Гренландські акули можуть зберігати зір століттями: вчені знайшли ключ до довголіття очей Гренландські акули, які вважаються найдовгоживучими хребетними на планеті, здатні зберігати функціональний зір протягом сотень років. Нове дослідження показало, що навіть у віці 200–400 років їхня сітківка залишається здоровою, а механізми зору — активними. Це відкриття може допомогти в боротьбі з віковими захворюваннями очей у людей. Чому вчені зацікавилися зором гренландських акул Гренландські акули мешкають у холодних і темних водах Арктики. Їхні очі часто виглядають каламутними, а на поверхні нерідко паразитують ракоподібні. Через це довгий час вважалося, що акули майже не бачать. Однак дослідниця Дорота Сковронська-Кравчик з Каліфорнійського університету в Ірвайні звернула увагу на відео, де акула реагує на світло і рухає оком у його бік. Це поставило під сумнів уявлення про сліпоту цих тварин і стало початком масштабного наукового аналізу. Стан сітківки після сотень років життя Для дослідження вчені використали очі гренландських акул, виловлених поблизу Гренландії у 2020–2024 роках. Аналіз тканин показав несподіваний результат:ознак дегенерації сітківки або масової загибелі клітин не виявлено. Сітківка зберігала нормальну структуру, що є вкрай рідкісним явищем для настільки старих організмів. Це означає, що зір у гренландських акул не деградує з віком так, як у більшості тварин і людей. Як акули бачать у темряві Арктики Дослідники виявили активну роботу білка родопсину, який відповідає за зір при слабкому освітленні. Він налаштований на сприйняття синього світла — саме такого, яке краще поширюється в глибоких водах. Це свідчить про те, що очі гренландських акул еволюційно адаптовані до темного середовища, а їхній зір залишається ефективним навіть у похилому віці. Головний секрет — відновлення ДНК Ключовим відкриттям стало виявлення потужного механізму відновлення ДНК, який захищає клітини сітківки від пошкоджень. Саме він дозволяє очам акули зберігати функціональність протягом століть. На думку вчених, цей механізм може стати основою для розробки нових методів лікування вікових хвороб зору, зокрема: макулодистрофії глаукоми вікової втрати гостроти зору Чому це відкриття важливе для людей Науковці наголошують: вивчення довгоживучих видів відкриває нові підходи до здорового старіння. Гренландські акули можуть стати природною моделлю для дослідження того, як зберегти зір на десятиліття довше. «Еволюція не підтримує складні органи без потреби. Якщо око працює сотні років — у цьому є важливий біологічний сенс», — зазначає Сковронська-Кравчик. Перспективи подальших досліджень Попри обмежене фінансування, вчені сподіваються продовжити дослідження зору акул. Отримані дані можуть стати основою для нових відкриттів у галузі офтальмології, геронтології та молекулярної біології. Дослідження опубліковане в авторитетному науковому журналі Nature Communications.

