Таємний пергамент із горища: як сестра Шекспіра могла змінити родинну історію генія Історія, гідна пера самого Вільяма Шекспіра, розгорнулася навколо старого пергаменту, знайденого ще у XVIII столітті. Документ, який понад двісті років вважали написаним батьком драматурга, може належати зовсім іншій людині — його молодшій сестрі. Знахідка, що чекала свого часу У 1757 році муляр, працюючи в будинку родини Шекспірів у Стретфорді-на-Ейвоні, виявив у кроквах даху захований релігійний текст. Документ був підписаний «J. Shakespeare», і дослідники традиційно приписували його батькові письменника — John Shakespeare. Текст містив уривки з маловідомого італійського богословського трактату XVII століття The Last Will and Testament of the Soul («Остання воля і заповіт душі») та свідчив про прагнення автора померти «добрим католиком». Якби автором був Джон, це означало б кардинальну зміну його переконань — адже офіційно він залишався протестантом до смерті у 1601 році. В епоху Єлизавети І прихована прихильність до католицизму могла бути небезпечною, тому чимало істориків навіть підозрювали фальсифікацію. Нове дослідження — нове ім’я Ситуацію змінила робота науковців із Бристольського університету, опублікована в журналі Shakespeare Quarterly. Дослідник Метью Стеггл проаналізував ранні видання згаданого італійського трактату в різних мовах і дійшов висновку: документ не міг бути написаний за життя Джона Шекспіра. Хронологія просто не збігається. Тоді виникає питання: хто ж тоді той «J. Shakespeare»? Найімовірніша кандидатка — Joan Shakespeare Hart, молодша сестра драматурга, яка пережила брата майже на 30 років і мешкала в тому самому будинку, де й знайшли пергамент. Про Джоан збереглося лише сім документальних згадок. Жодного її тексту донині не було відомо. І якщо саме вона є авторкою знайденого рукопису, це перший голос жінки з родини Шекспірів, що дійшов до нас крізь століття. Недарма Вірджинія Вулф у своєму знаменитому есе «Shakespeare’s Sister» писала про умовну сестру генія як символ усіх жіночих талантів ранньомодерної доби, яким не судилося бути почутими. Іронічно, але тепер історія ніби повертає цей голос. Родинна таємниця на тлі великої загадки Постаті самого William Shakespeare завжди супроводжував серпанок таємниці. Він жив між 1564 і 1616 роками, не залишив жодного листа, рукопису п’єс чи особистих щоденників. До нас дійшло лише шість його підписів — і всі написані по-різному. Попри це, саме він створив десятки п’єс, сонетів і тисячі нових слів, які збагатили англійську мову. Контраст між скромним походженням хлопця зі Стретфорда та масштабом його творчої спадщини й досі дивує дослідників. Його батько поєднував кілька занять — був ремісником, землевласником і місцевим посадовцем. Сам Вільям не навчався в університеті, а знання, ймовірно, здобував із життєвого досвіду та спілкування. Багато біографів припускають, що Шекспір свідомо розділяв лондонське театральне життя та приватне життя у Стретфорді. Частково це могло бути пов’язано з релігійною обережністю родини. Дехто навіть вважає, що сам драматург міг залишатися прихильником католицизму в протестантській Англії. «Втрачені роки» та дві паралельні історії У біографії Шекспіра існує семирічний період, про який майже нічого не відомо — так звані «втрачені роки». За однією з версій, він переховувався через конфлікт із місцевими землевласниками; за іншою — уже працював актором у Лондоні. Згодом він став співзасновником театру Globe Theatre та придбав один із найбільших будинків у Стретфорді. Інвестиції в землю та нерухомість забезпечили йому фінансову стабільність. А тим часом у старому родинному домі жила Джоан — вдова з чотирма дітьми, яка могла тихо зберігати власні переконання і власний текст у кроквах будинку. Голос, що повернувся з тіні Якщо гіпотеза підтвердиться, знайдений пергамент стане не просто історичною сенсацією. Він додасть новий вимір до родинної історії Шекспірів і покаже, що за лаштунками великого генія могли існувати інші, майже невидимі історії. І, можливо, найголовніше — це нагадування про те, скільки голосів минулого ми втратили лише тому, що їх ніхто не зберіг. А іноді вони просто чекають — у пилюці горища — поки хтось знову їх почує.