Близько п’яти мільйонів років тому південна частина Північного моря була зовсім не схожа на ту, яку ми знаємо сьогодні. Там мешкали кити, а разом із ними — великі хижі акули, які не втрачали нагоди поживитися настільки великою здобиччю. До такого висновку дійшли вчені після вивчення двох скам’янілих черепів китів, знайдених на півночі Бельгії. Усередині кісток дослідники виявили не лише характерні сліди укусів, а й уламки зубів самих акул — рідкісний доказ, який дозволив точніше зрозуміти, хто саме атакував морських гігантів. Один із черепів належав невеликому вусатому киту Balaenella brachyrhynus, який був значно меншим за сучасних гладких китів і, ймовірно, не перевищував п’яти метрів завдовжки. На його кістках виявили глибокі борозни та фрагмент зуба, який, за оцінками науковців, належав шестизябровій акулі Hexanchus griseus. Цікаво, що розташування слідів на верхній частині черепа вказує не на активне полювання, а радше на поїдання вже мертвого кита. Дослідники припускають, що туша могла перевернутися догори черевом — це звична ситуація для мертвих китів, які спершу спливають, потім можуть занурюватися й знову підійматися через гази в тілі. У такому положенні акула цілком могла обгризати рештки, залишивши характерні подряпини та уламок зуба в кістці. Інший череп належав молодому киту з групи, спорідненої із сучасними білухами та нарвалами. Тут картина виявилася значно драматичнішою. На морді та задній частині черепа були зафіксовані глибокі косі порізи, які свідчать про сильне стискання щелеп і ривкові рухи головою. Один із уламків зуба вдалося співвіднести з Carcharodon plicatilis — вимерлим близьким родичем білої акули. Такий характер пошкоджень більше схожий на спробу вирвати шматок плоті або навіть відокремити голову від тіла, ніж на просте доїдання туші. Вчені звертають увагу, що удари були зосереджені саме в ділянці голови, а це могло бути не випадковістю: у зубатих китів там розташований так званий мелон — жировий орган, важливий для ехолокації. Для хижака це була багата на енергію ціль, до того ж поруч містяться м’які тканини й м’язи шиї. Це відкриття важливе не лише через сам факт нападу акул на китів. Зазвичай палеонтологи знаходять лише сліди зубів на кістках, але не можуть точно сказати, яка саме тварина залишила ці рани. У цьому випадку уламки зубів буквально застрягли в черепах, давши рідкісний шанс напряму пов’язати конкретного хижака з конкретною жертвою. Та навіть за таких доказів вчені не поспішають із надто категоричними висновками: одна ситуація майже напевно вказує на падальництво, тоді як інша більше схожа на активну атаку, хоча й тут не можна повністю виключити, що акула кусала вже ослаблену або мертву тварину. Дослідники також наголошують, що п’ять мільйонів років тому екосистема Північного моря була набагато багатшою на середніх за розміром китів, які могли бути важливим джерелом їжі для великих акул. Згодом клімат охолов, склад морської фауни змінився, і великі хижаки, схоже, втратили тут свою кормову базу. Сьогодні ні шестизяброві акули, ні великі білі не є типовими мешканцями південної частини Північного моря, хоча в інших регіонах вони досі існують. Саме тому ці скам’янілості дають не просто ефектний сюжет про давнє полювання, а й підказують, як зміни клімату, ареалу здобичі та умов середовища впливають на розселення великих морських хижаків. У підсумку знайдені в Бельгії черепи відкривають вікно в давно зниклий світ, де акули не лише підбирали мертвих китів, а, ймовірно, й нападали на них. Це ще один доказ того, що давні моря були значно складнішими та небезпечнішими екосистемами, ніж може здатися на перший погляд. І цілком можливо, що нові знахідки з Північного моря допоможуть точніше встановити, коли саме зникли ці кити та чи справді акули зникли слідом за своєю великою здобиччю. Дослідження опубліковано в журналі Acta Palaeontologica Polonica.