Нещодавно астрономи зафіксували 40 000-й близькоземний астероїд, це стало не просто статистичним показником. Цей рубіж підкреслив масштаб реальної загрози, яка постійно супроводжує Землю від моменту народження Сонячної системи. Кожен з цих об’єктів, від крихітних уламків завдовжки кілька метрів до гігантів діаметром у кілометри, є фрагментом первісної космічної речовини, яка понад чотири мільярди років тому формувала планети. Тепер ці уламки рухаються просторами навколо Сонця, а частина з них проходить у межах приблизно сорока п’яти мільйонів кілометрів від орбіти Землі. Саме вони становлять найбільший інтерес і найпомітніший ризик для нашої планети, пише T4. Каталог близькоземних астероїдів зростав повільно до кінця XX століття. Перший такий об’єкт, Ерос, був виявлений ще у 1898 році, але впродовж десятиліть подібні знахідки були поодинокими. Прорив став можливим завдяки появі оглядових телескопів, які з 1990-х років почали регулярно сканувати великі площі неба. Потік відкриттів стрімко зростав, і вже у 2016 році було відомо п’ятнадцять тисяч близькоземних астероїдів. Через шість років їх стало понад тридцять тисяч, а у 2025 році число перевищило сорок тисяч. Близько десяти тисяч з них були виявлені лише за останні три роки, що демонструє, як швидко вдосконалюються методи спостереження. Відкрито 40 000 навколоземних астероїдів. Автор зображення: Європейське космічне агентство. Кожен новий об’єкт проходить через складну систему оцінки ризиків. Центр координації близькоземних об’єктів Європейського космічного агентства збирає всі доступні спостереження, уточнює орбіти й прогнозує рух астероїдів на десятиліття вперед. Практично дві тисячі з них мають ненульову ймовірність зіткнення із Землею у найближчі сто років, хоча більшість є надто малими, щоб бути небезпечними на глобальному рівні. Проте навіть об’єкт діаметром у сто або двісті метрів здатний спричинити катастрофічні руйнування регіонального масштабу, і саме такі астероїди найскладніше виявити. За сучасними оцінками, відомо лише близько тридцяти відсотків цих середніх за розміром об’єктів. Пошук продовжує прискорюватися. Нещодавно введена в експлуатацію обсерваторія Вери Рубін у Чилі скануватиме все видиме небо кожні кілька ночей, збільшуючи кількість спостережень і дозволяючи виявляти тьмяні рухомі об’єкти. Телескопи Flyeye, розроблені ЄКА, забезпечать надшироке поле зору, здатне помічати швидкі астероїди, які проходять між стандартними кадрами. У космосі цю діяльність доповнить обсерваторія NEOMIR, яка працюватиме у діапазоні інфрачервоного випромінювання та стежитиме за об’єктами, що наближаються до Землі з боку Сонця. Саме з цього напрямку у 2013 році непоміченим прилетів метеор, який вибухнув над Челябінськом. Виявлення небезпечних астероїдів є лише першим кроком. Другий полягає у здатності відхилити об’єкт, якщо він справді прямує до Землі. Для цього проводиться серія експериментів. Місія NASA DART у 2022 році навмисно врізалася в астероїд Диморфос, змінюючи його орбіту, а європейська місія Hera зараз досліджує результати удару, щоб створити точнішу модель ефективності таких маневрів. Паралельно готується місія Ramses до астероїда Апофіс, яка допоможе зрозуміти, як близьке проходження повз Землю у 2029 році вплине на його структуру та рух. Попри величезну кількість виявлених об’єктів, прямої загрози для Землі зараз немає. Але для безпеки нашої планети ключовим є не стільки знання про сьогодні, скільки здатність передбачити завтрашні ризики. Кожен новий астероїд у каталозі підвищує точність прогнозів, а нові телескопи та космічні місії поступово закривають усі сліпі зони. Виявлення сороктисячного