У світовому океані розчинено близько 4,5 млрд тонн урану, але дістати його звідти у промислових масштабах набагато складніше, ніж просто знайти цей ресурс. Американська компанія SuperCritical Materials та Мічиганський університет тепер працюватимуть над системою, яка має перетворити лабораторну технологію на реальну морську установку. Про це повідомляє NNews із посиланням на Interesting Engineering. Уран уже є в океані — питання в тому, як його забрати SuperCritical Materials має ексклюзивну ліцензію на запатентовану технологію адсорбенту, здатного захоплювати розчинений уран із морської води. Принцип здається відносно простим: спеціальний матеріал контактує з морською водою та утримує уран на своїй поверхні. Потім адсорбент витягують, обробляють і вилучають накопичений уран. Але саме слово «витягують» приховує головну інженерну проблему. Якщо йдеться про промислові масштаби, матеріал потрібно не просто один раз занурити у воду. Його доведеться регулярно упаковувати, розгортати в морі, витримувати вплив хвиль і течій, а потім повертати назад для обробки. І так — багато разів. Виявилося, що головна проблема не в самому вилученні урану Саме це стало центральним завданням нового партнерства. Дослідники Мічиганського університету вивчатимуть механічні властивості адсорбенту та те, як він поводиться під час пакування, розгортання, перебування в океані й повторного вилучення. Паралельно команда планує протестувати різні способи розміщення матеріалу та створити кілька прототипів систем для його переміщення. Тобто вчені фактично намагаються вирішити проблему «логістики» урану ще до того, як така технологія зможе перейти до повноцінних морських випробувань. Як це працюватиме Якщо спростити, адсорбент можна уявити як своєрідну «пастку» для молекул урану. Морська вода проходить поруч із його поверхнею, а матеріал захоплює розчинений у ній уран. Після певного часу адсорбент потрібно дістати та обробити, щоб отримати накопичений ресурс. Складність полягає в тому, що океан — не лабораторний резервуар. Обладнання має витримувати хвилі, течії та інші навантаження. При цьому сам адсорбент необхідно ефективно переміщати через усі етапи циклу. Для чого потрібні моделі океану в лабораторії Перші випробування проведуть у Aaron Friedman Marine Hydrodynamics Laboratory Мічиганського університету. Там є спеціальні буксирувальні та хвильові басейни, у яких можна відтворювати хвилі, течії та інші морські умови в контрольованому середовищі. Це дозволить перевірити різні конструкції до виходу у відкрите море. Керуватиме дослідженням Маха Хаджі, доцентка механічної інженерії Мічиганського університету та директорка Symbiotic Engineering and Analysis Laboratory. Вона вже працювала над подібними системами. Під час докторських досліджень у MIT Хаджі брала участь у розробці концепцій для розгортання та вилучення уранових адсорбентів, а також у створенні й океанських випробуваннях систем відновлення. Що було відомо раніше Сам факт вилучення урану з морської води не є новим. Нова робота зосереджена на іншому питанні: чи можна перетворити таку технологію на масштабовану систему, яка працюватиме циклічно та достатньо надійно. Для промислового використання недостатньо мати матеріал, який добре поглинає уран. Потрібна вся інфраструктура навколо нього — від способу розміщення адсорбенту до його повторного вилучення та обробки. Саме цю частину технології зараз намагаються перевірити. Що це може змінити Результати досліджень мають використати для майбутніх морських пілотних проєктів SuperCritical Materials. Компанія також планує застосувати отримані дані для оцінки технічної здійсненності, операційних і капітальних витрат та проєктування демонстраційних систем. Водночас поки що йдеться саме про дослідження та інженерні прототипи. Матеріал не підтверджує, що промислове вилучення урану з океану вже стало економічно конкурентним. Кінцева мета SuperCritical — з’ясувати, чи може така технологія працювати у промислових масштабах і потенційно забезпечувати частину потреб США в ядерному паливі. 💡 Цікаво знати За оцінкою, наведеною в матеріалі, в океанах міститься близько 4,5 млрд метричних тонн розчиненого урану. Але це не означає, що весь цей обсяг можна просто видобути. Уран перебуває у дуже розбавленому стані, тому економіка процесу залежить не лише від здатності адсорбенту його захоплювати, а й від того, наскільки ефективно можна багаторазово працювати з величезними обсягами морської води та самого матеріалу. ❓ Чи означає це, що уран скоро видобуватимуть з океану? Ні. Поки що дослідники вирішують інженерне завдання, необхідне для переходу до більших систем. Наступний крок — зрозуміти, чи можна надійно розгортати, витримувати в морі та повертати адсорбент у великій кількості й робити це знову і знову. Саме від цього значною мірою залежатиме практична та економічна життєздатність технології. Океан уже містить колосальний запас урану. Тепер питання змістилося з «чи можна його захопити?» до значно складнішого «чи можна робити це масово, регулярно та за прийнятною ціною?». Чому це важливо Морська вода містить величезний, але дуже розбавлений запас урану. Нове дослідження не створює принципово нового способу його вилучення, а намагається вирішити проблему масштабування — як перетворити адсорбент на частину багаторазової морської системи. Джерело Interesting Engineering — матеріал про партнерство SuperCritical Materials та University of Michigan щодо систем промислового вилучення урану з морської води.

