Традиційно більше опадів на Землі випадає в роки Ель-Ніньо, теплої течії в екваторіальній частині Тихого океану. Однак 2024-й став несподіваним винятком: він показав рекордну кількість води в атмосфері та рекордний рівень опадів за весь час інструментальних спостережень. Продовження цієї тенденції у майбутньому може суттєво змінити карту внутрішньоконтинентальних частин світу. Дослідники з Університету Меріленду (США) підбили підсумки 2024 року щодо опадів — найважливішої, з погляду сільського господарства та живого світу, частини кліматичної системи Землі. Як відомо, 2024 року температури на планеті поставили рекорд: вони досягли 15,10 градусів, на 1,28 градуса перевищивши так звану базову температуру — усереднені значення 1951-1980 років. Тепер виміри узагальнили і для опадів. Минулого року їх було 2,9 міліметра на добу, в середньому по планеті.  При цьому «базовий», середній сценарій опадів за 1983-2024 роки — приблизно 2,81 міліметра на добу. Тобто за минулий рік опадів на планеті було в середньому на 3,2% відсотка більше за норму. Окремо викликає здивування вчених той факт, що це сталося лише за слабкого впливу фактора Ель-Ніньо. Так називають теплу область поверхневих вод в екваторіальній частині Тихого океану, що виникає раз на кілька років. Чим тепліша вода, тим простіше вона випаровується. Тому попередній рекорд опадів був поставлений у 1998-му, у рік вираженого Ель-Ніньо. Минулого року режим Ель-Ніньо переключався у свою протилежність, Ла-Нінью. Незважаючи на це, опади однаково продемонстрували рекордну величину. Підвищений їхній рівень спостерігався над Південною Азією, західною частиною Тихого океану та Австралією. Північ Африки була значно вологіше звичайного (серйозні дощі пройшли над Сахарою), тоді як на півдні Африки опадів виявилося менше звичайного. Південна Америка показала менше опадів, ніж зазвичай, особливо над Амазонією. Втім, незважаючи на це, там випало значно більше тисячі міліметрів на рік. Північ Азії також отримала більше дощів, ніж зазвичай. Менше звичайного опадів було над субтропічними частинами океанів, проте там прісна вода все одно не потрібна. Прес-реліз Мерілендського університету говорить про тренд «вологі місця стають вологішими, сухі — суші», але неясно, як це поєднується зі зменшенням опадів над надмірно вологою Амазонією та їх збільшенням над сухою Сахарою, Австралією чи Північною Азією. Зволоження планети — фізично неминуче наслідок глобального потепління. Неможливо нагрівати планету, дві третини якої вкрито водою, і не отримати значного збільшення кількості дощів. Судячи з досвіду минулих потеплінь, підсумком сьогоднішнього може стати затоплення приблизно мільйона квадратних метрів пустель у різних частинах світу, переважно у Сахарі.

Вже давно відомо, що материнство призводить до значних змін у поведінці жінок. Але нещодавнє дослідження показало, що ці зміни не лише поведінкові, а й фізичні. Вагітність впливає на структуру мозку, зокрема на обсяг сірої речовини, що відповідає за мислення та соціальне пізнання, пише News Medical. Вчені провели дослідження за участю 127 вагітних жінок, роблячи їм МРТ на різних етапах вагітності та після пологів. Виявилося, що обсяг сірої речовини значно зменшується під час вагітності, особливо в тих ділянках мозку, які пов’язані з самореферентним мисленням та соціальним пізнанням. Вагітність впливає на структуру мозку, зокрема на обсяг сірої речовини, що відповідає за мислення та соціальне пізнання. Авторство фото: Ганна Швець Після пологів обсяг сірої речовини частково відновлюється, але не досягає допологового рівня. Це свідчить про те, що вагітність може призводити до довгострокових змін у мозку. Цікаво знати: Вчені назвали розваги, які не дадуть мозку зістаритися Цікаво, що подібні зміни не спостерігалися у жінок, які не були вагітні. Це підтверджує, що саме вагітність, а не досвід материнства, є причиною змін у мозку. Подібні зміни в мозку не спостерігалися у жінок, які не були вагітні. Це підтверджує, що саме вагітність, а не досвід материнства, є причиною змін у мозку. Авторство фото: Andrea Piacquadio Гормональний аналіз показав, що зменшення обсягу сірої речовини пов’язане зі зміною рівня естрогенів під час вагітності. Дослідження також виявило зв’язок між психічним здоров’ям матері та змінами в мозку. Жінки, які відчували післяпологову депресію або стрес, не демонстрували значного відновлення обсягу сірої речовини після пологів. Ці результати свідчать про те, що вагітність може призводити до тривалих змін у мозку, які впливають на материнську поведінку та психічне здоров’я. Подальші дослідження допоможуть краще зрозуміти ці зміни та їх наслідки. Цікаво знати: Вчені розповіли, чим харчувалися наші предки 5000 років томуThe post Вчені назвали жіночий орган, який вагітність змінює назавжди first appeared on T4.