об’єкта стало нагадуванням, що космічний простір навколо Землі не порожній. Він заповнений об’єктами, які становлять потенційну загрозу, але водночас дають змогу краще зрозуміти природу нашої планетної системи. Планетарний захист перестав бути гіпотетичною дисципліною і перетворився на одну з ключових сфер сучасної науки. Цікаво знати: Вчені показали місце на карті, де насправді затонув “Титанік”The post Їх рівно 40 тисяч: біля Землі ховається “армія”, яка може стати загрозою для всього живого first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Компанія Qualcomm анонсувала новий флагманський процесор Snapdragon 8 Gen 5 для мобільних пристроїв. Платформа демонструє приріст продуктивності: 36% для CPU, 11% для GPU та 46% для нейропроцесора порівняно з Snapdragon 8 Gen 3. Чипсет використовує процесор Oryon з максимальною частотою до 3,8 ГГц та графічний прискорювач Adreno з новою шаруватою архітектурою. Інтегрований модем Snapdragon X80 підтримує швидкість передачі даних до 10 Гбіт/с. Виробник наголошує на можливостях штучного інтелекту, включаючи голосову активацію помічника при піднятті пристрою та персоналізовані рекомендації. Підтримка пам’яті сягає 24 ГБ LPDDR5X. Серед партнерів із випуску пристроїв на новій платформі – OnePlus, Vivo, Motorola та Honor. Першим смартфоном із Snapdragon 8 Gen 5 стане OnePlus Ace 6T у Китаї, який на глобальному ринку вийде як OnePlus 15R 17 грудня.

Вік, у якому мозок переходить у стан справжньої дорослості, довго залишався предметом припущень. Нове масштабне дослідження змальовує більш чітку картину. Науковці, проаналізувавши майже чотири тисячі МРТ-сканів людей віком від одного до дев’яноста років, дійшли висновку, що мозок змінюється не поступово, а проходить через п’ять великих епох розвитку. Кожна з них має свої правила та темп, а «дорослий» режим, за підсумками роботи, запускається приблизно у тридцять два роки. Це не межа між молодістю та зрілістю в соціальному сенсі, а точка, у якій нейронні мережі перебудовуються так, що мозок переходить на найстабільнішу та найтривалішу траєкторію свого функціонування, пише T4. Дослідження виявило чотири поворотні моменти, що відокремлюють епохи мозку. Перший припадає на дев’ять років, коли дитяча фаза поступається місцем підлітковій. У цей період зменшується кількість синапсів, а зв’язки, які залишаються, формують більш ефективну систему. Білої та сірої речовини стає більше, кора досягає максимальної товщини, а її складчастість стабілізується. Мозок працює як архітектор, який упорядковує структури, відсіює зайве та зосереджується на ключових вузлах. Підліткова епоха триває до 30 років. Біла речовина продовжує зростати, канали комунікації між ділянками мозку стають швидшими, точнішими, а ефективність зв’язків помітно збільшується. Саме цей тривалий період забезпечує стрімкий розвиток когнітивних навичок, але водночас робить мозок вразливішим до психічних розладів, що часто проявляються у юності. Науковці підкреслюють, що йдеться не про те, що двадцятирічні поводяться як підлітки. Зміни мають форму довгої хвилі, і кожен етап не є застиглим станом, а плавним переходом до наступної конфігурації нейронної мережі. Науковці, проаналізувавши майже чотири тисячі МРТ-сканів людей віком від одного до дев’яноста років, дійшли висновку, що мозок змінюється не поступово, а проходить через п’ять великих епох розвитку. Автор фото: Anna Shvets Найрізкіший злам траєкторії відбувається близько 32 років. У цей момент нейронні зв’язки досягають стабільності, яка зберігається протягом десятиліть. Дорослий мозок стає більш компартменталізованим: окремі ділянки чіткіше розмежовують свої функції, а загальна