному заході Монголії, де вони зосереджені навколо трьох основних оазисів. Раціон ведмедів гобі радикально відрізняється від їхніх лісових родичів: ці всеїдні гіганти здебільшого живляться корінням дикого ревеню, пустельними травами та дикою цибулею, тоді як тваринна їжа складає лише близько одного відсотка їхньої дієти. Виживання в Гобі, що в перекладі означає «безводне місце», вимагає від мазаалаїв неймовірної витривалості. Як зазначає сер Девід Аттенборо, дорослий ведмідь здатний подолати понад 160 кілометрів виснажливого шляху розпеченою пустелею лише заради того, щоб дістатися до наступного джерела води. Поява ведмежати на кадрах фотопасток дає надію на поступове відновлення цієї вразливої популяції. Дослідники зазначають, що успішне розмноження в такому ворожому середовищі свідчить про життєздатність виду, попри тиск кліматичних змін та ізоляцію. Оскільки джерела води в пустелі можуть бути розділені величезними відстанями, захист оазисів та підтримання екологічних коридорів у межах GGSPA залишаються критично важливими завданнями для збереження мазаалаїв. Кадри крихітних лапок, що цокають по пустельному ґрунту, стали не просто документальним підтвердженням існування виду, а символом незламності життя в одному з найсуворіших куточків нашої планети. Читайте також: Африканський патруль: вчені показали тварину, яка попереджає носорогів про наближення людейThe post Найрідкіснішого ведмедя у світі побачили з малям (ФОТО) first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Археологія давно перестала бути наукою лише про лопати й пензлики. Сьогодні вчені все частіше «заглядають» під землю, навіть не торкаючись її. Один із таких інструментів — георадар — знову нагадав про свій потенціал поблизу одного з найвідоміших місць на планеті: пірамід Гізи. Команда дослідників під керівництвом професора Мотоюкі Сато з Університету Тохоку використала наземний радар (GPR) разом із методом електричної томографії опору (ERT), щоб дослідити західне кладовище неподалік Великих пірамід. І результати виявилися несподіваними навіть для такого добре вивченого регіону. Загадкова L-подібна структура Під час сканування вчені зафіксували так звану L-подібну аномалію на глибині близько двох метрів. Вона має чіткі, «різкі» контури та простягається приблизно на 10 метрів у довжину. Важлива деталь — після спорудження цю структуру засипали ґрунтом, що свідчить про її штучне походження. Ще цікавіше те, що під нею, на глибині від 5 до 10 метрів, виявили іншу аномалію — область з дуже високим електричним опором. Такий сигнал зазвичай вказує або на порожнини з повітрям, або на специфічну суміш піску та гравію. Чому це важливо Західне кладовище Гізи відоме як місце поховання членів царської родини та високопоставлених чиновників Стародавнього Єгипту. Більшість території тут зайнята мастабами — прямокутними гробницями з пласкими дахами. Водночас ділянка, де знайшли аномалію, довгий час залишалася майже недослідженою: на поверхні не було нічого, що привертало б увагу археологів. Саме тому відкриття викликало такий інтерес. За словами Сато, форма об’єкта надто правильна, щоб бути природною. Найімовірніше, це елемент давньої споруди. Вхід у щось більше? Дослідники припускають, що L-подібна структура могла бути входом до глибшого підземного об’єкта. А той, у свою чергу, цілком може виявитися невідомою досі гробницею або масштабною археологічною конструкцією. Поки що вчені не беруться стверджувати, з чого саме складається цей об’єкт — дані георадара не дозволяють точно визначити матеріал. Але сама «зв’язка» поверхневої та глибшої аномалій натякає на складну підземну архітектуру. Що далі Це відкриття ще раз показує, що навіть біля пірамід, які досліджують уже понад два століття, можуть ховатися нові таємниці. Наступним кроком, імовірно, стануть детальніші геофізичні дослідження або обережні розкопки, які дозволять підтвердити або спростувати гіпотезу про приховану гробницю. Піски Гізи, схоже, ще не сказали свого останнього слова.

