Світовий океан продовжує дивувати дослідників морфологічними аномаліями, які кидають виклик законам природного відбору та маскування. У серпні 2024 року біля узбережжя Коста-Рики, в акваторії Карибського моря поблизу Національного парку Тортугеро, було зафіксовано унікальний випадок: спортивні рибалки виловили особину акули-няньки (Ginglymostoma cirratum), яка мала неприродне для свого виду яскраво-помаранчеве забарвлення. Замість типового коричневого відтінку, який допомагає цим донним хижакам зливатися з піщаним субстратом, ця двометрова риба виглядала наче екзотичний плід манго, пише T4. Детальний аналіз фотографій та морфометричних даних, проведений міжнародною групою біологів під керівництвом Маріоксіса Масіаса-Куяре, дозволив встановити рідкісний медичний діагноз — альбіно-ксантохромізм. Це специфічний стан, що виникає внаслідок одночасного прояву двох генетичних мутацій: повної відсутності темного пігменту меланіну (альбінізм) та аномального накопичення жовтих і помаранчевих пігментів (ксантизм). Особливу увагу вчених привернули очі акули, які були повністю білими без видимих ознак чорної райдужки, що є характерним маркером альбінізму. Особливу увагу вчених привернули очі акули, які були повністю білими без видимих ознак чорної райдужки, що є характерним маркером альбінізму. Подібна комбінація ознак раніше фіксувалася переважно у птахів і лише в поодиноких випадках у морських мешканців, зокрема у плямистої лані та одного виду скатів. Наукова цінність цієї знахідки полягає в тому, що попри свою демаскувальну зовнішність, «золота акула» виявилася цілком життєздатною та успішною особиною. З довжиною тіла у 200 сантиметрів вона відповідає параметрам дорослої статевозрілої тварини, вік якої становить щонайменше десять років. Це свідчить про те, що яскраве забарвлення не завадило хижаку ефективно полювати та уникати небезпек протягом тривалого часу, що дещо спростовує теорію про неминучу загибель альбіносів у дикій природі через неможливість камуфляжу. Дослідники, чия праця була опублікована в журналі «Морське біорізноманіття», наголошують на необхідності подальшого вивчення генетичної мінливості популяцій у північній частині Карибського басейну. Виникає питання, чи є такий стан поодинокою випадковою мутацією, чи це маркер специфічних екологічних змін у регіоні, що впливають на генетичний склад місцевої фауни. Крім альбіно-ксантохромізму, у акул-няньок раніше спостерігали й інші порушення пігментації, такі як п’єбалдизм або гіпомеланоз, проте комбінований діагноз зафіксовано вперше. Вчені припускають, що подібні форми аномального забарвлення можуть бути поширенішими в глибинах океану, ніж вважалося раніше, а даний випадок є лише верхівкою айсберга в розумінні здатності морських видів адаптуватися до нестандартних генетичних умов у постійно мінливому середовищі. Цікаво знати: Найдовша істота на планеті на 10 метрів перевищує розміри синього китаThe post Вчені розкрили таємницю помаранчевої акули з Коста-Рики first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Лабораторія реактивного руху NASA (JPL) у Південній Каліфорнії відкрила Центр управління роверами (Rover Operations Center, ROC) – новий комплекс для підтримки поточних та майбутніх місій на поверхні Місяця та Марса. Під час відкриття представники космічних компаній та індустрії штучного інтелекту відвідали центр, зустрілися з командами космічних місій та познайомилися з першим досвідом використання ШІ командою марсохода Perseverance для складання маршрутів. Мета ROC – об’єднати досвід JPL в управлінні місіями на поверхні планет із сучасними інструментами та технологіями, а також налагодити співпрацю з промисловими та науковими партнерами. Центр спирається на більш ніж 30-річний досвід JPL у розробці марсоходів, включаючи єдиний гелікоптер, що літав на Марсі, та дві активні місії на поверхні планет. За словами директора JPL Дейва Галлахера, ROC поєднує багаторічні знання фахівців з новими потужними інструментами та робить їх доступними через партнерства, стимулюючи розвиток місячних та марсіанських місій наступного покоління. Головним напрямом роботи нового центру є прискорення впровадження автономних технологій у місії на поверхні планет. Співпраця з компаніями у сфері ШІ та комерційного