В Індії, в лігнітовій шахті Гуджарату, регіону, що славиться своїми багатими покладами скам’янілостей, вчені виявили дивовижні останки однієї з найбільших змій, що коли-небудь повзали по Землі. Ця колосальна істота, названа Vasuki indicus на честь міфічного царя змій з індуїстської міфології, могла сягати довжини до 15 метрів, що перевершує навіть розміри тиранозавра, пише T4. Згідно з дослідженням, опублікованим у Scientific Reports, палеонтологи знайшли 27 хребців, деякі з яких збереглися у своєму первісному положенні, що дозволило реконструювати можливий розмір та рухи змії. Вважається, що Vasuki indicus жив близько 47 мільйонів років тому, у період, коли клімат на планеті був значно теплішим, ніж сьогодні, створюючи ідеальні умови для процвітання таких величезних рептилій. Реконструйований скелет викопних хребців з тулуба доісторичної змії Vasuki indicus . Авторство: Reuters/S. Bajpai/D. Datta/P. Verma. Гігантська змія минулого, як припускають вчені, була повільним хижаком, що полював із засідки, подібно до сучасних пітонів та анаконд. Дебаджит Датта, провідний дослідник з Індійського технологічного інституту Руркі (IITR), пояснив, що враховуючи її величезні розміри, Васукі приборкував свою здобич за допомогою задушення. Така хижацька поведінка свідчить про те, що Васукі, ймовірно, полював на великих тварин, можливо, включаючи крокодилів, черепах і навіть риб. Теплий клімат епохи, з високими глобальними температурами та болотистим середовищем, ймовірно, забезпечував ідеальні умови для життя такої рептилії. Тіло змії, яке, за оцінками, мало майже 44 см завширшки, робило б її вражаючою фігурою в екосистемі того часу. На зображенні показано різні скам’янілі хребці доісторичного змія. Авторство: Scientific Reports. Це відкриття перегукується з попереднім виявленням Titanoboa, подібної масивної змії, знайденої на півночі Колумбії у 2009 році. За словами Суніла Баджпая, палеонтолога з IITR, розмір Васукі дуже схожий на розмір Титанобоа. Хоча хребці Titanoboa були трохи більшими, передбачувана довжина тіла Васукі, яка коливається від 11 до 15 метрів, цілком порівнянна з 13-метровою Titanoboa. Однак Баджпай зазначає, що поки що зарано робити висновки щодо того, яка з цих двох змій була масивнішою, оскільки для повного порівняння потрібні додаткові скам’янілості. Ці стародавні змії жили в кайнозойську еру, після вимирання динозаврів, і є одними з найбільших істот, які коли-небудь існували в тваринному світі. Художня реконструкція Vasuki indicus. Автор: House Head Anims Yt. Вчені вважають, що Vasuki indicus, ймовірно, проводив більшу частину часу, згорнувшись клубком у болотах, повільно рухаючись у воді та довго відпочиваючи. “Васукі був величною твариною”, – сказав Датта. Його повільні рухи доповнювалися методичним підходом до полювання, коли він чекав, поки здобич наблизиться, перш ніж атакувати. Хоча череп не було знайдено, скам’янілі хребці дають чітке уявлення про масивне тіло змії та її повільний спосіб життя. Найбільший знайдений хребець має ширину 11,1 см, що ще раз підтверджує ідею про змію, створену для сили, а не швидкості. Останки свідчать про те, що Васукі, можливо, був одним із останніх представників родини Madtsoiidae, що домінувала в пізню еру динозаврів до її занепаду близько 12 000 років тому. Це відкриття додає цінних знань до палеонтологічної картини світу, розкриваючи масштаби та розмаїття життя на Землі мільйони років тому. Цікаво знати: Вчені показали місце на карті, де насправді затонув “Титанік”The post Вчені виявили скамʼянілість 15-метрової змії: вона була більшою за тиранозавра first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Нещодавно досліджена міська забудова втраченного міста Бронзової доби на території сучасного Казахстану занурила археологів у складне міське планування розвинутого промислового центру з виробництва олов’яної бронзи приблизно 1600 року до н.