Світло від півмільйона супутників, які людство планує запустити на орбіту Землі в найближчі роки, може зіпсувати майже всі знімки, зроблені космічними телескопами, попередили астрономи NASA у середу. Вчені вже давно б’ють на сполох через те, як світлове забруднення від дедалі більших скупчень супутників загрожує темному небу, яке спостерігається з Землі. Нове дослідження, опубліковане в журналі Nature, вперше оцінює, як величезна кількість супутників у майбутньому може потрапляти в поле зору телескопів, які намагаються досліджувати Всесвіт. З 2019 року кількість супутників на низькій навколоземній орбіті зросла приблизно з 2 000 до 15 000, зазначається у дослідженні — багато з них є частиною інтернет-сузір’я Starlink мільярдера Ілона Маска. Але це лише крапля в морі порівняно з тим, що очікує попереду. Якщо всі нинішні плани запусків супутників будуть реалізовані, до кінця 2030-х років на орбіті Землі обертатиметься 560 000 супутників, йдеться у дослідженні. Це становить «дуже серйозну загрозу» для космічних телескопів, заявив головний автор дослідження Алехандро Борлафф із NASA Ames Research Center у Каліфорнії в інтерв’ю AFP. Для роботи вчені змоделювали, як 560 000 супутників вплинуть на чотири космічні телескопи. Виявилося, що відбите світло від супутників торкнеться 96% усіх знімків телескопа SPHEREx NASA, планованого телескопа ARRAKIHS Європейського космічного агентства та планованого китайського телескопа Xuntian. Телескоп Хаббл, який має вузьке поле зору, буде менше зачеплений — близько третини його знімків може бути зіпсовано. Це може вплинути на найрізноманітніші наукові дослідження. «Уявіть, що ви намагаєтеся знайти астероїди, які потенційно небезпечні для Землі», — сказав Борлафф. Астероїд, що пролітає небом, «виглядає точно так само, як супутник… дуже важко визначити, який з об’єктів дійсно небезпечний», додав він. Деякі космічні телескопи, наприклад знаменитий Джеймс Вебб, не зазнають впливу, бо перебувають у стабільній точці на відстані 1,5 млн км від Землі, відомій як друга точка Лагранжа. «Яскравий, як найяскравіша зірка» Одним із рішень могло б бути розміщення супутників нижче за висоту космічних телескопів — проте це потенційно може виснажити озоновий шар Землі, зазначають автори дослідження. Найпростіше рішення — запускати менше супутників. Але конкуренція від інших компаній супутникового інтернету та стрімке зростання потреб штучного інтелекту роблять це малоймовірним. Майже три чверті супутників, що зараз обертаються на орбіті, входять до мережі Starlink Маска, каже Борлафф. Втім, за прогнозами дослідження, через кілька десятиліть Starlink становитиме лише близько 10% від усіх супутників, оскільки конкуренти активно запустять власні мережі. На цей час компанії можуть допомогти, надаючи дані про місцезнаходження, орієнтацію та колір своїх супутників операторам космічних телескопів. Ще одна проблема — супутники стають набагато більшими. Неозброєним оком супутники площею 100 м² (понад 1 000 квадратних футів) «яскраві, як найяскравіша зірка на небі», каже Борлафф. Щоб задовольнити потреби штучного інтелекту у даних, нині планують будувати супутники площею 3 000 м². Ці гіганти можуть бути «яскравими, як планета», додає Борлафф.