космосу дозволяє покращити планування маршрутів, вибір наукових цілей та виконання енергоємних операцій. Так, марсохід Perseverance зможе самостійно планувати дії, наприклад, обігрів вночі, що економить енергію і дозволяє використовувати її для наукових досліджень та далеких поїздок. На відкритті ROC команда Perseverance продемонструвала, як генеративний ШІ допомагає планувальникам роверів складати безпечні маршрути. ШІ проаналізував орбітальні знімки кратера Езеро та інші дані, після чого згенерував шлях, що уникає небезпечних ділянок. Кратер Езеро вважається давнім озером, де вчені сподіваються виявити ознаки стародавнього життя. Центр управління роверами стане ключовою платформою для інтеграції автономних систем та ШІ у майбутні місії NASA. Джерело

Близько 13 тисяч років тому життя на Землі змінилося з приголомшливою швидкістю. Тварини-гіганти, які тисячоліттями домінували на планеті, раптово зникли. Майже одночасно з археологічних шарів Північної Америки зникає й культура Кловіс — одна з найдавніших відомих людських спільнот континенту, знаменита своїми кам’яними знаряддями. Довгий час науковці не могли знайти переконливого пояснення такій різкій катастрофі. Нове дослідження, опубліковане в журналі PLOS One, додає вагомих аргументів на користь гіпотези, яка ще нещодавно здавалася надто сміливою. За висновками міжнародної групи вчених на чолі з професором Джеймсом Кеннеттом з Університету Каліфорнії в Санта-Барбарі, причиною цих подій міг стати вибух фрагментованої комети в атмосфері Землі. Вибух без кратера На відміну від класичних метеоритних ударів, цей сценарій не передбачає утворення величезного кратера. За версією дослідників, велика комета, увійшовши в атмосферу, розпалася на фрагменти, які вибухнули на низькій висоті. Такі повітряні вибухи здатні спричиняти колосальні руйнування, ударні хвилі та екстремальні температури — і при цьому не залишати помітних слідів на поверхні. Команда проаналізувала три знакові археологічні пам’ятки культури Кловіс: Мюррей-Спрінгс в Аризоні, Блеквотер-Дро в Нью-Мексико та Арлінгтон-Каньйон на островах Чаннел у Каліфорнії. У всіх цих місцях збереглися шари, датовані саме періодом масового зникнення великих тварин і людей культури Кловіс. Сліди космічної катастрофи У кожному з цих шарів дослідники виявили так званий «шокований кварц» — піщинки з мікроскопічними тріщинами, які можуть утворюватися лише за надзвичайно високих температур і тиску. Ані лісові пожежі, ані вулканічна активність, ані удари блискавок не здатні створити такі структури. Крім того, вчені зафіксували так звані «чорні мати» — темні шари осадів, багаті на вуглець. Вони свідчать про масштабні пожежі, які охопили величезні території. У цих же шарах знайдено підвищені концентрації рідкісних елементів — платини та іридію, що часто асоціюються з космічними тілами, а також нанодіаманти й мікроскопічні сферули, утворені внаслідок плавлення мінералів. Раптове похолодання і кінець епохи Час цієї події збігається з початком так званого молодшого дріасу — періоду різкого повернення холодного клімату після завершення льодовикової доби. Температури впали практично миттєво й залишалися низькими близько тисячі років. На думку авторів дослідження, вибухи кометних фрагментів могли спричинити масштабні пожежі та викид сажі й пилу в атмосферу. Це заблокувало сонячне світло і викликало ефект «ударної зими». В умовах різкого похолодання екосистеми не встигли адаптуватися. Великі травоїдні втратили кормову базу, хижаки — здобич, а людські спільноти зіткнулися з безпрецедентними труднощами виживання. Космічний фактор у земній історії Комп’ютерне моделювання підтвердило, що вибухи на низькій висоті можуть створювати саме ті пошкодження кварцу, які знайшли дослідники. Сукупність доказів — від шокованого кварцу до хімічних аномалій — робить версію космічної катастрофи дедалі переконливішою. Автори наголошують: йдеться не про єдину причину всіх вимирань, а про потужний фактор, який різко прискорив уже нестабільні процеси на планеті. Ця подія могла стати останнім ударом, що завершив епоху мамонтів і змінив хід людської історії. Дослідження нагадує: космос і сьогодні залишається не лише джерелом натхнення, а й потенційною загрозою, здатною за лічені миті змінити життя на Землі.

