На півдні Мадагаскару є незвичайна світла ділянка, яка нагадує поверхню Місяця. Її сфотографував астронавт із Міжнародної космічної станції, а сама порода може розповісти чимало про історію Землі та її супутника. На тлі посушливого ландшафту південного Мадагаскару чітко вирізняється масив Саріріакі — велике оголення світлої породи, відомої як анортозит. Саме з неї значною мірою складаються яскраві височини Місяця, які ми бачимо із Землі. 28 серпня 2026 року астронавт на борту МКС зробив знімок цього незвичайного геологічного утворення. Його площа становить близько 100 квадратних кілометрів, а вік, за оцінками дослідників, сягає щонайменше 600 мільйонів років. Анортозит утворюється, коли розплавлена порода повільно застигає глибоко під поверхнею. Завдяки цьому в ній формуються відносно великі кристали. На Землі такі породи трапляються також у Канаді, Скандинавії та Індії. Сліди давнього зіткнення континентів Масив Саріріакі розташований у зоні, де гірські породи зазнали потужних деформацій. Мільйони років тому високі температури й тиск змушували їх згинатися, розтягуватися та змінювати свою структуру. Ці процеси могли бути пов’язані з формуванням Гондвани — стародавнього суперконтиненту, до якого входили частини сучасної Африки, Індії, Мадагаскару, Австралії та Антарктиди. Деякі дослідники припускають, що інший масив анортозиту, розташований приблизно за 60 кілометрів на північ, колись був частиною тієї самої структури. Тектонічні сили могли розтягнути й розділити її на окремі фрагменти. Однак ця версія потребує подальшого вивчення. Чому ці скелі важливі для дослідження Місяця? Анортозит на Землі цікавий не лише своєю давньою історією. Подібні породи допомагають ученим краще зрозуміти, як формувався Місяць понад 4 мільярди років тому. За однією з провідних наукових моделей, ранній Місяць був вкритий океаном розплавленої породи. Коли він охолоджувався, певні мінерали кристалізувалися й накопичувалися поблизу поверхні, утворюючи первісну кору. Саме з цим процесом пов’язують походження анортозиту в місячних височинах. Зразки таких порід астронавти місій «Аполлон» доставили на Землю, але їхня кількість обмежена. Тому земні поклади дають змогу досліджувати схожі геологічні процеси без необхідності отримувати нові зразки з Місяця. Масив Саріріакі — ще одне нагадування про те, що незвичайні ландшафти нашої планети можуть зберігати ключі до історії інших небесних тіл. А породи, які здаються шматочками Місяця на Землі, насправді розповідають про драматичне минуле самої нашої планети.

Чи може позаземна цивілізація навмисно передавати сигнали в напрямку, звідки Землю видно на тлі Сонця? Саме цю можливість перевіряють дослідники SETI, які розпочали масштабну кампанію спостережень за допомогою радіотелескопа Аллена. Астрономи вже виявили 25 спектрограм із сигналами, що потребують додаткового вивчення. Однак говорити про контакт із позаземним розумом поки зарано. Чому вчені шукають сигнали саме в цьому напрямку? Програма SETI, яка займається пошуком позаземного розуму, проводить масштабний огляд потенційних технологічних маркерів — ознак, які можуть свідчити про діяльність позаземних технологій. Особливість нового проєкту полягає в тому, що дослідники зосередилися на напрямку, з якого гіпотетичні спостерігачі могли б бачити проходження Землі на тлі Сонця. Це не випадковий вибір. Якщо інша цивілізація спостерігає за планетами біля інших зір, проходження планети перед своєю зорею може допомогти їй виявити цю планету та дослідити її. Тому напрямок, з якого Земля проходить на тлі Сонця, потенційно може бути цікавим і для позаземних астрономів. Дослідники спираються на концепцію «точки Шеллінга» з теорії ігор. Так називають варіант, який учасники можуть незалежно обрати як очевидну точку взаємодії, навіть не домовляючись заздалегідь. У контексті SETI це означає, що дві цивілізації теоретично могли б обрати один і той самий напрямок для пошуку або передавання сигналів, не знаючи одна про одну. Як радіотелескоп шукає можливі сигнали прибульців? Для спостережень використовують радіотелескоп Аллена (ATA), який працює в діапазоні частот від 2356 до 3700 МГц. У кампанії задіяно 28 активних антен діаметром 6,1 метра. Система працює у двопроменевому режимі. Це дає змогу порівнювати сигнали з двох напрямків і перевіряти, чи справді джерело розташоване там, де його очікують побачити дослідники. Алгоритми насамперед шукають вузькосмугові сигнали з доплерівським дрейфом частоти. Простими словами, це сигнали, частота яких поступово змінюється. Така зміна може бути пов’язана з рухом передавача або спостерігача. Після автоматичного аналізу дані додатково перевіряють вручну. Це необхідно, щоб відрізнити потенційно цікаві сигнали від земних радіоперешкод, які можуть створювати хибні кандидати. 