Нове дослідження, присвячене роду Dinoponera, проливає світло на те, як виглядає найбільша у світі мураха та які еволюційні механізми дозволили цьому виду досягти таких виняткових розмірів. Ці комахи, поширені виключно в Південній Америці, становлять особливий інтерес для біологів саме через поєднання гігантських для мурах параметрів та незвичайної соціальної структури. Робочі особини Dinoponera досягають близько 4 сантиметрів у довжину, що більш ніж удвічі перевищує розміри звичайних видів. Їхня масивна будова, добре розвинені мандибули та сильне жало формують набір ознак, які забезпечують виживання в надзвичайно конкурентних екосистемах, пише T4. Характерною рисою дінопонери є повна відсутність матки в колонії, що різко контрастує з соціальною організацією більшості мурах. Як зазначає ТСН, функцію репродуктивної самки виконує так звана геймергейт — домінантна робітниця, яка утримує статус за допомогою поведінкових і хімічних сигналів. Борючись за можливість розмноження, робітники демонструють складні ритуали, зокрема антенні «бокси», які поєднують елементи агресії та комунікації. Така соціальна структура дає колоніям підвищену еластичність: за втрати геймергейта інша робоча особина може швидко зайняти її місце, що мінімізує ризики для збереження популяції. Робочі особини Dinoponera досягають близько 4 сантиметрів у довжину, що більш ніж удвічі перевищує розміри звичайних видів. Водночас поведінкова та морфологічна винятковість Dinoponera супроводжується їхньою екологічною значущістю. Ці велетні активно полюють на різні групи безхребетних і навіть дрібних хребетних, виконуючи важливу роль у контролі чисельності інших видів у тропічних і субтропічних екосистемах. Їхня здобич часто перевищує їх за розміром, що підкреслює еволюційну ефективність сильного жала та розвиненої мускулатури. Попри великі індивідуальні розміри, колонії Dinoponera залишаються порівняно малими — зазвичай від кількох десятків до приблизно 80 особин. Це свідчить про інший шлях оптимізації соціальної поведінки, який не передбачає величезних популяцій, характерних, наприклад, для мурах-листорізів. Поширення Dinoponera охоплює широку мозаїку природних зон — від тропічних лісів Амазонії до андських підніж і саван. Така екологічна пластичність вказує на те, що їхній еволюційний успіх ґрунтується не лише на розмірі, а й на здатності адаптувати поведінку та фізіологію до різних ландшафтів. У цих середовищах дінопонера виступає важливим компонентом переробки органічної речовини та формування трофічних мереж, впливаючи на локальні екосистеми значно більше, ніж можна було б очікувати від комах. Читайте також: Вчені виявили скамʼянілість 15-метрової змії: вона була більшою за тиранозавраThe post Вчені показали, як виглядає найбільша у світі мураха first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

Нове дослідження показує, що мікропластик у природному середовищі колонізується патогенними та стійкими до антимікробних препаратів бактеріями. Дослідницька група закликає до термінових дій щодо управління відходами та настійно рекомендує носити рукавички під час прибирання пляжів. Мікропластик – це пластикові частинки розміром менше 5 мм, які є надзвичайно поширеними забруднювачами. За оцінками, в океані (від поверхні до морського дна) накопичилося понад 125 трильйонів частинок, а також вони були виявлені в ґрунтах, річках, озерах, у тварин та в організмі людини. Новітньою проблемою, пов’язаною з мікропластиком, є мікробні спільноти, які швидко осідають на поверхні частинок, утворюючи складні біоплівки, відомі як «пластисфера». Ці спільноти часто можуть включати патогенні (хвороботворні) або стійкі до антимікробних препаратів (АРМ) бактерії. Мікропластик та стійкість до антимікробних препаратів Було запропоновано, що очисні споруди або звалища твердих відходів поширюють, посилюють або впливають на еволюцію стійкості до антимікробних препаратів та патогенів у природі. Це цілком може збільшити ризик для здоров’я людини, тому вкрай важливо краще розуміти взаємодію бактеріальних спільнот у пластисфері та інших забруднювачів морського середовища, таких як побутові та медичні стічні води. Лабораторні дослідження показали, що деякі поширені пластикові матеріали служать платформою для селективного росту бактеріальних спільнот, відповідальних