Вчені шукають природні джерела водню, які можуть прискорити перехід людства до безвуглецевої енергетики. Як паливо, водень є надзвичайно чистим, але більшість водню сьогодні все ще виробляється з використанням викопного пального.Можливість використання природних запасів водню вирішить цю проблему, і існує кілька геологічних процесів, які можуть це забезпечити. Один з них відбувається, коли гаряча вода взаємодіє з магнетитом, що міститься в залізній руді.В Австралії багато залізної руди, і дослідники з Університету Едіт Коуна в Австралії хотіли оцінити, скільки водню може вже існувати там і як його можна виробляти в майбутньому.Результати їхнього дослідження, опубліковані в International Journal of Hydrogen Energy, обнадійливі і дають вченим краще розуміння геологічних факторів, які контролюють, скільки водню може генерувати магнетит."Австралія може мати величезний, невикористаний енергетичний резерв - і потенціал величезний," - говорить хімічний інженер Аліреза Кешаварз з Університету Едіт Коуна."Є достатньо водню, щоб Австралія могла отримати вигоду протягом поколінь, і, можливо, достатньо, щоб стати великим експортером чистої енергії для решти світу."Дослідники не проводили буріння для отримання водню. Натомість вони використовували лабораторні експерименти, щоб перевірити реакції, які відбуваються, коли вода і магнетит поєднуються під високим тиском при температурі 200 °C протягом 60 днів.Це частково відтворює умови під землею, і дослідники виявили, що водень дійсно виробляється, а також встановили, що магнетит у порошковій формі виробляє значно більше водню на грам, ніж магнетит у формі плитки. Це виявилося приблизно в п'ять разів більше.Це не лише вказує на те, що тріщини, пористі породи з більшою поверхнею можуть бути найкращими місцями для пошуку водню, але й пропонує підказки про те, як ми можемо покращити виробництво водню."Наші результати показують, що виробництво водню залежить не лише від кількості магнетиту, але й від того, наскільки легко вода може отримати доступ до свіжих мінеральних поверхонь через тріщини, пори та проникаючі шляхи," - говорить енергетичний інженер Стефан Іглауер з Університету Едіт Коуна."Ця робота допомагає з'єднати лабораторні експерименти з реальними геологічними системами."Цікавий фактВодень є найпоширенішим елементом у Всесвіті, але на Землі його природні запаси залишаються недостатньо вивченими.

12 грудня 2022 року орбітальний апарат, що перебував на висоті 251 кілометра над південними високими районами Марса, зробив знімок пагорба.Це мало бути звичайне фото – одне з десятків тисяч, які камера HiRISE, що належить NASA, зробила з 2006 року.Але на знімку здавалося, що щось дивиться назад.Два темні, круглі ями виглядали як очі. Між ними світла гряда нагадувала милий носик. Усе це було обрамлено майже ідеальною круглою тріщиною, що надавало формі вигляд голови.Якщо подивитися на це разом, важко заперечити, що це виглядає – майже комічно – як милий маленький ведмідь.Але, на жаль, є більш звичайне пояснення."Це пагорб з V-подібною структурою обвалу (носик), двома кратерами (очі) та круговим тріщинним малюнком (голова)", – пояснив Альфред МакЕвен, планетарний вчений з Університету Аризони, який очолює команду камери HiRISE, у 2023 році.Навіть окремі елементи мають звичайні пояснення. МакЕвен підозрює, що кругла тріщина може бути залишком після того, як на поверхні осіло легке матеріал над похованим кратером."Носик" може бути вулканічним або грязьовим отвором, а навколишня V-форма вказує на те, де колись витікала лава або бруд.Чому ж ми бачимо милого ведмедя, що дивиться на нас?Це те, що називається парейдолією – тією ж самою реакцією, яка перетворює фари автомобіля на налякане обличчя або пляму води на релігійний символ. Наші мозки еволюціонували, щоб швидко помічати обличчя, навіть у поганому світлі, з відстані.Це може бути тому, що протягом більшої частини нашої історії вміння вчасно розпізнати "це обличчя" могло бути різницею між виявленням загрози та її пропуском.Це не перший раз, коли ми бачимо щось, що дивиться на нас з Марса. У 1976 році орбітальний апарат Viking 1 зробив знімок mesas у регіоні Сидонії, який на низькому розширенні виглядав як вирізане людське обличчя, що дивиться в космос.Вищі розширення знімків з пізніших орбітальних апаратів, включаючи HiRISE, тихо завершили суперечку: це була mesa. Велика, непримітна кам'яна формація, яка випадково потрапила під певне освітлення.Зовсім недавно на Марсі з'явилася ще одна усмішка, але з причин, які не мають нічого спільного з її виразом.У серпні 2024 року вчені, які працювали з орбітальним апаратом Trace Gas Orbiter Європейського космічного агентства, каталогізували хлоридні соляні відкладення в регіоні, званому Terra Sirenum, коли натрапили на одне, що нагадувало усмішку – кільце висохлої солі з двома маленькими кратерами, що сидять там, де мали б бути очі.Сіль сама по собі є цікавим елементом. Це те, що залишилося після того, як мілкі водойми або озера випарувалися, колись під час вологішого минулого Марса, дозволяючи розчиненим мінералам концентруватися та кристалізуватися.Солона вода може залишатися рідкою при температурах до -40 °C, які заморожують звичайну воду, що є саме тим типом екстремальної, тривалої солі, де життя могло б ймовірно вижити найдовше, поки Марс висихав.Це робить такі відкладення справжніми цілями для майбутніх місій, які шукають біосигнатури, усмішка чи ні.Нещодавно ми також бачили медузу на Марсі (виявилося, що це космічний промінь, що вдарив по сенсору камери), дивні ями, людську кістку та гриби.Більшість з цих випадків вже мають звичайні пояснення, хоча на цей тиждень вчені все ще не впевнені, що викликало ями.Але ми постійно відкриваємо цікаві речі про червону планету. Навіть якщо на ній немає ведмедів.Цікавий фактНа Марсі вже не раз знаходили форми, що нагадують обличчя або інші знайомі фігури, що викликано природними процесами та особливостями освітлення.

