Ще задовго до появи сірників і запальничок людські предки навчилися робити те, що назавжди змінило хід еволюції, — самостійно розпалювати вогонь. Нове археологічне відкриття у Великій Британії свідчить: неандертальці опанували цю технологію приблизно 400 тисяч років тому, що робить її найдавнішим відомим прикладом штучного вогню в історії людства. Вогонь, який створили самі люди Дослідження очолили куратор палеолітичних колекцій Британського музею Нік Ештон та керівник проєкту Pathways to Ancient Britain Роб Девіс. Їхня команда працювала на палеолітичній стоянці East Farm Barnham у графстві Західний Сассекс на південному сході Англії. Саме там археологи знайшли переконливі докази того, що вогонь був не випадковим наслідком блискавки чи лісової пожежі, а результатом цілеспрямованих дій неандертальців. Поруч із крем’яними ручними сокирами, які мали сліди сильного нагрівання та розтріскування, виявили уламки піриту — мінералу, який дає іскри при ударі об кремінь. Важлива деталь: у цьому районі пірит майже не трапляється природно. Це означає, що його, ймовірно, спеціально принесли з іншого місця — ще один аргумент на користь усвідомленого використання технології розпалювання вогню. Чому це відкриття таке важливе До цього моменту вчені припускали, що люди навчилися самостійно добувати вогонь значно пізніше. Хоча використання природного вогню було відоме ще більш раннім гомінінам, уміння створювати його з нуля вважалося унікальною й значно пізнішою навичкою. Нові знахідки відсувають цю дату приблизно на 350 тисяч років глибше в минуле, ніж вважалося раніше. Це також пояснює, чому на археологічних пам’ятках у Британії, Франції та Португалії того ж періоду фіксується різке зростання ролі вогню в повсякденному житті. Неандертальці були значно складнішими, ніж ми думали Попри поширені стереотипи, неандертальці не були примітивними істотами. Контроль над вогнем дав їм низку вирішальних переваг: Приготування їжі зробило м’ясо, коріння та бульби легшими для засвоєння Організм витрачав менше енергії на травлення, що сприяло зростанню мозку та розвитку когнітивних здібностей З’явилася можливість планувати стоянки, а не залежати від печер Вогнище стало осередком соціального життя та спілкування Вогонь відкрив шлях до нових технологій: обробки кістки, дерева та виготовлення клею з березової смоли для кріплення наконечників списів Дослідники підкреслюють, що ці зміни добре вписуються у загальну картину еволюції людини в пізньому середньому плейстоцені — періоді між 500 і 300 тисячами років тому, коли розміри мозку поступово наближалися до сучасних. Чому на стоянці немає попелу Цікаво, що на місці не знайшли попелу, вугілля чи обвуглених кісток. Але вчені пояснюють це природними процесами — вітром, дощами та хімічними змінами ґрунту, які могли знищити такі сліди за сотні тисяч років. Натомість кам’яні знаряддя з характерними слідами нагрівання — почервонінням, тріщинами та деформаціями — стали ключовими доказами існування спеціального вогнища з чітко визначеною функцією. Поворотний момент в історії людства Уміння розпалювати вогонь стало одним із найважливіших технологічних проривів у нашій історії. Нове відкриття показує, що цей крок був зроблений значно раніше, ніж ми звикли думати, і що неандертальці відіграли в ньому ключову роль. Як зазначають автори дослідження, опублікованого в журналі Nature, ці знахідки доповнюють інші докази складної поведінки давніх людей і свідчать про масштабну трансформацію способу життя наших предків. Вогонь не лише зігрів їх — він буквально підживив еволюцію людського розуму.

