Півстоліття тому апарати NASA, що досліджували Венеру, передали на Землю обмежені, але безцінні набори даних. Тоді вчені були переконані: хмари цієї планети — це смертельний коктейль із сірчаної кислоти, де життя, навіть у найпримітивнішій формі, не має жодного шансу. Проте новий аналіз цих архівних вимірювань радикально змінює наше розуміння другого світу від Сонця. Як з’ясувалося, хмари Венери можуть бути не такими вже й кислотними — і містять набагато більше води, ніж вважалося десятиліттями. Дослідники з Каліфорнійського університету в Ріверсайді, повторно обробивши дані з радянських і американських місій 1970-х років, дійшли висновку: у середніх шарах венеріанських хмар може бути до 60% водяної пари. Це не робить Венеру придатною для життя, але натякає, що умови в її атмосфері — складніші й мінливіші, ніж малювали ранні моделі. Раніше вважалося, що ці хмари складаються майже повністю з крапель концентрованої сірчаної кислоти, однак тепер виявлено, що у них є тонкі, більш «м’які» області, де водяна пара може тимчасово конденсуватися. Це відкриття стало можливим завдяки сучасним алгоритмам машинного навчання, які дозволили дослідникам проаналізувати старі спектральні дані з набагато вищою точністю. Виявилося, що частина сигналів, які тоді інтерпретували як шум або похибку, насправді відповідала водяній парі. Учені кажуть, що це може пояснити деякі аномалії в спостереженнях апаратів Pioneer Venus і Venera 9–14, які колись викликали суперечки серед планетологів. Попри те, що температура на поверхні Венери сягає понад 460°C, а тиск у 90 разів перевищує земний, її атмосфера залишається однією з найбільш захопливих у Сонячній системі. Саме в ній, на висоті близько 50 кілометрів, умови наближені до земних — тиск і температура там можуть дозволяти існування рідкої води у вигляді мікрокрапель. І хоча надії знайти життя у венеріанських хмарах поки що примарні, нові дані оживлюють стару ідею: можливо, колись ця планета була більш вологою і навіть схожою на Землю. Майбутні місії, зокрема VERITAS і EnVision, отримають можливість перевірити ці висновки безпосередньо, використовуючи сучасні спектрометри та атмосферні зонди. Якщо водяна пара у венеріанських хмарах справді поширена, це може змінити наші уявлення не лише про Венеру, а й про еволюцію планет типу Землі у Всесвіті. Виявляється, навіть через 50 років після місій перших дослідників, Венера продовжує говорити з нами — потрібно лише навчитися слухати уважніше.