На маленькому, ізольованому острові Японії живе невелика популяція котів Цусіми (Prionailurus bengalensis euptilurus). Вважається, що їх залишилося лише близько 100 особин, і вони є критично загрозливими.Нещодавно вчені помітили нову ознаку, що з'явилася у котів Цусіми, яка може свідчити про тривожну тенденцію для зусиль з охорони.Під час польових спостережень у 2024 та 2025 роках дослідники виявили трьох котів з набагато коротшими хвостами, приблизно вдвічі коротшими за звичайну середню довжину – ознака, яка ніколи не була зафіксована у цьому або будь-якому іншому виді котів."Виникнення аномалій хвоста у кількох особин робить незалежні причини, такі як травматичні ушкодження, менш ймовірними і підвищує можливість спільної спадкової або розвиткової основи," - пишуть дослідники у новому дослідженні.Однак короткі хвости є звичайними у домашніх котів (Felis catus), які також присутні на Цусімі. Найбільше занепокоєння викликало те, що ця ознака могла бути введена через схрещування.Щоб дізнатися, дослідники з кількох установ Японії провели генетичні аналізи, щоб перевірити, чи є у одного з котів з коротким хвостом предки домашніх котів."Незвичайний фенотип може відразу викликати занепокоєння щодо гібридизації, але ми хотіли об'єктивно визначити, що насправді говорить геном, перш ніж робити висновки лише на основі зовнішнього вигляду," - говорить Юкі Мацуомото, генетик тварин з університету Азабу та перший автор дослідження.Дослідники секвенували весь геном одного кота з коротким хвостом, а потім порівняли його з кількома іншими групами. Це включало 5 місцевих домашніх котів (3 з яких також мали короткі хвости), 15 інших котів Цусіми (з хвостами звичайної довжини) та 4 котів з континентальної Азії.Команда провела всебічні генетичні аналізи зразків, щоб перевірити, чи мали коти, особливо короткохвостий, нещодавню родинну зв'язок з домашніми котами. Вони особливо звернули увагу на два гени, які пов'язані з коротшими хвостами у домашніх котів.Можливо, на диво, дослідження не виявило жодних ознак нещодавнього схрещування з домашніми котами у жодного з котів Цусіми, включаючи короткохвосту особину. У всіх проведених тестах короткохвостий котик потрапив у межі свого виду, а не між межами леопардового кота та домашнього кота, як це очікувалося для гібрида.Це може бути хорошою новиною, але це піднімає питання, чому ця ознака з'явилася принаймні у трьох котів Цусіми в останні роки. Команда поки не має відповіді.Інбридинг відомий тим, що викликає аномалії хвоста у інших видів котів, і це є певною можливістю для популяції, такої як коти Цусіми. Але генетичний аналіз команди показав, що короткохвостий не є продуктом жодного більшого інбридингу, ніж інші коти, які були досліджені.Дослідники кажуть, що їхні методи можуть пропустити давнє або дуже низьке рівні схрещування. Це також може бути рідкісною розвитковою проблемою або навіть травмою, хоча дослідники не виявили жодних доказів останнього під час перевірки тварини.Зрештою, важко зробити висновки з такої маленької вибірки, кажуть дослідники. Було безпосередньо вивчено лише одну короткохвосту особину, і хоча двох інших було видно на камерах, це все ще не багато в загальному масштабі."Залишається незрозумілим, чи ці спостереження представляють єдиний повторюваний фенотип або кілька форм аномалії хвоста, що виникають з різних причин," - пишуть дослідники."Уточнення, чи ці фенотипи мають спільну спадкову основу, вимагатиме детальної фенотипічної характеристики та генетичного відбору додаткових короткохвостих особин."Дослідження було опубліковане в журналі Global Ecology and Conservation.Цікавий фактКоти Цусіми є одними з найменших видів котів у світі, і їхня популяція постійно зменшується через втрату середовища існування та інші загрози.

