Після завершення Другої світової війни збройне протистояння в Польщі не припинилося. Частина польського підпілля продовжила боротьбу з комуністичною владою, але в окремих регіонах жертвами нападів ставали українські цивільні — разом із представниками інших національних меншин. Найвідомішим і водночас одним із найбільш суперечливих епізодів стала трагедія у Верховині 1945 року, де загинули майже дві сотні людей. Особливість цієї історії в тому, що серед жертв були жінки, діти, літні люди та українці, яких джерело не пов’язує з діяльністю ОУН чи УПА. Після війни конфлікт не закінчився У 1944–1946 роках Підкарпаття та Люблінщина залишалися зоною збройного протистояння. Польські й українські підпільні формування одночасно боролися з комуністичними структурами, а конфлікт між самими рухами дедалі більше зачіпав цивільне населення. Контекст був надзвичайно складним. Після злочинів УПА проти польського населення на Волині та в інших регіонах серед польського населення поширювався страх перед українським підпіллям. Водночас польські партизанські формування ще до масштабної ескалації українсько-польського протистояння здійснювали напади на українців. 10 березня 1944 року одним із найвідоміших таких епізодів стала акція в Сагрині. За даними джерела, підрозділи Армії Крайової та Народної гвардії безпеки вбили 606 людей, після чого село було спалене. Водночас автор матеріалу наголошує: УПА також здійснювала воєнні злочини на території Польщі. Йдеться не про односторонній конфлікт, а про масштабне польсько-українське насильство, в якому цивільне населення стало однією з головних жертв. Хто такі «прокляті солдати» Після припинення діяльності Армії Крайової частину польського антикомуністичного підпілля перебрали інші організації. Серед них були «Воля і незалежність» (ВіН), Національна організація військова (НОВ), Національний військовий союз та Національні збройні сили (НЗС). Саме тут виникає важливий нюанс сучасної польської історичної пам’яті. Термін «прокляті солдати» охоплює дуже різних людей і формування. Серед них були учасники антикомуністичного опору, переслідувані після встановлення комуністичної влади, але також бійці, яких дослідники звинувачують у злочинах проти цивільного населення. Тому автоматично прирівнювати всіх представників цього руху до злочинців або, навпаки, до героїв — означає спрощувати історію. Пискоровичі: 120 загиблих українців 18 квітня 1945 року підрозділ НОВ під командуванням Юзефа Задзерського, відомого як «Волиняк», атакував Пискоровичі. Подію іноді трактували як помсту за напад УПА на В’язівницю, де загинули 76 поляків. Однак у Пискоровичах жертвами стали українські цивільні, частина яких саме готувалася до переселення до СРСР. За наведеними у джерелі даними, загинули 120 людей. Історик Томаш Береза, автор монографії про Пискоровичі та польсько-український конфлікт у Сянщині, вважає, що напад мав кримінальне підґрунтя та що відповідальність лежала на командуванні НОВ. Інший дослідник, Маріуш Зайончковський, трактує подію інакше — як акт терору та етнічного насильства, не пов’язаний безпосередньо з подіями у В’язівниці. Ця різниця важлива: навіть щодо конкретних епізодів історики можуть по-різному пояснювати мотиви, хоча сам факт загибелі цивільних залишається предметом документованого дослідження. Польський підрозділ Національних збойних сил (НЗС) Перед строєм стоять Юзеф Задзерський («Волиняк»), Станіслав Пельчак («Майка»), Броніслав Глиняк («Радван»). Джерело: History Ukraine «За Бугом»: коли мішенню стали цивільні У 1945 році частина НЗС розпочала серію операцій під назвою «За Бугом». У джерелах, наведених у статті, описана координована акція, під час якої загинули четверо євреїв, семеро українок та 17 українців. Їх звинувачували в антипольській діяльності. Окремим епізодом стало вбивство православного священника Василя Мартиша та його родини у Тератині 4 травня 1945 року. Мартиш служив капеланом польської армії для українських військових. За матеріалами джерела, він не був пов’язаний ні з ОУН(б), ні з комуністичною владою. Пізніше його канонізувала Польська православна церква. Найстрашніший епізод — Верховина Кульмінацією цієї кампанії стала Верховина. 