за антимікробну резистентність та захворювання як у людей, так і у тварин. Хоча попередні роботи досліджували це в навколишньому середовищі, кілька питань і проблем залишилися без відповіді, на які це нове дослідження мало на меті відповісти. Дизайн та методологія дослідження Дослідження під назвою «Від каналізації до морів: дослідження патогенів та стійкості до антимікробних препаратів у мікропластику від стічних вод лікарень до морського середовища» було опубліковано в журналі Environment International . Дослідницька група під керівництвом доктора Емілі Стівенсон та вчених з Плімутської морської лабораторії та Ексетерського університету розробила нову структуру, яка дозволила б закріпити п’ять різних субстратів (біо-кульки, нурдли, полістирол, деревину та скло) вздовж водного шляху, антропогенне забруднення якого, як очікується, зменшиться нижче за течією. Біокульки – це невеликі пластикові гранули, що використовуються британськими водоканалами в процесі очищення стічних вод, щоб забезпечити поверхню для росту бактерій та розщеплення поживних речовин. Після двох місяців у воді бактеріальні біоплівки, що ростуть на кожному субстраті, були проаналізовані за допомогою метагеноміки; геномного аналізу генетичного матеріалу, зібраного з цілої спільноти організмів у певному середовищі. Результати дослідження показують: Патогени та бактерії AMR були виявлені на всіх субстратах, на всіх ділянках відбору проб. Полістирол та волокна можуть становити більший ризик антимікробної резистентності, ніж інші субстрати, можливо через їхню здатність адсорбувати антибіотики та сприяти утворенню біоплівки, що полегшує перенесення генів резистентності до антимікробних препаратів (ARG). У мікропластичних біоплівках було виявлено понад 100 унікальних послідовностей ARG, що більше, ніж на натуральних (деревина) або інертних (скло) субстратах. Екологічні біокульки можуть підтримувати бактерії, що несуть гени стійкості до ключових антибіотиків, таких як аміноглікозиди, макроліди та тетрацикліни. Несподівано, поширеність деяких бактеріальних патогенів збільшилася, рухаючись нижче за течією, коли вони були пов’язані з мікропластичними біоплівками. Розташування навколишнього середовища відігравало значну роль у складі мікробної спільноти та поширеності гена AMR. Існують потенційні ризики для біобезпеки, пов’язані з мікропластиком, особливо в районах поблизу аквакультур, де організми, що фільтрують воду, можуть поглинати колонізовані частинки, що містять патогени та ARG. Дослідницька група наголошує на необхідності подальших досліджень взаємодії мікропластику із супутніми забруднювачами, а також удосконалення методів управління відходами для зменшення поширення антимікробної резистентності та патогенних організмів у навколишньому середовищі.

Коралові рифи можуть виглядати спокійними, на перший погляд, але прозора вода часто приховує повільне зростання кислотності океану, яке змінює цілі екосистеми. Щоб зрозуміти ці зміни, вчені звертаються до природних умов, а не лише до лабораторних акваріумів чи моделей. Вулканічні викиди в Папуа-Новій Гвінеї тепер дають таку можливість. Тут бульбашки CO₂ піднімаються крізь живі рифи й змінюють воду вздовж передбачуваних градієнтів. Ця незвична природна лабораторія показує, як майбутні океани можуть впливати на корали. Корали в умовах зростання кислотності Дослідницькі групи повідомляють про стабільне ослаблення коралів у міру збільшення потрапляння CO₂ у морську воду. Підвищена кислотність знижує насичення арагонітом — мінералом, який корали використовують для побудови своїх скелетів. Навіть невеликі зниження ускладнюють цей процес. Польові дані з 37 станцій показують ранні втрати у багатьох груп коралів, щойно насичення починає падати. Масивні Porites утримують свої позиції, але більшість розгалужених і пластинчастих видів втрачають покрив уздовж CO₂-градієнта. Докторка Катаріна Фабріціус, дослідниця коралів з Австралійського інституту морських наук (AIMS) у Таунсвіллі та старша авторка статті, описала цінність цих природних викидів: «Ці унікальні природні лабораторії — як машина часу», — сказала вона. Градієнти відкривають межі, які стандартні експерименти не виявляють. Раннє пошкодження коралів Молоді корали реагують ще гостріше. Щільність ювенільних коралів швидко зменшується