Антарктида традиційно сприймається як біологічна пустеля, де екстремальні від’ємні температури, ураганні вітри та катастрофічний дефіцит рідкої води роблять існування живих організмів практично неможливим. Проте вчені ідентифікували унікальний вид, який не просто виживає, а є домінуючою наземною твариною цього крижаного континенту — антарктичну мошку (Belgica antarctica). Ця нелітаюча комаха розміром від двох до шести міліметрів кидає виклик уявленням про межі витривалості, будучи справжнім поліекстремофілом. У процесі еволюції мошка повністю втратила крила, оскільки польоти в умовах антарктичних штормів призводили б до неминучої загибелі та надмірних енерговитрат. Перехід до наземного способу життя дозволив комасі ефективно зберігати тепло та використовувати мікроскопічні джерела їжі, зокрема мохи та залишки органіки, що збагачуються нутрієнтами з екскрементів пінгвінів та тюленів, пише T4. У процесі еволюції мошка повністю втратила крила, оскільки польоти в умовах антарктичних штормів призводили б до неминучої загибелі та надмірних енерговитрат. Автор фото: Richard E. Lee, Jr. Неймовірна життєстійкість Belgica antarctica базується на унікальних генетичних та фізіологічних адаптаціях, які дозволяють організму функціонувати в режимі “біологічного морозива”. Протягом дев’яти місяців на рік мошка перебуває у стані повного замерзання, відомому як спокій. Її клітини здатні витримувати глибоку дегідратацію та низькі температури завдяки механізму швидкого загартування, а за потреби комаха може прожити цілий місяць в умовах повної відсутності кисню. Дворічний життєвий цикл мошки підпорядкований суворому сезонному графіку: личинки проходять стадії розвитку між линяннями, накопичуючи енергію під землею, де температурні коливання менш агресивні, ніж на поверхні. Перед другою зимою вони вступають в облігатну діапаузу — генетично запрограмовану зупинку розвитку, яка гарантує синхронну появу дорослих особин з настанням короткого антарктичного літа. Ця нелітаюча комаха розміром від двох до шести міліметрів кидає виклик уявленням про межі витривалості, будучи справжнім поліекстремофілом. Доросла стадія життя антарктичної мошки є парадоксально короткою порівняно з тривалим періодом підготовки. Після досягнення статевої зрілості комахи мають лише кілька днів для інтенсивного розмноження, після чого неминуче гинуть. Цей стрімкий репродуктивний цикл є фінальним аккордом складної стратегії виживання, яка відточувалася століттями. Однак навіть така досконала адаптивна система опинилася під загрозою через глобальний антропогенний вплив. Сучасні екологічні дослідження виявили мікропластик у травній системі цих крихітних істот, що свідчить про проникнення людського забруднення навіть у найбільш ізольовані та суворі екосистеми планети. Таким чином, доля найбільш витривалої істоти Антарктиди тепер залежить не лише від природних факторів, а й від здатності людства контролювати свій екологічний слід у світовому океані. Читайте за темою: Вчені показали, як виглядатиме Антарктида, коли зникне весь лідThe post Вчені назвали єдину тварину, яка здатна вижити в найсуворіших умовах Антарктиди first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Феномен людської сльози тривалий час розглядали виключно як біологічний інструмент для зволоження очей або зовнішній прояв емоційного стану, проте сучасна мікроскопія відкриває в цій прозорій рідині справжній мікровсесвіт складних геометричних структур. Візуальні дослідження висохлих сліз під мікроскопом демонструють вражаючі візерунки, які за своєю складністю не поступаються сніжинкам або фрактальним утворенням. Процес формування цих візерунків зумовлений випаровуванням водної основи, під час якого розчинені в ній солі, білки та ліпіди переходять у кристалічну фазу. Кожна сльоза створює унікальний «кристалічний підпис», архітектура якого залежить від концентрації