Земля є водною планетою, понад 71% її поверхні покрито океанами. Ці величезні водойми відіграють вирішальну роль у регулюванні клімату планети, впливаючи на погодні умови та розподіл тепла. Однією з найважливіших систем у цій глобальній океанічній мережі є Атлантична меридіональна обертальна циркуляція (AMOC), величезний конвеєр течій, який переміщує теплу та холодну воду між тропіками, полюсами та континентами. Вплив AMOC на клімат AMOC має глибокий вплив на глобальну погоду та клімат. Він допомагає зберегти європейські зими м’якшими, впливає на режими мусонів в Африці та Азії та підтримує морські екосистеми, від яких залежать їжа та засоби до існування мільйонів людей. Проте вчені давно побоюються, що зміна клімату, зокрема танення полярних крижаних покривів, може послабити або навіть зруйнувати AMOC. Зниження AMOC призведе до екстремальних погодних змін, включаючи сильніші шторми, холодніші зими в деяких регіонах і різке підвищення рівня моря вздовж східного узбережжя США. Повний колапс був би ще більш катастрофічним, потенційно спровокувавши незворотні зміни глобального клімату. Однак останні дослідження показують, що AMOC може бути більш стабільним, ніж вважалося раніше. Дослідження вчених з Океанографічного інституту Вудс-Хоула (WHOI) ставить під сумнів попередні твердження про те, що AMOC слабшав протягом останніх кількох десятиліть. Результати показують, що, всупереч попереднім дослідженням, AMOC не знизився за останні 60 років. Новий погляд на стабільність AMOC Протягом багатьох років вчені намагалися відстежувати зміни в AMOC, аналізуючи дані про температуру поверхні моря (SST). Дослідження 2018 року, яке дійшло висновку, що AMOC значно послабився за останні 70 років, значною мірою покладалося на цей підхід. Однак дослідники з WHOI тепер стверджують, що реконструкції на основі SST менш надійні, ніж вважалося спочатку. Замість того, щоб використовувати температуру поверхні моря як проксі, вони досліджували теплові потоки повітря-море, які вимірюють теплообмін між океаном і атмосферою. Ніколас П. Фукал, науковий співробітник WHOI та доцент Університету Джорджії, підкреслив, що статус AMOC сьогодні відрізняється від того, про що вважалося раніше. «Наша газета говорить, що перекидання Атлантики ще не зменшилося. Це нічого не говорить про його майбутнє, але, схоже, очікувані зміни ще не відбулися». Аналіз поведінки AMOC Щоб підвищити точність свого дослідження, дослідники використали дані проекту порівняння сполучених моделей (CMIP), колекції вдосконалених кліматичних моделей, розроблених Всесвітньою програмою дослідження клімату. Команда проаналізувала 24 різні симуляції клімату, що дозволило їм уточнити своє розуміння того, як AMOC поводився з часом. Результати показують, що AMOC залишається стабільним і не демонструє довгострокового ослаблення протягом останніх шести десятиліть. Йенс Терхаар, старший науковий співробітник Бернського університету, пояснив, чому новий метод був необхідний. «Ми дізналися, що температура поверхні моря не працює так добре, як вважалося спочатку», — сказав він. Зосередившись замість цього на теплових потоках повітря-море, дослідники змогли побудувати більш надійну картину того, як еволюціонував AMOC. Чому теплові потоки повітря-море важливі AMOC відіграє ключову роль у переміщенні теплої води з тропіків до Північної Атлантики, де вона виділяє тепло в атмосферу. Цей процес допомагає регулювати клімат багатьох регіонів. Коли AMOC сильний, більше тепла передається від океану до повітря. Вимірюючи цей теплообмін між повітрям і морем, дослідники могли з більшою впевненістю відстежувати зміни сили AMOC. Лінус Фогт, науковець з Університету Сорбонни, підкреслив важливість цих знахідок. «Виходячи з результатів, AMOC є більш стабільним, ніж ми думали. Це може означати, що AMOC не настільки близький до переломного моменту, як передбачалося раніше». Дослідницька група прийшла до висновку, що AMOC залишався стабільним між 1963 і 2017 роками, що підтверджує ідею про те, що його крах неминучий. Що це означає для майбутнього Незважаючи на ці висновки, дослідження не свідчить про те, що AMOC є незмінним. Майже всі кліматичні моделі сходяться на думці, що AMOC сповільниться в майбутньому через глобальне потепління. Справжнє питання полягає в тому, чи буде вона слабшати поступово, чи впаде раптово. Фукал підкреслив, що майбутнє AMOC залишається невизначеним. «На цей час майже одностайно, що перекидання Атлантики сповільниться в майбутньому, але чи впаде воно, чи ні, все ще залишається предметом дебатів. Ця робота вказує на те, що ще є час діяти, перш ніж ми досягнемо цієї потенційної переломної точки». Хоча це дослідження дає впевненість у тому, що ми ще не перебуваємо в точці кризи, воно не усуває довгострокових ризиків. Оскільки планета продовжує нагріватися, танення полярних льодових покривів призведе до надходження великої кількості прісної води в Північну Атлантику, порушуючи крихкий баланс, який забезпечує