Антарктида сьогодні здається безмежною крижаною пустелею. Але глибоко під цим льодовим покривом можуть ховатися сліди гірських хребтів, які колись за масштабом могли конкурувати із сучасними Гімалаями. І найцікавіше те, що ці давно зниклі гори могли вплинути не лише на геологію Землі, а й на умови, за яких почало активно розвиватися складне тваринне життя. Гори, яких давно немає Приблизно 650–450 мільйонів років тому, коли формувався суперконтинент Гондвана, частини майбутньої Антарктиди, Індії, Австралії та Калахарі зіштовхувалися між собою. Такі зіткнення континентів здатні створювати величезні гірські системи. Згодом вони руйнуються під дією ерозії, але від них залишаються своєрідні «корені» та величезні масиви осадів. Проблема в тому, що понад 99,5% території Антарктиди вкрито льодом. Тому просто взяти зразок давньої породи з поверхні практично неможливо. На допомогу вченим прийшли крихітні кристали циркону. Маленькі кристали розповіли велику історію Циркони надзвичайно стійкі до руйнування. Їхній хімічний склад і співвідношення ізотопів урану та свинцю дозволяють визначити, коли й за яких умов сформувалася порода, з якої вони походять. Геологи з Австралійського національного університету проаналізували 1712 нових зерен циркону, а потім об’єднали ці результати з тисячами вже досліджених антарктичних зразків. Виявилося, що в Антарктиди є дуже характерний «слід» цирконів віком 650–450 мільйонів років — саме того періоду, коли формувалася Гондвана. Деякі кристали також мають хімічні ознаки, які свідчать про походження з глибоких коренів дуже високих гір. Це підтримує припущення, що давні хребти могли бути справді гігантськими — приблизно гімалайського масштабу. Але до чого тут тварини? Ось тут геологія раптом перетворюється на історію про життя. Коли величезні гори піднімалися, вони одночасно починали руйнуватися. Ерозія змивала колосальні кількості породи в океани. Разом із осадами туди потрапляли фосфор, залізо та інші поживні речовини. Вони могли стимулювати розвиток водоростей і ціанобактерій — організмів, які є основою морських харчових ланцюгів і виробляють кисень. Але одного кисню недостатньо. Щоб його концентрація в атмосфері справді зростала, частина органічного вуглецю має бути швидко похована в осадах. І, за гіпотезою дослідників, саме давні гори могли допомогти запустити цей механізм. Величезні обсяги осадів переносилися в океани, де органічний вуглець і пірит могли швидко та глибоко захоронюватися. У результаті частина виробленого кисню не поверталася назад у реакціях окиснення. Не «причина вибуху життя», але важлива ланка Дослідники не стверджують, що саме антарктичні гори спричинили кембрійський вибух — період надзвичайно швидкої диверсифікації тварин. Їхня ідея обережніша: гігантські гірські системи могли створити сприятливе середовище, у якому складне життя отримало більше шансів на розвиток. Поживні речовини стимулювали продуктивність океанів, захоронення органічного вуглецю сприяло накопиченню кисню, а доступність хімічних елементів могла створити умови для формування твердих структур у тварин. Водночас у цієї картини є важливі прогалини. Вчені визнають, що точні зміни рівня кисню в атмосфері в той період досі залишаються предметом дискусій, а їхні розрахунки не доводять запропонований механізм. Дослідження, опубліковане в Earth and Planetary Science Letters, фактично відкриває ще одну сторінку загадкової історії Антарктиди. Сьогодні над цими місцями лежать кілометри льоду. А під ними можуть залишатися давні «корені» гір, які зникли сотні мільйонів років тому. І цілком можливо, що саме вони допомагають зрозуміти, як Земля поступово перетворилася на планету, придатну для складного життя.

Відомий усім диплодок несподівано «засвітився» там, де його досі ніхто не знаходив. Палеонтологи виявили в Іспанії скам’янілі рештки цього гігантського динозавра — вперше за межами Північної Америки. Знахідку зробили біля Ель-Кастельяра в провінції Теруель. Вчені дослідили 14 добре збережених хребців хвоста та кілька кісток, розташованих під ним. Їхня форма виявилася напрочуд схожою на рештки диплодоків, відомих із США. Комп’ютерний аналіз також помістив іспанського динозавра до групи Diplodocus. Щоправда, визначити конкретний вид дослідники не змогли — від тварини збереглася лише частина хвоста. Динозаври мали зовсім іншу карту світу Найцікавіше в цій історії — не сам хвіст, а місце, де його знайшли. Близько 150 мільйонів років тому Атлантичний океан лише формувався, а Північна Америка та Європа були значно ближчими, ніж сьогодні. Нове відкриття свідчить, що диплодоки могли поширитися між цими регіонами через тимчасові сухопутні зв’язки або ланцюги ділянок суші. Іспанський диплодок, імовірно, досягав близько 25 метрів у довжину. Він був одним із кількох гігантських рослиноїдних динозаврів, які мешкали на території сучасної Теруельської провінції. Поруч жили й інші величезні зауроподи — Turiasaurus та Losillasaurus, але вони мали зовсім іншу будову. Таким чином, один неповний хвіст фактично змусив учених перемалювати карту поширення одного з найвідоміших динозаврів. Ця знахідка також дає рідкісний погляд на те, як тварини переміщувалися між Європою та Північною Америкою ще до того, як Атлантика набула сучасного вигляду. І тепер стає зрозуміло: світ динозаврів був набагато більш пов’язаним, ніж можна було подумати за сучасною картою. Дослідження опубліковане в журналі Journal of Vertebrate Paleontology.