Історія дослідження Антарктиди нерозривно пов’язана з образом їздового собаки, проте сьогодні цей континент офіційно залишається зоною, вільною від відбитків лап. Собаки вперше ступили на антарктичний лід у 1899 році у складі експедиції норвежця Карстена Борхгревінка, ставши незамінними супутниками людей під час перших екстремальних зимівель. Протягом так званої «Героїчної ери» вони відігравали критичну роль у спробах підкорення Південного полюса експедиціями Роберта Скотта та Дугласа Моусона. Однак у ті часи роль тварин була неоднозначною: вони не лише тягнули важкі сани, а й у критичних ситуаціях ставали єдиним джерелом їжі для виснажених дослідників. Драматичний досвід Моусона, який був змушений вживати м’ясо своїх хаскі після втрати припасів, став похмурим нагадуванням про суворість континенту. Ба більше, вживання собачої печінки призвело до загибелі його колеги Ксав’є Мерца через гіпервітаміноз А, що підкреслило біологічну небезпеку такої дієти, пише T4. Автор зображення: Бібліотека Мітчелла, Державна бібліотека Нового Південного Уельсу (загальнодоступне місце) Протягом більшої частини XX століття собаки продовжували служити на наукових станціях, забезпечуючи логістику та підтримуючи моральний дух полярників у тривалих автономних подорожах. Проте з розвитком технологій снігоходи та інші механічні засоби пересування почали поступово витісняти тваринну тягу. Остаточна доля перебування собак на материку була визначена Протоколом про охорону навколишнього середовища до Договору про Антарктику. Міжнародна спільнота дійшла висновку, що перебування немісцевих видів на континенті суперечить принципам збереження унікальної екосистеми. У 1964 році було введено загальну заборону на ввезення чужорідної флори та фауни, але для собак зробили виняток, який діяв ще три десятиліття. Ситуація змінилася лише на початку 90-х років, коли наукова необхідність у хаскі була офіційно визнана нульовою. Головним науковим аргументом на користь примусового виселення собак став ризик біологічного забруднення. Вчені висловили занепокоєння, що вірус чуми собак — небезпечний морбілівірус — може передатися місцевим популяціям тюленів, для яких він є смертельним. Подібні інфекції в минулому вже призводили до масової загибелі морських ссавців у інших регіонах світу. Крім того, існував ризик прямого впливу на місцеву дику природу: собаки могли полювати на пінгвінів або турбувати їхні гніздів’я. Враховуючи ці загрози, останні собаки залишили Антарктиду в лютому 1994 року. Ця подія поставила крапку в майже столітній епосі експлуатації тварин на льодовому континенті, залишивши його територію виключно для наукових приладів та дикої природи, вільної від антропогенного біологічного втручання. Читайте за темою: Вчені назвали єдину тварину, яка здатна вижити в найсуворіших умовах АнтарктидиThe post Вчені назвали тварину, яку довелось примусово вигнати з Антарктиди first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Невловима частинка виявилася міфом: фізики закрили десятирічну загадку нейтрино Понад десять років фізики з усього світу намагалися з’ясувати, чи існує так звана «стерильна нейтрино» — гіпотетична частинка, яка могла б перевернути уявлення про будову Всесвіту. Тепер учені з експерименту MicroBooNE у Національній прискорювальній лабораторії Фермі (Fermilab) заявили: доказів її існування немає. Нейтрино — одні з найзагадковіших частинок у природі. Вони майже не взаємодіють із матерією й можуть безперешкодно пролітати крізь планети. Саме тому їх надзвичайно складно виявити: для цього потрібні величезні детектори та потужні джерела, наприклад ядерні реактори або прискорювачі частинок. Згідно зі Стандартною моделлю фізики, існує три «смаки» нейтрино: електронне, мюонне та тау-нейтрино. Вони можуть змінювати один одного — цей процес називають осциляцією. Але протягом кількох десятиліть різні експерименти фіксували дивні аномалії, які не вкладалися в цю схему. Саме тоді й виникла гіпотеза про стерильну нейтрино — частинку, яка взагалі не взаємодіє з матерією і відчуває лише гравітацію. Команда MicroBooNE зосередилася на аналізі пучків нейтрино, створених у прискорювачі. Дослідники шукали ознаки того, що мюонні нейтрино перетворюються на електронні «не за правилами», або ж що електронні нейтрино загадково зникають. Такі ефекти могли б свідчити про втручання стерильної нейтрино. Втім, багаторічні вимірювання дали чіткий результат: жодних слідів нестандартних перетворень знайдено не було. Аномалії, зафіксовані раніше в інших експериментах, не пояснюються існуванням однієї стерильної нейтрино. На перший погляд це може здатися розчаруванням, але для фізики частинок це радше хороша новина. Відсутність стерильної нейтрино спрощує картину світу й знімає потребу пояснювати поведінку нейтрино за допомогою майже невловимої частинки. Це означає, що вченим доведеться шукати інші причини дивних ефектів — наприклад, у тонкощах роботи детекторів або у взаємодії нейтрино з атомними ядрами. Дослідження, опубліковане в журналі Nature, не ставить крапку в пошуках фізики за межами Стандартної моделі. Але воно чітко показує: одна з найпопулярніших гіпотез останніх років не витримала перевірки. Іноді наука рухається вперед не лише через відкриття, а й через сміливу відмову від ідей, які не підтвердилися експериментом.