навіть за незначних хімічних змін. Це важливо, адже саме молодь підтримує рифи після штормів чи епізодів відбілювання. Коли молоді корали зникають, відновлення сповільнюється. Кількість родів коралів також скорочується вздовж градієнта, і втрата проявляється рано, а не пізно. Ці зміни відбуваються до будь-якої «точки колапсу», що здивувало багатьох дослідників, які очікували різкого переходу. Кальцифікуючі водорості також зникають швидко. Коркові червоні водорості (crustose coralline algae), які допомагають кораловим личинкам оселятися, зменшуються більш ніж наполовину за помірного падіння насичення. Деякі групи взагалі зникають, коли рівень насичення наближається до прогнозованого для кінця століття. Їхня втрата позбавляє рифи важливих поверхонь для поселення молоді, що ще більше сповільнює відновлення. Водорості ростуть, корали занепадають М’які водорості реагують інакше. Коричневі та червоні некальцифікуючі водорості заселяють відкриті ділянки, особливо ті, де колись домінували корали. Вищий рівень CO₂ стимулює їхню фотосинтезу та зменшує конкуренцію з ослабленими кальцифікуючими видами. З часом ці водорості вкривають більше поверхні, утримують осади та блокують місце для поселення коралів. Перехід відбувається плавно, а не різко. Такий же патерн спостерігається й біля інших вулканічних викидів у світі. Біомаса макроводоростей змінюється складніше. Кальцифікуючі водорості скорочуються, а некальцифікуючі залишаються стабільними або навіть зростають. У деяких місцях одна група зменшується, а інша подвоюється. Саме цей баланс визначає, скільки структури зберігає риф. Коли домінують м’які водорості, риф починає вирівнюватися. Спрощення рифів і втрата складності Структурна складність дає рибам і безхребетним укриття. Розгалужені види створюють таку структуру — і саме вони занепадають найшвидше. Навіть невелике падіння насичення арагонітом зменшує покрив структуротворних коралів. Оцінка складності середовища різко падає після проходження ключових порогів. Багато мешканців рифу змушені виходити у відкриту воду, де шанси на виживання нижчі. Масивні Porites продовжують існувати, але їхні округлі форми не замінюють складних структур Acropora чи Pocillopora. Риф стає простішим і менш захисним. Спільноти зводяться до невеликої кількості витривалих видів, що зменшує різноманіття. Глобальна проблема величезного масштабу Дослідження порівнює різні кліматичні сценарії. За низьких викидів багато сучасних характеристик зберігаються. Помірні сценарії все ж передбачають значні зміни в чутливих групах коралів до 2100 року. Високі викиди спричиняють стрімкий занепад структуротворних коралів, коркових червоних водоростей та інших кальцифікуючих видів. Некальцифікуючі водорості, навпаки, стрімко поширюються. Вчені наголошують: моделі враховують лише кислотність — без урахування потепління та відбілювання, які в реальності діють разом і посилюють ефекти. Докторка Фабріціус застерігає: «Океанічна кислотність — це величезна глобальна проблема, яку досі недооцінювали та недостатньо вивчали». Кислотність океану змінює корали Деякі патерни, описані у дослідженні, вже помітні на Великому Бар’єрному рифі: менше коркових червоних водоростей і менше молоді в регіонах зі зниженим арагонітним насиченням. Це підтверджує: кислотність — не лише проблема майбутнього. Хімічні зміни вже змінюють структуру спільнот. Хоча вулканічні викиди — неповна модель (бо не враховують потепління), вони дають унікальне уявлення про реакції організмів після багатьох поколінь за високого CO₂. Вони показують повільні, але послідовні зміни навіть за помірних змін хімії води. Майбутнє коралових рифів Зростання CO₂ підштовхує рифи до простіших, водоростевих станів. Корали, що формують риф, слабшають першими, а мало хто з молоді може оселитися та вирости. Кальцифікуючі водорості зникають, м’які водорості розростаються, а структурна складність рифу невпинно падає. Ці зміни відбуваються повільно, але вражаюче послідовно. Вулканічні викиди показують, що може статися, якщо викиди не зменшаться. Вони демонструють спільноти, які адаптувались до нової хімії, але втратили особливості, що підтримували розмаїття морського життя. Зрештою, доля рифів залежить від рішень, ухвалених далеко над поверхнею океану. Дослідження опубліковане в журналі Communications Biology.

