14 листопада 1963 року рибалки біля південного узбережжя Ісландії помітили ознаки підводного виверження. Протягом наступних трьох із половиною років вулканічна активність сформувала острів Суртсей, розташований приблизно за 32 км від материка. Ісландія взяла його під охорону ще під час формування, перетворивши на унікальну природну лабораторію для вивчення того, як життя заселяє нову сушу. Виверження тривало до 5 червня 1967 року. Після його завершення площа острова становила близько 2,6 км², а найвища точка сягала 170 метрів над рівнем моря. Однак хвилі, вітер і дощ поступово руйнували вулканічну породу. До 2006 року площа скоротилася приблизно до 1,4 км², а висота найвищої точки зменшилася до 155 метрів. Суртсей цікавий не лише геологам. Дослідження кернів, відібраних у 1979 та 2017 роках, показали, що пори у вулканічній породі поступово заповнюються новими мінеральними сполуками, зокрема алюмінієвим тоберморитом. Подібний мінерал у значних кількостях відомий також у стародавніх римських портових спорудах, де він утворився в бетоні під впливом морської води. Острів став природним експериментом із заселення життя. Перші рослини з’явилися тут уже 1965 року. Насіння приносили океанічні течії, а разом із ним поширювалися бактерії, пліснява та гриби. Першою судинною рослиною стала морська ракета — прибережний вид, знайдений біля північного берега. Наприкінці першого десятиліття на острові налічувалося десять видів судинних рослин. До 2004 року їхня кількість зросла до 60. Також дослідники зафіксували 75 видів мохоподібних, 71 вид лишайників і 24 види грибів. Загалом на Суртсеї спостерігали 89 видів птахів, 57 із яких гніздяться в інших частинах Ісландії, а також 335 видів безхребетних. Особливо помітно на розвиток рослинності вплинули мартини. Їхня велика колонія оселилася на південних лавових полях 1986 року. Птахи приносили насіння, а їхні послід і рештки їжі збагачували ґрунт поживними речовинами. Після цього заселення рослинами різко прискорилося. Найактивніші періоди припали на 1992–1995 та 2006–2007 роки. У період із 1965 до 2015 року ботаніки нарахували на острові 74 види судинних рослин. Це приблизно 15% усієї місцевої судинної флори Ісландії. Водночас більша частина Суртсея досі має розріджений рослинний покрив. Доступ на острів суворо обмежений. Суртсей отримав статус природного заповідника ще 1965 року, а 2006-го охоронну територію розширили до приблизно 65 км², включно з прилеглою акваторією. Висаджуватися тут можна лише з дозволу природоохоронного агентства Ісландії. Туристам заборонено сходити на берег, а відвідувачі не можуть залишати сміття, приносити ґрунт чи живі організми або порушувати природні об’єкти. Зазвичай на острів організовують лише одну-три дослідницькі експедиції на рік, у кожній із яких бере участь не більш ніж 10–12 осіб. У 2008 році ЮНЕСКО внесла Суртсей до списку Світової спадщини. Водночас острів продовжує зменшуватися через берегову ерозію. За оцінками, море може з часом забрати ще близько двох третин його території, залишивши лише найстійкішу частину вулканічної породи. Площа острова скоротилася зі 148,1 гектара у 1998 році до 128,3 гектара у 2016-му. Попри це, інвазивних чужорідних видів на Суртсеї поки не виявили. За станом природного середовища стежать ісландські наукові установи разом із Товариством дослідження Суртсея. Остання оцінка Міжнародного союзу охорони природи, завершена в жовтні 2025 року, визначила перспективи збереження острова як добрі.