25 спектрограм, які привернули увагу дослідників Перші результати вже дали матеріал для подальшого аналізу. Станом на 12 вересня спостереження охопили близько 12% запланованих ділянок неба. За 126 сеансів, що включали 131 ніч спостережень, телескоп зібрав приблизно 1,3 петабайта даних. На цьому етапі дослідники проаналізували 84 сеанси. Первинний алгоритм виявив майже 170 мільйонів вузькосмугових сигналів із дрейфом частоти. Після відсіювання перешкод і додаткової перевірки для візуального аналізу відібрали понад 11 тисяч спектрограм. Серед 8473 уже каталогізованих спектрограм у 25 виявили сигнали, які були сильнішими в промені, спрямованому на антисонячну точку, ніж у контрольному промені. Ці сигнали відповідають 10 частотам і 10 ділянкам неба, які спостерігали протягом семи ночей. Антисонячна точка — це напрямок на небі, протилежний Сонцю відносно спостерігача. У межах цього дослідження він допомагає визначати напрямок, пов’язаний із пошуком можливих сигналів від цивілізацій, які могли б спостерігати Землю на тлі нашої зорі. Втім, 25 спектрограм не означають, що астрономи знайшли інопланетян. Це лише кандидати, які потребують додаткової перевірки. Дослідники планують повторно спостерігати відповідні ділянки неба, щоб з’ясувати, чи з’являться сигнали знову та чи можна пояснити їх земними радіоперешкодами. Понад чотири роки спостережень і 11 петабайтів даних Кампанія має значний масштаб: для охоплення всієї запланованої області екліптики знадобиться понад чотири роки спостережень, більш як 700 сеансів і понад 11 петабайтів даних. Екліптика — це велике коло на небесній сфері, уздовж якого протягом року видимо рухається Сонце. У цьому проєкті дослідники використовують її як орієнтир для систематичного охоплення потрібних напрямків. Зібрані дані можуть бути корисними не лише для пошуку позаземного розуму. Каталог спектрограм також допоможе вдосконалювати методи виявлення радіоперешкод і навчати алгоритми, які автоматично класифікують сигнали. За масштабом спостережень і обсягом даних ATA-ASP має стати найбільшою оглядовою кампанією в історії радіотелескопа Аллена. Чи наблизить це людство до контакту з інопланетянами? Поки що результати не дають підстав стверджувати, що дослідники зафіксували штучний сигнал позаземного походження. Навіть незвичайний радіосигнал може виявитися перешкодою від земної техніки або мати інше природне чи технічне пояснення. Проте цінність проєкту полягає в систематичному підході. Замість випадкового пошуку невідомих сигналів астрономи перевіряють конкретний напрямок, який теоретично може бути зручним для міжзоряного зв’язку. Чи є ці 25 спектрограм слідом чужої цивілізації, чи лише черговою космічною загадкою? Відповідь залежатиме від подальших спостережень. І саме вони покажуть, чи приховується за цими сигналами щось незвичайне, чи їх можна пояснити звичайними радіоперешкодами.

Коли людина починає втрачати вагу, в організмі відбувається багато біологічних змін. Дослідникам, які вивчають вплив дієти, фізичних вправ або інших факторів, важко відокремити ці ефекти від того, що вони намагаються виміряти.Щоб зрозуміти вплив силових тренувань на жирові клітини до початку втрати ваги, дослідники з Університету Кампінас у Бразилії провели експерименти з ожирілими мишами протягом тижня.Вони вивчали вісцеральний жир навколо органів до того, як тварини почали втрачати вагу.У порівнянні з малорухливими ожирілими мишами, миші, які проходили силові тренування, мали менше жиру навколо кишечника та менші жирові клітини, що зазвичай вказує на більш здорову жирову тканину.Також були помічені позитивні зміни в сигналах зберігання жиру та розщеплення жиру.Результати дослідження, опубліковані в Life Sciences, свідчать про те, що силові тренування покращують метаболічне здоров'я ще до будь-якої втрати ваги, хоча ці результати ще потрібно підтвердити в людських випробуваннях.Лікар Леандро Мура зазначає: "Люди зазвичай вважають, що якщо вони займаються силовими тренуваннями два місяці і не втратили вагу, це не дало жодної користі. Але в нашому дослідженні ми побачили, що вже через сім днів силових тренувань, навіть без втрати ваги, молекулярні шляхи, які сприяють накопиченню жиру, були менш активними, тоді як ті, що стимулюють розщеплення жиру, були більш активними".Щоб змоделювати ефекти силових тренувань на досліджуваних тваринах, дослідники змусили ожирілих мишей підніматися по 70-сантиметрових сходах з вагою, прикріпленою до їх хвостів. Сесії включали 20 підйомів з перервами по 60–90 секунд, на 70% від максимальної потужності гризунів, і всього було проведено сім сесій.Зразки жирової тканини цих мишей, які проходили силові тренування, були порівняні з тканинами мишей, які не займалися фізичними вправами.Крім зазначених переваг, команда також вивчала два білки, ABHD5 і ATGL. ABHD5 є одним з драйверів розщеплення жирів: його рівень був знижений у малорухливих ожирілих мишей, але в групі силових тренувань рівні ABHD5 були нормальними, а взаємодії з ATGL, ферментом, що розщеплює жири, також зросли.Дослідники також виявили зниження гена Scd1 у мишей, які займалися фізичними вправами, що бере участь у виробництві жиру, і стверджують, що силові тренування можуть працювати разом з аеробними вправами для зменшення ваги."Обидва типи вправ активують подібні шляхи – з різною інтенсивністю – а також різні шляхи", – говорить Мура. "Тому поєднання двох залишається найкращою рекомендацією та стратегією для тих, хто хоче втратити вагу".Наступні кроки, окрім роботи над довгостроковою метою клінічних випробувань, полягають у вивченні довгострокових ефектів силових тренувань у мишей та оцінці того, як вплив може варіюватися в залежності від різних типів жиру в різних частинах тіла.Відомо, що фізичні вправи корисні для організму, але, заповнюючи деякі деталі, дослідники можуть з'ясувати, які типи вправ найкращі для яких людей і як їх можна оптимізувати."Ми завжди чули, що фізичні вправи спалюють жир і допомагають втратити вагу, але рідко замислюємося, як це відбувається, скільки вправ потрібно і що насправді означає це спалювання жиру", – говорить Мура.Дослідження було опубліковане в Life Sciences.Цікавий фактСилові тренування не лише допомагають зменшити жирові клітини, але й покращують загальне метаболічне здоров'я, навіть якщо вага залишається незмінною.