мінералів та органічних сполук у момент виділення, пише T4. Наукова спільнота виділяє три основні типи сліз: базальні, що безперервно зволожують рогівку; рефлекторні, які виникають як реакція на подразники на кшталт пилу чи парів цибулі; та емоційні, спричинені стресом, горем або радістю. Хімічний склад цих типів суттєво різниться, що безпосередньо впливає на вигляд кристалічної решітки після висихання. Як зазначає Фокус, емоційні сльози містять підвищену концентрацію гормонів на білковій основі, зокрема нейромедіатор лейцин-енкефалін — природну знеболювальну речовину, яка виділяється організмом для подолання стресових навантажень. Саме присутність таких специфічних молекул, олій, антитіл та ферментів визначає, чи буде візерунок сльози щільним і складним, чи він матиме більш розріджену структуру. Рефлекторні сльози, призначені для очищення ока, мають інший баланс антитіл, що візуально відрізняє їх від базальних, чиє завдання — підтримання стерильності та вологості рогівки. Оскільки структури, які ми спостерігаємо під окуляром мікроскопа, є переважно кристалізованою сіллю, на їхнє фінальне формування впливають навіть зовнішні умови висихання, такі як вологість повітря та швидкість випаровування води. Через це дві емоційні сльози з ідентичним біохімічним набором можуть перетворитися на абсолютно різні графічні об’єкти, що робить кожну людську сльозу неповторною. Кристалізація біологічних рідин є важливим напрямком у біофізиці, оскільки вона дозволяє вивчати мікроелементний гомеостаз організму в режимі реального часу. Складні фрактальні гілки та зірчасті утворення, які так вражають глядачів у мережі, є прямим відображенням внутрішнього стану людини — від фізіологічного здоров’я ока до гормонального фону під час сильних душевних потрясінь. Унікальність цих візерунків підкреслює глибокий зв’язок між психологічним станом та біохімічними процесами: емоційне вивільнення буквально матеріалізується у складні фізичні форми. Таким чином, сльози виявляються не просто солоною водою, а складною інформаційною системою, де солі та білки вибудовуються в хитромудрі орнаменти, фіксуючи хімічний відбиток конкретного моменту людського життя. Цікавий факт: Вчені розповіли, що відбувається з акулою, якщо її перевернути догори дриґомThe post Вчені здивували, показавши, як виглядають людські сльози під мікроскопом first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Останній політ людини за межі навколоземної орбіти відбувся понад пів століття тому, коли США у 1972 році завершили програму «Аполлон». Тепер NASA планує запустити місію, під час якої астронавти здійснять політ навколо Місяця. За словами прес-секретарки NASA Бетані Стівенс, стартові вікна для місії Artemis II відкриваються 6 лютого. Згідно з інформацією, опублікованою на сайті агентства, запуск місії планується не пізніше квітня 2026 року. Чотири астронавти — Рід Вайзман, Віктор Гловер, Крістіна Кох (усі троє з NASA) та Джеремі Хансен (Канадське космічне агентство) — вирушать у політ навколо Місяця. Згідно з планами агентства, корабель облетить Місяць за широкою траєкторією. Астронавти не виходитимуть на низьку місячну орбіту. Навіть у разі відмови рухової установки траєкторія польоту дозволить екіпажу безпечно повернутися на Землю. Завдання Artemis II — випробування систем і ключових вузлів космічного корабля Orion. Ця місія є підготовчим етапом перед запланованою на кінець десятиліття висадкою астронавтів у районі південного полюса Місяця. Для виконання місії NASA використовуватиме ракету Space Launch System і корабель Orion. Після виходу на задану траєкторію корабель має відокремитися від верхнього ступеня ракети та розпочати автономний політ. Кораблю Orion належить подолати відстань близько 385 400 кілометрів між Землею та Місяцем. Під час максимального зближення з Місяцем зв’язок із Землею буде втрачено приблизно на 45 хвилин.