Samsung продовжує розвивати свою фірмову оболонку. Через кілька місяців після релізу One UI 8, створеної на базі Android 16, компанія готує розширену версію – One UI 8.5. Очікується, що вона стане не просто проміжним оновленням, а серйозним кроком уперед. Першим систему протестує Galaxy S25 Ultra. За останніми витоками, внутрішнє складання One UI 8.5 з кодом ZYKP вже існує. Ці версії доступні лише розробникам, проте запуск публічного бета-тестування, за даними інсайдерів, намічено на найближчі тижні — найімовірніше, на грудень. Стабільна прошивка має вийти приблизно у лютому та збігтися з презентацією нового покоління Galaxy S. Оновлення обіцяє безліч помітних змін. Однією із ключових новинок стане перероблена панель швидких налаштувань. Вона отримає гнучку систему налаштування: елементи можна буде переміщати, змінювати їх розмір та видаляти. Також у тестових версіях помічено повернення до більшого стилю іконок — з м’якими тінями та ефектом глибини. Є ймовірність, що у фінальній версії дизайн буде трохи спрощений, проте акцент на живішій графіці залишиться. Головний акцент в One UI 8.5 знову зроблений на штучний інтелект. З’явиться функція Now Nudges – розумний помічник, який вивчає звички користувача та пропонує відповідні підказки у потрібний момент. Крім цього, в систему включено покращений Call Assist. Він може автоматично прийняти виклик через заданий час, уточнити причину дзвінка, перетворити мову на текст і запропонувати передзвонити пізніше. У прошивку також увійде система пріоритетних повідомлень. ШІ сортуватиме вхідні повідомлення, виділяючи дійсно важливі, а також створювати короткі зведення для насичених групових чатів. За даними інсайдерів, Samsung оновила інтерфейс програми «Налаштування». Він став більш структурованим і нагадує підхід iOS 26. До системи додані покращені функції відеозйомки, нові параметри для професійних фото, а також додаткові інструменти безпеки – точніша перевірка особистості та режим приватного екрану для захисту даних у громадських місцях.

Питання про те, коли ранні гомініди вперше почали споживати м’ясо, довгий час залишалося центральною темою у вивченні еволюції людини. Класична версія, що утвердилася ще у середині XX століття, стверджувала, що саме представники роду Homo, а особливо Homo erectus, стали першими активними м’ясоїдами. Аргумент будувався на збігу між появою H. erectus у викопних рештках та високою концентрацією кісток тварин зі слідами порізів у місцях, датованих менш як двома мільйонами років тому, зокрема в знаменитій ущелині Олдувай у Танзанії. Це дозволило сформулювати популярну гіпотезу про те, що саме перехід до м’ясної дієти забезпечив енергетичні ресурси для збільшення мозку та появи характерних людських рис, пише T4. Проте останні роки стали періодом інтенсивного перегляду цього уявлення. Систематичний аналіз всіх відомих місць давньої обробки туш у Східній Африці показав, що гомініди активно взаємодіяли з м’ясом щонайменше 2,6 мільйона років тому. Цей висновок суперечить твердженню, що саме H. erectus започаткував м’ясоїдність, адже інтенсивність слідів обробки не зростає після появи цього виду. Дослідники зауважують можливість систематичної помилки: археологи традиційно більше досліджували ті місця, де очікували знайти діяльність H. erectus, і таким чином могли ненавмисно створити враження, ніби саме він був головним м’ясником. Систематичний аналіз всіх відомих місць давньої обробки туш у Східній Африці показав, що гомініди активно взаємодіяли з м’ясом щонайменше 2,6 мільйона років тому. Автор фото: Андрій Неволін. Низка нових відкриттів підтверджує, що споживання м’яса має глибшу історію. Сайт Канджера Саут у Кенії містить докази регулярного м’ясоїдства близько двох мільйонів років тому. У формації Боурі в Ефіопії виявлено рештки антилоп і коней зі слідами порізів віком 2,5 мільйона років, що свідчить про більш раннє розширення харчової стратегії гомінідів, хоча встановити точний вид виконавця поки неможливо. Найдревнішим же підтвердженим прикладом цілеспрямованої обробки туш залишається Ньяянга в Кенії, де невідомий гомінід різав гіпопотамів у проміжку від трьох до 2,6 мільйона років тому. Враховуючи наявність скам’янілостей парантропа у цій місцевості, дослідники обережно припускають, що за ранніми вбивствами можуть стояти не прямі предки Homo, а інші гілки нашого еволюційного дерева. У світлі цих даних гіпотеза про те, що саме м’ясо стало рушієм росту мозку, виглядає менш переконливою. Якщо гомініди їли м’ясо задовго до появи H. erectus, то цю поведінку не можна розглядати як унікальний чинник еволюційного стрибка. Антрополог Джон Гокс резюмує сучасний погляд: навряд чи існував хоч один вид гомінідів, який би повністю ігнорував доступну тваринну здобич. Це свідчить про те, що м’ясоїдність була частиною ширшої та різноманітнішої харчової стратегії, а не окремим моментом переходу до «справжньої людяності». Таким чином, питання про перший крок до м’ясної дієти вже не зводиться до конкретного виду чи дати. Замість цього наука все більше схиляється до уявлення про довгу і складну історію харчового експериментування, у якій різні гомініди на різних етапах використали м’ясо як додаткове джерело енергії. Нові відкриття показують, що наші предки стали м’ясоїдами значно раніше, ніж вважалося, і що ця поведінка була не винятком, а нормою ранньої гомінідної адаптації. Цікаво знати: Що станеться з тілом людини, якщо крізь нього пройде первинна чорна діраThe post Вчені розповіли, коли люди вперше почали їсти м’ясо first appeared on T4 - сучасні технології та наука.

