Поверхня Місяця вкрита ударними кратерами — від мікроскопічних вибоїн до гігантських басейнів понад 1000 кілометрів у поперечнику. Ці кратери утворилися переважно під час Пізнього Великого Бомбардування приблизно 4 мільярди років тому, коли внутрішня частина Сонячної системи зазнала інтенсивних зіткнень з астероїдами та кометами. На відміну від Землі, де вивітрювання, ерозія та тектонічна активність постійно змінюють поверхню, Місяць не має атмосфери й активної геології, що дозволяє цим ударним утворенням зберігатися мільярди років. Цей винятково добре збережений кратерний запис є ключем до розуміння історії формування та еволюції Сонячної системи. Під час формування кратерів значна кількість місячного матеріалу викидається з такою швидкістю, що долає гравітацію Місяця та досягає Землі. Вивчення цих уламків допомагає нам зрозуміти, як речовина переміщується між двома тілами. Група дослідників зосередилася саме на цьому питанні, і їхнє дослідження нещодавно було опубліковане. Команда під керівництвом Хосе Даніеля Кастро-Сіснероса використала вдосконалені комп’ютерні моделі, щоб простежити шлях місячних уламків до Землі. У дослідженні за допомогою симуляцій розглядалося більше початкових умов і довші проміжки часу, щоб краще оцінити, скільки місячного матеріалу досягає Землі, і чи може він поповнювати групу навколоземних об’єктів. Дослідники також сподівалися, що, вивчаючи траєкторії уламків Місяця, зможуть відновити хронологію зіткнень із Землею та зрозуміти, як вони вплинули на життя й геологію. Особливо їх цікавлять такі об’єкти, як Камо’оалева — небесне тіло діаметром від 36 до 100 метрів, що обертається поблизу Землі й, можливо, є уламком Місяця. Удосконалення попередніх досліджень місячного викиду стало можливим завдяки симуляційній системі REBOUND, яка дозволяє відстежувати частинки з Місяця протягом 100 000 років. На відміну від попередніх робіт, які поділяли моделювання на фази, ця команда одночасно моделювала як Землю, так і Місяць, використовуючи реалістичнішу модель розподілу швидкості викиду. Дані фіксували кожні п’ять років, а зіткнення визначали як досягнення уламками висоти 100 км над поверхнею Землі — це дало повнішу картину переносу речовини з Місяця на Землю. Модель, яку використовували дослідники, базувалася на спрощених вертикальних ударах, хоча в реальності похилі удари спрямовують більше матеріалу на Землю під меншими кутами — таке спрощення полегшувало моделювання. У симуляціях використовували поточні умови, але в минулому, коли Місяць був ближчим і зазнавав інтенсивніших бомбардувань (понад 1,1 млрд років тому), ще більше матеріалу могло досягати Землі. Майбутні дослідження мають враховувати моделі похилих ударів і давні орбітальні конфігурації, щоб краще зрозуміти ранній обмін матеріалом між Землею та Місяцем. Команда дійшла висновку, що після місячних ударів Земля збирає близько 22,6% викинутого матеріалу протягом 100 000 років, причому половина зіткнень відбувається протягом перших 10 000 років. Частота зіткнень підпорядковується степеневому закону (співвідношення, за якого зміна однієї величини пропорційно впливає на іншу) незалежно від початкового розміру частинок. Матеріал, викинутий з «задньої» частини Місяця, має найбільшу ймовірність зіткнення з Землею, тоді як з «передньої» — найменшу. При зіткненні уламки Місяця мають швидкість від 11,0 до 13,1 км/с і переважно падають поблизу екватора (на 24% менше ударів біля полюсів). Ці зіткнення майже рівномірно розподілені між ранковими та вечірніми годинами, з піком приблизно о 6 годині ранку/вечора. Це дослідження суттєво просуває наше розуміння обміну матеріалом між Місяцем і Землею, демонструючи, що майже чверть місячних ударних викидів досягає Землі — половина з них за перші 10 000 років. Висновки про зосередження ударів біля екватора та вплив точки запуску на Місяці відкривають нові закономірності цього процесу. Результати поглиблюють знання про спільну історію ударів Землі й Місяця та підтримують гіпотезу місячного походження об’єктів, таких як Камо’оалева.