У середньовічній Англії натовпи збиралися подивитися на видовище, яке сьогодні здається моторошним: ведмедя прив’язували, а на нього випускали собак. Нове дослідження показало, що така розвага була значно поширенішою, ніж вважалося раніше, а живих ведмедів для неї спеціально привозили з-за кордону. Парадокс у тому, що до цього часу дикі бурі ведмеді вже не жили на території Британії. Тварин доводилося доставляти морем, утримувати, годувати й охороняти — лише для того, щоб люди могли спостерігати за жорстокою сутичкою. Кривава розвага, яка пережила століття Дослідники з Кардіффського та Ноттінгемського університетів об’єднали історичні записи, археологічні знахідки, кістки ведмедів і середньовічні зображення. Усе це дозволило відтворити історію так званого bear-baiting — розваги, під час якої ведмедя прив’язували або обмежували в рухах, а потім на нього нападали собаки. За новими даними, в Англії така практика точно існувала вже у XII столітті, хоча її окремі прояви могли з’явитися ще раніше. Особливо багато свідчень з’являється після нормандського завоювання Англії у 1066 році. Втім, учені наголошують: немає доказів, що саме нормани винайшли або привезли до Англії цю розвагу. Один із записів навіть натякає, що ведмедя та шістьох собак могли подарувати королю ще до завоювання. Ведмедів доводилося імпортувати Одна з найбільш промовистих деталей — кістки самих тварин. У Лондоні та інших англійських містах археологи знаходили рештки ведмедів, які свідчать, що тварин привозили живими, а не лише доставляли їхні шкури. Наприклад, у районі Plantation Place у Лондоні знайшли три кістки з різних частин скелета. Їх датували приблизно 1050–1150 роками. Поєднання різних кісток значно сильніше вказує на присутність цілої тварини, ніж окрема кістка лапи, яка могла залишитися разом зі шкурою. А утримання живого ведмедя було зовсім не дешевим задоволенням. У 1252 році в Лондонському Тауері утримували білого ведмедя, привезеного з Норвегії. Для нього був спеціальний доглядач, намордник, залізний ланцюг і міцний мотузок. Тварині навіть дозволяли ловити рибу в Темзі. Натовп вимагав повторити шоу Одне з ранніх детальних свідчень походить із французького Ардра приблизно з 1080-х років. Туди привезли великого ведмедя з Англії, після чого місцеві жителі випустили на нього собак. Видовище настільки сподобалося натовпу, що люди захотіли повторювати його під час свят. Пізніші джерела згадують подібні розваги вже в Лондоні та Честері. Ведмедів могли показувати на весіллях, бенкетах і великих святах, де їхні бої ставали частиною загального видовища разом із музикою та іншими тваринними поєдинками. Причому це була не лише забава аристократів. Археологічні знахідки свідчать, що такі вистави могли приваблювати й звичайних містян. Деякі ведмеді переживали серйозні травми Окремі знахідки дозволяють зазирнути ще глибше в життя цих тварин. Наприклад, у Колчестері знайшли рештки ведмедя із серйозним стоматологічним захворюванням. Тварина за життя втратила верхній ікло, після чого порожня лунка інфікувалася. Запалення поширилося на пазуху та сусідню кістку. Вчені не можуть сказати, що саме стало причиною травми. Ікло могло зламатися випадково, його могли пошкодити під час утримання або навіть навмисно видалити. Тому ця знахідка не доводить, що саме цього ведмедя використовували для боїв. Але вона показує, наскільки важкими могли бути умови життя тварин у неволі. Середньовічні художники теж це зображували Про популярність розваги говорять не лише кістки. На середньовічних зображеннях ведмедів часто показували з намордниками, ланцюгами або нашийниками. Щоправда, сама наявність таких деталей ще не означає, що тварину використовували саме для цькування. Найвідоміший приклад — гобелен із Байє, де зображений ведмідь із намордником і людина з піднятим мечем. Дослідники досі сперечаються, що саме означає ця сцена. Дослідження опубліковане в журналі Society & Animals. А ось пізніші рукописи дають набагато зрозуміліші картини. У Luttrell Psalter, створеному наприкінці XIII — на початку XIV століття, можна побачити ведмедя, прив’язаного до стовпа, собак, що нападають на нього, і людей, які спостерігають за видовищем. Нормандське завоювання могло стати переломним моментом Зібрані докази не показують конкретного року, коли англійці раптом вирішили почати цькувати ведмедів. Натомість вимальовується поступова картина. Після 1066 року живі ведмеді починають частіше з’являтися в археологічному матеріалі Англії, а згадки про ведмежі видовища стають помітнішими. Це може означати, що після нормандського завоювання імпорт живих ведмедів зріс, а разом із ним поширилася й сама розвага. Але дослідники спеціально застерігають: це не доказ того, що нормани винайшли bear-baiting. Загублена в музеї кістка змінила історію Особливо цікавою стала знахідка з Річмонда в Північному Йоркширі. Лопатку ведмедя знайшли ще у 1864 році, але лише тепер її повторно дослідили та датували за допомогою радіовуглецевого методу. Результат показав період приблизно 1024–1155 років, причому найбільш імовірна дата припадає на 1078–1155 роки. На кістці також вдалося розгледіти слабкий старий напис «Richmond», який допоміг уточнити походження знахідки. І це ще раз показує, наскільки цінними можуть бути музейні колекції, які десятиліттями залишаються без нового аналізу. Дослідники вважають, що ведмежі розваги мали набагато глибші корені, ніж традиційно припускали, і поступово перетворилися на важливу частину суспільного життя середньовічної Англії. Сьогодні важко уявити, що заради святкового видовища люди могли витрачати чималі гроші на доставку дикої тварини через море, її утримання та дресирування. Але саме такі деталі найкраще показують, наскільки інакше середньовічне суспільство сприймало розваги, насильство і тварин. Історія ведмежого цькування виявилася не просто історією жорстокого спорту. Вона показує, що люди минулого були готові робити заради видовища — і скільки зусиль докладали, щоб це видовище побачити.