До 30% усієї біомаси Землі за вагою знаходиться під поверхнею. Сейсмічна активність може оновлювати енергопостачання для підземних екосистем. У журналі PNAS Nexus Ерік Бойд і його колеги описали екологічні зміни в підповерхневих мікробних спільнотах, що відбулися після серії дрібних землетрусів, які струсонули вулканічне поле плато Єллоустон у 2021 році. Підповерхневі мікробні спільноти живляться хімічною енергією, що виникає внаслідок взаємодії порід і води. Землетруси можуть оголювати нові породи, вивільняти затримані рідини та змінювати шляхи руху води — усе це запускає нові реакції та змінює хімічне «меню» для підземних мікроорганізмів. Автори зібрали зразки рідини з майже 100-метрової свердловини на західному узбережжі озера Єллоустон п’ять разів у 2021 році. Вони зафіксували зростання концентрацій водню, сульфіду та розчиненого органічного вуглецю після сейсмічної активності. Зміни геохімічного складу вод супроводжувалися збільшенням кількості планктонних клітин. Крім того, мікробні популяції змінювалися з часом — на відміну від відносно стабільних підземних спільнот, відомих у водоносних горизонтах, що залягають у континентальних породах. На думку авторів, кінетична енергія землетрусів може змінювати геохімічний та мікробний склад водоносних горизонтів. Загальні механізми, виявлені у свердловині Єллоустона, можуть проявлятися у широкому спектрі сейсмічно активних підземних екосистем — і навіть бути динамікою, що розширює можливість існування мікробів на кам’янистих планетах, таких як Марс.

Нікола Коперник розробив небесну модель геліоцентричної планетарної системи, яку він описав у своєму знаковому творі De revolutionibus orbium coelestium. Це стало повною революцією у нашому уявленні про Всесвіт — однією з ідей, що, на жаль, принесла йому гнів Католицької церкви на десятиліття після його смерті, і назавжди змінила спосіб, яким ми дивимося на зорі. А тепер деякі відважні аматорські археологи, можливо, натрапили на один із тих скромних інструментів, які колись допомагали Копернику у його революційних дослідженнях. За даними La Brujula Verde, аматорська археологічна група під назвою Warminska Grupa Eksploracyjna проводила розкопки в садах Архікатедральної базиліки Успіння Пресвятої Діви Марії та Святого Андрія на півночі Польщі. Досліджуючи територію цього релігійного об’єкта, відомого також як собор Фромборк, археологи використали георадар для виявлення підземної камери з трьома тунелями. Саме там вони знайшли 500-річний компас, схожий на той, який часто зображують у руках Коперника. Гравірований портрет Коперника, датований приблизно 1850 роком, з циркулем у руці, подібним до того, що нещодавно знайшли у Фромборкському соборі. «Ця приголомшлива знахідка повертає нас в епоху, коли Коперник робив свої революційні відкриття», — зазначив Місія Скарб, член археологічної організації, яка здійснила відкриття, — «…і відкриває нові можливості для розуміння його методів роботи». Хоча немає прямого доказу того, що цей конкретний компас належав Копернику, є всі підстави вважати, що такий зв’язок міг існувати. Як зазначає Biography.com, після навчання Коперника у Краківському університеті в 1490-х роках — де зародився його інтерес до математики та космосу — він отримав призначення каноніком у Фромборку. «Посада каноніка давала йому можливість фінансувати продовження своїх досліджень стільки, скільки він бажав», — пише Biography.com. «Проте робота забирала більшу частину його часу; він міг займатися академічними інтересами лише періодично, у вільний час». Хоча Коперник пізніше навчався в Університеті Болоньї та Університеті Падуї (серед інших навчальних закладів), до 1510 року він повернувся до Фромборка, де розробив свою геліоцентричну теорію. Геліоцентризм, як свідчить сама назва, ставить Сонце у центр Всесвіту, на відміну від геліоцентричної моделі, яку підтримувала Церква з Землею у центрі. (Це не зовсім точно у масштабі Всесвіту, але правильно для нашої Сонячної системи.) Фромборк також став місцем, де Коперник провів решту свого життя, померши там 24 травня 1543 року. Частково свідченням того, що компас міг належати Копернику, є те, що його знайшли недалеко від місця, де нещодавно виявили залишки знаменитого астронома. «Протягом багатьох років», — пояснює La Brujula Verde, — «вважалося, що Коперник похований у соборі, але лише у 2005 році археологи знайшли частковий череп, що відповідав його опису». Цей компас — другий подібний інструмент, знайдений на території собору — було передано Консерватору пам’яток Польщі для збереження та аналізу. Після завершення цього процесу очікується, що його виставлять у найближчому Музеї Ніколи Коперника.