е. Хоча загублене місто Семиярка було вперше виявлене у 2000-х роках, нові розкопки та подальше дослідження, опубліковане в журналі Antiquity Project Gallery, показали, що заплановане поселення площею 346 акрів було у чотири рази більшим за будь-яке інше давнє поселення регіону того часу. «Це одне з найвидатніших археологічних відкриттів у цьому регіоні за десятиліття», — сказала у заяві провідна авторка дослідження, археологиня Університетського коледжу Лондона Міл’яна Радивойєвич. «Семиярка змінює наше уявлення про степові суспільства. Вона показує, що кочові спільноти могли будувати й підтримувати постійні, організовані поселення, зосереджені навколо ймовірно великої промисловості — справжнього “міського вузла” степу». Цією промисловістю було виробництво олов’яної бронзи, важливого товару своєї доби, хоча про конкретні технологічні процеси в регіоні відомо небагато. Дослідники з UCL, Торайгирового університету та Даремського університету вперше спільно провели детальне вивчення місцевості. Вони виявили залишки міста з двома рядами прямокутних земляних насипів заввишки приблизно один метр — колишніх фундаментів багатокімнатних жител. Поблизу команда знайшла більшу центральну споруду, удвічі більшу за звичайні будинки. Це могла бути як громадська будівля, так і ритуальний об’єкт, або ж резиденція родини з високим статусом. Дослідники називають розміри та сталість цього поселення несподіваними, адже вважалося, що люди того часу були напівкочовими. «Масштаби та структура Семиярки не схожі ні на що інше, відоме нам у степовій зоні», — сказав у заяві співавтор дослідження, професор Даремського університету Ден Лоуренс. «Прямолінійні комплекси та потенційно монументальна будівля показують, що громади Бронзової доби тут розвивали складні, сплановані поселення, подібні до тих, що існували у більш традиційно “міських” регіонах стародавнього світу». Виробництво бронзи відігравало ключову роль у підтримці зростання міста. Метал був рідкісним у Євразійському степу, проте дослідники виявили так звану «промислову зону», повністю зосереджену на металургійному виробництві олов’яної бронзи — основного бронзового сплаву тієї епохи. Під час розкопок було знайдено тиглі, шлак та предмети з олов’яної бронзи, що свідчить про існування складної виробничої системи (а не дрібних майстерень) у межах міста. Оскільки цілий сектор поселення був присвячений бронзі — мешканці, ймовірно, видобували сировину в сусідніх Алтайських горах — дослідники вважають, що йшлося про високоорганізовану промисловість. «Пам’ятка являє собою унікальне поселення зі спланованою архітектурою — включно з центральною монументальною спорудою — незначною кількістю кераміки та доказами організованого виробництва олов’яної бронзи», — пишуть автори. По всій території археологи знайшли металеві артефакти та фрагменти кераміки, деякі з яких збігаються з культурою алексєєвсько-саргаринських та челябінсько-черкесських племен. Це свідчить, що жителі Семиярки взаємодіяли й торгували з сусідніми групами. Команда зазначає, що житла, виробництво олов’яної бронзи та активна торгівля роблять «Місто Семи Ярів» регіональною силою Бронзової доби, яке 3600 років тому було центром торгівлі та комерції.

Сьогодні вже нікого не дивує факт, що на Марсі колись текла вода. У давнину планета мала щільнішу атмосферу, річкові системи, озера й навіть океан — усе це робило її придатною для життя. Та приблизно від 4,2 до 3,7 мільярда років тому атмосфера Марса почала розвіюватися під дією сонячного вітру, і вода поступово зникла з його поверхні. Нове дослідження вчених з Нью-Йоркського університету в Абу-Дабі показує, що Марс міг залишатися придатним для життя набагато довше, ніж вважалося раніше. Дані ровера Curiosity, який досліджує кратер Гейл, свідчать, що давні піщані дюни поступово перетворювалися на камінь через взаємодію з підземною водою. Вчені проаналізували литифіковані відклади формації Стімсон та порівняли їх із подібними структурами у пустелях ОАЕ. Результати показують, що підземні водні системи залишили мінерали, такі як гіпс, що свідчить про тривалу присутність води на Марсі. На основі цих відкриттів дослідники припускають, що стародавні відклади можуть містити сліди мікробного життя. Це робить кратер Гейл перспективним місцем для майбутніх місій, спрямованих на пошук слідів життя на Червоній планеті. Дослідження опубліковане в журналі Journal of Geophysical Research – Planets і додає нові дані до розуміння того, як Марс еволюціонував від вологого світу до холодної та сухої планети, якою ми її бачимо сьогодні.