Хоча безпосередні перспективи виявлення легких стерильних нейтрино суттєво потьмяніли, пошуки ще не завершені. Експеримент KATRIN (Karlsruhe Tritium Neutrino) надав нові дані щодо стерильних нейтрино. Нейтрино — це надзвичайно дивні частинки. Хоча мільярди з них, народжені в результаті космічних подій або ядерних реакцій, щосекунди проходять крізь ваше тіло, вони майже не залишають жодних спостережуваних слідів. Стандартна модель фізики частинок визнає три типи нейтрино: електронне, мюонне та тау-нейтрино. Спостереження того, що ці частинки можуть «осцилювати», тобто змінювати свою ідентичність під час руху, довело, що вони мають масу — відкриття, відзначене Нобелівською премією. Проте вчених давно непокоїла одна загадка. Невеликі, незрозумілі дефіцити у вимірюваннях нейтрино з ядерних реакторів та спеціалізованих джерел натякали на існування чогось більшого. Чи може існувати четверте, «стерильне» нейтрино, яке взаємодіє ще слабше, ніж його і без того «сором’язливі» родичі? Таке відкриття переписало б підручники з фізики й, можливо, навіть пояснило б загадкову темну матерію, що утримує галактики разом. Експеримент KATRIN провів «найточніший прямий пошук» цієї частинки, вимірюючи енергетичний спектр електронів, що виникають під час бета-розпаду тритію. Наявність стерильного нейтрино мала б спричинити характерний «злам» у цьому спектрі. Найчутливіші дані KATRIN Експеримент KATRIN, розташований в Інституті технологій Карлсруе в Німеччині, — це масштабна установка завдовжки 70 метрів, створена для високоточної фізики частинок. Він працює, використовуючи газове джерело тритію з високою світністю для одержання електронів у процесі бета-розпаду, спектрометр високої роздільної здатності для вимірювання їхньої енергії та детектор для їхнього підрахунку. Починаючи з 2019 року, KATRIN вимірює енергетичний спектр бета-розпаду тритію, спеціально шукаючи характерне викривлення або «злам», що вказував би на випромінювання — а отже, й існування — четвертого, важчого, стерильного нейтрино. Команда Інституту ядерної фізики Макса Планка зафіксувала 36 мільйонів електронів за 259 днів у період з 2019 по 2021 рік. Ця робота є найчутливішим на сьогодні пошуком стерильних нейтрино за допомогою бета-розпаду тритію. З точністю вимірювань менше ніж один відсоток вдалося отримати надзвичайно «чисті» дані, фактично усунувши фоновий шум. Однак результати не показали жодних слідів стерильного нейтрино. Це остаточне невиявлення напряму суперечить попереднім натякам і повністю спростовує заяви таких експериментів, як Neutrino-4, що повідомляли про позитивні докази існування такого сигналу. «Наш новий результат повністю доповнює реакторні експерименти, такі як STEREO», — заявив Тьєррі Лассере (Інститут ядерної фізики Макса Планка) в Гайдельберзі, який очолював аналіз. «Тоді як реакторні експерименти найбільш чутливі до розщеплення мас між стерильними та активними нейтрино нижче кількох еВ², KATRIN досліджує діапазон від кількох до кількох сотень еВ². Разом ці два підходи тепер узгоджено виключають існування легких стерильних нейтрино, які помітно змішувалися б із відомими типами нейтрино», — пояснив Лассере. Пошуки цих невловимих частинок тривають Хоча найближчі перспективи відкриття легких стерильних нейтрино значно зменшилися, пошуки не припиняються. «До завершення збору даних у 2025 році KATRIN зафіксує понад 220 мільйонів електронів у досліджуваній області, збільшивши статистику більш ніж у шість разів. Це дозволить нам розширити межі точності та дослідити кути змішування нижче нинішніх обмежень», — сказала Катрін Валеріус, співкерівниця експерименту KATRIN. У 2026 році масштабне оновлення під назвою TRISTAN повністю трансформує KATRIN. Детектор нового покоління безпосередньо вимірюватиме повний спектр бета-розпаду тритію. Це відкриє нове «вікно» для дослідження значно більших мас стерильних нейтрино — потенційно навіть у загадковому діапазоні кеВ, де ці частинки можуть пояснювати темну матерію Всесвіту. Тож хоча поточні пошуки не дали результатів, «мисливці за примарними частинками» не здаються й готуються до нового етапу. Дослідження було опубліковане в журналі Nature

Цей прорив є великим кроком до створення тваринних гібридів, здатних вирощувати сумісні з людиною органи, що може послабити нинішню кризу з трансплантацією. Слово «химера» зазвичай викликає образи міфологічних багатоголових чудовиськ, однак цей термін має і сучасне наукове значення. Зокрема, відомо близько 100 задокументованих випадків людських химер — людей із двома різними генетичними лініями клітин (часто це результат того, що один різнояйцевий близнюк поглинає іншого ще в утробі матері). У вкрай рідкісних випадках ненароджені близнюки можуть навіть стати генетичними «батьками» потомства химери. Найпоширенішою формою химеризму є міжвидовий химеризм, який найбільше відповідає його міфологічним, тваринним кореням. Зокрема, у 2017 році вчені створили перших у світі химер «людина–свиня» — ембріон свині з невеликою кількістю людських клітин — із надією вирощувати сумісні з людиною органи для трансплантації. Проте через вісім років цей процес усе ще залишається складним, оскільки клітини