Планети з двома сонцями завжди викликали нашу космічну уяву, особливо після появи в популярних творах, таких як Король у жовтому 1895 року та Зоряні війни.Але чи можуть насправді існувати потенційно придатні для життя планети в системах з двома зірками? Нове дослідження стверджує, що так, і це відкриття може змінити наше розуміння можливостей життя в космосі.Наша Сонячна система є унікальною, оскільки вона є єдиною, яку ми знаємо з роботами, що переміщуються між її планетами. Багато зірок мають супутників, і дослідження показує, що планети можуть існувати в таких системах.Дослідники зосередилися на бінарній системі 70 Офіукі, де дві зірки є карликами К, які приблизно на 88% і 73% маси Сонця. Ця система знаходиться всього за 16 світлових років від нас.Дослідження показало, що стабільні орбіти можливі в придатній зоні навколо основної зірки, незважаючи на наявність другої зірки. Це відкриття може мати значення для пошуку життя на інших планетах.Цікавий фактБінарні системи, такі як 70 Офіукі, можуть мати планети, подібні до Землі, що відкриває нові можливості для пошуку життя в космосі.

У листопаді 2020 року в Тихому океані з'явилася незвичайна хвиля, яка підняла буй біля узбережжя Британської Колумбії на висоту 17,6 метра (58 футів).Через кілька років ця чотириповерхова стіна води була підтверджена як найекстремальніша блукаюча хвиля, що коли-небудь фіксувалася.Вважається, що такі надзвичайні події трапляються лише раз на 1300 років.Якби буй не піднявся на цю висоту, ми, можливо, ніколи б не дізналися про цю подію.Протягом століть блукаючі хвилі вважалися лише морським фольклором. Лише в 1995 році міф став реальністю, коли хвиля заввишки майже 26 метрів (85 футів) вдарила по нафтовій платформі приблизно за 160 кілометрів (100 миль) від узбережжя Норвегії.Ця хвиля, відома як хвиля Драупнера, спростувала всі попередні моделі, які вчені створили.З тих пір було зафіксовано десятки блукаючих хвиль (деякі навіть у водоймах), і хоча хвиля, що з'явилася біля Уклюлет, не була найвищою, її відносний розмір у порівнянні з навколишніми хвилями був безпрецедентним.Вчені визначають блукаючу хвилю як будь-яку хвилю, що перевищує вдвічі висоту навколишніх хвиль. Наприклад, хвиля Драупнера була 25,6 метра заввишки, тоді як її сусіди були лише 12 метрів.У порівнянні з цим, хвиля Уклюлет була майже в три рази більша за своїх сусідів."Пропорційно, хвиля Уклюлет, ймовірно, є найекстремальнішою блукаючою хвилею, що коли-небудь фіксувалася", - пояснив фізик Йоганнес Геммріх з Університету Вікторії у 2022 році."Лише кілька блукаючих хвиль у високих морських умовах були безпосередньо спостережені, і нічого такого масштабу не було".Сьогодні дослідники все ще намагаються зрозуміти, як формуються блукаючі хвилі, щоб краще прогнозувати, коли вони можуть виникнути. Це включає вимірювання блукаючих хвиль в реальному часі та моделювання того, як їх піднімає вітер.Буй, який зафіксував хвилю Уклюлет, був встановлений в океані разом з десятками інших, щоб дізнатися більше про небезпеки в глибоких водах."Непередбачуваність блукаючих хвиль і їхня величезна сила можуть зробити їх надзвичайно небезпечними для морських операцій і населення", - сказав генеральний директор MarineLabs Скотт Бітті."Потенціал прогнозування блукаючих хвиль залишається відкритим питанням, але наші дані допомагають краще зрозуміти, коли, де і як формуються блукаючі хвилі, а також ризики, які вони несуть".Навіть коли блукаючі хвилі виникають далеко в океані, вони можуть знищити морські операції, вітрові електростанції або нафтові платформи. Якщо вони достатньо великі, вони можуть навіть загрожувати життю відпочивальників на пляжі.На щастя, ні хвиля Уклюлет, ні хвиля Драупнера не завдали серйозної шкоди або не забрали життя, але інші блукаючі хвилі це робили.Цікавий фактДослідження 2020 року передбачило, що висота хвиль у Північному Тихому океані зросте через зміни клімату, що може означати, що хвиля Уклюлет може не зберігати свій рекорд так довго, як ми сподіваємося.