Фізики провели глобальний пошук темної матерії, перетворивши Землю на величезний детектор. Дослідження виявило десятки сигналів, які відповідають прогнозам певних типів гіпотетичних частинок, що можуть складати темну матерію.Ці сигнали ще потребують перевірки, і є багато інших можливих пояснень, перш ніж їх можна буде вважати частинками темної матерії. Але це розумний експеримент, який надає нові підказки до одного з найбільш заплутаних космологічних питань.Існує безліч доказів того, що у Всесвіті є більше, ніж те, що ми можемо бачити. Наші моделі розподілу видимої матерії не зовсім узгоджуються з її фактичним розподілом і рухом у реальному світі.Фізики підозрюють, що існує ціла сфера невидимої матерії, яка додає свою масу до видимої, щоб створити спостережувані гравітаційні ефекти. Оскільки вона не відбиває і не випромінює світло, вчені дали їй назву "темна матерія".Однак виявлення прогалини в моделях і заповнення її – це дві різні речі. І в цьому випадку існує цілий ряд потенційних частинок з різними характеристиками.Одним з найбільш перспективних кандидатів є так званий аксіон. Ці частинки були вперше запропоновані в 1970-х роках для вирішення іншої проблеми в фізиці частинок, але фізики швидко зрозуміли, що якщо вони існують у певному діапазоні мас, вони також можуть заповнити прогалину темної матерії.На відміну від багатьох інших кандидатів у темну матерію, аксіони, як передбачається, взаємодіють з електромагнітною силою – і це може бути тим, що видає їх.Згідно з моделями, аксіони іноді розпадаються на фотони в сильних магнітних полях. Тому астрономи шукали сигнали навколо нейтронних зірок або супернових.Але, згідно з серією недавніх статей фізиків з Японії, можливо, ми можемо подивитися ближче до дому."Ми запитали себе, чи можемо використовувати саму Землю як величезний детектор у пошуках темної матерії", – говорить теоретичний фізик Ацуші Таруя, автор усіх чотирьох статей."Земля-іоносферна порожнина діє як природний резонатор, який підсилює електромагнітні хвилі в масовому діапазоні, який ми хотіли дослідити".Щоб дізнатися, дослідники проаналізували дані про магнітне поле Землі, зібрані Британською геологічною службою з 2012 по 2022 рік. Якщо аксіони дійсно проходять через планету, команда гіпотезує, що вони повинні резонувати між поверхнею Землі та іоносферою, генеруючи електромагнітні хвилі на частоті, що відповідає масі частинок.Після врахування фонових шумів команда виявила 65 кандидатів сигналів аксіонів. Навіть після того, як вони посилили свої статистичні фільтри, у них залишилося 25 кандидатів.Однак аксіони не є єдиними кандидатами в темну матерію, які може виявити ця техніка. Іншим претендентом є темний фотон, який, як вважається, є носієм сили в тіньовій сфері за межами Стандартної моделі.На відміну від звичайних фотонів, з якими ми знайомі, темні фотони можуть мати масу і можуть взаємодіяти з магнітними полями подібно до аксіонів.У подальшому дослідженні команда використала подібний метод для пошуку сигналів темних фотонів у тих же даних.І знову дослідники повідомляють про кандидатів сигналів: до 342 за найслабшими критеріями, які звузилися до 31 з більш строгим співвідношенням сигналу до шуму.Проблема, однак, полягає в тому, що цей метод не може розрізнити сигнали темних фотонів і аксіонів з поточними даними. Однією з основних відмінностей є те, що аксіони залежать від магнітного поля Землі для виробництва свого сигналу, тоді як темні фотони виробляли б свій сигнал з ним чи без нього.Це відкриває шлях для перевірки того, яка (якщо така) форма темної матерії в даний час проходить через Землю. Якщо сигнал виглядає абсолютно однаково в будь-якій точці планети, це вказує на темні фотони.Якщо ж сила сигналу варіює за місцем, це, швидше за все, аксіони. Це тому, що сила магнітного поля Землі варіює за місцем. Дослідники кажуть, що це повинно означати, що сигнал аксіонів послаблюється поблизу полюсів планети і є найсильнішим навколо Південно-Східної Азії.На жаль, дані були зібрані з одного обсерваторії у Великій Британії, тому команда не може отримати глобальну перспективу. Але майбутні дослідження інших експериментів можуть допомогти пролити більше світла на темну матерію.Цікавий фактТемна матерія складає близько 27% маси Всесвіту, але досі залишається невидимою для всіх наших спостережень.

Ми зазвичай вважаємо старіння чимось, що нас наздоганяє пізніше в житті. Але, згідно з новими дослідженнями, процес може починатися значно раніше.Дослідження показують, що зростання в бідності може прискорити біологічне старіння в дитинстві, що додає до ряду негативних наслідків, які бідність має на дітей.Однак важко підтвердити причинний зв'язок між бідністю та здоров'ям дітей через велику кількість інших факторів, пов'язаних із соціально-економічними труднощами.Один з проектів, що намагається це зробити, - це дослідження Baby's First Years, яке триває в США. Воно вивчає, як грошові виплати матерям з низьким доходом впливають на здоров'я та розвиток їхніх дітей.Нове дослідження, опубліковане в Nature Human Behaviour, аналізує дані з проекту Baby's First Years і показує, що грошові виплати мали вимірювальний вплив на біологічне старіння дітей, що підтверджується епігенетичними маркерами в їхній слині.Діти з сімей, які отримували щомісячну грошову допомогу в розмірі $333 (приблизно 12 000 грн), демонстрували повільніше епігенетичне старіння.Хоча довгострокові наслідки для здоров'я цих дітей ще невідомі, це важливий крок у дослідженнях, що свідчить про те, що зменшення дитячої бідності може мати довгострокові переваги для здоров'я.Дослідники вважають, що навіть невеликі зміни можуть мати значний вплив на здоров'я в майбутньому.Цікавий фактДослідження показують, що фінансова підтримка може не лише покращити умови життя, але й вплинути на здоров'я дітей, зменшуючи ризики, пов'язані з бідністю.