Компанія Anthropic показала, наскільки далеко просунулася у використанні власного ШІ для розробки нових моделей. У серпні Claude уже самостійно виконував більшу частину окремих завдань у 26% дослідницьких і розробницьких процесів компанії. Ще понад 90% роботи виконувалися у співпраці людини та ШІ. Цифри цікаві не лише масштабом. Вони показують, як розробка штучного інтелекту поступово переходить від моделі «людина створює ШІ» до складнішої схеми, де ШІ допомагає створювати наступне покоління ШІ. Claude дедалі більше бере участь у створенні нових моделей Anthropic запровадила власний показник — R&D Automation Index. Він оцінює, наскільки різні етапи розробки моделей автоматизовані за допомогою ШІ. Для оцінювання використовується шкала Epoch AI. На її рівні AL3 ШІ може виконувати великі частини роботи під пильним керівництвом людини. На AL4 система вже здатна виконати більшість завдання від початку до кінця, отримавши лише загальний запит. Саме до другого рівня належить згаданий показник у 26%. Для порівняння: ще кілька місяців тому Claude фактично не «очолював» жодної з вимірюваних категорій роботи. За даними Anthropic, у лютому його частка була нижчою за 1%, а до серпня зросла до 26%. При цьому є важливе уточнення: Claude не працює повністю автономно. Anthropic прямо заявляє, що для жодної з вимірюваних категорій R&D модель ще не досягла рівня, на якому людина повністю випадає з процесу. Що тут справді незвичайного Найцікавіше не саме число 26%. Важливіше те, що ШІ використовується для роботи над технологією, яка сама по собі є ШІ. Раніше типовий цикл виглядав приблизно так: люди придумують архітектуру, пишуть код, проводять експерименти, аналізують результати й навчають нову модель. Тепер частину цих етапів можна передати Claude. Людина формулює завдання та контролює процес, а модель виконує значний обсяг технічної роботи. Це ще не означає, що Claude сам вирішив створити нову версію себе. Але такий підхід скорочує кількість ручної роботи між поколіннями моделей. Як це працює Якщо спростити, Claude можна уявити як дуже швидкого дослідницького помічника. Інженер ставить високорівневе завдання. Модель може написати або змінити код, провести експеримент, проаналізувати результати та підготувати наступні кроки. У складніших випадках одна система може залучати кілька агентів, які паралельно виконують різні частини роботи. Anthropic повідомляє, що станом на серпень приблизно 30 тисяч ШІ-агентів одночасно виконували дослідницькі та інженерні завдання на найпоширенішій внутрішній платформі компанії. Це не 30 тисяч незалежних «версій Claude, які самі себе створюють». Йдеться про агентів, які використовують ШІ для виконання конкретних завдань. Але Anthropic стежить за діями агентів Чим більше роботи передають ШІ, тим важливішим стає контроль. Anthropic заявляє, що дії агентів проходять через системи моніторингу. Онлайн-монітори можуть блокувати небезпечні дії ще до їх виконання, а офлайн-монітори аналізують поведінку після виконання завдань. У серпні агенти компанії прийняли понад 1 млрд рішень. Приблизно одне рішення з кожних 47 тисяч було заблоковане системами безпеки. Це близько 0,002%. Однак ця цифра не означає, що 99,998% усіх дій були гарантовано безпечними. Вона показує лише частоту випадків, коли система моніторингу заблокувала рішення. Що було відомо раніше Використання ШІ для створення нового ШІ вже не є експериментом лише на рівні теорії. Anthropic раніше демонструвала, як Claude може виконувати відкриті дослідницькі проєкти, висувати гіпотези, проводити тести та аналізувати результати. У серпні компанія також опублікувала дослідження, де Claude автономно навчав моделі для покращення їхніх результатів у тестах на різні проблеми безпеки ШІ. Тепер компанія намагається вимірювати вже не окремі експерименти, а масштаб використання ШІ всередині власного процесу розробки. Чи означає це початок самовдосконалення ШІ? Не зовсім. Anthropic називає потенційний сценарій, у якому ШІ повністю автономно створює свого наступника, рекурсивним самовдосконаленням. За визначенням компанії, це ситуація, коли модель уже не просто допомагає людям розробляти нову систему, а самостійно проєктує та створює наступну версію. До цього етапу Claude поки не дійшов. Anthropic прямо зазначає, що повністю автономна робота такого типу ще не відбувається і що рекурсивне самовдосконалення не є гарантованим сценарієм. Тому правильніше говорити не «ШІ вже створює себе», а про швидке збільшення частки розробки, яку ШІ здатен виконувати самостійно під контролем людей. Що це може змінити Якщо така тенденція продовжиться, розробка нових моделей може прискоритися: частину програмування, тестування, аналізу та досліджень виконуватимуть агенти, а люди зосередяться на постановці завдань, перевірці результатів і контролі. Водночас саме це створює нову проблему. Якщо ШІ дедалі більше бере участь у створенні потужніших моделей, людям стає важливіше розуміти, що саме відбувається всередині цього процесу. Anthropic тому закликає інші лабораторії регулярно публікувати аналогічні показники. Компанія вважає, що єдина методологія дозволила б порівнювати динаміку розвитку різних ШІ-лабораторій. Водночас сама Anthropic визнає проблему: спільної методології поки немає, а частину оцінювання проводять за допомогою власних моделей, що створює ризик помилок у такому контролі. 💡 Цікаво знати Anthropic оцінює не лише те, скільки роботи виконує ШІ, а й те, скільки обчислювальних ресурсів витрачається на безпеку. Під час одного тижня у липні близько 6% обчислювальних ресурсів для AI R&D компанія спрямувала на роботу з безпеки. Якщо рахувати лише дослідження, які веде ШІ, частка становила вже близько 12%. ❓ Головне питання: чи зможе ШІ одного дня створити свого наступника? Теоретично саме до такого сценарію може привести подальше збільшення автоматизації. Але нинішні дані Anthropic цього ще не демонструють. Claude уже виконує значну частину роботи над розвитком ШІ, проте остаточний контроль залишається за людьми. Саме межа між «ШІ допомагає створювати наступну модель» і «ШІ сам створює наступну модель» є ключовою в цій історії. ШІ поки не замінив розробників — але вже став частиною процесу Головна зміна полягає не в тому, що Claude нібито навчився створювати себе. Він цього ще не робить. Змінилося інше: розробка передових моделей дедалі більше стає спільною роботою людини та ШІ. І якщо частка таких завдань продовжить зростати, саме швидкість, з якою люди зможуть контролювати й перевіряти роботу своїх ШІ-помічників, може стати не менш важливою за швидкість створення нових моделей. Про це повідомляє NNews із посиланням на Anthropic.