Астрономи нещодавно зафіксували 40 000-й астероїд, що проходить поблизу Землі — важливу віху в людських зусиллях відстежувати космічні об’єкти, що пролітають близько до нашої планети. Ці об’єкти варіюються від кількох метрів до кількох кілометрів у діаметрі. Кожен новий астероїд, який потрапляє в каталог, додає знань і підвищує нашу безпеку. Астероїд — це фактично шматок космічного каменю, який існує з моменту формування Сонячної системи понад чотири мільярди років тому. Більшість таких об’єктів обертаються навколо Сонця в широкій зоні між Марсом і Юпітером, відомій як астероїдний пояс. Менша група рухається по орбітах, що проходять приблизно за 28 мільйонів миль від орбіти Землі. Ці об’єкти називають близькоземними астероїдами (БЗА). Що таке близькоземні астероїди? Близькоземні астероїди не завжди є «вбивцями планет». Багато з них мають всього кілька метрів у діаметрі, деякі — кілометри, але розмір — не єдиний фактор. Навіть маленькі астероїди можуть становити серйозну загрозу, якщо впадуть у населений район. Об’єкт завширшки лише кілька сотень футів може зруйнувати ціле місто. Щоб уникнути неприємних сюрпризів, астрономи вивчають траєкторії кожного астероїда та вплив таких сил, як сонячне випромінювання та гравітація, які поступово змінюють його рух. Ці дані дозволяють прогнозувати, куди рухається астероїд за роки чи навіть століття. Спеціальне програмне забезпечення перевіряє, чи не проходять траєкторії об’єктів достатньо близько до Землі, щоб існувала хоч маленька ймовірність зіткнення протягом наступних ста років. Як почалося полювання за астероїдами Інтерес до близькоземних астероїдів з’явився ще в 1898 році, коли вперше був зафіксований астероїд Ерос. Протягом більшої частини XX століття відкриття були рідкісними, оскільки телескопи могли сканувати лише невеликі ділянки неба. З 1990-х і 2000-х років ситуація змінилася: нові оглядові телескопи почали щодня покривати великі площі, і кількість виявлених астероїдів різко зросла. Щороку фіксували сотні нових БЗА. «Кількість відкриттів зростає експоненційно: від тисячі на початку століття до 15 000 у 2016 році та 30 000 у 2022 році», — повідомив Лука Конверсі, керівник Центру координації близькоземних об’єктів ЄКА. У листопаді 2025 року загальна кількість виявлених БЗА перевищила 40 000, при цьому близько 10 000 з них були знайдені лише за останні три роки. Команди спостерігають за небом Центр координації близькоземних об’єктів (NEOCC), що входить до Офісу планетарного захисту Європейського космічного агентства, координує зусилля Європи щодо оцінки ризику від БЗА. Коли на телескопічних знімках з’являється новий об’єкт, центр збирає всі наявні спостереження та оновлює прогнози його майбутньої траєкторії. Кожна нова точка даних уточнює прогноз. Майже 2 000 БЗА мають ненульову ймовірність зіткнення із Землею протягом наступних ста років. Більшість з них дуже маленькі і не становлять серйозної загрози. Ймовірність удару зазвичай менша за один відсоток. Найбільші БЗА, діаметром понад кілометр, було легше виявити, і багато з них стали першими знайденими. Сьогодні основна увага зосереджена на середніх астероїдах розміром від 100 до 300 метрів. Вони важко виявляються, але можуть спричинити серйозні регіональні руйнування. За сучасними моделями, відкрито лише близько 30% таких астероїдів. Нові телескопи приєднуються до пошуку «Відкриту цього року обсерваторію Вери С. Рубін у Чилі, хоч і не присвячену виключно огляду астероїдів, виявить десятки тисяч нових БЗА та інших астероїдів», — заявив Конверсі. Обсерваторія буде сканувати все видиме небо кожні кілька ночей, надаючи астрономам повторні спостереження за тьмяними рухомими об’єктами. Телескопи Flyeye ЄКА додадуть ще більше ресурсів, розділяючи поле зору на багато «очей» для широкого покриття неба. Ці системи допоможуть виявляти швидкі об’єкти, що рухаються між стандартними знімками. Відхилення