У Вайомінгу знайшли дивного родича кальмара — він був товстішим за всіх відомих. У шухляді музею у Вайомінгу понад два десятиліття лежала скам’янілість, яка здавалася просто дивною. Ніхто не поспішав її досліджувати, адже одного незвичайного зразка було недостатньо для відкриття нового виду. Але коли вчені нарешті взялися за нього, з’ясувалося: перед ними щось справді унікальне. Приблизно 160 мільйонів років тому в морях жив дивний родич сучасних кальмарів, якого тепер офіційно назвали Wyoteuthis linsterorum. Давній «кальмариний зад» Wyoteuthis належить до белемнітів — давньої групи головоногих молюсків, споріднених із сучасними кальмарами та восьминогами. У Вайомінгу такі скам’янілості знаходять дуже часто. Місцеві навіть мають для них кумедне прізвисько — «squid butts», тобто буквально «кальмарині задниці». Йдеться про тверду задню частину тіла белемніта, яка чудово зберігається у викопному стані. Зазвичай ці істоти були досить стрункими: їхній ростр мав близько 5–10 сантиметрів завдовжки, але лише 1–2 сантиметри завширшки. Новий вид виглядав зовсім інакше. Схожий на бочку Ростр Wyoteuthis мав близько 10 сантиметрів у довжину, але його ширина сягала приблизно 6 сантиметрів. За співвідношенням довжини до товщини це найтовстіший відомий белемніт. За оцінками дослідників, жива тварина разом із щупальцями могла досягати приблизно 60 сантиметрів. Тобто замість звичної для белемнітів «кулі» вчені отримали фактично коротку й масивну версію давнього кальмара. І саме ця незвична форма спочатку й привернула увагу палеонтологів. Скам’янілість, яка «стирчала, як більмо» Перший зразок знайшли ще наприкінці 1990-х років. Палеонтолог Буркхард Поль, засновник Wyoming Dinosaur Center, одразу помітив, що він значно більший за місцеві белемніти. Проте скам’янілість залишилася в музейній шухляді. Причина проста: одного незвичайного екземпляра недостатньо, щоб переконливо описати новий вид. Ситуація змінилася лише у 2019 році, коли колекціонер Кліфф Лінстер знайшов поблизу Тен-Сліп у Вайомінгу ще один схожий зразок і передав його музею. Дві скам’янілості, знайдені з різницею більш ніж у 20 років, нарешті дали дослідникам достатньо матеріалу для роботи. Вчені зазирнули всередину Дослідники використали комп’ютерну томографію, щоб побачити внутрішню будову скам’янілостей, не пошкоджуючи їх. І тут з’явився ще один сюрприз. Внутрішні структури вказали на спорідненість із давньою лінією белемнітів, яка, як вважалося раніше, зникла за мільйони років до появи Wyoteuthis. Для науковців це стало особливо несподіваним відкриттям, адже белемнітів досліджують уже понад два століття. Навіщо йому було ставати таким товстим? У дослідників є цікава гіпотеза. Палеонтолог Алексей Іпполітов припускає, що великі розміри могли давати Wyoteuthis перевагу під час полювання на менших белемнітів, зокрема представників роду Pachyteuthis. І це не виглядає зовсім фантастично. Сучасні кальмари теж можуть полювати на інших головоногих, включно з представниками власної групи. Втім, це поки лише можливе пояснення. Чому саме ця істота еволюціонувала в настільки масивну форму, вченим ще належить з’ясувати. Найцікавіше — вона весь цей час була поруч Мабуть, найдивовижніша частина історії Wyoteuthis навіть не стосується його розмірів. Перший екземпляр десятиліттями лежав у музейній шухляді буквально поруч із дослідниками. Лише друга знахідка дозволила зрозуміти, що це не просто дивна форма звичайного белемніта, а представник раніше невідомого виду. Нову істоту назвали Wyoteuthis — «кальмар із Вайомінгу». Видова назва linsterorum стала даниною Кліффу Лінстеру та його родині. Сам Кліфф помер у червні цього року. Він знав, що скам’янілість досліджують, і чекав на її офіційне визнання. Тепер його ім’я назавжди залишиться в історії палеонтології. Обидві скам’янілості вже виставлені у Wyoming Dinosaur Center. А сама історія Wyoteuthis нагадує: навіть у місцях, де вчені десятиліттями знаходять одні й ті самі викопні рештки, іноді достатньо просто уважніше придивитися до того, що вже лежить у музейній шухляді.