Американська нова міжконтинентальна балістична ракета Sentinel уперше пройшла повне вертикальне складання. І хоча ракета була інертною та не призначалася для запуску, інженери фактично відпрацювали процедуру, яка знадобиться перед першим льотним випробуванням. Йдеться про систему, яку США готують на заміну застарілим Minuteman III. Її заявлена дальність перевищує 6000 миль, або близько 9650 км. Що сталося на базі Ванденберг Повномасштабну конфігурацію Sentinel зібрали на базі космічних сил Ванденберг у Каліфорнії. Роботи проходили в межах чотиримісячного наземного випробування Pathfinder. До бази доставили компоненти ракети з різних об’єктів у США. Для цього використовували спеціальні транспортні засоби та мобільні крани. Після цього інженери встановили секції у вертикальному положенні — так, як ракета має перебувати під час підготовки до запуску. Команда перевірила з’єднання між основними частинами системи, після чого конструкцію знову розібрали. Це дозволило перевірити не лише саму техніку, а й порядок дій персоналу. повідомляє NNews із посиланням на Interesting Engineering. Найважливіше тут — не сама ракета На перший погляд вертикальне складання може здатися звичайною технічною процедурою. Але для нової міжконтинентальної ракети важливо переконатися, що всі елементи можна безпечно доставити, встановити та з’єднати вже в реальних умовах. Саме це і перевіряла команда Pathfinder. Інженери фактично провели репетицію майбутньої роботи перед льотними випробуваннями. Якщо спростити, це схоже на генеральну репетицію складної операції: перевіряється не тільки обладнання, а й те, чи можуть усі учасники правильно виконати послідовність дій. Після завершення перевірки Sentinel розібрали. Це дало команді ще одну можливість оцінити процедури. Чому це важливо перед запуском у 2027 році Наземне складання не демонструє, як ракета поводитиметься під час польоту. Проте воно дозволяє виявити проблеми з транспортуванням, стикуванням та організацією робіт до переходу до складнішого етапу. Паралельно Northrop Grumman завершила з ВПС США перший Critical Design Review, присвячений майбутньому льотному випробуванню. Під час перевірки оцінювали зрілість конструкції, результати випробувань обладнання, а також вимоги щодо характеристик, безпеки та графіка. Наступним великим етапом має стати льотне випробування Sentinel у 2027 році. Що таке Sentinel LGM-35A Sentinel — нова американська міжконтинентальна балістична ракета, яка має замінити Minuteman III. За даними ВПС США, її дальність становитиме понад 6000 миль. Система є частиною модернізації наземного компонента американської ядерної тріади. Проєкт розрахований не на короткий цикл експлуатації. За планом система має залишатися працездатною до 2075 року. Саме тому випробування стосуються не тільки ракети як такої. Паралельно створюється та модернізується інфраструктура, необхідна для її експлуатації. Проєкт на десятиліття За даними джерела, Northrop Grumman координує роботу понад 500 промислових партнерів. Загальна кількість людей, залучених до програми в США, перевищує 10 тисяч. Це показує масштаб Sentinel: мова йде не просто про створення нової ракети, а про комплексну заміну системи, яка десятиліттями була частиною американських стратегічних сил. Після наземних перевірок програма має перейти до значно складнішого етапу — реального польоту. 💡 Цікаво знати Sentinel розрахований на експлуатацію до 2075 року. Тобто рішення, які інженери закладають у систему зараз, потенційно визначатимуть її роботу протягом кількох десятиліть. ❓ Головне питання: чи готовий Sentinel до першого польоту? Поки що говорити про повну готовність зарано. Вертикальне складання та завершення проєктного огляду є важливими етапами підготовки, але вони не замінюють льотних випробувань. Саме тест у 2027 році має показати, як система працює вже не на майданчику, а під час реального польоту. Чому це важливо Sentinel переходить від етапу проєктування та наземних перевірок до підготовки безпосередньо до льотних випробувань. Для США це важливий крок у програмі заміни Minuteman III, яка має забезпечити наземний компонент стратегічних сил на десятиліття вперед. Поки що найважливіше відбулося не в небі, а на землі: інженери вперше показали, що повністю інтегровану конфігурацію Sentinel можна зібрати у вертикальному положенні та потім безпечно розібрати. Саме ця «репетиція» тепер має поступитися місцем значно складнішій перевірці — першому польоту у 2027 році.

Перший гелікоптер Ігоря Сікорського не полетів. Майже три десятиліття потому конструктор повернувся до тієї самої ідеї — і створив машину, яка стала основою для розвитку сучасної практичної гелікоптерної техніки. Але шлях до цього результату почався не в США, а в Києві. Саме тут молодий Сікорський будував свої перші літальні апарати, експериментував із гвинтокрилими конструкціями та поступово переходив до значно складніших машин. Повідомляє NNews із посиланням на Encyclopedia of Ukraine, Smithsonian National Air and Space Museum, Київський політехнічний інститут та Igor I. Sikorsky Historical Archives. Перший гелікоптер Сікорського навіть не зміг злетіти Ігор Сікорський народився 25 травня 1889 року в Києві. Під час навчання в Київському політехнічному інституті він почав працювати над ідеєю апарата, який міг би підніматися вертикально. У 1908 році Сікорський розробив і побудував свій перший гелікоптер. Проте машина не змогла відірватися від землі. На цьому він не зупинився. Конструктор переключився на літаки. Разом із колегами по КПІ він створював одні машини, потім почав будувати власні конструкції. І саме літаки принесли йому першу світову славу. Замість гелікоптера він створив величезні літаки Сікорський швидко перейшов від експериментів до складних літаків. У 1911 році його літак С-6 встановив світовий рекорд швидкості для літака з трьома пасажирами — 111 км/год. Цей результат зафіксувала Encyclopedia of Ukraine. Наступний етап був ще амбітнішим. Працюючи головним конструктором авіаційного підприємства в Санкт-Петербурзі, Сікорський створив «Руський витязь» та «Іллю Муромця» — багатомоторні літаки, які для свого часу були надзвичайно великими й складними. Smithsonian зазначає, що Сікорський ще в Росії спроєктував перші багатомоторні літаки, а його «Ілля Муромець» став однією з ключових ранніх конструкцій такого типу. Тобто людина, яку сьогодні найчастіше згадують через гелікоптери, спочатку зробила кар’єру саме на літаках. Чому він повернувся до ідеї гелікоптера У ранніх експериментах Сікорського була фундаментальна проблема: технології того часу ще не дозволяли створити достатньо ефективну практичну машину вертикального зльоту. Замість того щоб роками безрезультатно боротися з цією проблемою, він зайнявся літаками. Після еміграції до США у 1919 році Сікорський знову почав працювати в авіаційній галузі. Він створював літаки та гідролітаки, а згодом повернувся до давньої ідеї — гелікоптера. Сам архів Сікорського описує його професійний шлях як три великі етапи: літаки в Росії, літаки та літаючі човни в США, а потім розвиток гелікоптерів. 1939 рік: стара ідея нарешті запрацювала У 1939 році Сікорський представив VS-300 — експериментальний гелікоптер, над яким працював у США. Саме ця машина стала його великим проривом у вертикальній авіації. Smithsonian називає VS-300 першим успішним гелікоптером Сікорського та важливою віхою в історії гвинтокрилих машин. На вигляд VS-300 мало нагадував сучасний гелікоптер. Це була відкрита конструкція з двигуном, ротором і системами керування. Жодної звичної пасажирської кабіни чи комфорту. Але головним було інше: машина могла виконувати контрольований вертикальний політ. Фактично Сікорський повернувся до ідеї, яку намагався реалізувати ще студентом у Києві. Як працювала його схема Головна особливість конструкції полягала в поєднанні основного несучого ротора та хвостового гвинта. Якщо спростити, великий верхній ротор створює підйомну силу та забезпечує вертикальний рух, а хвостовий ротор допомагає контролювати обертання корпусу. Ця схема виявилася настільки практичною, що стала основою для величезної кількості гелікоптерів наступних десятиліть. Важливо: Сікорський не «винайшов» сам принцип гвинтокрилого апарата. Його внесок полягав у створенні практичної конструкції та доведенні її до працездатного рівня. VS-300 був радше лабораторією, ніж готовою машиною Сікорський не створив ідеальний гелікоптер з першої спроби. VS-300 постійно змінювали та випробовували. Конструктори перевіряли різні варіанти системи керування та конфігурації машини. Саме в цьому й полягає одна з найцікавіших деталей історії. Перший успішний гелікоптер не був готовим продуктом. Він був великою літаючою лабораторією. Smithsonian зазначає, що випробування VS-300 стали важливим етапом у розвитку практичної гелікоптерної техніки. Наступний крок — машина, яку вже можна було виробляти Експериментального VS-300 було недостатньо. Наступним завданням стало створення гелікоптера, який можна не лише випробовувати, а й виробляти. Таким став Sikorsky R-4. У 1943 році компанія Сікорського почала його виробництво. Smithsonian називає R-4 першим серійним гелікоптером у світі. Це був принциповий момент. Гелікоптер переставав бути лише експериментальною конструкцією. Він переходив у категорію техніки, яку можна було використовувати на практиці. Найдивовижніше в цій історії — часовий розрив Між першим гелікоптером Сікорського в Києві та польотами його успішної американської конструкції минуло близько 30 років. У 1908 році його рання машина не змогла злетіти. У 1939 році VS-300 уже здійснив перший політ. Це не історія про винахід, який з’явився за один день. Сікорський спочатку залишив гелікоптерну ідею, побудував кар’єру на літаках, емігрував до іншої країни, створив нові компанії та лише потім повернувся до свого давнього задуму. 