Протягом десятиліть дослідники намагаються зрозуміти, що саме могло стояти за біблійною історією про Віфлеємську зірку — загадкове небесне світило, яке, за Євангелієм від Матвія, привело волхвів до місця народження Ісуса. Версій було чимало: від рідкісного зближення планет до наднової зорі або суто символічного образу. Та жодне з пояснень не давало відповіді на ключову деталь — дивну «поведінку» цієї зірки на небі. Нове дослідження, опубліковане в Journal of the British Astronomical Association, пропонує несподіваний, але науково обґрунтований варіант: Віфлеємська зірка могла бути кометою, описаною в давньому китайському історичному джерелі. Зірка, яка «зупинилася» У тексті Євангелія від Матвія сказано, що зірка «йшла перед ними, аж поки не зупинилася над місцем, де було Дитя». Для астрономів ця фраза завжди була проблемною. Звичайні зорі та планети не можуть поводитися таким чином: через обертання Землі вони просто сходять на сході та заходять на заході. Автори нового дослідження уважно проаналізували контекст і дійшли висновку, що опис може відповідати небесному об’єкту, який на певний час здавався нерухомим на небі — майже над самою Віфлеємською місцевістю. Такий ефект, хоч і рідкісний, можливий у разі особливої траєкторії комети, коли її рух тимчасово «синхронізується» з рухом Землі. Китайський слід у стародавніх хроніках Ключем до гіпотези став запис у китайському літописі Хань шу («Історія династії Хань»), де згадується так звана «мітлова зірка» — традиційна назва комети. У документі йдеться про появу такого об’єкта у «другому місяці другого року», що відповідає періоду з 9 березня по 6 квітня 5 року до нашої ери. Цей часовий проміжок добре узгоджується з більшістю сучасних оцінок дати народження Ісуса. До того ж у тексті зазначено, що об’єкт був видимий понад 70 днів, а отже — був достатньо яскравим, щоб привернути увагу астрономів і астрологів того часу. Це спрощена діаграма гіпотетичного міжпланетного об’єкта (“C”), що рухається поблизу Землі. Нижні індекси позначають його положення на кроках часу від t1 до t7. Для фіксованого положення (“P”) на Землі, що обертається, об’єкт залишатиметься нерухомим безпосередньо над головою як “тимчасовий геосинхронний об’єкт протягом кількох годин від t3 до t5  Моделювання небесного явища Дослідники провели комп’ютерне моделювання можливих орбіт такої комети. Результати показали, що в червні 5 року до н. е. вона могла проходити на відносно невеликій відстані від Землі. За найкращим сценарієм, комета могла виглядати майже нерухомою над районом Віфлеєма приблизно протягом двох годин — саме стільки, скільки тривала подорож волхвів у межах місцевості. Чому саме комета стала знаком? Скептики часто заперечували «кометну» версію, вказуючи, що в античності комети зазвичай вважалися поганими знаменнями. Однак автори дослідження нагадують: у стародавніх месопотамських і греко-римських текстах існували й позитивні тлумачення таких явищ. Іноді комети пов’язували з важливими подіями в житті правлячих династій, особливо у залежних або «клієнтських» царствах. Це могло пояснити, чому волхви — освічені астрологи свого часу — сприйняли появу яскравої комети як знак народження нового царя саме в Юдеї та вирушили в далеку дорогу. Не крапка, а новий етап Автори підкреслюють: навіть якщо комета з китайських хронік не була тією самою, яку бачили над Віфлеємом, дослідження доводить головне — існував реальний астрономічний сценарій, здатний пояснити біблійний опис без звернення до суто містичних пояснень. «Це дослідження показує, що більше не можна стверджувати, ніби жодна реальна небесна подія не могла поводитися так, як описано в Євангелії від Матвія», — підсумовують науковці. Таким чином, таємниця Віфлеємської зірки отримала новий, несподівано земний — точніше, космічний — вимір, де давні тексти, астрономія та сучасні технології нарешті зійшлися в одній точці.