організму-господаря — наприклад, миші чи свині — мають захисні механізми, відомі як «вроджений імунітет РНК», які дозволяють клітинам тварини витісняти людські клітини під час формування химери. У новому дослідженні, опублікованому в журналі Cell, група вчених на чолі з біологами з UT Southwestern у Техасі виявила білок клітин миші під назвою MAVS, який при відключенні фактично вимикає цей імунний «сигнал тривоги». Це дозволяє людським клітинам успішно конкурувати, виживати та набагато ефективніше інтегруватися. «Отримані результати дають змогу посилити людсько-тваринний химеризм без зміни донорських людських клітин», — заявив у пресрелізі старший автор дослідження, біолог UT Southwestern Джун Ву. — «Це наближає можливість вирощування людських органів у тваринних організмах і потенційно допоможе зменшити глобальний дефіцит трансплантованих органів». Це дослідження ґрунтується на попередній роботі, опублікованій минулого року тією ж лабораторією Ву, у межах якої було розроблено спосіб обійти так звані молекули клітинної адгезії (CAM). Ці молекули природно «прилипають» до клітин того самого виду, але майже не взаємодіють із клітинами інших видів — серйозна проблема для створення химер. Тому дослідники модифікували поверхню людських стовбурових клітин нанотілами, які при контакті з антигенами іншого виду надійно з’єднувалися з ними та фактично повністю обходили механізм CAM. Звісно, створення людсько-тваринних химер (де людські клітини зазвичай становлять менше ніж 10% організму) вже давно є серйозною етичною проблемою та науковим напрямом, проти якого виступає багато організацій із захисту тварин. Водночас у останні роки стрімко розвивається ксенотрансплантація — пересадка людині органів, вирощених у генетично модифікованих свинях — із вражаючими результатами. У березні 2024 року лікарня Massachusetts General Hospital здійснила першу пересадку нирки генетично редагованої свині живій людині, а на початку цього місяця NYU Langone Health провела свої перші ксенотрансплантації в межах клінічного випробування для пацієнтів із термінальною стадією ниркової недостатності. Оскільки в США понад 100 000 людей перебувають у черзі на трансплантацію, пошук нових джерел органів є одним із головних пріоритетів сучасної медицини. Принаймні наразі — на краще чи на гірше — людсько-тваринні химери є одним зі шляхів подолання цього критичного дефіциту. Джерело

Вчені відкрили неочікувану магнітну складову світла, що може змінити майбутнє технологій Історія вивчення електрики та світла нерозривно пов’язана з іменами видатних учених — Ньютона, Франкліна, Максвелла, Едісона та Тесли. Проте в галузі електромагнетизму особливо вирізняється Майкл Фарадей — самоучка з бідної родини, який став одним із найвпливовіших дослідників XIX століття. Він відкрив електромагнітну індукцію, що лежить в основі сучасних турбін, а також описав ефект Фарадея — взаємодію світла та магнетизму. За свої заслуги він навіть отримав пропозицію звання лицаря, але відмовився, бажаючи залишитися «простим містером Фарадеєм». Саме ефект Фарадея у 1845 році вперше показав, що магнітне поле може впливати на світло. Під час експерименту з поляризованим світлом і магнітами Фарадей помітив слабке мерехтіння, яке підтвердило — електромагнітне поле змінює властивості світлової хвилі. Минуло майже два століття, але дослідження взаємодії світла та магнетизму досі приносять нові сюрпризи. У статті в журналі Scientific Reports фізики Бенджамін Ассулайн та Амір Капуа з Єврейського університету в Єрусалимі повідомили про відкриття, яке змінює уявлення про природу світла: світло має не лише електричний вплив, а й активну магнітну складову. За словами Капуа, статичне магнітне поле «скручує» світлову хвилю, а світло, проходячи через матеріал, виявляє його магнітні властивості. Раніше вважалося, що магнітна частина світла надто слабка, щоб мати значення, однак нові результати показують протилежне. Використовуючи рівняння Ландау—Ліфшица—Гілберта, науковці довели, що світло створює «магнітний момент», який поводиться подібно до звичайного магнітного поля. Коли вони застосували модель до терабій-галієвого гранату (TGG) — матеріалу, який традиційно використовують для дослідження ефекту Фарадея — виявилося, що магнітна складова світла забезпечує: 17% атомного обертання у видимому спектрі, до 75% — в інфрачервоному діапазоні з довжинами хвиль до 1300 нм. Це відкриття приголомшило науковців: такої сильної дії від світлового магнетизму ніхто не очікував. Фізик Ігор Рожанський з Університету Манчестера, коментуючи дослідження, зазначив, що перегляд ролі магнітної складової світла може відкрити нові методи керування атомними спінами. А точне управління спіновими процесами, за прогнозами New Scientist, може стати основою для створення нових сенсорів та надщільних магнітних накопичувачів. Експерименти Фарадея колись надихнули Джеймса Кларка Максвелла на формулювання рівнянь, які визначили обличчя сучасної технологічної цивілізації. І тепер, через 180 років після його відкриттів, стає очевидно: світло приховує ще багато таємниць, які можуть перевернути уявлення про фізику та подарувати людству нові технологічні можливості.

