Мегалодон, жах неогену, домінував у своїй ніші гігантських акул лише 20 мільйонів років, перш ніж зник зі світового океану. І протягом цього часу він полював на все, що траплялося йому на шляху. Він не розрізняв: якщо щось було достатньо великим, щоб стати перекусом, мегалодон (Odontus megalodon) ним ласував. Вчені дійшли такого висновку після вивчення зубів сучасних акул та порівняння їх зі скам’янілими зубами мегалодона, майже всього, що залишилося у нас від вимерлої риби сьогодні. Це суперечить теорії про те, що основною здобиччю мегалодону були кити. Звичайно, мегалодон міг їсти китів і їв їх, але його раціон загалом був набагато більш опортуністичним. «Наше дослідження радше схиляється до того, щоб зобразити мегалодона як екологічно універсального універсала», — каже геолог Джеремі Маккормак з Університету Гете у Франкфурті в Німеччині. «Мегалодон був, безумовно, достатньо гнучким, щоб харчуватися морськими ссавцями та великою рибою, як з вершини харчової піраміди, так і з нижчих рівнів — залежно від наявності». Мегалодон — вимерлий вид акули, який жив приблизно від 23 до 3,6 мільйона років тому, протягом якого він займав провідне місце на вершині харчового ланцюга, перш ніж був доведений до вимирання. Ми ніколи не дізнаємося напевно, як він виглядав; як і у всіх акул, його скелет складався переважно з хрящів, і все, що він залишив після себе, це багато зубів і кілька хребців. Однак, з цих останків ми знаємо, що мегалодон був величезним, його розміри, за оцінками, коливалися від приблизно 11 метрів до понад 40 метрів (від 36 до 131 фута) у довжину (хоча останнє значення є винятком, і більшість оцінок коливаються в межах 13-20 метрів). Це величезна величина – настільки величезна, що вчені вважають, що мегалодон, можливо, спеціалізувався на великій здобичі. Один зі способів визначити раціон людини, яка давно померла, – це подивитися на ізотопи в її зубах. Ізотоп елемента – це атом, кількість нейтронів у ядрі якого відхиляється від норми, а співвідношення цих ізотопів змінюється залежно від кількох факторів, одним з яких є раціон. Це пояснюється тим, що коли ми їмо, деякі метали в нашій їжі замінюють частину кальцію в наших зубах і кістках – не так, щоб ви це помітили, звичайно, але достатньо, щоб залишити слід. Маккормак та його колеги спеціально досліджували співвідношення двох ізотопів цинку – легшого цинку-64 та важчого цинку-66. Коли риби, що знаходяться внизу харчового ланцюга, їдять, вони запасають менше цинку-66, ніж цинку-64. Риби, які їдять цих риб, мають ще менше цинку-66. Тож, коли ви доходите до риби на самому верху харчового ланцюга, ви бачите найменше цинку-66 порівняно з цинком-64. Саме це дослідники спостерігали в зубах мегалодону та його двоюрідного брата, вимерлого Odontus chubutensis. Дослідники насправді не знають, що було внизу харчового ланцюга 18 мільйонів років тому, з того часу, коли походять зуби мегалодонів, яких вони вивчали. Тому вони порівняли зуби мегалодонів із зубами акул, які сьогодні плавають в океанах, щоб з’ясувати, чим харчувалися ці гігантські хижаки. «Морський лящ, який харчувався мідіями, равликами та ракоподібними, утворював найнижчий рівень харчового ланцюга, який ми вивчали», — каже Маккормак. «Далі йшли менші види акул, такі як акули-реквієми та предки сучасних китоподібних, дельфінів та китів. Більші акули, такі як піщані тигрові акули, знаходилися вище в харчовій піраміді, а на вершині були гігантські акули, такі як Araloselachus cuspidatus та акули Otodus, до яких належить мегалодон». Статус мегалодона як суперхижака на самій вершині харчового ланцюга був встановлений раніше. Нове дослідження показує, що ізотопна різниця між мегалодоном і тваринами на найнижчому рівні, якого вивчали дослідники, не була різкою, що свідчить про те, що акула не була вибагливою в їжі. Також існували цікаві відмінності в раціоні мегалодонів залежно від місця проживання тварин. Дослідники виявили, що зуби мегалодонів, знайдені в Пассау, Німеччина, частіше харчувалися нижніми рівнями харчового ланцюга. Це не дуже відрізняється від опортуністичного підходу до полювання, продемонстрованого білими акулами (Carcharias carcharodon), що й логічно: попередня робота під керівництвом Маккормака показала, що зростання популяції білої акули, ймовірно, було однією з рушійних сил, які призвели мегалодон до вимирання. Через конкуренцію в його екологічній ніші мегалодон став більш вразливим. «Це дає нам важливе розуміння того, як морські спільноти змінювалися протягом геологічного часу», — каже палеобіолог Кеншу Шімада з Університету ДеПола в США, — «але що ще важливіше, той факт, що навіть «суперм’ясоїдні» не застраховані від вимирання». Дослідження було опубліковано в журналі Earth and Planetary Science Letters.