структура нагадує добре організовану систему з оптимально розподіленими ресурсами. Дослідники припускають, що на цей зсув можуть впливати й зовнішні чинники, наприклад батьківство, хоча робота безпосередньо цього не перевіряла. Інші дослідження показують, що саме в цей період стабілізуються інтелект та риси особистості, і це добре узгоджується зі змінами, виявленими у нейронних мережах. Після 66 років починається раннє старіння мозку. У цей період зв’язки поступово слабшають, що відображає природне зниження інтеграції нейронних мереж та деградацію білої речовини. Останній великий перехід відбувається приблизно у 83 роки, коли організація мозку змінюється знову і переходить у фазу пізнього старіння. Ці зміни не є одномоментними, але їхній загальний вектор свідчить про повільну перебудову системи, яка компенсує втрати та пристосовується до вікових умов. Розуміння того, що розвиток мозку складається не з плавної лінії, а з кількох різких поворотів, має практичну цінність. Воно допомагає точніше визначати періоди особливої вразливості та періоди потенціалу, коли нейронні мережі найбільш гнучкі або, навпаки, потребують підтримки. І головне, це дослідження нагадує, що наше уявлення про дорослість не збігається з тим, як її визначає сама біологія. Мозок входить у свою найстабільнішу форму лише тоді, коли життя вже набирає обертів і накопичені досвід, навички та емоційна зрілість формують той стан, який ми називаємо зрілістю. Читайте за темою: Вчені виявили тварину, у якої мозок буквально по всьому тілуThe post Вчені назвали вік, коли людський мозок починає “дорослішати” first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Океан уже відчуває навантаження планети, яка не здатна впоратися зі своїми викидами вуглецю. Земля нагрівається швидше, ніж очікували країни, коли погоджувалися в Парижі обмежити підвищення температури до 1,5°C понад доіндустріальний рівень. Ця межа — не просто цифра у звіті. Вона позначає момент, коли серйозні проблеми перетворюються на ще сильніші теплові хвилі, підвищення рівня моря та масштабні втрати екосистем. На COP30 у Бразилії Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерріш не став пом’якшувати ситуацію. «Наука сьогодні повідомляє нам, що тимчасове перевищення межі у 1,5°C — починаючи не пізніше початку 2030-х років — є неминучим», — заявив він у своєму вступному виступі. «Чітко скажімо: межа 1,5 °C — це червона лінія для людства. Вона має залишатися досяжною. І наука також каже, що це все ще можливо», — додав Гутерріш. Використання океану для видалення вуглецю У міру того як тиск щодо збереження цієї межі «в межах досяжності» зростає, увага прямує до океану — який уже поглинає величезну кількість тепла та діоксиду вуглецю. Деякі групи хочуть використовувати океан більш активно для вилучення вуглецю з атмосфери. Але група експертів Європейської морської ради попереджає, що цей поспіх випереджає створення необхідних механізмів безпеки. Головою ради є Гелен Мюрі, фахівчиня Норвезького університету науки й технологій (NTNU). Дослідники взялися з’ясувати, чи дійсно працюють проєкти з видалення вуглецю і чи не шкодять вони океанічним екосистемам. «Йдеться про захист океанів як спільного блага. Океани можуть бути частиною кліматичного рішення, але перед масштабуванням потрібно посилити механізми їхнього захисту», — наголосила Мюрі. Доповідь про океанічний вуглець на COP30 Звіт групи під назвою «Моніторинг, звітність і верифікація для морського видалення CO₂» був опублікований паралельно із переговорами COP30. Дослідники ретельно вивчили технології, які використовують море для поглинання CO₂. Ці методи ґрунтуються на природній