Наука часто просувається вперед тому, що люди переслідують запитання, які не зникають. Бігфут перебуває в тій дивній зоні, де цікавість упирається у межі загальноприйнятого знання. Нове дослідження показує, що нині пошук Бігфута спирається на дисципліну, ретельність та сучасні інструменти. Доктор Джеймі Льюїс із Кардіффського університету поспілкувався з понад 150 дослідниками Бігфута. Він з’ясував, що люди прагнуть, аби їхня робота виглядала обґрунтованою та структурованою. Багато хто розповідав про довгі ночі просто неба та години, присвячені перевірці кожного дрібного сліду. Кожна людина заходить у ліс зі своїм підходом. Дехто досліджує звукові патерни. Інші стежать за незвичними позначками на деревах. Хтось зосереджується на слідах у ґрунті, які швидко зникають. Кожна підказка має значення, навіть якщо вона неясна. Доктор Льюїс пояснив відданість, що стоїть за цими пошуками. «Як соціолога науки, мене дуже цікавлять способи, якими звичайні люди створюють знання, використовуючи наукову риторику та технології, намагаючись довести свої теорії», — сказав він. Його інтерв’ю виявили різні стратегії: дрони в небі, тепловізійні камери, що сканують темні хребти, та параболічні антени, які вловлюють далекі звуки. Люди йдуть за слабкими слідами, записують дивні шуми й перевіряють порушений ґрунт. І так знову й знову, тиждень за тижнем. Що описують очевидці Повідомлення про Бігфута з’являються по всій Північній Америці. Найбільше заяв надходить із Тихоокеанського північного заходу. Очевидці описують високу істоту, схожу на мавпу, з довгими руками, грубою шерстю та велетенськими стопами. Прихильники наводять фото, відео, сліди та дивні звуки. Опитування показують, що віра в Бігфута на континенті зростає. «Скептики можуть думати, що Бігфутери відкидають науку, переслідуючи тварину, існування якої ніколи не було доведено. Але мої інтерв’ю показали, як Бігфутери спираються на своє розуміння наукових практик, щоб зібрати фрагменти того, що вони вважають відчутними доказами», — сказав доктор Льюїс. Одні звертають увагу на незвичні сліди на землі. Інші — на дивні нічні звуки. Багато хто порівнює свої знахідки з відомими тваринами, щоб відкинути звичні пояснення. Уявлення про Бігфута Більшість дослідників Бігфута вважає, що ця істота має біологічну природу. Менша група припускає щось надприродне. Дослідники називають більшість «Ейперами» (від слова ape — мавпа). Їхні твердження могли б узгоджуватися зі звичайною наукою, якби з’явилися вагомі докази. Доктор Льюїс почав досліджувати цю тему під час локдауну. Зайвий час удома привів його до багатьох програм про Бігфута. Цікавість зросла, і він зв’язався з дослідниками. Багато хто поділився довгими історіями, особистими звичками та власними польовими сюрпризами. Його робота викладена у книзі Bigfooters and Scientific Inquiry: On the borderlands of legitimate science, написаній спільно з доктором Ендрю Бартлеттом. Коли Бігфутинг сприймають серйозно «Для цієї роботи ми прийняли підхід, який жартома називаємо “методологічною довірливістю”, проте він має серйозний сенс», — сказав доктор Бартлетт. «Якщо ми хочемо зрозуміти, як люди поза науковими інституціями намагаються збирати докази та висувати знання — і це стосується далеко не лише Бігфутингу, — ми не досягнемо успіху, якщо відкинемо їхні зусилля наперед». Доктор Бартлетт вважає, що публічні дебати про докази часто не помічають важливості спільного досвіду. «Приділяючи час і увагу розумінню їхнього світу знань і їхньої раціональності, ми можемо побачити, що їхня діяльність зовсім не “антинаукова”, а є спробою бути науковими у власному розумінні». Багато людей нині відчувають тиск робити висновки самостійно. Спільноти Бігфута демонструють інший шлях — коли люди порівнюють ідеї й ставлять одне одному виклики. Глибший сенс у цій загадці «Бігфут існує. Не обов’язково як біологічна істота, але точно як об’єкт, навколо якого тисячі американців організовують своє життя, збираючи й аналізуючи докази та створюючи знання», — сказав доктор Льюїс. Ця ідея формує плани на вихідні, дружні стосунки та довготривалі хобі. Люди знову повертаються до лісів, порівнюють знахідки та уточнюють інтерпретації. Для декого пошук важливіший за висновок. Цей процес надає сенс, розвиває навички й підтримує живу загадку. Дослідження показує, чому Бігфут залишається потужним образом у уяві та практиці. Пошук вимагає дисципліни, великого терпіння та безперервного спостереження. Він також відображає глибоку допитливість, а не заперечення науки. Пошуки тривають Ліси можуть так і не розкрити остаточної відповіді. Проте пошук продовжує зростати. Цікавість рухає людей крізь дерева, змушує вдивлятися в тіні та сподіватися, що наступний слід вирішить питання. Багато дослідників описують особливе відчуття, яке з’являється щоразу, коли вони заходять у віддалені місця. Тиша привертає увагу. Кожен звук викликає нову думку. Тріснута гілка може нічого не означати, але цей момент штовхає пошук уперед. Люди оглядають землю, сканують обрій і уважно слухають. Хтось повертається в одну й ту саму долину щороку. Інші обирають нові регіони з новою надією. Ритуал створює відчуття мети. Бігфут залишається символом невідомого. Образ ставить запитання, кидає виклик припущенням і спонукає помічати деталі, які легко пропустити. Пошук триває, бо багатьом подобається цей виклик. Процес приносить структуру, сенс і захоплення в звичайні дні.