близькоземних астероїдів Виявлення небезпечних об’єктів — лише половина планетарного захисту. Друга половина — розробка методів відхилення астероїда, якщо він справді рухається на зіткнення із Землею. Місія ESA Hera зараз у космосі і прямує до астероїда Диморфос для вивчення наслідків удару космічного апарата NASA DART у 2022 році. Hera детально досліджує, як удар DART змінив структуру та траєкторію Диморфоса. Це допоможе зробити відхилення астероїдів надійним способом захисту Землі. ESA також планує місію Ramses (Rapid Apophis Mission for Space Safety) для наближення до астероїда Апофіс діаметром 375 метрів. Місія пройде близько до Землі у 2029 році, дозволяючи вченим дослідити вплив такого зближення на поверхню та рух астероїда. Закриття «сліпих зон» Деякі з найнебезпечніших астероїдів прибувають із напрямку Сонця. У цьому світлі оптичні телескопи на дні Землі не можуть їх бачити. Через це подія в Челябінську у 2013 році пройшла без попередження. Інфрачервона обсерваторія NEOMIR (Near-Earth Object Mission in the Infra-Red) від ESA спостерігатиме ці об’єкти з космосу. Запуск очікується у середині 2030-х років. NEOMIR обертатиметься між Землею та Сонцем, виявляючи теплові сигнатури астероїдів. Це закриє сліпу зону і вперше дасть попередження про подібні загрози. Що це означає для життя на Землі На щастя, жоден з відомих близькоземних астероїдів не становить загрози в найближчому майбутньому. Зростаючий каталог, а також місії Hera, Ramses та NEOMIR демонструють, що планетарний захист став серйозною, організованою справою. Те, що почалося з відкриття Еросу у 1898 році, перетворилося на глобальний проект. Тепер ідентифіковано десятки тисяч близькоземних астероїдів. Кожне нове відкриття покращує наше розуміння історії Сонячної системи та підвищує здатність захищати нашу планету. Джерело: пресреліз Європейського космічного агентства.

Команда математиків нещодавно зробила крок уперед у розвитку наших можливостей передбачати майбутні дані. Це, звісно, не ворожіння, але прогнозування — величезна індустрія та сервіс, на якому тримається значна частина економіки: від забезпечення наявності нових книжок у магазинах до гарантування достатньої кількості індичок до Дня подяки. Теход Кім з Університету Ліхай очолив команду з семи математиків у цій роботі, яка наразі доступна у вигляді препринту на arXiv, тобто ще не пройшла рецензування та не опублікована в науковому журналі. У вступі Кім та його колеги пояснюють, чому прогнозування, яке колись було фантазією чи елементом наукової фантастики, у 21 столітті перетворилося на життєво важливий глобальний інструмент: «[П]рогнозування […] є одним із найважливіших і найнаслідковіших завдань статистиків, математиків, дослідників машинного навчання, науковців із даних та спеціалістів зі штучного інтелекту, з глибокими наслідками та користю для багатьох сфер науки, інженерії, медицини, охорони здоров’я, економіки, бізнесу, політики та суспільства загалом. […] Регресійні моделі, безліч алгоритмів машинного навчання, штучні нейромережі, глибоке навчання та великі мовні моделі — це, по суті, машини прогнозування!» Дехто вважає, що за умови наявності достатньої кількості інформації можна передбачити будь-що. Але навіть якщо це так, «достатня кількість інформації» — це надто вагоме поняття: дослідники хочуть застосовувати алгоритми прогнозування до наборів даних і кількості змінних, які занадто великі для звичайного опрацювання. Більшість методів прогнозування в складних задачах працює лише в дуже вузьких ділянках, де неповну інформацію можна заповнити більш-менш обґрунтованими припущеннями. Коефіцієнт кореляції Пірсона (PCC) вимірює, наскільки дві змінні — наприклад, вартість готелю та якість сніданку — узгоджуються між собою вздовж прямої. Це дозволяє зрозуміти, що точка далеко від передбаченої лінії гірше вписується в набір даних. А от коефіцієнт конкордації (CCC) «вимагає, щоб