У центральній Італії, на території колишнього етруського міста Вульчі, археологи зіткнулися з моментом, який трапляється раз у житті. Просто з-під землі почало з’являтися мармурове обличчя молодої жінки — холодне, мовчазне, з порожнім поглядом, спрямованим крізь 25 століть історії. Ця знахідка одразу дала зрозуміти: перед ученими не просто фрагмент статуї, а важливе свідчення культурних зв’язків античного світу. Скульптура належить до типу кори — жіночих статуй, характерних для Давньої Греції, особливо Афін доби Архаїки. Але те, що цю кору знайшли не в Елладі, а в етруській Вульчі, робить відкриття по-справжньому унікальним. До появи Римської імперії саме етруски були однією з найвпливовіших цивілізацій Апеннінського півострова, і Вульчі був одним з її ключових міст. Розкопки проводилися в межах проєкту Vulci Cityscape під керівництвом археологів Маріак’яри Франческіні та Пау Пасєки. Виявлена мармурова голова, ймовірно, була частиною монументальної статуї, що прикрашала великий храм поблизу так званого Tempio Grande, знайденого ще у 2020 році. Скульптура виконувала не лише декоративну, а й, імовірно, ритуальну функцію. Попри втрату фарб, якими колись була розписана статуя, збереглися сліди пігменту. Обличчя жінки прикрашене легкою, майже живою усмішкою, на голові — діадема, а волосся вирізьблене з вражаючою точністю, до окремих пасом. За рівнем виконання ця кора майже не поступається зразкам, знайденим біля Афінського акрополя. Довгий час вважалося, що культурний обмін між етрусками та греками проявлявся переважно через розписну кераміку, яку активно імпортували з регіону Аттики. Однак ця знахідка показує: грецький вплив був значно глибшим і торкався навіть монументальної скульптури. Мармур у ті часи був дорогим матеріалом, доступним лише еліті, тому замовником статуї, без сумніву, був представник верхівки етруського суспільства. Особливо цінним це відкриття є ще й тому, що більшість попередніх досліджень Вульчі зосереджувалися на некрополях і гробницях. Житлова та сакральна забудова міста залишалася маловивченою — від неї збереглися лише фундаменти. Тепер же археологи поступово відновлюють картину міського життя, дорожньої мережі та функціональних зон давнього міста. Наразі мармурову голову кори реставрують у Центральному інституті реставрації в Римі. Вчені досі не можуть зі стовідсотковою впевненістю сказати, чи створювалася статуя саме для того храму, з яким її нині пов’язують. Відомо лише, що храм був збудований наприкінці VI — на початку V століття до нашої ери, у період активних контактів між етрусками та грецьким світом. Ця кора — не поодинокий приклад еллінського впливу в Етрурії. Іншим відомим артефактом є масивна бронзова лампа з образами німф і сатирів, які лише нещодавно ідентифікували як почет Діоніса — грецького бога вина, екстазу й театру. Разом ці знахідки показують, наскільки тісно перепліталися культури Середземномор’я задовго до панування Риму. Мовчазне мармурове обличчя з Вульчі стало ще одним нагадуванням: античний світ був значно більш взаємопов’язаним і різноманітним, ніж ми звикли уявляти. Іноді достатньо одного погляду з минулого, щоб переписати цілу сторінку історії.

Уявляючи собі гігантських динозаврів на кшталт диплодока, більшість людей малює в голові масивну істоту з одноманітною сірою або бурою шкірою. Але така картинка — радше наслідок нестачі даних, ніж науковий факт. Колір шкіри майже ніколи не зберігається у викопному стані: пігменти зникають задовго до того, як кістки перетворюються на камінь. Та нещодавнє дослідження змусило вчених переглянути ці уявлення. Скам’яніла шкіра молодих диплодоків, знайдена у США, зберегла мікроскопічні структури, пов’язані з забарвленням. Уперше в історії це дало реальні підказки про те, як могли виглядати за життя величезні завроподи. Як узагалі дізнаються про колір динозаврів Колір шкіри, пір’я чи шерсті у тварин формується пігментами та особливою мікроструктурою тканин. Один із головних пігментів — меланін, який зберігається у крихітних «контейнерах» — меланосомах. Їхня