На Шанхайському автосалоні Mazda відбулася публічна прем’єра нового кросовера Mazda EZ-60. Як повідомляє ресурс Autohome, новинка вийде на ринок лише за чотири місяці — наприкінці серпня. Ближче на той час оголосять і ціни, але вже відомо, що машину запропонують як у суто електричній версії, так і з гібридною силовою установкою. Екстер’єр EZ-60 виконаний у дусі раніше представленого ліфтбека Mazda EZ-6. Габарити кросовера становлять 4850×1935×1620 мм, колісна база — 2902 мм. Автомобіль отримав висувні ручки дверей, камери замість дзеркал заднього виду, мінімалістичне оформлення задньої частини і спойлер вгорі заднього скла. Під капотом знаходиться передній багажник. Інтер’єр орієнтований на китайський ринок: на передній панелі розмістили два великі екрани – чимось таке рішення нагадує автомобілі Li Auto. На екрани менше ліворуч і праворуч транслюється зображення з камер заднього виду. В обробці акцент зроблено на якісні матеріали, для переднього пасажира передбачено «королівський» рівень комфорту. EZ-60 отримає різні системи допомоги водієві другого рівня та функцію автоматичного паркування. У гібридній версії використовується 1,5-літровий двигун-генератор потужністю 70 кВт та електромотор з піковою потужністю 190 кВт. Суто електрична версія, аналогічна моделі EZ-6, оснащена одним двигуном на 190 кВт. І EZ-6, і EZ-60 побудовані на платформі Changan — Mazda повідомила, що на платформі Changan вийдуть ще дві моделі.

Можливо, DJI запровадить численні оновлення для своїх компактних дронів нового покоління. DJI Mini 5 щойно просочився, показуючи кілька оновлень у порівнянні з його попередником, DJI Mini 4 Pro. Ось усе, що вам потрібно знати про ці майбутні вдосконалення. Mini 5 від популярного виробника дронів щойно помітили під час тестування на вулицях Китаю, а DroneXL поділився зображеннями. У статті Джаспера Елленса, відомого джерела в індустрії безпілотників, низькоякісне зображення квадрокоптера, опубліковане в Інтернеті, — це Mini 5. Він виглядає схожим на Mini 4 Pro з погляду дизайну, але ми бачимо більший об’єктив передньої камери та те, що виглядає як пара датчиків LiDAR у верхній частині. Іншими словами, може бути модернізація камери разом із новими датчиками LiDAR. У грудні 2024 року Елленс також опублікувала твіт, у якому розповідається про те, що новий DJI Mini 5 матиме датчики LiDAR разом із потужнішими двигунами. Нагадаємо, датчики LiDAR на передній панелі використовуються на безпілотниках як система запобігання зіткненням. Це також дозволяє краще орієнтуватися на перешкодах в умовах слабкого освітлення. З огляду на те, що DJI Mini 5 може важити менше ніж 250 грамів, цей маленький дрон може стати першим у своїй категорії, який пропонує цю технологію. Згідно з останніми чутками, Mini 5 може мати 1-дюймовий датчик і обіцяти час польоту до 50 хвилин. Обидва вони є серйозними оновленнями в порівнянні з 1/1,3-дюймовим датчиком і 34 хвилинами польоту в порівнянні з DJI Mini 4 Pro.

Точна причина цього тяжкого захворювання, як і раніше, не цілком зрозуміла. Згідно з однією з гіпотез, білок альфа-синуклеїн, що накопичується в нервових клітинах, заважає їм нормально функціонувати, що призводить до їхньої загибелі. Група вчених знайшла фермент, який пов’язаний із цими патологічними процесами. Сьогодні є кілька основних теорій виникнення хвороби Паркінсона. Можливо, важливу роль відіграють тау-білки, вважають деякі вчені. Ще один білок — альфа-синуклеїн, — накопичуючись у нервових клітинах мозку у вигляді тілець Леві, заважає їм нормально працювати. Хвороба Паркінсона може розвиватися через нестачу дофаміну — нейромедіатора, який передає імпульси в центральній нервовій системі, вважають багато вчених. Одним словом, розвиток хвороби Паркінсона може визначати багато факторів. У здорової людини клітини самі видаляють пошкоджені або зайві органели та білки, у тому числі аномальний альфа-синуклеїн. Цей механізм називається аутофагією. Однак за хвороби Паркінсона та інших захворювань він чомусь працює погано. Вчені з Дослідницького інституту деменції при Кембриджському університеті (Велика Британія) знайшли причину. Про це вони розповіли у статті для журналу Neuron. Вивчаючи in vitro клітини мозку людини, мишей та рибок даніо-реріо, дослідники виявили зв’язок між гіперактивацією ферменту ACLY та порушеннями процесів аутофагії та, як наслідок, накопиченням токсичних білків. Надмірна активність ферменту знижує ефективність аутофагії, що заважає видаленню альфа-синуклеїну, що призводить до його накопичення. Таким чином, ACLY працює як перемикач, запускаючи зміни у клітинах мозку. Використовуючи сполуки, що блокують функцію ферменту ACLY, дослідники змогли відновити процес аутофагії та знизити токсичність альфа-синуклеїну в клітинах людини, мишей та рибок. Речовини-інгібітори, які блокують роботу ферменту, відомі досить