функціонування AMOC. Якщо в систему потрапляє занадто багато прісної води, AMOC може швидко ослабнути, що призведе до різких змін у глобальних погодних умовах. Невизначеності та обмеження Як і в усіх кліматичних дослідженнях, це дослідження має обмеження. Результати базуються на проксі-даних, тобто вони засновані на непрямих вимірюваннях, а не на прямих спостереженнях сили AMOC. Вимірювання теплового потоку повітря-море за останні десятиліття обмежені, що вносить певну невизначеність у результати. Проте дослідники вважають, що їх підхід забезпечує більш точну реконструкцію поведінки AMOC, ніж попередні методи. Єнс Терхаар визнав ці обмеження, але залишився впевненим у висновках дослідження. «Зниження AMOC за останні 60 років виглядає дуже малоймовірним», — сказав він. Більша картина Якщо AMOC розпадеться, наслідки будуть руйнівними. Вчені прогнозують, що таке відключення може призвести до більш суворих зим у Європі, більш інтенсивних ураганів в Атлантиці та серйозних збоїв у мусонних системах в Африці та Азії. Крім того, східне узбережжя США зазнає швидкого підвищення рівня моря, що загрожуватиме таким великим містам, як Нью-Йорк і Маямі. Враховуючи ці потенційні ризики, постійний моніторинг AMOC є важливим. Хоча це дослідження показує, що у нас ще є час діяти, воно підсилює нагальність вирішення проблем зміни клімату. Зменшення викидів вуглецю та уповільнення глобального потепління залишаються критично важливими для забезпечення того, щоб AMOC не досяг незворотної переломної точки. Значущість дослідження AMOC є одним із найважливіших компонентів глобальної кліматичної системи. У той час як минулі дослідження свідчать про те, що він уже занепав, це нове дослідження кидає виклик цій ідеї. Натомість AMOC, здається, залишався стабільним протягом останніх 60 років. Це не означає, що AMOC безпечний назавжди, але це означає, що ми можемо мати більше часу, ніж вважалося раніше, щоб запобігти найгіршому сценарію. Майбутнє AMOC – і клімату в цілому – залежить від дій людини. Світ повинен продовжувати вивчати, контролювати та пом’якшувати зміни клімату, щоб забезпечити стабільність цієї надзвичайно важливої ​​океанської течії для майбутніх поколінь.

Останні зміни у глобальному водному циклі викликають значне занепокоєння, згідно з дослідженням, проведеним вченими NASA. За останні два десятиліття експерти зафіксували безпрецедентний зсув у водному циклі, який, на їхню думку, значною мірою обумовлений діяльністю людини, такою як сільське господарство. Ці зміни є не лише екологічною проблемою, але також впливають на екосистеми та створюють виклики для управління водними ресурсами. «Ми встановили за допомогою обробки даних, що втручання людини у глобальний водний цикл є значно масштабнішим, ніж ми припускали», – зазначив Суджай Кумар, науковець із Центру космічних польотів імені Годдарда NASA. Наслідки змін у водному циклі Радикальні зрушення у водному циклі можуть мати серйозні наслідки для громад у всьому світі. Традиційні методи управління водними ресурсами, такі як інфраструктура для боротьби з повенями чи розробка ранніх індикаторів посух, зазвичай ґрунтуються на припущенні, що водний цикл коливається лише в певних межах. «Це більше може не відповідати дійсності для деяких регіонів», – сказала провідний автор дослідження Ваншу Ні. «Ми сподіваємося, що це дослідження слугуватиме дорожньою картою для покращення оцінки варіабельності водних ресурсів і планування їх сталого управління, особливо в регіонах, де ці зміни є найвідчутнішими». Вплив людини на водний цикл Вплив людської діяльності на водний цикл помітний у таких регіонах, як Північний Китай, який переживає тривалу посуху. Однак у багатьох районах рослинність продовжує процвітати, частково завдяки тому, що аграрії продовжують зрошувати свої землі, викачуючи більше води із запасів ґрунтових вод, зазначив Кумар. Ці взаємопов’язані людські втручання часто мають складний вплив на інші змінні водного циклу, такі як випаровування та стік. Чіткі зрушення у водному циклі Ні та її команда зосередили увагу на трьох видах зрушень у водному циклі. По-перше, вони проаналізували зміни тенденцій, такі як скорочення запасів ґрунтових вод. По-друге, команда дослідила зсуви сезонних моделей, наприклад, коли типовий вегетаційний період починається раніше або коли танення снігу відбувається передчасно. Також вчені вивчали зміни у частоті екстремальних явищ, наприклад, «столітніх повеней», які трапляються дедалі частіше. Вчені використовували дані дистанційного зондування з 2003 до 2020 року, отримані різними супутниками NASA. Серед них були дані про опади із супутника місії Global Precipitation Measurement, дані про вологість ґрунту від Ініціативи з кліматичних змін Європейського космічного агентства, а також дані про запаси води на суші з супутників Gravity Recovery and Climate Experiment. Дослідники також отримали дані про здоров’я рослинності за допомогою інструмента Moderate Resolution Imaging Spectroradiometer. Інтеграція