Понад 800 гігабайтів. Саме стільки наукових даних, зображень і відео NASA цього тижня вивалила у відкритий доступ на сайті Artemis II: Sights & Sounds of Science. Якщо здавалося, що про місію Artemis II вже все показали – ні, показали далеко не все. В архіві – понад 11 000 фотографій і відео, більш ніж 8,5 години аудіо та знімки, які екіпаж власноруч позначив коментарями. Повідомляє T4 з посиланням на theverge.com. Найцікавіше там, де менше всього чекаєш. Наприклад, на одному з анотованих зображень екіпаж позначив місця, де бачив спалахи від ударів на темному боці Місяця. Це не комп’ютерна реконструкція і не здогад – це те, що люди справді побачили очима під час польоту. Що саме лежить в архіві Artemis II Фото: theverge.com Розберемо по поличках, бо цифри тут вражають. 11 000+ фото й відеофайлів – це не жменька гарних кадрів для пресрелізу, а повноцінний масив сирих даних. Понад 8,5 години аудіо – це переговори екіпажу, коментарі, можливо, навіть ті моменти, коли в кабіні просто мовчать і дивляться у вікно. І окремо – зображення з анотаціями від самих астронавтів. Ось тут є нюанс, який легко проґавити. Звичайні фото місії показують нам те, що вирішили показати фахівці з комунікацій. А анотований знімок – це вже погляд зсередини: людина, яка перебувала в тій капсулі, власноруч тицьнула пальцем на зображення і сказала “ось тут ми це бачили”. Різниця принципова. Спалахи на темному боці Місяця – чому це важливо Спалахи від ударів (impact flashes) – це короткі яскраві точки, які виникають, коли метеороїд врізається в поверхню Місяця. Їх фіксували й раніше, переважно камерами та інструментами з Землі або з орбіти. Але ці конкретні спалахи, зафіксовані екіпажем Artemis II на темному боці Місяця, могли бути найслабшими з усіх, які взагалі вдавалося розгледіти людським оком. Саме тому на опублікованому відео екіпаж повідомляє командному центру в Х’юстоні про своє спостереження, і збудження в голосах відчувається неозброєним вухом. Це не рутинний звіт – це момент, коли люди розповідають про щось, що трапляється вкрай рідко і триває якусь мить. Для науки це цінно ось чим. Наземні телескопи бачать яскравіші удари, але слабкі – просто не розрізняють через атмосферу й відстань. Людське око на місці має іншу чутливість і може впіймати те, що техніка пропустить. А якщо вдасться зіставити ці спостереження з інструментальними даними, можна уточнити, скільки насправді дрібного матеріалу бомбардує Місяць. А це вже стосується і майбутніх баз, і безпеки обладнання на поверхні. Три документи, без яких архів – просто купа файлів Самі по собі 800 ГБ – це хаос. Щоб у ньому можна було орієнтуватися, NASA разом з архівом виклала три документи: Artemis II Preliminary Lunar Science Report, Artemis II Lunar Science Operations Report і Artemis II Lunar Science Data User Guide. Ці назви звучать сухо, але на практиці вони вирішують головну проблему. Уявіть, що ви завантажили 11 000 файлів без жодного підпису. Скільки часу піде, щоб зрозуміти, де саме знято те чи інше зображення, за яких умов, яким приладом і що взагалі на ньому варто шукати? Ось для цього й потрібен Data User Guide – своєрідна інструкція для тих, хто хоче працювати з даними, а не просто погортати картинки. І ось що цікаво. Такий підхід – викласти не лише відфільтрований “найкращий” матеріал, а й сирі дані з поясненнями – означає, що NASA свідомо віддає роботу з архівом назовні. Дослідники, студенти, аматори й незалежні команди можуть шукати в цих файлах те, на що в агентстві могло просто не вистачити рук. Що це означає на практиці для звичайної людини Архів відкритий для всіх, а не лише для академічних установ. Це означає, що будь-хто з пристойним інтернетом і кількома вільними вечорами може вивчати матеріали польоту – не через переказ у новинах, а напряму. Але тут варто тверезо оцінювати масштаб. 800 ГБ – це, м’яко кажучи, не те, що завантажується на телефон за кавою. Якщо вирішите тягнути все підряд, готуйтеся до серйозного запасу місця й часу. Розумніше почати з Data User Guide, а вже потім вибирати конкретні набори файлів під свій інтерес: аудіо, зображення поверхні чи анотовані кадри. Є й менш очевидний бонус. Аудіозаписи переговорів екіпажу – це фактично живий щоденник місії, записаний зсередини, а не змонтований для документального фільму. Для тих, хто цікавиться не лише “що сталося”, а й “як це відчувалося”, 8,5 години таких записів – справжній скарб. Тільки не чекайте там голлівудських реплік: більшість – це робочі розмови, технічні уточнення й довгі паузи. Питання, які зазвичай виникають Чи справді дані доступні безкоштовно? Так, архів викладено у відкритому доступі на сайті NASA – жодної підписки чи реєстрації для перегляду не потрібно. Що таке анотовані зображення і чим вони особливі? Це знімки, на яких екіпаж власноруч залишив коментарі й позначки – наприклад, місця спалахів від ударів на темному боці Місяця. Вони