добре. Проблема в тому, що вони не можуть подолати так званий гематоенцефалічний бар’єр, який захищає мозок від проникнення більшості речовин із крові. Тому перевірка гіпотези in vivo не проводилася. Проте вченим вдалося знайти один із механізмів, який запускає патологічні зміни в нейронах при хворобі Паркінсона. У майбутньому ці дослідження допоможуть створити препарати, які не тільки полегшують життя хворим, але, можливо, позбавлять хворобу Паркінсона. Крім того, причини накопичення патологічних білків у нервових клітинах та їх роль у патологічних змінах нейронів досі не відомі. Є інші гіпотези. Так, минулого року ізраїльські вчені виявили: вакциновані від правця показали вдвічі меншу ймовірність розвитку хвороби Паркінсона, ніж ті, хто щеплення не зробив. Захворювання, які припустили вони, можуть викликати анаеробні бактерії Clostridium tetani . Ті ж, хто вакцинувався від правця трохи більше двох років тому (тобто ще не встиг втратити повноцінний захист від його збудника), взагалі не показували випадків виникнення симптомів хвороби Паркінсона.

Відкриття розширює відомий спектр цього рідкісного розладу, підкреслюючи критичну роль співпраці з захисниками пацієнтів. Нещодавно відкритий підтип хвороби Каслмана обіцяє покращити діагностику та лікування тисяч пацієнтів, які не відповідають існуючій класифікації. Ця окрема клінічна форма, названа олігоцентричною хворобою Каслмана (OligoCD), суттєво відрізняється від двох раніше відомих форм хвороби Каслмана. Цей прорив, перший значний прогрес у класифікації за останні 45 років, пропонує нову ясність у розумінні цього рідкісного та складного імунного розладу, яким страждають приблизно від 4300 до 5200 людей у ​​Сполучених Штатах. Висновки під керівництвом дослідників з Медичної школи Перельмана при Університеті Пенсільванії були опубліковані в журналі Blood Advances. «Це відкриття змінило правила гри для пацієнтів із хворобою Каслмана», — сказав Девід Файгенбаум, доктор медичних наук, доцент кафедри трансляційної медицини та генетики людини в Пенсільваніі та співзасновник Мережі співпраці з хворобою Каслмана (CDCN). «Протягом десятиліть пацієнти з OligoCD провалюються, класифікуючись як такі, що мають інший тип хвороби Каслмана, і піддаються потенційно надто агресивному лікуванню, такому як хіміотерапія, яка супроводжується дуже незручними побічними ефектами. Тепер ми можемо підібрати цих пацієнтів — приблизно 15 відсотків усіх випадків Каслмана — з правильним лікуванням для їх конкретного стану». Хвороба Каслмана (ХК), вперше описана в 1956 році доктором Бенджаміном Каслманом, охоплює спектр станів, що характеризуються аномальним ростом лімфатичних вузлів і рядом симптомів від легких до таких, що загрожують життю. Історично склалося так, що ХК поділяли на НМК, що охоплює один ділянку лімфатичного вузла з більш легкими симптомами, та ІМКД, що характеризується поширеною лімфаденопатією та важким запаленням, спричиненим цитокінами. Однак досвід деяких пацієнтів із ХК не відповідає цим двом типам, що ускладнює діагностику та лікування. Виявлено новий підтип Використовуючи реєстр ACCELERATE, який об’єднує медичні дані сотень пацієнтів із ХК, щоб дослідники та лікарі могли краще розуміти та лікувати ХК, дослідницька група клініцистів та гематопатологів проаналізувала 179 пацієнтів. Дослідження показало, що пацієнти з OligoCD демонструють менше та менш серйозні симптоми, ніж ті, хто має iMCD, що свідчить про те, що хірургічне видалення уражених лімфатичних вузлів — ефективне при легшому UCD — може бути більш доцільним, ніж інтенсивне лікування, яке використовується для iMCD. Терапія iMCD включає інгібітори IL-6, які використовуються при серйозному ревматоїдному артриті, імунодепресанти, які використовуються при аутоімунних захворюваннях і трансплантації, а також хіміотерапію. Тим не менш, команда підкреслює необхідність подальших досліджень для вдосконалення рекомендацій щодо лікування та подальшого розуміння того, як розвивається OligoCD, з ACCELERATE, готовим забезпечити постійне розуміння. «ACCELERATE незмінно доводив, що є безцінним інструментом у розкритті таємниць хвороби Каслмана», — сказав Джош Брандстадтер, доктор медичних наук, директор клінічних досліджень у Пенсійському центрі лікування та лабораторії цитокінового шторму. «Без надійних даних пацієнтів з усього світу ми б не змогли перевизначити спектр CD з такою ясністю». Клінічні та дослідницькі групи Пенсільванії також працювали з кількома пацієнтами з Мережі співпраці з хворобами Каслмана (CDCN), які поділилися своїм досвідом, що допомогло виявити прогалини в існуючих класифікаціях і надихнуло на визначення OligoCD як нового підтипу. Пенні Деремер є членом CDCN і пацієнтом Penn Medicine з OligoCD. «Я дуже вдячна, що нарешті знайшла назву тому, через що пройшла я та багато інших пацієнтів», — сказала вона.