Таємницю Бетельгейзе нарешті розкрито: всередині гігантської зірки ховається компаньйон Астрономи поставили крапку в одній із найвідоміших космічних загадок сучасності. Червоний надгігант Бетельгейзе, який десятиліттями дивував учених своєю нестабільною яскравістю та дивною поведінкою, виявився не самотнім. Усередині його гігантської атмосфери приховується зірка-компаньйон, яка буквально «перемішує» гази та змінює вигляд зоряного велетня зсередини. Відкриття зробила міжнародна команда дослідників під керівництвом учених з Center for Astrophysics | Harvard & Smithsonian. Для роботи вони використали дані космічного телескопа NASA Hubble разом зі спостереженнями наземних обсерваторій. Результати дослідження були представлені 5 січня на засіданні Американського астрономічного товариства та прийняті до публікації в журналі The Astrophysical Journal. Зірка, яка залишає «хвіст» Прихованого компаньйона Бетельгейзе назвали Сіварха. Це відносно маломасивна зірка, яка рухається всередині роздутої атмосфери червоного надгіганта. Під час свого руху вона створює щільні потоки газу — своєрідний «хвіст», схожий на слід від човна на воді. Саме ці газові структури астрономи змогли зафіксувати у спостереженнях. Дослідники майже вісім років уважно аналізували дрібні зміни світла Бетельгейзе. Ці коливання виявилися не хаотичними: вони повторювалися з певною періодичністю, що врешті-решт вивело вчених на слід давно припущеного, але недоведеного компаньйона. Чому Бетельгейзе такий важливий Бетельгейзе розташований приблизно за 650 світлових років від Землі у сузір’ї Оріона. Це одна з небагатьох зірок, поверхню та атмосферу якої ми можемо спостерігати безпосередньо. За своїми розмірами він справді колосальний: усередині Бетельгейзе помістилося б понад 400 мільйонів Сонць. Через свою близькість і масштаб ця зірка стала для науковців справжньою «лабораторією», де можна вивчати старіння масивних зірок, втрату ними речовини та процеси, що передують вибуху наднової. Дані з космосу і з Землі Для підтвердження відкриття команда поєднала спостереження Hubble з даними телескопів обсерваторій Fred Lawrence Whipple та Roque de Los Muchachos. У спектрі Бетельгейзе — тобто в «палітрі» світла, яке випромінюють різні хімічні елементи, — були помічені характерні зміни. Також зафіксували рух газу в атмосфері зірки, який не можна пояснити лише внутрішніми процесами самого надгіганта. З’ясувалося, що щільний газовий слід з’являється кожного разу, коли компаньйон проходить перед Бетельгейзе. Це відбувається приблизно раз на шість років — або кожні 2 100 днів — що ідеально збігається з попередніми теоретичними моделями. Пояснення дивного затемнення Особливу увагу до Бетельгейзе привернуло різке потьмарення зірки у 2020 році, яке тоді жартома назвали «зоряним чханням». Зірка раптово втратила значну частину яскравості, чим породила хвилю припущень — від хмар космічного пилу до передвісника вибуху наднової. Вчені давно знали, що яскравість Бетельгейзе змінюється за двома циклами: коротким (близько 400 днів), пов’язаним із пульсаціями, і довшим — приблизно 2 100 днів. Саме другий цикл довгий час не мав переконливого пояснення. Тепер стало зрозуміло: причина — рух прихованої зірки-компаньйона всередині атмосфери гіганта. Прямий доказ замість гіпотез Раніше астрономи розглядали різні варіанти: величезні конвекційні потоки, магнітні ефекти, пилові викиди. Ідея компаньйона набирала популярності, але бракувало прямих доказів. Газовий «хвіст», зафіксований у нових даних, став першим переконливим підтвердженням цієї гіпотези. «Ми вперше бачимо прямі сліди впливу компаньйона на атмосферу Бетельгейзе», — пояснює провідна авторка дослідження Андреа Дюпрі. — «Це дає нам унікальну можливість спостерігати, як масивна зірка змінюється на фінальних етапах свого життя». Що буде далі Наразі з Землі Бетельгейзе перекриває свого компаньйона, але астрономи вже планують нову серію спостережень, коли Сіварха знову з’явиться у 2027 році. Вчені сподіваються отримати ще детальніші дані про взаємодію двох зірок. Це відкриття може допомогти пояснити поведінку й інших червоних надгігантів, які довгий час вважалися одиночними. А Бетельгейзе, схоже, ще не раз здивує людство, дозволяючи зазирнути у майбутнє зірок, подібних до нього. Космічний телескоп Hubble, який працює вже понад 30 років, вкотре довів свою незамінність, відкривши ще одну таємницю Всесвіту — і нагадавши, що навіть добре знайомі зорі можуть приховувати несподівані секрети.