Дослідники виявили, що нейрони можуть спалювати і навіть виробляти власний жир для живлення мозку. Дефектний білок зупиняє цей процес у людей з рідкісним захворюванням мозку, внаслідок чого нейрони слабшають і пошкоджуються. Годуючи клітини певними жирами, вчені змогли відновити їхню енергію та функції всього за 48 годин. Це відкриття може призвести до нових способів лікування мозку та усунення неврологічних пошкоджень. Як дефектний білок порушує енергетику мозку Дослідники з Університету Квінсленда (Австралія) та Університету Гельсінкі (Фінляндія) виявили докази того, що нейрони можуть використовувати жир як джерело енергії, спростовуючи давню думку про те, що вони залежать лише від цукру. Ще більш цікаво те, що нейрони можуть виробляти власні жири, коли їм потрібне додаткове паливо, переробляючи частини власних клітин. Цей процес залежить від важливого білка, відомого як DDHD2. Рідкісний неврологічний стан, який називається спадковою спастичною параплегією 54 (HSP54), виникає, коли білок DDHD2 не функціонує належним чином. Без цього білка нейрони втрачають здатність виробляти жири, необхідні для енергії та нормальної комунікації, що призводить до ранніх і поступово погіршуючихся проблем із передачею сигналів. Діти з HSP54 часто починають відчувати труднощі з рухом та мисленням у ранньому віці. Однак нові результати дають нову надію. У лабораторних дослідженнях вчені давали пошкодженим нейронам спеціальні добавки жирних кислот і виявили, що всього за 48 годин клітини відновлювали свою енергію та починали функціонувати більш нормально. «Це справді змінює правила гри», — сказала доктор Мер’я Йоенсуу, яка розробила проєкт і очолювала дослідження в Австралійському інституті біоінженерії та нанотехнологій. «Ми показали, що здорові нейрони залежать від жирів як джерела енергії, і коли цей шлях дає збій у таких станах, як HSP54, можливо, вдасться відновити пошкодження та звернути назад нейропатології». Рух до майбутніх методів лікування Наступним кроком команди є оцінка того, чи є ці методи лікування на основі жирних кислот безпечними та ефективними в доклінічних моделях. Ця робота допоможе визначити, чи можна буде згодом випробувати подібні методи лікування на людях, і чи може цей енергетичний шлях на основі жирів бути корисним для лікування інших захворювань мозку, для яких наразі немає доступних методів лікування. «Ми продовжимо захопливу співпрацю з новими неінвазивними технологіями візуалізації мозку, що сприятиме швидшому розвитку потенційної терапії. Цей прорив не просто переписує підручники, він може змінити життя», — каже доктор Джузеппе Балістрері з Гельсінського університету.

У полярних широтах аврори можуть освітлювати ніч широкими хвилями кольорів. Ці мінливі вогні натякають на потужні сили, що діють високо над Землею. Нещодавнє дослідження Університету Саутгемптона виявило сигнали, які дають нове розуміння моментів, що передують кожному спалаху полярного сяйва. Дослідження поглиблює наше розуміння походження суббурь та пов’язує поведінку аврора з ширшими планетарними системами. Заряджені частинки від Сонця рухаються магнітними шляхами та стикаються з газами атмосфери. «Аврора бореаліс та аврора австраліс виникають внаслідок зіткнення заряджених частинок із космосу з атомами й молекулами в нашій атмосфері», — пояснив співавтор дослідження доктор Даніель Вайтер. Ці зіткнення створюють світіння, але глибші механізми приховані в магнітосфері. Накопичена магнітна енергія створює напругу, яка раптово вивільняється, спричиняючи суббурю. Ознаки плазмової нестабільності Перед кожним спалахом з’являються маленькі світні точки. Аврорні «бусини» формують періодичні ланцюжки з послідовним розташуванням. Наземні камери фіксують такі утворення вже десятиліттями. Тепер дослідники розглядають кожен ланцюжок як чітку ознаку плазмової нестабільності. Азимутальне розташування, виміряне у багатьох випадках, узгоджується з прогнозами для дисперсійних альфвенівських хвиль, що взаємодіють із магнітосферною плазмою. Такий патерн свідчить, що хвильова активність переносить енергію до нижчих висот задовго до того, як починається яскраве зміщення аврори до полюса. Періоди часто збігаються зі значеннями, зафіксованими в попередніх дослідженнях хвильової потужності над нічним авроральним овалом. Радіосигнали та полярні сяйва Авроральне кілометричне випромінювання (AKR) виникає високо над кожною світною дугою. Аналізи даних від кількох космічних місій показують слабкі радіосигнали, що посилюються за кілька хвилин до початку руху аврора. Спостереження демонструють повільно дрейфуючі тони вище 100 