здатності океану поглинати вуглець. Деякі з них є біологічними — наприклад, стимуляція росту планктону або водоростей, що поглинають CO₂ під час росту. Інші — хімічні чи фізичні, включно з установками, які вилучають CO₂ безпосередньо з морської води. Поглинутий вуглець може зберігатися на океанському дні, у відкладах, у глибоководних масах або у геологічних резервуарах і довговічних продуктах. Скорочення викидів — першочергове завдання Попри інтерес до методів видалення вуглецю, звіт ставить одну тезу на перше місце: спочатку скорочення викидів. «Ми знаємо, як скорочувати викиди, і маємо безліч дієвих методів», — зазначила Мюрі. — «Це має залишатися головним пріоритетом». Багато інструментів уже доступні: від відновлюваної енергетики до електромобілів і енергоефективних будівель. Масштабне впровадження є політично складним і фінансово затратним, але фізика проста: чим менше CO₂ потрапляє в атмосферу, тим менше доведеться видаляти. Баланс океанічного вуглецю Глобальні кліматичні плани часто декларують ціль досягти «нульових чистих викидів» до 2050 року. Це означає, що залишкові викиди мають бути компенсовані вилученням еквівалентної кількості CO₂. Однак деякі сектори — далекомагістральна авіація, судноплавство, важка промисловість — важко повністю декарбонізувати. «Щоб досягти 1,5°C, нам потрібно чисте вилучення CO₂ з атмосфери. І це означає, що залишкові викиди деяких секторів збережуться», — пояснює Мюрі. «За сценаріями МГЕЗК, до кінця століття необхідно видаляти 5–10 гігатонн CO₂ на рік». Для порівняння: у 2024 році глобальні викиди CO₂ становили близько 42,4 гігатонн. Океанічні експерименти з видалення вуглецю На суші деякі методи вже впроваджуються — заліснення, відновлення лісів, індустріальні проєкти на кшталт Climeworks в Ісландії. У морі багато ідей все ще на експериментальній стадії: від відновлення мангрових лісів і морських луків до додавання заліза чи інших поживних речовин для створення масових цвітінь планктону. Проблема моніторингу в океані Головне питання: як виміряти, скільки додаткового вуглецю поглинають ці проєкти і як надовго? Мюрі пояснює, що необхідно знати фоновий рівень вуглецю в океані, запустити проєкт, а потім моніторити зміни. Але океан — хаотичний: течії перемішують води, переносять речовини, підіймають осади. «Якщо ви зберігаєте CO₂ у воді, а не в геологічному резервуарі, контролювати це набагато складніше. Океан не стоїть на місці», — зазначає Мюрі. Ризики морського видалення CO₂ Деякі компанії вже заявляють про видалення CO₂ морськими методами, однак Мюрі обережна: «Жоден із методів не є достатньо зрілим, якщо не можна верифікувати впливи, маршрути вуглецю чи час його утримання поза атмосферою». Потрібні потужні системи моніторингу, звітності та верифікації. Також необхідно враховувати впливи на екосистеми: зміни харчових ланцюгів, модифікацію середовищ існування, зміщення хімічного балансу. Жодного «чарівного рішення» Попри невизначеності, сценарії показують: без видалення CO₂ буде неможливо втримати температуру в межах 1,5°C. Але Мюрі застерігає: морське видалення CO₂ — не просте рішення і не готовий інструмент. Уроки морських технологій Питання не в тому, чи може океан поглинати CO₂. Питання в тому, чи здатні суспільства керувати такими проєктами та довіряти їхнім результатам. «Чи можна зробити це науково й прозоро керованим кліматичним інструментом? Ми поки не знаємо. Але якщо хочемо рухатися цим шляхом — потрібно встановити надійні стандарти», — каже Мюрі. Висновок простий: океан може допомогти у майбутньому, але не може компенсувати необхідність негайного скорочення викидів. Повне дослідження опубліковано в журналі Zenodo.