Дослідник з Університету Рутгерса та його колеги пов’язали незвичайні геологічні аномалії з розплавленим походженням Землі та її унікальною придатністю для життя. Протягом багатьох років дослідники намагалися зрозуміти два величезні та загадкові утворення, заховані глибоко в надрах Землі. Їхні величезні розміри та незвичайні риси ускладнюють їх узгодження з традиційними уявленнями про розвиток планети. Нещодавнє дослідження, опубліковане в журналі Nature Geoscience під керівництвом геодинаміка з Університету Рутгерса Йошінорі Міядзакі разом з кількома колегами, пропонує переконливу нову інтерпретацію цих структур і того, як вони могли вплинути на довгострокову придатність Землі для життя. Ці утворення, які називаються великими провінціями з низькою швидкістю зсуву та зонами наднизької швидкості, розташовані на межі між мантією та ядром, майже на 1800 миль нижче поверхні. Великі провінції з низькою швидкістю зсуву – це величезні області надзвичайно гарячих і щільних порід, одна з яких розташована під Африкою, а інша – під Тихим океаном. Зони наднизької швидкості виглядають як тонкі розплавлені плями, що знаходяться безпосередньо на ядрі, нагадуючи калюжі лави. Обидва типи значно уповільнюють сейсмічні хвилі, що вказує на те, що їхній хімічний склад відрізняється від навколишньої мантії. «Це не випадкові дивацтва», — сказав Міядзакі, доцент кафедри наук про Землю та планети в Школі мистецтв і наук Рутгерса. «Це відбитки найдавнішої історії Землі. Якщо ми зможемо зрозуміти, чому вони існують, ми зможемо зрозуміти, як утворилася наша планета і чому вона стала придатною для життя». Планета, народжена з магматичного океану За словами Міядзакі, колись мільярди років тому Земля була оповита глобальним магматичним океаном. У міру охолодження планети вчені очікували, що мантія розвинуться в окремі шари різного хімічного складу, подібно до того, як замерзлий сік розділяється на цукровий шар і водянистий шар. Однак сейсмічні спостереження показують, що такий чіткий шар ніколи не утворювався. Натомість, поблизу нижньої частини мантії накопичувалися великі провінції з низькою швидкістю зсуву та зони наднизької швидкості у вигляді нерегулярних скупчень. «Ця суперечність була відправною точкою», — сказав Міядзакі. «Якщо ми почнемо з океану магми та проведемо розрахунки, то не отримаємо того, що бачимо сьогодні в мантії Землі. Чогось бракувало». Його колеги дійшли висновку, що відсутній елемент — це саме ядро. Їхня модель припускає, що протягом мільярдів років такі елементи, як кремній і магній, просочувалися з ядра в мантію, змішуючись з ним і запобігаючи утворенню сильного хімічного нашарування. Це вливання може пояснити дивний склад великих провінцій з низькою швидкістю зсуву та зон наднизької швидкості, які можна розглядати як затверділі залишки того, що вчені назвали «базальним магматичним океаном», забрудненим матеріалом ядра. «Ми припустили, що це може бути результатом витоку матеріалу з ядра», — сказав Міядзакі. «Якщо додати основний компонент, це може пояснити те, що ми бачимо зараз». Наслідки для еволюції та придатності Землі для життя За словами Міядзакі, це відкриття стосується не лише хімії глибоких шарів Землі. Взаємодія ядра та мантії, можливо, вплинула на те, як Земля охолоджувалася, як розгорталася вулканічна активність і навіть як еволюціонувала атмосфера. Це може допомогти пояснити, чому на Землі є океани та життя, тоді як Венера — це розпечений парник, а Марс — замерзла пустеля. «На Землі є вода, життя та відносно стабільна атмосфера», – сказав Міядзакі. «Атмосфера Венери в 100 разів товстіша за земну і складається переважно з вуглекислого газу, а Марс має дуже тонку атмосферу. Ми не до кінця розуміємо, чому це так. Але те, що відбувається всередині планети, тобто як вона охолоджується, як еволюціонують її шари, може бути значною частиною відповіді». Інтегруючи сейсмічні дані, фізику мінералів та геодинамічне моделювання, дослідження