кілогерц. Кожен тон підвищується в частоті, що вказує на рух джерела до сильніших магнітних полів. Дослідження визначає швидкості іонного звуку як найімовірніший рушій цього руху. Подвійні електричні шари — які формуються, коли альфвенівські хвилі порушують плазмові ділянки — рухаються вздовж силових ліній та створюють ці зміщувані тони. Порівняння частот із циклотронними частотами електронів визначає висоти джерел між 2000 і 8000 км. Це відповідає очікуваним зонам прискорення електронів, що спричиняють сяйво. Ретельний аналіз архівних даних космічних апаратів показав сотні таких передвісних подій. Багато з них містять повторювані дрейфуючі тони зі стабільними періодами. Ці періоди збігаються з інтервалами між аврорними «бусинами», виявленими в довгострокових наземних спостереженнях. Хвилі керують енергетичними змінами Хвилеподібні дуги розвиваються синхронно з радіотонами. Камери часто фіксують дві фази. Перше локальне яскравіння триває кілька хвилин і згасає. Друга структурована дуга з’являється незадовго до суббурі та розширюється у напрямку полюса. Радіотони відтворюють цю послідовність. Слабкі дрейфуючі сигнали формуються під час раннього яскравіння, зникають, а потім повертаються у сильнішій формі в період накопичення енергії. Альфвенівські хвилі відіграють центральну роль у всіх зв’язках. Дисперсійні форми цих хвиль несуть енергію до Землі з магнітного хвоста. Досягнувши нижчих висот, хвильові фронти збурюють плазму та енергізують електрони. Цей процес активує подвійні шари, які потім ковзають вздовж магнітних ліній. Послідовний патерн сигналів аврори Кожен рухомий подвійний шар створює дрейфуючий тон. Прискорення електронів поблизу цих шарів сприяє яскравінню аврори вздовж пов’язаних силових ліній. Команди дослідників фіксують разючу узгодженість між періодами хвиль, швидкостями дрейфу та поведінкою аврорних «бусин». Аврорні структури демонструють чіткий азимутальний рух. Цей рух створює періодичне яскравіння для будь-якої камери, спрямованої на одну ділянку неба. Відображене на силових лініях, те саме ритмічне повторення проявляється як структура у радіотонах. Рух кількох хвиль Періоди повторення часто трапляються в діапазоні 30–90 секунд. Це збігається зі значеннями, побаченими в дослідженнях ультранизькочастотних хвиль, пов’язаних із розвитком суббурі. Усі ці показники вказують на єдиний процес, що формується альфвенівським зв’язуванням. Швидкості іонного звуку значно краще узгоджуються з виміряними швидкостями дрейфу, ніж швидкості самих альфвенівських хвиль. Це виключає роль вільного руху електронів і натякає на структуроване електричне середовище. Подвійні шари задовольняють ці вимоги. Кожен шар формується, коли фронти хвиль стикаються з неоднорідною плазмою. Шар рухається вздовж силової лінії та лишає радіосліди. Кілька шарів у русі створюють кілька дрейфуючих тонів і формують узгоджений частотний патерн. Сигнали перед аврорними спалахами Подібні дрейфуючі радіосигнали спостерігаються біля Сатурна та Юпітера. Дані попередніх місій демонструють частотні зміщення з набагато вищими швидкостями, ніж земні приклади. Плазмові умови навколо гігантських планет дозволяють прискорений рух електричних структур. Альфвенівські хвилі також керують потоками енергії там. Дослідження Юпітера навіть виявили радіосплески, пов’язані з взаємодією з місяцями, і знову домінують альфвенівські процеси. Такі паралелі підтримують ширшу ідею: спільний механізм може діяти на всіх магнітизованих світах. Подвійні шари, сформовані альфвенівськими хвилями, рухаються вздовж магнітних ліній і генерують дрейфуючі радіосигнали. Аврорні структури світяться там, де силові лінії перетинають атмосферу планети. Кожен світ виявляє ті самі фізичні процеси у своїх унікальних умовах, але ключові патерни впізнавані на різних планетах. Напрями майбутніх досліджень Дослідження Саутгемптона посилює новий погляд на походження суббур. Аврорні «бусини» позначають ранні структури плазми. Дрейфуючі радіотони вказують на рухомі подвійні шари. Альфвенівські хвилі живлять обидві форми активності. Кожен зв’язок дає підказки про часові масштаби та енергетичні потоки в магнітосфері. Розширення суббурі починається лише тоді, коли енергетичні процеси збігаються та спричиняють швидке яскравіння широких дуг. Майбутні дослідження уточнять оцінки висот, часові інтервали та динаміку електронів. Але вже зараз результати пов’язують оптичні та радіосигнали новими способами. Кожен новий набір даних наближає науку про аврору до цілісного розуміння раптових яскравих ночей у полярному небі. Дослідження опубліковано в журналі Nature Communications.