💡 Цікаво знати Сікорський не просто цікавився гелікоптерами в молодості — ще під час навчання в КПІ він створив одразу два проєкти гелікоптерів. Encyclopedia of Ukraine зазначає, що в 1908–1912 роках він розробляв два такі апарати, які були серед ранніх конструкцій цього типу у світі. Тобто гелікоптер не був випадковим поворотом у його кар’єрі. Ця ідея супроводжувала його ще з київського періоду. Що саме змінив Сікорський? Не зовсім правильно говорити, що Сікорський «винайшов гелікоптер». До нього існували численні експерименти з апаратами вертикального польоту. Його заслуга в іншому: він зміг довести концепцію до практичної конструкції, а потім перейти від експериментальної машини до серійного виробництва. Саме VS-300 і подальший R-4 стали важливими етапами цього переходу. ❓ Чи був Сікорський українським авіаконструктором? Факт, який складно заперечити: Сікорський народився в Києві, навчався у Київському політехнічному інституті та саме тут почав свої перші авіаційні експерименти. Це підтверджують Encyclopedia of Ukraine та КПІ. Водночас значна частина його професійної кар’єри була пов’язана з іншими країнами. Він працював у Росії, після революційних подій перебував у Франції, а з 1919 року жив і працював у США. Тому його біографія одночасно пов’язана з історією Києва, розвитком авіації в Європі та становленням американської авіаційної промисловості. Чому це важливо Історія Сікорського цікава не лише через сам гелікоптер. Вона показує, як інженерна ідея може пережити невдалий перший експеримент і повернутися через десятиліття, коли технології вже дозволяють її реалізувати. Для України особливо важливо, що початок цього шляху був у Києві. А для світової авіації — що експериментальна машина VS-300 стала одним із ключових кроків до практичних і серійних гелікоптерів. Фінал У біографії Сікорського є деталь, яка, мабуть, пояснює його історичне значення краще за будь-яке звання. Його перший гелікоптер не полетів. Але сам Сікорський не сприйняв цю невдачу як остаточну відповідь. Він пішов у літаки, створив багатомоторні машини, переїхав до США, побудував там нову кар’єру — і зрештою повернувся до тієї самої проблеми. Через десятиліття вона вже мала іншу відповідь. Джерела Smithsonian National Air and Space Museum; Encyclopedia of Ukraine; Київський політехнічний інститут ім. Ігоря Сікорського; Igor I. Sikorsky Historical Archives.

Російське програмне забезпечення досі залишається частиною роботи багатьох українських компаній. За оцінками аналітиків, близько 70% бізнесів продовжують користуватися такими продуктами, хоча для CRM, HR, кібербезпеки, бухгалтерії та онлайн-торгівлі вже є українські альтернативи. Ідеться не лише про заміну однієї програми іншою. Для бізнесу це також питання доступу до даних, кібербезпеки та того, куди зрештою йдуть гроші за ліцензії. Які українські програми можуть замінити російське ПЗ Міністерство цифрової трансформації України оприлюднило добірку українських IT-продуктів, які можуть використовувати компанії замість російського програмного забезпечення. повідомляє NNews із посиланням на Міністерство цифрової трансформації України. Серед запропонованих рішень — шість продуктів, кожен із яких закриває окрему бізнес-потребу. Ringostat — дзвінки, комунікації та аналітика Ringostat — платформа для бізнес-комунікацій, телефонії та аналітики. Сервіс дозволяє працювати з дзвінками, чатами та повідомленнями, аналізувати ефективність рекламних кампаній і підключати інші бізнес-системи. Для компаній, які використовують телефонію як частину продажів або підтримки клієнтів, це альтернатива російським рішенням у відповідному сегменті. NetHunt — CRM для продажів NetHunt спеціалізується на управлінні взаєминами з клієнтами. У системі можна зберігати інформацію про клієнтів, контролювати угоди, вести комунікацію та автоматизувати частину повторюваних завдань. Тобто CRM потрібна не просто для зберігання контактів. Вона допомагає бачити весь шлях клієнта — від першого звернення до завершення угоди. Хорошоп — інтернет-магазин без програмування Хорошоп орієнтований на бізнес, якому потрібен власний інтернет-магазин без розробки сайту з нуля. Платформа дозволяє налаштовувати оплату та доставку, інтегрувати CRM, маркетплейси й рекламні інструменти. Для малого та середнього бізнесу це може бути способом відмовитися від російських рішень для електронної комерції без необхідності самостійно створювати всю інфраструктуру. SOC Prime — кібербезпека SOC Prime працює вже в іншій сфері — кібербезпеці. Платформа допомагає фахівцям знаходити та аналізувати кіберзагрози, виявляти підозрілу активність і реагувати на потенційні атаки. Цей напрямок особливо важливий на тлі зростання кількості кіберінцидентів в Україні. PeopleForce — управління працівниками PeopleForce — HR-платформа для компаній. Вона охоплює найм та адаптацію співробітників, облік робочого часу, оцінювання результатів роботи та опитування персоналу. Фактично це цифровий інструмент для HR-відділу, який дозволяє зібрати значну частину кадрових процесів в одному середовищі. ISpro — управління підприємством ISpro — ERP-система, тобто комплексне рішення для управління підприємством. Платформа містить модулі для бухгалтерського та фінансового обліку, роботи з персоналом, складом, закупівлями, логістикою та документообігом. При цьому компанія може обирати необхідні модулі відповідно до власних потреб. Чому російське ПЗ — це не лише питання походження Для українського бізнесу відмова від російського програмного забезпечення має ще один вимір — кібербезпеку. За даними CERT-UA, у 2025 році команда реагування на кіберінциденти при Держспецзв’язку зафіксувала 5927 кіберінцидентів. Це на 37,4% більше, ніж у 2024 році, коли було зафіксовано 4315 випадків. У деяких кібератаках точкою входу ставали програмні продукти російського походження. Це означає, що програмне забезпечення для бізнесу — не просто робочий інструмент. Воно може мати доступ до корпоративних даних, документів, фінансової інформації та внутрішніх систем. Гроші теж мають значення Є й економічна сторона питання. Коли компанія платить за ліцензії або послуги російським розробникам, гроші продовжують надходити представникам країни-агресора. Перехід на українські продукти дозволяє уникати використання такого ПЗ та одночасно підтримувати український IT-сектор. Водночас заміна програмного забезпечення для бізнесу не завжди зводиться до простого встановлення іншого сервісу. Компанії доводиться враховувати міграцію даних, інтеграції та сумісність із вже наявними системами. 💡 Цікаво знати Шість запропонованих українських продуктів охоплюють дуже різні завдання: від телефонії та CRM до HR, електронної комерції, ERP і кібербезпеки. Тобто мова йде не про одну універсальну «українську заміну» російському ПЗ, а про набір спеціалізованих рішень для різних процесів. ❓ Чи достатньо просто замінити російську програму? Не завжди. Якщо ПЗ інтегроване з іншими системами компанії або містить великий масив даних, перехід потребує окремого планування. Але український ринок уже має альтернативи в ключових категоріях — від CRM та HR до ERP і кібербезпеки. Чому це важливо Російське ПЗ залишається не лише питанням походження продукту. Для компанії це також потенційний ризик, якщо програмне забезпечення має доступ до важливих корпоративних даних. Водночас українські альтернативи вже охоплюють значну кількість бізнес-процесів, тому відмова від російських продуктів поступово переходить із питання принципу в питання конкретного вибору інструментів. Для бізнесу головна зміна полягає саме тут: замість пошуку однієї програми на заміну доводиться вибирати окремі українські рішення під конкретні завдання.