показують, на що саме астронавти звертали увагу в момент польоту. Чому спалахи на темному боці Місяця вважають такими цінними? Бо їх могли зафіксувати найслабшими за всю історію спостережень людським оком. Наземні телескопи слабкі удари не розрізняють, тож дані з місця можуть уточнити, як часто й наскільки сильно дрібні тіла б’ють по поверхні Місяця. Чи потрібні спеціальні знання, щоб розібратися в архіві? Для перегляду фото й відео – ні. Для серйозної роботи з науковими даними знадобляться три опубліковані документи, особливо Data User Guide: він пояснює, як читати файли. Скільки місця потрібно, щоб завантажити все? Понад 800 ГБ на диску – і це без запасу під розпакування. Для більшості розумніше вибирати окремі набори файлів, а не тягнути весь масив. Найцінніше в цьому архіві, як на мене, навіть не 11 000 файлів і не 800 ГБ. А те, що звичайний користувач тепер бачить місію не очима пресрелізу, а через записи, коментарі й позначки самих астронавтів. Питання лише в тому, чи знайдеться серед тих, хто завантажить ці дані, хтось, хто помітить у них щось, що пропустили в NASA.The post NASA виклала понад 800 ГБ даних місії Artemis II у відкритий доступ first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Що, якби старіння можна було досліджувати, не вирізаючи шматочки тканин? Науковці з Массачусетського технологічного інституту (MIT) зробили крок до цього майбутнього, навчившись виявляти так звані «клітини-зомбі» за допомогою світла. Це клітини, які припинили ділитися, але не загинули. З віком вони накопичуються в організмі й можуть сприяти запаленню та погіршенню стану тканин. Водночас вони не завжди шкідливі: наприклад, можуть допомагати загоювати рани. Дослідники використали лазерну раманівську мікроскопію, яка аналізує хімічний склад клітин за світлом, що розсіюється. У тканинах легень і шкіри мишей вони виявили спільний сигнал, пов’язаний із ліпідами — жирами та жироподібними молекулами. Саме він допомагав розпізнавати старіючі клітини. Коли вчені поєднали дані про світловий сигнал із генетичною інформацією, точність виявлення зросла до 78% для легень і 65% для шкіри. Результати опубліковано в журналі Nature Aging. Чи означає це, що біопсія скоро залишиться в минулому? Поки що ні. Дослідження проводили на зразках тканин мишей, а технологію ще не пристосували для обстеження живих людей. Однак у перспективі науковці хочуть створити спеціальний ендоскоп, який зможе знаходити «клітини-зомбі» всередині організму без видалення тканин. Якщо метод вдасться вдосконалити, лікарі зможуть відстежувати накопичення таких клітин і перевіряти, чи працюють експериментальні препарати проти них. Це може відкрити нові можливості для дослідження старіння — хоча до практичного застосування технології ще належить пройти чималий шлях.

У глибинах океану існують істоти, які змушують переглянути звичні уявлення про те, хто на кого може полювати. Одна з них — чорний живоглот, невелика риба, здатна проковтнути здобич, маса якої вдесятеро перевищує її власну. І тепер науковцям вдалося зафіксувати цю дивовижну тварину в її природному середовищі з настільки роздутим животом, що він здається майже неймовірним. Знахідка сталася під час дослідження морського дна поблизу островів Тринідад і Тобаго. На глибині понад 1200 метрів дистанційно керований підводний апарат зафіксував чорного живоглота з величезним шлунком, крізь розтягнуту шкіру якого можна розгледіти внутрішні органи. Це не просто незвичайний кадр із життя океану. Він демонструє, наскільки химерних пристосувань потребують тварини, що живуть там, де їжа трапляється рідко, а кожна вдала нагода може стати питанням виживання. Риба завдовжки з лінійку, яка здатна проковтнути справжнього гіганта <escape>Чорний живоглот (Chiasmodon niger)</escape> зазвичай виростає лише до 10–20 сантиметрів. Це приблизно довжина звичайної шкільної лінійки. На вигляд він не справляє враження хижака, здатного впоратися з великою здобиччю. Проте його головна особливість прихована не в розмірах тіла, а в будові щелеп і шлунка. Ця риба може проковтувати жертв, маса яких у кілька разів перевищує її власну, а за деякими описами — навіть у десять разів. Для людини це приблизно так, ніби хтось вагою 70 кілограмів з’їв би тварину вагою 700 кілограмів. Секрет полягає в надзвичайній еластичності травної системи. Щелепи живоглота здатні широко розкриватися, а шлунок розтягується, наче повітряна кулька, пристосовуючись до об’єму здобичі. У результаті маленька риба може проковтнути тварину, яка за розмірами здається абсолютно невідповідною для такого мисливця. І це не просто химерна примха природи. У темних океанських глибинах, де їжу не завжди вдається знайти регулярно, можливість з’їсти велику здобич за один раз дає серйозну перевагу. Неймовірний кадр із глибини 1259 метрів Під час нещодавньої експедиції дистанційно керований підводний апарат виявив чорного живоглота на глибині 