Океанічне дно на глибині понад чотири кілометри перетворюється на арену суперечливих амбіцій. Тут спеціальні роботи розміром із невеликий будинок пересуваються повільно, мов гігантські прибиральники басейнів, збираючи так звані поліметалічні конкреції — темні кам’янисті утворення, що нагадують картоплини. У цих «камінцях» містяться нікель, мідь, марганець та інші критично важливі мінерали, без яких неможливі ані батареї для електромобілів, ані сонячні чи вітрові енергосистеми. Попит на ці матеріали зростає стрімко. За прогнозами, до 2040 року потреба у нікелі, марганці, кобальті й рідкісних елементах зросте у кілька разів, адже їх використовують у смартфонах, акумуляторах для зберігання енергії, турбінах та інфраструктурі «розумних» мереж. Прихильники глибоководного видобутку наголошують: нодулі можуть стати надійним джерелом сировини та знизити залежність від традиційних шахт, які часто пов’язані з руйнуванням довкілля та етичними проблемами. Технологія такого видобутку виглядає як наукова фантастика. Підводний колектор повзе морським дном, піднімаючи камінці потужним струменем води, після чого вони транспортуються чотирикілометровою трубою на поверхню. Там відбувається відділення від мулу, а спеціальні судна доставляють ресурси на переробку. Основна загроза — осадові шлейфи, які можуть розноситися океаном на великі відстані, впливаючи на життя в середніх шарах води. Проте найсерйозніші питання стосуються біорізноманіття. Поліметалічні конкреції формуються мільйони років і служать субстратом для життя сотень видів, серед яких і крихітні істоти на кшталт прозорого морського огірка, відомого як «желейна білка». Видалення нодулів означає втрату середовища існування, яке не відновиться в межах людських часових горизонтів. Дослідження показують: навіть через десятиліття після експериментальних розкопок 1970-х років сліди втручання чітко зберігаються, а більші організми так і не повернулися. Науковці попереджають, що масштаби впливу недооцінені, адже більшість видів у зоні видобутку ще не описані. Суспензії мулу, потенційне вивільнення вуглецю та руйнування процесів природного поглинання CO₂ можуть мати глобальні наслідки. При цьому самі компанії апелюють до власних моніторингів, де фіксували «обнадійливі» ознаки адаптації, хоча незалежні експерти застерігають: один експеримент не може відображати повний масштаб промислових робіт. Регулювання також перебуває у кризі. Міжнародна організація з морського дна (ISA), створена під егідою ООН, мала б контролювати видобуток у міжнародних водах, однак консенсусу немає. Деякі країни вимагають мораторію, інші — пришвидшення робіт задля енергетичного переходу. США вже заявили про готовність видавати національні ліцензії, минаючи повільні міжнародні механізми, що викликало гостру критику партнерів. Дилема стає очевидною: людство не може відмовитися від критично важливих мінералів, але й не має права ігнорувати невідомий світ глибин. Земні шахти руйнують ліси, отруюють річки та забирають життя людей, а океанські загрожують втратою унікальних екосистем, які ми навіть не встигли вивчити. Вибір полягає не між шкодою і її відсутністю, а між різними видами шкоди та різними ризиками. Від того, чи зможемо ми вибудувати систему справедливого регулювання та чесного екологічного обліку, залежить, чи стане морське дно новим джерелом розвитку чистих технологій або прикладом того, як поспіх у боротьбі за майбутнє може обернутися руйнацією ще не відкритих світів.