Порівняння природних географічних об’єктів із антропогенними структурами є ефективним методом візуалізації масштабів, що дозволяє краще осягнути велич природи через зрозумілі побутові стандарти. Говерла, найвища точка Українських Карпат та всієї України, має абсолютну висоту 2061 метр над рівнем моря, що робить її ідеальним об’єктом для архітектурного моделювання. Щоб обчислити умовну «поверховість» цієї гори, вчені та інженери беруть за основу стандартну висоту житлового поверху в сучасних багатоповерхівках, яка разом із перекриттям становить приблизно три метри. Провівши прості математичні розрахунки, можна встановити, що Говерла еквівалентна гігантському хмарочосу на 687 поверхів. Таке порівняння вражає, адже найвища будівля світу, дубайська Бурдж Халіфа, має лише 163 поверхи, що робить українську вершину візуально у чотири рази вищою за будь-яку споруду, зведену людиною, пише T4. Однак науковий підхід вимагає врахування того факту, що Говерла не піднімається безпосередньо від рівня моря як вертикальна стіна. Більшість туристів розпочинають своє сходження з бази «Заросляк», яка розташована на позначці приблизно 1330 метрів. Таким чином, «чиста» висота підйому, яку долає людина пішки, становить близько 731 метра. У перерахунку на багатоповерхову забудову це відповідає будівлі на 243 поверхи. Це все ще колосальна цифра, яка вдвічі перевищує висоту найвищих житлових комплексів Європи. Фізіологічне навантаження при такому підйомі можна порівняти з безперервним сходженням по сходах протягом кількох годин, що пояснює, чому навіть підготовлені люди відчувають задишку та втому при наближенні до вершини. «чиста» висота підйому, яку долає людина пішки, становить близько 731 метра. У перерахунку на багатоповерхову забудову це відповідає будівлі на 243 поверхи. Це все ще колосальна цифра, яка вдвічі перевищує висоту найвищих житлових комплексів Європи. Автор фото: Maksym Balandyukh  Важливо також розуміти геоморфологічну структуру гори, оскільки її форма нагадує конус, що впливає на сприйняття висоти. Верхівка Говерли вкрита альпійськими луками, так званими полонинами, а її схили сформовані пісковиками та конгломератами. Якби ми вирішили побудувати ліфт від підніжжя до вершини, нам знадобилося б понад два кілометри кабелів, що технічно є надзвичайно складним завданням. Кліматичні умови на вершині «687-поверхового хмарочоса» України відповідають субарктичному поясу: навіть улітку температура тут може різко впасти, а швидкість вітру часто перевищує 15-20 метрів на секунду. Це порівняння з багатоповерхівкою не лише допомагає оцінити висоту Говерли, а й підкреслює її статус як унікальної природної домінанти, яка за своїми масштабами залишає далеко позаду будь-які архітектурні досягнення сучасності. Читайте також: Найдовша істота на планеті на 10 метрів перевищує розміри синього китаThe post Хмарочос із каменю: скільки поверхів мала б Говерла, якби була будинком first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Кілька років тому видобуток ресурсів на астероїдах здавався майже неминучим майбутнім. Комерційний космос стрімко розвивався, стартапи обіцяли революцію, а ідея перетворити астероїди на космічні родовища звучала не менш реально, ніж польоти людей на Марс. Однак хвиля ентузіазму швидко спала: технології виявилися неготовими, а багато компаній просто не витримали фінансового тиску. Та мрія про астероїдний майнінг не зникла. Вона просто перейшла у фазу повільної, але системної науки. Нове дослідження показує: астероїди справді можуть стати джерелом ресурсів, але шлях до цього значно складніший, ніж здавалося раніше. Що вчені дізналися про «космічні копалини» Міжнародна команда науковців під керівництвом Інституту космічних наук ICE-CSIC в Іспанії зосередилася на так званих астероїдах C-типу — багатих на вуглець об’єктах, які становлять близько 75% усіх відомих астероїдів. Саме їх вважають одними з найперспективніших для майбутнього видобутку. Вчені дослідили зразки карбонових хондритів — рідкісних метеоритів, що є уламками таких астероїдів. Хоча вони регулярно падають на Землю, через крихку структуру більшість з них руйнується, тому для науки це справжній дефіцит. Збережені зразки, знайдені переважно в Антарктиді та пустелях, проаналізували за допомогою мас-спектрометрії, щоб точно визначити їхній хімічний склад. Не всі астероїди однаково корисні Результати виявилися тверезими. Дослідження показало, що більшість «неоднорідних» астероїдів, з яких походять хондрити, малопридатні для промислового видобутку. Концентрація цінних елементів у них занадто низька, щоб виправдати колосальні витрати на космічні операції. Водночас науковці виокремили окремі типи астероїдів, багаті на олівін і шпінель, як потенційно перспективні цілі. Особливу увагу радять приділяти водовмісним астероїдам: видобуток води в космосі може стати значно реальнішим і кориснішим, ніж полювання за