Недопалок, залишений у парку, може бути значно складнішим об’єктом, ніж здається. Дослідники виявили, що використані сигаретні фільтри містять набагато більше генів стійкості до антибіотиків і потенційно патогенних бактерій, ніж ґрунт або рослинне сміття. Причому фільтр не лише накопичує мікроорганізми. Експерименти показали, що середовище недопалка може сприяти передачі генів стійкості між бактеріями. Дослідники перевірили 105 парків у Китаї Команда науковців зібрала недопалки, рослинне сміття та ґрунт у міських зелених зонах 35 китайських міст. Загалом недопалки були виявлені в усіх 105 обстежених парках. Для аналізу мікробного складу дослідники використали метагеномне секвенування та повне секвенування 16S рРНК. Це дозволило не просто визначити окремі бактерії, а оцінити набір генів, пов’язаних зі стійкістю до антибіотиків та патогенністю. Результат виявився показовим: у недопалках знайшли 1 209 підтипів генів стійкості до антибіотиків із 29 класів, тоді як загалом у всіх досліджених зразках було ідентифіковано 1 356 підтипів. Повідомляє NNews із посиланням на Proceedings of the National Academy of Sciences (PNAS). У недопалках було значно більше генів стійкості Середня кількість генів стійкості до антибіотиків у недопалках становила 0,92 копії на клітину. Для порівняння, у рослинному смітті цей показник дорівнював 0,47, а в ґрунті — лише 0,14. Різниця стосувалася не лише кількості. Різноманіття генів стійкості в недопалках також було вищим: приблизно у 1,24 раза порівняно з рослинним сміттям і в 1,48 раза порівняно з ґрунтом. Дослідники також виявили 95 потенційно патогенних мікроорганізмів. Це приблизно вдвічі більше, ніж у рослинному смітті, і втричі більше, ніж у ґрунті. Серед бактерій, які були збагачені в недопалках, виявили представників Enterobacter, Pseudomonas, Escherichia та інших груп. Чому сигаретний фільтр стає особливим середовищем Тут і виникає головна особливість дослідження. Сигаретний недопалок — це не просто шматок сміття. Фільтр виготовлений із синтетичних волокон ацетату целюлози, а після куріння в ньому залишаються різні хімічні речовини. Дослідники зазначають, що недопалки можуть містити нікотин, поліциклічні ароматичні вуглеводні та важкі метали. Такі речовини створюють для мікроорганізмів несприятливе, стресове середовище. Здавалося б, це мало б заважати бактеріям. Але саме тут виникає парадокс: стрес може створювати умови, за яких перевагу отримують мікроорганізми, здатні краще виживати та протистояти несприятливим факторам. Якщо спростити, недопалок у цьому випадку працює приблизно як маленький штучний «острів»: одні бактерії не витримують умов, а стійкіші отримують більше шансів закріпитися. Бактерії можуть обмінюватися генами стійкості Особливу увагу дослідники приділили горизонтальному перенесенню генів. Це процес, за якого бактерія може отримати генетичний матеріал від іншої бактерії, а не лише успадкувати його від «батьківської» клітини. Саме такий механізм відіграє важливу роль у поширенні антибіотикорезистентності. У геномах мікроорганізмів із недопалків дослідники виявили зв’язки між генами стійкості та мобільними генетичними елементами — структурами, які можуть сприяти переміщенню генів. Зокрема, було виявлено п’ять потенційних подій горизонтального перенесення генів, пов’язаних із генами стійкості. А лабораторний експеримент дав ще цікавіший результат. Коли E. coli піддавали впливу екстракту недопалків, частота перенесення плазміди за певної концентрації екстракту зросла приблизно втричі порівняно з контролем. Водночас важливо: цей експеримент проводили в контрольованих лабораторних умовах із E. coli. Він демонструє потенціал такого процесу, але не означає, що кожен недопалок у парку автоматично спричиняє передачу резистентності людині. На волокнах фільтра бактерії створюють біоплівки Ще одна важлива деталь — бактерії не просто випадково осідають на поверхні недопалка. За допомогою електронної мікроскопії дослідники побачили сформовані на волокнах фільтра мікробні біоплівки. Біоплівка — це організована спільнота мікроорганізмів, яка прикріплюється до поверхні та створює навколо себе захисне середовище. Через це бактерії можуть краще переносити несприятливі умови. У дослідженні на волокнах недопалків були виявлені, зокрема, представники роду Pseudomonas. Це важливо, тому що фільтр фактично може перетворюватися з одноразового предмета на мікросередовище, де бактерії здатні зберігатися та взаємодіяти між собою. Частина мікробів походить із рота людини Недопалок має ще одну особливість, якої немає у звичайного шматка пластику чи рослинного листка: до викидання він контактує з ротовою порожниною курця. Аналіз походження мікроорганізмів показав значний перетин із людською мікробіотою. Більше половини генів високого ризику, виявлених у недопалках, також зустрічалися в людській слині. Загалом людські середовища були пов’язані з 66% генів антибіотикорезистентності та 56% потенційних патогенів, знайдених у недопалках. Водночас бактерії надходили не лише від людей. Дослідники виявили перетини з мікроорганізмами з ґрунту, повітря, водних і наземних екосистем, тварин та міської інфраструктури. Тобто недопалок може одночасно збирати мікроорганізми з ротової порожнини людини та навколишнього середовища. Що було відомо раніше Недопалки давно вважають серйозною проблемою міського забруднення. Їхні фільтри складаються із синтетичних волокон, а самі недопалки можуть зберігатися в навколишньому середовищі понад десятиліття. Відомо також, що з них можуть вимиватися токсичні речовини. Новизна цього дослідження — в іншому аспекті. Науковці показали, що недопалки можуть бути не просто джерелом хімічного забруднення, а й окремим мікробним середовищем, де накопичуються гени антибіотикорезистентності та потенційно патогенні бактерії. Чи становлять недопалки безпосередню небезпеку для людей? Дослідження не доводить, що випадковий контакт із недопалком призводить до інфекції або передачі людині антибіотикорезистентних бактерій. Автори говорять про потенційний ризик і показують механізми, які можуть сприяти збереженню та поширенню генів стійкості в міському середовищі. Особливо актуально це для зелених зон, де люди сидять на землі, займаються спортом, а діти можуть торкатися поверхні ґрунту та потім підносити руки до рота. Тому результати радше підкреслюють необхідність правильно утилізувати недопалки, ніж свідчать про нову безпосередню загрозу для кожного відвідувача парку. 