AMD продемонструвала новий підхід до трасування променів, який дозволяє працювати зі сценами, що містять сотні мільйонів анімованих трикутників. Найцікавіше тут не сама кількість геометрії, а спосіб, яким компанія пропонує обходитися без постійного оновлення важких структур прискорення. AMD протестувала новий підхід на складній сцені Технологію представив науковий співробітник AMD Хольгер Груен у матеріалі на GPUOpen, опублікованому 17 вересня 2026 року. Демонстраційна сцена містила 25 тисяч незалежно анімованих рослин. За максимальної деталізації кожна рослина могла складатися приблизно з 2,8 млн трикутників. У найскладнішому режимі загальна кількість анімованих трикутників, які трасувалися в кожному кадрі, сягала близько 500 млн. При цьому система показувала понад 60 кадрів за секунду у роздільній здатності 1080p на Radeon RX 9070 XT. Повідомляє NNews із посиланням на ITC.ua. Головна проблема — не лише кількість полігонів У традиційному рейтрейсингу для пошуку перетинів променів використовуються спеціальні структури даних — BVH, або Bounding Volume Hierarchy. Якщо об’єкт рухається чи деформується, відповідну структуру потрібно оновлювати. Чим більше в сцені незалежно анімованих об’єктів, тим більше обчислювальних ресурсів і пам’яті на це потрібно. Особливо складною така задача стає для сцен із великою кількістю листя, трави, дрібних деталей або персонажів. AMD запропонувала інший підхід. Замість мільйонів змінюваних вершин — тетраедричні клітини Компанія використовує систему так званих тетраедричних клітин. Якщо спростити, складну геометрію можна уявити як дуже деталізований об’єкт, який помістили всередину значно простішої конструкції. Під час анімації змінюється саме ця зовнішня структура, тоді як щільна геометрія та її BVH можуть повторно використовуватися. Перед перевіркою перетину промінь математично переводиться назад у початкову систему координат. Тобто замість того, щоб фактично перебудовувати величезну структуру після кожного руху об’єкта, система намагається працювати з простішою деформованою оболонкою. Економія пам’яті може бути дуже значною За даними AMD, такий підхід здатний приблизно у 47 разів зменшити обсяг пам’яті, необхідний для структур прискорення. Час їх оновлення, за оцінкою компанії, може скоротитися більш ніж у 90 разів. Саме це є ключовою особливістю технології. AMD намагається не просто прискорити обчислення променів, а зменшити витрати, які виникають через постійне оновлення геометрії. Водночас у методу є обмеження. Тетраедричні клітини не дають такого самого точного контролю над рухом окремих вершин. Тому технологія краще підходить для густого листя, трави, великих натовпів або віддалених персонажів. Для складної анімації, де необхідно точно змінювати геометрію та топологію сітки, такий підхід підходить гірше. Чим це відрізняється від звичайного рейтрейсингу Трасування променів дозволяє графічному процесору моделювати проходження світла сценою та визначати, з якими поверхнями стикаються промені. Проблема в тому, що сучасні ігрові сцени можуть містити величезну кількість геометрії. Якщо кожен об’єкт постійно рухається, система повинна швидко оновлювати дані, необхідні для пошуку перетинів. Підхід AMD переносить значну частину цієї роботи на простішу структуру. У результаті складна геометрія може залишатися придатною для повторного використання, а змінюється її «оболонка». Це особливо цікаво для сцен, де тисячі об’єктів одночасно рухаються незалежно. Чи готова технологія для ігор? Поки що ні. AMD прямо позиціонує розробку як демонстрацію, а не як готову функцію, яку можна просто додати до сучасної гри. Компанія також працює над прикладами інтеграції з DirectX Raytracing та C++-бібліотекою, яка допоможе розробникам використовувати цей підхід у власних графічних конвеєрах. Тому говорити про появу технології в конкретних іграх поки зарано. Що це може змінити Якщо підхід покаже себе не лише в демонстрації, а й у реальних рушіях, він потенційно може спростити роботу з дуже деталізованими анімованими сценами. Найбільший інтерес тут становлять об’єкти на кшталт рослинності, натовпів і великої кількості дрібної геометрії. Саме там постійне оновлення структур прискорення може створювати значне навантаження. Але поки це потенційний сценарій. AMD ще не представила технологію як готовий стандарт або масову функцію для ігор. 💡 Цікаво знати У демонстрації AMD одна сцена містила близько 500 млн анімованих трикутників, які трасувалися в кожному кадрі. Для порівняння масштабу: це не просто «дуже деталізований» об’єкт — йдеться про сотні мільйонів окремих елементів геометрії, що беруть участь у рендерингу одночасно. ❓ Головне питання: це альтернатива DLSS? Не зовсім. Технологія AMD вирішує іншу проблему. Вона стосується ефективності трасування променів і роботи зі складною анімованою геометрією, тоді як технології на кшталт DLSS спрямовані насамперед на підвищення продуктивності рендерингу за допомогою масштабування зображення та інших методів. Тому називати розробку AMD прямою заміною DLSS некоректно. Насправді цікавіше інше: AMD шукає спосіб зробити надзвичайно складну геометрію менш дорогою для рейтрейсингу. Якщо цей підхід вийде за межі демонстрації, саме це може стати його головним практичним значенням.