переосмислило великі провінції з низькою швидкістю зсуву та зони наднизької швидкості як важливі ключі до формування Землі. Ці структури можуть навіть живити вулканічні гарячі точки, такі як Гаваї та Ісландія, пов’язуючи глибини Землі з її поверхнею. «Ця робота є чудовим прикладом того, як поєднання планетарної науки, геодинаміки та фізики мінералів може допомогти нам розгадати деякі з найдавніших загадок Землі», — сказав Цзе Ден з Принстонського університету , співавтор дослідження. «Ідея про те, що глибока мантія все ще може нести хімічну пам’ять про ранні взаємодії ядра та мантії, відкриває нові шляхи розуміння унікальної еволюції Землі». Спираючись на цю ідею, дослідники кажуть, що кожен новий доказ допомагає заповнити прогалини в ранній історії Землі, перетворюючи розрізнені підказки на чіткішу картину її еволюції. «Навіть маючи дуже мало підказок, ми починаємо будувати історію, яка має сенс», — сказав Міядзакі. «Це дослідження дає нам трохи більше впевненості в тому, як еволюціонувала Земля і чому вона така особлива».

Дивне явище, яке, як вважалося, існує лише поблизу Сонця, вперше виявлено в магнітному полі Землі Дивне явище, яке, як вважалося, існує лише поблизу Сонця, вперше було виявлено в магнітному полі Землі. Це відкриття може допомогти вченим точніше прогнозувати вплив геомагнітних бур. Фізики Емілі МакДугалл і Метью Аргалл з Університету Нью-Гемпшира виявили несподівані структури в плазмі, захопленій магнітним полем Землі. Плазма, здавалося, повільно оберталася, перш ніж повернутися до своєї початкової орієнтації, створюючи зигзагоподібні вигини, які називаються магнітними перемиканнями (magnetic switchbacks). Хоча ці перемикання раніше не спостерігалися в магнітному полі Землі, вони нагадують структури, які бачили в плазмі, що постійно виривається із Сонця. І виявляється, що ці два явища можуть бути пов’язані. Під час детальнішого вивчення команда виявила, що не вся плазма, захоплена магнітним полем Землі, походить з нашої планети – частина її прибула із Сонця, змішуючись із локально отриманими зарядженими частинками. Ця взаємодія призвела до розриву та перепідключення магнітного поля, створивши характерні зигзаги. Космічні апарати, що вивчають Сонце, десятиліттями спостерігали ознаки перемикань. Хоча існує кілька конкуруючих теорій, що пояснюють їх походження, вони, здається, формуються, коли взаємодіють два різні типи ліній магнітного поля. Відкриті силові лінії спрямовані прямо від Сонця, витікаючи в космос і несучи плазму, яку ми називаємо сонячним вітром. Замкнуті силові лінії, однак, проходять на відносно невелику відстань назовні, потім змінюють курс і вигинаються назад до Сонця. Діаграма, що ілюструє, як у магнітному полі Сонця утворюються перемикання, коли лінії відкритого поля (ліворуч) взаємодіють із лініями замкнутого поля (праворуч) Коли відкриті силові лінії утворюються поблизу набору замкнутих магнітних полів, вони можуть розриватися та з’єднуватися одна з одною. Плазма на зовнішньому краю замкнутої петлі відтягується назад до Сонця, тільки щоб бути направленою у відкриті силові лінії, що виносить її в космос. Взаємодії між лініями в цій S-подібній хвилі вивільняють сплески енергії, які «перекручують» силові лінії – це і є перемикання. МакДугалл і Аргалл ідентифікували ознаки подібної структури в магнітному полі Землі, аналізуючи дані місії НАСА Magnetospheric Multiscale. У цьому випадку відкриті силові лінії – це ті, що надходять від Сонця, які взаємодіють із замкнутими силовими лініями, що петлею оточують Землю. «Це відкриття, – пишуть дослідники, – надає нові підказки про те, як подібні збурення можуть формуватися на межі між різними областями плазми, що дозволяє в майбутньому вивчати пов’язані події в зовнішніх шарах Сонця без необхідності відправляти космічні апарати безпосередньо в ці екстремальні умови». Дослідження було опубліковано в журналі Journal of Geophysical Research: Space Physics.