💡 Цікаво знати У дослідженні проаналізували не лише мікроорганізми, а й понад 2 900 метагеномних зразків із публічних баз даних, щоб простежити можливе походження генів стійкості та патогенів. Це дозволило порівняти мікробний склад недопалків із середовищами людини, тварин, природними екосистемами та міськими поверхнями. ❓ Головне питання: чому саме недопалки накопичують більше стійких бактерій? Найімовірніше, тут працює одразу кілька факторів. Хімічні залишки створюють стрес для мікроорганізмів, синтетичні волокна забезпечують поверхню для колонізації, а залишки органічних речовин і волога можуть підтримувати мікробне життя. Одночасно недопалок приносить у навколишнє середовище мікроорганізми з ротової порожнини людини. Дослідники пов’язують підвищений ризик також із горизонтальним перенесенням генів, мобільними генетичними елементами та формуванням біоплівок. Що це може змінити Результати додають ще один аргумент до проблеми неправильного поводження з недопалками. Йдеться вже не тільки про сміття та токсичні речовини, а й про можливу участь таких відходів у циркуляції антибіотикорезистентності. Цікаво, що рівень ризику в дослідженні був пов’язаний не лише з температурою та хімічними факторами. Значну роль відігравали соціально-економічні умови, освіта, санітарна інфраструктура та поводження з відходами. Саме тому автори розглядають проблему в межах концепції One Health, яка пов’язує здоров’я людей, тварин і навколишнього середовища. Недопалок, який кілька секунд тому був частиною людського побуту, після викидання може стати місцем зустрічі мікроорганізмів із різних середовищ. Саме ця несподівана роль звичайного міського сміття і є головним результатом дослідження.

У Вайомінгу знайшли дивного родича кальмара — він був товстішим за всіх відомих. У шухляді музею у Вайомінгу понад два десятиліття лежала скам’янілість, яка здавалася просто дивною. Ніхто не поспішав її досліджувати, адже одного незвичайного зразка було недостатньо для відкриття нового виду. Але коли вчені нарешті взялися за нього, з’ясувалося: перед ними щось справді унікальне. Приблизно 160 мільйонів років тому в морях жив дивний родич сучасних кальмарів, якого тепер офіційно назвали Wyoteuthis linsterorum. Давній «кальмариний зад» Wyoteuthis належить до белемнітів — давньої групи головоногих молюсків, споріднених із сучасними кальмарами та восьминогами. У Вайомінгу такі скам’янілості знаходять дуже часто. Місцеві навіть мають для них кумедне прізвисько — «squid butts», тобто буквально «кальмарині задниці». Йдеться про тверду задню частину тіла белемніта, яка чудово зберігається у викопному стані. Зазвичай ці істоти були досить стрункими: їхній ростр мав близько 5–10 сантиметрів завдовжки, але лише 1–2 сантиметри завширшки. Новий вид виглядав зовсім інакше. Схожий на бочку Ростр Wyoteuthis мав близько 10 сантиметрів у довжину, але його ширина сягала приблизно 6 сантиметрів. За співвідношенням довжини до товщини це найтовстіший відомий белемніт. За оцінками дослідників, жива тварина разом із щупальцями могла досягати приблизно 60 сантиметрів. Тобто замість звичної для белемнітів «кулі» вчені отримали фактично коротку й масивну версію давнього кальмара. І саме ця незвична форма спочатку й привернула увагу палеонтологів. Скам’янілість, яка «стирчала, як більмо» Перший зразок знайшли ще наприкінці 1990-х років. Палеонтолог Буркхард Поль, засновник Wyoming Dinosaur Center, одразу помітив, що він значно більший за місцеві белемніти. Проте скам’янілість залишилася в музейній шухляді. Причина проста: одного незвичайного екземпляра недостатньо, щоб переконливо описати новий вид. Ситуація змінилася лише у 2019 році, коли колекціонер Кліфф Лінстер знайшов поблизу Тен-Сліп у Вайомінгу ще один схожий зразок і передав його музею. Дві скам’янілості, знайдені з різницею більш ніж у 20 років, нарешті дали дослідникам достатньо матеріалу для роботи. Вчені зазирнули всередину Дослідники використали комп’ютерну томографію, щоб побачити внутрішню будову скам’янілостей, не пошкоджуючи їх. І тут з’явився ще один сюрприз. Внутрішні структури вказали на спорідненість із давньою лінією белемнітів, яка, як вважалося раніше, зникла за мільйони років до появи Wyoteuthis. Для науковців це стало особливо несподіваним відкриттям, адже белемнітів досліджують уже понад два століття. Навіщо йому було ставати таким товстим? У дослідників є цікава гіпотеза. Палеонтолог Алексей Іпполітов припускає, що великі розміри могли давати Wyoteuthis перевагу під час полювання на менших белемнітів, зокрема представників роду Pachyteuthis. І це не виглядає зовсім фантастично. Сучасні кальмари теж можуть полювати на інших головоногих, включно з представниками власної групи. Втім, це поки лише можливе пояснення. Чому саме ця істота еволюціонувала в настільки масивну форму, вченим ще належить з’ясувати. Найцікавіше — вона весь цей час була поруч Мабуть, найдивовижніша частина історії Wyoteuthis навіть не стосується його розмірів. Перший екземпляр десятиліттями лежав у музейній шухляді буквально поруч із дослідниками. Лише друга знахідка дозволила зрозуміти, що це не просто дивна форма звичайного белемніта, а представник раніше невідомого виду. Нову істоту назвали Wyoteuthis — «кальмар із Вайомінгу». Видова назва linsterorum стала даниною Кліффу Лінстеру та його родині. Сам Кліфф помер у червні цього року. Він знав, що скам’янілість досліджують, і чекав на її офіційне визнання. Тепер його ім’я назавжди залишиться в історії палеонтології. Обидві скам’янілості вже виставлені у Wyoming Dinosaur Center. А сама історія Wyoteuthis нагадує: навіть у місцях, де вчені десятиліттями знаходять одні й ті самі викопні рештки, іноді достатньо просто уважніше придивитися до того, що вже лежить у музейній шухляді.