Американські ВМС зробили наступний крок до розгортання нової гіперзвукової зброї Blackbeard. Компанія Castelion отримала замовлення на виробництво першої партії ракет вартістю до $200 млн — і цього разу йдеться вже не лише про випробування. Blackbeard створюють для запуску з палубної авіації та ураження цілей на морі й суходолі. У назві програми привертає увагу швидкість — близько 3800 миль/год, або приблизно 6115 км/год. Що замовили ВМС США Замовлення оголосили 14 вересня 2026 року. Воно передбачає виробництво, складання, випробування та постачання першої серійної партії Blackbeard американському флоту. Роботи виконуватиме Castelion на двох майданчиках у США — кампусі Project Ranger у Ріо-Ранчо, штат Нью-Мексико, та підприємстві в Торренсі, Каліфорнія. повідомляє NNews із посиланням на Interesting Engineering. Важлива деталь: це не перше замовлення Blackbeard. Ще в червні 2026 року ВМС США придбали 50 ракет для отримання ранньої операційної спроможності. Тепер програма переходить до наступного етапу — виробництва та постачання початкової серійної партії. Чим Blackbeard відрізняється від звичайної ракети Blackbeard — це авіаційна гіперзвукова зброя. Її планують використовувати з палубних літаків, тобто ракета не стартує безпосередньо з корабля. Це дає військово-морській авіації ще один спосіб завдавати ударів на великій відстані. За описом Castelion, Blackbeard призначена як для морських, так і для наземних цілей. Компанія також заявляє, що система має збільшити кількість доступних ракет, які авіація може мати у своєму розпорядженні. Якщо спростити, ідея полягає не тільки у створенні дуже швидкої ракети. Важливо й те, з якої платформи її можна запускати та наскільки швидко такі боєприпаси можна виробляти. Головна зміна — Blackbeard переходить до виробництва Саме це є найважливішою частиною новини. Castelion розробляла Blackbeard у співпраці з ВМС США, армією та ВПС. Програма також отримала сотні мільйонів доларів приватних інвестицій. Тепер американський флот фактично замовляє не демонстраційний зразок, а виробництво першої партії для постачання. Компанія пояснює швидке просування програми використанням комерційних методів розробки та виробництва. Як планують виробляти гіперзвукову зброю Castelion робить ставку на вертикальну інтеграцію та комерційні виробничі підходи. За задумом компанії, це має дати їй більше контролю над вартістю, якістю та темпами виготовлення — від роботи з сировиною до готового боєприпасу. Основним виробничим майданчиком стане Project Ranger. Це кампус Castelion площею 1000 акрів у Нью-Мексико. Частину робіт також виконуватимуть на підприємстві в Торренсі. Тобто компанія намагається вирішити одразу дві проблеми: створити складну гіперзвукову зброю та організувати її масштабоване виробництво. Чому швидкість — не єдина важлива характеристика Гіперзвуковою зброю називають через здатність рухатися зі швидкістю понад Mach 5. Але для військової системи сама швидкість не є єдиним показником. У випадку Blackbeard важлива комбінація кількох факторів: повітряний запуск, велика дальність застосування, можливість атакувати морські та наземні цілі та інтеграція з палубною авіацією. Саме тому нинішнє замовлення цікаве не лише цифрою у 3800 миль/год. Воно показує, що програма переходить від розробки до практичної підготовки постачань флоту. Що це може змінити Вже підтверджено, що ВМС США замовили виробництво першої партії Blackbeard вартістю до $200 млн. Також відомо, що ракета має стати додатковим варіантом далекого гіперзвукового удару для авіації, що базується на авіаносцях. Натомість фактичні масштаби майбутнього розгортання, конкретна кількість ракет у першій виробничій партії та результати їхнього бойового застосування з наданого джерела не випливають. Тому робити висновки про реальну ефективність Blackbeard поки зарано. 💡 Цікаво знати Blackbeard від початку проєктували з урахуванням серійного виробництва. Castelion прямо заявляє, що ракету створювали «для виробничої лінії» з найперших етапів розробки. Для складної гіперзвукової зброї це принциповий момент: створити прототип і налагодити масштабне виробництво — далеко не одне й те саме завдання. ❓ Головне питання: чи означає це, що Blackbeard вже готова до бойового застосування? Ні. Замовлення на виробництво означає перехід програми до нового етапу та підготовку постачання першої партії. Надане джерело не стверджує, що Blackbeard вже повністю розгорнута у флоті або має підтверджений бойовий досвід. І саме тут найцікавіша деталь історії: США вже не просто розробляють ще одну гіперзвукову систему, а намагаються одночасно вирішити питання її виробництва та постачання. Blackbeard поки залишається програмою, що переходить від ранньої операційної спроможності до виробництва. Але саме цей перехід показує, що для американських ВМС важливою стає не тільки швидкість ракети, а й здатність виготовляти її у потрібних масштабах.