Таємницю Бетельгейзе нарешті розкрито: всередині гігантської зірки ховається компаньйон Астрономи поставили крапку в одній із найвідоміших космічних загадок сучасності. Червоний надгігант Бетельгейзе, який десятиліттями дивував учених своєю нестабільною яскравістю та дивною поведінкою, виявився не самотнім. Усередині його гігантської атмосфери приховується зірка-компаньйон, яка буквально «перемішує» гази та змінює вигляд зоряного велетня зсередини. Відкриття зробила міжнародна команда дослідників під керівництвом учених з Center for Astrophysics | Harvard & Smithsonian. Для роботи вони використали дані космічного телескопа NASA Hubble разом зі спостереженнями наземних обсерваторій. Результати дослідження були представлені 5 січня на засіданні Американського астрономічного товариства та прийняті до публікації в журналі The Astrophysical Journal. Зірка, яка залишає «хвіст» Прихованого компаньйона Бетельгейзе назвали Сіварха. Це відносно маломасивна зірка, яка рухається всередині роздутої атмосфери червоного надгіганта. Під час свого руху вона створює щільні потоки газу — своєрідний «хвіст», схожий на слід від човна на воді. Саме ці газові структури астрономи змогли зафіксувати у спостереженнях. Дослідники майже вісім років уважно аналізували дрібні зміни світла Бетельгейзе. Ці коливання виявилися не хаотичними: вони повторювалися з певною періодичністю, що врешті-решт вивело вчених на слід давно припущеного, але недоведеного компаньйона. Чому Бетельгейзе такий важливий Бетельгейзе розташований приблизно за 650 світлових років від Землі у сузір’ї Оріона. Це одна з небагатьох зірок, поверхню та атмосферу якої ми можемо спостерігати безпосередньо. За своїми розмірами він справді колосальний: усередині Бетельгейзе помістилося б понад 400 мільйонів Сонць. Через свою близькість і масштаб ця зірка стала для науковців справжньою «лабораторією», де можна вивчати старіння масивних зірок, втрату ними речовини та процеси, що передують вибуху наднової. Дані з космосу і з Землі Для підтвердження відкриття команда поєднала спостереження Hubble з даними телескопів обсерваторій Fred Lawrence Whipple та Roque de Los Muchachos. У спектрі Бетельгейзе — тобто в «палітрі» світла, яке випромінюють різні хімічні елементи, — були помічені характерні зміни. Також зафіксували рух газу в атмосфері зірки, який не можна пояснити лише внутрішніми процесами самого надгіганта. З’ясувалося, що щільний газовий слід з’являється кожного разу, коли компаньйон проходить перед Бетельгейзе. Це відбувається приблизно раз на шість років — або кожні 2 100 днів — що ідеально збігається з попередніми теоретичними моделями. Пояснення дивного затемнення Особливу увагу до Бетельгейзе привернуло різке потьмарення зірки у 2020 році, яке тоді жартома назвали «зоряним чханням». Зірка раптово втратила значну частину яскравості, чим породила хвилю припущень — від хмар космічного пилу до передвісника вибуху наднової. Вчені давно знали, що яскравість Бетельгейзе змінюється за двома циклами: коротким (близько 400 днів), пов’язаним із пульсаціями, і довшим — приблизно 2 100 днів. Саме другий цикл довгий час не мав переконливого пояснення. Тепер стало зрозуміло: причина — рух прихованої зірки-компаньйона всередині атмосфери гіганта. Прямий доказ замість гіпотез Раніше астрономи розглядали різні варіанти: величезні конвекційні