людської діяльності у майбутні моделі «Ця стаття є підсумком багаторічної роботи нашої команди з розвитку можливостей аналізу супутникових даних, що дозволило нам точно моделювати континентальні потоки води та її запаси по всій планеті», – зазначив співавтор дослідження Аугусто Гетірана. Результати дослідження свідчать, що моделі системи Землі, які зараз використовуються для прогнозування майбутнього глобального водного циклу, мають бути переглянуті з урахуванням триваючих наслідків людської діяльності. Завдяки більшій кількості даних і вдосконаленим моделям виробники й менеджери водних ресурсів зможуть краще зрозуміти і ефективно планувати «нову норму» умов у їхніх регіонах. Взаємозалежний характер водного циклу Водний цикл – це делікатна й взаємопов’язана система, яка регулює рух води через атмосферу, сушу й океани. Людська діяльність, така як сільське господарство, урбанізація та промислові процеси, дедалі більше впливає на цей природний баланс. Коли ґрунтові води надмірно видобуваються для зрошення чи міських потреб, це порушує природний процес їх поповнення, що призводить до виснаження й довгострокових наслідків для регіональної доступності води. Аналогічно, вирубка лісів і зміни у використанні земель можуть змінювати моделі опадів і стоку, посилюючи ризики посух і повеней. Кліматичні зміни ще більше ускладнюють ці людські впливи, посилюючи екстремальні погодні явища і змінюючи регіональні моделі опадів. Вищі температури прискорюють темпи випаровування, змінюючи розподіл водних ресурсів по всій планеті. Це має далекосяжні наслідки для екосистем, продовольчої безпеки та стійкості запасів прісної води. Розуміння цих складних взаємодій є ключовим для розробки адаптивної політики управління водними ресурсами. Інтегруючи дані про вплив людської діяльності в гідрологічні моделі, політики та вчені можуть краще прогнозувати майбутні водні виклики та впроваджувати стійкі рішення. Повне дослідження було опубліковане в журналі Proceedings of the National Academy of Sciences.

Наземна обсерваторія, яка займається записом спалаху північного сяйва, зафіксувала зображення незрозумілого блідого сірого сяйва серед смуг зеленого і червоного кольору, що дає дослідникам нові відомості щодо цієї загадки. Хоча яскраве вторгнення само по собі було помічено спостерігачами на півночі раніше, ніхто не мав чіткої відповіді на його появу. Завдяки новим спектральним даним, група дослідників під керівництвом вчених з Університету Калгарі в Канаді, можливо, нарешті знайшла розв'язок у хімії атмосфери, порівнюючи білі і сірі острівці з недавно описаним метеорологічним феноменом з відносно примхливою назвою "STEVE". "Ви бачите цей динамічний зелений аврор, ви бачите трохи червоного сяйва на фоні, і раптом з'являється ця структурована – майже як пляма – сіре або біле світіння, яке пов'язане з північним сяйвом", говорить Емма Спенсвік, фізик Університету Калгарі. "Отже, перша реакція будь-якого вченого – 'Що це?'" Сіре сяйво Аурора з блідим сірим сяйвом. (Дослідницька команда Університету Калгарі) В основному, Сонце тримає свій бурхливий суп із заряджених часток під контролем завдяки гравітації та заплутаній мережі магнітних полів. Час від часу сили вирівнюються, і маленькі кількості плазми викидаються в наш бік. Магнітне поле Землі більшість цього енергетичного дощу відводить в космос, але в екстремальних випадках частина сонячних часток стикається з атмосферою, змушуючи її молекули світитися в багатій палітрі кольорів, що визначаються їхнім елементним складом та концентрацією. Зелені та рожеві відтінки є типовими для таких світлових шоу, оскільки вони виникають через свічення кисню та азоту на різних висотах, але випадкові вкраплення білого і сірого кольору не мали простого пояснення. Однак північне сяйво – не єдине шоу в небі. Атмосфера нашої планети може випромінювати світло й через інші енергетичні процеси, деякі з яких складніші, ніж інші. Наприклад, просте сонячне світло може спричинити розпад молекул, які потім знову з'єднуються, випромінюючи слабке світло, яке можна побачити в тіні Землі, відоме як нічне сяйво. Кілька років тому сіре-малинове сяйво, звано STEVE (Strong Thermal Emission Velocity Enhancement), представило фізикам нову загадку. Маючи суцільний спектр довжин хвиль, що зливаються в відтінки білого і сірого, структура і колір STEVE відрізняли його від звичайних аурор. Хоча дослідники продовжують розгадувати, що стоїть за цим незвичайним метеорологічним феноменом, припускається, що бліді світлі відтінки можуть бути схожими на нічне сяйво, що є результатом деяких хімічних перетворень. "Між тим, що ми зараз бачимо, і STEVE є певні схожості", каже Спенсвік. "STEVE проявляється як цей малиновий або сірий структурний елемент. "Чесно кажучи, спектр висот між ними дуже схожий, але це, через зв'язок з динамічним північним сяйвом, майже вбудовано в саму аурору. Його важче помітити, тоді як STEVE знаходиться окремо від аури – велика смуга, що перетинає