1259 метрів поблизу Тринідаду і Тобаго. Найбільше уваги привернув його живіт. Він був настільки розтягнутий, що нагадував додатковий балон, прикріплений до тіла риби. Шкіра стала майже прозорою, дозволяючи побачити обриси внутрішніх органів і кишківника. Особливу цінність знахідці надає те, що тварину зафіксували живою у природному середовищі. Це не випадково викинутий на поверхню екземпляр і не музейний зразок, а риба, яка перебувала у своєму звичному глибоководному світі. Головна науковиця експедиції Діва Амон зі Schmidt Ocean Institute розповіла, що чорні живоглоти надзвичайно рідко трапляються дослідникам у дикій природі. Вперше вона побачила такого представника майже десять років тому в Мексиканській затоці й не очікувала, що їй випаде ще одна нагода зустріти його. Цього разу експедиція подарувала їй саме такий шанс — і, судячи з незвичайного вигляду риби, справді особливий. Чому чорний живоглот ризикує проковтнути занадто багато? Здатність ковтати величезну здобич має й небезпечний бік. Іноді чорний живоглот, образно кажучи, відкушує більше, ніж здатен перетравити. Проблема полягає в тому, що велика здобич може розкладатися ще до того, як риба встигне її повністю перетравити. Під час розкладання утворюються гази, які накопичуються всередині розтягнутого шлунка. Зрештою вони можуть зробити тіло риби плавучішим і спричинити її підйом до поверхні. Для мешканця глибоководдя така подорож може закінчитися загибеллю. Саме тому деяких чорних живоглотів знаходили мертвими біля поверхні океану. Їхня незвичайна здатність до живлення іноді перетворюється на смертельну пастку. Один із найвідоміших випадків стався 2007 року поблизу Кайманових островів. Там виявили мертвого чорного живоглота завдовжки лише 19 сантиметрів, який проковтнув змієподібну скумбрію (Gempylus serpens) завдовжки 86 сантиметрів. Уявіть собі: здобич була приблизно в 4,5 раза довшою за самого хижака! Цей випадок наочно демонструє, наскільки далеко може зайти еволюція в прагненні забезпечити тварині доступ до їжі. Але він також нагадує, що навіть найефективніші пристосування мають свої межі. Як риба ковтає здобич, більшу за власне тіло? Це питання досі залишається предметом наукового інтересу. Дослідники припускають, що важливу роль відіграють не лише рухливі щелепи та еластичний шлунок, а й особливі зуби. Зуби чорного живоглота загнуті назад. За однією з гіпотез, риба може хапати здобич і поступово просувати її до горла, допомагаючи собі характерними рухами щелеп. Іноді цей процес описують як своєрідне «перетягування» їжі всередину. Проте тут є важливий нюанс: це лише припущення, засноване на анатомічних особливостях тварини. Науковці поки не мають достатньо прямих спостережень, щоб упевнено описати весь процес полювання та ковтання. І це не дивно. Чорний живоглот мешкає на великих глибинах, де темрява, тиск і віддаленість від поверхні значно ускладнюють дослідження. Побачити таку рибу вже непросто, а зафіксувати саме момент нападу — ще складніше. Що саме вона з’їла? Найцікавіша загадка залишається нерозкритою Попри вражаючі кадри, науковцям не вдалося встановити, яка саме здобич опинилася в шлунку цього живоглота. На такій глибині дослідники не можуть просто оглянути вміст шлунка безпосередньо. Через сильне розтягнення живота зовнішній вигляд риби дає змогу оцінити масштаб її останньої трапези, але не визначити вид проковтнутої тварини. Діва Амон навіть пожартувала, що експедиції не завадив би комп’ютерний томограф просто на борту судна. Такий пристрій потенційно допоміг би зазирнути всередину й розкрити таємницю останнього обіду риби. Поки що ж залишається тільки здогадуватися, хто саме став жертвою цього ненажерливого мешканця глибин. І саме ця невизначеність робить знахідку ще цікавішою: навіть після появи сучасних підводних апаратів океан продовжує приховувати чимало таємниць. Океан досі приховує своїх найнезвичайніших мешканців Історія чорного живоглота — це не просто кумедний приклад риби, яка переїла. Вона показує, як життя пристосовується до умов, у яких звичайні правила виживання працюють зовсім інакше. На великій глибині немає гарантії, що наступна трапеза з’явиться завтра. Тому здатність проковтнути велику здобич може стати вирішальною перевагою, навіть якщо іноді вона створює серйозні ризики. Водночас науковці досі не знають усіх подробиць життя цього виду. Ми не до кінця розуміємо, як саме чорний живоглот полює, яку здобич обирає найчастіше та як визначає межу між вдалою трапезою і небезпечним переїданням. І, можливо, найцікавіше в цій історії навіть не те, що крихітна риба здатна проковтнути здобич у кілька разів більшу за себе. А те, що вчені досі не можуть пояснити всіх секретів цього процесу. Океанські глибини залишаються одним із найменш досліджених середовищ на Землі. І наступне занурення цілком може подарувати науковцям кадри, які змусять нас іще раз здивуватися винахідливості природи.