Археологія давно перестала бути наукою лише про лопати й пензлики. Сьогодні вчені все частіше «заглядають» під землю, навіть не торкаючись її. Один із таких інструментів — георадар — знову нагадав про свій потенціал поблизу одного з найвідоміших місць на планеті: пірамід Гізи. Команда дослідників під керівництвом професора Мотоюкі Сато з Університету Тохоку використала наземний радар (GPR) разом із методом електричної томографії опору (ERT), щоб дослідити західне кладовище неподалік Великих пірамід. І результати виявилися несподіваними навіть для такого добре вивченого регіону. Загадкова L-подібна структура Під час сканування вчені зафіксували так звану L-подібну аномалію на глибині близько двох метрів. Вона має чіткі, «різкі» контури та простягається приблизно на 10 метрів у довжину. Важлива деталь — після спорудження цю структуру засипали ґрунтом, що свідчить про її штучне походження. Ще цікавіше те, що під нею, на глибині від 5 до 10 метрів, виявили іншу аномалію — область з дуже високим електричним опором. Такий сигнал зазвичай вказує або на порожнини з повітрям, або на специфічну суміш піску та гравію. Чому це важливо Західне кладовище Гізи відоме як місце поховання членів царської родини та високопоставлених чиновників Стародавнього Єгипту. Більшість території тут зайнята мастабами — прямокутними гробницями з пласкими дахами. Водночас ділянка, де знайшли аномалію, довгий час залишалася майже недослідженою: на поверхні не було нічого, що привертало б увагу археологів. Саме тому відкриття викликало такий інтерес. За словами Сато, форма об’єкта надто правильна, щоб бути природною. Найімовірніше, це елемент давньої споруди. Вхід у щось більше? Дослідники припускають, що L-подібна структура могла бути входом до глибшого підземного об’єкта. А той, у свою чергу, цілком може виявитися невідомою досі гробницею або масштабною археологічною конструкцією. Поки що вчені не беруться стверджувати, з чого саме складається цей об’єкт — дані георадара не дозволяють точно визначити матеріал. Але сама «зв’язка» поверхневої та глибшої аномалій натякає на складну підземну архітектуру. Що далі Це відкриття ще раз показує, що навіть біля пірамід, які досліджують уже понад два століття, можуть ховатися нові таємниці. Наступним кроком, імовірно, стануть детальніші геофізичні дослідження або обережні розкопки, які дозволять підтвердити або спростувати гіпотезу про приховану гробницю. Піски Гізи, схоже, ще не сказали свого останнього слова.

Взаємодія між представниками африканської мегафауни та невеликими пернатими супутниками, відомими як волоклюї (або буйволові птахи), тривалий час розглядалася в біології як класичний приклад мутуалізму. Проте сучасні дослідження вказують на те, що ці стосунки є набагато складнішими, балансуючи на межі між взаємовигідним симбіозом та специфічним паразитизмом. Птахи роду Buphagus, яких місцеві народи суахілі влучно називають «Askari wa kifaru», що в перекладі означає «охоронець носорога», справді виконують роль живої системи раннього оповіщення для своїх масивних господарів. Це особливо критично для чорних носорогів (Diceros bicornis), які, маючи феноменальний нюх та гострий слух, страждають від надзвичайно слабкого зору, що робить їх вразливими до раптового наближення людини або хижака, пише T4. Крупний план червонодзьобого бика на носорога. Автор зображення: Gunter Nuyts/Shutterstock.com. Наукова експедиція під керівництвом еколога-поведінника Роана Плотца в південноафриканському парку Хлухлуве-іМфолозі продемонструвала вражаючу ефективність цього «африканського патруля». Згідно з результатами експериментів, носороги, на спинах яких не було птахів, помічали наближення людини лише у 23 відсотках випадків, зазвичай підпускаючи загрозу на небезпечно близьку відстань. Натомість особини, супроводжувані волоклюями, ідентифікували присутність дослідника у 100 відсотках випробувань. Тривожний крик птаха дозволяв носорогу виявити небезпеку на відстані близько 61 метра, що в чотири рази перевищує показники поодиноких тварин. Цікаво, що, почувши сигнал, носоріг негайно розвертається обличчям до підвітряного боку — своєї найбільш вразливої зони, де він не може покладатися на нюх. Навіть найкращі друзі можуть діяти один одному на нерви. Автор зображення: Дейв П’юзі/Shutterstock.com. Однак за таку охорону носоріг платить високу ціну. Хоча раніше вважалося, що волоклюї приносять виключно користь, очищаючи шкіру ссавців від кліщів, спостереження підтвердили, що птахи також ведуть паразитичний спосіб життя. Вони не лише п’ють кров господарів, а й навмисно розкльовують наявні рани, перешкоджаючи їх загоєнню, щоб забезпечити собі постійний доступ до виділень та свіжої крові. Цей біологічний компроміс демонструє тонкий баланс витрат і вигод у дикій природі: чорний носоріг толерує фізичний дискомфорт та пошкодження шкірних покривів заради життєво необхідної переваги — можливості вчасно помітити людину. У світі, де антропогенний тиск та браконьєрство поставили цей вид на межу вимирання, голос маленького птаха стає головною гарантією виживання великого ссавця. Читайте також: В окені зʼявився хижак, який змушує великих білих акул рятуватися втечеюThe post Африканський патруль: вчені показали тварину, яка попереджає носорогів про наближення людей first appeared on T4 - сучасні технології та наука.