Російські реактивні дрони стали складнішою ціллю для української ППО — і відповідь на них уже випробували в реальному бою. 19–20 вересня одразу два українські перехоплювачі уразили нову модифікацію «Герані-5», причому йдеться про різні розробки. Це важливо не лише через сам факт знищення дрона. Україна фактично показала, що перехоплювачі переходять від випробувань до застосування проти швидших повітряних цілей. Що сталося 19 вересня президент Володимир Зеленський повідомив про два успішні бойові застосування нового українського дрона-перехоплювача, створеного військовою контррозвідкою СБУ. Один із перехоплювачів уразив російську «Герань-5» — реактивну модифікацію ударного дрона, яка відрізняється від попередніх версій більшою швидкістю та бойовою частиною. За даними джерела, український апарат здатен розвивати близько 600 км/год. Це вже зовсім інший клас швидкостей порівняно з традиційними FPV-дронами. Практично одночасно свій результат продемонстрували й «Дикі Шершні». Їхній швидкісний перехоплювач STING S знищив у повітрі таку саму модифікацію «Герані-5». Головна особливість — одразу два різні перехоплювачі Найцікавіше в цій історії — не просто поява нового дрона-перехоплювача. Упродовж одного дня були публічно підтверджені бойові ураження «Герані-5» одразу двома різними українськими розробками. В одному випадку йдеться про систему СБУ, в іншому — про STING S від Wild Hornets. Тобто йдеться не про одиничний експеримент одного виробника. Це також перші публічно підтверджені випадки ураження саме цієї реактивної модифікації «Герані-5» дронами-перехоплювачами. Чому звичайного перехоплювача вже недостатньо Проблема полягає у швидкості цілі. Класичний ударний Shahed/«Герань» — відносно повільна ціль. Реактивні модифікації мають значно вищу швидкість, а отже, у захисників залишається менше часу на виявлення, наведення та перехоплення. Якщо спростити, ситуація нагадує різницю між спробою наздогнати автомобіль на велосипеді та переслідувати його іншим автомобілем. Саме тому перехоплювач повинен мати достатню швидкість, щоб скоротити дистанцію до цілі. STING S створювали з урахуванням цієї проблеми. У компанії зазначили, що через збільшену швидкість і бойову частину нової «Герані» перехоплювач довелося доопрацьовувати. Це не перший український дрон-перехоплювач Водночас називати ці події появою першого українського перехоплювача було б неправильно. Ще в серпні Сили оборони отримали перший такий апарат — Alexa Spatium. Крім того, Міністерство оборони раніше повідомляло щонайменше про чотири розробки перехоплювачів, які пройшли польові випробування. 18 вересня, за день до описаних подій, Зеленський також повідомляв про успішні бойові випробування ще двох компаній, які створюють перехоплювачі для швидкісних «шахедів». Тому нинішня подія — не старт самого напряму. Новизна полягає в іншому: українські системи почали публічно демонструвати результат саме проти нової реактивної «Герані-5». Що це може змінити Факт успішного перехоплення вже підтверджений. Але масштаб впливу цієї технології поки оцінювати зарано. Головне питання зараз — не тільки те, чи здатен конкретний апарат збити швидкий дрон, а й наскільки швидко такі системи можна виробляти у великих кількостях. За словами Зеленського, над створенням нового покоління перехоплювачів працюють 67 компаній. Влада також наголошує на необхідності переходу від окремих зразків до серійного виробництва. Саме масштабування визначатиме, наскільки широко така технологія зможе використовуватися для протидії швидкісним повітряним цілям. 💡 Цікаво знати STING S уже використовувався для перехоплення інших цілей на значній висоті. Тепер його застосування продемонстрували проти реактивної «Герані-5», яка сама по собі стала складнішою ціллю через вищу швидкість. Тобто один із напрямів розвитку таких дронів — не просто створення дешевої альтернативи традиційній ППО, а поступове пристосування до конкретних типів повітряних загроз. ❓ Головне питання: чи можуть дрони-перехоплювачі замінити традиційну ППО? Ні. З наведених даних такого висновку зробити не можна. Перехоплювачі розглядаються як додатковий інструмент протидії повітряним цілям. Їхня перевага може полягати у можливості створювати спеціалізовані системи під конкретні загрози, але масштабування та реальна ефективність проти різних типів цілей ще потребують оцінки. Чому ця історія важлива Реактивні дрони скорочують час на їхнє перехоплення, тому Україні потрібні системи, здатні працювати з такими швидкостями. Два публічно підтверджені ураження «Герані-5» різними українськими перехоплювачами показують, що відповідні розробки вже вийшли за межі лабораторних і полігонних випробувань. Повідомляє NNews із посиланням на ITC.ua. Головна інтрига тепер зміщується з питання «чи здатен перехоплювач наздогнати реактивний дрон?» до значно практичнішого: чи вдасться Україні поставити такі системи на потік у кількостях, необхідних для масштабного застосування.

Юрія Кондратюка найчастіше згадують через космос. Але один із його найамбітніших проєктів стосувався зовсім не ракет — він розрахував гігантську вітроелектростанцію потужністю 12 МВт у той час, коли найпотужніші вітроустановки світу вимірювалися сотнями кіловатів. Ще дивніше те, що ескізний проєкт станції він підготував лише за два місяці, перебуваючи фактично в ув’язненні. ЩО СТАЛОСЯ Юрій Кондратюк — це псевдонім Олександра Шаргея, уродженця Полтави, який народився 21 червня 1897 року. До історії космонавтики він увійшов завдяки розрахункам міжпланетних польотів. Ще на початку XX століття Кондратюк описав схему польоту до Місяця з виходом на орбіту супутника та використанням окремого посадкового модуля. Саме такий принцип згодом застосували під час американської місячної програми. Але інженер займався не лише космосом. У 1930 році його засудили до трьох років ув’язнення за звинуваченням у «шкідництві». Покарання він відбував у спеціальному конструкторському бюро, де продовжував працювати як інженер. Саме там Кондратюк разом із Павлом Горчаковим узяв участь у конкурсі на проєкт найпотужнішої вітроелектростанції. Через два місяці їхній ескіз переміг, випередивши проєкти спеціалізованих науково-дослідних установ. Повідомляє NNews із посиланням на ITC.ua. Проєкт, який був занадто великим для свого часу Майбутню Кримську ВЕС планували збудувати на горі Ай-Петрі. Її розрахункова потужність мала становити 12 000 кВт, або 12 МВт. Для середини 1930-х це був надзвичайно великий показник: найпотужніші закордонні вітроустановки тоді мали потужність лише в сотні кіловатів. Тобто Кондратюк запропонував перейти від відносно невеликих вітряків до промислової електростанції зовсім іншого масштабу. Щоглу заввишки 165 метрів планували виготовити із залізобетону. Для того часу це було сміливе інженерне рішення. Конструкція мала витримувати навантаження від величезної вітротурбіни на значній висоті. Чому проєкт переміг конкурс Історія Кондратюка особливо цікава через контраст. Людина, яку держава фактично позбавила свободи через звинувачення у «шкідництві», опинилася серед інженерів, яким доручили створення проєкту стратегічного масштабу. Причому його команда за короткий час запропонувала рішення, яке визнали кращим за роботи спеціалізованих інститутів. Результатом зацікавився нарком важкої промисловості Серго Орджонікідзе. Після цього Кондратюка достроково звільнили. У 1933–1934 роках він уже працював у Харкові, займаючись вітроенергетикою, а з 1934 року очолив технічний відділ проєктно-будівельної контори Кримської ВЕС. Що мав показати гігантський вітряк Ідея була ширшою за будівництво однієї станції. Проєкт Кондратюка мав продемонструвати, що енергію вітру можна використовувати не лише локально, а й для великої промислової генерації. Сьогодні сама думка про промислові вітроелектростанції здається звичною. У 1930-х роках вона виглядала значно сміливіше. Будівництво на Ай-Петрі розпочалося у 1937 році. Однак станцію так і не завершили. Чому Кримська ВЕС залишилася недобудованою У тому ж 1937 році загинув Серго Орджонікідзе — головний політичний покровитель проєкту. Після цього фінансування будівництва припинилося. Від грандіозного задуму залишився залізобетонний фундамент, який отримав місцеву назву «стакан». Сам Кондратюк уже не побачив завершення проєкту. Пізніше інженер Микола Нікітін, який працював над конструкцією щогли, визнавав використання напрацювань, зроблених для Кримської ВЕС. Нікітін згодом став одним із авторів проєкту Останкінської телевежі. 💡 ЦІКАВО ЗНАТИ Кримська ВЕС була не єдиним випадком, коли Кондратюк працював із конструкціями, що випереджали свій час. Ще до історії з вітроелектростанцією він спроєктував у Сибіру велике дерев’яне зерносховище, відоме як «Мастодонт». Його конструкція обходилася без цвяхів і металевих кріплень та була розрахована на значні навантаження. Але найбільш відомою його інженерною ідеєю зрештою стала космічна. ❓ ГОЛОВНЕ ПИТАННЯ: чому Кондратюка називають людиною, яка випередила свій час? Тому що він працював над двома дуже різними напрямами, які на десятиліття випереджали практичні можливості епохи. У космонавтиці він розраховував схеми польоту до Місяця задовго до появи реальних місячних місій. У вітроенергетиці запропонував промислову станцію потужністю 12 МВт тоді, коли технологічні можливості галузі були значно скромнішими. Водночас важливо не змішувати розрахунки Кондратюка з безпосереднім створенням сучасної місячної програми чи сучасних вітроелектростанцій. Його внесок полягав передусім у ранніх інженерних концепціях і розрахунках. ФІНАЛ Кримська ВЕС так і не стала працюючою електростанцією. Від неї залишився фундамент на Ай-Петрі. Але саме в цьому й полягає парадокс історії Кондратюка: одна з його найсміливіших ідей залишилася бетоном, тоді як інша — розрахунки польоту до Місяця — через десятиліття стала частиною реальної космічної історії. Для інженера, який працював під чужим ім’ям і пережив репресії, це особливо показовий фінал: його найамбітніші ідеї виявилися масштабнішими за можливості часу, у якому він жив.