металами. Вода замість золота Саме вода може стати головним ресурсом космічного майнінгу. Її можна використовувати для виробництва палива, підтримки життя на орбітальних станціях і майбутніх базах, а також для далеких космічних місій. Це дозволило б зменшити залежність від постачання з Землі та зробити освоєння космосу більш автономним. Крім того, детальне вивчення астероїдів має й іншу важливу мету — планетарну безпеку. Розуміння структури потенційно небезпечних об’єктів може допомогти в майбутньому зменшити загрозу зіткнень із Землею. Технології ще попереду Науковці наголошують: без нових місій із поверненням зразків і без серйозного технологічного прориву говорити про промисловий видобуток зарано. Потрібні системи, здатні працювати в умовах мікрогравітації, збирати матеріали, переробляти їх і мінімізувати відходи. Попри те, що ажіотаж навколо астероїдного майнінгу згас, робота триває. Космічні агентства вже довели, що можуть доставляти зразки з астероїдів, а нові місії, зокрема китайська Tianwen-2, обіцяють розширити ці знання. Видобуток ресурсів у космосі все ще нагадує наукову фантастику. Але, як показує історія, саме так колись виглядали й перші польоти за межі Землі.

Астрономи стали свідками події, яка ще донедавна вважалася майже неймовірною: вони в реальному часі побачили наслідки гігантських зіткнень під час формування планет за межами Сонячної системи. І сталося це у добре знайомій зоряній системі — навколо яскравої зірки Фомальгаут. «Планета», якої не стало Коли космічний телескоп Hubble знову навели на Фомальгаут — зірку на відстані близько 25 світлових років від Землі — вчені помітили щось схоже на нову планету. Невелика яскрава цятка світилася поруч із масивним пиловим кільцем, де зазвичай і шукають екзопланети. Але згодом цей об’єкт… просто зник. Ще дивніше — через деякий час у тому ж регіоні спалахнула інша яскрава точка. Вона теж не протрималася довго й поступово згасла. Подальший аналіз показав: це були не планети, а хмари пилу, що розширювалися після потужних космічних зіткнень. Космічні аварії наживо За висновками дослідників, телескоп Hubble зафіксував наслідки щонайменше двох окремих зіткнень великих кам’янистих тіл — так званих планетезималей. Це об’єкти на кшталт астероїдів, з яких згодом можуть формуватися повноцінні планети. «Ми не очікували побачити нічого подібного, — пояснює астрофізик Джейсон Ван з Північно-Західного університету. — Виявлення нового джерела світла в пиловому кільці стало повною несподіванкою. Найімовірніше, ми спостерігали два масштабні зіткнення за останні двадцять років». Такі події, за теоретичними моделями, мають відбуватися раз на десятки або навіть сотні тисяч років. Тож зафіксувати одразу два зіткнення в одній системі за такий короткий час — справжня наукова удача. Фомальгаут — ідеальний полігон для спостережень Фомальгаут давно привертає увагу астрономів. Це велика й гаряча зірка, оточена складною системою пилових поясів — залишків матеріалу, з якого формуються планети. Саме в одному з таких поясів у 2008 році було вперше помічено загадковий об’єкт, названий Fomalhaut b. Довгий час вчені сперечалися: це планета чи хмара уламків після катастрофічного удару? Нові спостереження дали відповідь. Перший об’єкт (тепер його називають Fomalhaut cs1) зник, а другий — Fomalhaut cs2 — з’явився в іншому місці, але з дуже схожими характеристиками. Пил, що маскується під планети Свіжа хмара пилу може виглядати як компактний світний об’єкт, який просто відбиває світло зірки — практично не відрізняючись від справжньої планети на знімках. Саме тому такі зіткнення можуть вводити астрономів в оману. «Це серйозне застереження для майбутніх місій із пошуку екзопланет, — каже Пол Калас з Каліфорнійського університету в Берклі. — Хмара уламків може роками прикидатися планетою». Це особливо важливо зараз, коли науковці готуються до запуску нових потужних інструментів, зокрема телескопа Nancy Grace Roman та гігантських наземних обсерваторій. Естафету приймає James Webb Хоча можливості Hubble вже обмежені, естафету підхопив космічний телескоп James Webb. Для спостережень за Фомальгаутом уже затверджено окрему програму. Webb зможе дослідити склад пилу, розміри частинок і швидкість розширення хмари. Це дозволить реконструювати саму катастрофу: якими були тіла, що зіткнулися, з чого вони складалися та з якою швидкістю рухалися. Планети народжуються в хаосі Ці спостереження наочно показують, що формування планет — це не спокійний і плавний процес. Це серія жорстоких зіткнень, вибухів і руйнувань, з яких зрештою народжуються нові світи. Фомальгаут подарував ученим рідкісну можливість побачити цей процес наживо, а не лише у вигляді комп’ютерних моделей. І, схоже, це лише початок — адже пилові хмари ще можуть розповісти багато нового про те, як у Всесвіті з’являються планети, схожі на Землю. Дослідження опубліковане в науковому журналі Science.