Історія мандрівного голуба (Ectopistes migratorius) — це трагедія, що ілюструє, як людська жадібність і недалекоглядність призвели до зникнення виду, що колись панував у небесах Північної Америки. Цей голуб був живим доказом щедрості природи, але за одне століття люди знищили його, залишивши лише опудало, старі знімки та уроки для майбутніх поколінь. У цій статті ми досліджуємо життя мандрівного голуба, розкриємо причини його вимирання і замислимося над тим, які висновки людство має витягти з цієї історії. Характеристика та унікальні риси мандрівного голуба Мандрівний голуб був граціозним птахом, за габаритами близьким до звичайного міського голуба, але вирізнявся більш струнким силуетом. Подовжені крила та клиноподібний хвіст робили його ідеальним для стрімких польотів, досягаючи швидкості до 100 км/год та демонструючи виняткову маневреність. Самці привертали увагу яскравим оперенням: сіро-блакитна спина, рудуваті груди і мерехтлива мідна пляма на шиї. Самки були менш яскравими, з тьмяним буруватим пір’ям, що підкреслювало відмінності між статями. Фізичні особливості голуба відповідали його кочовому способу життя. дрібних безхребетних. Масштабні зграї та кочове життя Мандрівні голуби були відомі своєю неймовірною соціальною згуртованістю. Їхні зграї, що налічували від 3 до 5 мільярдів птахів, являли собою природне диво. У 1866 році у південній частині Канади очевидці описували скупчення птахів шириною 1,5 км і довжиною 500 км, яке перетинало небо протягом 14 годин. Ці величезні маси створювали ефект затемнення, немов сонце ховалося за хмарами. Американський натураліст Джон Джеймс Одюбон, який спостерігав їхню міграцію в 1813 році, писав: «Небо було всипане голубами, а денне світло меркло, як при затемненні». Птахи вели бродячий спосіб життя, переміщаючись східними регіонами Північної Америки — від південних провінцій Канади до узбережжя Флориди. Взимку вони шукали притулку в болотистих або хвойних лісах півдня, а влітку влаштовували гніздування в широколистяних лісах, особливо на околицях Великих озер. Їх гніздові поселення, прозвані «пташиними містами», займали величезні території, але в одному дереві могли тіснитися сотні гнізд. Розмноження та екологічне значення Процес розмноження у мандрівних голубів був упорядкованим. Пари, що зберігали вірність на все життя, відкладали одне або два яйця в гнізда, споруджені з переплетених гілок. Висиджування займало 12-14 днів, причому самець та самка по черзі дбали про кладку. Новонароджені пташенята, вкриті рідкісним пухом і позбавлені зору, стрімко розвивалися, харчуючись «зобним молоком» батьків. Через два тижні вони залишали гніздо, починаючи самостійне життя. Голуби істотно впливали на екосистему. З’їдаючи насіння червоних дубів, вони сприяли їхньому поширенню, формуючи лісові ландшафти. Масові ночівлі залишали товстий шар посліду, який збагачував ґрунт, але також підвищував ризик лісових пожеж через скупчення сухих гілок. Після вимирання голубів надлишок насіння викликав сплеск популяції білоногих хом’ячків, що, ймовірно, сприяло зростанню випадків хвороби Лайма. Від шанування до винищення Корінні народи Північної Америки ставилися до мандрівного голуба з глибоким повагою. Племена, такі як сенеки, видобували молодих птахів для їжі, але діяли обережно, оберігаючи гніздування та уникаючи полювання на пташенят. У їхніх віруваннях голуб посідав особливе місце: гурони вважали, що він служить притулком для душ померлих, а сенеки вірили, що зграєю керує міфічний