Ідея про те, що людина, завдяки своєму інтелекту та технологічним досягненням, підкорила природу і перестала бути об’єктом еволюційних процесів, є поширеною, але глибоко помилковою. Насправді, як і всі інші живі істоти, люди були сформовані еволюцією і продовжують розвивати риси, що допомагають виживати та процвітати в постійно мінливому середовищі. Майкл А. Літтл, антрополог, що вивчає адаптації людини, підкреслює, що адаптація – це ключова частина еволюції, де риси, що дають перевагу в навколишньому середовищі, передаються наступним поколінням, поступово поширюючись серед популяції, пише T4. Культура відіграє унікальну роль в еволюції людини. Наші здібності до міркування, створення ідей, планування та соціальної взаємодії дозволили нам розробити складні культурні системи. Культура – це не лише наші вірування та знання, а й здатність змінювати довкілля, створюючи інструменти та вирощуючи їжу. Проте, навіть попри ці значні зміни в навколишньому середовищі протягом останніх кількох тисячоліть, еволюція людини не зупинилася. Ми просто еволюціонуємо інакше, ніж наші давні предки, оскільки наше середовище тепер часто змінюється саме нашою культурою. Довкілля включає не лише погодні умови, рослини та тварин, а й їжу, яку ми споживаємо, та інфекційні захворювання, яким ми піддаємося. Культура допомагає нам адаптуватися до кліматичних умов, наприклад, будуючи будинки з системами опалення та кондиціонування, але вона не повністю захищає нас від екстремальних температур та сонячного випромінювання. Одним з яскравих прикладів триваючої еволюції є адаптація до сонячних променів. Ультрафіолетові промені шкідливі для шкіри, і люди з блідою шкірою ризикують отримати сонячні опіки та рак шкіри. Натомість, люди з великою кількістю меланіну у шкірі мають природний захист. Проте, коли стародавні люди мігрували в хмарні, прохолодніші регіони, темна шкіра стала менш необхідною і навіть несприятливою, оскільки блокувала вироблення вітаміну D, життєво важливого для росту кісток. Кількість меланіну в шкірі контролюється генами, і тому еволюція людини продовжує адаптувати колір шкіри до сонячної чи хмарної погоди в різних частинах світу. Одним з яскравих прикладів триваючої еволюції є адаптація до сонячних променів. Автор фото: Maksim Goncharenok Їжа, яку ми їмо, також є потужним рушієм еволюції. Приблизно 10 000 років тому наші предки почали приручати тварин, а потім, близько 8000 років тому, навчилися доїти їх. Більшість дорослих ссавців того часу не могли перетравлювати молоко без проблем зі здоров’ям. Проте, деякі люди мали генетичні мутації, які дозволяли їм це робити. Оскільки молоко стало важливим джерелом їжі, люди, здатні його перетравлювати, мали кращі шанси вижити та залишити потомство. Це призвело до того, що гени, відповідальні за перетравлення лактози в дорослому віці, поширилися в популяції – яскравий приклад культурної та біологічної коеволюції, де культурна практика призвела до генетичних змін. Інші приклади включають інуїтів у Гренландії, які розвинули гени для перетравлення великої кількості жирів без ризику серцевих захворювань, або народ Туркана в Кенії, який адаптувався до посушливого клімату, маючи гени, що дозволяють їм тривалий час обходитися без значної кількості води. Ці випадки демонструють, як надзвичайна різноманітність продуктів харчування впливає на еволюцію людини. Навіть хвороби, які нам загрожують, є каталізатором еволюції. У 14 столітті бубонна чума знищила близько третини населення Європи. Багато хто з тих, хто вижив, мав специфічний ген, що надавав їм стійкість до цієї хвороби. Ці люди та їхні нащадки краще переживали наступні епідемії. Нещодавні події, такі як пандемія COVID-19, також демонструють цю динаміку. Хоча вакцинація врятувала багато життів, деякі люди