Один-єдиний корінний зуб степового мамонта, який загинув приблизно 1,1 мільйона років тому на північному сході Сибіру, зберіг крихітні фрагменти бактеріальної ДНК. Цей зуб, знайдений біля річки Адича, дає науковцям змогу досліджувати мікробів, що колись жили всередині масивного травоїдного мешканця Льодовикового періоду. Проаналізувавши бактеріальну ДНК з кісток і зубів мамонтів, дослідники виявили мікробів, які колись жили в їхніх організмах та на їхніх тілах. Це відкриття пов’язує вимерлу тварину з бактеріями, що й сьогодні впливають на слонів, худобу та навіть людей. Розкриваючи заморожену ДНК мамонта Кожна тварина має власний мікробіом — повну спільноту бактерій та інших мікроорганізмів, що живуть на її тілі та в ньому. Для вимерлих видів, таких як мамонти, цей прихований світ зазвичай залишався недосяжним. Дослідження очолив Бенжамен Ґіне з Шведського музею природничої історії в Стокгольмі, який спеціалізується на давній ДНК — генетичному матеріалі, збереженому у дуже старих рештках. Нове дослідження охопило мікробну ДНК у 483 зразках решток мамонтів із семи місць у росії та Канаді. Команда отримала нові дані секвенування з 440 цих зразків, включно з корінним зубом мамонта віком 1,1 млн років із Адичі. Щоб виділити справді давніх мікробів, науковці спочатку видалили ДНК мамонта та людину з наборів даних. Потім вони порівняли решту фрагментів із величезною базою мікробних геномів і залишили лише короткі, пошкоджені послідовності, рівномірно розподілені по геному. Відстежуючи давніх мікробів Дослідники застосували метагеномику — метод, що зчитує всю ДНК у зразку й показує, які організми там присутні. Цей підхід дозволив побачити як навколишні мікроби, так і ті, що, ймовірно, жили в мамонтах за життя. Після кількох раундів перевірок вони ідентифікували 310 древніх видів мікробів зі 105 зразків. Більшість із них — це бактерії довкілля, що потрапили до решток після смерті. У цьому довгому списку заховані шість груп бактерій, які відповідають ознакам асоціації з господарем — тобто зазвичай живуть у чи на тілі тварин. Найчіткіші ознаки такої асоціації походили із зубів та бивнів, особливо корінних зубів, що часто зберігають ротові бактерії, які жили на поверхні зуба або в яснах. Бактеріальні лінії в мамонтів Одним із найяскравіших відкриттів став рід Erysipelothrix — група паличкоподібних бактерій, що можуть заражати різних тварин. Команда реконструювала часткові геноми штаму Erysipelothrix із корінного зуба степового мамонта віком 1,1 млн років — це найстаріша підтверджена ДНК мікроба, асоційованого з тваринами. Деякі сучасні родичі цієї бактерії пов’язані із зараженням серцевих клапанів у собак; один ветеринарний звіт описує Erysipelothrix tonsillarum у кількох собак з ендокардитом — небезпечним запаленням внутрішньої оболонки серця. Це демонструє, що подібні бактерії могли переходити від нешкідливих мешканців до серйозних патогенів. Ротова бактеріальна ДНК мамонтів Інша група