Атлантичний океан може мати значно більший вплив на температуру всієї планети, ніж вважалося. Вчені запропонували новий погляд на одну з найважливіших систем океанічних течій — Атлантичну меридіональну перекидну циркуляцію, або AMOC. Її часто порівнюють із гігантським конвеєром, який переносить тепло з тропіків у північні широти. Але нове дослідження припускає: насправді AMOC може працювати радше як «тепловий клапан», який визначає, чи буде океан віддавати тепло атмосфері, чи накопичуватиме його у своїх глибинах. І це відкриття змушує по-новому подивитися на те, що може статися з кліматом у майбутньому. Що робить AMOC AMOC — це величезна система океанічної циркуляції, яка постійно переміщує воду між різними широтами та глибинами. Теплі води з тропічних регіонів прямують на північ, де охолоджуються. Холодніша вода занурюється глибше й повертається назад на південь. Цей процес не лише перерозподіляє тепло. Разом із водними масами переміщуються поживні речовини, від яких залежать цілі екосистеми. Проблема в тому, що через антропогенне глобальне потепління AMOC, за сучасними оцінками, може слабшати. І тепер головне питання полягає не лише в тому, наскільки сильно вона ослабне, а й у тому, чи існує межа, після якої система почне послаблюватися сама себе. Вчені подивилися у минуле Щоб зрозуміти, як може поводитися AMOC, міжнародна команда дослідників звернулася до льодовикових епох. У плейстоцені циркуляція Атлантики неодноразово переходила між сильним і слабким станами. Ці зміни збігалися з різкими кліматичними подіями, відомими як події Дансґора—Ешґера. Їхні сліди особливо добре збереглися в льодових кернах Гренландії. Раніше такі коливання часто пояснювали своєрідними «гойдалками»: коли одна півкуля швидко нагрівалася, інша нібито реагувала охолодженням. Але нова модель пропонує інший сценарій. Не конвеєр, а клапан Дослідники використали три кліматичні моделі, здатні відтворювати подібні самопідтримувані коливання. Результат виявився цікавим. Коли AMOC працювала сильно, інтенсивне перемішування води в Північній Атлантиці дозволяло океану активно віддавати тепло в атмосферу. Частина енергії зрештою залишала систему Землі й випромінювалася в космос. Але коли циркуляція слабшала, глибока конвекція практично зупинялася. Океан починав втрачати менше тепла, ніж поглинав. У результаті енергія накопичувалася всередині океану. Саме тому вчені пропонують уявляти AMOC не просто як конвеєр, який переносить тепло з одного місця в інше, а як клапан. Клапан відкритий — океан ефективніше віддає тепло. Клапан прикритий — тепло залишається всередині океану. І тут починається найнеприємніше Якщо ця модель правильно описує ключовий механізм, глобальне потепління може створити своєрідне замкнене коло. Потепління змінює океан і може послаблювати AMOC. Слабша циркуляція означає меншу глибоку конвекцію в Північній Атлантиці. А це, своєю чергою, може зменшувати втрати тепла океаном. Тобто слабша AMOC потенційно здатна сприяти подальшому накопиченню тепла в океані та посиленню глобального потепління. Саме це дослідники описують як своєрідне «прикручування» теплового клапана. Але важливо: це не означає, що Земля вже наближається до неминучого кліматичного колапсу. Льодовикове минуле — не точна карта майбутнього У нового дослідження є важливе обмеження. Клімат під час льодовикових епох був зовсім не таким, як сьогодні. Тоді величезні площі морського льоду відігравали ключову роль у механізмах, які дозволяли AMOC перемикатися між різними станами. У майбутньому, навпаки, Північна Атлантика може стати значно теплішою, а морського льоду буде набагато менше. Тому дослідники не стверджують, що сучасна AMOC обов’язково повторить поведінку льодовикової епохи. Минуле тут не є кришталевою кулею. Але воно дає важливу підказку: зміни океанічної циркуляції можуть впливати не лише на те, куди переміщується тепло, а й на те, скільки енергії загалом залишається в кліматичній системі Землі. Найважливіше питання ще попереду Тепер ученим потрібно з’ясувати, чи має AMOC у сучасному кліматі кілька стабільних станів і чи може її ослаблення перейти у самопідтримуваний процес. Це принципово різні сценарії. У першому випадку циркуляція може послабитися, але згодом стабілізуватися. У другому — система потенційно може перейти до іншого стану, з якого повернутися буде значно складніше. Саме тому дослідники закликають продовжувати спостереження та моделювання AMOC. Бо Атлантика може виявитися не просто величезним «конвеєром» під поверхнею океану. Вона може бути одним із природних механізмів, які визначають, скільки тепла наша планета здатна випустити назовні, а скільки — залишити у власній системі. І якщо цей «клапан» справді почне закриватися, наслідки можуть стосуватися вже не лише Атлантики, а клімату всієї Землі.