потоки, магнітні ефекти, пилові викиди. Ідея компаньйона набирала популярності, але бракувало прямих доказів. Газовий «хвіст», зафіксований у нових даних, став першим переконливим підтвердженням цієї гіпотези. «Ми вперше бачимо прямі сліди впливу компаньйона на атмосферу Бетельгейзе», — пояснює провідна авторка дослідження Андреа Дюпрі. — «Це дає нам унікальну можливість спостерігати, як масивна зірка змінюється на фінальних етапах свого життя». Що буде далі Наразі з Землі Бетельгейзе перекриває свого компаньйона, але астрономи вже планують нову серію спостережень, коли Сіварха знову з’явиться у 2027 році. Вчені сподіваються отримати ще детальніші дані про взаємодію двох зірок. Це відкриття може допомогти пояснити поведінку й інших червоних надгігантів, які довгий час вважалися одиночними. А Бетельгейзе, схоже, ще не раз здивує людство, дозволяючи зазирнути у майбутнє зірок, подібних до нього. Космічний телескоп Hubble, який працює вже понад 30 років, вкотре довів свою незамінність, відкривши ще одну таємницю Всесвіту — і нагадавши, що навіть добре знайомі зорі можуть приховувати несподівані секрети.

Більшість льодовиків на Землі стрімко зменшується через глобальне потепління, а разом із ними зникають важливі екосистеми, джерела прісної води та туристичні ресурси. Але у високогір’ї Паміру, в Таджикистані, є виняток: льодовик Кон-Чукурбаші, розташований на висоті майже 5 810 метрів, на диво збільшується в обсязі. Цього року міжнародна експедиція вилучила з льодовика два керни льоду довжиною понад 100 метрів. Один з них відправили до підземного сховища Ice Memory Foundation в Антарктиді, де він збережеться як «кліматична пам’ять» для майбутніх поколінь. Другий керн доставили до Інституту низьких температур Університету Хоккайдо в Саппоро для детального аналізу. Вчений Йошінорі Іідзука сподівається, що розуміння механізмів росту цього льодовика допоможе знайти способи захисту інших льодовиків у світі. «Якщо ми зможемо розкрити, чому цей льодовик нарощує об’єм, можливо, ці знання можна буде застосувати глобально», — зазначає Іідзука. Кон-Чукурбаші не поступається знаменитому Ванч-Ях, раніше відомому як льодовик Федченко, який довгий час вважався найдовшим позаполярним льодовиком. Нові керни льоду містять тисячі шарів пилу та снігу, що дають змогу відстежити атмосферні умови та температуру на протязі до 30 000 років. «Останній керн був просто неймовірним», — розповідає гляціолог Еван Майлз зі швейцарських університетів Фрібургу та Цюріха. «Лід був жовтуватий через величезну кількість осадів, і це дає нам багато інформації». Проте навіть цей винятковий льодовик не застрахований від наслідків глобального потепління. Дослідження Інституту науки і технологій Австрії показало, що зменшення снігового покриву в Памірах вже загрожує їхній стійкості. Модельні розрахунки вказують на критичну точку ще в 2018 році для льодовика Кизилсу, що свідчить: навіть «останній прихисток» льодовиків не витримає швидкого потепління, спричиненого діяльністю людини. Експедиція до Кон-Чукурбаші дозволяє вченим не лише вивчити унікальні механізми росту льодовика, а й зібрати цінні дані для прогнозування майбутніх змін у високогір’ї Паміру. Водночас відкриття підкреслює нагальну необхідність боротьби з кліматичними змінами, адже навіть найбільш стійкі льодовики можуть незабаром почати зникати.