форма має значення. У сучасних птахів видовжені меланосоми зазвичай пов’язані з чорним забарвленням, а округлі — з коричневим. Плоскі, дископодібні меланосоми можуть відбивати світло і створювати яскраві або блискучі ефекти. Саме за такими ознаками вчені раніше реконструювали забарвлення пернатих динозаврів. А от із великими рослиноїдними динозаврами, які не мали пір’я, все було значно складніше — до цього моменту. Унікальна знахідка в Монтані Ключем до відкриття стала локація Mother’s Day Quarry у штаті Монтана. Це місце датується пізньою юрою — приблизно 150 мільйонів років тому — і відоме винятковим збереженням решток молодих завроподів. Особливі умови зіграли вирішальну роль. Імовірно, тіла тварин певний час перебували в сухому середовищі, де шкіра встигла підсохнути, а потім були швидко поховані мулом і уламками. Завдяки цьому луска не лише зберегла форму, а й утримала мікроскопічні деталі поверхні. Важливо й те, що шкіра належала саме молодим диплодокам. Молодняк був значно вразливішим до хижаків, тож забарвлення могло відігравати важливу роль у маскуванні. Що побачили під мікроскопом Дослідники використали сканувальний електронний мікроскоп, який дозволяє бачити структури менші за піщинку. Усередині кожної луски вони виявили два чіткі шари. Верхній шар складався з глинистих мінералів — це результат заміщення органічних тканин під час скам’яніння. Під ним знаходився темніший, багатий на вуглець шар. Саме вуглець часто є слідом колишньої органіки, зокрема меланіну. У цих шарах збереглися відбитки, за формою та розміром дуже схожі на меланосоми сучасних тварин. Важливо, що в навколишніх породах таких структур не було, тож їхнє походження майже напевно пов’язане саме зі шкірою динозавра. Два типи меланосом — і несподіваний висновок Найбільше вчених здивувала різноманітність форм. Частина меланосом була видовженою або овальною — така форма зазвичай відповідає темним кольорам. Але поруч із ними знайшлися і плоскі, дископодібні структури, схожі на ті, що в птахів відповідають за світловідбивні ефекти. Хоч ці «диски» були меншими, ніж у сучасних птахів, їхні ключові риси збігалися. При цьому обидва типи меланосом розташовувалися не рівномірно, а групами. Це натякає не на суцільне однотонне забарвлення, а на плямистий або строкатий візерунок. Яким міг бути диплодок Назвати точні кольори неможливо — живі пігментні клітини давно зникли. Але наявність різних типів меланосом дозволяє припустити поєднання темних тонів із ділянками, що по-іншому відбивали світло. Такий малюнок цілком підходить для маскування. У природі плями і цяточки допомагають розбивати контури тіла й роблять тварину менш помітною. Для молодого диплодока це могло означати додаткові шанси вижити. Інші динозаври, наприклад пситтакозавр, уже демонструють складні схеми забарвлення для камуфляжу. Тепер з’явилися підстави вважати, що й гігантські завроподи не були винятком. Чому раніше цього не бачили Попередні дослідження часто не знаходили жодних слідів кольору у шкірі динозаврів. Нове дослідження пояснює чому: меланосоми були «сховані» під мінеральним шаром. Лише аналіз поперечних зрізів шкіри дозволив побачити глибші структури. Це означає, що й інші викопні зразки можуть приховувати подібні сюрпризи — потрібно лише шукати глибше. Новий погляд на гігантів минулого Диплодок більше не виглядає як безбарвна, монотонна істота. Молоді особини, ймовірно, мали текстуровану, візерунчасту шкіру з темними та світлішими елементами. Це робить образ динозавра живішим і краще пояснює, як такі тварини пристосовувалися до життя у світі хижаків. Кожна подібна знахідка додає нових штрихів до картини далекого минулого. Те, що колись вважалося неважливою деталлю, — скам’яніла шкіра — тепер допомагає розповісти про поведінку, еволюцію і навіть зовнішність істот, які жили сотні мільйонів років тому. Дослідження виконали науковці з Університету Брістоля, Китайського університету Гонконгу та кількох наукових інституцій США. Робота опублікована в журналі Royal Society Open Science.

