Схована серед сухої ущелини глибоко в Кримських горах, печера Старосілля стала справжнім вікном у доісторичне минуле. Археологи, які нещодавно проводили там розкопки, ретельно перебирали кістки тварин і зрештою знайшли фрагмент, що належав не тварині, а неандертальцю, який жив приблизно 40–50 тисяч років тому. Те, чого вони не знали, — це те, що родичі цієї особи мешкали за тисячі кілометрів, аж на східних межах Сибіру. Печера Старосілля відома своїми знахідками людських решток ще з 1950-х років. Однак досі всі вони виявлялися середньовічними або навіть післясередньовічними. Колись тут знайшли й так звану «дитину зі Старосілля», яку вважали проміжною ланкою між неандертальцями та Homo sapiens. Та подальший аналіз показав, що це також був середньовічний похованець. Хоча в цьому регіоні й знаходили останки неандертальців, які, можливо, переживали тут свої останні дні, жодного разу не вдавалося витягнути з них ДНК. Тепер же древня ДНК із фрагмента кістки, відомого як Star 1, відкрила нові подробиці про пересування неандертальців. Рештки пізніх неандертальців і ранніх сучасних людей у Євразії трапляються рідко. Навіть кістки тварин із палеолітичних стоянок важко ідентифікувати — їх гризли хижаки, руйнували ерозія й інші природні процеси, а також переміщували самі люди. Еволюційна антропологиня Емілі Піґотт з Віденського університету разом із командою застосувала метод Zooarchaeology by Mass Spectrometry (ZooMS) — це технологія, яка за допомогою мас-спектрометрії визначає видову приналежність кісток. Завдяки їй дослідники змогли відокремити неандертальський фрагмент — імовірно, частину плечової або стегнової кістки — від кісток давніх тварин. «Генетично зразок Star 1 тісно пов’язаний із неандертальцями з Алтаю за мітохондріальною ДНК, що свідчить про далекі міграції цих груп через усю Євразію», — пояснює Піґотт у дослідженні, опублікованому в журналі PNAS. «Такі міграції, імовірно, відбувалися в періоди сприятливого клімату й супроводжувалися поширенням мікокської кам’яної традиції, що вказує на культурну тяглість і мобільність у пізньому плейстоцені». Радіовуглецеве датування показало, що цей неандерталець жив у період кримського варіанта мікокської культури, коли камінь обробляли з обох боків, створюючи двосторонні знаряддя та зброю. Аналіз мітохондріальної ДНК, яка передається по материнській лінії, засвідчив, що її джерело не місцеве: фрагмент кістки генетично пов’язаний із рештками з трьох печер Алтаю — Денисової, Чаґирської та Окладникової, розташованих приблизно за 3000 кілометрів на північний схід. Команда Піґотт створила моделі придатності середовища, які показали, що під час міжльодовикових періодів — коли танули величезні льодовики — клімат був найсприятливішим для далеких подорожей. Ймовірно, Чаґирська та Окладникова печери служили сезонними мисливськими таборами. Вчені змоделювали можливий шлях, яким неандертальці могли пройти від Сибіру до Криму, і виявили, що ці групи мали спільні не лише гени, а й спосіб життя. Кістки тварин того ж періоду, деякі з видимими слідами ножів, свідчать, що вони полювали на коней, бізонів та іншу степову здобич. Кам’яні знаряддя, знайдені в Старосіллі, дивовижно схожі на ті, що знайдено в Окладниковій та Чаґирській печерах. Отже, відкриття підтверджує: неандертальці пересувалися на значні відстані, а Крим, імовірно, був своєрідним перехрестям між Центральною Європою та Сибіром. «Ймовірно, неандертальці мешкали на Алтаї у дві, можливо навіть три різні епохи», — каже Піґотт. — «Наші результати показують, що Старосілля було частиною широкої мережі розселення неандертальців, яку поєднували спільні гени, культура та поведінка». Джерело