Антарктида сьогодні здається безмежною крижаною пустелею. Але глибоко під цим льодовим покривом можуть ховатися сліди гірських хребтів, які колись за масштабом могли конкурувати із сучасними Гімалаями. І найцікавіше те, що ці давно зниклі гори могли вплинути не лише на геологію Землі, а й на умови, за яких почало активно розвиватися складне тваринне життя. Гори, яких давно немає Приблизно 650–450 мільйонів років тому, коли формувався суперконтинент Гондвана, частини майбутньої Антарктиди, Індії, Австралії та Калахарі зіштовхувалися між собою. Такі зіткнення континентів здатні створювати величезні гірські системи. Згодом вони руйнуються під дією ерозії, але від них залишаються своєрідні «корені» та величезні масиви осадів. Проблема в тому, що понад 99,5% території Антарктиди вкрито льодом. Тому просто взяти зразок давньої породи з поверхні практично неможливо. На допомогу вченим прийшли крихітні кристали циркону. Маленькі кристали розповіли велику історію Циркони надзвичайно стійкі до руйнування. Їхній хімічний склад і співвідношення ізотопів урану та свинцю дозволяють визначити, коли й за яких умов сформувалася порода, з якої вони походять. Геологи з Австралійського національного університету проаналізували 1712 нових зерен циркону, а потім об’єднали ці результати з тисячами вже досліджених антарктичних зразків. Виявилося, що в Антарктиди є дуже характерний «слід» цирконів віком 650–450 мільйонів років — саме того періоду, коли формувалася Гондвана. Деякі кристали також мають хімічні ознаки, які свідчать про походження з глибоких коренів дуже високих гір. Це підтримує припущення, що давні хребти могли бути справді гігантськими — приблизно гімалайського масштабу. Але до чого тут тварини? Ось тут геологія раптом перетворюється на історію про життя. Коли величезні гори піднімалися, вони одночасно починали руйнуватися. Ерозія змивала колосальні кількості породи в океани. Разом із осадами туди потрапляли фосфор, залізо та інші поживні речовини. Вони могли стимулювати розвиток водоростей і ціанобактерій — організмів, які є основою морських харчових ланцюгів і виробляють кисень. Але одного кисню недостатньо. Щоб його концентрація в атмосфері справді зростала, частина органічного вуглецю має бути швидко похована в осадах. І, за гіпотезою дослідників, саме давні гори могли допомогти запустити цей механізм. Величезні обсяги осадів переносилися в океани, де органічний вуглець і пірит могли швидко та глибоко захоронюватися. У результаті частина виробленого кисню не поверталася назад у реакціях окиснення. Не «причина вибуху життя», але важлива ланка Дослідники не стверджують, що саме антарктичні гори спричинили кембрійський вибух — період надзвичайно швидкої диверсифікації тварин. Їхня ідея обережніша: гігантські гірські системи могли створити сприятливе середовище, у якому складне життя отримало більше шансів на розвиток. Поживні речовини стимулювали продуктивність океанів, захоронення органічного вуглецю сприяло накопиченню кисню, а доступність хімічних елементів могла створити умови для формування твердих структур у тварин. Водночас у цієї картини є важливі прогалини. Вчені визнають, що точні зміни рівня кисню в атмосфері в той період досі залишаються предметом дискусій, а їхні розрахунки не доводять запропонований механізм. Дослідження, опубліковане в Earth and Planetary Science Letters, фактично відкриває ще одну сторінку загадкової історії Антарктиди. Сьогодні над цими місцями лежать кілометри льоду. А під ними можуть залишатися давні «корені» гір, які зникли сотні мільйонів років тому. І цілком можливо, що саме вони допомагають зрозуміти, як Земля поступово перетворилася на планету, придатну для складного життя.