На тлі незвичної перерви у запусках нових супутників SpaceX співробітник компанії Dima Zeniuk опублікував у соцмережі X фотографію супутника Starlink великим планом. Технологія лазерного зв’язку дозволяє супутникам Starlink створювати високошвидкісну мережу в космосі для миттєвої передачі даних між собою, минаючи наземні станції. Це забезпечує безперебійний глобальний інтернет, особливо над океанами, у віддалених регіонах та під час стихійних лих. Така лазерна mesh-мережа вирізняється низькими затримками та високою пропускною здатністю. Нагадаємо, нові супутники Starlink із технологією Direct to Cell можуть безпосередньо підключатися до звичайних смартфонів. Раніше повідомлялося, що запуски нових супутників Starlink призупинено. Фахівці SpaceX поки не з’ясували причину аномалії з супутником Starlink-35956 (66629/2025-271N), тому заходи щодо запобігання подібним ситуаціям наразі не розроблені.

Темна енергія здається слабшою: нове дослідження загрожує «Великому стисканню» всесвіту Понад 27 років вчені вважали: Всесвіт розширюється з прискоренням і приречений на холодну, самотню смерть. Проте нове дослідження, проведене астрономами з університету Ёнсе в Сеулі, ставить під сумнів цю давню парадигму. За словами керівника проекту професора Йонг-Вука Лі, Всесвіт може вже входити в фазу уповільненого розширення. Якщо це підтвердиться, нас очікує зовсім інший сценарій — гравітаційний колапс, відомий як «Велике стискання». Стандартні свічки під сумнівом Від 1998 року астрономи вимірюють космічні відстані за допомогою наднових типу Ia, які вважалися «стандартними свічками» через їх постійну яскравість. Світло цих вибухів дозволяло оцінювати, наскільки швидко розширюється Всесвіт. Проте нове дослідження виявило «підступний нюанс»: яскравість наднових залежить від віку їхніх зірок-прогенораторів. Старіші зоряні системи продукують потужніші вибухи, тоді як молодші — тьмяніші. Це означає, що раніше виявлене тьмянішання віддалених наднових, яке вчені пояснювали прискореним розширенням, може бути пов’язане з віком зірок. Дослідження 300 галактик показало, що ефект віку впливає на результати з надновими на рівні достовірності 99,999%. Уповага на темну енергію До цього темна енергія вважалася постійною силою, яка штовхає Всесвіт. Після корекції «вікового упередження» модель з постійною темною енергією перестає працювати. Дані вказують на те, що сила темної енергії з часом слабшає, і розширення Всесвіту вже почало уповільнюватися. Ці висновки узгоджуються з іншими космічними вимірюваннями, зокрема із фоновим космічним мікрохвильовим випромінюванням та баріонними акустичними коливаннями. Комбінування різних джерел даних дозволило астрономам поставити під сумнів довготривалу теорію «космологічної константи». Що далі Для остаточного підтвердження нового сценарію дослідники проводять так званий «тест без еволюції», аналізуючи наднові тільки з галактик одного віку. Однак вирішальну роль відіграє майбутня робота Обсерваторії Вери С. Рубін у Чилі, яка за допомогою найпотужнішої цифрової камери світу планує виявити 20 000 нових хост-галактик наднових протягом наступних п’яти років. Якщо результати підтвердяться, космологія може зазнати першого за десятиліття серйозного перегляду, а наша уява про долю Всесвіту зміниться кардинально — від безмежного розширення до можливого гравітаційного стискання. Дослідження опубліковано у журналі Monthly Notices of the Royal Astronomical Society.