У музейних шухлядах знайшли «живі викопні»: у Британії відкрили цілу спільноту древніх латимерій У музеях південно-західної Англії десятиліттями зберігалася наукова помилка. Кістки, які вважали рештками невеликих морських рептилій, насправді належали зовсім іншим істотам — гігантським хижим рибам, відомим як латимерії. Нове дослідження показало: близько 200 мільйонів років тому біля берегів сучасної Британії мешкала несподівано багата спільнота цих «живих викопних». Помилка, що тривала понад століття Палеонтологи переглянули старі музейні колекції й з’ясували, що десятки кісток, які приписували морському рептилію Pachystropheus, насправді є рештками латимерій — лопатеперих риб, що з’явилися понад 400 мільйонів років тому. Завдяки цьому кількість відомих триасових латимерій у Британії зросла з чотирьох екземплярів до більш ніж п’ятдесяти. Дослідження очолив палеонтолог Джейкоб Квінн з Університету Брістоля. За його словами, подібність кісток риб і рептилій призвела до систематичних помилок, які роками кочували з каталогу в каталог. Якими були моря наприкінці тріасу Рештки походять з періоду Рет — завершального етапу тріасу. Тоді територія сучасного Брістоля виглядала як архіпелаг невеликих островів у мілководному морі. Шторми перемішували дно, накопичуючи кістки риб, акул, морських рептилій, а іноді навіть наземних динозаврів, змитих із суші. Такі умови ідеально підходили латимеріям, які могли жити як у солонуватих прибережних водах, так і трохи глибше. Саме тому в одному місці виявили кістки одразу кількох ліній цих риб. Заглянути всередину каменю Щоб відрізнити кістки риб від рептилій, вчені використали мікрокомп’ютерну томографію. Високоточні рентгенівські скани дозволили побачити канали нервів, суглобові поверхні та структуру черепа без пошкодження скам’янілостей. Більшість знайдених кісток належать родині Mawsoniidae — латимеріям, які, на відміну від сучасних родичів, мешкали на мілководді. Деякі зразки виявилися спорідненими з Latimeriidae — лінією, до якої належить сучасна латимерія Latimeria, що живе в глибинах Індійського океану. Хижаки з давніх морів Судячи з розмірів щелеп і плечових кісток, ці риби досягали близько одного метра завдовжки. Учені вважають, що в цьому регіоні одночасно мешкали кілька видів, включно з молодими й дорослими особинами. Це може свідчити про те, що узбережжя було місцем годівлі або навіть «дитячим садком» для латимерій. Цікаво, що кістки латимерій часто знаходять поруч із рештками того самого Pachystropheus. Не виключено, що ці древні риби полювали на морських рептилій або принаймні ділили з ними одні й ті самі ділянки дна. Чому це відкриття важливе Знахідка змінює уявлення про еволюцію латимерій і показує, що вони були значно поширеніші в Європі, ніж вважалося раніше. Вона також нагадує, наскільки цінними залишаються музейні колекції. «Дивовижно, що ці зразки десятиліттями лежали в запасниках або навіть виставлялися для публіки, і ніхто не здогадувався, що це не рептилії», — зазначає Квінн. Дослідження натякає: у музейних шухлядах по всьому світу можуть ховатися ще не однакові «загублені» сторінки історії життя на Землі. Результати роботи опубліковані в Journal of Vertebrate Paleontology.