мають природну стійкість до вірусу, яка базується на їхніх генах. Цілком можливо, що еволюція посилює цю стійкість у популяції, допомагаючи людям боротися з майбутніми вірусними епідеміями. Отже, люди постійно піддаються впливу різноманітних мінливих середовищ, і еволюція в багатьох людських популяціях триває протягом поколінь, включаючи й зараз, формуючи нас у відповідь на нові виклики та можливості. Читайте також: Наймиліша істота у світі осідлала найлютішого хижака: чому крокодили не їдять капібарThe post Вчені знайшли докази того, що еволюція людини досі триває first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

У далекій галактиці, яку вчені бачать такою, якою вона була 12,7 мільярда років тому, виявили аномально високий вміст азоту. Така концентрація цього елемента може свідчити існування там гігантських зірок масою до 10 000 сонячних мас. Це відкриття дозволить пояснити, чому так рано могли з’явитися надмасивні чорні дірки, а також проллє світло на те, як формувалися перші галактики та які процеси визначали ранню історію космосу. Сучасне розуміння зоряної еволюції будується на спостереженнях щодо відносно близькими світилами. Довгий час дослідники вважали, що у зірок існує фундаментальна межа маси, що не перевищує 120 мас Сонця. За цим порогом внутрішні сили просто розірвуть світило. Всі моделі, що описують еволюцію галактик, включаючи Чумацький Шлях, спираються саме на такий принцип.  Це зручне правило для типових умов, але не універсальна заповідь: багато залежить від оточення. При дуже великій масі зірка сильно випромінює, це випромінювання «тисне» на зовнішні шари та провокує сильні втрати матерії. У результаті зовнішні шари починають здуватися в космос – зірка активно втрачає речовину, тобто випромінювання перешкоджає утриманню речовини. Тому для звичайних умов утворення надважких зірок утруднене.  Одночасно спостереження і деякі сучасні моделі показують, що в особливих випадках, при низькій металевості або високій швидкості припливу речовини з навколишнього газового хмари, можуть формуватися набагато більш масивні світила. Приклад – перше покоління світил, так звані зірки населення ІІІ. Ці об’єкти формувалися з первинного газу, що складається в основному з водню і гелію, в якому практично не було металів (в астрономії так називають всі елементи важчі гелію). Такий газ гірше охолоджувався, що дозволяло йому збиратися в щільніші і більші структури, які потім колапсували дуже масивні протозірки. Іншими словами, у ранньому Всесвіті існували умови, сприятливі для появи окремих дуже масивних світил — їхня маса могла становити сотні і навіть тисячі мас Сонця.  Проте історія про масивне населення III — лише гіпотеза. Поки що їх ніхто не спостерігав. Є, звісно, ​​кандидати на цю роль, але вони залишаються лише кандидатами. Зазвичай ці світила шукають за непрямими ознаками — наприклад, незвичайними хімічними відбитками в дуже старих галактиках.  Вважається, що зірки населення III з’явилися приблизно через 100-400 мільйонів років після Великого вибуху, а до моменту, коли Всесвіту виповнилося приблизно 800 мільйонів років, більшість уже згасла. Тобто передбачається, що їхнє життя було короткочасним.  Ще одна велика загадка раннього Всесвіту – надмасивні чорні дірки, що досягають маси сотні мільйонів або навіть мільярди мас Сонця. Вчені знаходять їх у галактиках, що утворилися через 500–700 мільйонів років після Великого вибуху. За час випромінювання ці галактики були молодими, а в їхніх центрах вже були величезні чорні дірки.  Вважається, що їм просто не вистачило б часу зрости до таких колосальних розмірів зі звичайного «зоряного» насіння. Вчені роками намагаються зрозуміти, як ці чорні дірки стали такими гігантами так швидко і який механізм дав їм такий стрімкий старт.