Білий Голуб. З приходом європейських поселенців розпочалася епоха безжального знищення. Голубів убивали заради дешевого м’яса, пір’я для набивання матраців і навіть для корму худобі. Методи полювання були вкрай жорстокими: Масовий відстріл із рушниць та гармат, коли один постріл вражав десятки птахів. Використання мереж-пасток, що захоплювали тисячі особин за один раз. Зрубування та підпалювання дерев із гніздами, що призводило до загибелі пташенят. Отруєння газом чи зерном, просоченим спиртом. У XIX столітті полювання перетворилося на спортивну розвагу. На змаганнях учасники знищували десятки тисяч голубів, а перемога вимагала вбивства до 30 тисяч птахів. Розвиток залізниць та телеграфу прискорив процес: інформація про зграї поширювалася миттєво, а мільйони тушок вирушали до міст. 1851 року в Платсберзі було продано 1,8 мільйона голубів за ціною 31-56 центів за дюжину. Колапс популяції та запізнілі заходи порятунку Довгий час зникнення голубів здавалося немислимим. Навіть у XVIII столітті, коли їх кількість скоротилася на північному сході США, це пояснювали міграцією на захід. Лише у 1870-х роках, після знищення найбільших гніздування в районі Великих озер, стало очевидно, що вид на межі вимирання. 1878 року в Петоски мисливці щодня вбивали 50 тисяч голубів протягом п’яти місяців. Спроби зберегти вигляд робилися, але не принесли успіху. У 1857 році в Огайо законопроект про захист голубів був відхилений із заявою, що вигляд «незвичайно плідний». 1897 року в Мічигані запровадили десятирічну заборону на полювання, але браконьєри ігнорували закони. До 1890-х років у дикій природі залишилися лише поодинокі особини, яких швидко відстрілювали. Останнє гніздо було знищено у 1895 році, а останній дикий птах загинув у 1901 році. Життя в неволі та фінал виду У неволі мандрівні голуби утримувалися у зоопарках та приватних колекціях, але розмножувалися погано. Яйця та пташенята часто гинули, а дорослі особини страждали від хвороб. На початку ХХ століття збереглося лише кілька птахів. У зоопарку Цинциннаті жили три голуби: самці Джордж та другий безіменний, а також самка Марта. Самці померли до 1910 року, залишивши Марту на самоті. Вона стала символом втрат, залучаючи тисячі відвідувачів. 1 вересня 1914 року Марта померла, і її опудало було відправлено до Смітсонівського інституту, де воно є нагадуванням про людську помилку. Уроки для людства Історія мандрівного голуба — це не тільки літопис вимирання, а й заклик до відповідальності. Вона показала, що навіть численні види вразливі перед людською діяльністю. Сьогодні обговорюється можливість відновлення виду за допомогою ДНК із музейних експонатів, але багато хто вважає це нереалістичним. Кошти краще спрямувати на захист видів, які можна врятувати.

Американська аерокосмічна корпорація Boeing на невизначений термін призупинила розробку повномасштабного демонстратора експериментального літака проекту X-66, що створюється разом із NASA. Літак X-66 розроблявся з метою допомогти авіації США досягти нульового рівня викидів парникових газів. Він відрізнявся розмахом крила, який приблизно на 50% більший, ніж у звичайного авіалайнера. Це наддовге крило може суттєво знизити витрату палива та задати нові стандарти для пасажирських літаків. Ресурси експериментальної програми перерозподілять для підтримки поточних проектів Boeing після завершення сертифікації 777X, що затримується, і двох модифікацій 737 MAX, що залишилися: 737-7 і 737-10, щоб почати поставки у 2026 році.