небо." На щастя, дослідникам не потрібно вдивлятися в небо ночами, сподіваючись побачити незвичайні плями в північному сяйві. Нещодавно введена високо роздільна обсерваторія, що знімає небо, званий Transition Region Explorer, забезпечує записи аурор у кольорових профілях, каліброваних для надійного спектрального аналізу, що дозволяє дослідницькій команді аналізувати спектр хвиль, що складають біле світло, для отримання підказок щодо його походження. Дослідники визначили, що плями варіюються за розмірами від десятків до сотень кілометрів, з'являються в активних аурорах і, ймовірно, спричинені чимось у виставі, що виділяє тепло, яке в свою чергу ініціює хімічні реакції, здатні випромінювати суцільний спектр електромагнітних хвиль. Що саме розпадається і знову з'єднується для світіння, поки що лише гіпотетичне питання, але весь процес може становити новий ланцюг подій, побічно пов'язаний з північними сяйвами. Моделювання шарів атмосфери в лабораторних експериментах та збір нових прикладів цих загадкових білих плям світла можуть додати важливі деталі та нові складнощі до найбільшого шоу в небі. Джерело

Нове дослідження, опубліковане Live Science, розкриває механізм виникнення землетрусів, показуючи, що періоду повільного, непомітного руху може передувати раптовий розрив і поштовхи. Вчені з Єврейського університету в Єрусалимі проводили експерименти з тріщинами в пластику, щоб зрозуміти фізику цього процесу. Виявилося, що матеріал, в якому утворюється тріщина, не має великого значення. Головне – це механіка руйнування, яка є однаковою як для пластику, так і для земної кори. Як виникають землетруси? Землетруси виникають внаслідок накопичення напруги в зоні розлому, де тектонічні плити застрягають одна об одну. Процес руйнування починається з утворення тріщини, яка при досягненні певної точки різко прискорюється, викликаючи землетрус. Землетрус пошкодив дорогу в Туреччині. Нова модель припускає, що перед землетрусним розломом відбувається період «асейсмічного» руху. Авторство зображення: yasharu Дослідники виявили, що перед утворенням тріщини в матеріалі з’являється так званий “фронт зародження” – зародок тріщини, який рухається дуже повільно. Цей фронт зародження спочатку моделювали як одновимірну лінію, але вчені зрозуміли, що його потрібно розглядати як двовимірну пляму. “Ця пляма спочатку рухається повільно, не викликаючи помітних поштовхів. Але коли вона досягає певної величини і виходить за межі крихкої зони, вивільняється велика кількість енергії, і тріщина різко прискорюється, викликаючи землетрус“, – розповідає автор дослідження Джей Файнберг. Це відкриття може мати важливе значення для прогнозування землетрусів. Якщо вдасться виміряти повільний рух “фронту зародження”, можна буде передбачити землетрус ще до того, як він станеться. Вчені продовжують дослідження в цьому напрямку, сподіваючись розробити нові методи прогнозування сейсмічної активності.The post Вчені знайшли прихований механізм, який “запускає” землетруси first appeared on T4.

У надзвичайному поєднанні історії, науки та детективної роботи палеонтологи ідентифікували новий вид хижого динозавра на втрачених фотографіях. Цей масивний теропод під назвою  Tameryraptor markgrafi блукав Землею приблизно 95 мільйонів років тому, у середині крейдяного періоду. Що робить це відкриття особливо захоплюючим, так це те, що оригінальну скам’янілість вважали втраченою назавжди. Він був розкопаний в єгипетському оазисі Бахарія в 1914 році і пізніше зберігся в Мюнхені. Однак він був зруйнований під час Другої світової війни під час авіанальоту. Нещодавня ідентифікація цього нового виду є результатом новаторського аналізу давно забутих фотографій, зроблених до знищення скам’янілостей. Один із найбільших сухопутних м’ясоїдних тварин в історії Історія  Tameryraptor  починається на початку 20-го століття з палеонтолога Ернста Стромера фон Райхенбаха, вченого з Мюнхена, який глибоко цікавиться північноафриканськими скам’янілостями. Під час експедиції в 1914 році команда Стромера розкопала останки гігантського хижого динозавра в оазисі Бахарія в Єгипті. Скам’янілість було відправлено до Німеччини та розміщено в Баварській державній колекції палеонтології та геології. У той час Стромер класифікував зразок як  Carcharodontosaurus , рід великих теропод, відомих своїми акулячими зубами. Він описав його як одного з найбільших сухопутних м’ясоїдних тварин в історії Землі, порівнянного за розміром з  тиранозавром рексом , який еволюціонував у Північній Америці через кілька мільйонів років. Загублена скам’янілість динозавра Скам’янілість залишалася в Мюнхені десятиліттями, поки руйнівна подія не змінила її долю назавжди. У ніч на 21 липня 1944 року бомбардування союзників було націлено на місто, вразивши будівлю Старої академії, де розташовувалася Баварська державна колекція. Масштабна пожежа охопила заклад, і вся колекція (включаючи скам’янілості єгипетських динозаврів) була втрачена у вогні. Збереглися