6 червня 1945 року туди прибув загін приблизно з 300 бійців НЗС під командуванням Мечислава Паздерського. Частина нападників була одягнена у форму Польської народної армії, тому мешканці села не одразу зрозуміли, хто саме прибув. За звітом НЗС, було оточено 194 українців. Лише 45 жертв були дорослими чоловіками. Серед загиблих були жінки, діти та літні люди. Найстаршій жертві було 92 роки, наймолодшій — лише два тижні. Особливо важлива деталь: джерело зазначає, що Верховина не була місцем діяльності ОУН(б) чи УПА. Серед загиблих були члени Польської робітничої партії та родичі співробітників Служби безпеки. Саме це робить подію центральною в дискусії про характер насильства. Якщо частину нападів можна пояснювати логікою боротьби з конкретним противником, то склад жертв Верховини ставить під сумнів таке пояснення. Чому Верховина стала предметом суперечок Після трагедії польські та радянські силові структури почали переслідувати її виконавців. 10 червня біля села Гута відбулася масштабна операція проти бійців НЗС. Паздерського застрелили, а розгром його загону фактично припинив цю конкретну кампанію етнічного насильства. Водночас сама оцінка Верховини залишається предметом історичної дискусії. Апологети НЗС висували версії про провокацію комуністичних спецслужб або участь інших польських формувань. Автор дослідження та низка згаданих ним істориків ці версії відкидають, посилаючись на сукупність документів та обставини загибелі мешканців. Тобто важливо розділяти два питання: факт трагедії та інтерпретацію її причин. Перше спирається на документальні матеріали, тоді як друге залишається предметом історичної дискусії. Насильство тривало й після Верховини Верховина не була єдиним випадком. У матеріалі згадується діяльність загонів «Волиняка» на Підкарпатті, зокрема напади на українське населення. Також описано етнічне насильство проти білорусів на Білосточчині, здійснене підрозділом Національного військового союзу під командуванням Ромуальда Райса, відомого як «Бурий». Польський суд та Інститут національної пам’яті визнали злочини Райса актом геноциду. Цей епізод важливий для розуміння ширшого контексту: після війни насильство на етнічному ґрунті торкалося не лише українців. Але польське підпілля не було однорідним Це одна з ключових деталей історії. У 1945 році організація ВіН за ініціативою католицького та православного духовенства уклала локальну угоду, покликану припинити насильство проти цивільних. Пізніше окремі підрозділи ВіН навіть втручалися, щоб звільнити українські родини, захоплені націоналістичними формуваннями. У 1946 році представники ВіН та УПА також здійснили спільний військовий напад на Грубешів, оскільки мали спільного противника — комуністичні сили. Це показує, наскільки складною була структура конфлікту: польські та українські підпільники могли одночасно залишатися противниками в одному питанні та союзниками в іншому. 💡 Цікаво знати Верховина стала особливо важливою для історичної дискусії через вік жертв. Наймолодшою загиблою людиною була дитина віком лише два тижні, а найстаршій жертві виповнилося 92 роки. Загалом, за наведеними у джерелі даними, із 194 убитих лише 45 були дорослими чоловіками. ❓ Головне питання: чи можна назвати це частиною польсько-української війни? Таке формулювання потребує обережності. У 1944–1946 роках справді існував збройний конфлікт між польським та українським підпіллям, а обидві сторони здійснювали насильство. Але окремі епізоди мали інший характер — від помсти та кримінальних нападів до насильства, яке дослідники трактують як етнічно мотивоване. Саме тому історію цього періоду не можна звести до простої схеми «дві армії воювали між собою». Пам’ять про жертв залишається політичним питанням Після війни історія цих подій стала частиною ширшої боротьби за історичну пам’ять у Польщі. За даними джерела, сучасне вшанування «проклятих солдатів» часто охоплює дуже різних учасників антикомуністичного руху. Через це постає складне питання: як одночасно пам’ятати про репресованих учасників опору та не замовчувати злочини тих, хто воював під їхнім прапором або в межах споріднених формувань. Для України ця тема має ще один вимір. Історія польсько-українського протистояння досі впливає на політичні дискусії та взаємне сприйняття двох суспільств. повідомляє NNews із посиланням на «Спільне Commons». Чому це важливо Історія польського антикомуністичного підпілля після Другої світової війни значно складніша за образ єдиного руху опору. Частина його учасників боролася проти комуністичного режиму, водночас окремі підрозділи здійснювали напади на цивільних через їхнє етнічне походження. Для сучасної українсько-польської історичної дискусії це важливо тому, що пам’ять про жертв не може залежати лише від того, до якого табору належали їхні вбивці. У XXI столітті ця історія залишається нагадуванням про те, наскільки небезпечно перетворювати складний період на просту схему героїв і ворогів. Верховина, Пискоровичі та Сагринь показують інше: за військовими назвами, організаціями та політичними гаслами стояли конкретні цивільні люди, серед яких були діти, жінки та літні люди.