Австралійські археологи виявили рідкісний скарб кам’яних знарядь на заході штату Квінсленд. У ямі на березі водоймища, що пересихає, лежали 60 абсолютно нових тесел, виготовлених у XIX столітті. Вчені встановили, що це був торговельний пакет, підготовлений для обміну в економічній мережі аборигенів. Власник не зміг забрати цінний вантаж, ймовірно, через конфлікт з європейськими поселенцями. Тула — це традиційна кам’яна зброя аборигенів пустельної зони Австралії, що нагадує стамеску. Кам’яний відщеп кріпили смолою до дерев’яної рукоятки та використовували для обробки твердої деревини — при виготовленні щитів, бумерангів і чаш. Лезо тул швидко сточувалося, тому нові якісні заготовки цінувалися високо й служили важливим товаром. Район знахідки (округ Булія) історично був вузлом торговельної мережі, через яку товари — включно з наркотичною рослиною пітурі та кам’яними сокирами — розходилися на сотні кілометрів. Раніше в цьому регіоні знайшли лише одну подібну схованку. Автори дослідження, опублікованого в журналі Archaeology in Oceania, провели рятувальні розкопки, оскільки ерозія ґрунту та випасання худоби загрожували зруйнувати пам’ятку. Дослідники витягли вміст ями глибиною 11,5 сантиметра та зафіксували положення кожного предмета. Для визначення віку скарбу застосували радіовуглецевий аналіз і оптичне люмінесцентне датування ґрунтових відкладень. Також фахівці вивчили технологію виготовлення знарядь, перевірили їх на наявність слідів зношування й спробували реконструювати вихідні камені з готових відщепів. Клад містив 60 тесел, які відрізнялися незвичайно великим розміром (у середньому чотири на п’ять із половиною сантиметрів) та високою якістю виконання. Усі предмети були абсолютно новими: на них не виявили слідів використання або кріплення до ручки. Більшість знарядь (82%) майстри виготовили специфічним методом «крило чайки», який дозволяє отримати заготовку з масивною основою — міцною та зручною для насаджування на рукоятку. Три пари тесел ідеально складалися один з одним, що доводить: їх збили з одного каменя послідовно і відразу сховали. Аналіз показав, що схованку створили між 1823 та 1883 роками. Цей часовий відрізок збігається з початком європейської колонізації регіону та війнами між колоністами й аборигенами. Поруч із скарбом археологи знайшли гільзу від карабіна Снайдера–Енфілда. Таку зброю використовувала «тубільна поліція» — воєнізовані загони під командуванням білих офіцерів, відомі участю в каральних рейдах проти корінного населення. Автори наукової роботи дійшли висновку, що яма була схованкою для зберігання цінного торговельного активу. Великі майстерно зроблені тесла призначалися для експорту, а не для місцевого використання. Той факт, що скарб залишився незатребуваним, вказує на трагічну долю його власника, який, ймовірно, загинув або втік через спалах насильства в регіоні. Знахідка зафіксувала момент краху складної економічної системи аборигенів під тиском колонізації.

Сьогодні Аравійська пустеля, розташована на Аравійському півострові, є вкрай суворим і непридатним для людини середовищем. Спека, майже повна відсутність опадів та мінімальна рослинність роблять ці райони непридатними для постійного життя, за винятком нечисленних оазів та прибережних зон. Однак 100 тисяч років тому ця місцевість виглядала зовсім інакше. Клімат був значно вологішим, що створювало сприятливі умови для існування численних груп тварин. Тепер дослідники знайшли прямі докази того, що поруч із тваринами жили й гомініни. За останні два десятиліття палеонтологи та археологи зробили чимало відкриттів на Аравійському півострові, які суттєво змінили уявлення про міграцію давніх людей з Африки та хронологію їхнього розселення. Дослідники довели, що сувора Аравійська пустеля не завжди була перепоною для пересування живих істот. Вологі періоди, так звані «зелені вікна», перетворювали Аравію на мережу саван, озер і річок, якими рухалися тварини і, ймовірно, слідом за ними — давні люди. Однак дослідження цього величезного та різноманітного регіону тривалий час велося нерівномірно. Більшість робіт зосереджувалися на прибережних районах чи на півдні півострова, тоді як великі внутрішні території, особливо північний схід, залишалися «білою плямою» на мапі давньої історії. Донедавна вчені не мали жодного свідчення доісторичної присутності людини у внутрішніх районах між Катаром і Кувейтом, попри геологічні дані, що вказували: у далекому минулому в цьому регіоні випадала достатня кількість опадів для підтримки