лише нотатки Стромера, кілька ілюстрацій і кілька чорно-білих фотографій зразків. Коли фізичні докази зникли,  кархародонтозавр  зник у безвісті – про його існування відомо лише в історичних записах. Воскресіння динозавра з архіву Понад 80 років потому палеонтологи переписали цю главу історії. Максиміліан Келлерманн, студент магістратури Мюнхенського університету імені Людвига Максиміліана (LMU), досліджуючи архівні матеріали, зробив визначне відкриття. Він знайшов раніше невідомі фотографії оригінальної скам’янілості, зроблені до її знищення в 1944 році. Ці зображення, що збереглися в архівах університету, дали несподіване вікно в минуле. «Те, що ми побачили на історичних знімках, нас усіх здивувало. Скам’янілість єгипетського динозавра, зображена там, значно відрізняється від останніх  знахідок кархародонтозавра  в Марокко. Таким чином, початкова класифікація Стромера була неправильною», – сказав Келлерманн. «Ми ідентифікували тут зовсім інший, раніше невідомий вид хижих динозаврів і назвали його  Tameryraptor markgrafi ». Келлерманн співпрацював із відомим фахівцем з динозаврів, професором Олівером Раухутом із SNSB- BSPG та доктором Оленою Куестою з LMU. Аналіз показав, що скам’янілість мала унікальні анатомічні особливості, які відрізняли її від  кархародонтозавра . Серед його відмінних рис були симетричні зуби та видатний носовий ріг, обидва з яких вказували на те, що це новий вид динозаврів. Вшанування забутого мисливця за копалинами Новий вид отримав назву  Tameryraptor markgrafi. Перша частина назви,  Tameryraptor, посилається на давньоєгипетський термін «Tamery», що означає «земля обітована». Це звернення до історичного значення Єгипту підкреслює походження динозавра. Друга частина,  markgrafi, вшановує Річарда Маркграфа, колекціонера скам’янілостей, який спочатку розкопав зразок понад століття тому. Незважаючи на його знищення, Tameryraptor  нарешті було визнано, що повернуло відкриття Маркграфа в центр наукової уваги. Історія також підкреслює важливість внеску Маркграфа, який був затьмарений війною та часом. Доісторичне минуле Північної Африки Ідентифікація  Tameryraptor markgrafi  ставить під сумнів попередні припущення щодо різноманітності динозаврів крейдяного періоду Північної Африки. Протягом багатьох років палеонтологи вважали, що  кархародонтозавр  домінував у хижацькій екосистемі регіону. Однак відкриття  Tameryraptor  наводить на думку про більш складну картину, коли співіснують кілька великих м’ясоїдних динозаврів. «Імовірно, фауна динозаврів Північної Африки була набагато різноманітнішою, ніж ми думали раніше. Ця робота показує, що для палеонтологів може бути варто копатися не лише в землі, але й у старих архівах», — сказав Раухут. Цікаво, що  Tameryraptor,  схоже, поділяє еволюційні зв’язки не лише з Carcharodontosaurus  , але й з Metriacanthosaurs, групою хижих динозаврів з Азії. Цей зв’язок піднімає інтригуючі питання про розповсюдження та міграцію динозаврів між континентами протягом крейдяного періоду. Потрібно більше скам’янілостей динозаврів Хоча повторне відкриття втраченого динозавра з архівних фотографій є неймовірним досягненням, дослідники визнають, що багато чого залишається невідомим. Без фізичних копалин для вивчення деякі аспекти анатомії та класифікації динозаврів залишаються невизначеними. «Більш повна оцінка крейдяної фауни хижих динозаврів з оазису Бахарія вимагала б відновлення більшої кількості скам’янілостей із цього місця», — зазначив Раухут. Оазис Бахарія, колись осередок відкриттів динозаврів, у наш час майже не досліджений. Майбутні експедиції до регіону можуть дати нові скам’янілості, які дадуть змогу краще зрозуміти доісторичну екосистему. Палеонтологи сподіваються, що відновлення інтересу до цього району призведе до нових відкриттів, які можуть доповнити знахідки з втраченої колекції Стромера. Загублений динозавр знаходить своє місце в історії Повторне відкриття  Tameryraptor markgrafi  є свідченням потужності історичних записів і сучасних наукових досліджень. Незважаючи на те, що цей динозавр був втрачений протягом восьми десятиліть, його було повернуто до життя завдяки архівним дослідженням, що доводить, що скам’янілості — не єдиний шлях до проривних відкриттів у палеонтології. Ця історія також служить нагадуванням про руйнівний вплив війни на наукову спадщину. Незліченні скам’янілості, артефакти та історичні зразки були знищені під час Другої світової війни, і багато з них були незамінними. Однак  Tameryraptor демонструє, що знання іноді можна відновити, навіть коли фізичні докази зникли. Оскільки дослідники продовжують досліджувати як стародавні архіви, так і нові місця розкопок, хто знає, які ще забуті скам’янілості одного дня можуть бути знову відкриті? Можливо, більше втрачених динозаврів із колекції Стромера чекають на ідентифікацію, заховані на запорошених фотографіях і забутих блокнотах, готові повернутися на сторінки доісторії. Дослідження опубліковано в журналі PLOS ONE.