Уяви сцену: апарат повільно опускається крізь товщу води на глибину понад кілометр, прожектори вихоплюють із темряви дрібні завислі часточки, і раптом у кадрі з’являється рибка розміром із шкільну лінійку – з животом, що відвисає, мов коляска мотоцикла. Шкіра на ньому натягнута до прозорості, крізь неї видно кишки. Це не кадр із фантастичного фільму, а реальне відео, зняте з дистанційно керованого апарата біля островів Тринідад і Тобаго на глибині 1259 метрів. Повідомляє T4 з посиланням на sciencealert.com. Герой цього кадру – чорний живоглот (Chiasmodon niger). Рибка, яку майже ніхто не бачив живою. Що це взагалі за істота і чому її так рідко ловлять у кадр Фото: sciencealert.com Чорний живоглот – це глибоководний мешканець, який зазвичай виростає лише до 10-20 сантиметрів, тобто максимум із шкільний зошит. Живе в темряві, де їжі обмаль, і саме тому еволюція подарувала йому два дивовижні інструменти: щелепу, що вміє виходити з суглоба, і шлунок, що розтягується, як повітряна кулька. Навіщо це все? Щоб ковтати здобич цілком. Навіть якщо вона більша за самого мисливця. За даними спостережень, живоглот здатен проковтнути жертву масою до десяти разів більшу за власну. Уявіть, що людина за один присіст з’їдає цілу корову. Ось приблизно такий масштаб. Diva Amon зі Schmidt Ocean Institute, яка була головною науковицею експедиції, зізналася, що бачила цю рибу вперше майже десять років тому в Мексиканській затоці – і вже не сподівалася на другу зустріч. “Але ця експедиція видала ВЕЛИКЕ”, – сказала вона. Це не перебільшення. Живоглотів у природному середовищі фіксують настільки рідко, що кожен такий кадр – подія для дослідників. Парадокс живоглота: чому він платить за свій апетит Тут і починається найцікавіше. Те, що робить живоглота унікальним, його ж і губить. Більшість відомих науці екземплярів знайшли мертвими на поверхні океану – не на дні, де вони живуть, а саме нагорі. Чому так? Якщо риба не встигає перетравити надто велику здобич, та починає розкладатися прямо в розтягнутому шлунку. Розклад виділяє гази. Гази роздувають тіло, і воно спливає нагору, наче повітряна кулька, випущена з-під води. Риба гине, а на поверхні її знаходять дослідники – із повним, але вже марним обідом усередині. Один із найвідоміших випадків стався 2007 року біля Кайманових островів: там знайшли мертвого живоглота завдовжки 19 сантиметрів, який проковтнув змієподібну макрель довжиною аж 86 сантиметрів. Це здобич, яка перевищувала самого мисливця у 4,5 раза. Woods Hole Oceanographic Institution описує вигляд такого шлунка напрочуд влучно – “напівпрозоре запасне колесо, що висить на животі”. І ось тут є нюанс, який рідко згадують. Коли живоглота бачать живим, із роздутим животом, це автоматично означає дві речі: він щойно поїв і поки що не встиг за це поплатитися. Це не просто цікава картинка – це риба в найуразливіші години свого життя. Чого навіть цей кадр не розповідає Найбільша іронія цього спостереження в тому, що дослідники не знають, що саме живоглот з’їв. Глибина понад кілометр, тварина в русі, апарат знімає здалеку – усередину шлунка не зазирнути. “Якби ж у нас був КТ-сканер у морі”, – пожартувала Amon. Загадка про те, що цей малий пообідав, може залишитися нерозв’язаною назавжди. Та й загалом цей вид залишається погано вивченим. Деякі науковці припускають, що живоглот їсть здобич з хвоста, поступово “затягуючи” її в шлунок гачкуватими зубами, що загнуті назад. Але це лише гіпотеза, побудована на вигляді зубів, а не на спостереженні полювання. Ніхто не бачив цю рибу в момент, коли вона ковтає. Уявляєш? Істота, яку описують у наукових працях, досі жодного разу не була зафіксована за трапезою в прямому ефірі. Для звичайної людини це може звучати як курйоз: подумаєш, дивна рибка з великим животом. Але для глибоководної біології такі кадри безцінні. Вони показують, як екосистема, де їжа – рідкісний скарб, змушує істот іти на екстремальні еволюційні компроміси. Живоглот – це не невдаха з очима більшими за шлунок. Це оптимізована під дефіцит їжі машина, у якої єдиний недолік – іноді вона виграє більше, ніж може переварити. Тож наступного разу, коли хтось скаже, що в морі завжди знайдеться риба більша, згадай цю крихітну істоту з прозорим животом. Бо іноді перемагає не той, хто більший, а той, хто вміє ковтнути більше, ніж мав би. Питання лише в тому, чи встигне він це перетравити.The post Рідкісна риба Chiasmodon niger проковтнула здобич більшу за себе і потрапила на камеру first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Підземні води, які забезпечують питною водою мільйони людей і допомагають вирощувати врожай, можуть зникати значно швидше, ніж показували попередні дослідження. Супутники NASA виявили 40 регіонів світу, де людська діяльність змінює запаси води, а в деяких місцях масштаби втрат виявилися майже вдвічі більшими за попередні оцінки. Нове дослідження охоплює період із 2002 до 2025 року. За цей час у 40 регіонах, де зміни запасів води пов’язують із діяльністю людини, загальні втрати становили приблизно 750 кубічних миль води — понад 3100 кубічних кілометрів. Це більше, ніж об’єм озера Вікторія в Африці. Водночас у цих самих регіонах запаси води в інших місцях зростали. Тож картина не зводиться до простого висихання планети: вода перерозподіляється, але в найбільш уразливих районах її втрата стає серйозною проблемою. Результати дослідження опублікували в журналі Proceedings of the National Academy of Sciences. Як NASA зважує воду з космосу Від 2002 року NASA використовує супутники GRACE, а з 2018-го — їхніх наступників GRACE-FO. Два апарати летять один за одним і безперервно вимірюють відстань між собою. Принцип роботи незвичайний: ділянки Землі з більшою масою трохи сильніше притягують супутник, який пролітає над ними. Через це відстань між двома апаратами ледь змінюється. Аналізуючи такі зміни, науковці можуть визначати, де на планеті накопичується або зникає