Колись високо над перуанською пустелею пролітали перші пілоти цивільної авіації. Озирнувшись униз, вони побачили дивні, ідеально рівні лінії, що розтягнулися на кілометри. Деякі утворювали прості прямокутники, інші – силуети птахів, тварин, людей. Тільки з повітря ці постаті складалися у цілісні образи. З землі — нічого, лише пустельна гладь. Це було схоже на гігантську записку, залишену комусь, хто вміє дивитися з висоти. Сьогодні ці малюнки відомі як геогліфи Наска. Вік деяких із них – понад 2000 років. Це не просто штрихи на піску, а масштабні інженерні конструкції, створені людьми, які не мали ні карт, ні техніки, ні навіть найпростіших засобів спостереження з висоти. Як їм це вдалося, питання, на яке наука досі не дає повної відповіді. Не просто лінії — що таке геогліфи Якщо поглянути на ці постаті з супутника, виникає дивне відчуття: немов хтось використовував пустелю як полотно та лінійку. Прямі тягнуться на десятки кілометрів та практично не відхиляються від заданого напрямку. Їхня точність настільки вражаюча, що складається враження, ніби вони були прокладені за кресленням. Серед фігур — колібрі, мавпа, павук, кити, навіть гуманоїд із великими очима, якого пізніше прозвали «астронавтом». Є й сотні геометричних форм – трапеції, спіралі, стріли, паралельні доріжки. Одні добре збереглися, інші майже стерлися вітром. Але все разом – це не хаотичний набір. Багато ліній орієнтовані по сторонах світла або збігаються з напрямками сходу та заходу сонця у певні дні року. Археологи припускають, що частина їх могла використовуватися як примітивний астрономічний календар. Однак це пояснення не універсальне. Деякі лінії перетинаються, не утворюючи логічні схеми. Є постаті, розташовані далеко від інших, начебто їх створювали за загальним планом. І це лише додає загадковості: якщо тут і був сенс, він не лежить на поверхні. Як це було зроблено — і навіщо Пустеля Наска — не зовсім нормальне місце. Верхній шар грунту тут темний — через залізо, що окислилося. Якщо його зняти, відкриється світла, майже біла глиниста порода. Це й дало змогу малювати на землі, буквально «гравіруючи» поверхню. Люди вирівнювали майданчик, розмічали кордони, акуратно зрушували верхній шар. Без будь-якої техніки. Просто та геніально. Археологи змогли відтворити цей процес. Щоб створити пряму лінію, потрібні були кілочки, мотузка та крокова розмітка. А ось із зображеннями складніше: малюнки тварин сягають 100-150 метрів у довжину, і контролювати форму, стоячи на землі, практично неможливо. Як вони справлялися з цим — до кінця не ясно. Можливо, будівельники піднімалися на пагорби, створюючи примітивні «наглядові пункти». Можливо все робилося за допомогою складних масштабних сіток. Але якщо врахувати обсяг робіт – сотні фігур на площі 500 км² – це тягне на колосальний, продуманий проект. А ось навіщо він був потрібний — загадка. Основна версія – релігійна. Лінії могли служити шляхами для ритуальних ход, місцем підношень богам. Археологи справді знаходять поблизу фігур залишки кераміки, тканини, кістки тварин. Проте такі підношення можна було робити без гігантських малюнків. Отже, залишається відчуття, що за лініями стоїть щось більше — не просто культ, а, можливо, спроба взаємодіяти з чимось, що знаходиться там, нагорі. Що наука дізналася завдяки дронам та ІІ Останні 10 років світ ліній Наска змінився. З’явилися дрони, супутники з високою роздільною здатністю, алгоритми комп’ютерного зору. Вчені з Японії застосували нейромережі, щоб проаналізувати сотні кілометрів пустельної поверхні. Результат — десятки нових фігур, більшість із яких надто малі, щоб їх можна було помітити неозброєним оком. Нейросети не просто шукають контури – вони виявляють закономірності. Наприклад, пропорції, що повторюються, або стилістичні елементи. Так вдалося зрозуміти, деякі фігури могли бути створені однією групою художників, інші — пізніше, іншими людьми з іншими естетичними принципами. Це дозволяє говорити про кілька «шкіл» або навіть «епохи» всередині культури Наска. Раніше це неможливо було помітити. Важливим є й інше: нові технології фіксують стан ліній. Деякі постаті почали руйнуватись — не лише від часу, а й від тракторів, дорожнього будівництва, туристів. Один із найвідоміших випадків — сліди вантажівки, яка проїхала по фігурі колібрі у 2018 році. Цифрові копії та 3D-моделі дозволяють зберегти хоча б дані, якщо не сам об’єкт. Таємниця, яку можна втратити Пустеля Наска — одне з небагатьох місць Землі, де природні умови майже ідеально зберігають сліди древніх цивілізацій. Тут майже не буває дощів, а вітер дме настільки слабо, що лінії не стираються віками. Проте зміни клімату, зростання сільського господарства та туризм ставлять ці малюнки під загрозу. І якщо не вживати заходів, частина фігур може зникнути назавжди. Тому сьогодні роботу над лініями ведуть не лише археологи, а й фахівці за даними, екологи, інженери. Це вже не просто історія про давню культуру — це питання цифрової пам’яті: чи зможемо зберегти те, що не створили, але що зобов’язані передати далі?