Глибоко під поверхнею нашої планети, далеко за межами нашого слабкого досягнення, відбуваються загадкові процеси, що мнуться й крутяться. Час від часу Земля викидає підказки про їхню природу: маленькі хтонічні діаманти, що вкривають уламки рідкісних мінералів. Саме з цих крихітних фрагментів ми можемо отримати уявлення про внутрішні процеси планети. Один з таких діамантів був знайдений у діамантовій копальні в Ботсвані. Він рясно насичений вадою, що містить сліди рінгвудиту, ферроперіклази, енстатиту та інших мінералів, які вказують на те, що діамант утворився на глибині 660 км (410 миль) під поверхнею Землі. Більше того, це свідчить про те, що середовище, в якому він сформувався – межа між верхньою і нижньою мантією, відома як 660-кілометрова дисконтиною (або, простіше кажучи, перехідна зона) – багате водою. "Присутність рінгвудиту разом з гідратованими фазами вказує на вологе середовище на цій межі," пояснили група дослідників на чолі з мінералогом Тінтін Гу з Гемологічного інституту Нью-Йорка та Університету Пердью у дослідженні 2022 року. Більша частина поверхні Землі покрита океанами. Однак, враховуючи тисячі кілометрів між поверхнею і ядром планети, це лише незначна калюжа. Навіть на найглибшій точці океан не сягає більше 11 км (7 миль) завтовшки від хвиль до дна. Але земна кора є тріщинистою і розбитою, з окремими тектонічними плитами, які рухаються одна щодо одної, зміщуючись під краї одна одної. У цих зонах субдукції вода проникає глибше в планету, досягаючи навіть нижньої мантії. З часом вона повертається на поверхню через вулканічну активність. Цей процес відомий як глибокий водний цикл, окремий від водного циклу на поверхні. Розуміння того, як це працює і скільки води знаходиться там, є важливим для розуміння геологічної активності нашої планети. Присутність води може, наприклад, впливати на вибухонебезпечність вулканічних вивержень і брати участь у сейсмічній активності. Оскільки ми не можемо дістатися туди, ми змушені чекати на доказ води у вигляді діамантів, які утворюються в кристалічних клітках під екстремальним теплом і тиском. Гу та її колеги досліджували один з таких діамантів детально, виявивши 12 мінеральних включень і молочний кластер включень. Використовуючи мікро-раманівську спектроскопію та рентгенівську дифракцію, дослідники дослідили ці включення, щоб визначити їх природу. Серед включень вони знайшли збірку рінгвудиту (магнієвий силікат), який контактує з ферроперіклазою (оксид магнію/заліза) та енстатитом (інший магнієвий силікат з іншим складом). При високих тисках в перехідній зоні рінгвудит розкладається на ферроперіклазу, а також інший мінерал – бріджманіт. При нижчих тисках ближче до поверхні бріджманіт перетворюється на енстатит. Їх присутність в діаманті розповідає історію подорожі, вказуючи на те, що камінь утворився на глибині, перш ніж піднятися до поверхні. Але це ще не все. Рінгвудит, зокрема, мав особливості, що вказують на те, що він є гідратованим – мінералом, який утворюється за наявності води. Тим часом інші мінерали, знайдені в діамантові, такі як бруцит, також є гідратованими. Ці підказки свідчать про те, що середовище, в якому діамант сформувався, було досить вологим. Докази води на перехідній зоні вже були знайдені раніше, але ці докази не були достатніми, щоб оцінити, скільки води там є. Чи це була випадкова інклюзія з маленької, локалізованої водної кишені, чи, можливо, там насправді є велика кількість води? Робота Гу та її команди більше вказує на значне накопичення води. "Хоча утворення діамантів верхньої мантії часто асоціюється з наявністю рідин, супер-глибокі діаманти з подібними ретроградними мінеральними збірками рідко спостерігаються у супроводі гідратованих мінералів," написали вони у своїй статті. "Хоча раніше було припущено локальне збагачення H2O в перехідній зоні мантії на основі попереднього виявлення рінгвудиту, рінгвудит з гідратованими фазами, який ми знайшли, – є представником гідратованого перидотитового середовища на межі перехідної зони – вказує на більш широко зволожену перехідну зону, що простягається через 660-кілометрову дисконтиною." Попередні дослідження показали, що Земля поглинає набагато більше води, ніж ми раніше вважали. Це може дати нам відповідь, куди вона йде. Дослідження було опубліковано в журналі Nature Geoscience.