життя. Така прогалина перешкоджала формуванню цілісної картини того, як люди освоювали Аравійський півострів. Щоб заповнити брак даних, міжнародна група археологів, палеонтологів та антропологів під керівництвом Г’ю Гроукатта (Huw Groucutt) з Мальтійського університету зосередила увагу на внутрішніх районах північного сходу Аравії. Вони обрали територію з характерним ландшафтом, що включав древні русла річок, мережі печер та виходи кременю на поверхню. Під «виходами кременю» маються на увазі місця, де ця тверда порода — ідеальний матеріал для виготовлення кам’яних знарядь — залягала майже на поверхні й була легко доступною для давніх майстрів. Печери ж слугували своєрідними архівами: вони могли бути притулком для людей і тварин, а також забезпечували збереження кісток та кліматичних свідчень. Вчені провели масштабні польові дослідження, обстеживши загалом 79 печер та прилеглі території. Стратегія виявилася успішною. У кількох печерах знайшли переконливі докази присутності давніх людей. Одна зі знахідок стала особливо важливою: просто біля входу в печеру дослідники виявили понад 400 кам’яних знарядь. Цей «килим» з артефактів однозначно свідчив про активну діяльність гомінінів (людей та близьких до них вимерлих родичів). Усередині печер Гроукатт та його колеги знайшли кістки рептилій, кажанів, птахів, верблюдів, газелей, гієн та вовків. Багато фрагментів збереглися у винятковому стані, що дає рідкісну можливість відновити екосистеми, які існували тисячоліття тому. Проаналізувавши техніку виготовлення й типологію кам’яних знарядь, дослідники змогли визначити часові рамки, коли давні люди мешкали в цьому районі. Виявилося, що гомініни жили біля цих печер у період від 10 до 100 тисяч років тому. Сліди людської присутності належать до різних етапів історії, включаючи середній і пізній палеоліт. Найбільше знахідок пов’язане із середнім палеолітом. Крім кам’яних знарядь і кісток, у печерах виявили «відбитки» стародавнього клімату — спелеотеми, мінеральні утворення, що формуються з води. Вони допоможуть визначити, як змінювався рівень вологості у цьому регіоні та коли саме Аравійський півострів ставав «зеленим» і придатним для життя. Деякі експерти, які не брали участі в дослідженні, високо оцінили роботу команди Гроукатта. За словами Моніки Марківської (Monika Markowska) з Нортумбрійського університету у Великій Британії, висновки її колег вперше дають цілісне уявлення про археологічний літопис районів північно-східної Аравії. Еволюційний біолог Майкл Петралія (Michael Petraglia) з Університету Гріффіта в Австралії, чиї багаторічні дослідження заклали основу вивчення стародавньої Аравії, розглядає нову публікацію як закономірний крок уперед. Він вважає, що такі роботи поступово наближають науку до розуміння того, як динамічні екосистеми півострова формували життя древніх людей та безлічі тварин протягом сотень тисячоліть. Результати дослідження опубліковані в журналі PLOS One.

У світі великих і могутніх тварин, де панують гіганти, як-от найвищий задокументований кінь Сампсон зі зростом 2,19 метра, несподівано з’явився новий володар крихітних розмірів — Пумакель, шетландський поні з Німеччини, офіційно визнаний найменшим живим конем у світі. Зріст Пумакеля до холки (найвищої точки хребта між лопатками) становить лише 52,6 сантиметра. Це робить його значно нижчим за середню однорічну дитину і вказує на те, що його крихітний розмір є результатом «примхи природи», а не цілеспрямованого розведення, як пояснила його власниця, Карола Вайдеманн, пише T4. Пумакель – найменший кінь у світі / © Книга рекордів Гіннеса Пумакель перехопив корону найнижчого живого коня у мініатюрного аппалузи з Польщі на ім’я Бомбель, зріст якого становив 56,7 сантиметра. Однак рекорд найменшого коня, коли-небудь задокументованого, досі належить мініатюрному коричневому коню на ім’я Дюймовочка, який мав лише 44,5 сантиметра і помер у 2018 році. Пумакель – найменший кінь у світі / © Книга рекордів Гіннеса Вайдеманн, яка шукала маленьких коней для використання в якості тварин-терапевтів, вперше зустріла Пумакеля у 2020 році. У той час йому було лише п’ять місяців, і його зріст становив лише 47 сантиметрів, а вага — менше 20 кілограмів, що глибоко шокувало його майбутню власницю. Попри невеликий зріст, Пумакель має яскраву особистість і, як зазначає Вайдеманн, «любить бути в центрі уваги». Ця риса ідеально підходить для його роботи: він проводить свій час як дресирований кінь-терапевт, відвідуючи будинки для людей похилого віку, хоспіси, дитячі