Microsoft нарешті готова представити свою флагманську функцію штучного інтелекту для Windows 11, а також кілька інших на додаток до неї. Нагадуємо, що «Натисни, щоб зробити» та Windows Search на основі штучного інтелекту тепер доступні для користувачів із підтримуваними ПК Copilot+. Microsoft планувала запустити Recall у середині 2024 року, але компанія була змушена швидко призупинити розгортання через ряд проблем із конфіденційністю. Microsoft відмовилася від цієї функції та після кількох місяців радіомовчання почала тестувати Recall в інсайдерській програмі. Відтоді Recall отримав численні покращення безпеки та функцій для кращої взаємодії з користувачем. Для тих, хто не знайомий із цією функцією, Recall працює як машина часу для всього, що ви робите на своєму ПК. Він працює, роблячи знімки ваших програм, веб-сайтів та іншого вмісту, щоб ви могли повторити свої кроки та знайти все, що вам потрібно, використовуючи власні слова. Корпорація Майкрософт стверджує, що завдяки Recall потрібно «до 70% менше часу, щоб повторно зацікавитися презентацією PowerPoint». Наприклад, замість того, щоб запам’ятовувати точне ім’я файлу, ви можете просто попросити Recall знайти ту презентацію PowerPoint про слонів, і вона відразу потрапить до неї. Microsoft розуміє, що не всі хочуть, щоб Windows 11 знімала все, що відбувається на екрані. З цієї причини компанія зробила Recall суворим додатком, який вимкнено за замовчуванням. Він також використовує зрозумілу мову, коли запитує, чи бажає користувач увімкнути Recall під час початкового налаштування. Що ще важливіше, усі дані, які збирає Recall, зберігаються локально. Він також повністю зашифрований, ізольований і захищений Windows Hello. Окрім Recall, користувачі ПК Copilot+ отримують Click to Do. Ця функція пропонує контекстні ярлики для відповідних дій, як-от резюмування сторінки, переписування тексту, копіювання зображень або тексту тощо. Ви можете викликати Click to Do, натиснувши клавішу Win і клацнувши, провівши праворуч на комп’ютері з сенсорним екраном або використовуючи спеціальну кнопку в різних програмах, як-от Snipping Tool. Нарешті, ПК Copilot+ тепер мають покращений пошук Windows, який дозволяє знаходити файли, просто описуючи те, що ви шукаєте. Він може зрозуміти контекстне значення вашого запиту на надання вам зображень, документів або налаштувань у Пошуку Windows, пошуку Провідника файлів і програмі Параметри. Нові можливості на базі штучного інтелекту для ПК Copilot+ розгортаються як частина попереднього оновлення, не пов’язаного з безпекою, від квітня 2025 року. Це необов’язковий випуск, тому, якщо ви хочете отримати його, перейдіть у «Параметри» > «Центр оновлення Windows», увімкніть параметр «Отримувати останні оновлення, щойно вони стануть доступними», а потім перевірте наявність доступних оновлень. Зауважте, що хоча дії із зображеннями Click to Do доступні для всіх ПК Copilot+, дії з текстом доступні лише для пристроїв на базі Snapdragon. Крім того, Recall і Click to Do наразі недоступні для користувачів у Європейській економічній зоні. Microsoft каже, що працює над випуском цих функцій у Європі пізніше цього року.

Чорні дірки — одні з найзагадковіших і лякаючих об’єктів у Всесвіті. Їхня гравітація настільки сильна, що навіть світло не може її подолати. Ми звикли думати про них як про величезні космічні монстри, що знаходяться далеко-далеко в темному космічному просторі і здатні поглинати цілі зірки і викривляти простір і час. Але що станеться, якщо крихітна чорна діра раптово з’явиться усередині Землі чи іншої планети? Чи виникне поряд з небесним тілом? Як може утворитися невелика темна діра? Чорні дірки зазвичай асоціюються з колосальними космічними об’єктами з величезною масою та щільністю, що народжуються з останків загиблих зірок. Але що, якщо у Всесвіті існують їхні мініатюрні побратими, настільки маленькі, що їх неможливо розглянути навіть у найпотужніший мікроскоп? Вчені допускають можливість існування мікроскопічних чорних дірок, які відрізняються від своїх зоряних побратимів. Згідно з однією з гіпотез, такі об’єкти могли з’явитися в перші миті після Великого вибуху, коли простір-час був насичений квантовими флуктуаціями. У тих екстремальних умовах могли формуватися звані первинні чорні дірки — крихітні згустки матерії з високою щільністю. Іншими словами, об’єкти, невиразні навіть при використанні найпотужнішого мікроскопа, але одночасно з цим, що мають величезну масу, скажімо, з Еверестом. Ще більш дивно, що такі об’єкти