Океан Європи може бути надто спокійним для життя — нове дослідження Європа, один із супутників Юпітера, вже багато років вважається одним із найперспективніших місць у Сонячній системі для пошуку позаземного життя. Під товстим шаром льоду там, за припущеннями вчених, ховається гігантський солоний океан рідкої води. Проте нове дослідження ставить під сумнів ідею, що цей океан може бути живим. Команда науковців під керівництвом Пола Бірна, доцента кафедри наук про Землю, довкілля та планети, дійшла висновку: підлідний океан Європи, ймовірно, є надто «тихим» і геологічно неактивним, щоб підтримувати життя на своєму дні. Без руху, тепла і енергії Для існування життя, навіть найпримітивнішого, потрібне джерело енергії. На Землі таким джерелом часто виступають гідротермальні джерела на дні океанів, де гаряча вода, мінерали й хімічні реакції створюють сприятливі умови для живих організмів. Саме тому вчені довгий час сподівалися знайти подібні процеси й на Європі. Розріз крижаної кори Європи, підземного океану та можливих жерл, що транспортують матеріал на поверхню Однак аналіз розмірів супутника, складу його кам’яного ядра та впливу гравітації Юпітера показав: активної геології на дні океану Європи майже немає. За словами Бірна, якби туди вдалося спустити дистанційно керований підводний апарат, він навряд чи зафіксував би тріщини, підводні вулкани чи потоки гарячої води. «З геологічної точки зору там майже нічого не відбувається. Усе було б надзвичайно спокійним», — пояснює вчений. Для крижаного світу це може означати відсутність умов, необхідних для життя. Що приховано під кригою Європи Товщина льодової оболонки Європи оцінюється у 15–25 кілометрів, а глибина океану під нею може сягати до 100 кілометрів. Попри те що сам супутник трохи менший за Місяць, об’єм води на Європі, за оцінками, перевищує запаси води на Землі. Під океаном розташоване кам’яне ядро, схоже за будовою на земне. Проте на відміну від нашої планети, внутрішні шари Європи, ймовірно, охололи мільярди років тому, втративши джерела тепла, які могли б підтримувати активні процеси. Чому гравітація Юпітера не рятує ситуацію Юпітер своїм потужним тяжінням може розігрівати супутники за рахунок так званого приливного нагріву. Найяскравіший приклад — Іо, ще один супутник Юпітера, який є найвулканічнішим тілом у Сонячній системі. Європа ж розташована далі та має більш стабільну орбіту, тому приливні сили тут значно слабші. За розрахунками дослідників, цієї енергії недостатньо, щоб запустити активні геологічні процеси на дні океану. Чи є шанс на життя сьогодні На думку авторів дослідження, сучасне життя в океані Європи малоймовірне. Просто не вистачає енергії, щоб підтримувати біологічні процеси. Водночас це не означає, що життя ніколи не могло існувати там у далекому минулому, коли внутрішнє тепло було сильнішим. Погляд у майбутнє Попри скептичні висновки, вчені не втрачають інтересу до Європи. У 2031 році біля супутника має пролетіти апарат NASA Europa Clipper, який збиратиме детальні дані про поверхню, лід і океан. «Ці вимірювання дадуть нам значно більше відповідей і зменшать невизначеність», — зазначає Бірн. Навіть якщо з’ясується, що океан Європи сьогодні мертвий, дослідники вважають такі місії надзвичайно важливими. Адже кожне відкриття — це ще один крок до розуміння того, де й за яких умов у Всесвіті може існувати життя.