мікробів належала до роду Streptococcus, що включає як нешкідливі види, так і патогени. У людей Streptococcus mutans є основною причиною карієсу. Мамонтові Streptococcus були віддалено споріднені з S. mutans і Streptococcus devriesei, видом, пов’язаним із зубами коней. Це свідчить, що й мамонти мали власних характерних ротових бактерій, які інколи пошкоджували їхні зуби. Ті самі мікробні групи, що тихо мешкають у ротових порожнинах сучасних тварин, можливо, псували зубну емаль мамонтів задовго до появи людей. У наборі також знайшли два кластери бактерій, подібних до Pasteurella. У 2020 році штам Bisgaard taxon 45 з родини Pasteurellaceae був пов’язаний із летальним сепсисом у шести африканських слонів у Зімбабве. Мамонтові Pasteurella з пізнього плейстоцену були близькими родичами цього слонового штаму, що вказує: подібні інфекції крові могли траплятися і в мамонтів. Що це говорить про здоров’я мамонтів Не всі мікроби, знайдені в мамонтів, були потенційно смертоносними. Багато бактерій є коменсалами — мешкають у тілі господаря без шкоди, поки умови не зміняться. Одна бактеріальна лінія була найближчою до Basfia succiniciproducens, бактерії рубця у худоби, що виробляє багато янтарної кислоти. Янтарна кислота — важливий проміжний продукт енергетичного обміну, тож подібні мікроби могли допомагати мамонтам перетравлювати жорстку рослинну їжу. Водночас геномні дані показали потенційну вірулентність деяких мамонтових штамів. Деякі Pasteurella та Streptococcus мали гени, пов’язані з токсинами, утворенням біоплівок або молекулами, що допомагають бактеріям проникати в тканини. Сучасні родичі Erysipelothrix можуть викликати сепсис та ендокардит у свійських та диких тварин. У сукупності мікробні геноми з мамонтів показують баланс корисних мікробів, нейтральних «пасажирів» і потенційних патогенів — так само, як у сучасних тварин. Уроки з давньої ДНК мамонтів Фіксуючи знімки мікробів, асоційованих з господарем, у проміжку понад мільйон років, це дослідження значно розширює межі мікробіомних досліджень. Воно також демонструє, що швидко еволюційні бактерії можуть бути відстежені навіть у такій глибокій давнині за умови гарного збереження. Результати додають новий вимір до досліджень еволюції мамонтів, що ґрунтуються на їхніх геномах і викопних рештках. Мікроби могли впливати на те, як ці травоїдні Льодовикового періоду перетравлювали їжу, протистояли інфекціям та адаптувались до зміни клімату. Такі ж методи можна застосувати до інших добре збережених решток — від давніх коней до печерних ведмедів. Подальші дослідження зубного каменю — затверділого нальоту — можуть відкрити ще багатші давні мікробні спільноти. «Ця робота відкриває новий розділ у вивченні вимерлих видів. Тепер ми можемо заглядати далі за геноми мамонтів і досліджувати мікробні спільноти, які жили всередині них», — сказав Лав Дален, професор еволюційної геноміки Центру палеогенетики. Дослідження опубліковане в журналі Cell.