«Острів-привид», який раптово з’явився в Каспійському морі на початку 2023 року, грає зі вченими в багатовікову гру «хованки» та ось-ось зникне знову – якщо вже не сховався під хвилями. Зображення з двох супутників NASA показують час зникнення острова, починаючи з його раптової появи між січнем і лютим 2023 року і закінчуючи крихітним фрагментом, що залишився наприкінці 2024 року. Острів розташований на вершині грязьового вулкана Кумані-Бенк, розташованого під водою біля узбережжя Азербайджану. У випадкових випадках, коли цей вулкан вибухає, острів грязі проривається крізь хвилі та формується приблизно за 20 кілометрів (12,4 милі) від материка. Супутниковий знімок банку Кумані, який з’являється і повільно зникає між 2022 і 2024 роками Тимчасовий масив землі вперше був задокументований у травні 1861 року. Але наступного року він зник. Відповідно до записів, у 20 столітті острів з’являвся і зникав ще щонайменше шість разів. Насправді пляма суші рідко залишається довше двох років, перш ніж сповзти під хвилями. Часто виверження грязьових вулканів відзначаються величезними ракетними струменями вогню, які є настільки жахливо жорстокими, що їх іноді можна прийняти за вибухи нафтових платформ. Однак у 2023 році острів-привид визирнув над хвилями без особливого шуму. «Минулого року раптово з’явився новий острів, і це вражає», — написав геофізик і ентузіаст грязьових вулканів Марк Тінгей на Threads у листопаді 2024 року. «Але що ще дивніше, це те, що ніхто цього не помітив!» Під ніким Тінгей мав на увазі відсутність офіційних записів про зовнішній вигляд острова – лише супутникові знімки, які він помітив минулого року під час вивчення гарячої точки грязьового вулкану в Азербайджані. У той час, у 2023 році, Тінгей сказав, що не міг знайти жодних новин, соціальних мереж чи згадок в Інтернеті різних назв острова азербайджанською, російською чи англійською. 10 січня 2025 року NASA обрало фотографію острова-привида своїм зображенням дня. Це був не єдиний раз, коли острів Кумані застав вчених зненацька. Тінгей каже, що грязьовий вулкан Кумані також утворив острів без вогняної кулі в 1993 році, і про це теж офіційно не повідомлялося. Супутникові зображення, однак, чітко показують, що в той час його було видно. «У нинішню інформаційну епоху, коли всі так миттєво пов’язані між собою, також досить неймовірно, що острів може виникнути лише за 20 км від узбережжя, і ніхто навіть нічого про це не говорить!» пише Тінгей на Threads.

Цінність будь-якої наукової місії можна оцінити за тим, скільки старих уявлень вона змінює або перевертає. За цим критерієм місія Gaia, ініційована Європейським космічним агентством (ESA), визнана надзвичайно успішною. Космічний апарат надав точну 3D-карту Молочного Шляху, змусивши астрономів відмовитись від старих теорій та запровадити нові, більш переконливі уявлення. Наразі завершено місію Gaia, яка стала найкращим зусиллям для дослідження Молочного Шляху. Gaia — це місія з астрометрії, що створила вражаючу карту галактики, зробивши три трильйони спостережень за двома мільярдами об'єктів, здебільшого зірок, за 11 років. Постійні вимірювання однакових об'єктів дозволили створити 3D-карту, яка показує рух зірок по всій галактиці. Це не просто статичне зображення, а карта, яка демонструє кінетичну історію Молочного Шляху та деякі його зміни. Gaia розкрила історію галактики, показавши потоки зірок, що стали наслідком колишніх руйнівних подій. Це було значним кроком вперед для астрономії. Радіоастрономія, яка активно розвивалась із 1950-х років, допомогла зрозуміти структуру Молочного Шляху. Радіотелескопи дозволяють спостерігати через космічні пилові хмари і виявляти розподіл водню в галактиці. У 1952 році астрономи почали перше велике радіообстеження Молочного Шляху. Вони припустили, що галактика має спіральну форму, і, зрештою, виявили спіральні руки, що підтвердило таку структуру. У 1980-х роках інфрачервоні телескопи, такі як IRAS NASA, допомогли знайти такі важливі елементи, як центральна смуга Молочного Шляху. Потім у 1989 році була запущена місія ESA Hipparcos, попередник Gaia. Gaia, запущена у 2013 році, надала набагато точнішу карту порівняно з її попередником. Вона не лише виміряла позиції та рух зірок з високою точністю, а й дозволила виявити раніше невідомі структури в галактиці. Gaia дозволила побачити Молочний Шлях з боку, що дало астрономам змогу з'ясувати, що галактичний диск має легкий хвилеподібний вигин. Це, ймовірно, сталося через взаємодію з іншою галактикою. Навіть після завершення місії Gaia ще не отримано всі дані. Останній реліз даних DR5 буде доступний до кінця 2030 року. Хто знає, які нові відкриття ця місія ще принесе про Молочний Шлях. Читайте оригінальну статтю.