У надрах центральної Австралії геологи знайшли дещо більше, ніж просто незвичайні породи. Нове дослідження показало: глибоко під землею ховається перспективне родовище ніобію — стратегічно важливого металу, без якого складно уявити сучасну промисловість і «зелені» технології. І що ще цікавіше, його поява напряму пов’язана з розпадом давнього суперконтиненту. Метал із глибин давньої Землі Ніобій використовують для створення надміцних і водночас легких сталей. Саме такі сплави потрібні в авіації, трубопроводах, електромобілях, а також у перспективних акумуляторах і надпровідниках. Тому будь-яке нове джерело цього металу одразу привертає увагу науковців і промисловців. Команда дослідників під керівництвом Університету Кертіна виявила, що ніобій у центральній Австралії зосереджений у рідкісних магматичних породах — карбонатитах. Вони сформувалися понад 800 мільйонів років тому, коли Земля переживала масштабні тектонічні зміни. Коли розколювався суперконтинент Родинія За словами провідного автора дослідження, доктора Максиміліана Дрелльнера, ці породи з’явилися в період, коли суперконтинент Родинія почав розпадатися. Тоді земна кора розтягувалася, утворювалися глибокі розломи, які залишалися активними сотні мільйонів років. Саме цими «коридорами» з глибин мантії підіймалися магми, багаті на метали. Вони проникали у верхні шари кори й там застигали, формуючи незвичайні за складом карбонатити з високою концентрацією ніобію. «Ці породи не схожі ні на що з того, що раніше знаходили в цьому регіоні, — пояснює Дрелльнер. — Вони містять значні запаси ніобію, який сьогодні вважається стратегічним металом для промисловості та енергетики майбутнього». Як вдалося зазирнути в минуле на 800 мільйонів років Щоб визначити вік і походження родовища, вчені застосували одразу кілька методів ізотопного датування та детально проаналізували зразки з бурових кернів. Результати показали, що магматичні тіла сформувалися приблизно між 830 і 820 мільйонами років тому — задовго до повного розпаду Родинії. Професор Кріс Кіркланд, співавтор дослідження, наголошує: карбонатити відомі тим, що часто містять критично важливі метали, але через складну геологічну «біографію» їх дуже важко точно датувати. «Завдяки сучасним методам геохронології та високоточній візуалізації нам вдалося відтворити понад пів мільярда років історії цих порід, — зазначає він. — Це дозволило відокремити момент їхнього формування від усіх змін, які відбувалися з ними пізніше». Чому це відкриття важливе Дослідження не лише проливає світло на геологічне минуле Австралії, а й допомагає зрозуміти, за яких умов у земній корі утворюються родовища стратегічних металів. Такі знання можуть стати ключем до пошуку нових джерел ніобію та рідкісноземельних елементів в інших регіонах світу. Фактично вчені показали, що відповіді на виклики майбутніх технологій можуть ховатися у подіях, які відбувалися на планеті сотні мільйонів років тому — ще за часів, коли континенти були зовсім іншими, ніж ми знаємо їх сьогодні.

Астрономи звикли бачити «пологові будинки» планет у вигляді акуратних, плоских дисків із газу та пилу, що спокійно обертаються навколо молодих зір. У таких системах усе виглядає передбачувано: матеріал поступово осідає, злиплюється — і з часом з’являються планети. Але нові знімки телескопа Hubble показали, що цей сценарій працює далеко не завжди. Космічний гігант, який ламає уявлення Об’єкт із сухою науковою назвою IRAS 23077+6707 розташований приблизно за тисячу світлових років від Землі. Проте серед дослідників він отримав значно яскравіше прізвисько — «Чивіто Дракули». Цей диск навколо молодої зорі настільки великий, що вражає навіть досвідчених астрономів: його діаметр сягає майже 400 мільярдів миль. Для порівняння, це приблизно у 40 разів більше, ніж розмір нашої Сонячної системи до пояса Койпера. Диск настільки щільний і товстий, що повністю закриває зірку всередині. Вчені припускають, що там може бути або одна масивна й дуже гаряча зоря, або навіть подвійна зоряна система. У будь-якому разі, структура навколо неї — найбільша з відомих на сьогодні і водночас одна з найхаотичніших. Не спокій, а безлад На знімках добре видно: замість рівних шарів газу й пилу диск виглядає «розтріпаним». Його спостерігають майже з ребра, і верхні шари матеріалу підіймаються далеко над основною площиною, а знизу — так само