Нове дослідження, опубліковане в журналі Environmental Science & Technology Letters, показало, що один з районів Північної Кароліни може претендувати на звання найтоксичнішого місця на Землі. Саме тут науковці зафіксували рекордні концентрації перфторвуглецевої кислоти, відомої як PFAS. Ці синтетичні забруднювачі вже кілька десятиліть викликають занепокоєння через свою надзвичайну стійкість та здатність накопичуватися у воді, ґрунті, живих організмах і людських тканинах. У деяких точках П’ємонту рівень PFAS у стічних водах досяг 12 мільйонів частин на трильйон. Це приблизно в три мільйони разів вище за норму, яку вважає безпечною Агентство з охорони навколишнього середовища США, пише T4. Для виявлення джерела забруднення команда Університету Дьюка застосувала новий підхід. Замість того, щоб шукати звичні форми PFAS, які входять до стандартного протоколу перевірки, дослідники проаналізували прекурсори цих сполук. Це наночастинки, що повільно перетворюються на стабільні та токсичні форми PFAS. Саме вони могли залишатися непоміченими у звичайних тестах, але водночас накопичуватися у водних системах. Результати виявилися приголомшливими. Технологія очищення стічних вод Берлінгтона, яка використовує високу температуру і тиск, прискорювала трансформацію прекурсорів у повноцінні PFAS. Тобто очисні споруди фактично збільшували токсичність потоку, що виходив у довкілля. Річка Хоу в Північній Кароліні, притока річки Кейп-Фір. Автор зображення: Wirestock Creators/Shutterstock.com Порівняння вхідної та вихідної води показало, що кількість PFAS після очищення зростала в рази. Щойно процес нагрівання і тиску вимкнули, рівень токсичних форм різко впав. Та навіть тоді прекурсори продовжували залишатися в шламових відходах. Цей матеріал надалі потрапляв на сільськогосподарські поля, де з часом розклався на ще рухоміші та шкідливі сполуки. Пошук джерела цих прекурсорів привів команду до місцевого текстильного заводу. Під час обробки матеріалів підприємство змивало PFAS до каналізації, що зрештою забруднювало водойми, підземні джерела та питну воду. Після перетворення прекурсорів рівень PFAS у стічних потоках, пов’язаних з виробником текстилю, підстрибнув на десятки тисяч відсотків. За словами дослідників, реакція обладнання була настільки різкою, що вимірювальні прилади залишалися непридатними більше тижня. Ці дані дають розуміння того, наскільки невловимими можуть бути джерела PFAS та наскільки легко вони залишаються непоміченими при стандартному контролі. Навіть сучасні аналітичні технології не завжди виявляють цілі групи забруднювачів, якщо дослідники не змінюють методологію. Накопичення таких речовин у воді та ґрунтах створює небезпеку на десятиліття, оскільки PFAS практично не розкладаються природним шляхом. Саме тому район П’ємонту нині вважається одним з найбільш токсичних місць на планеті, а результати роботи дослідників можуть стати ключем для виявлення прихованих джерел забруднення в інших регіонах світу. Науковці наголошують, що боротьба з PFAS залежить не лише від технологій очищення, а й від фундаментального перегляду того, якими хімічними сполуками користується сучасна промисловість. Читайте також: Вчені розповіли, коли люди вперше почали їсти м’ясоThe post Вчені показали найтоксичніше місце на Землі first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Компанія HP повідомила, що в рамках плану оптимізації операцій та впровадження штучного інтелекту для прискорення розробки продукції, підвищення задоволеності клієнтів і продуктивності, до 2028 фінансового року планує скоротити від 4 000 до 6 000 робочих місць по всьому світу. Акції компанії з Пало-Альто (Каліфорнія) впали на 5,5% під час торгів. Генеральний директор Енріке Лорес під час пресконференції заявив, що скорочення торкнуться команд HP, які займаються розробкою продуктів, внутрішніми операціями та підтримкою клієнтів. “Ми очікуємо, що ця ініціатива дозволить заощадити 1 мільярд доларів шляхом зниження питомих витрат протягом трьох років”, — додав Лорес. У лютому компанія звільнила ще 1 000–2 000 співробітників у межах раніше оголошеного плану реструктуризації. Зовнішній попит на ПК з підтримкою ШІ продовжує зростати, досягнувши понад 30% поставок HP у четвертому кварталі, що завершився 31 жовтня. Глобальне зростання цін на мікросхеми пам’яті, спричинене зростанням попиту з боку центрів обробки даних, може призвести до збільшення витрат та зниження прибутку таких виробників споживчої електроніки, як HP, Dell та Acer, попереджають аналітики Morgan Stanley.

Компанія Huawei анонсувала випуск навушників FreeBuds Pro 5 з підтримкою технології бездротового зв’язку NearLink Audio та більш ефективним шумоподавленням, ніж у попередніх моделей. За твердженням представників Huawei, навушники FreeBuds Pro 5 забезпечують високу якість звучання під час використання спільно зі смартфонами Huawei або новим MatePad Edge 2-в-1. Особливістю нових навушників є підтримка технології NearLink, яка теоретично дозволяє передавати аудіопотік зі швидкістю до 4,6 Мбіт/с. У разі відсутності підтримки NearLink на смартфоні, FreeBuds Pro 5 також пропонують підтримку альтернативних кодеків: AAC, SBC, L2HC та LDAC. Варто відзначити, що в кожному навушнику використовується два динаміки, а також чіпсет Kirin A3 і мікрофони, що забезпечують активне шумозаглушення (ANC), яке за заявою виробника втричі ефективніше, ніж у попередніх моделей Huawei. Додатково, FreeBuds Pro 5 відповідають стандарту IP57, що гарантує захист від пилу та вологи. При активному шумозаглушенні навушники здатні пропрацювати близько 5 годин без додаткової підзарядки. Ціна FreeBuds Pro 5 складає приблизно 205 доларів США, і вони доступні у чотирьох колірних рішеннях. Однак, компанія Huawei поки не повідомила про плани глобального випуску FreeBuds Pro 5.