У глибинах півострова Юкатан у Мексиці, унікальна підводна печера Хойо-Негро в системі Сак-Актун продовжує дивувати світ своїми археологічними та палеонтологічними скарбами. На глибині 54,86 метра під водою команда дайверів виявила надзвичайні скам’янілості двох давно вимерлих видів льодовикового періоду: короткомордого ведмедя (Arctotherium wingei) та вовкоподібного троглодита Protocyon. Ці знахідки, опубліковані в Biology Letters, не тільки доповнюють наші знання про доісторичну фауну, але й змінюють уявлення вчених про міграційні моделі цих видів, пише T4. Яма Хойо-Негро вже давно є місцем археологічного значення, серед попередніх знахідок були останки дівчинки-підлітка, яка жила в цьому районі близько 12 000 років тому. Тепер, під час останніх розкопок, було виявлено кістки видів, які, як вважалося, мешкали виключно в Південній Америці. Підводні умови на цьому місці, що виникли внаслідок підвищення рівня моря наприкінці останнього льодовикового періоду, створили ідеальне середовище для збереження цих скам’янілостей майже в первозданному стані, що є рідкістю для кісток такого віку через низький вміст кисню та високу вологість. Скам’янілості короткомордого ведмедя Arctotherium wingei та вовкоподібних троглодитів Protocyon, які були знайдені. Авторство: Biology Letters. У 2019 році дайвери натрапили на кістки короткомордого ведмедя Arctotherium wingei, великого хижого виду, раніше відомого лише з Південної Америки. Поряд з ним були виявлені останки Protocyon – вовкоподібної тварини, яка, як вважається, також бродила цим регіоном. За словами Блейна Шуберта, провідного палеонтолога дослідження, це місце надало найповніший палеонтологічний літопис цих видів, коли-небудь знайдених за межами Південної Америки. Раніше, всі записи про Arctotherium wingei були фрагментарними і відомі лише з кількох місцевостей Південної Америки. Тепер же, Юкатан у Мексиці може похвалитися найкращими даними про цей вид. Ця унікальна знахідка під поверхнею є ще одним вагомим доказом Великого американського біотичного обміну – періоду, що розпочався близько 2,5 мільйона років тому, коли тварини з Північної та Південної Америки почали мігрувати через новоутворений сухопутний міст. Ці відкриття не тільки свідчать про те, що Arctotherium wingei та Protocyon дісталися аж до Мексики, але й доводять, що вони співіснували з людьми в цьому регіоні. Дайвер досліджує скам’янілість короткомордого ведмедя ( Arctotherium wingei ) у печері Хойо-Негро, а також показує поширення Arctotherium та Protocyon на карті. Авторство: Biology Letters. Яма Хойо-Негро вже давно є справжньою скарбницею стародавньої дикої природи. Попередні експедиції у 2007 році виявили останки тапіра, шаблезубого кота, пуми та навіть стародавніх слонів. Усі ці знахідки дають вченим чіткіше уявлення про різноманітну екосистему, яка існувала на Юкатані тисячі років тому, де великі ссавці бродили разом із ранніми людьми. Як пояснив Росс Макфі, куратор відділу мамології та зоології хребетних в Американському музеї природної історії, ці печери на Юкатані дозволяють “зазирнути в минуле так, як зазвичай не очікуєш”. Унікальні умови збереження печерної системи Хойо-Негро зробили її одним з найважливіших місць для вивчення доісторичного життя, що продовжує розкривати дивовижні таємниці льодовикового періоду. Останні новини: Вчені показали місце на карті, де насправді затонув “Титанік”The post У затонулій печері виявили двох давно вимерлих істот льодовикового періоду first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Астрофізики несподівано з’ясували, що Сонячна система рухається у Всесвіті швидше, ніж прогнозує стандартна космологія. Масштабне дослідження радіогалактик показало статистичний дисбаланс, який не узгоджується з прийнятими моделями — і це може вимагати перегляду фундаментальних уявлень про будову Всесвіту. Про це пише earth.com, розповідає NNews. Аномалія, яку не змогли пояснити Міжнародна команда під керівництвом астрофізика Лукаса Беме з Білефельдського університету дослідила приблизно 4 млн радіоджерел на чверті північного неба. Мета — перевірити, чи узгоджується реальний розподіл галактик із рухом Сонячної системи, визначеним за космічним мікрохвильовим фоном (CMB). Саме CMB десятиліттями слугував базовою системою відліку, згідно з якою Сонячна система рухається зі швидкістю приблизно 827 000 км/год. Однак аналіз радіоспостережень показав більший ефект від руху, ніж очікувалося — а це суперечить стандартним космологічним моделям. Як проводили дослідження Вчені об’єднали дані декількох великих оглядів неба. Застосували негативний біноміальний розподіл для точнішого підрахунку радіогалактик. Розробили статистичну систему, що враховує чутливість кожного огляду та напрям диполя. Відповідно до руху Сонячної системи, у напрямку руху повинно бути трохи більше галактик, а позаду — менше. Але величина цієї різниці виявилася занадто великою, щоб пояснити її стандартною космологією. Наслідки для науки Якщо майбутні перевірки підтвердять результати, вченим доведеться обрати між двома поясненнями: Принцип однорідності Всесвіту порушується — космос може бути не однаковим у різних напрямках. Ми пропускаємо невідомий фактор — можливо, існує компонент або фізичний механізм, який впливає на розподіл матерії у великому масштабі. Обидва сценарії матимуть серйозні наслідки для сучасної космології. Важливо Команда планує провести повторний аналіз з жорсткішими систематичними критеріями. Якщо аномалія збережеться, фізикам доведеться переглянути сам фундамент уявлень про космос — від руху Сонця до структури Всесвіту.