Космічний телескоп Hubble зафіксував найбільший протопланетний диск, який будь-коли спостерігали астрономи. Гігантська структура навколо молодої зірки IRAS 23077+6707 у 40 разів перевищує розміри нашої Сонячної системи та може приховувати майбутню планетарну систему небачених масштабів. Про це повідомляє обсерваторія NASA. Космічний рекордсмен Протопланетний диск IRAS 23077+6707, що розташований приблизно за 1000 світлових років від Землі, має діаметр близько 643 мільярдів кілометрів. Для порівняння, це у 40 разів більше, ніж відстань від Сонця до зовнішнього краю поясу Койпера. Це робить його найбільшим відомим диском, у якому формуються планети. Що всередині диска Сам диск повністю закриває центральну зірку, тому астрономи поки не можуть точно визначити її природу. За припущеннями, всередині може бути: або гаряча масивна зірка, або подвійна зоряна система. У будь-якому випадку умови всередині диска є надзвичайно активними. «Космічний гамбургер» Диск отримав неофіційне прізвисько «Чивіто Дракули». Назва поєднує культурні відсилки: один із дослідників родом із Трансільванії, інший — з Уругваю, де популярний сендвіч чивіто. Візуально диск і справді нагадує гамбургер: темна щільна смуга по центру; яскраві верхній і нижній шари газу та пилу, які світяться у відбитому світлі. Майбутня планетарна система За оцінками вчених, маса диска у 10–30 разів перевищує масу Юпітера. Це означає, що матеріалу достатньо для формування: кількох газових гігантів; або навіть величезної планетарної системи. Астрономи припускають, що IRAS 23077+6707 може бути збільшеною версією ранньої Сонячної системи, але з іншими темпами та масштабами формування планет. Чому це відкриття важливе Усі планетарні системи виникають із дисків газу та пилу навколо молодих зірок. Однак такі екстремально масивні диски дають змогу перевірити теорії формування планет в умовах, далеких від «класичних». «Зараз у нас більше запитань, ніж відповідей. Але ці зображення — відправна точка для розуміння того, як планети формуються з часом і в різних середовищах», — зазначила провідна авторка дослідження Христина Монш з Гарвард-Смітсонівського астрофізичного центру.