Перший політ демонстратора надзвукового літака X-59, створеного Lockheed Martin і NASA для програми «тихого надзвуку» (QueSST), відбувся наприкінці жовтня, проте інформацію про нього опублікували із затримкою — далося взнаки призупинення роботи уряду США. Льотчик-випробувач Нілс Ларсон 28 жовтня підняв у небо Палмдейла (Каліфорнія, США) унікальний одномісний X-59. У супроводі винищувача F/A-18 він виконав перший етап випробувань: перевірку систем на швидкості 370 кілометрів на годину та висоті 3,6 кілометра. За даними NASA, такі умови дозволили команді провести оцінку роботи систем та льотних характеристик у повітрі. Як це зазвичай буває під час першого польоту експериментального літака, шасі залишалося випущеним протягом усього часу — команда зосередилася на підтвердженні льотної придатності та безпеки апарата. Ларсон приземлився на авіабазі Едвардс (приблизно за 36 кілометрів на північ від Палмдейла), де розташований Центр льотних досліджень NASA імені Армстронга — саме там базуватиметься X-59. Після першого польоту команда NASA і Lockheed переходить до підготовки X-59 до програми «повних льотних випробувань». Вона передбачає оцінку керованості, а потім вихід літака на «цільову крейсерську швидкість» (понад 1700 кілометрів на годину) на висоті 16 700 метрів. Головна мета проєкту — перевірити конструкцію, що знижує інтенсивність ударної хвилі. Довгий і тонкий фюзеляж X-59 допомагає запобігти злиттю ударних хвиль у потужний імпульс, який спричиняє гучний звуковий удар на землі. NASA планує провести серію «громадських польотів»: виміряти гучність звукового удару X-59 і зібрати відгуки населення. Якщо люди на землі підтвердять розрахунки інженерів, це може сприяти скасуванню заборони надзвукових польотів над суходолом — і відкрити новий розділ в історії авіації. У NASA вважають, що гучність звукового удару X-59 становитиме менше ніж 75 децибелів, що можна порівняти із «захлопуванням дверцят автомобіля». Для порівняння: звуковий удар літаків Concorde досягав 105 децибелів.

Нове дослідження, присвячене роду Dinoponera, проливає світло на те, як виглядає найбільша у світі мураха та які еволюційні механізми дозволили цьому виду досягти таких виняткових розмірів. Ці комахи, поширені виключно в Південній Америці, становлять особливий інтерес для біологів саме через поєднання гігантських для мурах параметрів та незвичайної соціальної структури. Робочі особини Dinoponera досягають близько 4 сантиметрів у довжину, що більш ніж удвічі перевищує розміри звичайних видів. Їхня масивна будова, добре розвинені мандибули та сильне жало формують набір ознак, які забезпечують виживання в надзвичайно конкурентних екосистемах, пише T4. Характерною рисою дінопонери є повна відсутність матки в колонії, що різко контрастує з соціальною організацією більшості мурах. Як зазначає ТСН, функцію репродуктивної самки виконує так звана геймергейт — домінантна робітниця, яка утримує статус за допомогою поведінкових і хімічних сигналів. Борючись за можливість розмноження, робітники демонструють складні ритуали, зокрема антенні «бокси», які поєднують елементи агресії та комунікації. Така соціальна структура дає колоніям підвищену еластичність: за втрати геймергейта інша робоча особина може швидко зайняти її місце, що мінімізує ризики для збереження популяції. Робочі особини Dinoponera досягають близько 4 сантиметрів у довжину, що більш ніж удвічі перевищує розміри звичайних видів. Водночас поведінкова та морфологічна винятковість Dinoponera супроводжується їхньою екологічною значущістю. Ці велетні активно полюють на різні групи безхребетних і навіть дрібних хребетних, виконуючи важливу роль у контролі чисельності інших видів у тропічних і субтропічних екосистемах. Їхня здобич часто перевищує їх за розміром, що підкреслює еволюційну ефективність сильного жала та розвиненої мускулатури. Попри великі індивідуальні розміри, колонії Dinoponera залишаються порівняно малими — зазвичай від кількох десятків до приблизно 80 особин. Це свідчить про інший шлях оптимізації соціальної поведінки, який не передбачає величезних популяцій, характерних, наприклад, для мурах-листорізів. Поширення Dinoponera охоплює широку мозаїку природних зон — від тропічних лісів Амазонії до андських підніж і саван. Така екологічна пластичність вказує на те, що їхній еволюційний успіх ґрунтується не лише на розмірі, а й на здатності адаптувати поведінку та фізіологію до різних ландшафтів. У цих середовищах дінопонера виступає важливим компонентом переробки органічної речовини та формування трофічних мереж, впливаючи на локальні екосистеми значно більше, ніж можна було б очікувати від комах. Читайте також: Вчені виявили скамʼянілість 15-метрової змії: вона була більшою за тиранозавраThe post Вчені показали, як виглядає найбільша у світі мураха first appeared on T4 - сучасні технології та наука.