Y та X мали однакові одиниці вимірювання і були оцінками однієї характеристики, ознаки чи явища», як пояснюється у статті. Завдяки таким вимогам CCC може вимірювати не лише близькість двох змінних до прогнозу, а й наскільки значущим є їхній ступінь узгодженості (виходячи зі спільних одиниць вимірювання або масштабу). Команда запропонувала новий предиктор: лінійний предиктор максимального узгодження (MALP). Не заглиблюючись у складні деталі: MALP — це точніше налаштована версія CCC, яка може краще оцінювати дуже специфічні взаємозв’язки, у яких CCC уже показує високу ефективність. У результаті, як підсумовують автори, MALP забезпечує прогнозування з вищим загальним рівнем узгодження. Це також відкриває можливість роботи з даними, які менш чітко організовані у звичні XY-графіки — те, з чим лінійна регресія традиційно мала труднощі. Статистики завжди прагнуть надати своїм колегам найкращий інструмент для розв’язання конкретної задачі. Ви ж не використовуєте хрестоподібну викрутку, щоб відкрутити плоский шуруп, і хоча це інколи можливо, усе ж не ідеально. Кожна ситуація має свій інструмент, і жоден із них не є «поганим» — просто не завжди підходить до задачі. MALP може стати таким інструментом для окремих дослідників і математиків. У висновку команда наводить перелік подальших кроків і запитань, які необхідно опрацювати в наступних дослідженнях. Щоб відчути важливість цієї роботи, уявіть сюжет «Парку Юрського періоду»: якщо б ми мали 95% геному тварини і використали алгоритм прогнозування, щоб «домалювати» решту 5%? Результат, звісно, не стане вигаданим монстром, але може взагалі не бути життєздатним організмом. Наша здатність заповнювати прогалини в даних може мати гігантські наслідки для наших висновків. Однією з найбільш важливих сфер, на які впливають алгоритми прогнозування, є сама галузь вимірювань: «відтворюваність, валідація методів та інші типи досліджень узгодженості» — усе це важливі напрями. У науці відтворюваність — гаряча тема, а дослідження узгодженості важливі для метааналізів, де різні, але подібні дослідження об’єднують, щоб отримати ширше уявлення. Часто саме такі метааналізи є найнадійнішим способом розглянути проблему комплексно. У заяві Університету Ліхай Техо Кім зазначив, що хоча ця робота зосереджена на класичній 45-градусній лінії, він сподівається, що MALP зможе перетворитися на більш загальний «предиктор максимального узгодження». «Нам потрібно дослідити це далі», — підсумував він.

Видання FlatpanelsHD виявило в європейській базі даних запчастин Samsung інформацію про три моделі OLED-телевізорів, випуск яких заплановано на 2026 рік. Йдеться про моделі S85H, S90H та S95H, які прийдуть на зміну актуальній лінійці 2025 року з індексом F. Відомості про нові пристрої також з’явилися на офіційному сайті виробника, де вказані варіанти діагоналей екранів. Модель початкового рівня S85H буде представлена ​​у чотирьох варіантах з діагоналями 55, 65, 75 та 83 дюйми. ТБ середнього сегмента S90H отримає найширшу лінійку розмірів – від компактних 42 і 48 дюймів до великих 77 і 83 дюймів, включаючи проміжні варіанти на 55 і 65 дюймів. Флагманська модель S95H поки представлена ​​лише у трьох розмірах: 65, 77 та 83 дюйми. При цьому залишається невідомим, чи з’явиться 55-дюймова версія, яка є в поточній лінійці S95F. Також відкритим залишається питання про тип панелі для 83-дюймового варіанта S95H. В аналогічній моделі 2025 Samsung застосувала технологію WOLED замість QD-OLED, яка використовується у версіях з меншою діагоналлю. Офіційна презентація телевізорів Samsung 2026 очікується на міжнародній виставці споживчої електроніки CES 2026, яка традиційно проходить у Лас-Вегасі у січні. Технічні характеристики та роздрібні ціни нових моделей виробник поки що не розкриває. Довідково: стартова ціна 55-дюймового телевізора S85F поточного покоління на момент виходу становила 1499,99 долара США.