У 1961 році СРСР підірвав ядерну бомбу такої потужності, що її вибух було видно за тисячу кілометрів. Але найцікавіше в цій історії — не лише масштаб детонації, а те, що спочатку радянські конструктори планували зробити заряд удвічі потужнішим. Що сталося 30 жовтня 1961 року над архіпелагом Нова Земля в Арктиці СРСР випробував термоядерну авіабомбу, яку згодом назвали «Цар-бомбою». Її потужність становила близько 50 мегатонн у тротиловому еквіваленті. За даними CTBTO, це досі найбільший за потужністю ядерний вибух, здійснений людством. У 2020 році російська державна корпорація «Росатом» оприлюднила 40-хвилинний документальний фільм про підготовку та проведення випробування. Запис десятиліттями мав гриф секретності. Бомбу скинув літак, а інший літак знімав випробування. Щоб екіпажі встигли відійти на безпечну відстань, величезний заряд опустили до точки вибуху на парашуті. Найдивніше: бомба могла бути вдвічі потужнішою Початковий проєкт передбачав заряд потужністю понад 100 мегатонн. Однак радянські науковці наполягли на зменшенні потужності приблизно вдвічі. Однією з причин була небезпека масштабного радіоактивного забруднення. Тобто навіть випробувана 50-мегатонна версія була свідомо зроблена слабшою за початковий задум. CTBTO також зазначає, що конструкція понад 100 мегатонн була зменшена до половини потужності. Як виглядав вибух «Цар-бомба» вибухнула приблизно за 4 км над поверхнею Землі. Спалах був настільки яскравим, що його можна було побачити на відстані близько 1000 км. Вогняна куля та хмара вибуху піднялися на десятки кілометрів. Початковий стовп вибуху сягнув приблизно 30 км, а сформована згодом грибоподібна хмара — близько 60 км заввишки. Її діаметр оцінювали приблизно у 90 км. Для порівняння: CTBTO називає «Цар-бомбу» найбільшим ядерним випробуванням в історії. Її потужність була в тисячі разів більшою за потужність бомб, скинутих на Хіросіму та Нагасакі. Чому вибух відчувався на величезній відстані Такі масштаби означали, що вибух вплинув не лише на безпосередню зону випробування. У джерелі зазначається, що в населеному пункті приблизно за 50 км від епіцентру були зруйновані будівлі. У значно ширшій зоні вибухова хвиля пошкоджувала споруди, зокрема зривала дахи та вибивала шибки. Ефект був настільки потужним, що його порівнювали із сейсмічними коливаннями, які нагадували землетрус. Водночас оцінки радіаційних наслідків відрізняються. «Росатом» заявляв про відсутність шкідливих наслідків для довкілля, тоді як The Barents Observer повідомляв про певне радіоактивне забруднення. Навіщо СРСР створював настільки потужну бомбу Тут важливий контекст холодної війни. На початку 1960-х США та СРСР активно нарощували ядерні арсенали й проводили численні випробування. Гонка озброєнь стимулювала створення дедалі потужніших зарядів. «Цар-бомба» була особливим випадком. Її масштаб значною мірою мав продемонструвати технологічні можливості СРСР. У матеріалах CTBTO випробування описується як потужний політичний сигнал світові — демонстрація того, що СРСР здатний створити ядерний заряд практично будь-якої заявленої потужності. При цьому така зброя мала очевидну проблему: надзвичайні розміри та потужність робили її малопридатною для практичного військового застосування. Що це змінило Факт залишається простим: людство створило вибух, потужніший за будь-який інший ядерний тест до або після нього. І цей рекорд не повторений досі. Але історія «Цар-бомби» має ще один важливий наслідок. Ядерна гонка поступово змістила акцент із простого збільшення потужності на створення компактніших і ефективніших боєголовок. CTBTO зазначає, що згодом головним напрямом стало покращення співвідношення потужності до ваги. Після десятиліть ядерних випробувань світ перейшов до обмеження таких тестів. Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань 1996 року забороняє ядерні вибухи в атмосфері, під водою та під землею, хоча він досі формально не набув чинності. 💡 Цікаво знати «Цар-бомба» — не просто найбільший ядерний вибух в історії. Вона також показала, наскільки далеко могла зайти гонка ядерних озброєнь: початковий варіант пристрою мав бути приблизно вдвічі потужнішим за той, який реально підірвали. Сьогодні масштаб цього випробування особливо добре видно на тлі сучасної системи контролю за ядерними вибухами. Міжнародна система CTBTO використовує понад 300 об’єктів моніторингу та кілька незалежних методів — від сейсмічних сигналів до аналізу радіонуклідів. ❓ ГОЛОВНЕ ПИТАННЯ: чи існує щось потужніше за «Цар-бомбу»? Серед ядерних вибухів, здійснених людством, — ні. Потужність випробування 1961 року, близько 50 мегатонн, залишається історичним рекордом. Фінал Парадокс «Цар-бомби» саме в її надмірності. СРСР створив пристрій, який продемонстрував межу руйнівної сили ядерної зброї, але навіть його творці вирішили не використовувати повну заплановану потужність. Через понад шість десятиліть цей вибух залишається не просто історичним рекордом. Він став одним із найяскравіших символів того, до яких масштабів могла дійти ядерна гонка. Повідомляє NNews із посиланням на Babel.ua, а також дані CTBTO.