теоретично можуть виникати і в земних умовах. Наприклад. у потужних прискорювачах частинок, з якими експериментують вчені у лабораторіях, розганяючи їх до величезних швидкостей. Коли протони стикаються на навколосвітлових швидкостях, на коротку мить створюються умови, що нагадують перші миті існування Всесвіту після Великого вибуху. У таких екстремальних зіткненнях, згідно з деякими теоріями, і можуть народжуватися мікроскопічні чорні дірки. Отже, якщо така чорна діра масою, приблизно, з гору чи навіть менше, виявиться всередині планети, то її доля стане захоплюючою фізичною загадкою. Наслідки залежатимуть від розміру дірки та швидкості, з якою вона поглинає навколишню матерію. Маленька чорна діра в планеті або поряд Якщо чорна діра дуже маленька, наприклад, вагою з астероїд (що небагато, адже смерхмассивные чорні дірки можуть досягати мільйонів сонячних мас, а тільки одне сільце вести 332 940 мас Землі) утворюється в глибинах планети, то спочатку чорна діра почне притягувати навколишнє речовина, але з довкілля буде збільшуватися. Також треба врахувати густину навколишньої породи. Наприклад, маленька чорна діра масою 10 в 12 ступеня кілограм (як невеликий астероїд) буде «їсти» Землю зі швидкістю приблизно 1 кілограм на секунду. На перший погляд, це небагато, але за мільйони років дірка зможе поглинути значну частину планети. У міру просування чорної діри крізь планетарні шари, її падаюча матерія розігріється до величезних температур у мільйони градусів і створить сильне рентгенівське випромінювання. Іншими словами, чорна дірка падатиме крізь планету під впливом сили тяжіння, як камінь, кинутий у глибоку водойму, попутно перетворюючи все на своєму шляху на розпечену плазму і зрештою досягнувши ядра планети пролетить крізь нього і вилетить з іншого боку планети. Зрештою почнеться поступова руйнація. За мільярди років чорна діра може «з’їсти» планету зсередини, але для спостерігача зовні це буде виглядати як повільне стиснення та розігрів. Насамкінець те, що було планетою, перетвориться на хмару плазми, що витає навколо крихітного, але неймовірно масивного об’єкта — чорної дірки. Велика чорна діра в планеті чи поруч Якщо чорна діра буде досить масивна (наприклад, як Місяць) і утвориться поруч із планетою, то наслідки будуть катастрофічними: може статися вкрай швидке поглинання планети. Чорна діра почне стрімко притягувати навколишню речовину, причому їй для цього навіть не потрібно фізичного контакту з поверхнею. Земна кора потріскається, гірські масиви здибляться, океани вийдуть із берегів, а атмосфера стрімко випарується в космічний простір. Речовина, зірвана з поверхні, прямує до чорної дірки. Виділення величезної кількості енергії призведе до вибуху планети зсередини. Зрештою чорна діра може поглинути всю планету, залишивши після неї лише слабке рентгенівське випромінювання, що повільно розсіюється в космосі. Чи може таке статися насправді? Чорні дірки такої маси, що здатні швидко поглинути планету, з’являються лише за загибелі великих зірок. У найближчі кілька мільярдів років, як вважають вчені, шанс практично дорівнює нулю. Що буде із Землею, якщо в ній з’явиться мікроскопічна чорна діра? Сучасні розрахунки показують, що навіть якщо така чорна діра масою в кілька тонн або навіть мільйони. тонн потрапить у Землю, вона поглинатиме її дуже повільно. Можливо, навіть довше за вік Всесвіту, який становить 13.8 млрд років. За фактом, невелика чорна дірка мільярди років дрейфуватиме всередині землі, не надаючи помітного ефекту. Однак, якщо вона досить масивна, наприклад, як невелика гора, процес прискориться, і планета почне руйнуватися за роки чи сторіччя. Парадоксально, але навіть за такого сценарію зовнішні шари Землі можуть виглядати нормально до фінальної стадії, поки планета просто не вибухне. Висновок Маленька чорна діра всередині планети може залишатися непоміченою століттями, а наприкінці призвести до катастрофічних наслідків. Іноді процес поглинання відбувається практично непомітно, розтягуючись на мільйони і мільярди років, за великої маси діри сценарій зовсім інший — повне руйнування небесного тіла. Все залежить від розміру чорної дірки та того, з якою швидкістю вона поглинає навколишню матерію. Отже, якби таке трапилося із Землею, людству довелося б або знайти якийсь спосіб знищити або «відкинути» маленьку чорну діру, або покинути планету до її загибелі. І нехай ймовірність такої катастрофи мізерно мала, всі ці гіпотези показують, наскільки тендітним може бути світ перед космічних сил.