маса. Оскільки значну частину цих змін спричиняє вода, дослідники отримують уявлення про її загальні запаси в ґрунті, снігу, озерах, річках і підземних водоносних шарах. Але в старого методу було обмеження: він об’єднував дані з територій площею близько 150 тисяч квадратних кілометрів. Через це втрати води в окремій сільськогосподарській долині могли губитися в середньому показнику величезного регіону. Команда NASA повторно проаналізувала початкові вимірювання супутників і побудувала карту довгострокових тенденцій. Такий підхід дав змогу деталізувати просторову картину приблизно у 5–10 разів. Старі карти недооцінювали масштаби втрат Дослідники виявили 94 ділянки, де зміни запасів води були надто виразними, щоб їх можна було пояснити випадковим шумом вимірювань. У 40 із них характер змін узгоджувався з певними видами людської діяльності: відкачуванням води для зрошення, вирубуванням лісів, землеробством без поливу або наповненням водосховищ. Коли вчені застосували старий метод до тих самих територій, він у середньому показав тенденції, на 33% менші за нові оцінки. Для семи найменших регіонів різниця сягнула 52%. Особливо помітним недооцінювання було там, де воду інтенсивно відкачують із-під землі. Попередні дослідження виснаження підземних вод у середньому оцінювали їхнє скорочення приблизно на 45% нижче, ніж новий аналіз. Інакше кажучи, проблема могла бути значно масштабнішою, ніж показували карти, на які спиралися науковці раніше. Найбільші втрати — там, де воду використовують для поливу Одним із найтривожніших регіонів виявилася Індо-Гангська рівнина на півночі Індії. За новими оцінками, вона втрачає близько 32,5 кубічного кілометра підземної води щороку. Два інші нещодавні дослідження оцінювали втрати приблизно вдвічі нижче. Танення льодовиків Гімалаїв пояснює лише близько 15% цього скорочення. Це вказує на значну роль відкачування підземної води, хоча саме по собі не дає повної відповіді щодо всіх причин змін. Схожа ситуація спостерігається в центральній частині Саудівської Аравії. Щороку звідти забирають у понад шість разів більше води, ніж повертається завдяки опадам і річковому стоку. Значна частина втрат припадає на водоносну систему Саак, яка забезпечує потреби посушливого регіону. У Туреччині скорочення запасів виявилося більш ніж удвічі більшим за попередні оцінки. Наслідки дефіциту води відчуваються й нижче за течією — у Сирії та Іраку. Під тиском опинилися також підземні водні системи Північної Африки та Близького Сходу. Там інтенсивне зрошення посушливих земель поєднується зі змінами клімату, посилюючи навантаження на давні водоносні горизонти. Проблема є і в США Серед 40 регіонів дослідники виділили дві ділянки на території Сполучених Штатів. Перша — Центральна долина Каліфорнії, де тривала посуха, що почалася 2003 року, та інтенсивне відкачування води сприяли скороченню її запасів. Цей регіон має велике значення для сільського господарства США, тому виснаження підземних джерел створює ризики для зрошення полів. Друга ділянка — південна частина водоносної системи Високих рівнин. Тут понад 80% зрошуваних земель залежать від підземної води. Такі приклади показують, що виснаження водоносних горизонтів — не лише проблема пустельних країн. Воно може загрожувати й великим аграрним регіонам із розвиненим сільським господарством. Не всюди вода зникає: деякі регіони, навпаки, наповнюються Нове дослідження виявило й протилежні тенденції. Найбільше зростання запасів води було пов’язане зі створенням водосховищ. За час супутникових спостережень у світі збудували приблизно 450 великих водосховищ. Одним із найбільш помітних об’єктів у північній Азії стало Богучанське водосховище на річці Ангара в Росії. Його сигнал на карті виявився особливо виразним. Інший приклад — малайзійське водосховище Бакун, яке супутники змогли виділити навіть попри порівняно невелику площу. Ці результати підкреслюють важливу особливість методу: супутники фіксують не лише виснаження запасів, а й накопичення води внаслідок змін ландшафту та будівництва інфраструктури. Чому землеробство без поливу дало несподіваний результат Ще одне відкриття стосувалося регіонів Африки на південь від Сахари та частини Південної Америки. У деяких місцях після розчищення природної савани та переходу до вирощування культур, які живляться переважно дощовою водою, запаси води збільшувалися. Дослідники припускають, що рослини з мілкішою кореневою системою, зокрема деякі зернові та бобові, можуть випаровувати менше води, ніж природна рослинність. За певних умов це сприяє поповненню ґрунтової вологи й підвищенню рівня підземних вод. Втім, цей зв’язок не означає, що вирубування природних екосистем загалом корисне для водного балансу. Наслідки залежать від місцевого клімату, типу ґрунту, рослинності та способу землекористування. У нової карти є важливе обмеження Попри значно вищу деталізацію, метод не показує, як саме запаси води змінювалися щороку. Дослідники обчислювали загальну тенденцію за весь період спостережень, тому короткі посушливі епізоди та подальше відновлення могли залишитися поза увагою. Крім того, супутникові вимірювання самі по собі не завжди дають змогу встановити причину змін. Наприклад, вода може зникати в одному регіоні через відкачування, а в іншому — через зміни річкового стоку або діяльність вище за течією. Перевірити результати на всій планеті складно, оскільки мережі спостережних свердловин недостатньо густі. Наступна місія GRACE Continuity, запуск якої очікується у 2028 році, має продовжити супутникові вимірювання. Кожен додатковий рік даних допоможе точніше визначати довгострокові зміни водних запасів. Головний висновок дослідження простий: підземна вода не зникає непомітно для науки — але старі методи могли приховувати масштаби проблеми. Нові супутникові карти дають змогу побачити, де водні запаси виснажуються найшвидше, і точніше визначати регіони, яким загрожує дедалі гостріший дефіцит.