Океан Європи може бути надто спокійним для життя — нове дослідження Європа, один із супутників Юпітера, вже багато років вважається одним із найперспективніших місць у Сонячній системі для пошуку позаземного життя. Під товстим шаром льоду там, за припущеннями вчених, ховається гігантський солоний океан рідкої води. Проте нове дослідження ставить під сумнів ідею, що цей океан може бути живим. Команда науковців під керівництвом Пола Бірна, доцента кафедри наук про Землю, довкілля та планети, дійшла висновку: підлідний океан Європи, ймовірно, є надто «тихим» і геологічно неактивним, щоб підтримувати життя на своєму дні. Без руху, тепла і енергії Для існування життя, навіть найпримітивнішого, потрібне джерело енергії. На Землі таким джерелом часто виступають гідротермальні джерела на дні океанів, де гаряча вода, мінерали й хімічні реакції створюють сприятливі умови для живих організмів. Саме тому вчені довгий час сподівалися знайти подібні процеси й на Європі. Розріз крижаної кори Європи, підземного океану та можливих жерл, що транспортують матеріал на поверхню Однак аналіз розмірів супутника, складу його кам’яного ядра та впливу гравітації Юпітера показав: активної геології на дні океану Європи майже немає. За словами Бірна, якби туди вдалося спустити дистанційно керований підводний апарат, він навряд чи зафіксував би тріщини, підводні вулкани чи потоки гарячої води. «З геологічної точки зору там майже нічого не відбувається. Усе було б надзвичайно спокійним», — пояснює вчений. Для крижаного світу це може означати відсутність умов, необхідних для життя. Що приховано під кригою Європи Товщина льодової оболонки Європи оцінюється у 15–25 кілометрів, а глибина океану під нею може сягати до 100 кілометрів. Попри те що сам супутник трохи менший за Місяць, об’єм води на Європі, за оцінками, перевищує запаси води на Землі. Під океаном розташоване кам’яне ядро, схоже за будовою на земне. Проте на відміну від нашої планети, внутрішні шари Європи, ймовірно, охололи мільярди років тому, втративши джерела тепла, які могли б підтримувати активні процеси. Чому гравітація Юпітера не рятує ситуацію Юпітер своїм потужним тяжінням може розігрівати супутники за рахунок так званого приливного нагріву. Найяскравіший приклад — Іо, ще один супутник Юпітера, який є найвулканічнішим тілом у Сонячній системі. Європа ж розташована далі та має більш стабільну орбіту, тому приливні сили тут значно слабші. За розрахунками дослідників, цієї енергії недостатньо, щоб запустити активні геологічні процеси на дні океану. Чи є шанс на життя сьогодні На думку авторів дослідження, сучасне життя в океані Європи малоймовірне. Просто не вистачає енергії, щоб підтримувати біологічні процеси. Водночас це не означає, що життя ніколи не могло існувати там у далекому минулому, коли внутрішнє тепло було сильнішим. Погляд у майбутнє Попри скептичні висновки, вчені не втрачають інтересу до Європи. У 2031 році біля супутника має пролетіти апарат NASA Europa Clipper, який збиратиме детальні дані про поверхню, лід і океан. «Ці вимірювання дадуть нам значно більше відповідей і зменшать невизначеність», — зазначає Бірн. Навіть якщо з’ясується, що океан Європи сьогодні мертвий, дослідники вважають такі місії надзвичайно важливими. Адже кожне відкриття — це ще один крок до розуміння того, де й за яких умов у Всесвіті може існувати життя.

А якщо темної енергії не існує? Нова теорія пропонує інше пояснення розширення Всесвіту Всесвіт не просто розширюється — він робить це дедалі швидше. Це відкриття вже багато років залишається однією з головних загадок сучасної фізики. За нинішніми уявленнями, прискорене розширення має бути спричинене загадковою силою, яку назвали темною енергією. Проблема в тому, що ніхто досі не знає, що це таке насправді. Тепер група європейських учених пропонує сміливу альтернативу: можливо, темна енергія взагалі не потрібна. Чому темна енергія стала «заплаткою» у фізиці Сучасна космологія базується на загальній теорії відносності Ейнштейна та рівняннях Фрідмана, які описують еволюцію Всесвіту в цілому. Саме ці рівняння добре пояснюють, як змінювалися розміри Всесвіту після Великого вибуху. Але коли астрономи наприкінці XX століття з’ясували, що розширення не сповільнюється, а навпаки — прискорюється, виникла проблема. Щоб рівняння «збіглися» з реальними спостереженнями, в них довелося штучно додати додатковий компонент — темну енергію. Фактично це невідома сутність, яка заповнює весь простір і штовхає Всесвіт назовні. Багато фізиків