різко провалюються вниз. Причому все це відбувається нерівномірно. Найбільше здивування викликала асиметрія. Довгі, ниткоподібні структури помітні лише з одного боку диска. З іншого боку край виглядає майже ідеально «обрізаним», без жодних подібних утворень. Це може свідчити про бурхливі процеси: наприклад, нещодавнє падіння великої кількості пилу та газу або складну взаємодію з навколишнім міжзоряним середовищем. Унікальна лабораторія для науки «Рівень деталей, які ми бачимо, — надзвичайно рідкісний для таких об’єктів», — пояснює провідна авторка дослідження Крістіна Монш із Гарвардсько-Смітсонівського центру астрофізики. За її словами, ці зображення доводять, що місця народження планет можуть бути значно активнішими й хаотичнішими, ніж вважалося раніше. Hubble, а також телескоп James Webb уже фіксували подібні риси в інших дисках, але саме IRAS 23077+6707 дозволив розглянути їх у видимому світлі з безпрецедентною чіткістю. Це робить систему унікальним «полігоном» для вивчення процесів формування планет. Звідки взялася дивна назва Неформальна назва «Чивіто Дракули» теж має свою історію. Один із дослідників походить із Трансильванії — регіону, тісно пов’язаного з легендами про Дракулу. Інший — з Уругваю, де чивіто є популярним місцевим сендвічем. Незвичне поєднання прижилося — як і сама система, яку тепер складно забути. Скільки планет може там з’явитися За оцінками астрономів, маса диска становить від 10 до 30 мас Юпітера. Цього більш ніж достатньо, щоб утворилося кілька газових гігантів. Хоча умови в такому масивному й нестабільному середовищі відрізняються від тих, у яких формувалася наша Сонячна система, базові фізичні процеси, ймовірно, залишаються схожими. Більше запитань, ніж відповідей Дослідники визнають: наразі ця знахідка породжує більше запитань, ніж дає відповідей. Проте саме такі об’єкти допомагають краще зрозуміти, наскільки різноманітними можуть бути шляхи формування планет. «Чивіто Дракули» показує, що народження планет не завжди відбувається тихо і впорядковано. Іноді це справжній космічний безлад — з викидами матерії, перекосами й несподіваними поворотами. І саме в цьому хаосі Всесвіт створює нові світи. Ця стаття містить інформацію з прес-релізу NASA.

Сучасна геологія та гірнича промисловість тривалий час стикалися з проблемою екстремальної складності виявлення алмазних родовищ, оскільки, за словами Андреа Джуліані з Інституту геохімії та петрології ETH Zurich, пошук цих дорогоцінних каменів залишається одним із найважчих завдань у видобутку сировини. Досі єдиним надійним індикатором присутності алмазів вважався кімберліт — специфічна магматична гірська порода, що виносить мінерали з мантії Землі на поверхню. Проте сам по собі пошук кімберлітових трубок нагадує пошук голки в копиці сіна, а виявлення такої породи ще не гарантує наявності в ній алмазів промислової якості. Нове дослідження, опубліковане в журналі Nature Communications, пропонує революційний і значно простіший метод прогнозування алмазоносності, що ґрунтується на аналізі значно поширенішого мінералу — олівіну, пише T4. Олівін становить близько половини об’єму кімберлітової породи, і саме його хімічний склад став ключем до розгадки. Дослідники встановили прямий зв’язок між концентрацією магнію та заліза в олівіні та цілісністю алмазів у родовищі. Вирішальним фактором виявився геологічний процес, відомий як метасоматоз: коли розплав проникає крізь мантію, він змінює склад гірських порід, збагачуючи їх залізом. Цей процес є руйнівним для алмазів, призводячи до їхньої деградації або повного знищення. Натомість олівін з високим вмістом магнію і низьким вмістом заліза свідчить про те, що порода не зазнала агресивного впливу розплавів, а отже, алмази в таких фрагментах мантії мали високі шанси зберегтися неушкодженими. Олівін становить близько половини об’єму кімберлітової породи, і саме його хімічний склад став ключем до розгадки. На фото: Кристали олівіну, вбудовані в базальтову породу. Цей метод вже викликав значний інтерес у лідерів галузі, зокрема компанія De Beers надала фінансову підтримку та зразки кімберліту для дослідження, оперативно інтегрувавши аналіз олівіну у свої геологорозвідувальні протоколи. Значущість відкриття полягає в тому, що воно не лише спрощує технологічний процес пошуку, а й дає фундаментальне наукове обґрунтування того, чому певні кімберлітові