садки та заклади для людей з інвалідністю, приносячи радість і позитивні емоції. Коли Пумакель не зайнятий корисною роботою, він відпочиває на лузі з іншими кіньми-терапевтами на фермі Вайдеманна і насолоджується улюбленими ласощами: картопляним пюре, сіном, морквою та яблуками. Таким чином, цей крихітний поні є не лише науковим феноменом через свій зріст, але й прикладом того, як унікальні тварини можуть відігравати важливу соціальну роль. Читайте також: 200 тонн золота, срібла та дорогоцінного каміння: із затонулого корабля “Сан-Хосе” витягли перші скарбиThe post Нижчий за однорічну дитину: як виглядає найменший у світі кінь first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Земля пережила набагато більше прихованих космічних вибухів, ніж ми уявляли Нові дослідження свідчать: наша планета в минулому отримувала космічні удари значно частіше, ніж вважали раніше. І мова не лише про ті, що створюють велетенські кратери, подібні до того, який колись знищив динозаврів. Є й інший тип вибухів — так звані touchdown airbursts, коли космічне тіло вибухає над поверхнею Землі, не залишаючи чітких слідів. Проблема в тому, що ці події практично «невидимі» для традиційної науки й не створюють класичних кратерів. Але їхня руйнівна сила нічим не поступається великим астероїдним ударам. На цьому наголошує Джеймс Кеннетт, професор Каліфорнійського університету в Санта-Барбарі, який багато років досліджує сліди давніх космічних катастроф. Космічні вибухи, які не залишають кратерів, але спустошують території На відміну від прямих ударів, touchdown-вибухи формують гігантські спалахи тепла та ударні хвилі, які миттєво випаровують ґрунт і рослинність, але не залишають глибоких кратерів. Через це їх важко довести — вони не зберігають «класичних доказів», які зазвичай шукають геологи. Попри це, вчені знайшли все більше ознак того, що подібні події відбувалися неодноразово і мали колосальний вплив на клімат, екосистеми та навіть розвиток людських цивілізацій. Перші докази в морських глибинах: сліди вибуху 12 800 років тому Одне з нових відкриттів — сліди космічного удару, пов’язаного з гіпотезою Молодшого Дріасу, виявлені у донних відкладах Баффінової затоки біля Гренландії. Це перший раз, коли докази такого масштабу знайшли в океанічному середовищі. Близько 12 800 років тому, за цією гіпотезою, частини комети вибухнули над Землею, спричинивши різке похолодання, масові пожежі та зникнення багатьох великих тварин. В осадах зберігся характерний «чорний шар»: вуглець, розплавлене скло, рідкісні елементи (платина, іридій) та кварц з мікротріщинами, що виникають лише при екстремальних тисках. Найцікавіше, що ці матеріали знайдено навіть на глибині майже 2 км — отже, вибух був настільки потужним, що сліди розлетілися по всій планеті. Можливий перший кратер епохи Молодшого Дріасу в США Ще одне відкриття: у Луїзіані може розташовуватися перший відомий кратер, сформований під час того ж катастрофічного періоду. Це невелике сезонне озеро, яке за формою дуже схоже на ударну структуру. Дослідники знайшли тут мікроскопічні кульки розплавлених порід, склоподібні структури та шоковий кварц — усе, що вказує на надпотужний вибух. Хоча вчені обережні у висновках, докази збігаються з подією 12 800-річної давнини. Тунгуський вибух і знищене місто: аналоги у новітній і стародавній історії Щоб зрозуміти природу таких вибухів, команда порівняла матеріали з двох інших місць: Тунгуска (1908 рік). Єдиний задокументований випадок подібного вибуху в історії людства. Він повалив 80 мільйонів дерев, але не залишив кратера. Дослідження показало: у ґрунті є розплавлені метали, кульки скла і — вперше — шоковий кварц. Телль ель-Хаммам (Йорданська долина) Місто бронзової доби, яке, ймовірно, було миттєво знищене вибухом надземного походження 3 600 років тому. Сліди ті самі: розплавлені матеріали, вуглець, рідкісні мінерали та уламки кварцу з характерними тріщинами. Висновок: приховані космічні вибухи траплялися частіше, ніж ми думали Сукупність цих досліджень вказує на простий, але тривожний висновок: Touchdown-вибухи набагато поширеніші та значно небезпечніші, ніж класичні астероїдні падіння. Вони можуть охоплювати величезні площі та спричиняти глобальні наслідки — від різких кліматичних змін до руйнування цілих цивілізацій. При цьому такі вибухи майже не залишають слідів, тож багато подібних подій могли залишитися непоміченими. Джеймс Кеннетт підсумовує: «Їх руйнівний потенціал величезний. Це явище, яке людство має вивчати значно ретельніше».