вважають таке рішення незадовільним: замість пояснення воно виглядає як математична заплатка. Альтернатива з геометрії простору-часу Дослідники з Центру прикладних космічних технологій і мікрогравітації (ZARM) при Університеті Бремена разом із колегами з Трансильванського університету в Румунії вирішили піти іншим шляхом. Вони поставили запитання: а що, як сама геометрія простору-часу описана неповно? Для цього вчені звернулися до так званої фінслерової гравітації — розширеної версії загальної теорії відносності. У цій теорії простір-час описується більш гнучко, ніж у класичній моделі Ейнштейна. Вона дозволяє точніше враховувати вплив матерії, газів і руху частинок на гравітаційні властивості Всесвіту. Всесвіт прискорюється сам по собі Коли команда перерахувала рівняння Фрідмана в межах фінслерової гравітації, результат виявився несподіваним. Навіть без додавання будь-якої темної енергії ці рівняння вже передбачають прискорене розширення Всесвіту — навіть у вакуумі. Інакше кажучи, Всесвіт може розширюватися швидше не через невідому силу, а через властивості самого простору-часу. «Це захопливий натяк на те, що прискорене розширення можна пояснити, принаймні частково, без темної енергії — завдяки узагальненій геометрії простору-часу», — пояснює фізик Крістіан Пфайфер з ZARM, один з авторів дослідження. Що це означає для космології Важливо розуміти: нова теорія не скасовує темну енергію остаточно. Але вона показує, що існує інший, принципово новий шлях пояснення космічного прискорення — без введення невідомих форм матерії чи енергії. Якщо фінслерова гравітація витримає подальші перевірки спостереженнями, це може змінити наш погляд на фундаментальні закони природи та еволюцію Всесвіту. Можливо, відповідь на одну з найбільших загадок космології ховалася не в нових сутностях, а в глибшому розумінні самої геометрії космосу. Дослідження опубліковане в журналі Journal of Cosmology and Astroparticle Physics.

Вчені наблизилися до розв’язання однієї з головних загадок Марса — як на Червоній планеті могли тривалий час існувати озера, попри слабке Сонце та низькі температури. Нове дослідження показало: ключову роль у цьому процесі відігравав тонкий шар льоду, який діяв як природний теплоізолятор. Озера на Марсі: що показали спостереження Дані з орбітальних апаратів і марсоходів уже давно свідчать про наявність у минулому стійких водойм на Марсі. Русла річок, осадові породи та сліди берегових ліній вказують на те, що вода не зникала швидко, а зберігалася протягом тривалого часу. Втім, кліматичні моделі довго не могли пояснити ці спостереження. Проблема полягала в тому, що Марс отримує значно менше сонячної енергії, ніж Земля, а мільярди років тому Сонце було ще слабшим. За таких умов рідка вода мала б швидко замерзати. Лід як ключ до виживання марсіанських озер Група американських учених адаптувала модель земних озер до умов Марса зразка 3,6 мільярда років тому, зосередившись на районі кратера Гейл. Результати, опубліковані в журналі AGU Advances, виявилися несподіваними. Дослідники змоделювали неглибоке озеро завглибшки близько 10 метрів за умови невеликих опадів. Врахування сезонного утворення льоду змінило все: тонкий крижаний покрив ефективно зберігав тепло взимку, але повністю танув навесні. Досить тонкий шар льоду різко змінював тепловий баланс озера з глибиною лише 10 метрів. Глибока водойма повинна показувати цей ефект ще значніше У результаті водойма залишалася переважно рідкою понад 50 земних років — навіть за марсіанських температур, які раніше вважалися непридатними для існування води в рідкому стані. Чому на Марсі так мало слідів льодовиків Це відкриття також частково пояснює, чому на Марсі виявлено відносно мало слідів масштабного заледеніння. Тонкий лід не формував масивних льодовиків і не деформував берегові лінії, як це відбувалося на Землі. Водночас він забезпечував стабільність водойм. Проте питання дефіциту льодовикових слідів залишається відкритим. Вчені не виключають, що такі утворення або ще не знайдені, або марсіанські умови стримували їх активний рух. Що це означає для пошуків життя на Марсі Нові результати мають велике значення для астробіології. Якщо рідка вода могла існувати на Марсі протягом тривалого часу навіть у холодному кліматі, ймовірність виникнення або збереження життя зростає. Саме тому майбутні місії з пошуку біологічних слідів дедалі частіше зосереджуються на древніх озерних басейнах. Тонкий лід міг не лише зберігати воду, а й створювати стабільні умови для мікроорганізмів.