трубки залишаються «порожніми». Алмази виживають лише тоді, коли кімберліти під час підйому захоплюють фрагменти мантії, що залишилися хімічно інертними щодо попередніх термічних впливів. Завдяки цьому відкриттю геологи нарешті отримали чіткий хімічний маркер, який дозволяє з високою точністю відсіювати безперспективні зони та фокусувати ресурси на ділянках з високим потенціалом видобутку, що значно пришвидшує та здешевлює шлях до нових алмазних покладів. Читайте також: Вчені виявили багатоніжку розміром з автомобільThe post Вчені відкрили найпростіший спосіб пошуку алмазів first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Нещодавні екологічні дослідження та реставраційні роботи на узбережжі долини Гламорган у Вельсі призвели до виявлення масштабного археологічного та історичного феномену, який викликав значний резонанс у науковій спільноті. Під час реалізації проєкту з відновлення природного стану прибережних кам’яних басейнів волонтери та фахівці «Академії Біч» (Beach Academy) вилучили з піщаних та скельних відкладень 437 одиниць взуття, що належать до минулих епох. Найбільша концентрація знахідок була зафіксована на пляжах поблизу містечок Огмор та Ллантвіт Мейджор. Взуття, яке переважно належало чоловікам та дітям, було глибоко інтегроване в берегову лінію, в’ївшись в осадові породи та застрягши в камінних ущелинах, що свідчить про його тривале перебування під впливом морських циклів, пише T4. Чиновники вважають, що взуття походить з 19 століття. Зображення: media Wales. З точки зору морської археології та прибережної геоморфології, регулярне вимивання таких артефактів на поверхню вказує на існування значного підводного або прибережного депо матеріальної культури. Найбільш обґрунтована наукова гіпотеза пов’язує ці знахідки з катастрофою італійського торгового судна «Фролік» (Frolic), що сталася у XIX столітті. Корабель, який перевозив значну партію взуття та інших товарів, розбився об скелю Таскер-Рок приблизно 150 років тому. Ймовірно, вантаж був розсіяний придонними течіями та поступово акумульований у дельті річки Огмор, звідки він періодично вимивається в море під час ерозії річкових берегів та штормової активності. Характерною особливістю знахідок є їхній мініатюрний розмір — шкіряні підошви багатьох екземплярів настільки малі, що відповідають дитячим пропорціям позаминулого століття. Найбільш обґрунтована наукова гіпотеза пов’язує ці знахідки з катастрофою італійського торгового судна «Фролік» (Frolic), що сталася у XIX столітті. Корабель, який перевозив значну партію взуття та інших товарів, розбився об скелю Таскер-Рок приблизно 150 років тому. Зображення: media Wales. Альтернативна теорія розглядає знахідки крізь призму промислової антропології, пов’язуючи їх із розвитком шевського ремесла в регіоні Брідженд. У середині XX століття це місто було потужним центром виробництва взуття, де виготовлялося понад 50 000 пар на тиждень. За історичними свідченнями, поширеною практикою того часу була утилізація вживаних та непридатних для ремонту виробів шляхом скидання в річку в районі Портобелло. Це пояснює присутність артефактів різного ступеня зносу та різних часових періодів у прибережних седиментах. Характерною особливістю знахідок є їхній мініатюрний розмір — шкіряні підошви багатьох екземплярів настільки малі, що відповідають дитячим пропорціям позаминулого століття. Зображення: media Wales. Попри історичну цінність знахідок, проєкт відновлення прибережних зон підкреслює критичну проблему забруднення світового океану антропогенним сміттям. Взуття становить лише малу частину з понад 12 000 об’єктів морського сміття, вилучених з узбережжя під час 15 робочих сесій. Наукова важливість дослідження полягає у вивченні того, як органічні матеріали, такі як шкіра XIX століття, взаємодіють із морським середовищем протягом десятиліть, консервуючись у безкисневих шарах піску та каміння. Наразі триває збір волонтерських груп для подальшого очищення пляжів, оскільки виявлені обсяги свідчать про те, що дослідники лише торкнулися поверхні величезного масиву застарілого промислового сміття, що роками накопичувався у прибережній екосистемі Вельсу. Читайте також: Вчені виявили багатоніжку розміром з автомобільThe post На берег Великої Британії викинуло понад 400 пар старовинного взуття (ФОТО) first appeared on T4 - сучасні технології та наука.