Океан здається спокійним, але його поверхня приховує вперту правду. Пластикові відходи не зникають. Вони дрейфують, розпадаються й уперто відмовляються залишати морські глибини. Вчені з Університету королеви Марії в Лондоні (Queen Mary University of London) довели, що деяким плавучим пластиковим відходам може знадобитися понад сто років, аби повністю зникнути. Нова модель, розроблена дослідниками, пояснює, як пластик рухається з поверхні океану на морське дно і чому цей процес відбувається настільки повільно. Як рухається пластик в океанах Дослідження, опубліковане в журналі Philosophical Transactions of the Royal Society A, поєднує хімію, фізику та океанологію. Воно описує, як великі шматки пластику розпадаються на дрібніші частинки, які поступово занурюються у глибини моря. Команда, що працювала спільно з HR Wallingford, використала модель однієї частинки поліетилену, щоб відтворити поведінку плавучих відходів. Спочатку частинка знаходилася на поверхні океану, де сонячне світло, солона вода й хвилі почали її руйнувати. З часом вона випускала дедалі менші фрагменти — мікропластик. Лише найдрібніші частинки, менші за піщинку, зрештою могли осісти на дно разом із так званим «морським снігом» — липкою органічною речовиною, що повільно осідає крізь товщу води. Чому пластик зберігається так довго Модель показала, наскільки впертий цей процес. Навіть якби сьогодні всі заводи, що виробляють пластик, припинили роботу, океани не очистилися б швидко. Відходи, що вже потрапили у воду, продовжували б розпадатися ще століття. «Люди часто вважають, що пластик у морі просто тоне або розчиняється. Але наша модель доводить, що великі шматки пластику дуже повільно руйнуються на поверхні, розпадаючись на дрібні частинки протягом десятиліть», — пояснює доктор Нан Ву, провідний автор дослідження. За її словами, «ці мікрочастинки можуть осідати на дно разом із морським снігом, але цей процес надзвичайно тривалий. Навіть через сто років близько 10 відсотків початкової кількості пластику все ще залишатиметься на поверхні». Здавалося б, 10 відсотків — небагато, проте цього достатньо, щоб постійно створювати нові джерела мікропластику. Кожен шматок пластику на поверхні з часом вивільняє безліч дрібних частинок, які підтримують забруднення. Столітня подорож пластику Модель охоплювала період у сто років. За цей час частинка пластику розміром 10 міліметрів втратила майже всю масу, але тонкий залишковий шар продовжував плавати на поверхні, постійно постачаючи океан новими мікрочастинками. Вчені з’ясували, що швидкість розпаду — а не занурення — визначає тривалість життя пластику. Чим швидше матеріал розкладається, тим швидше він зникає. Але у реальних умовах більшість видів пластику розкладаються вкрай повільно. Дослідження також показало, що дрібні фрагменти можуть прикріплюватися до морського снігу, занурюватися, потім відриватися й знову спливати. Цей цикл може повторюватися нескінченно. Деякі частинки досягають дна за кілька місяців, інші ж роками залишаються у верхніх шарах океану. Де ховається пластик Вчені вже давно помітили, що кількість пластику, яку видно на поверхні океану, не відповідає тій, що щороку потрапляє туди з суходолу. Це дослідження пояснює чому. Значна частина пластику ховається у вигляді мікрочастинок або осідає на глибинах, куди складно дістатися. «Це частина нашої ширшої роботи, яка демонструє, наскільки важливими є дрібні й липкі частинки осаду для контролю долі мікропластику», — зазначила професорка Кейт Спенсер, співавторка дослідження. Вона наголосила, що забруднення мікропластиком — це міжпоколіннєва проблема: навіть якщо людство припинить забруднювати океани вже сьогодні, нашим онукам усе одно доведеться продовжувати очищення. Десятиліття трансформацій Морський сніг відіграє тиху, але важливу роль у самоочищенні океану. Він утворюється, коли планктон, пил і частинки органіки злипаються та повільно опускаються на дно. Дослідження показало, що мікропластик «подорожує» разом із цими частинками. Частина з них досягає глибоких шарів океану, але більшість не залишається там надовго — коли морський сніг розпадається, мікрочастинки знову спливають і повторюють шлях десятки разів, перш ніж осісти назавжди. Професор Ендрю Меннінг, головний науковець HR Wallingford, пояснив, що це допомагає зрозуміти, чому ми бачимо менше пластику на поверхні, ніж очікуємо. «Коли великі шматки пластику розпадаються, вони стають достатньо малими, щоб приєднатися до морського снігу й зануритися. Але цей процес займає десятиліття. Навіть через сто років частинки все ще плавають і продовжують розпадатися. Щоб подолати проблему, нам потрібне довгострокове мислення, а не лише очищення поверхні». Майбутні ризики для океану Модель також попереджає про нову небезпеку: зі зростанням виробництва пластику кількість мікрочастинок може перевищити природну здатність морського снігу поглинати їх. Якщо це станеться, може постраждати так звана «біологічна помпа» океану — система, що переносить вуглець і поживні речовини у глибини. Наслідки цього вийдуть далеко за межі забруднення, впливаючи на здатність океану накопичувати вуглець і підтримувати життя. Дослідники планують об’єднати свою модель із глобальними даними про океанічні течії, щоб передбачити рух мікропластику у світовому масштабі. Такі прогнози допоможуть ефективніше планувати очищення та виявляти зони найбільшого забруднення. Але головний висновок залишається незмінним: очищення поверхні океану не вирішить проблему. Зупинити потік пластику потрібно на самому його джерелі. Дослідження опубліковано в журналі Philosophical Transactions of the Royal Society A: Mathematical, Physical and Engineering Sciences.